Причини козацько-селянських повстань кін. XVI - поч. XVII ст.

Причини козацько-селянських повстань кін. XVI - поч. XVII ст.

Події 1648 року стали одним із наймасштабніших потрясінь в українській історії. Важко відшукати аналогічний за розмахом, силою та наслідками вибух на ранніх етапах нової історії Європи. Проте чому саме Україна стала епіцентром? Які особливості цього регіону призвели до такого грандіозного вибуху? Нещодавно колонізовані Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина, які стали ареною повстання, були унікальним явищем не лише для Речі Посполитої, а й для всієї Європи. По-перше, ці території перебували у власності одних із найвпливовіших та найбагатших магнатів континенту, а по-друге, їх населяли люди, готові та здатні відстоювати свої права зі зброєю в руках. Іншими словами, на новоосвоєних українських землях найбільші феодали-гнобителі Європи зустрілися з одним із найбільш непокірних народів.

Значною мірою така ситуація склалася через те, що Україна виконувала роль прикордоння. Саме сусідство з «Диким полем» сприяло виникненню козацтва та дозволило магнатам сформувати величезні латифундії. Напруженість посилювалася через слабкість королівської влади в Речі Посполитій. Не маючи змоги самостійно захищати кордони, монарх дарував магнатам величезні території з умовою, що вони візьмуть на себе їх оборону. З цієї ж причини він мовчазно терпів, хоч і до певної межі, зростання козацтва. Однак, коли обидва ці явища почали стрімко посилюватися, королівський уряд втратив над ними контроль і не вживав жодних заходів для вирішення небезпечних протиріч, що дедалі більше загострювалися на українському пограниччі.

Хоча магнати зробили значний внесок в освоєння, або, як казали польські історики XIX століття, «цивілізування» України, вони ж були джерелом нестабільності та напруги, що стали хронічними хворобами суспільства. Дотримуючись принципу «сильний завжди правий», вони постійно вдавалися до насильства у суперечках як зі своїми підданими, так і з іншими магнатами. Ці егоїстичні, анархічні тенденції разом зі слабкістю королівської влади на прикордонних землях змусили поляків визнати, що «на Україні панує беззаконня». Схильність магнатів до грубої сили найбільш яскраво проявлялася у їхньому ставленні до селян. Створивши вільні від повинностей слободи, вони заманювали селян у свої величезні володіння, але щойно термін слободи закінчувався, одразу обкладали їх повинностями. Вимоги шляхти постійно зростали, особливо після того, як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної поразки у 1638 році.

Селян, які ще нещодавно були вільними, змушували відробляти на панів по три-чотири дні щотижня. Крім того, вони мали виконувати численні інші повинності на користь феодалів, продовжуючи при цьому сплачувати податок до королівської скарбниці за хату та худобу. Але й цього виявилося замало: магнати часто здавали свої маєтки в оренду, за умовами якої орендар міг забирати собі все, що вдавалося витиснути з селян понад встановлену норму. Орендарями часто ставали євреї, які не мали права володіти землею, а лише могли її орендувати. Наприклад, у величезних володіннях князів Острозьких налічувалося 4 тисячі орендарів-євреїв, а у 1616 році більше половини українських земель, що належали Короні, були орендовані єврейськими підприємцями. Прагнучи за два-три роки повернути вкладені гроші з прибутком, вони безжально експлуатували селян та виснажували землі, не думаючи про майбутні наслідки. Нерідко орендар вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість-сім днів на тиждень, виганяючи їх у поле за допомогою магнатських слуг.

Іншою формою оренди було надання тимчасової монополії на виробництво та продаж горілки й тютюну. Орендар, отримавши таку монополію, міг вимагати від селян будь-яку плату за ці популярні продукти. Зрозуміло, що все це не додавало євреям-орендарям популярності серед українського населення. Як зазначав англійський історик Норман Дейвіс, участь євреїв у жорстокій експлуатації селян, яку здійснював шляхетсько-єврейський союз, «була єдиною найвагомішою причиною тієї страшної відплати, що не один раз упаде на них у майбутньому».

Невдоволення охоплювало й інші верстви українського суспільства. Особливості прикордоння призводили до того, що багато невеликих новозаснованих міст були майже беззахисними перед магнатськими зазіханнями. На Київщині та Брацлавщині в містах мешкало близько половини всього населення, що було втричі більше, ніж в інших регіонах Речі Посполитої. Хоча вони й мали статус міст, а деякі навіть Магдебурзьке право, більшість із них були лише фортецями, зведеними для захисту від татар. Значна частина міщан займалася сільським господарством. Напіваграрний характер цих міст та їх розташування на магнатських землях давали олігархам привід ставити під сумнів статус міщан і вимагати від них виконання обтяжливих повинностей та сплати податків. Навіть дрібна шляхта, яка переважно залишалася православною, ставала об'єктом утисків та експропріацій з боку магнатів. Загальне невдоволення та обурення зростали, але «клапани», через які зазвичай виходить надлишок енергії, були закриті. З подальшим освоєнням територій утікачам-селянам ставало дедалі важче знайти вільні землі; водночас козацтво, яке традиційно приваблювало найбільш незадоволених, після 1638 року зазнавало жорстоких репресій.

На відміну від селян в інших частинах Речі Посполитої та навіть Західної України, мешканці Наддніпрянщини не знали тягаря кріпаччини й не бажали її приймати. Незважаючи на те, як їх класифікували магнати, багато хто вважав себе вільними людьми. Серед козаків існував своєрідний догмат віри, що у 1582 році король Стефан Баторій нібито дарував їм привілеї, які майже зрівнювали їх у правах зі шляхтою. Багато міщан, своєю чергою, доводили, що за своїм статусом вони є вільними та незалежними. Після десятиліть слобідського життя важко було переконати селянина, що він не є сам собі господарем. І неважливо, наскільки ці погляди відповідали праву. Головне, що більшість населення прикордоння вірила у своє законне право на статус вільного люду, і ця віра значно посилювала готовність боротися з ляхами, як вони називали поляків. Переслідування православ'я польськими католиками викликало ще більший гнів українців.

Готовність до повстання поєднувалася з бойовою вправністю, яка була характерною рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу зазвичай відзначалися браком організованості та військової науки. У цьому плані Україна вигідно відрізнялася від інших країн. Іноземні мандрівники часто помічали, що життя на небезпечному прикордонні змушувало навіть простих селян і міщан опановувати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. Крім того, козаки становили ядро повстанського війська — добре організоване та високопрофесійне. Навіть нещодавні поразки збагачували досвід українського козацтва у боротьбі з регулярною армією. Отже, у міру посилення експлуатації народу магнатами в українському прикордонному суспільстві зростали готовність і здатність чинити опір. Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.

Хто стояв на чолі запорозьких козаків під час повстання С. Наливайка?

Повстання 1594-1596 років — це національно-визвольне повстання в Україні під проводом С. Наливайка проти польських загарбників. У липні 1594 року, повернувшись із загоном козаків після походу в Молдавію проти турків, С. Наливайко закликав запорожців виступити проти польського панування в Україні. До повсталих приєднався загін козаків на чолі з гетьманом Г. Лободою. У жовтні національно-визвольний рух охопив усю Брацлавщину, Київщину та Волинь. Козацьке військо, що налічувало 12 тисяч осіб, здобуло Гусятин, Канів, Бар, Луцьк та інші міста. Навесні 1595 року повсталі рушили на Волинь, а згодом — у Білорусію. Наприкінці 1595 та на початку 1596 року повстанський рух поширився на Волинь, Поділля, Київщину та частково Галичину. У Білорусію на допомогу повстанцям вирушив козацький загін під проводом гетьмана Г. Шаули. У грудні 1595 року польський уряд направив на придушення повстання війська під командуванням С. Жолкевського. Наприкінці січня 1596 року С. Наливайко з невеликим загоном (1500 осіб) відступив на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. 23 березня (2 квітня) 1596 року загони С. Наливайка, М. Шаули та Г. Лободи об'єдналися під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ. Вирішальна битва відбулася в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля. Після жорстокого бою повстанці змушені були відступити на Лубенщину, але шлях для подальшого відступу виявився відрізаним новими коронними корогвами. Навесні 1596 року на річці Солониці під Лубнами (тепер Полтавська область) повстанці були оточені переважаючими силами польського війська. Козаки майже два тижні героїчно оборонялися. С. Жолкевський пообіцяв реєстровцям амністію, якщо вони складуть зброю. Дізнавшись про переговори козацької старшини з С. Жолкевським, повстанці запідозрили Г. Лободу у зраді та вбили його. Проте частина старшини 28 травня (7 червня) 1596 року підступно схопила С. Наливайка, М. Шаулу та інших керівників повстання і видала їх полякам. Під час переговорів польське військо раптово напало на козацький табір. Тисячі повстанців, їхніх жінок і дітей було вбито. Лише невеликому загону козаків на чолі з К. Кремпським вдалося вирватися з оточення та відступити на Запоріжжя. С. Наливайка та ще шістьох ватажків повстання відправили до Варшави, де 11 квітня 1597 року після нелюдських тортур їх стратили.

Чому козаки взяли участь у Хотинській війні?

Хотинська війна 1620-1621 років — це війна султанської Туреччини проти Польщі, яка завершилася чотиритижневою битвою об'єднаних сил українського козацького та польсько-шляхетського військ проти турецько-татарських завойовників під Хотином, що призвела до поразки Туреччини. Війну розпочала саме Туреччина. Після перемоги над польсько-шляхетським військом у Цецорській битві 1620 року вона почала готуватися до завоювання Польщі та Русі-України. Навесні 1621 року султан Осман ІІ зібрав велике військо та рушив до Молдови. Його сили налічували близько 100 тисяч осіб. До турецького війська приєдналася 60-тисячна кримська орда. Ослаблена поразкою під Цецорою шляхетська Польща опинилася в політичній ізоляції через ворожі відносини з Московською державою, Швецією та іншими країнами. Вона могла зібрати лише 30-тисячне військо. Опинившись у скрутному становищі, польсько-шляхетський уряд звернувся до українських козаків із закликом взяти участь у війні проти Туреччини, обіцяючи їм розширення прав та привілеїв. Польський сейм ухвалив козацький реєстр у 20 тисяч осіб із платнею 100 тисяч злотих на рік.

Усвідомлюючи загрозу поневолення руського (українського) народу турками, загальна козацька рада, скликана 15-17 червня 1621 року в урочищі Суха Діброва (на Черкащині), ухвалила рішення виступити разом із польсько-шляхетським військом проти турецько-татарської агресії. Водночас козацька рада відправила до Варшави посольство у складі П. Сагайдачного та інших козацьких старшин для підписання угод про розширення козацьких прав, відновлення вищої православної ієрархії на Русі-Україні тощо. Улітку 1621 року 40 тисяч козаків на чолі з запорізьким гетьманом Я. Бородавкою рушило в Молдову. Одночасно запорожці почали напади на турецькі та кримські прибережні міста. Перейшовши Дністер, козацькі загони протягом серпня 1621 року вели героїчну боротьбу, стримуючи просування турецького війська до Хотина, поблизу якого був укріплений табір польсько-шляхетського війська. Після скинення з гетьманства Я. Бородавки та обрання гетьманом П. Сагайдачного козацьке військо (у його складі було 700 донських козаків), відбиваючи безперервні атаки турецького авангарду, 1 вересня 1621 року з'єдналося під Хотином із польсько-шляхетським військом. З 2 вересня 1621 року ворог почав штурмувати укріплені табори козацького та польсько-шляхетського військ. Під час останнього, генерального штурму 28 вересня 1621 року, коли турецьким силам вдалося оволодіти польсько-шляхетськими укріпленнями, козацьке військо ударами з флангів розгромило ворога. Побоюючись остаточного знищення своїх військ, султан змушений був припинити воєнні дії та укласти Хотинський мир 1621 року. Головна заслуга в перемозі над турецько-татарськими військами належала українським козакам. Своїм безприкладним героїзмом і мужністю вони врятували польсько-шляхетське військо від розгрому та ліквідували небезпеку турецько-татарського поневолення руського (українського) і польського народів. Перемога в Хотинській війні мала велике міжнародне значення. Вона змусила Туреччину відмовитися від планів завоювання Європи. Розгром під Хотином призвів у султанській Туреччині до народного повстання, заколоту яничарів, ослаблення політичної влади (1622 року Османа ІІ було вбито яничарами) та посилення визвольної боротьби слов'янських і арабських народів проти турецьких поневолювачів.

Що таке "Ординація Війська Запорозького…"?

Ординація Війська Запорізького реєстрового (від лат. ordinatus — упорядкований) — це постанова польського сейму, видана в січні 1638 року після придушення селянсько-козацького повстання під керівництвом Павлюка та Скидана. Згідно з ординацією було скасовано виборність козацької старшини та ліквідовано козацький суд. Козацький реєстр зменшувався до 6 тисяч осіб, і серед зареєстрованих могли бути лише козаки, що не брали участі у повстанні. Лише сотники та отамани могли бути обрані з козаків, які мали заслуги перед Річчю Посполитою. Усі виключені з реєстру повинні були стати кріпаками. Замість гетьмана призначали старшого комісара козацького війська, який підлягав безпосередньо коронному гетьманові Польщі. Резиденцією комісара було місто Трахтемирів. Посади полковників та осавулів також заміщали виключно шляхтичі. Козакам дозволялося жити лише в королівських маєтностях Черкаського, Корсунського і Чигиринського староств. Міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати у козаки та навіть віддавати своїх дочок заміж за козаків. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські напади та перешкоджати їхнім походам у Крим і Туреччину. На Запоріжжя козак міг потрапити лише за наявності паспорта, затвердженого комісаром. Ординація передбачала відбудувати Кодак і розмістити в ньому сильний гарнізон із польських піхотинців і 100 найманих драгунів. Нереєстрове козацтво Ординації не визнало.

Що було причинами поразки козацько-селянських повстань?

Важливо розглянути причини, через які п'ять великих козацько-селянських повстань, що відбулися в Україні за 45-річний період, не досягли успіху. Значною причиною цих невдач було те, що, попри провідну роль козацтва, багато учасників повстань були селянами, тому самі повстання мали низку недоліків, притаманних усім селянським виступам. Вибухаючи, як правило, стихійно, ці повстання не були ретельно сплановані та не мали далекосяжних цілей.

Окрім бажання негайно помститися за кривди, ні козаки, ні селяни не мали чіткого уявлення про те, чого вони прагнуть. Попри свою величезну відвагу, повстанці нерідко виявляли обмеженість і робили помилки у воєнних діях, оскільки селяни не бажали воювати поза межами своєї місцевості або під час сівби чи жнив. Непослідовність дій поглиблювалася соціально-економічними відмінностями в середовищі козацтва: не маючи чого втрачати, рядове козацтво, як правило, одразу йшло на повстання, тоді як заможна старшина частіше схилялася до переговорів, компромісів чи капітуляції. Однак, незважаючи на ці недоліки, кожне наступне повстання свідчило про зростання сили та військового досвіду повсталих. Збільшувалася їхня чисельність, удосконалювалася тактика, міцнішав зв'язок козацтва із селянами та справою оборони православ'я. Десятирічний «золотий спокій» лише тимчасово приховав конфлікт, що от-от мав вибухнути знову.

Використана література

1. Аркас М. М. Історія України-Русі. - К.: Вища школа, 1991. - 395 с.
2. Винокур І. Давня і середньовічна історія України : Навч. посібник для учнів середн. шк.. -К.: Глобус, 1996. -223 с.
3. Гончарук, П. С. Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття: Курс лекцій. -K.: Вид-во КСУ, 2004. -524, с.
4. Грушевський М. С. Історія України-Руси : В 11 т., 12 кн. -К. : Наук. думка. -1996.
5. Давня історія України: В 3 т./ НАН України. Ін-т археології; Редкол.: П.П.Толочко та ін.. -К.: Ін-т археології НАН України, 1998 - Т.2: Скіфо-антична доба
6. Король В. Ю. Історія України : Навчальний посібник. -К.: Феміна, 1995. -264 с.
7. Крип'якевич І. П. Коротка історія України,. -К.: Україна, 1993. -93 с.
8. Юрій М. Ф. Історія України : Навчальний посібник. - К.: Кондор, 2004. -249 с.
9. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII століття : Навч. посібник,. -К.: Генеза, 1997. -312 с.