Причина початку „Великої грецької колонізації”

Народом, який не лише своїми писаннями вивів Україну на історичну арену, а й заклав підвалини її культурно-політичного поступу, були греки.

Від VIII століття нашої ери, коли наші землі ще перебували в глибокій праісторії, узбережжя Чорного та Азовського морів почали освоювати грецькі переселенці. Рятуючись від внутрішніх чвар на батьківщині, вони шукали тут не лише нові ринки для збуту своїх товарів, а й безпеку для продовження культурної місії. Прибуваючи з міст материкової та малоазійської Греції, вони заснували від гирла Дністра до віддалених заток Азовського моря (Меотиди) цілу мережу торговельних міст-факторій. Серед найважливіших були: Тира в гирлі Дністра, на місці якої згодом постав український Білгород (тепер Акерман), Ольбія (заснована близько 645 р. до н. е.) у гирлі Південного Бугу (неподалік сучасного Миколаєва), Херсонес на південному заході та Теодосія (пізніше Каффа) на південному сході Криму, Пантикапей (нині Керч) і Фанагорія (давньоукраїнська Тмуторокань) на протилежних берегах Керченської протоки, Танаіс у гирлі Дону (біля сучасного Ростова), а також багато інших.

У той час, коли напівдикі степові орди постійно вторгалися з Азії, спустошуючи все на своєму шляху, греки принесли на наші землі мирну торгівлю та культуру. Попри те, що вони не змогли втриматися на чорноморському узбережжі під тиском азійських кочівників, їхня спадщина була величезною: вона збереглася не тільки в руїнах їхніх міст, а й у духовній культурі сусідніх народів та їхніх наступників.

Вивозичи з України худобу, рибу, мідь, віск, хутра, вовну та зерно, вони ввозили сюди вино, оливкову олію, тканини, металеві знаряддя, розписний глиняний та металевий посуд, різноманітну галантерею і навіть надгробні пам'ятники. Це кардинально змінювало культуру та побут місцевого населення: одні племена ставали «напівгреками», інші ж поширювали грецькі здобутки далеко на північ і схід.

Демократичний устрій і республіканська форма правління, принесені грецькими колоністами на береги Чорного моря, швидко виявилися неефективними в нових умовах. Політичний вплив грецьких колоній, по суті, не виходив за межі їхніх міських мурів. Існуючи як ізольовані міста-держави, греки так і не спромоглися створити навіть оборонного союзу для захисту від варварського світу, що оточував їх з усіх боків. Лише Пантикапей, завдяки своєму напівмонархічному устрою, зумів об'єднати кілька колоній навколо Азовського моря в союз, який довго протистояв варварам і навіть поширив свій вплив на кримські міста.

Інші колонії швидко потрапили в небезпечну залежність від варварів, змушені були платити їм данину або визнавати їхню владу. Зрештою, не маючи змоги захистити себе самостійно, вони віддавалися під опіку могутніших держав, не гребуючи навіть Персією, з якою їхня метрополія вела смертельну війну. Саме ця опіка призвела до походу перського царя Дарія на скіфів у 513 р. до н. е. Після перемоги материкової Греції над Персією чорноморські колонії перейшли під захист Афінського морського союзу, що сприяло їхньому розквіту в V–IV ст. до н. е. Занепад Афін призвів і до занепаду колоній: ні македонці, ні понтійський цар Мітридат V, який, розгромивши скіфів, заснував Боспорське царство і намагався підкорити все чорноморське узбережжя, не змогли забезпечити їм подальшого розвитку. Амбітні плани Мітридата суперечили інтересам Римської імперії, яка вже утвердилася в Малій Азії. Зазнавши поразки від Риму, Мітридат загинув у 63 р. до н. е., а його син Фарнак визнав римську владу. Коли ж Фарнак спробував реалізувати плани батька щодо контролю над усім Чорним морем, він накликав на себе гнів Юлія Цезаря, у битві з яким у 47 р. до н. е. втратив і життя, і державу. Після цього Боспорське царство стало автономною провінцією Риму, який розширив свої кордони до Дунаю та Кавказу. Грецькі колонії на Чорному морі вже доживали свій вік. Навіть створення римським імператором Траяном провінції Дакії у 106 р. н. е. не врятувало їх. Усі вони були зруйновані під натиском степових орд, а деякі, як-от Пантикапей, стали столицями варварських держав. Ще деякий час животіли грецькі поселення в Тавриді, поки й вони не зникли.

Міста перетворилися на руїни й припинили існування, але їхній вплив і культурні надбання не зникли безслідно; уся Європа досі живе з величезної культурної спадщини стародавньої Греції.

Розповідь Геродота про скіфського царя Скіла, який, захопившись культурою грецьких колоній, вів подвійне життя — вдома як скіф, а в Ольбії як грек, — є дуже промовистою. Справді, напівгреками ставали всі, хто контактував із грецькими колоніями. Про масштаби їхнього впливу свідчать сучасні розкопки: чудовий грецький посуд знаходять не лише в Причорномор'ї, а й у околицях Києва, Харкова, Полтави та навіть у Галичині.

На правому березі Південного Бугу, неподалік від гирла, біля села Парутине, до наших днів збереглися руїни Ольбії, заснованої ще в 645 р. до н. е. вихідцями з Мілета. Археологи, які працюють на ольбійських розкопках із 1902 року, змогли відтворити повну історію, життя та побут цієї колонії протягом її багатовікового існування. На захід і північ від Ольбії, в урочищі «Сто Могил», було розкопано некрополь, у похованнях якого знайдено грецький посуд усіх епох — від чорнофігурних ваз VI ст. до н. е. до червонолякових і скляних виробів римського типу III ст. н. е. Виявлено сім культурних шарів Ольбії, які свідчать про те, що місто кілька разів горіло й руйнувалося, а потім відбудовувалося, часто з використанням старих матеріалів.

У найдавніший період в Ольбії панувала іонійська культура, про яку свідчать архітектурні пам'ятки, теракотові жіночі статуетки, маски, мармурові скульптури, вази та інша кераміка, привезена з Мілета, Родосу та Навкратіса. Згодом іонійську культуру змінила аттична (VI–V ст. до н. е.), а потім елліністична та греко-римська.

Спочатку Ольбія була оточена лише ровом, але пізніше навколо неї звели оборонні мури з вежами. Однак вони не захищали місто від набігів сусідів, яким ольбійці змушені були платити данину. У I столітті місто зруйнували готи, але згодом його відбудували на прохання скіфів, які вже не могли обходитися без торговельної факторії, що задовольняла б їхні зростаючі культурні потреби.

Про ті часи занепаду збереглася цікава розповідь про Ольбію, записана мандрівним філософом Діоном Хризостомом.

На той час Ольбія була значно меншою, ніж первісне місто, і замість могутніх мурів її оточувала низька та слабка огорожа. Усе вказувало на занепад: тепер уже не греки впливали на варварів, а варвари на греків. Командир ольбійського гарнізону Калістрат одягався по-скіфськи, а самі ольбійці розмовляли не чистою грецькою, а якимось греко-варварським жаргоном. Попри це, вони пишалися грецькою культурою та своїм Гомером, його «Іліадою» та її героєм Ахіллом. Діон опинився в Ольбії саме тоді, коли після одного зі скіфських набігів місто готувалося відбити наступний. Показово, що навіть перед смертельною небезпекою греки залишалися собою: ольбійські воїни, замість хвилюватися про майбутній бій, попросили Діона поговорити з ними про філософію. «До нас, — сказав Діону один із воїнів, — приїжджають лише греки за назвою, а насправді вони гірші за нас, варвари: купці та крамарі, що привозять усяке непотрібне дрантя та погане вино, а вивозять не кращий товар. Ми любимо Гомера, дехто — і Платона, і не дивуйся, що такий громадянин, схожий на варвара, як я, читав Платона. Не говори нам про політику, а про божественну філософію».

Як бачимо, грекам, природженим митцям і філософам, було важко встояти проти варварів, які мало цікавилися філософськими питаннями, а твори грецького мистецтва купували чи грабували, не розуміючи їхньої справжньої цінності.

Але в часи своєї могутності Ольбія була великою торговельною колонією з власною гаванню, зерносховищами та ринками, де продавали й обмінювали привозні товари. Місто мало водогін, численні храми, театр, гімнасій (місце для гімнастичних вправ — гіподром — спортивний майданчик) і низку торговельних факторій уздовж чорноморського узбережжя.

Упродовж усієї історії Ольбії в ній панував демократичний устрій: законодавчим органом були народні збори (еклесія), виконавчим — рада (буле) або колегія старших (архонтів). Військовими справами керувала колегія «стратегів».

Інша визначна колонія, Пантикапей, заснована в VI ст. до н. е. на місці пізнішого Корчева (сучасної Керчі), за описом географа Страбона (помер близько 23 р. н. е.), була розташована на пагорбі, забудованому на площі шести кілометрів, і мала на східному боці гавань приблизно на 30 кораблів. У місті був акрополь (замок), можливо, на горі, яку зараз називають Мітридатовою. Пантикапей був столицею Боспорського царства та головним постачальником зерна, яке вивозили з портів царства в обсязі до 100 000 медимнів щорічно. У родючій низинній окрузі Пантикапея розташовувалися села, де успішно розвивалося землеробство. Тому на монетах Боспорського царства зображені колосся як символ хліборобства та риба — другий за важливістю експортний товар колоній.

На відміну від демократичної Ольбії, Пантикапей мав напівмонархічний устрій: пантикапейські архонти були «базілевсами» для варварів. Очоливши союз азовських колоній, Пантикапей став столицею Боспорського царства, створив потужну військову силу з варварських найманців і поширив свою владу на багато сусідніх варварських племен і грецьких міст — від Таврійських гір до Танаїсу та Кавказу.

Як і в Ольбії, у Пантикапеї знайдено численні монументальні гробниці з розписаними стінами та багатими скарбами посуду й ювелірних прикрас. Збереглося також багато руїн будинків, храмів, різьблених статуй і портретів. Деякі з них привозили з Греції, інші створювали на місці, і в них відчувається вплив місцевого, дещо варваризованого смаку. Поховання часів Боспорського царства (найцікавіші з них: Кульобська біля Керчі, Юз-Оба, Велика Близниця та Артюхівська, Семи Братів), а також катакомби та склепінчасті гробниці зберегли для нас увесь ритуальний матеріал давньогрецьких поховань, розкриваючи не лише вірування греків у потойбічне життя, а й їхні повсякденні звичаї. Впливаючи на варварів своєю високою культурою, греки й самі запозичували від них деякі риси. Варварським впливом, зокрема, пояснюється те, що стримана скромність і витончений смак материкової Греції в чорноморських колоніях поступаються місцем варварській пишноті, де важливу роль відіграють золото та самоцвіти.

Грецькі колоністи ховали своїх померлих у золотих вінках, воїнів — у шоломах, жінок — у діадемах із довгими підвісками, що спадали на чоло. І чоловіки, і жінки носили сережки, щоправда, чоловічі були меншими та скромнішими. Жінки також носили довгі вигадливі підвіски, прикріплені до головного убору, що звисали над вухами. На шиї носили намиста та гривні, багато з яких вражають тонкістю виконання. Цього звичаю не було в материкових греків — його перейняли чорноморські колоністи від варварів. Широко використовувалися персні та циліндричні різьблені печатки. Простий грецький одяг тут був прикрашений золотими бляшками та позументами. Про форму одягу ми дізнаємося з глиняних статуеток і розписів гробниць. Однак характер посуду не відрізнявся від посуду метрополії. Очевидно, більшість привозили, а місцеві вироби наслідували привізні зразки. Ми бачимо ті самі стрункі амфори, чорно- та червонофігурні вази з побутовими й міфологічними сценами, мисочки та ритони у формі бичачого рогу, чудові пляшки з тонкими шийками, глиняні та бронзові, завжди тонко різьблені світильники тощо. Збережені фрагменти культових статуй також не поступаються красою та величчю скульптурним шедеврам метрополії. Мармурові статуї, найімовірніше, привозили з Греції, а на місці відливали лише бронзові.

1. Які скіфські племена вирізняв давньогрецький історик Геродот?

Геродот відвідав Скіфію та описав її населення. Це, безперечно, були індоєвропейці, іраномовні кочовики, які століттями панували в євразійських степах. Геродот описав кілька племен. На правому березі Дніпра жили скіфи-орачі — землеробські племена, корінні мешканці цих земель, які, ймовірно, запозичили свою назву від кочовиків, що їх підкорили. Деякі історики вважають їх предками слов'ян. Влада ж зосереджувалася в руках «царських» скіфів — кочовиків, які вважали себе найчисленнішими та найкращими й змушували інші скіфські та нескіфські племена України платити їм данину. За їхніми домаганнями стояло велике, добре озброєне та дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничість, скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, виготовляти з ворожих черепів чаші, оздоблені золотом і сріблом, і знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були віддані в дружбі, яку цінували понад усе. Скіфське суспільство значною мірою було дитям своєї епохи. Родовід вівся по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була звичним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали та ховали його молодших дружин. Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, які досі трапляються в українських степах, а також багаті могили племінної знаті та вбогі поховання простих людей, соціально-економічне розшарування серед «царських» скіфів було досить помітним. Окрім військової здобичі, основою їхнього добробуту була торгівля з грецькими колоніями в Причорномор'ї. Скіфи пропонували своїм торговим партнерам товари, якими згодом уславиться українська земля: зерно, віск, мед, хутра, рабів. Натомість вони отримували вина, ювелірні вироби та інші предмети розкоші, до яких у них уже з'явився великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси та надзвичайно оригінальне декоративне мистецтво з характерними мотивами тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, вражаючи граційністю та красою. За скіфської доби Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною Середземномор'я. Через грецькі колонії в Причорномор'ї скіфи познайомилися з грецькою цивілізацією та навчилися цінувати її. Водночас контакти із середземноморським світом втягували скіфів і в його конфлікти. У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарія захопило землі сучасної України. Однак, застосувавши стратегію «спаленої землі», скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. скіфи рушили на захід і підкорили фракійців на Дунаї. Ця перемога виявилася для них марною, оскільки призвела до зіткнення з Філіппом Македонським, батьком Александра Великого. У 339 р. до н. е. македонці завдали кочовикам нищівної поразки. Це стало початком кінця скіфів. Приблизно через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати — інше могутнє кочове плем'я зі сходу. Лише залишкам скіфів удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до III ст. н. е.

2. Чому і які германські племена виникли на території України?

Бастарни. Одночасно з бессами, костобоками та карпами на карпатському передгір'ї з'являються германські племена бастарнів. Випереджаючи велике переселення германців із півночі на південний схід, вони вклинилися між іранських мешканців чорноморського степу. Уперше вони з'являються на історичній арені в 180 р. до н. е., коли македонський цар Філіпп II закликав їх на допомогу. Вони зайняли дельту Дунаю та східні Карпати й дошкуляли римським провінціям. Зрештою римляни перемогли їх і переселили в межі своїх дунайських провінцій. Після цього їхні сліди губляться, як і сліди бессів, костобоків та карпів.

Готи. Слідом за бастарнами зі своїх прибалтійських поселень у південно-східному напрямку вирушають інші германські племена — готи, за якими тягнуться їхні одноплемінники герули та тайфали. Подолавши з великими труднощами та втратами болотисте Полісся, у III ст. н. е. вони з'являються на півдні України й займають величезні простори від Дніпра до нижнього Дунаю та східних відрогів Карпат. Тут вони розділилися на східних і західних готів (остроготів і вестготів). Остроготи створили над Дніпром сильну державу зі столицею Данпарштад (Дніпрове місто), у якій деякі дослідники вбачають зародок майбутнього Києва як торговельного центру. Славним, оспіваним у народних піснях був готський король Германаріх (350–375). У боротьбі з готами загинув римський імператор Децій, а через двадцять років готи завоювали римську провінцію Дакію (сучасну Румунію). У середині IV ст. готи володіли майже всіма племенами між Балтійським і Чорним морями, прокладаючи через їхні землі славетний згодом «шлях із варягів у греки».

У IV столітті готи прийняли християнство й, як один із перших «варварських» народів, переклали Біблію, започаткувавши бурхливий розвиток скіфо-гото-слов'янської культури.

На жаль, нова азійська орда гунів перервала цей розвиток, навіявши новий жах на Європу.

3. Гуни: життя та заняття

Гунська орда, страшна своєю дикістю та численністю, прозвана сучасними літописцями «бичем Божим Європи», мала урало-алтайське, монгольське походження. Саме вона започаткувала на наших землях сумну добу тюрко-татарського лихоліття, яке зупинило культурно-цивілізаційний розвиток не лише України, а й усієї Східної Європи.

Гуни вийшли з глибин Монголії й, пробувши деякий час на Волзі, близько 370 р. напали на аланів, які мешкали біля Азовського моря (Меотиди) та на лівому березі Дону. Тих, хто чинив опір, вони вирізали, а решту приєднали до свого походу й рушили на остроготів.

Про жах, який охоплював усіх, хто мав нещастя зустрітися з гунами, свідчать їхні описи в творах тогочасних греко-римських та готських письменників.

Готський історик Йордан (551 р.), переказуючи відомості про гунів, збережені греко-римськими авторами, пише: «Народ гунів, немилосердний понад усяку жорстокість, напав на готів. Він обійшов велике озеро Меотиду й одразу, наче якийсь вихор, захопив за собою народи, що мешкали по той бік Скіфії.

Гуни, кого не могли перемогти війною, того залякували своїм виглядом і змушували тікати: обличчя в них було жахливо чорне, наче безформна грудка, з якимись цятками замість очей. Вони калічили своїх дітей першого дня після народження — хлопчикам надрізали мечем щоки, щоб вони, перш ніж скуштувати материнського молока, навчилися терпіти біль від ран. Тому гуни ростуть безбородими. Хлопці не бувають вродливими, бо на їхніх обличчях, посічених мечем, зникає юнацька краса. На зріст вони малі, але спритні та швидкі, вправні в стрільбі з лука, сильні в шиї та дуже горді. На вигляд ніби люди, але живуть у звірячій жорстокості...»

Не дивно, що остроготський король Германаріх, дізнавшись про похід гунів, наклав на себе руки (375 р.), а його наступник Вінітар, який спробував чинити опір, загинув у боротьбі з ними. Тоді решта остроготів, не бачачи іншого виходу, відступила з чорноморського узбережжя. Те саме зробили й вестготи, які попросили притулку у римській Фракії. На місці залишилися лише готські залишки, які визнали владу гунів і деякий час користувалися самоврядуванням. Ще в VIII ст. рештки готів жили в Криму під Яйлою та біля Керченської протоки. Там вони навіть заснували самоврядну провінцію Таматарху, пізнішу українську колонію Тмуторокань.

На українській землі гуни протрималися недовго. Головними силами вони рушили на Дунай, де за правління Аттіли створили велику гунську державу. Хоча вона не була добре організована й не мала шансів на довговічність, страх перед Аттілою, а не стільки його політичний вплив, навис чорною хмарою від Уралу до Рейну. Зі смертю Аттіли (453 р.) розпалася ця «держава», яка тримала сусідів у смертельному страху. Усе почалося з повстання племен, підкорених Аттілою на середньому Дунаї, а потім і самі пута гунської влади над іншими землями та народами розірвалися. Від гунів залишилися лише розрізнені загони: одні осіли в так званій Малій Скіфії (нині Добруджа) та римських провінціях, інші повернулися в чорноморські степи, а решта безслідно розчинилася серед племен, що населяли шлях гунського походу від Волги до Дунаю.

Гунський «бич Божий» перестав свистіти над Європою, але на гунах навала тюрко-монгольських орд на Європу не закінчилася.

Використана література

1. Аркас М. М. Історія України-Русі. — К.: Вища школа, 1991. — 395 с.
2. Винокур І. Давня і середньовічна історія України: Навч. посібник для учнів середн. шк. — К.: Глобус, 1996. — 223 с.
3. Гончарук, П. С. Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття: Курс лекцій. — К.: Вид-во КСУ, 2004. — 524 с.
4. Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — К.: Наук. думка. — 1996.
5. Давня історія України: В 3 т. / НАН України. Ін-т археології; Редкол.: П. П. Толочко та ін. — К.: Ін-т археології НАН України, 1998 — Т. 2: Скіфо-антична доба.
6. Король В. Ю. Історія України: Навчальний посібник. — К.: Феміна, 1995. — 264 с.
7. Крип'якевич І. П. Коротка історія України. — К.: Україна, 1993. — 93 с.
8. Юрій М. Ф. Історія України: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2004. — 249 с.
9. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття: Навч. посібник. — К.: Генеза, 1997. — 312 с.