Причини демографічної кризи в Україні та роль держави в її подоланні

Вступ.

1. Головні чинники демографічного спаду в Україні.

2. Поточна ситуація з народжуваністю.

3. Політика держави у демографічній сфері.

4. Можливі способи виходу з демографічної кризи.

Висновки.

Перелік джерел.

Вступ

Фахівці з демографії фіксують повільне збільшення показників народжуваності в Україні. У столиці за перші шість місяців цього року кількість новонароджених перевищила кількість померлих на 20 осіб. Найвищі показники продемонстрували Донецька та Дніпропетровська області. Попри такі позитивні зрушення, експерти наголошують, що загальна чисельність українців продовжує неухильно зменшуватися.

Складна демографічна обстановка в країні, особливо значне падіння народжуваності, тісно пов'язана із загостренням питань функціонування родини як основного осередку відтворення населення та зниженням її демографічного потенціалу.

Поглибилися деформації у шлюбно-сімейних відносинах, що почали формуватися ще в 1960-х роках. Набули поширення такі тенденції, як відтермінування реєстрації шлюбу та народження дітей, материнство без офіційного шлюбу та соціальне сирітство (діти, залишені батьками). Кількість офіційно зареєстрованих шлюбів скоротилася, натомість зросла кількість розлучень та вдів. Навіть у 2003 році, коли шлюбність дещо зросла, кількість зареєстрованих шлюбів була в 1,3 раза меншою, ніж у 1989 році. Крім того, 28,6% дітей, народжених жінками до 20 років, є позашлюбними, а 17% сімей з дітьми є неповними (у містах цей показник сягає 19,3%).

Широко розповсюдженими стали сім'ї без дітей або з однією дитиною: дві третини родин виховують лише одну дитину.

Середній розмір родини практично не змінився з 1989 року, становлячи 3,2 особи (у містах — 3,1, у селах — 3,4).

Дедалі гострішими стають проблеми матеріального забезпечення та виховання дітей, особливо у молодих, багатодітних та неповних сім'ях, а також у родинах з несприятливим психологічним кліматом.

Глобальні процеси індустріалізації та урбанізації, втрата сім'єю виробничої функції, відокремлення дорослих дітей від батьків через економічні, культурні та психологічні чинники призвели до поширення нуклеарних сімей (що складаються з батьків та дітей). Водночас зберігається практика спільного проживання дорослих дітей з одним із літніх батьків, що зумовлено як традиціями, так і житловими проблемами, низькими пенсіями та нерозвиненістю інфраструктури для людей похилого віку.

Такий економічний чинник, як потреба в робочій силі для ведення господарства чи матеріальне забезпечення у старості, практично не впливає на рішення мати багато дітей. Масове залучення жінок до суспільного виробництва, їхні освітні та професійні інтереси спричинили малодітність та бездітність. Як наслідок, за останні 10–15 років дітородна активність українських родин значно погіршилася. Різке падіння рівня життя та великий розрив між бажаними стандартами і реальністю призвели до того, що 80% молодих пар надають перевагу не народженню другої дитини, а створенню умов для належного рівня доходів, а близько двох третин — наявності окремої квартири.

1. Основні причини демографічної кризи в Україні

Демографічна криза — це глибоке порушення процесів відтворення населення, що ставить під загрозу саме його існування. До кінця XVIII століття причинами таких криз були голод, епідемії та війни, що спричиняли високу смертність і скорочення населення окремих територій. У сучасному світі, в деяких промислово розвинених країнах, спостерігається тенденція до падіння народжуваності нижче рівня, необхідного для простого відтворення, що й є основою нинішньої кризи.

Кожна людина прагне, щоб перші роки подружнього життя були щасливими, без постійних думок про те, чи вистачить грошей на подарунок коханій людині, чи на продукти до вечері. Усі бажають, щоб їхні діти були ситими, гарно одягненими та мали все необхідне для розвитку серед однолітків. Однак таке мають не всі. Прагнення будь-що «влаштувати побут» до весілля призводить до того, що шлюб укладається у зрілому віці, коли постає питання не про те, як виростити, а як взагалі народити дитину. До того ж, людина, яка будує кар'єру, жертвуючи особистим життям, часто набуває психологічних бар'єрів, що заважають впустити іншу людину у своє життя. Серед кар'єристів поширений страх перед дітьми через побутові клопоти, які забирають робочий час, а також через реальну загрозу звільнення (для жінок) у разі вагітності. Економічні труднощі та житлові проблеми є одними з головних причин, що змушують молодь відкладати створення сім'ї.

Втім, демографи зазначають, що ці причини були визначальними у 70-х роках минулого століття. Починаючи з 90-х років, дослідники дійшли висновку, що економічні та житлові чинники впливають на народжуваність не прямо, а опосередковано. Існує багато заможних сімей, які мають лише одну дитину. Тому однією з ключових причин небажання народжувати стало переосмислення цінностей, що призвело до зникнення потреби у дітях.

На сьогодні Україна вже перетнула межу демографічної кризи, зафіксованої Держкомстатом у 2003 році. Станом на 1 жовтня 2007 року в країні, за оцінками, проживало 46 710,8 тис. осіб. Протягом 2006 року чисельність населення скоротилася на 218,7 тис. осіб, що становить 6,2 особи на 1000 населення.

Загальне скорочення відбулося виключно через природне зменшення — на 225,2 тис. осіб, тоді як міграційний приріст склав 6,5 тис. осіб. Порівняно з 2005 роком природне скорочення зменшилося на 43,1 тис. осіб, або з 7,6 до 6,4 особи на 1000 жителів.

Природний рух населення у 2006 році характеризувався зростанням народжуваності та зниженням смертності. Порівняно з попереднім роком народжуваність зросла з 9,0 до 9,8 немовлят на 1000 жителів. Найінтенсивніше цей показник зростав у Рівненській (з 12,4 до 13,6%), Херсонській (з 8,9% до 10,1%) областях та в Автономній Республіці Крим (з 9,0% до 10,1%).

Однак природний рух населення все ще характеризується значним перевищенням смертності над народжуваністю: у 2006 році на 100 померлих припадало лише 60 живонароджених дітей.

Аналіз сучасної демографічної ситуації та її динаміки за останні роки свідчить про наявність в Україні, поряд із соціально-економічними проблемами, глибокої демографічної кризи, яка є досить інертною та важко керованою, а її негативні наслідки для майбутнього країни важко передбачити.

Статистичні порівняння з іншими країнами показують, що за основними показниками природного руху — народжуваності, смертності, природного приросту — Україна поступається не лише західним країнам, але й багатьом республікам колишнього СРСР. За рівнем народжуваності (9,6‰) вона посідає передостаннє місце серед них та країн Європи, за смертністю (15,4‰) — друге місце на континенті, за дитячою смертністю (14,4 дитини на 1000 новонароджених) входить у першу десятку найгірших показників Європи, а за очікуваною тривалістю життя (67 років) — 109-те місце у світі, тоді як у 1994 році була на 87-му.

Загрозою для перспектив розвитку нації є масштаби та темпи депопуляції — абсолютного зменшення населення через перевищення смертності над народжуваністю. Цей процес розпочався в Україні з 1991 року, і за цей час населення скоротилося приблизно на 1 млн осіб.

Втрата традицій багатодітності призвела до того, що у 1995 році сумарний показник народжуваності (кількість дітей, яких може народити жінка за весь репродуктивний період) становив лише 1,6 дитини на одну жінку. Для розширеного відтворення населення необхідно мати 2,2–2,4 дитини. Тривале падіння життєвого рівня, невирішені екологічні проблеми, загострені наслідками Чорнобильської катастрофи, соціально-психологічний дискомфорт — усе це змушує обмежувати розмір сім'ї. Зниження народжуваності є загальносвітовою тенденцією, але існує межа, за якою депопуляція стає незворотною. Україна сьогодні наблизилася до цієї межі.

Крім того, різко скоротилася кількість шлюбів, зростає число розлучених, удівців та особливо вдів, збільшується частка бездітних і однодітних родин, що ще більше погіршує демографічні перспективи.

В Україні постійно зростає рівень смертності. Особливо висока смертність чоловіків у працездатному віці, яка майже вчетверо перевищує смертність жінок цього ж віку. Лише за рахунок цього фактора Україна втратила у 1969–1993 роках понад 500 тис. чоловіків віком від 16 до 50 років.

Зростає смертність від інфекційних та паразитарних хвороб, що є ганебним явищем для цивілізованої країни. Збільшилася смертність від туберкульозу, яка у 2–9 разів перевищує відповідні показники, наприклад, Польщі, хоча остання має найвищі рівні серед розвинених країн.

Зростає смертність від факторів, спричинених соціальною напругою. У 1995 році порівняно з 1990 роком кількість убивств зросла на 85%, а самогубств — на 37%. Інтенсифікується вимирання найбільш вразливих груп — дітей, жінок, людей похилого віку.

Внаслідок зниження народжуваності населення країни «старішає». Частка осіб похилого віку у 1995 році становила понад 1/5 в цілому по Україні, а в селах — 1/3 всього населення.

Головною ознакою сучасної демографічної кризи є негативні зміни не лише в кількості, але й у якості населення. Обстеження стану здоров'я показало, що рівень загальної захворюваності в Україні — один із найвищих серед країн колишнього СРСР. Поширюються соціальні хвороби. За рівнем захворюваності на алкоголізм і наркоманію Україна посідає 2-ге місце серед цих країн. Спостерігається тенденція значного погіршення здоров'я дітей та підлітків — лише один з чотирьох-п'яти може вважатися цілком здоровим. Проблема поліпшення здоров'я населення сьогодні перетворилася на проблему його елементарного збереження.

Україна є першою країною у світі за темпами скорочення населення. За 14 років українців стало менше на 5 млн. Це дуже високий показник, і особливе занепокоєння викликає підвищення смертності саме серед працездатного населення.

За цими показниками Україна випереджає Європу у 3–4 рази. Найчастіше українці помирають через куріння — щороку 100–110 тис. осіб (з них 10% — пасивні курці), від алкоголізму — понад 40 тис. щороку та від травматизму. Порівняно з розвиненими країнами тривалість життя в Україні на 15 років менша. Ці показники не пов'язані з якістю медичної допомоги чи фінансуванням охорони здоров'я. М. Поліщук навів такі дані: у 2004 році фінансування галузі становило 12 млрд грн (населення — 47,2 млн), у 2007 році — понад 21 млрд грн (населення — 46,3 млн), тобто фінансування зростає на фоні зменшення населення, але коштів все одно недостатньо. Причиною цього, на його думку, є підвищення загальної захворюваності, пов'язане з неправильним способом життя громадян.

Нерівномірність суспільного розвитку, природно-екологічні та соціально-політичні потрясіння, війни, репресії, якими багата українська історія XX століття, та супутні їм різкі погіршення рівня життя відчутно впливають на режим відтворення населення, ведуть до падіння народжуваності та зростання смертності. До подібних наслідків призводять і умови політичної та економічної нестабільності, викликані хиткою системою управління та складним процесом встановлення цивілізованих норм правової держави і ринкових відносин.

Становлення ринкових відносин призводить до природного переміщення зайнятості з виробничої сфери у сферу обслуговування. Однак для того, щоб рівень виробництва забезпечував потреби економіки та населення, необхідна висока продуктивність праці, якою вітчизняна промисловість не відзначається. Зниження частки промисловості в структурі зайнятості мало б супроводжуватися зростанням економічної ефективності виробництва на основі науково-технічного прогресу та наукової організації праці, чого насправді не відбувається. Ці вимоги стосуються також будівництва та інших галузей економіки.

Сучасна демографічна ситуація характеризується збереженням тенденції скорочення чисельності населення України, його економічно активної частини та питомої ваги зайнятості. Згідно з останнім переписом населення, проведеним 5 грудня 2001 року, у країні проживало 48 457 100 осіб. За даними Державного комітету статистики, чисельність населення на кінець року становила: 1990 — 54,94; 1991 — 52,06; 1992 — 52,24; 1993 — 52,11; 1994 — 51,73; 1995 — 51,3; 1996 — 50,82; 1997 — 50,37; 1998 — 49,92; 1999 — 49,43; 2000 — 48,92; 2001 — 48,46; 2002 — 48,0; 2003 — 47,62; 2004 — 47,28; 2005 — 46,96 млн осіб.

Як повідомляє Держкомстат, з 46 958 740 осіб на кінець 2005 року в містах проживало 31 886 688, у сільській місцевості — 15 072 052 особи. Природний приріст населення в 2005 році, як і раніше, був негативним. У країні народилося 389 831 особа, померло — 715 462, з них 3 889 — діти віком до 1 року. Загальний коефіцієнт народжуваності становив 9,0 на 1000 населення, смертності — 16,6, дитячої смертності — 10,0 на 1000.

Прогноз відтворення населення, здійснений Інститутом демографії та соціальних досліджень НАН України спільно з Держкомстатом, показує, що чисельність населення найближчими роками продовжить скорочуватися через зниження народжуваності та зростання смертності за останні 15 років і може зменшитися до 35 млн осіб у 2050 році. Питома вага населення молодше працездатного віку знизилася з 23% у 1995 році до 15,4% у 2005 році, а молодь є основним джерелом поповнення працездатного населення.

Як і в глобальному масштабі, в Україні відбувається старіння населення та урбанізація — зростання частки міських жителів. Найшвидше зростає чисельність населення великих міст — Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Одеси — за рахунок прибуття людей з невеликих міст і сіл у пошуках роботи.

Серед регіональних проблем слід відзначити особливо низьку народжуваність у Чернігівській, Черкаській, Полтавській, Сумській, Вінницькій областях, а також деформовану у бік збільшення частки населення старшого віку структуру та абсолютне переважання жінок.

В Україні жінки становлять понад 55% загальної чисельності населення. Цей дисбаланс у співвідношенні статей негативно впливає на демовідтворювальні процеси. Крім того, медицина повідомляє, що понад 20% молодих жінок за станом здоров'я не можуть народжувати дітей. За розрахунками спеціалістів, для стабілізації чисельності населення кожній молодій жінці необхідно народити трьох дітей.

Негативно впливає на народжуваність і нестійкість шлюбів. За даними РАЦСу, у 2005 році зареєстровано понад 315 тис. шлюбів і більше 166 тис. розлучень. Загальний коефіцієнт шлюбності становив 7,3 на 1000 населення, розлучуваності — 3,9. Це лише офіційно зареєстровані випадки. Скільки створено «тимчасових» сімей без реєстрації — невідомо. Причина — поширена в останні роки мода на «громадянський шлюб». Чекати поповнення населення від таких сімей не доводиться. Небажання молодих людей створювати повноцінні сім'ї та народжувати дітей пояснюється невпевненістю у майбутньому, безробіттям, малозабезпеченістю та відсутністю житлових умов.

Демографічні процеси не можуть залишатися поза увагою держави, оскільки вони торкаються найважливіших сфер життя людей і розвитку суспільства. Для впливу на процеси відтворення населення держава проводить демографічну політику, яка є частиною соціально-економічної політики. У разі потреби зростання чисельності населення, як це має місце в Україні, держава стимулює певну демографічну поведінку людей, що пов'язано з плануванням сім'ї, часом появи першої дитини, вибором бажаного числа дітей та інтервалом їх народження.

Демографічна політика України в сучасних умовах має бути спрямована не лише на стимулювання народжуваності, але й на зміцнення сім'ї, підвищення матеріального добробуту, зниження захворюваності та смертності. Проте заходи з управління процесами відтворення не дають швидких результатів. Демографічна поведінка людей дуже консервативна, і змінити її досить важко. Як правило, результати демографічної політики виявляються через багато років і навіть десятиліть. Тому стимулювання тих чи інших процесів відтворення має відповідати довгостроковим інтересам розвитку економіки.

Серед напрямів соціальної політики слід відзначити: зміцнення правового захисту дитинства; підтримку сім'ї як природного середовища життєзабезпечення дітей; забезпечення материнства та охорони здоров'я дітей; поліпшення харчування дітей; забезпечення виховання, освіти і розвитку дітей; підтримку дітей, що перебувають в особливо важких умовах. Велика увага має приділятися створенню умов для поліпшення матеріального становища сімей з дітьми, розвитку системи соціального обслуговування сім'ї, збільшенню видів послуг, зниженню материнської та дитячої смертності, посиленню профілактики захворювань.

Демографічна ситуація потребує постійного контролю держави. За даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, зменшення українського населення внаслідок смертності продовжується катастрофічними темпами (якщо сьогодні чисельність населення становить 46,7 млн осіб, то за 10 років вона може зменшитися на 17 млн). На думку міністра Кабінету міністрів України Анатолія Толстоухова, зменшення населення — одна з головних загроз для країни, поряд з політичними конфліктами. Питання поліпшення умов для покращення демографічної ситуації — одне з основних завдань державної влади.

2. Сучасний стан народжуваності

На відміну від європейських стандартів, в Україні протягом певного часу все ще переважатимуть зареєстровані шлюби. Поширення офіційно не оформлених шлюбно-сімейних відносин відбуватиметься переважно у формі випробувального періоду перед реєстрацією шлюбу та створенням сім'ї.

До 2015 року очікується стабілізація ситуації зі шлюбністю на рівні 6–8 проміле, розлучуваністю — 3,5–4. Унаслідок зменшення кількості зареєстрованих і поширення незареєстрованих шлюбів немає підстав сподіватися на досягнення високого рівня шлюбності найближчим часом.

Загальна кількість сімей зменшиться з 13,5 млн у 2001 році до 12,4 млн на початок 2015 року. Середня кількість членів сім'ї становитиме 3–3,1 особи, зокрема у селах — 3,4–3,5 особи.

У містах поширюватиметься однодітність, оскільки зростання вимог до стандартів життя не сприятиме реалізації бажаної орієнтації на дводітну сім'ю. Наявність особистого господарства у сільських жителів стимулюватиме збільшення 2–3-дітних сімей.

Процес зниження народжуваності має глобальний характер і зумовлений багатьма причинами — економічними, соціальними, психологічними, біологічними. Це насамперед зміни в соціальному статусі жінки, розширення сфери її позасімейних інтересів, підвищення рівня освіти та зайнятості. Багаторазове зниження дитячої смертності зробило неактуальним народження багатьох дітей як основи родинного благополуччя та гарантії забезпечення батьків у старості.

Задоволення потреби в дітях, у материнстві та батьківстві вступає у суперечність з іншими потребами, які є простішими за нижчого рівня життя. Якщо заможні верстви населення співвідносять витрати часу та грошей на забезпечення майбутнім дітям необхідного фізичного, інтелектуального розвитку та професійної підготовки із задоволенням власних потреб у розвитку та дозвіллі, то бідні враховують елементарні потреби в їжі, одязі, житлі. Однак не слід очікувати, що з підвищенням рівня життя зросте і народжуваність. Якби зв'язок був таким простим, не скоротилася б народжуваність в усіх без винятку економічно розвинутих країнах до рівня, який не забезпечує навіть простого відтворення покоління батьків.

Глобальна тенденція зниження народжуваності посилилася в Україні у 1990-х роках у зв'язку з економічною кризою, різким зниженням доходів широких верств населення та невпевненістю у майбутньому. До того ж, утворився значний розрив між низьким рівнем життя населення та високими європейськими життєвими стандартами. Украй негативний вплив на рівень народжуваності справило руйнування системи дошкільного та позашкільного виховання, незадовільний стан репродуктивного здоров'я населення, особливо жінок, значна частина яких працює у шкідливих умовах. Як засіб планування сім'ї використовується штучне переривання вагітності, наслідком чого є викидні та небажане безпліддя.

Переважно через низьку народжуваність Україна за період 1993–2003 років утратила понад 4 млн населення. Криза супроводжується не лише швидким зниженням народжуваності та надзвичайно низьким її рівнем, але й деформацією структури народжуваності та народжених (за черговістю, розподілом за віком матері, її шлюбним станом та іншими ознаками). У зв'язку з цим деформується віковий склад населення, зменшується його демографічний і трудовий потенціал.

З огляду на загальноєвропейські тенденції немає підстав очікувати найближчим часом істотного збільшення сумарних коефіцієнтів народжуваності. Оскільки відкрите суспільство сприяє орієнтації на західні високі стандарти рівня життя, більшість сімей відмовлятиметься від народження другої дитини та дітей наступної черговості, тобто репродуктивна діяльність обмежуватиметься.

Для відновлення репродуктивного здоров'я населення, яке погіршилося у період кризи, будуть потрібні додаткові витрати порівняно з тими, що здійснювалися на підтримання здоров'я за звичайних умов, що також може впливати на зниження народжуваності. Втрати внаслідок епідемії ВІЛ/СНІДу у 2005–2015 роках можуть становити близько 100–200 тис. осіб, що також істотно вплине на формування молодих поколінь.

До 2009 року найбільш імовірним є збереження сумарного коефіцієнта народжуваності на сучасному рівні — 1,2 дитини на одну жінку, але згодом можна очікувати його підвищення до 1,3–1,4. Однак і це не забезпечить навіть простого заміщення поколінь.

Кризовий стан генеративної активності населення даватиметься взнаки протягом життя кількох поколінь, і не лише в сім'ї, а й в усьому суспільстві, навіть у разі зміни ситуації. Тобто у майбутньому спостерігатиметься хвилеподібна динаміка чисельності населення та його вікових контингентів, що може стати істотною перешкодою на шляху сталого розвитку України.

3. Демографічна політика держави

Демографічна політика — це цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інститутів у сфері регулювання процесів відтворення населення.

Об'єктами демографічної політики може бути населення країни в цілому або окремих регіонів, соціально-демографічні групи населення, сім'ї певних типів або стадій життєвого циклу. Вона являє собою комплекс заходів: економічних (оплачувані відпустки та різні види допомоги при народженні дітей, допомога на дітей залежно від їх кількості, віку, типу сім'ї тощо), адміністративно-правових (законодавчі акти, що регламентують шлюби, розлучення, положення дітей у сім'ях, аліментні обов'язки тощо), а також виховних і пропагандистських, покликаних формувати суспільну думку, норми і стандарти демографічної поведінки.

Залежно від напрямів демографічної політики визначають три групи країн: 1) країни, які проводять політику обмеження росту населення; 2) країни, демографічна політика яких спрямована на підтримування існуючих темпів приросту населення; 3) країни, які здійснюють політику стимулювання росту населення. До першої групи належать країни з багаточисленним населенням або його високою щільністю, які мають високі показники природного приросту (Китай, Бангладеш, Індонезія, Пакистан, Малайзія, Непал, Кенія, Нігерія, Мексика та ін.). На початку 90-х років XX століття загальнонаціональні програми планування сім'ї здійснювалися у 128 країнах. Друга група включає країни як з багаточисленним населенням (наприклад, Бразилія), так і малочисленним (Намібія), які мають високий приріст населення (Йорданія, Мозамбік) і низький (Данія, Японія). До третьої групи належать країни з низьким (Болгарія, Чехія, Німеччина, Греція, Угорщина, Франція та ін.) і з високим приростом населення (Камбоджа, Малі, Лаос, Ірак та ін.).

Демографічна політика в Україні спрямована на підвищення природного приросту населення за рахунок народжуваності. Для цього матерям, які народжують дитину, надаються допомоги, додаткова відпустка тощо.

Якими засобами забезпечується статус кількісно великої нації — це окреме і дуже складне питання. Найрозумніший і гуманістичний шлях — створення як у межах держави, так і за її межами умов для розширеного відтворення, розвиток економіки, спрямованої на максимальне задоволення потреб людини, припинення воєн, скорочення виробництва зброї, турбота про охорону здоров'я людей та збереження навколишнього середовища тощо. Але це, так би мовити, теоретично. Практично різні нації, а точніше різні політичні лідери, вирішують його по-своєму залежно від ситуації. Тут і фальсифікації перепису населення та реєстрації народжених, і геноцид, і знищення інших народів, і переселення, і асиміляція, як це було з боку російського царського, а потім радянського уряду щодо українців, латишів, литовців, казахів, чеченців, татар тощо. Тому за таким, здавалося б, простим, делікатним і глибоко інтимним питанням, як кількість народжених у сім'ї дітей, постають надзвичайно серйозні проблеми майбутнього і націй, і рас, і людства.

Кризовий стан демографічної ситуації в Україні вимагає перегляду конкретних напрямів демографічної політики. Сформувалася об'єктивна необхідність переорієнтації демографічної політики: перенесення центру її ваги зі стимулювання народжуваності, яке не під силу суспільству в сучасних умовах, на збереження здоров'я. Здоров'я має розглядатися як найважливіший пріоритет нації. Висока дитяча смертність, підвищення повікової смертності, вища смертність сільського населення порівняно з міським — це ті найважливіші орієнтири, довкола яких сьогодні має формуватися система заходів, спрямованих на оздоровлення умов відтворення населення України.

Орієнтація України на побудову ринкової економіки вимагає дотримання таких засад у матеріальному забезпеченні відтворення населення:

• посилення ролі доходів сім'ї в системі джерел і засобів матеріального забезпечення відтворення населення;
• підхід до соціального захисту населення як важливого засобу демографічної політики, посилення демографічної спрямованості заходів соціального захисту, підвищення їх адресності та ефективності;
• створення принципово нової системи кредитування населення взагалі та молодих сімей;
• створення нової ефективної системи охорони материнства і дитинства, яка забезпечує реалізацію пріоритетів сім'ї та дитини.

Відомо, що генетичний компонент у формуванні здоров'я людини становить близько 30%, таку ж питому вагу мають фактори навколишнього середовища. Взаємно вони зумовлюють ураження близько 60% популяції.

У структурі захворюваності та смертності дітей відбуваються зміни в бік підвищення питомої ваги природжених і спадкових захворювань.

В Україні серед дітей віком від 0 до 14 років щороку реєструється близько 130 тисяч хворих з вадами розвитку.

У сфері охорони здоров'я та зниження смертності населення основними напрямками державної демографічної політики мають бути:

• підвищення якості життя;
• удосконалення системи охорони здоров'я;
• підвищення якості медичного обслуговування;
• посилення контролю за якістю продовольчих товарів;
• створення безпечних умов праці;
• профілактика та зниження професійної захворюваності;
• охорона й збереження здоров'я дітей;
• максимальна нейтралізація факторів, що зумовлюють підвищення смертності;
• створення альтернативної страхової медицини;
• просвітницька та освітня діяльність, спрямовані на профілактику захворювань і піклування про здоров'я.

У сфері сімейної політики та народжуваності основними напрямами державної демографічної політики мають бути:

• створення сприятливих умов для економічної самостійності і зростання добробуту сімей;
• пріоритетність охорони материнства і дитинства у реалізації програм розвитку охорони здоров'я та інших соціальних програм;
• підвищення якості, розширення форм і видів медичного обслуговування жінок репродуктивного віку;
• створення реальних умов для гармонійного поєднання жінками материнства та професійної діяльності. Необхідно, зокрема, обмежити застосування жіночої праці у нічних змінах, звільнити жінок від тяжкої ручної праці, розширити практику застосування гнучкого робочого дня;
• підвищення престижу сім'ї.

4. Шляхи подолання демографічної кризи

Соціально-економічна перебудова суспільства в Україні спричинила гострі проблеми. Їхнє вирішення передбачає розробку науково обґрунтованої комплексної програми подолання демографічної кризи, яка б охоплювала не тільки питання простого відтворення населення, але й його розвитку у широкому соціальному контексті.

У першочерговому порядку необхідно розробити сучасну ідеологію демографічного розвитку України, що поєднувала б об'єктивний аналіз реалій з науково обґрунтованими цілями та завданнями. У зв'язку з цим слід посилити наукові розробки в галузі демографічних та гендерних досліджень, їх фінансову підтримку, а також пропаганду відповідних наукових знань.

В умовах значного зниження народжуваності, зростання смертності та погіршення здоров'я необхідно докласти максимальних зусиль для збереження населення України. Це має бути основним змістом демографічних стратегій держави сьогодні.

При обмежених фінансових можливостях, а також занепаді системи соціального захисту основна увага і підтримка повинні бути спрямовані на вирішення проблем, що безпосередньо впливають на рівень захворюваності і смертності населення, зокрема дітей та жінок.

У зв'язку з цим необхідно реформувати систему охорони здоров'я, на якій негативно позначилися зміни соціально-економічних умов, а також збільшити асигнування на розвиток цієї сфери. Тим більше, що в умовах стрімкого старіння населення потреба в коштах на охорону здоров'я та соціальне забезпечення осіб похилого віку постійно зростає.

Питання пропаганди засобами масової інформації здорового способу життя повинно розглядатися як одна з головних цілей стратегії зміцнення здоров'я та продовження повноцінного життя і включати такі аспекти:

• передача знань щодо профілактики захворювань та піклування про здоров'я як населення в цілому, так і конкретних груп ризику, наприклад підлітків;
• засвоєння та застосування знань відповідними адресатами з тим, щоб домогтися змін у поведінці людей, що зловживають курінням, алкоголем та наркотиками;
• розвиток різних форм піклування про власне здоров'я.

В умовах, коли жінки становлять більшість серед тих, хто звільняється з виробництва, і меншість серед працевлаштованих, необхідно на практиці забезпечувати їхнє право на працю у поєднанні з виконанням материнської функції. Йдеться, по-перше, про профілактичні заходи, спрямовані на раціоналізацію праці жінок, які здійснюються на державному рівні і мають довготривалий характер. По-друге, про активну політику на ринку праці, спрямовану на зменшення безробіття серед жінок, більш повне урахування їхнього професійно-кваліфікаційного складу, надання можливостей перепідготовки і працевлаштування в конкретних умовах.

Населення має бути соціально захищеним, а специфічна демографічна політика повинна підсилюватися заходами держави щодо виходу з економічної кризи. Проте суверенність особи несумісна з соціальним, а тим більше державним патерналізмом, яким була пройнята демографічна політика в колишньому СРСР. Держава повинна забезпечувати соціальний захист своїх громадян, але не перетворювати їх на утриманців. Найвища мета такої політики — домогтися, щоб якомога менша частина населення залежала від суспільної благодійності.

Це, у свою чергу, передбачає удосконалення умов реалізації трудового та духовного потенціалів населення, його ефективне включення в суспільний поділ праці, нарощування зусиль щодо примноження суспільного добробуту. Цьому можуть слугувати заходи щодо забезпечення зайнятості населення — створення нових робочих місць, навчання та перекваліфікація працездатних, особливо в тих галузях суспільного виробництва, де очікується найбільше безробіття.

Необхідно також проводити демографічні та гендерні експертизи всіх законопроектів Верховної Ради, проектів указів Президента України, які заторкують права та інтереси населення.

У сфері сімейної політики та народжуваності основною метою є формування системи особистих і суспільних цінностей, орієнтованих на створення сім'ї з двома дітьми, зміцнення та підвищення її виховного потенціалу як основного осередку відтворення населення. Об'єктами безпосередньої уваги держави повинні бути молоді сім'ї та сім'ї з дітьми.

Пріоритетними напрямами державної підтримки сім'ї є:

створення умов для поліпшення матеріального становища сімей шляхом:

• зростання трудових доходів, подолання бідності працюючого населення;
• реалізації конституційних гарантій щодо розмірів мінімальної заробітної плати, пенсії, інших видів соціальних виплат та допомоги на рівні не нижче законодавчо встановленого прожиткового мінімуму;
• розвитку кредитування, в тому числі із застосуванням механізму податкового кредиту;
• економічного стимулювання сімей, зокрема за допомогою кредитних та податкових інструментів;
• державної підтримки сімейного підприємництва, фермерства, інвестування у розвиток соціальної та виробничої інфраструктури села;

поліпшення житлових умов сімей шляхом:

• розвитку житлового кредитування, насамперед молодіжного, іпотеки, активізації участі населення в пайовому будівництві і житлово-накопичувальних програмах;
• законодавчого забезпечення формування фондів соціального житла з метою надання його громадянам, що потребують поліпшення житлових умов;

забезпечення виховання дітей у сім'ї шляхом:

• розвитку дошкільного і позашкільного виховання та освіти, включаючи сімейні форми;
• запровадження соціального патронування та супроводу неповних, соціально неблагополучних, бідних сімей з дітьми з боку державних та громадських організацій;
• удосконалення законодавства з питань усиновлення, зокрема дітей, позбавлених батьківського піклування;
• надання допомоги безпритульним дітям;

утвердження високого соціального статусу сім'ї шляхом:

• пропаганди у засобах масової інформації дітонародження, досвіду організації сімейного життя, започаткування сучасних форм підготовки молоді до шлюбу та створення сім'ї;
• збагачення шлюбно-сімейних традицій, підвищення статусу материнства і батьківства у суспільстві;
• розвитку соціального сервісу в сфері обслуговування сімей, надання їм послуг і консультацій.

У сфері поліпшення здоров'я, зниження смертності та підвищення тривалості життя населення стратегічними напрямами діяльності є:

• підвищення якості життя, зменшення соціально детермінованих відмінностей у захворюваності і смертності населення;
• профілактика шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві та професійним захворюванням;
• поліпшення санітарно-епідемічної та екологічної ситуації;
• зниження травмонебезпечності навколишнього середовища;
• реформування системи охорони здоров'я, здійснення відповідних організаційних та профілактичних заходів, спрямованих на:
  • синхронізацію змін в управлінні охороною здоров'я із збільшенням обсягів фінансування галузі, зокрема шляхом розвитку системи надання платних медичних послуг, запровадження медичного страхування;
  • переорієнтацію системи охорони здоров'я на профілактику захворювань, насамперед хронічних, інфекційних, гінекологічних тощо;
  • підвищення ролі первинної медико-санітарної допомоги, зокрема на засадах сімейної медицини;
  • поліпшення репродуктивного здоров'я населення, забезпечення доступності якісної медико-генетичної та акушерської допомоги, пропаганди сучасних способів планування сім'ї;
• стимулювання позитивних зрушень у поведінці та способі життя людей на індивідуальному рівні шляхом:
  • формування механізму заохочення населення до ведення здорового способу життя;
  • пропаганди і забезпечення рівних можливостей тривалого здорового повноцінного життя;
• зменшення масштабів зовнішньої, зокрема трудової, міграції, подолання її негативних наслідків та недопущення у майбутньому шляхом:
  • укладення міждержавних угод про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист;
  • стимулювання зворотності зовнішніх трудових поїздок;
  • забезпечення соціальної захищеності українських працівників за кордоном;
• економічне регулювання внутрішніх міграційних потоків шляхом:
  • створення системи інформування населення про можливості працевлаштування в інших регіонах країни;
  • розвитку маятникової міграції;
• подолання різкої регіональної диспропорції у якості життя населення.

У сфері подолання негативних наслідків старіння населення основними пріоритетами є:

створення механізму забезпечення життєдіяльності людей похилого віку, їх залучення до активного способу життя поза сферою трудової діяльності шляхом:

• підвищення рівня соціального забезпечення пенсіонерів за віком;
• налагодження функціонування системи сервісу для літніх людей, включаючи упорядкування житла, виробництво спеціальних продуктів харчування, організацію побуту, рекреації, дозвілля, освіти, туризму тощо;
• розвитку системи надання первинної медико-санітарної допомоги особам похилого віку, насамперед одиноким;
• створення державної спеціалізованої геріатричної служби, яка матиме медико-соціальний характер;
• розвитку мережі спеціалізованих закладів для людей похилого віку та інвалідів;
• ефективного використання залишкового трудового потенціалу осіб пенсійного віку.

Проблеми демографічного розвитку на регіональному рівні повинні розв'язуватися з урахуванням двох ключових взаємопов'язаних завдань:

• скорочення розриву у величині регіональних демографічних показників;
• забезпечення стабільного, збалансованого демографічного розвитку кожного з регіонів.

Основним інструментом державного впливу на демографічний розвиток є диференційоване надання державної підтримки регіонам, що передбачає:

• удосконалення механізму такої підтримки;
• додержання оптимального балансу між визначеними пріоритетними напрямами демографічного розвитку регіонів на рівні держави і прийняттям рішень на регіональному рівні.

Стратегія державного стимулювання демографічного розвитку регіонів передбачає координацію заходів, визначених у:

• довгострокових державних програмах регіонального розвитку;
• державних цільових програмах;
• державних і регіональних програмах економічного та соціального розвитку;
• програмах державного стимулювання розвитку депресивних територій;
• регіональних програмах розвитку спеціальних економічних зон і спеціальних режимів інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку.

З огляду на обмеження фінансових ресурсів та наявність багатьох проблем у сфері демографічного розвитку необхідно визначити пріоритети в розрізі кожного з регіонів, обов'язково передбачивши джерела та обсяги бюджетного фінансування.

Висновки

Від проголошення незалежності в Україні спостерігається значне скорочення населення. З 1991 року по 2005 рік населення країни скоротилося на 8%. Цей показник характерний для країн з найбільшими темпами депопуляції. За останні 17 років населення країни скоротилося з 52,0 млн до 46,6 млн осіб, тобто на 5,4 млн. Частка міського населення на кінець 1990 року становила 67,5%, сільського — 32,5%, а на кінець 2006 року — відповідно 68,0% та 32,0%. Співвідношення чоловіків і жінок на кінець 1990 року — 46,3% і 53,7%, а на кінець 2005 року — 46,1% і 53,9%.

Такі демографічні втрати пояснюються низькою народжуваністю та високою смертністю. Якщо у 1990 році народилося 657,2 тис. осіб, а померло 629,6 тис., то у 2005 році народилося 426,1 тис., а померло 782,0 тис. осіб. Тобто народжуваність зменшилася на 35,1%, а смертність зросла на 24,2%.

Скорочення населення України також пояснюється міграційними процесами. Після незначного періоду позитивної міграції на початку 90-х років тенденція різко змінилася, і чиста міграція залишається негативною до сьогодні. Найчастіше населення емігрує до країн колишнього СРСР, насамперед до Росії. Це призвело до тривалого скорочення економічно активного населення з 25 млн осіб у 1995 році до 21 млн у 2002 році.

Перевищення смертності над народжуваністю призвело до старіння населення в Україні.

Українське суспільство ніколи не буде процвітаючим чи навіть стабільним, якщо його населення не матиме відповідних умов життя і не відчуватиме повної безпеки для реалізації нормальної демовідтворювальної поведінки, не бачитиме перспектив для існування й розвитку кожної сім'ї та особи.

До останнього часу проблеми безпеки досліджувалися переважно у військовій та політичній сферах і обмежувалися потенційними конфліктами між країнами та міжнародними загрозами. Однак результати модельних досліджень, проведених у ряді країн, свідчать, що внутрішня негативна соціально-демографічна ситуація, зокрема той чи інший режим відтворення населення, кількісний та якісний його склад, може стимулювати чи гальмувати виникнення й розвиток внутрішніх і зовнішніх конфліктів, бути каталізатором сепаратистських прагнень частини населення, тобто здійснювати деструктивний вплив на стан безпеки держави навіть за стабільної міжнародної ситуації. Як свідчить досвід, проведення тієї чи іншої соціально-демографічної політики, зокрема щодо національних меншин, емігрантів та біженців, дозвіл чи заборона використання тих чи інших засобів планування сім'ї тощо, можуть бути причиною приходу до влади або відставки урядів, слугувати показником розвитку демократії.

Отже, демографічний чинник є одним з визначальних для забезпечення стабільного й безпечного розвитку держави, а проблеми оптимального демографічного розвитку слід розглядати як першочергові інтереси держави, як фактор і водночас як результат її функціонування.

Список використаної літератури

1. Андрієнко В. Чи є демографічна криза в Україні?/ В. Андрієнко //Праця і зарплата. - 2005. - № 41. - C. 5

2. Богданович В. Шляхи подолання демографічної кризи в умовах соціально-економічних трансформацій //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2006. - № 4. - C. 207-214.

3. Голубєва І.Є. Молодь у відтворенні населення: теоретико-методичні підходи дослідження //Економіка АПК. - 2005. - № 7. - С.140-145.

4. Демографічна криза: світоглядні та біоенергічні аспекти здоров'я //Слово Просвіти. - 2007. - № 8. - C. 7

5. Крючков Г. Демографічна криза в Україні: причини і наслідки //Персонал. - 2003. - № 4-5. - C. 8

6. Лібанова Е. Як подолати демографічну кризу //Праця і зарплата. - 2007. - № 12. - C. 4-5

7. Лібанова Е. Демографічний колапс //Краєзнавство. Географія. Туризм. - 2004. - № 34. - C. 2-4

8. Пащенко І. Україна вимирає: (Демографічна криза в Україні)/ Іван Пащенко //Сільські вісті. - 2003. - 23 травня. - C. 1

9. Сергієнко О. Людські ресурси України. Демографічна криза та демографічна політика //Україна: аспекти праці. - 2002. - № 5. - C. 37-41

10. Ткаченко Л. Демографічну кризу можна подолати, якщо.../ Лідія Ткаченко //Освіта України. - 2005. - 4 лютого. - C. 10-11

11. Україна у дзеркалі демографії //Урядовий кур'єр. - 2005. - 21 жовтня. - C. 2

12. Шаптала О. Стан здоров'я виробничих сил і умови його підтримки та відновлення в Україні//Статистика України. - 2003. - № 4. - C. 65-68.