Проблеми зайнятості та безробіття в країнах ринку

Вступ

Економічні перетворення в Україні супроводжуються загостренням питань, пов’язаних із зайнятістю населення. Під зайнятістю розуміють діяльність частини громадян, спрямовану на створення суспільного продукту (національного доходу). Вона поєднує процеси виробництва та споживання, а її структура визначає характер цих взаємозв’язків. Стабільне функціонування економіки неможливе без повного використання наявних ресурсів. У процесі розвитку ринкової економіки виникає неповна зайнятість, що стає одним із чинників макроекономічної нестабільності. Оскільки національний ринок праці перебуває на етапі становлення, державне регулювання зайнятості є необхідним.

Саме тому обрана тема курсової роботи є актуальною та своєчасною.

Тема дослідження: «Проблеми зайнятості та безробіття в країнах ринку».

Мета роботи: висвітлити проблеми зайнятості та безробіття в країнах з ринковою економікою.

Основні завдання:

• охарактеризувати види безробіття та їхній вплив на економіку;
• проаналізувати методи регулювання зайнятості населення;
• розглянути основні конвенції МОП щодо регулювання ринку праці.

Під час написання роботи використано навчальну літературу з макроекономіки таких авторів, як Панчишин С. М., Мельникова В. І., Савченко А. Г., а також видання «Ринок праці», «Ринок праці та зайнятість» Петюха В. М., статті з журналів «Україна: аспекти праці» та «Актуальні проблеми економіки», інші фахові періодичні видання.

Розділ 1. Рівень безробіття та вплив на економіку

Безробіття, з одного боку, є стимулом для активності працездатного населення, а з іншого — серйозною суспільною проблемою. Усі держави намагаються подолати це явище, проте жодній не вдалося його повністю усунути. Навіть у країнах із соціально орієнтованою економікою, таких як Японія, Німеччина чи США, частка безробітних, за різними оцінками, становила не менше 2,0–3,0 % працездатного населення. Експерти Міжнародної організації праці прогнозують, що в найближчі роки середній світовий рівень безробіття триматиметься на позначці близько 10 %, і жодна країна не зможе повністю його ліквідувати.

У класичній економічній теорії існує поняття «класичного безробіття», яке виникає через надто високу ставку заробітної плати порівняно з тією, що могла б урівноважити попит і пропозицію робочої сили, і яку, наприклад, фіксують профспілки [2, с. 160]. Висока оплата праці змушує роботодавців знижувати попит на працівників, тоді як власники робочої сили пропонують її в обсягах, що перевищують потребу.

1.1. Види безробіття

Виділяють фрикційне, структурне та циклічне безробіття. Фрикційне виникає, коли частина людей свідомо змінює місце роботи, інші шукають нову після звільнення, дехто тимчасово втрачає сезонну роботу, а молодь уперше виходить на ринок праці. Коли ці особи знаходять роботу або повертаються до попередньої, їхнє місце в загальному фонді безробітних займають інші «шукачі» та тимчасово звільнені. Тому, попри постійну зміну конкретних людей, цей тип безробіття не зникає.

Отже, термін «фрикційне безробіття» стосується тих, хто шукає роботу або сподівається знайти її найближчим часом. Назва точно відображає суть явища: ринок праці працює неефективно, не узгоджуючи кількість працівників із наявними вакансіями [2, с. 161].

Фрикційне безробіття вважається неминучим і навіть корисним, оскільки частина працівників, тимчасово втративши роботу, переходить із менш оплачуваної та продуктивної діяльності на кращу. Це забезпечує вищі доходи для працівників, раціональніший розподіл трудових ресурсів і, відповідно, більший обсяг національного продукту [2, с. 162].

Деякі дослідники пов’язують фрикційне безробіття з інституційним. Причини останнього зумовлені діяльністю інститутів ринку праці, зокрема:

• браком доступної та повної інформації про вакансії;
• високими соціальними виплатами (коли допомога по безробіттю майже дорівнює заробітній платі, люди часто не зацікавлені в працевлаштуванні);
• встановленням мінімальної заробітної плати, що має подвійний ефект: з одного боку, підприємець не може найняти працівника через неможливість гарантувати такий мінімум, хоча працівник згоден на меншу оплату; з іншого — надто низький мінімум змушує робочу силу йти в тіньову економіку. В обох випадках суспільство зазнає втрат;
• непродуманою податковою політикою, коли високі ставки прибуткового податку спонукають підприємців і працівників приховувати доходи.

Структурне безробіття є продовженням фрикційного. Воно виникає, коли науково-технічний прогрес спричиняє значні зміни в техніці, технологіях та організації виробництва, а отже, і в структурі попиту на робочу силу. Попит на одні професії зменшується або зникає, на інші, раніше невідомі, — зростає. Структура робочих місць і професійна структура працівників не збігаються. З’являється категорія працівників, чиї навички та досвід застаріли й не можуть бути продані. Це відрізняє структурне безробіття від фрикційного, де безробітні мають навички, які можна застосувати. «Структурні» безробітні потребують перепідготовки, додаткового навчання або навіть зміни місця проживання. Фрикційне безробіття є короткочасним, а структурне — тривалим і тому важчим [2, с. 164].

В Україні та інших країнах СНД виділяють також «конверсійне» безробіття як різновид структурного. Воно пов’язане з перепрофілюванням оборонних підприємств на випуск цивільної продукції та скороченням армії. Це явище триватиме, доки держава не забезпечить колишніх військових та їхні сім’ї робочими місцями, житлом і системою перепідготовки.

Циклічне безробіття зумовлене спадами виробництва, коли сукупний попит на товари та послуги падає, зайнятість скорочується, а безробіття зростає.

В економічній літературі також розрізняють добровільне та вимушене, приховане, нормальне та оптимальне безробіття.

Добровільне безробіття виникає, коли працівник звільняється за власним бажанням через незадоволення оплатою праці, умовами роботи, психологічним кліматом у колективі чи з інших причин, усупереч волі адміністрації. Його рівень залежить від стадії економічного циклу (зростає під час буму, знижується під час спаду), престижності професії, рівня кваліфікації та соціальної групи. Закономірність цього виду безробіття полягає в тому, що чим менше шансів знайти кращу роботу, тим менше бажання звільнятися [2, с. 167].

У класичній теорії ринку праці добровільне безробіття визначається інакше: частина робочої сили не бажає працювати за ставку, що формується попитом і пропозицією на вільному ринку праці.

Недобровільне безробіття, на відміну від добровільного, виникає через жорсткість заробітної плати.

Ключове питання: чому ставка заробітної плати не опускається до природного рівня, визначеного перетином кривих попиту та пропозиції? Причиною «липкості» заробітної плати є особливості формування ставки на ринку праці та процесу найму. Ринок праці відрізняється від товарного тим, що ціни тут не змінюються щодня. Ставка заробітної плати обговорюється заздалегідь і не змінюється щонайменше рік. Профспілки укладають колективні договори, що гарантують збереження ставки не нижче певного рівня з регулярним переглядом відповідно до індексу споживчих цін. Заробітна плата «залипає» на певному рівні й не може знизитися. Саме ця жорсткість є джерелом недобровільного безробіття. Однак з часом ставка може знизитися, тому в довгостроковому періоді ринок праці вважається гнучким.

Вимушене безробіття виникає, коли працівник не хоче звільнятися, але адміністрація скорочує персонал. Лише частина безробітних може претендувати на робочі місця, інші стають вимушено безробітними через перевищення пропозиції праці над попитом. Така ситуація характерна для періодів економічного спаду, коли підприємці змушені скорочувати виробництво та персонал через несприятливу кон’юнктуру. Прикладом є звільнення адміністрацією неугодного працівника [2, с. 169].

Приховане безробіття пов’язане з неповною зайнятістю.

Варто зазначити, що зусилля багатьох держав, зокрема й України, тривалий час були спрямовані на ліквідацію безробіття та залучення всіх працездатних до суспільного виробництва. Однак час показав неможливість такої повної зайнятості через невідворотність фрикційного та структурного безробіття. Дж. Кейнс писав: «Найбільш значними вадами суспільства, в якому ми живемо, є його нездатність забезпечити повну зайнятість» [2, с. 170].

1.2. Причини безробіття

Тому останнім часом повну зайнятість визначають як зайнятість, за якої оплачувану роботу мають менш як 100 % працездатних. Інакше кажучи, за повної зайнятості рівень безробіття дорівнює сумі рівнів фрикційного та структурного безробіття. Такий рівень називають нормальним, або природним.

Американський учений Артур Оукен спробував математично визначити залежність між рівнем безробіття та відхиленням фактичного ВНП від потенційного. Він вивів закон, згідно з яким щорічний приріст реального ВНП приблизно на 2,7 % утримує кількість безробітних на постійному рівні. Кожні додаткові два відсоткові пункти приросту реального ВНП зменшують безробіття на один відсотковий пункт. Відповідно, скорочення темпів приросту ВНП на два пункти збільшує норму безробіття на один пункт [1, с. 415].

Закон Оукена дозволяє визначити рівень нормального безробіття, який, як встановлено, зростає з розвитком ринкової економіки. Для 60-х років природний рівень безробіття в США становив 4 %, а для 80-х — 6–7 % [1, с. 415]. В інших країнах він може бути нижчим через менші масштаби та мобільність ринку праці.

Із закону Оукена випливає, що, по-перше, певний приріст ВНП необхідний, щоб не допустити зростання безробіття. Чисельність робочої сили щороку зростає, а її використання стає продуктивнішим. Тому від 2,5 до 3 % щорічного приросту реального ВНП має спрямовуватися на створення нових робочих місць. По-друге, швидший приріст ВНП скорочує безробіття, тоді як відносне падіння темпів зростання збільшує кількість безробітних. Якщо темпи приросту ВНП зростають, наприклад, з 3 до 5 %, безробіття знижується приблизно на один відсотковий пункт [1, с. 416].

Враховуючи величезні економічні, моральні та соціальні втрати від безробіття, уряди всіх країн прагнуть знизити його рівень нижче природного. Тому вводиться поняття «оптимального безробіття», що означає рівень нижче природного. Досвід багатьох країн свідчить: коли безробіття падає нижче природного рівня, випуск продукції значно перевищує потенційний. Однак, як не парадоксально, досягнення оптимального рівня безробіття не забезпечує максимального добробуту населення. Це пояснюється дією законів ринкової економіки: існує тісний зв’язок між заробітною платою, цінами на споживчі товари та рівнем безробіття.

Відповідно до законів ринку, за інших рівних умов зростання попиту на будь-який товар, включаючи робочу силу, збільшує його ціну. Якщо попит на робочу силу зростає, безробіття зменшується, а заробітна плата збільшується. Платоспроможний попит населення на споживчі товари зростає. Однак ціни на ці товари зростають ще швидше, знецінюючи грошові доходи та призводячи до інфляції. Отже, ринкова економіка постійно стоїть перед вибором: зростання інфляції чи зростання безробіття?

Оскільки ринок робочої сили передбачає певну кон’юнктуру зіткнення попиту та пропозиції, виділяють три типи кон’юнктури: дефіцит кадрів, повна зайнятість і безробіття. Показниками кон’юнктури є рівень безробіття та рівень незайнятості населення. Світовий досвід показує, що точно виміряти рівень безробіття ніколи не вдавалося. Причин кілька:

1. Часткова зайнятість. В офіційній статистиці всі зайняті неповний робочий день належать до категорії повністю зайнятих. Це занижує рівень безробіття, оскільки такі люди фактично частково зайняті, а частково — безробітні.
2. Особи, які втратили надію на працю. Офіційно безробітними вважаються лише ті, хто активно шукає роботу. Багато людей, марно шукаючи роботу, з часом втрачають надію і перестають її шукати. Вони не враховуються як безробітні, що занижує реальний рівень.
3. Неправдива інформація. Деякі люди, які заявляють про активний пошук роботи, насправді працювати не хочуть. Отримуючи допомогу, вони вважаються безробітними, що завищує рівень. Тіньова економіка також може збільшувати показники, оскільки людина, зайнята підпільним бізнесом, може назвати себе безробітною [1, с. 419].

Розділ 2. Проблеми зайнятості та їх вирішення

2.1. Регулювання зайнятості населення

Оскільки національний ринок праці лише формується, державне регулювання зайнятості є необхідним. Базовим принципом державної стратегії має стати досягнення та підтримання повної продуктивної зайнятості. Концептуальні основи регулювання зайнятості в Україні, на наш погляд, полягають в органічному поєднанні механізму саморегулювання та державного регулювання, що забезпечить умови для розвитку робочої сили та економічної активності.

У ринковій економіці зайнятість регулюється переважно державою відповідно до прийнятої політики (концепції) зайнятості. Основними напрямами сучасної політики більшості розвинених країн є сприяння працевлаштуванню незайнятого населення, допомога в професійній підготовці та перепідготовці, а також стимулювання створення гнучкого ринку праці.

Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці та нормативними актами про зайнятість населення, державна політика зайнятості має ґрунтуватися на таких принципах:

• забезпечення рівних можливостей усім громадянам незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії в реалізації права на працю та вільний вибір виду діяльності;
• сприяння ефективній зайнятості, що запобігає безробіттю, створення нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;
• добровільність праці, згідно з якою зайнятість ґрунтується на вільному волевиявленні громадян. Цей принцип, окрім права на працю, включає інші громадянські права, що розширюють свободу розпоряджання працівником своєю робочою силою [3, с. 98].

По-перше, кожен працездатний громадянин має право самостійно вирішувати, брати участь у суспільній праці чи ні. Легалізована добровільна незайнятість виключає будь-які погрози, якщо джерело існування непрацюючого є законним.

По-друге, добровільність зайнятості передбачає самостійний вибір працівником міри праці, тобто найбільш сприятливого режиму зайнятості з урахуванням реальних можливостей. Йдеться про різноманітність форм організації робочого дня, тижня, усього періоду трудового життя.

Третій важливий елемент добровільного трудового способу життя пов’язаний із правом вільного вибору географічного місця прикладання праці. В Україні це положення реалізувати найскладніше через необхідність правового опрацювання питань свободи переміщення, поліпшення житлової забезпеченості та подолання різких контрастів у рівні життя на території держави.

По-четверте, добровільний трудовий спосіб передбачає необмежене право вибору сфери праці в будь-якому секторі економіки, незалежно від форми власності, включаючи сферу виправної праці.

• сприяння трудовій мобільності. Цей принцип пов’язаний із розвитком системи загальноосвітньої та професійної підготовки з урахуванням закономірностей динаміки професійної структури в епоху науково-технічної революції, нових вимог до якостей працівника в умовах ринкової економіки, а також із формуванням орієнтації на безперервне вдосконалення професійної майстерності, готовність до перенавчання;
• єдність відповідальності. Означає наявність чотирьох умов: координація діяльності в галузі зайнятості з іншими напрямами економічної та соціальної політики, включаючи соціальне забезпечення, зростання й розподіл доходів, попередження інфляції; поєднання самостійності місцевих органів влади з централізованими заходами; участь профспілок і спілок роботодавців у розробці та реалізації заходів щодо забезпечення зайнятості; міжнародне співробітництво в розв’язанні проблем зайнятості [3, с. 101–103].

Згідно із Законом України «Про зайнятість населення», для створення умов повного здійснення громадянами права на працю держава передбачає:

• заходи інвестиційної та податкової політики, спрямовані на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудящих, створення нових технологій, заохочення підприємництва, створення малих підприємств і застосування гнучких режимів праці та праці вдома;
• забезпечення прав та інтересів працівників, створення сприятливих умов на виробництві, вдосконалення законодавства про зайнятість населення і працю;
• проведення аналітичних і наукових досліджень структури економіки та прогнозування змін якості й розподілу робочої сили;
• регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залучення і використання іноземної робочої сили в Україні на основі квотування і ліцензування;
• сприяння створенню додаткових робочих місць підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності, а також поліпшенню умов праці;
• організацію професійної орієнтації [3, с. 105].

2.2. Методи регулювання зайнятості населення

Розглядаючи аспекти аналізу сегментації пропозиції робочої сили в контексті видів і форм зайнятості, не можна оминути проблеми державного регулювання попиту та пропозиції робочої сили в межах програм сприяння зайнятості.

Методи та заходи регулювання зайнятості поділяються на активні та пасивні. Їх можна диференціювати за такими ознаками:

• за об’єктами впливу: населення та його окремі групи, працівники, підприємці, а також трудові відносини (оплата праці, тривалість робочого періоду, умови праці), соціальні відносини;
• за напрямами впливу: заходи збільшення (зменшення) пропозиції робочої сили; заходи збільшення (зменшення) попиту; заходи впливу на структуру попиту та пропозиції; заходи збільшення відповідності попиту і пропозиції;
• за формою впливу: прямі та непрямі;
• за характером впливу: заохочувальні, обмежувальні, захисні та заборонні;
• за змістом: економічні, адміністративні та адміністративно-економічні [9, с. 18].

До економічних методів відносять підтримку економічно доцільних робочих місць, організацію громадських робіт, спеціалізоване інвестування для створення нових робочих місць, підтримку малого бізнесу тощо.

До адміністративних методів — зменшення пенсійного віку й тривалості робочого періоду, обмеження кількості робочих місць і можливостей сумісництва для однієї людини.

• за рівнем впливу: загальнодержавні, регіональні, галузеві, внутрішньофірмові;
• за джерелами фінансування: держбюджет, позабюджетні кошти, кошти Фонду сприяння зайнятості, кошти комерційних організацій.

Вибір методів регулювання ринку праці ґрунтується на аналізі та прогнозі ситуації, визначенні переваг кожного методу, оцінці наслідків їх використання, аналізі узгодженості методів та різноспрямованості їхніх наслідків [9, с. 22].

Активна політика на ринку праці — це комплекс методів і заходів, спрямованих на якнайшвидше повернення безробітних до активної праці. Активні методи та заходи включають:

• створення додаткових сфер зайнятості (переструктуризація економіки, додаткові робочі місця на державних підприємствах, субсидування створення нових робочих місць у приватному секторі, створення умов для іноземного інвестування, організація суспільних робіт, створення умов для самозайнятості);
• підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів;
• посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;
• субсидування частини витрат підприємств на заробітну плату, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників, застосування гнучких форм зайнятості;
• допомогу у працевлаштуванні.

На розробку та здійснення активної політики впливають три групи факторів:

1. міжнародні трудові норми;
2. тип соціально-трудових відносин на ринку праці, що склався в країні;
3. різноманітність умов, характерних для ринків праці різних країн і окремих регіонів.

Найсуттєвішим важелем політики зайнятості є регулювання попиту на робочу силу, який може бути індивідуальним і сукупним. Індивідуальний попит (попит окремого роботодавця) залежить від:

• попиту на продукцію фірми, оскільки робоча сила потрібна як виробничий ресурс для створення товарів і послуг. Попит на робочу силу є похідним від попиту на продукт фірми;
• стану виробництва (розміру та ефективності капіталу, особливостей технології, досконалості методів організації виробництва і праці);
• якості індивідуальної робочої сили (освіти, професіоналізму, продуктивності, винахідливості, універсальності, загальнолюдських якостей).

Оскільки попит на робочу силу є похідним від попиту на продукт фірми, він також залежить від обсягів виробництва та загального фонду заробітної плати. Чим вищий фонд заробітної плати, тим більше працівників може найняти роботодавець. І навпаки, чим вища середня заробітна плата, тим менше працівників буде найнято.

Стан ринку праці в Україні визначається загальним станом економіки: спадом виробництва, структурним регресом, змінами у формах власності, ситуацією в інвестиційній сфері. Попит на робочу силу перебуває в кризовому стані, тому для України характерне одночасне стимулювання попиту на робочу силу та зменшення її пропозиції.

З одного боку, в умовах появи значної кількості тимчасово незайнятих працівників, які звільняються внаслідок структурної перебудови економіки, ліквідації збиткових підприємств, розширення приватних форм власності, виникає потреба в стимулюванні попиту на робочу силу. Це передбачає стимулювання створення робочих місць, прямі інвестиції в їх створення та реконструкцію, створення тимчасових робочих місць, встановлення пільгового оподаткування та кредитування для галузей і регіонів, де бажано збільшити попит. Стимулюванню попиту можуть сприяти такі заходи:

• ліквідація юридичних обмежень зростання зайнятості (надання права учасникам трудової угоди уточнювати графік робочого часу, можливість індивідуального регулювання робочого часу, ліквідація обмежень на кількість найманих працівників);
• відшкодування підприємству витрат, пов’язаних із пошуком, навчанням і наймом працівників;
• сприяння в забезпеченні підприємства матеріальними ресурсами, гарантування збуту продукції за умови збільшення робочих місць;
• прямі виплати підприємствам за кожного найнятого працівника;
• створення умов економічної зацікавленості підприємств у забезпеченні зайнятості інвалідів, молоді та інших менш конкурентоспроможних груп населення;
• створення умов для широкого використання елементів гнучкого ринку праці, зокрема посилення гнучкості витрат на робочу силу, мобільності робочої сили, використання гнучких форм найму.

Основним напрямом збільшення попиту на робочу силу залишається вдосконалення соціально-економічної структури економіки, основним елементом якого є приватизація, що створює потенційного інвестора. Разом із демонополізацією це дасть змогу створити ринково-конкурентне середовище в Україні.

При пасивній політиці формується «ринковий» державний патерналізм, коли держава бере на себе відповідальність за стан працівників і роботодавців на ринку праці.

До пасивних методів і заходів регулювання зайнятості належать асигнування коштів на часткове відшкодування безробітним втрат у доходах: реєстрація осіб, що шукають роботу; визначення розміру допомоги по безробіттю; організація системи подання допомоги; впровадження негрошових форм підтримки безробітних та їхніх сімей [9, с. 25–26].

Пасивна політика надає гарантії працівникам у збереженні робочого місця, виплаті заробітної плати і допомоги, соціальному страхуванні, а роботодавцям гарантує попит на запланований обсяг продукції, надання сировини та матеріалів, стабільні ціни й цільове фінансування. Недоліком такої політики є те, що ці гарантії, дозволяючи відчувати себе захищеними, обмежують стимули до особистої активності, пошуку ефективніших сфер застосування праці, підвищення продуктивності, тобто розвивають пасивність у соціально-трудових відносинах. Однак допомога держави може сприяти перерозподілу та підвищенню купівельної спроможності населення, вирівнюванню доходів.

2.3. Заходи активної політики зайнятості, які використовувались у різних країнах в різні історичні періоди

1. Кейнсіанська політика.

Спрямована на стимулювання сукупного попиту за рахунок коштів бюджету (економічне зростання, стабільність цін, збалансованість платіжного балансу). Втручання держави в економічні процеси поділяється на два напрями: організаційні заходи щодо ліквідації диспропорцій у попиті та пропозиції робочої сили та законодавчі й фінансові заходи.

До першого напряму відносять заходи, що сприяють поліпшенню якості робочої сили та наближенню пропозиції до структури попиту:

• організація національної системи освіти. Успіху досягають країни, де зусилля зосереджені не лише на перепідготовці незайнятого населення, а й на решті ланок освіти. Важливе значення мають загальна та професійна до виробнича освіта, професійне навчання на підприємствах, перепідготовка в освітній мережі державних служб зайнятості. Допомогу отримують молодь, особи, які розпочинають трудову діяльність уперше або після перерви, працівники, що підлягають скороченню;
• регулювання галузевої та територіальної мобільності кадрів. Для міграції в трудодефіцитні райони надаються субсидії: допомога для виїзду, на переїзд і влаштування. Підприємства можуть отримувати субсидії, якщо сприяють розв’язанню проблем регіонів або створюють нові робочі місця [15, с. 355].

До другого напряму відносять законодавчі та фінансові заходи, що передбачають пряме стимулювання зайнятості, непрямий вплив на зростання зайнятості, заходи щодо скорочення пропозиції на ринку праці, конверсію оборонних галузей, стимулювання самозайнятості, сприяння розвитку малого та середнього бізнесу, розвиток гнучкого ринку праці. Пряме стимулювання зайнятості передбачає:

• розширення виробництва товарів і послуг збільшенням державних субсидій. Кошти спрямовуються в трудомісткі галузі: будівництво, транспорт, ремонт доріг, сферу послуг. Цей вид регулювання дає в чотири рази більше місць, ніж еквівалентне зниження податків;
• організацію суспільних робіт — видів тимчасової трудової діяльності, що не потребують професійної підготовки, з метою включення до активної трудової діяльності мало- або неконкурентоспроможних осіб. Роботи організовуються в комунальному господарстві, будівництві суспільних споруд, на ремонтних роботах;
• створення робочих місць для молоді, запровадження контрактної системи працевлаштування випускників;
• субсидії по зайнятості для інвалідів та інших неконкурентоспроможних груп. Для них створюються спеціалізовані та додаткові робочі місця через директивне виділення частки місць, будівництво спеціалізованих державних підприємств, фінансування витрат і зниження податків роботодавцям;
• повне або часткове субсидування створення робочих місць на приватних підприємствах та зниження податків. У Німеччині підприємствам, що наймають безробітних після тривалої перерви, виплачуються субсидії. У Франції за кожного прийнятого некваліфікованого робітника виплачується одноразова дотація, а за додатково прийнятих працівників 16–26 років надаються податкові пільги;
• організацію курсів професійної підготовки, що частково субсидуються державою. У Великобританії, Італії, Швеції держава покриває 80 % витрат підприємств на найм і навчання молоді 16–18 років без повної середньої освіти;
• збільшення капітальних вкладень в економіку для структурної перебудови галузей. У Японії в повоєнний період відбулася перебудова: від текстильної промисловості до суднобудівної, сталеливарної, автомобілебудівної, електротехнічної, електронної, сфери послуг [15, с. 358].

Непрямі заходи впливу на зайнятість передбачають:

• інвестування перспективних або трудомістких галузей через дешевий кредит для приватних капіталовкладень;
• зміни структури оподаткування через скорочення частки податків із загальної суми заробітної плати та внесків у фонди соціального страхування і збільшення частки податків на основний капітал і додану вартість;
• віддання переваг виробничому капіталу перед фінансовим і виплатою дивідендів [15, с. 359].

Конверсія або реорганізація оборонних заводів у цивільні, як правило, зумовлює зростання кількості робочих місць. Для цього потрібно: створити систему інформування органів влади про закриття підприємств військової промисловості, підготувати плани альтернативного використання потужностей.

Стимулювання самозайнятості населення (самозайняті — особи, які працюють і отримують дохід не за наймом) — це надання можливостей для створення робочих місць для себе та інших. У розвинених країнах основна маса самозайнятих зосереджена в сільському господарстві, близько 7 % — в обробній промисловості. Для безробітних, які вирішили зайнятися бізнесом, право на допомогу замінюється правом на одноразову суму для відкриття бізнесу. За французькою системою «Шомйоркреатьор» розмір сум залежить від досвіду роботи та тривалості безробіття. Система дозволяє придбати підприємство або створити нове [15, с. 363].

У Великобританії система допомоги передбачає виплату протягом року щотижневої допомоги в сумі 40 ф. ст. особам, які не мають роботи протягом 8 тижнів і більше. Для вступу безробітний має інвестувати в новий бізнес 1000 ф. ст., які можна отримати як кредит. В Японії можливості створення бізнесу забезпечуються отриманням вихідної допомоги при звільненні постійного працівника після досягнення «граничного віку» [15, с. 364].

Сприяння розвитку малого та середнього бізнесу практикується у Франції, Великобританії, США, Швеції включенням фінансової допомоги до програми зайнятості. У Великобританії безробітні можуть засновувати мікрофірми або підприємства третього сектора (кооперативного типу). Малі підприємства мають пільгові кредити [15, с. 366].

Світовий досвід свідчить про успішне використання фінансових заходів впливу на зайнятість, метою яких є створення сприятливого клімату для підприємців.

Найсуттєвішими заходами фінансового впливу є:

• податковий механізм, що передбачає надання пільг: за формами — звільнення від виплат у соціальні фонди, пільги з оподаткування прибутку, пільги з витрат на професійне навчання; за завданнями — пільги, пов’язані з прийняттям на роботу неконкурентоспроможних верств, пільги, пов’язані з професійним навчанням;
• кредитний механізм;
• преференції — фінансові субсидії на безпроцентній та безоборотній основі фірмам, що виконують державні програми;
• фінансові штрафи, що використовуються при квотуванні робочих місць для інвалідів та інших неконкурентоспроможних верств;
• державні субсидії, що надаються безпосередньо громадянам. Наприклад, особи, які не змогли працевлаштуватися після тимчасової роботи, можуть отримувати допомогу протягом періоду професійної підготовки [15, с. 369–370].

Створення гнучкого ринку праці є об’єктивною передумовою розвитку економіки. Потреба в цьому зумовлена посиленням виробничої гнучкості: диверсифікацією виробництва, збільшенням дрібних виробничих одиниць, зростанням кількості мобільних малих підприємств, розвитком підрядних форм праці. У межах цієї системи використовуються гнучкі форми заробітної плати, зайнятості та організації робочого часу. Важливе значення мають гнучкість використання робочої сили, її мобільність, залучення трудящих у господарські справи фірми. Водночас ускладнюється розв’язання соціальних проблем: посилюється нестабільність тимчасово зайнятих, скорочується кількість трудящих, які мають право на допомогу.

Розділ 3. Основні конвенції МОП з питань регулювання ринку праці

З розвитком світової економіки та економічної інтеграції постало завдання узгодити трудові відносини на національних ринках праці. Це завдання взяла на себе Міжнародна організація праці, яка в конвенціях і рекомендаціях юридично закріпила норми трудових відносин як частину міжнародного права. Після ратифікації парламентами багатьох країн вони стали складовою національного трудового права. Розглянемо зміст деяких основних конвенцій МОП.

У 1919 р. на першій сесії МОП прийнято Конвенцію про обмеження з 1921 р. робочого часу на промислових підприємствах 8 годинами на день, або 48 годинами на тиждень, але вона не була ратифікована всіма державами. Зараз у більшості розвинених країн законодавчо встановлено 8-годинний робочий день, у деяких — 36–40-годинний робочий тиждень (Франція, США для державних підприємств) [14, с. 5].

Конвенція № 2 (від 29 жовтня 1919 р.) «Про безробіття». Стаття 2: держава встановлює систему безплатних державних бюро зайнятості під контролем центральних органів.

Конвенція № 29 (від 28 червня 1930 р.) «Про примусову або обов’язкову працю». Стаття 1: держава зобов’язується ліквідувати застосування примусової або обов’язкової праці в усіх формах у найкоротший термін.

Конвенція № 44 (від 23 червня 1934 р.) «Про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин». Дається визначення «відповідної (підходящої) зайнятості» за критеріями: професія, місце проживання, винагорода, умови праці, непричетність до трудових спорів, особисті обставини. У статтях зазначається:

• Конвенція поширюється на всіх осіб, які працюють за наймом (стаття 2);
• право на допомогу обумовлюється: здатністю до праці, реєстрацією в бюро по працевлаштуванню, регулярним відвідуванням бюро;
• право на допомогу залежить від стажу або сплати страхових внесків (стаття 6);
• право на допомогу може обумовлюватися відвідуванням курсів професійного навчання (стаття 8);
• право на допомогу може обумовлюватися прийняттям громадської роботи (стаття 9);
• допомога надається на обмежений термін, не менше 156 робочих днів за рік (26 календарних тижнів) (стаття 11);
• законодавством створюються установи для вирішення питань, пов’язаних із заявами на допомогу (стаття 14).

Конвенція № 87 (від 9 липня 1948 р.) «Про свободу асоціації і захисту прав на організацію». Стаття 2: трудящі та підприємці мають право створювати організації без попереднього дозволу. Державна влада утримується від втручання в діяльність асоціації (стаття 3).

Конвенція № 88 (від 9 липня 1948 р.) «Про організацію служби зайнятості». Стаття 1: держава утримує безплатну державну службу зайнятості. Основний обов’язок — забезпечення організації ринку зайнятості як частини національної програми досягнення повної зайнятості. Служба складається з національної системи бюро по найму під керівництвом державної влади (стаття 2). Система має мережу місцевих і регіональних бюро (стаття 3). Представники підприємців і працівників залучаються через консультативні комітети. Персонал складається з державних службовців (стаття 9).

Конвенція № 96 (від 1 липня 1949 р.) «Про платні бюро по найму». Стаття 2: держава передбачає поступову ліквідацію платних бюро з комерційними цілями. Період ліквідації може тривати до створення системи державної служби зайнятості (стаття 3).

Конвенція № 102 (від 28 червня 1952 р.) «Про мінімальні норми соціального забезпечення». Стаття 19: держава забезпечує допомогу на випадок безробіття. Захисту підлягають особи, здатні й готові працювати, які тимчасово втратили заробіток (стаття 20). Допомога може не надаватися протягом перших 7 днів кожного випадку втрати заробітку (стаття 24).

Конвенція № 111 (від 25 червня 1958 р.) «Про дискримінацію в галузі праці та зайнятості». Стаття 1: будь-яка різниця або перевага, заснована на специфічних вимогах, не вважається дискримінацією. Терміни «праця» і «заняття» включають доступ до професійного навчання, праці, оплату й умови праці.

Конвенція № 122 (від 9 липня 1964 р.) «Про політику в галузі зайнятості». Стаття 1: держава здійснює активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості з метою стимулювання економічного зростання, підвищення рівня життя, задоволення потреб у робочій силі та ліквідації безробіття. Представники підприємців і працівників залучаються до консультацій (стаття 3).

У 1970 р. МОП прийняла Конвенцію 131 про встановлення мінімальної заробітної плати з урахуванням країн, що розвиваються. Стаття 2: встановлена мінімальна заробітна плата має силу закону і не підлягає зниженню; невиконання тягне санкції.

У 1967 р. прийнято рекомендацію про розгляд скарг на підприємствах.

Конвенція № 142 (від 23 червня 1975 р.) «Про професійну орієнтацію та професійну підготовку в галузі розвитку людських ресурсів». Стаття 5: політика і програми здійснюються у співробітництві з організаціями підприємців і працівників.

Конвенція № 150 (1978 р.) містить положення про регулювання питань праці, роль, функції та організацію цього регулювання.

Конвенція № 159 (від 20 червня 1983 р.) «Про професійну реабілітацію і зайнятість інвалідів». Стаття 3: політика держави спрямована на поширення заходів реабілітації на всі категорії інвалідів та сприяння зайнятості на вільному ринку праці. Політика заснована на принципі рівності можливостей (стаття 4). Компетентні органи вживають заходів щодо розвитку служб професійної орієнтації та зайнятості інвалідів (стаття 6).

Конвенція № 160 (від 20 червня 1985 р.) «Про статистику праці». Стаття 1: держава зобов’язується регулярно збирати, обробляти та публікувати статистичні дані про економічно активне населення, зайнятість, безробіття, структуру економічно активного населення, вартість робочої сили.

Конвенція № 168 (від 21 червня 1988 р.) «Про сприяння зайнятості і захист від безробіття». Стаття 2: держава прагне, щоб методи подання допомоги зацікавили трудящих шукати зайнятість, а підприємців — пропонувати продуктивну зайнятість. Держава зобов’язується здійснювати програми сприяння зайнятості (стаття 8). Стаття 12: держава визначає методи захисту через систему внесків або без неї. Якщо допомога нараховується на підставі внесків, вони встановлюються в розмірі щонайменше 50 % попереднього заробітку. Якщо допомога не заснована на внесках — щонайменше 50 % встановленої законом мінімальної заробітної плати (стаття 15).

Міжнародне трудове право визнане в багатьох країнах, а конвенції та рекомендації відіграють суттєву роль у регулюванні ринку праці, коригуванні механізму саморегуляції та захисту найманої праці [19, с. 281–284].

Висновки

Дослідження економічної активності, зайнятості та безробіття за міжнародною методологією засвідчили щорічне зростання безробіття з 5,6 % економічно активного населення у віці 15–70 років у 1995 році до 11,3 % у 1998 році. З 1999 р. цей показник становив щоквартально 11,9 %. Показники вибуття працівників перевищують показники прийому, значними залишаються втрати робочого часу.

За 2005 рік з підприємств вибуло 3340,5 тис. працівників (12,1 % зайнятих), прийнято — 1339,3 тис. осіб (9,7 %). Безробіття має застійний характер. Рівень безробіття серед чоловіків працездатного віку у 2005 р. становив 12,7 %, серед жінок — 12,3 %. Майже третину безробітних складає молодь 15–24 років. Середня тривалість пошуку роботи — 9 місяців, тривалість незайнятості — 18 місяців. Серед причин безробіття: вивільнення у зв’язку з реорганізацією, ліквідацією, конверсією, скороченням штатів — 40,1 %, вивільнення за власним бажанням — 27,1 %, неможливість знайти роботу після закінчення навчального закладу — 18,1 %. Чисельність безробітних, що звертаються до служби зайнятості, зростає. Протягом 2005 р. на обліку перебувало 2,8 млн незайнятих громадян.

Вирішення проблем зайнятості та безробіття лежить у площині економічної стабілізації, відновлення виробництва та сталого зростання, пожвавлення інвестиційних процесів, удосконалення регуляторної політики, стимулювання створення нових робочих місць. Посилення соціальної підтримки безробітних залежатиме від забезпечення випереджаючого зростання вартості робочої сили з одночасним підвищенням продуктивності праці, подолання платіжної кризи, керованості інфляційних процесів. Одним із напрямів є активізація інноваційної діяльності, що реалізується у створенні нових підприємств.

Регулювання зайнятості досягає найвищого ефекту в країнах, де: по-перше, політика зайнятості вмонтована в загальноекономічний механізм; по-друге, заходи зосереджені не лише на територіальному рівні, а й ураховують галузевий, здійснюються не тільки державною службою зайнятості, а й галузевими міністерствами, підприємствами; по-третє, в економічний механізм закладено стимулювання попиту, зокрема на робочу силу; по-четверте, до політики зайнятості включено регулювання заробітної плати, посилення трудової мотивації. Державна активна політика зайнятості не повинна обмежуватися лише сприянням працевлаштуванню.

Список використаних джерел

1. Базилевич В. Д. Макроекономіка: Підручник. — К.: Знання, 2005. — 851 с.
2. Базілінська О. Я. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 442 с.
3. Васильченко В. С. Державне регулювання зайнятості: Навчальний посібник. — К.: КНЕУ, 2005. — 252 с.
4. Горошко Л. Психологічні аспекти проблеми активного пошуку роботи безробітними особами // Україна: аспекти праці. — 2006. — № 6. — С. 16–20.
5. Дзюбик С. Д. Основи економічної теорії: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2006. — 481 с.
6. Євсєєнко О. Деякі аспекти статистичного аналізу зайнятості та безробіття на ринку праці України // Економіст. — 2005. — № 9. — С. 37–39.
7. Краснов Ю. М. Економічна стратегія ефективної зайнятості: Монографія. — К.: Знання України, 2004. — 253 с.
8. Краузе О. І. Концепція змішаного регулювання зайнятості населення України // Актуальні проблеми економіки. — 2005. — № 10. — С. 167–172.
9. Кузьмин М. Аналіз державної політики зайнятості в Україні: громадсько-політична література. — К.: Міленіум, 2005. — 61 с.
10. Лібанова Е. М. Ринок праці: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 223 с.
11. Манків Грегорі Н. Макроекономіка: Підручник для України. — К.: Основи, 2000. — 588 с.
12. Маршавін Ю. М. Підприємництво як фактор розвитку зайнятості населення: Монографія. — К., 2004. — 233 с.
13. Мельникова В. І. Макроекономіка. — К.: Професіонал, 2004. — 394 с.
14. Пазюк О. Проблеми безробіття в Україні // Україна: аспекти праці. — 2005. — № 2. — С. 3–10.
15. Панчишин С. М. Макроекономіка. — К.: Либідь, 2005. — 614 с.
16. Покрищук В. Підвищення економічної активності безробітного населення України // Україна: аспекти праці. — 2005. — № 4. — С. 17–24.
17. Покрищук В. Мотиваційна поведінка безробітної молоді в Україні // Україна: аспекти праці. — 2005. — № 8. — С. 7–12.
18. Політична економія: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2006. — 405 с.
19. Савченко А. Г. Макроекономіка: Підручник. — К.: КНЕУ, 2005. — 441 с.
20. Харкянен Л. В. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів. — К.: Каравела, 2006. — 174 с.
21. Уманець Т. В. Економічна статистика: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2006. — 429 с.