Проблеми забезпечення ефективності норм міжнародного права

Вступ

Актуальність теми зумовлена тим, що міжнародне право, як і національне, формується з юридичних норм. Норма міжнародного права — це правило поведінки, яке держави та інші суб'єкти міжнародного права визнають юридично обов'язковим.

Оскільки міжнародне право походить від звичаю, який і досі зберігає своє значення, його норми поділяють на дві категорії: звичаєві норми та норми, що виникають унаслідок узгодження воль держав. Договірні норми посідають значне місце в нормативному масиві, адже, відповідаючи вимогам стабільності та однозначності у визначенні прав і обов'язків учасників міжнародних відносин, вони поступово витіснили звичаєві.

Процес створення договірних норм відображає марксистську теорію узгодження воль держав, яка була основою радянської доктрини міжнародного нормотворення. Оскільки більшість норм створюється державами — головними суб'єктами міждержавної системи, цю теорію зазвичай називають теорією узгодження воль держав, маючи на увазі, що її положення стосуються й інших суб'єктів міжнародного права.

Окремий розгляд процесу створення імперативних норм необхідний передусім тому, що вони становлять фундамент сучасного міжнародного права, забезпечуючи його внутрішню узгодженість, стабільність, ефективність та обов'язковість. Імперативними нормами є основні принципи міжнародного права, яким присвячено окремий розділ.

Проблема ефективності міжнародного права та його норм посідає чільне місце в доктрині та практиці міжнародно-правового регулювання. Її актуальність і практична значущість зумовлені зростанням ролі міжнародного права в регулюванні міжнародних відносин.

Останніми роками ця проблема привертає дедалі більше уваги науковців. Вагомий внесок зробили праці Д. Анцилотті, А.Ш. Арутюняна, Г.Г. Арутюняна, І.Баршица, О. Бланкенагеля, С.В. Боботова, Л.Ф. Браво, Я. Броунлі, В.Г. Буткевича, М.В. Буроменського, М.В. Вітрука, А.С. Гавердовського, В.Даневського, В.Н.Денисова, В.К. Дябло, Б.С. Ебзєєва, М.Л.Ентіна, В.І Євінтова, В.К. Забігайла, І.Зайдль-Гогенвельдерна, О.В.Задорожнього, Д.Л. Златопольського, Г.В.Ігнатенка, О. Кайла, О. Камі, Г. Кельзена, І.І. Лукашука, Д.Б. Лєвіна, Ф.Люшера, В.В.Маклакова, П.Ф. Мартиненка, М. Мерлен-Демартіс, Л.Х. Мінгазова, Н.В.Міронова, М.О. Мітюкова, В.В.Мицика, В.І. Муравйова, Р.А. Мюллерсона, Нгуен Куок Диня, М.А. Нуделя, Ж.Й. Овсепян, П.М. Радойнова, М.Ф. Селівона, Б.О.Страшуна, М.В. Тесленко, О.І.Тіунова, Л.Д. Тимченка, Б.М. Топорніна, Г.Тріпеля, В.О. Туманова, Є.Т. Усенка, Л. Фаворо, Г.Г.Фітцморіса, М. Фромона, А.Цорна, С.В. Черниченка, В.Є. Чиркіна, В.М.Шаповала, С.В. Шевчука, Ю.Л.Шульженко, Б.В.Щетініна та інших дослідників.

Науковий інтерес становлять публікації зарубіжних авторів, присвячені ефективності конкретних міжнародно-правових актів, норм та інститутів, зокрема дослідження ефективності норм міжнародного гуманітарного права (М.Вейтю), права збройних конфліктів (В.Бочардт, Д.Фрай), міжнародних угод у сфері роззброєння (Рікардо Фрай). Вітчизняні (радянські та російські) вчені також приділяли увагу цій проблемі. Так чи інакше її торкалися Л.А.Алексидзе, Ю.Я.Баскин, Р.Л.Бобрів, В.Г.Буткевич, Л.И.Волова, В.А. Василенко, А.С.Гавердовский, Г.В.Игнатенко, Ю.М.Колосов, Г.И. Курейдкжов, М.Ілазарев, Д.Б.Левин, И.И.Лукашук, С.А.Малинин, С.Ю.Марочкин, Н.В.Миронов, АП.Мовчан, Г.И.Морозов АН.Талалаев, Г.И.Тункин, Е.Т.Усенко, Д.И.Фельдман, Е.А.Шибаева, С.В.Черниченко. Серед спеціальних досліджень, відображених у наукових статтях і розділах монографій, варто виокремити роботи Л.Н.Галенської, Г.В.Ігнатенко, Б.М.Клименко, С.Ю.Марочкіна, Г.И.Тункина.

Метою дослідження є розробка теоретичних засад, формування наукової концепції ефективності норм міжнародного права, виявлення ключових факторів, що впливають на ефективність їхньої дії, а також розробка методів і методик вивчення ефективності конкретних норм для визначення рівня їхньої ефективності, причин недостатньої ефективності та шляхів її підвищення. Ці загальні цілі зумовили постановку таких завдань:

• визначення поняття ефективності норми міжнародного права та розкриття її змісту;
• обґрунтування та аналіз критеріїв і показників ефективності міжнародно-правових норм;
• визначення факторів (умов) ефективності норм міжнародного права та їх класифікація;
• аналіз показників, що характеризують досконалість (якість) норм міжнародного права;
• дослідження співвідношення ефективності з міжнародним нормотворчістю, виявлення та аналіз факторів, що впливають на нормотворчий процес;
• дослідження ключових факторів, що впливають на ефективність реалізації міжнародно-правових норм, зокрема на правомірну поведінку держав, аналіз ролі інститутів міжнародно-правової відповідальності, санкцій і контролю;
• розробка методичних основ вивчення ефективності норм міжнародного права, зокрема методики дослідження причин недостатньої ефективності та шляхів її подолання;
• формування рекомендацій і пропозицій щодо вдосконалення норм міжнародного права, підвищення їхньої ефективності та подальшої розробки теоретичних аспектів цієї проблеми.

1. Теоретико-методологічні аспекти норм міжнародного права

1.1. Норми міжнародного права та їхня класифікація

Норми міжнародного права класифікують за різними критеріями:

1) за сферою дії — універсальні, регіональні та партикулярні. Універсальні норми діють у глобальних масштабах і мають загальнообов'язкову силу, їх основною формою вираження є міжнародні звичаї. Прикладами таких норм є основні загальновизнані принципи міжнародного права, положення Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Регіональні норми регулюють відносини між державами в межах певного географічного регіону. Партикулярні норми регулюють відносини держав незалежно від географічного розташування і зазвичай містяться у двосторонніх угодах;

2) за юридичною силою — імперативні та диспозитивні. Імперативні норми регулюють найважливіші міжнародні відносини, що стосуються загальних інтересів, і значною мірою визначають характер усього міжнародного права. Їх порушення завдає шкоди всьому світовому співтовариству. Імперативні норми є критеріями юридичної чинності інших норм. Згідно зі ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., «імперативна норма загального міжнародного права є нормою, яка приймається та визнається міжнародним співтовариством держав загалом як норма, відхилення від якої неприпустиме і яка може бути змінена лише наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий саме характер». Ця стаття також оголошує нікчемним договір, що суперечить імперативній нормі. Прикладами таких норм є принципи суверенної рівності держав, сумлінного виконання зобов'язань, мирного вирішення спорів [14, c. 36-37].

Види міжнародно-правових норм визначаються за різноманітними класифікуючими ознаками:

І. За змістом і місцем у системі міжнародного права:

• цілі — реалізуються в рамках нормативної системи міжнародного права, головною соціально-політичною метою якої є підтримка існуючої системи міжнародних відносин;
• принципи — загальні імперативні принципи, що встановлюють основи міжнародного правопорядку, миру та співробітництва, є соціально обумовленими узагальненими нормами, що відображають характерні риси нормативної системи;
• норми — загальнообов'язкові правила поведінки, що виникають у результаті угоди держав та інших суб'єктів, реалізація яких забезпечується примусовими заходами. Залежно від обсягу змісту норми поділяються на:

а) основні — регулюють найважливіші суспільні відносини між суб'єктами міжнародного права;

б) підпорядковані — конкретизують і доповнюють основні норми. Підпорядковані норми, своєю чергою, поділяються на:

• піднорми основних норм — наприклад, застосування норми про територіальну юрисдикцію до індивідів, власності та кораблів у просторах під винятковою юрисдикцією територіального суверена;
• вторинні норми — є продуктом взаємодії двох або більше норм (наприклад, дипломатичний імунітет).

ІІ. За способом створення і формою існування (за джерелами):

• договірні — містяться в міжнародних договорах;
• звичаєві — виникають у результаті багаторазового застосування певних правил поведінки, але не закріплені в договорах.

ІІІ. За сферою дії:

а) універсальні — регулюють відносини між усіма державами світового співтовариства (наприклад, норми Статуту ООН від 26 червня 1945 року);

б) партикулярні, що поділяються на:

• регіональні — закріплені в угодах між державами певних географічних регіонів (наприклад, норми Заключного акта НБСЄ від 1 серпня 1975 року);
• субрегіональні (локальні) — містяться в угодах групи держав усередині географічного регіону (наприклад, у рамках Чорноморського економічного співробітництва).

IV. За юридичною силою:

• імперативні — основні принципи міжнародного права (jus cogens);
• диспозитивні — допускають відступ від них за угодою між суб'єктами, якщо не порушуються права та інтереси третіх держав. До них належить основна маса універсальних і партикулярних норм [12, c. 52-55].

V. За змістом правил поведінки:

• матеріальні — містять права та обов'язки сторін;
• процесуальні — регламентують діяльність міжнародних правозастосовних органів (Міжнародний Суд, Рада Безпеки ООН), визначають співвідношення нормативних приписів, їх дію в часі та просторі, порядок здійснення, правила тлумачення, реалізацію відповідальності тощо.

VI. За роллю в механізмі міжнародно-правового регулювання:

• регулятивні — надають суб'єктам право на вчинення позитивних дій;
• охоронні — захищають міжнародний правопорядок від порушень, установлюють заходи відповідальності та санкції.

Останніми роками в міжнародному праві поширився термін «міжнародне м'яке право». Щодо його застосування немає єдності думок, і саме поняття часто критикують.

І.І. Лукашук зазначає, що це не заважає його широкому використанню для позначення двох напрямків. У першому випадку йдеться про особливий вид норм, які, на відміну від «твердого права», не породжують чітких прав та обов'язків, а дають загальну установку, якої суб'єкти зобов'язані дотримуватися. Для таких норм характерні формулювання «домагатися», «прагнути», «приймати необхідні заходи». Такі постанови дедалі частіше зустрічаються в політичних договорах і визнаються багатьма юристами як міжнародно-правові норми [8, c. 35-36].

В іншому аспекті термін «м'яке право» застосовують для позначення неправових міжнародних норм, що містяться в резолюціях міжнародних органів, спільних заявах, комюніке. Такі норми (наприклад, у документах ОБСЄ) є морально-політичними. Взаємодіючи з нормами міжнародного права, вони виконують те, що з певних причин не можуть зробити останні. Вони відіграють роль передвісника «твердого права», забезпечуючи доправове регулювання та апробуючи нові правила поведінки. Тому значна роль норм «м'якого права» особливо помітна в діяльності міжнародних організацій, які з їхньою допомогою розширюють межі правового регулювання та впливають на прогресивний розвиток міжнародного права.

У наукових роботах часто вживається термін «міжнародне законодавство». Його використання є некоректним як із позицій загальної теорії права, що розуміє під законодавством систему нормативно-правових актів держави, так і з позицій сутності міжнародного права, адже держави є суверенними суб'єктами з територіальним верховенством. Водночас застосування цього терміна до міжнародно-правових норм, що регулюють права і свободи людини, може бути виправданим, оскільки такі договори підписані практично всіма державами. До інших груп норм, що регулюють відносини держав у рамках багатосторонніх договорів, доцільніше застосовувати термін «міжнародно-правові стандарти» [13, c. 28-29].

1.2. Ієрархія норм міжнародного права

Протягом століть питання співвідношення міжнародно-правових норм вирішувалися на основі загальних принципів права, які приписують надавати перевагу нормі, що з'явилася пізніше (lex posterior derogat legi priori), або спеціальній нормі порівняно із загальною (lex specialis derogat legi generalis). Такий підхід залишається виправданим і сьогодні. Попри ускладнення міжнародних відносин, основна функція міжнародного права як регулятора відносин юридично рівноправних суб'єктів збереглася. Міжнародно-правові зобов'язання, виражені у формі договору чи звичаю, розглядаються як юридично рівноцінні. Тому без застосування правил юридичної техніки не можна обійтися ані в практичній дипломатії, ані в теорії.

Однак у другій половині XX ст. значення загальних принципів права перестало бути винятковим. Визнання після Другої світової війни вищої юридичної сили за імперативними нормами (jus cogens) надало нормативній системі міжнародного права ієрархічної структури, у якій загальні принципи почали виконувати переважно допоміжні функції.

Імперативні норми становлять фундамент нормативної системи сучасного міжнародного права, визначаючи межі чинності або нечинності його норм. Вони можуть бути змінені «лише наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий саме характер» (ст. 53 Віденської конвенції 1969 р.).

Співвідношення зобов'язань держав-членів згідно зі Статутом ООН та регіональними договорами регулюється главою VIII. Відповідно до п. 1 ст. 52, Статут не перешкоджає існуванню регіональних угод або органів для вирішення питань, що стосуються підтримання міжнародного миру та безпеки, за умови, що такі угоди або органи та їхня діяльність сумісні з цілями і принципами Організації [20, c. 17-19].

Основні принципи ООН поширюються і на держави, що не є її членами. Це зумовлено тим, що ці принципи тривалий час сприймаються як універсальні міжнародні звичаї, що формують основу загального міжнародного права. Крім того, п. 6 ст. 2 Статуту ООН приписує: «Організація піклується про те, щоб держави, які не є її членами, діяли відповідно до цих принципів, оскільки це може виявитися необхідним для підтримання міжнародного миру та безпеки».

1.3. Структура норм міжнародного права

Структура норм міжнародного права має свої особливості. Якщо в загальній теорії права визнано тричленну структуру норми (гіпотеза, диспозиція, санкція), то специфіка міжнародно-правових норм полягає в тому, що вони зазвичай складаються з двох елементів — гіпотези та диспозиції.

Гіпотеза норми міжнародного права містить опис умов, за яких застосовується правило поведінки. Наприклад, згідно зі статтею 1 Конвенції про права дитини 1989 року, дитиною визнається кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовним до даної дитини, вона не досягає повноліття раніше.

Диспозиція вказує на саме правило поведінки (права та обов'язки) суб'єкта міжнародних правовідносин. Так, стаття 2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року встановлює, що особи, які стверджують про порушення їхніх прав і вичерпали всі внутрішні засоби правового захисту (гіпотеза), можуть подати письмову заяву до Комітету з прав людини ООН (диспозиція) [22, c. 27-28].

У деяких випадках міжнародні норми можуть складатися лише з однієї диспозиції. Наприклад, стаття 3 Угоди СНД про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1993 року визначає, що статус біженця підтверджується видачею відповідного документа.

Відсутність санкції в більшості міжнародно-правових норм пояснюється тим, що заходи відповідальності відділені від самих правил поведінки: держави самостійно обирають примусові заходи з арсеналу, що допускається міжнародним правом. Санкція як елемент норми зустрічається в нормах, застосовуваних до правовідносин приватного характеру (у міжнародному приватному праві). Наприклад, стаття 4 Конвенції ООН про морське перевезення вантажів 1978 року встановлює відповідальність перевізника за вантаж.

Jus cogens — це загальновизнані норми вищого порядку, що поширюються на всіх суб'єктів, відхилення від яких недопустимі. Основні принципи закріплені в ст. 1 та 2 Статуту ООН, а також у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами (1970 р.):

1. суверенна рівність держав;
2. добросовісне виконання міжнародних зобов'язань;
3. невтручання у внутрішні справи;
4. рівноправність і самовизначення народів;
5. територіальна цілісність держав;
6. незастосування сили або погрози сили;
7. мирне врегулювання спорів;
8. непорушність кордонів;
9. повага прав людини;
10. співробітництво держав [9, c. 45-46].

2. Умови ефективності норм міжнародного права

2.1. Поняття і класифікація умов ефективності

Зростання регулюючої ролі міжнародного права актуалізує дослідження умов, що забезпечують ефективне функціонування його норм. Міжнародне право тісно пов'язане із системою міжнародних відносин, тому практично кожен елемент цієї системи має значення для функціонування норм і виступає як умова їх ефективності. Однак різні умови відіграють неоднакову роль, і їхній внесок у досягнення кінцевого ефекту різний. Постає методологічне питання про підхід до вивчення різних чинників. Поширеним недоліком є плюралістична трактовка, коли всі чинники розглядаються як рівнозначні.

Доцільно виділяти чинники, що мають об'єктивно вирішальне значення, не заперечуючи дії інших. Проблема чинників ефективності багатопланова і включає три кола питань: 1) виявлення соціально-економічних, політичних, природно-географічних, соціально-психологічних умов, що впливають на функціонування норм; 2) вивчення характеру та механізму дії різних чинників, що передбачає розробку методики дослідження; 3) розробка практичних рекомендацій щодо усунення несприятливих і створення умов для використання позитивних чинників.

У міжнародно-правовій науці проблема умов ефективності досі розглядається досить абстрактно. Лише невелика кількість досліджень вивчає її в рамках конкретно-соціологічного підходу, а аналіз конкретних умов має переважно вибірковий характер. Комплексне освітлення цього питання трапляється рідко.

У роботах радянських юристів і юристів соціалістичних країн охарактеризовано такі соціально-політичні чинники ефективності, як дія закономірностей епохи переходу від капіталізму до соціалізму, успіхи національно-визвольного руху, організованість сил миру, світова громадська думка, суспільно-політичний устрій держав, нормалізація міжнародних відносин, зменшення міжнародної напруженості, зацікавленість держав у реалізації норм. Важливе значення надається вивченню юридичних умов підвищення ефективності: стан нормотворчої діяльності, вдосконалення міжнародних і національних механізмів імплементації, юридичні гарантії виконання, вдосконалення механізму міжнародно-правового регулювання. Л.Н. Галенська та В.І. Козлов розмежовують чинники соціальної та юридичної ефективності, зазначаючи, що юридична ефективність норм у боротьбі з міжнародними злочинами залежить від дієвості механізму регулювання, ступеня універсальності норм, імплементації у внутрішньодержавній сфері, вибраних правових засобів. К.К. Сандровський відзначає три моменти, що характеризують юридичні гарантії виконання норм дипломатичного права: ефективне застосування національних заходів щодо осіб, які скоїли злочини проти дипломатичних представників; усунення прогалин у дипломатичному праві; застосування санкцій до держав-порушниць [3, c. 32-34].

Умови ефективності вивчають і західні вчені. В. Конлін виділяє три чинники, на яких має ґрунтуватися оцінка ефективності: створення зразків поведінки («джерела права»), розвиток примусової основи права та наявність механізму санкцій. Як видно, В. Конлін обмежує чинники ефективності лише сферою правових явищ, із чим не можна погодитися.

Інші автори розглядають такі умови ефективності, як світова громадська думка, соціально-політичні та соціально-психологічні передумови. Х. Аксиоллі зазначає, що санкції рідко застосовуються в міжнародному праві, проте існують певні гарантії здійснення норм: світова громадська думка, офіційні попередження з боку дружніх і нейтральних країн, дипломатичного корпусу, а також боязнь війни та репресалій. Спільна межа цих заходів полягає в тому, що, не будучи санкціями, вони спонукають держави виконувати свої зобов'язання.

Деякі західні юристи пов'язують ефективність міжнародного права з досягненням «міжнародної згоди», зростанням «інтенсивності солідарності» держав, спільністю ідеології. Ж. Верховен пише, що міжнародне право є продуктом політичної та моральної думки, а його ефективність залежить від інтенсивності солідарності членів міжнародного суспільства. Автори таких поглядів виходять із передумови, що цілісність міжнародного співтовариства ґрунтується лише на спільній згоді щодо цінностей, норм, ідеології. Насправді ж основа будь-якого суспільства, включно з міжнародними відносинами, знаходиться не у сфері свідомості, а у сфері матеріального виробництва [2, c. 56-57].

Розуміння умов ефективності та їх класифікація засновані на специфіці тлумачення ефективності норм міжнародного права. В основу визначення ефективності покладено широкий підхід, що включає в її зміст внутрішні властивості та якість норми. Показники, що характеризують внутрішні властивості норми, виступають як причини, що породжують ці властивості, і тому не можуть розглядатися як умови її ефективності. Етимологічно умова — це «те, від чого залежить інше», «обставини, від яких що-небудь залежить». На відміну від причин, що безпосередньо породжують явище, умови складають необхідне середовище, у якому явище може виникати, існувати та розвиватися. На відміну від показників ефективності, які свідчать про досконалість норми, умови ефективності є зовнішніми, незалежними від досліджуваної норми обставинами, що створюють обстановку, яка впливає на якість правотворчості та правореалізації.

Класифікація умов ефективності пов'язана з вибором критеріїв. Вона має проводитися на основі принципу множинності критеріїв, щоб правильно відображати реальну дійсність. Для класифікації умов ефективності норм міжнародного права можуть бути запропоновані такі критерії: характер дії чинника (негативний або позитивний); зміст чинників (соціально-економічні, політичні, науково-технічні, природно-географічні, соціально-психологічні, ідеологічні); функції, що виконуються в процесі регулювання міжнародних відносин; ступінь об'єктивізації (об'єктивні та суб'єктивні чинники); зона дії (спільні та конкретні чинники); власне-правові та інші соціальні чинники; джерело походження (міжнародні та внутрішньодержавні).

Для продуктивного дослідження численні умови ефективності доцільно систематизувати. Цьому завданню відповідає їх групування відповідно до стадій дії права на суспільні відносини. Усі обставини, що впливають на ефективність, можна розділити на умови, що відносяться до міжнародної нормотворчості, та умови, що відносяться до дії та реалізації права [7, c. 24-27].

Основна мета міжнародної нормотворчості — виробити ідеальну модель поведінки (досконалу норму). Якість нормотворчої діяльності є передумовою якості норми. Нормотворчість визначається багатьма чинниками, головним серед яких є державна воля — основна сила міжнародного нормоутворення. Тому вдосконалення способів і форм волевиявлення держав є основоположним, систематизуючим чинником нормотворчості. На стадії правореалізації таким систематизуючим чинником виступає ступінь реалізації мети норми.

Норми міжнародного права неоднорідні за змістом і формою. Різноманітність і зростання кількості норм породжують потребу їх класифікації. Норми можна класифікувати за такими критеріями:

1. За місцем у системі: принципи; норми.

2. За сферою дії: універсальні; регіональні; локальні та партикулярні.

3. За юридичною силою: імперативні; диспозитивні; рекомендаційні.

4. За характером нормативного припису: зобов'язуючі; забороняючі; уповноважуючі; відсильні.

5. За функціями в системі: матеріальні; процесуальні.

6. За формою і способом утворення: звичаєві; договірні; рішення міжнародних організацій.

7. За строком дії: строкові; безстрокові.

Основними ознаками універсальних норм є глобальна дія, загальнообов'язковість, утворення та скасування міжнародним співтовариством у цілому. Основна форма існування — звичай.

Регіональні норми регулюють міждержавні відносини, об'єкт яких має регіональний інтерес і які визнаються всіма або більшістю держав відповідного регіону.

Універсальні норми історично створювалися на базі регіональних, і, своєю чергою, сприяють їх розвитку. Основна вимога — регіональні угоди або органи та їх діяльність не повинні суперечити цілям та принципам ООН.

Локальні або партикулярні норми регулюють певні галузі міжнародних відносин між обмеженим колом учасників. Вони можуть мати регіональний характер (між державами певного географічного регіону, найчастіше сусідніми) або нерегіональний характер (між державами з різних регіонів). Основне джерело таких норм — договори, але існують і звичаєві партикулярні норми [15, c. 37-39].

2.2. Умови, що відносяться до правотворчого процесу

Процес міжнародного правоутворення складається з двох основних стадій: стадії виявлення потреби в правовому регулюванні, формування міжнародно-правової позиції та стадії власне нормотворчої діяльності. На початковому етапі проявляють себе «соціальні» джерела — правотвірні чинники, що є початковою спонукальною силою до створення юридичної норми. До умов цього етапу належать: міжнародні економічні (виробничі) відносини; комплекс похідних відносин у системі виробничих відносин; природне середовище (наявність або відсутність природних ресурсів); географічне положення держави; стан міжнародних відносин; економічна та військова потужність держави; спрямованість зовнішньої політики; ідеологія; національно-етнічна та культурна спільність (або роз'єднаність); міжнародна мораль, справедливість; світова громадська думка.

На етапі правотворчості вказані чинники базисного та надбудовного характеру діють опосередковано. На стадії власне нормотворчої діяльності вступають у дію правові умови: дотримання правил законодавчої техніки; правильний вибір суспільних відносин, що потребують правового регулювання; своєчасність розробки та ухвалення норми; міра правової урегульованості відносин; наявність або відсутність прогалин; участь зацікавлених держав (дотримання принципу універсальності); відповідність нормотворчої діяльності спільним принципам міжнародного права (справедливість, добровільність, компроміс, регіональність); узгодженість норм міжнародного права, системність регулювання, об'єктивна обумовленість правової форми змістом суспільних відносин; вибір адекватної правової форми та методу регулювання; міжнародна правосвідомість. Разом із юридичними умовами діють соціальні чинники, які виступають як засоби реалізації. До них належать характеристики держав-учасників правотворчого процесу, адже межі можливої нормотворчості визначаються особливостями їх суб'єктів. Серед цих характеристик — потужність і вплив держав на світовій арені, географічне положення, відмінності в соціально-політичному устрої, рівень економічного розвитку. Вирішальну роль відіграють політична воля, інтереси держав, їх нормотворча ініціатива, політико-правові, ідеологічні, ціннісні установки. Важливими є соціально-психологічні характеристики суб'єктів: готовність до компромісів, відмова від конфронтаційного підходу до переговорів, прагнення врахувати інтереси партнерів [16, c. 42-44].

Ефективність правотворчості залежить також від досконалості механізмів правоутворення, організаційно-правового та концептуального забезпечення розробки й ухвалення текстів міжнародних угод.

Умови, що відносяться до дії та реалізації норм права.

Усі умови ефективності дії та реалізації міжнародно-правових норм можна об'єднати в дві підгрупи. Перша — умови, що відносяться до суб'єктів реалізації права: точне та послідовне дотримання норм; політична воля, інтереси, мотиви, позитивна відповідальність, правова активність, рівень правосвідомості. Друга — умови, що характеризують обстановку та процес реалізації норм: правильний вибір процедури, форм, методів і засобів реалізації, зокрема у внутрішньодержавній сфері; реалізація відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, принципів справедливості, взаємності, вимог міжнародної законності. Необхідною умовою досягнення мети норм є використання організаційно-правових засобів — системи міжнародних і внутрішньодержавних заходів сприяння здійсненню норм. Міжнародними заходами служать міжнародні гарантії, контроль, діяльність спеціальних міжнародних органів (конференції, комісії), консультації між зацікавленими сторонами.

До внутрішньодержавних заходів сприяння належать законодавче, організаційне, адміністративне, судове забезпечення виконання міжнародних норм, зокрема приведення норм внутрішньодержавного права у відповідність із міжнародними зобов'язаннями, доведення текстів міжнародних угод до відома компетентних органів і громадян, встановлення відповідальності за дії, несумісні з основними принципами міжнародного права.

Деякі умови ефективності є спільними для всієї системи міжнародного права та діють на обох стадіях. Це чинники, що характеризують держави — основні правосозідаючі та правореалізуючі суб'єкти: політичні інтереси, воля, позитивна відповідальність; соціально-економічні, політичні, соціально-психологічні чинники (стан міжнародних відносин, світова громадська думка); чинники, що відображають специфічні закономірності правової надбудови: узгодженість норм, системність регулювання [19, c. 52-53].

Норма міжнародного права — правило поведінки, яке створюється державами та іншими суб'єктами міжнародного права шляхом узгодження своїх позицій і визнається ними як юридично обов'язкове.

Норма міжнародного права — це юридично обов'язкове правило поведінки держав та інших суб'єктів міжнародного права в міжнародних відносинах.

Міжнародно-правові норми є універсальною формою існування міжнародного права. Без правової норми немає права.

Міжнародно-правові норми мають особливий об'єкт і метод регулювання. Об'єктом регулювання є особливий різновид суспільних відносин — відносини між суб'єктами міжнародного права, передусім суверенними державами та їх об'єднаннями. Ці відносини визначають специфіку методу міжнародно-правового врегулювання.

Норми міжнародного права створюються на засадах добровільних угод між суб'єктами. Унаслідок компромісів, поступок і узгоджень держави приходять до взаємно погодженого рішення про певні правила взаємовідносин, закріплені у загальновизнаних юридичних формах і джерелах міжнародного права.

Важливою ознакою міжнародно-правових норм є те, що більшість із них не має загальнообов'язкового характеру. Група держав не може створити норми для інших держав. Кожна міжнародна угода або звичаєва норма створює об'єктивне право лише для держав, які висловили явну або мовчазну згоду.

Міжнародно-правові норми мають особливу внутрішню структуру: найчастіше вони містять лише диспозицію, іноді — гіпотезу та диспозицію, а санкція як структурний елемент відсутня. Санкції визначаються самостійним інститутом міжнародного права — інститутом міжнародно-правових санкцій — і застосовуються примусово потерпілими державами індивідуально або колективно [17, c. 45-46].

2.3. Міжнародний контроль і питання ефективності міжнародно-правових норм

Ефективність міжнародного контролю обумовлена ефективністю міжнародно-правових норм.

Як критерії оцінки ефективності міжнародно-правових норм можна виділити ряд умов.

Сама міжнародно-правова норма повинна відповідати суспільному прогресу, основним принципам сучасного міжнародного права, тенденціям розвитку міжнародних відносин і співробітництва держав.

Міжнародно-правова норма, що відповідає сучасним вимогам, повинна відповідати за змістом досягненням науки, а за формою та структурою бути зручною, простою, конкретною для виконання та не потребувати додаткового тлумачення.

Правова діяльність суб'єктів міжнародного права як за часом, так і в просторі повинна охоплювати всю систему міжнародних і внутрішньодержавних заходів і бути спрямована на своєчасне та сумлінне виконання міжнародно-правових зобов'язань.

Ефективність якісної міжнародно-правової норми означає, що її застосування та реалізація приводить саме до того оптимального результату й досягнення тієї конкретної мети, які були встановлені сторонами при розробці та прийнятті міжнародних угод.

Для досягнення ефективності норм держави в договірній практиці відводять значну роль механізму міжнародного контролю, який із самого початку діяльності суб'єктів вторгається в процес здійснення норми. Міжнародно-правозастосовна діяльність держав до досягнення наміченої мети перебуває під міжнародним контролем, установленим самими державами-учасниками угод.

Міжнародне право об'єктивно виступає як соціально необхідний інструмент регулювання міжнародних відносин. Попри всю недосконалість його принципів і норм, вони є єдиним визнаним усіма державами звідом правил, що дозволяє вирішувати найважливіші проблеми міжнародних відносин. Для успішного виконання міжнародно-правовими нормами покладених на них завдань необхідно підвищувати їхню ефективність. У сучасних умовах вирішення глобальних проблем миру, стабільності та міжнародного правопорядку ставиться в пряму залежність від ефективності дії міжнародного права.

Розбіжності, що виникають у процесі контролю щодо застосування, дотримання, тлумачення міжнародно-правової норми, можуть бути вчасно усунуті, що, безсумнівно, впливає на її ефективне виконання [10, c. 56-58].

3. Імплементація норм міжнародного права у вітчизняному законодавстві — важливий аспект правової реформи

Становлення України як демократичної, соціально орієнтованої, правової держави та її входження у світове співтовариство ставлять одним із першочергових завдань проведення широкомасштабної правової реформи, яка передбачає, зокрема, приведення національного законодавства у відповідність із нормами міжнародного права.

Від рівня зближення законодавства України з міжнародним правом значною мірою залежить ефективність співробітництва України із зарубіжними державами та міжнародними організаціями.

Вирішення цього важливого завдання має здійснюватися більш системно та цілеспрямовано, на науково обґрунтованих засадах. Необхідною передумовою процесу гармонізації має бути беззаперечне додержання та виконання Україною її зобов'язань за підписаними нею міжнародними договорами.

Питання поглиблення реформаційних процесів, подальшого вдосконалення законодавства на основі Конституції України та приведення його у відповідність із міжнародно-правовими актами, згідно з якими наша держава має певні зобов'язання перед міжнародними організаціями, є одним із головних напрямів діяльності Верховної Ради. Особливо важливим це стало після вступу України до Ради Європи і має бути інтегруючим чинником державотворення, здатним об'єднати зусилля всіх політичних сил та інтелектуальний потенціал суспільства.

На сьогодні в нашій державі практично відсутні концепція та відповідна комплексна програма встановлення і розвитку відносин із міжнародними організаціями з чітким визначенням цілей, завдань і механізмів їх реалізації, підходів до вибору та узгодження форм стосунків, пріоритетів їх розвитку. Складність і багатоаспектність проблеми гармонізації зумовлює потребу тісної співпраці парламентарів із науковцями та представниками різних гілок влади [18, c. 51-53].

Розглядаючи проблеми гармонізації національного законодавства з міжнародним правом, важливо методологічно правильно підійти до з'ясування їх причин і шляхів розв'язання, а точніше — до механізму останнього, який би уособлював методи вирішення даного завдання. Насамперед найбільш оптимальним варіантом має бути приведення норм конституції будь-якої країни до міжнародних стандартів. Це надзвичайно важливо, якщо взяти до уваги, що конституція є основою, правовим фундаментом розвитку національного законодавства.

Цілком зрозуміло, що від того, наскільки в ній буде враховано норми та принципи міжнародного права, настільки відповідно буде їх враховано в національному законодавстві, яке покликане розвивати конституційні положення. Таким чином, є всі підстави розглядати норми та принципи міжнародного права і як правотворчий фактор розвитку конституційного та інших галузей законодавства.

Досить важливим методологічним положенням гармонізації законодавства нашої держави є норма Конституції, що «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України».

До важливих питань у загальнотеоретичному плані належить питання про набуття чинності міжнародними договорами нашої держави, особливо тими, що визначають систему прав та обов'язків людини і громадянина. Із даним питанням безпосередньо пов'язане питання систематизації міжнародно-правових актів, їх окремих норм і принципів, імплементованих у встановленому порядку в межах системи національного права та законодавства.

Не можна не зробити наголос на проблемі реалізації норм і принципів міжнародного права, які стали частиною національних правових систем. При узгодженні законодавства України з міжнародно-правовими актами необхідно гармонізувати його з правовими системами міжнародних організацій, особливо економічними.

Із проблемою гармонізації національного законодавства із системою міжнародного права тісно пов'язане питання застосування норм міжнародного права, які стали складовою законодавства України. Можна зробити висновок, згідно з яким правовій державі повинен бути властивий не лише високий рівень гармонізації національного законодавства України з міжнародним правом, а й реальне застосування такого законодавства в повсякденному житті людини, суспільства та держави [5, c. 68-69].

Інтерналізація правового регулювання різних сфер діяльності шляхом розроблення та укладення відповідних міжнародних договорів викликана реальними потребами, пов'язаними з розвитком міжнародних відносин. Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН у галузі прав людини.

При розгляді проблеми гармонізації національного законодавства з міжнародним правом не можна не враховувати нинішні соціально-економічні умови України. Саме через це наша країна поки що не може забезпечити виконання ряду міжнародних норм. Реалізація проголошеного Україною курсу на більш повне входження у світове співтовариство, інтеграція в європейські структури неможлива без забезпечення ефективного процесу імплементації норм міжнародного права в національному законодавстві, його гармонізації з відповідними стандартами та вимогами [11, c. 14].

Висновки

Норми права, що відображають національні звичаї та традиції, є об'єктивними закономірностями соціального буття. Національний елемент присутній у регулюванні міжнародних відносин, а міжнародні організації створюються переважно для задоволення національних інтересів держав. Норми національного права, трансформовані в норми міжнародного права, слугують його джерелами. Держави беруть оптимальну участь у розробці та прийнятті міжнародно-правових норм, забезпечуючи при цьому державний суверенітет. За структурою міжнародне право наближається до структури національної системи права. Загальнолюдські принципи та норми, що містяться в міжнародному праві, вимагають від національного права бути їх охоронювачами. Норми права, перш ніж стати частиною національного права, перевіряються на відповідність загальнолюдським цінностям. Конституції ряду держав закріплюють основні принципи та норми міжнародного права, створюючи юридичні гарантії їх урахування державними органами у внутрішньому житті країни. За допомогою міжнародного права відбувається уніфікація ряду галузей внутрішньодержавного права. Норми внутрішньодержавного права нерідко коригуються при вступі держав у міжнародні та європейські організації. Захист прав людини на внутрішньодержавному рівні менш ефективний, якщо внутрішнє право не відкрите нормам і принципам міжнародного права. У національному праві має законодавчо закріплюватися дія норм міжнародного права та умови їх реалізації. Принцип верховенства міжнародного права над внутрішньодержавним приймається державами або в законодавчому порядку, або на практиці.

Зростання значення та ролі міжнародно-правового регулювання визначається насамперед таким об'єктивним фактором, як зростаюча взаємозалежність між народами. Сучасний світ стає дедалі більш цілісним та інтегрованим і потребує впорядкованої поведінки держав. Це можливо забезпечити за допомогою соціальних норм, серед яких міжнародному праву належить важливе місце. Без перебільшення можна сказати, що будівництво світового порядку майбутнього тисячоліття без міжнародного права неможливе.

Інша причина зростання ролі міжнародного права пов'язана з виникненням і загостренням глобальних проблем, що мають життєво важливе значення для доль цивілізації. Жодна держава не в змозі вирішити ці проблеми поодинці, без об'єднання інтелектуальних і матеріальних ресурсів, без вироблення єдиної стратегії. Тільки міжнародне співробітництво держав на основі балансу інтересів дозволить вирішити зазначені проблеми та йти шляхом прогресу. Міжнародне право з його загальновизнаними принципами поведінки держав є основою такого співробітництва.

Список використаних джерел

1. Закон України "Про міжнародне приватне право": Офіц. текст прийнятий Верховною Радою України 23 червня 2005 р. Із змінами станом на 1 січня 2006 р. / Міністерство юстиції України. — Офіц. вид. — К. : Видавничий дім "Ін Юре", 2006. — 38с.
2. Антонович М. Міжнародне публічне право: Навч. посібник для студ. вузів/ Мирослава Антонович,. - К.: КМ Академія: Алерта, 2003. - 307 с.
3. Анцелевич Г. О. Міжнародне публічне право: Підручник для студентів вищих навч. закладів/ Г. О. Анцелевич, О. О. Покрещук; За ред. Г. О. Анцелевича; М-во екон. України, Укр. акад. зовнішньої торгівлі. - К.: Алерта, 2005. - 424 с.
4. Баймуратов М. Міжнародне право: Підручник / Маріупольський держ. гуманітарний ун-т. — Суми : Університетська книга, 2006. — 424с.
5. Бігун В. А., Білоусов Є. М., Гайворонський В. М., Жуков І. М., Жушман В. П. Міжнародне приватне право: Навч. посібник / В.М. Гайворонський (ред.), В.П. Жушман (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2005. — 368 с.
6. Буроменський М. В. Міжнародне право/ М. В. Буроменський; Міжнар. Фонд "Відродження", Ліга жінок-виборців України "50/50". - К.: Логос, 2001. - 39 с.
7. Буткевич В. Міжнародне право: Основи теорії: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Володимир Буткевич, Всеволод Мицик, Олександр Задорожній,; Ред. В. Г. Буткевич. - К.: Либідь, 2002. - 605 с.
8. Вишновецька С. Міжнародне приватне право: Навч.-метод. забезпечення курсу / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2002. — 271с.
9. Георгіца А. Міжнародне публічне право: Навч.-метод. посіб. / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2002. — 175с.
10. Дахно І. Міжнародне приватне право: Навч. посібник / Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП). — К. : МАУП, 2001. — 312с.
11. Дмитриченко І. Міжнародне право: Метод. вказівки з навч. дисципліни / Національний ун-т кораблебудування ім. адмірала Макарова. Гуманітаний ін-т. — Миколаїв : Атол, 2004. — 80с.
12. Дмитрієв А. Міжнародне публічне право: Навч. посібник/ Анатолій Дмитрієв, Віктор Муравйов,; Відпов. ред.: Ю.С.Шемшученко, Л.В.Губерський; М-во освіти і науки України; Киів. ун-т права; Ін-т міжнарод. відносин Киів. нац. ун-ту ім. Т.Шевченка. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 638 с.
13. Кисіль В. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. — К. : Україна, 2000. — 429с.
14. Мацко А. Міжнародне право: Навчальний посібник/ Анатолій Мацко,; МАУП. - К.: МАУП, 2002. - 210 с.
15. Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми / Анатолій Степанович Довгерт (ред.). — К. : Український центр правничих студій, 2001. — 334с.
16. Сироїд Т. Міжнародне публічне право: Навч. посібник. — 2. вид., доп. й переробл. — Х. : ТОВ "ПРОМЕТЕЙ-ПРЕС", 2006. — 268с.
17. Степанюк А. Міжнародне приватне право: теоретичні аспекти правового регулювання / Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого. — Х. : Майдан, 2005. — 200с.
18. Тимченко Л.Міжнародне право: навч. посібник для дистанційного навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2007. — 224с.
19. Тускоз Ж. Міжнародне право: Підручник/ Жан Тускоз,; Пер. з фр. Л.Бадешко. - К.: "АртЕк", 1998. - 401 с.
20. Фединяк Г. Міжнародне приватне право: Підруч.. — 3.вид., доп. і перероб. — К. : Атіка, 2005. — 544с.
21. Черкес М. Міжнародне право: Підручник/ Марк Черкес,. - 4-е вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2004. - 292 с.
22. Юлдашев О. Міжнародне приватне право: Академічний курс: Підручник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. — 528с.