Програмування національної економіки в країнах ЄС

Вступ

У цьому матеріалі йтиметься про політику Європейського Союзу, що застосовується в основних галузях економіки держав-членів: промисловості, наукових дослідженнях, енергетиці, транспорті та сільському господарстві. Важливо зауважити, що на відміну від промислового сектору, для трьох останніх сфер установчі договори прямо передбачали створення спільної політики. Проте весь процес багатонаціональної інтеграції був зорієнтований насамперед на реструктуризацію та зміцнення конкурентоспроможності європейської індустрії. Частково спільна дослідницька та енергетична політика була закладена ще в секторальних угодах, зокрема в Договорі про заснування Євратому. Відмінності в правових засадах п'яти ключових спільних політик зумовили нерівномірність їхнього розвитку. Крім того, на цей процес впливали різні потреби держав-членів на різних історичних етапах: від митного союзу до спільного ринку та, згодом, економічного й валютного союзу.

Формування сприятливого ділового клімату також вимагає усунення надмірного та другорядного регулювання. Внутрішній ринок потребує максимальної дебюрократизації. Тому ЄС та його держави-члени повинні забезпечити, щоб при розробці правил і процедур враховувалася потреба зменшення зайвого навантаження на бізнес, особливо на малі та середні підприємства (МСП). Регуляторні рамки мають бути зрозумілими та передбачуваними, а втручання — обмежуватися лише досягненням чітко визначених цілей. Спільна підприємницька політика покликана реалізувати ці завдання, однак залишається невизначеність щодо того, чи національні уряди також рухатимуться в цьому напрямку. Державам-членам слід пришвидшити імплементацію норм Спільноти у власне законодавство та адміністративну практику.

1. Конкурентність європейської промисловості

Хоча європейські договори й не запроваджували спільної промислової політики, вони, безсумнівно, приділяли значну увагу промисловому сектору економіки держав-членів. Договори про заснування Європейської спільноти з вугілля та сталі (ЄСВС) та Європейської спільноти з атомної енергії (Євратом) одразу встановили спільні політики в цих базових галузях промисловості. Натомість Договір про заснування Європейської економічної спільноти (ЄЕС) зосередився головним чином на регулюванні спільного ринку промислових товарів. Варто відзначити, що установчі договори ЄСВС та Євратому є значно детальнішими, ніж Договір про ЄЕС. Вони включають положення не лише про створення спільного ринку, а й про структурну політику у відповідних секторах, наділяючи інституції Спільноти повноваженнями формувати таку політику.

Безумовно, митний союз посилив конкурентні позиції європейської промисловості як на внутрішньому, так і на світових ринках. З 1968 року, після запровадження Спільного митного тарифу, Спільнота отримала у своє розпорядження потужний інструмент для проведення ефективної торговельної політики та прискорення лібералізації міжнародної торгівлі. Цей інструмент успішно використовувала Комісія, яка від імені Спільноти домоглася зниження митних бар'єрів у провідних торговельних держав у рамках Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ).

Проте зменшення міжнародного протекціонізму виявилося недостатнім для підвищення конкурентоспроможності промисловості Спільноти. Щоб досягти рівня американських та японських транснаціональних корпорацій, європейським підприємствам необхідно було так комбінувати фактори виробництва — капітал і робочу силу, — щоб знижувати собівартість продукції. Іншими словами, вони мали знайти оптимальні обсяги виробництва, що відповідають новим умовам конкуренції, та підвищити продуктивність через створення нових товарів і впровадження інноваційних технологій. Забезпечити ці умови для зростання їхньої конкурентоспроможності міг лише великий європейський ринок [5, c. 64-65].

1.1. Єдиний ринок та промислова політика

Створення єдиного європейського ринку та введення спільної валюти надають підприємствам можливість скористатися перевагами ефекту масштабу. Це проявляється у зниженні адміністративних і фінансових витрат, спрощенні доступу до державних закупівель в інших країнах-членах та активнішій транскордонній співпраці. Переваги ефекту масштабу для інвестицій на внутрішньому ринку є суттєвими не лише для масового, а й для спеціалізованого виробництва. При цьому якість внутрішнього ринку настільки ж важлива, як і його розмір. Єдиний ринок є ключовим етапом для підприємств, що дозволяє їм стратегічно мислити та діяти, долаючи національні кордони. Звісно, прагнення транснаціональних компаній домінувати на єдиному ринку, прикриваючись необхідністю досягнення критичного розміру, потребує пильної уваги. Як зазначалося в розділі про конкуренцію, правила контролю за концентраціями створили правовий механізм для регулювання злиттів і поглинань великих компаній, що, тим не менш, дозволяє європейським фірмам реалізовувати стратегії, необхідні для підтримання глобальної конкурентоспроможності.

Багато цілей промислової політики Спільноти було досягнуто завдяки формуванню єдиного ринку. Так, з початку 1990-х років європейська стандартизація перетворилася з другорядної діяльності на один із пріоритетів. Згідно з новим підходом до технічної гармонізації, законодавство визначає лише основні вимоги до продукції, що стосуються охорони здоров'я, безпеки, довкілля та захисту споживачів. Європейські стандарти надають виробникам технічні умови, які вважаються такими, що відповідають цим вимогам. Їхня мета — не лише усунення технічних бар'єрів у торгівлі; вони стають важливим чинником підвищення промислової конкурентоспроможності, знижуючи витрати виробників і відкриваючи доступ до нових ринків, зокрема через стимулювання розвитку передових технологій. Водночас посилена стандартизація сприяє інноваціям, підвищенню якості, дизайну та надійності товарів, виходячи за рамки традиційних факторів, таких як відповідність ринку чи лояльність споживачів [7, c. 70-72].

Для конкурентоспроможності європейської промисловості також критично важливими є державні закупівлі, доступ до яких було відкрито завдяки регулюванню єдиного ринку. Їхня значущість для промисловості зумовлена трьома чинниками. По-перше, значний обсяг державних закупівель (16% ВВП) робить державні ринки привабливими для всіх компаній. По-друге, державні закупівлі можуть стимулювати технологічний розвиток підприємств, збільшуючи попит на високотехнологічну продукцію. По-третє, концентрація державних закупівель серед відносно невеликої групи фірм може дозволити їм увійти на конкурентний ринок, набути досвіду та досягти світового успіху.

1.2. Виклики європейській промисловості

Попри переваги великого єдиного ринку, європейська промисловість стикається з новими викликами сучасності. Глобалізація економіки та ринків, що посилює міжнародну конкуренцію, водночас відкриває можливості для використання ефекту масштабу та вимагає спеціалізації на вужчих ринкових сегментах. У цих умовах європейські підприємства повинні бути здатними витримати міжнародну конкуренцію. Хоча рівень продуктивності праці в Спільноті не знизився, він усе ще відстає від показників американської та японської промисловості. Тому економічні суб'єкти та влада в Європі мають приділяти більше уваги факторам, що впливають на продуктивність: технологічному розвитку, інвестиціям у НДДКР, використанню виробничих потужностей, вартості та кваліфікації робочої сили, управлінським навичкам та організації виробництва.

Окрім глобалізації, європейська промисловість має бути готовою до викликів нової промислової революції, спричиненої розвитком інформаційних і комунікаційних технологій. Ці технології стирають традиційні межі між електронікою, інформаційними технологіями, телекомунікаціями та аудіовізуальним сектором. Ця революція матиме глибокий вплив на структуру та методи виробництва, спричиняючи зміни в організації компаній, управлінських повноваженнях і відносинах з працівниками, зокрема в організації праці. Тому існує потреба в структурних змінах і постійному перерозподілі ресурсів для ведення найпродуктивнішої діяльності. Загалом конкурентоспроможність підприємств дедалі більше залежить від їхніх інноваційних можливостей, зокрема здатності створювати нові товари та послуги [2, c. 17-18].

1.3. Засади промислової політики

З набранням чинності Амстердамського договору в листопаді 1993 року підвищення конкурентоспроможності європейської промисловості стало офіційною метою європейської інтеграції. Стаття 3 Договору про заснування Європейської Спільноти прямо вказує, що діяльність Спільноти спрямована, зокрема, на зміцнення конкурентоспроможності промисловості. Розділ про промисловість цього Договору наголошує на обов'язку Спільноти та держав-членів забезпечувати умови, необхідні для підвищення цієї конкурентоспроможності. Відповідно до принципів відкритих і конкурентних ринків, їхня діяльність має бути спрямована на: прискорення адаптації промисловості до структурних змін; створення сприятливого середовища для ініціативи та розвитку підприємств, особливо МСП; заохочення співпраці між підприємствами; та стимулювання кращого використання промислового потенціалу, інноваційної політики та розвитку досліджень і технологій (ст. 157 Договору).

Ця стаття формує правову основу для діяльності Спільноти у промисловій та бізнесовій сферах. Водночас вона чітко зазначає, що не надає Спільноті права вживати заходів, які могли б зашкодити конкуренції. Досягнення поставлених цілей можливе через: взаємні консультації держав-членів та координацію їхніх дій з Комісією; узгодження дій з іншими спільними політиками; та вжиття особливих заходів державами-членами за рішенням Ради, яка діє одностайно за пропозицією Комісії після консультацій з Європейським Парламентом та Економічно-соціальним комітетом. Вимога одностайності для конкретних заходів у промисловому секторі свідчить про небажання держав-членів поступатися національними політиками на користь спільної промислової стратегії.

Спільна промислова стратегія ґрунтується на трьох принципах: постійному використанні всіх спільних політик, що впливають на промислову діяльність, включаючи екологічну; покращенні доступу підприємств Спільноти до зовнішніх ринків та заходах проти нечесної торговельної практики; та позитивній і послідовній адаптації до промислових змін. На цих принципах базується програма дій Спільноти з підвищення конкурентоспроможності. Основні напрями дій включають: стимулювання нематеріальних інвестицій, зокрема використання конкурентних переваг, пов'язаних з охороною довкілля; розвиток промислової співпраці; забезпечення чесної конкуренції та модернізацію ролі держави, що зменшує бюрократичне навантаження на бізнес. Також було досягнуто домовленостей про рамки спільної політики у сфері комерційних послуг, які сприяють конкурентоспроможності промисловості та створенню робочих місць [11, c. 11].

2. МСП в умовах єдиного ринку

Як зазначалося раніше, стаття 157 Договору про ЄЕС передбачає, що Спільнота та держави-члени заохочуватимуть створення "середовища, сприятливого для ініціативи та розвитку підприємств, зокрема малих і середніх підприємств". Це є основою спільної підприємницької політики, яка надає пріоритет малому бізнесу, відомому в термінології Спільноти як малі та середні підприємства (МСП). Але що саме означає це поняття?

Донедавна різні політики Спільноти (конкурентна, структурних фондів, науково-дослідна, державних закупівель тощо) використовували різні визначення МСП. Така різноманітність могла призвести до невизначеності серед органів влади та плутанини серед підприємців. Відповідаючи на запит Ради міністрів промисловості, Комісія ухвалила рекомендацію щодо визначення МСП. Згідно з цією рекомендацією, підприємство належить до категорії МСП, якщо в ньому працює менше 250 працівників і воно не належить одному чи кільком більшим підприємствам. Конкретніше, "середнім" вважається підприємство з кількістю працівників від 51 до 249, річним обігом до 40 мільйонів євро або балансом до 27 мільйонів євро. "Мале" підприємство має до 50 працівників, річний обіг до 7 мільйонів євро або баланс до 5 мільйонів євро. Підприємства з менш ніж 10 працівниками, незалежно від обігу, вважаються "мікропідприємствами".

Це визначення є стандартним для програм, політик та законодавства Спільноти щодо МСП, створюючи єдині рамки, що підвищують узгодженість, ефективність і прозорість усіх заходів підтримки. Варто зазначити, що за цим визначенням у Союзі налічується близько 17 мільйонів МСП, які забезпечують понад 75% зайнятості, здійснюють 50% інвестицій та створюють 60% багатства Європейського Союзу.

Окрім кількісних критеріїв, які легко перевірити, МСП часто вирізняють за якісними характеристиками, що стосуються структури капіталу, управління та методів фінансування. Часто МСП є сімейним бізнесом, де власник і керівник — одна особа або група осіб. Щоденне управління здійснює голова компанії, що забезпечує гнучкість і швидкість прийняття рішень, а також особисті стосунки з персоналом, постачальниками та клієнтами. Нарешті, МСП значною мірою залежать від самофінансування через обмежений доступ до фінансових ринків і брак ресурсів. Ці якісні критерії поєднуються з основними характеристиками малих підприємств, які іноді можуть бути недоліками, але також і перевагами [3, c. 117-119].

МСП мають свої слабкі сторони, зокрема: (а) труднощі в протистоянні складному адміністративному та правовому середовищу, створеному внутрішнім ринком і глобалізацією; (б) недостатня управлінська кваліфікація багатьох підприємців та/або небажання делегувати повноваження; (в) фінансові труднощі, що виникають попри збільшення джерел фінансування. На відміну від великих фірм, МСП важче та дорожче отримати доступ до світових технологій, складніших управлінських технологій і комерційних послуг, а також зайняти своє місце в глобальній економіці чи навіть на єдиному ринку ЄС.

Щоб досягти успіху на єдиному ринку, малі та особливо середні підприємства мають передусім покладатися на власні зусилля. Їм необхідно адаптуватися до нового середовища, відмовляючись від певних сімейних управлінських звичок і маркетингових методів, співпрацюючи між собою для подолання недоліків, пов'язаних з їхнім розміром, особливо у сфері постачання та дистрибуції. Водночас МСП мають підтримувати свої торговельні організації, уряди та європейські інституції. Саме тому спільна підприємницька політика необхідна для координації зусиль держав-членів щодо підтримки МСП без спотворення конкуренції, яке могло б виникнути через протекцію певним підприємствам або товарам, відповідно до статті 87 Договору про Європейську Спільноту [8, c. 52-54].

3. Підприємницька політика

Європейська Хартія малих підприємств, схвалена Європейською Радою у Фейрі (19-20 червня 2000 року), стверджує, що становище малого бізнесу в ЄС можна покращити шляхом стимулювання підприємництва, оцінки існуючих заходів та їх адаптації до потреб малого бізнесу, а також врахування цих потреб при розробці політик. У Хартії держави-члени зобов'язалися посилювати дух інновацій та підприємництва; створювати сприятливі регуляторні, податкові та адміністративні структури; забезпечувати доступ до ринків на найменш обтяжливих умовах; полегшувати доступ до наукових і технічних досягнень; постійно спрощувати доступ до фінансування; прислухатися до голосу малого бізнесу та заохочувати високоякісну підтримку. Хартія зобов'язує держави-членів працювати за десятьма напрямами для досягнення цих цілей. Відповідно, організації, що представляють інтереси малого бізнесу, можуть тиснути на свої уряди для виконання цих зобов'язань.

Багаторічна програма підтримки підприємств та підприємництва (2001-2005 роки) запроваджує підприємницьку політику, що реалізується через нову процедуру координації з державами-членами (процедура BEST) і спрямована на задоволення потреб МСП у понад 30 країнах (ЄС, ЄЕП та країни-кандидати). Програма має на меті посилити зростання та конкурентоспроможність бізнесу в наукомісткій глобалізованій економіці, заохотити підприємництво, спростити та покращити адміністративне й регуляторне середовище, щоб дослідження, інновації та креативність могли процвітати, покращити фінансове середовище (кредитні поруки, підтримка ризикових інвестицій) та забезпечити бізнесу легший доступ до допомоги Спільноти [9, c. 40-42].

3.1. Правове середовище європейського бізнесу

Цілі гармонізації законодавства про компанії та бухгалтерський облік, які переслідує Спільнота, включають: забезпечення мобільності фірм для використання переваг єдиного ринку; рівні умови конкуренції між фірмами з різних держав-членів; сприяння розвитку торговельних зв'язків; стимулювання транскордонної співпраці та полегшення транскордонних злиттів і поглинань. Заходи на рівні Спільноти необхідні для створення правових інструментів, які б полегшували транскордонне заснування підприємств та інвестування, а також згладжували розбіжності між національними правовими системами, що перешкоджають такій діяльності.

Спираючись на свободу підприємницької діяльності, закріплену в Договорі, компанії, засновані за законодавством однієї держави-члена, не стикаються з адміністративними проблемами при переміщенні діяльності в іншу державу-члена. Однак існують реальні економічні та правові проблеми, пов'язані з таким перенесенням, які не можуть бути вирішені лише положеннями Договору. З розвитком спільного ринку компанії дедалі частіше стикаються з транснаціональним виміром своїх відносин з третіми сторонами — акціонерами, працівниками, кредиторами. Це посилює загрозу колізій між різними державними гарантіями прав цих осіб. Тому перші зусилля Спільноти щодо структурної політики стосувалися координації національних законодавств про компанії через директиви Ради, що базувалися на статті 54.3.g Договору про ЄЕС (стаття 44.2.g Договору про ЄС), яка передбачає координацію гарантій для захисту інтересів членів та інших осіб. Починаючи з 1968 року, було прийнято низку директив для реалізації цієї статті.

Перша директива запроваджує систему розкриття інформації для всіх компаній з метою координації гарантій захисту інтересів членів та інших осіб. Вона зобов'язує держави-члени вести публічний реєстр компаній та публікувати певну інформацію в офіційних виданнях. Друга директива гармонізує стандарти та процедури створення публічних товариств з обмеженою відповідальністю, збереження та зміни їхнього статутного капіталу. Поправка до неї унеможливлює придбання компанією власних часток через дочірні підприємства. Третя директива запроваджує процедуру злиття публічних товариств з обмеженою відповідальністю з переданням активів і пасивів. Шоста директива регулює процес поділу компаній. Одинадцята директива встановлює вимоги щодо розкриття інформації про філії компаній в інших державах-членах. Дванадцята директива стосується приватних компаній з одним засновником, дозволяючи обмежити відповідальність приватного підприємця [1, c. 46-47].

Статут європейської компанії надасть підприємствам новий інструмент, який зробить транскордонне управління гнучкішим і менш бюрократизованим, а також підвищить конкурентоспроможність. Європейські компанії зможуть функціонувати в межах усієї Спільноти як суб'єкти законодавства Спільноти з прямою дією. Підприємства з принаймні двох держав-членів зможуть створити європейську компанію через злиття, створення холдингової або дочірньої компанії, чи перетворення. Статут дозволить публічному товариству з обмеженою відповідальністю перетворитися на європейську компанію без ліквідації. Європейська компанія може засновувати дочірні компанії. Офіційна адреса може бути змінена на адресу в іншій державі-члені без ліквідації. Якщо інше не передбачено Правилами, європейську компанію розглядатимуть у кожній державі-члені як публічне товариство з обмеженою відповідальністю, створене за законодавством держави, де вона має офіційну адресу.

Гармонізація законодавства про компанії та запровадження європейських компаній полегшує взаємопроникнення ринків. Однак підприємства Спільноти також мають безперешкодно співпрацювати між собою, що не є очевидним. Різні форми співпраці, передбачені національним законодавством, не пристосовані до співпраці на рівні спільного ринку через їхню прив'язку до національних правових систем. Співпраця між підприємствами з різних країн має регулюватися національним законодавством країн-учасниць. Однак економічні гравці не готові прийняти прив'язку до іноземної правової системи через психологічні причини та незнання іноземних законів. Такі правові бар'єри особливо значущі для МСП.

Тому необхідно було створити правовий інструмент у рамках права Спільноти, який би уможливив адекватну співпрацю між підприємствами з різних держав-членів. Це мета "Групування європейських економічних інтересів" (ГЄЕІ), інструмента для співпраці на договірній основі, створеного регламентом Ради в 1985 році. ГЄЕІ не є відокремленим економічним утворенням, що діє автономно та прагне прибутку для себе. Це гібридний інструмент, який поєднує гнучкість договору з деякими перевагами компанії, насамперед правосуб'єктністю. Він є підготовчою стадією для економічної діяльності своїх членів, дозволяючи їм розвивати власну діяльність і збільшувати прибутки. Кожен член Групування є самостійним в економічному та правовому сенсах. Це відрізняє його від інших форм злиття. Групування забезпечує рівність членів; жоден не може давати обов'язкові вказівки іншим. Нарешті, Групування не може прагнути зиску для себе, а лише надавати послуги своїм членам за собівартістю, наприклад, маркетингові дослідження, гуртові закупівлі або представництво інтересів [4, c. 34-35].

3.2. Ділове середовище

У процесі становлення єдиного ринку Спільнота намагалася усунути перепони для транскордонної діяльності, щоб допомогти компаніям скористатися новими можливостями та покращити бізнес-середовище. Однак через складність певних положень європейського права та недостатнє знання законодавства підприємці часто сприймають його як перешкоду. Тому ЄС має забезпечити, щоб вплив законодавства на підприємства, особливо МСП, не суперечив спільній меті їхнього повного розвитку на єдиному ринку.

Під час створення та реалізації спільних політик (регіональної, соціальної, науково-дослідної, екологічної тощо) європейські інституції намагаються враховувати проблеми МСП. Усі пропозиції Комісії супроводжуються оцінкою впливу, що передбачає можливі наслідки для бізнесу, зокрема для МСП та створення робочих місць. "Анкета впливу", яку заповнюють служби Комісії, дозволяє оцінити наслідки пропозицій через аналіз витрат і прибутків. Оцінка впливу також містить інформацію про консультації з торговельними організаціями. Таким чином, законодавча влада Спільноти поінформована про наслідки реалізації пропозицій. Для полегшення консультацій законодавчу програму публікують в Офіційному віснику, де вказуються пропозиції, що потребують "попередніх консультацій" та оцінки впливу.

Водночас бажано, щоб держави-члени не ускладнювали проблеми, пов'язані з імплементацією законодавства. У 1990 році Рада прийняла рекомендацію щодо реалізації програм адміністративного спрощення, які стосуються як нових пропозицій, так і наявних норм, а також дослідження впливу законодавства на адміністративне навантаження підприємств. У резолюції про реалізацію потенціалу МСП Рада закликала держави-члени та Комісію дослідити, як покращити бізнес-середовище через усунення структурних перепон. На запит Амстердамської сесії Європейської Ради Комісія заснувала в червні 1997 року Спеціальну комісію з питань спрощення ділового середовища (BEST), що складається з незалежних експертів, для внесення пропозицій щодо підвищення якості законодавства та скорочення перешкод для МСП [6, c. 31-33].

Для покращення ділового середовища ухвалено директиву про боротьбу із затримкою платежів у торговельних операціях. Ця директива встановила граничний строк платежу — 30 днів з дня видачі рахунку, якщо інше не передбачено договором, та гармонізувала пеню за прострочені платежі — 7 процентних пунктів понад ставку ЄЦБ. Вона також передбачила збереження права власності за продавцем до моменту оплати та прискорила процедуру повернення неспірних боргів, встановивши максимум 90 днів між пред'явленням претензії та виконавчим листом.

Також необхідно покращити якість і кількість інформації про внутрішній ринок для підприємств, особливо МСП. Мережа євроінфоцентрів (ЄІЦ) створена для задоволення інформаційних запитів МСП щодо внутрішнього ринку (правові, технічні, соціальні аспекти) та можливостей фінансування. ЄІЦ мають три основні цілі: надавати інформацію про єдиний ринок; сприяти та надавати поради [8, c. 53].

3.3. Фінансування підприємств

Багато європейських МСП стикаються з фінансовими труднощами. Власний капітал європейських МСП менший, ніж у їхніх американських чи японських конкурентів. Крім того, європейські МСП більше залежать від прямого інституційного фінансування (банківські овердрафти, позички), що є дорожчим. Комісія відзначила, що ситуацію можна покращити через надання порад щодо методів управління та взаємин з фінансовими спонсорами. Комісія також запропонувала покращити координацію між різними програмами підтримки. План дій щодо ризикового капіталу (ПДРК), ухвалений на Кардіффському засіданні Європейської Ради в липні 1998 року, заохочує функціонування ринків ризикового капіталу, особливо на етапах заснування підприємств, які традиційно були слабкими ланками у фінансовому циклі в Європі.

МСП особливо зацікавлені у фінансуванні в рамках спільної регіональної політики. Правила про Європейський фонд регіонального розвитку передбачають заходи підтримки місцевих ініціатив та діяльності МСП у регіонах, що підпадають під "Мету 1" та "Мету 2". Зокрема, передбачається:

• надання допомоги підприємствам в отриманні послуг, особливо в сфері менеджменту, маркетингових досліджень і спільних послуг;
• фінансування передання технологій, включаючи поширення інформації та інновацій;
• покращення доступу до ринків капіталу через надання гарантій та співпраці;
• надання прямої допомоги в інвестуванні та створенні маломасштабної інфраструктури.

Центри бізнесу та інновацій (ЦБІ), засновані Комісією та регіональними партнерами, особливо в регіонах "Мети 1", сприяють заснуванню та розширенню підприємств через надання широкого спектру послуг (навчання, фінансові та маркетингові послуги, передання технологій) МСП, які працюють над інноваційними проектами.

Відкриття ринків внаслідок економічної інтеграції зумовлює швидкі структурні зміни та підвищений конкурентний тиск. Співпраця чи партнерство між малими підприємствами в різних регіонах або країнах може допомогти подолати виклики ширшого ринку та конкурувати з більшими компаніями, особливо якщо угоди базуються на взаємовигідній доповнюваності. Співпраця може стимулювати модернізацію та диверсифікацію. Існують різні форми співпраці: спільні підприємства, консорціуми, угоди про нефінансові зв'язки (ліцензії, ноу-хау, маркетинг) або придбання холдингів. Співпраця може бути формальною (на основі контракту, наприклад, через ГЄЕІ) або неформальною. Обираючи форму співпраці, фірми мають переконатися в її законності, оскільки іноді угоди породжують проблеми з правилами конкуренції. Однак такі випадки рідкісні. Комісія позитивно ставиться до співпраці між МСП та до угод невеликої значущості [10, c. 46-47].

4. Політика в різних секторах економіки

Стимули, які використовують уряди для модернізації національної промисловості, як-от гранти на функціонування дослідницьких органів, документаційних центрів, центрів продуктивності та професійного навчання, можна вважати заходами в різних секторах економіки. Деякі з них вже централізовано на європейському рівні. Інші потребують координації на рівні Спільноти, оскільки можуть порушити умови конкуренції на спільному ринку.

Промислова політика тісно пов'язана з комерційною. Заходами комерційної політики з найістотнішими наслідками для промисловості є зміни митних тарифів, антидемпінгові заходи, торговельні угоди та стимули експорту. Завдяки митному союзу більшість цих заходів вже в розпорядженні європейських інституцій. Гармонізації чи координації потребують ті заходи, які все ще контролює уряд, щоб забезпечити чесну конкуренцію між промисловими підприємствами в усіх секторах ЄС.

Уряди також контролюють прямі заходи, такі як допомога різних видів: гранти, позики, зниження процентних ставок. Допомога на поліпшення становища в певних секторах та допомога "зародковій промисловості" є характерними прикладами. Основною метою їх застосування є стимулювання створення робочих місць, регіональний розвиток або престиж держави, якщо це стосується "компаній-флагманів". Враховуючи, що така допомога та умови її надання суттєво відрізняються в різних державах-членах, вона може вплинути на торгівлю та спотворити конкуренцію. Тому метою промислової політики має бути створення умов для кращого контролю за наданням такої допомоги. Крім того, ефективність різних політик Спільноти можна посилити шляхом поступового зменшення розміру допомоги в центральних і багатших регіонах.

Найкращим способом запобігти застосуванню урядами заходів, що шкодять спільним інтересам і реструктуризації промисловості, є політика ЄС у різних секторах економіки. Така політика розвинулась у найуразливіших секторах на міжнародному рівні, чи то через наповненість ринків (сталь, суднобудування, текстиль), чи то через нерозвиненість на європейському рівні (аеронавтика, інформаційна промисловість, телекомунікації) [8, c. 57-58].

Висновки

Договір про Європейську економічну спільноту не вимагав запровадження спільної промислової політики, а насамперед регулював функціонування спільного ринку промислових товарів (правила конкуренції, зближення законодавства, податкові положення). Припускалося, що механізм спільного ринку, скасування протекціоністських заходів та відкриття ринків нададуть імпульс для реструктуризації економічних секторів. Ми побачили, що це припущення виявилося частково неправильним через державний протекціонізм, який до початку 1990-х років був технічним бар'єром торгівлі. Нині, коли спільний ринок став реальністю, МСП мають пристосовуватися до жорсткішої конкуренції. Нова підприємницька політика Спільноти підтримує їхні зусилля. Однак спільна підприємницька політика допомагає МСП адаптуватися до нових умов не лише в промисловості, а й у сфері послуг. На це також спрямована спільна політика в підсекторах економіки, особливо в секторах, що занепадають або швидко зростають і потребують звільнення від старої протекціоністської підтримки для кращого протистояння новим умовам конкуренції.

Спільна політика щодо досліджень є нагальною ланкою в промисловому розвитку ЄС. Вона вкрай важлива для визначення промислової стратегії, технічного прогресу у високотехнологічних секторах, розв'язання енергетичних проблем та адаптації до постіндустріального інформаційного суспільства.

Дослідна діяльність є ключовою рисою спільної енергетичної політики, що прагне зменшити залежність Європи від імпортованих енергоносіїв та підвищити конкурентоспроможність через розроблення дешевих, надійних і чистих джерел енергії. Спільна енергетична політика добре розвинута в секторах вугільної та атомної енергетики завдяки детальному врегулюванню в договорах про ЄСВС та Євратом; однак політика щодо нафти й газу розроблена гірше.

На відміну від інших спільних політик, транспортну політику безпосередньо згадано в Договорі про ЄЕС, який навіть містив вказівку про те, що вона має бути спільною. Розбіжність національних інтересів ускладнювала її поступ протягом перших тридцяти років. Однак становлення спільного ринку, що зумовило зростання попиту на транспортні послуги, відбулося водночас із широкомасштабною лібералізацією в сфері автомобільних, морських і повітряних перевезень.

Щодо спільної сільськогосподарської політики (ССП), її становлення було складним ще на початку існування Спільноти. Серед усіх спільних політик ССП була найсуперечливішою та найменш стійкою, адже її реформували мало не що п'ять років — задля відповідності внутрішнім і зовнішнім вимогам. Без сумніву, ССП є прикладом постійної адаптації спільної політики до нових потреб суспільства та до європейських і світових вимог конкуренції й торгівлі.

Список використаної літератури

1. Європейський союз учора, сьогодні, завтра //Географія та основи економіки в школі. - 2003. - № 1. - C. 46-47

2. Вовчак В. Перспективи світової економіки у контексті запровадження євро //Вісник Національного банку України. - 1999. - № 1. - C. 17-19

3. Дідківська Л. Т. Захист конкуренції в Європейському Союзі та сучасні новації //Актуальні проблеми економіки. - 2005. - № 9. - C. 117 - 123

4. Довгорук Л. Про організацію, що контролює фінансову діяльність Європейського союзу //Економіка. Фінанси. Право. - 2003. - № 10. - C. 34-35

5. Кашпір Р. Фінансово-економічні передумови і окремі проблеми монетарної інтеграції нових членів ЄС //Економіка України. - 2004. - № 1. - С.64-70

6. Меделяєв В. Євросоюз. Інституції ЄС //Економіка в школах України. - 2007. - № 10. - C. 31-38

7. Селінков С. Єдиний ринок Європейського союзу: деякі аспекти податкової гармонізації //Економіка України. - 1999. - № 3. - C. 70-75

8. Чужиков В. Модернізація регіональної політики в ЄС //Економіка України. - 2008. - № 3. - C. 51-58

9. Чужиков В. Розширений Європейський Союз //Географія та основи економіки в школі. - 2004. - № 5. - C. 40-42

10. Чужиков В. Розширений ЄС у цифрах і фактах //Географія та основи економіки в школі. - 2005. - № 1. - C. 46-49.

11. Шнырков А. Экономика ЕС-10: два года после вступления в союз//Зеркало недели. - 2006. - № 34. - C. 11