Проблеми створення ООН

Вступ

Актуальність обраної теми пояснюється зростанням ваги гуманітарного складника в миротворчій роботі Організації Об’єднаних Націй упродовж 90-х років минулого століття. Поява ООН стала можливою завдяки консолідації зусиль держав у протистоянні фашизму під час Другої світової війни.

Попередницею ООН виступила Ліга Націй, заснована після завершення Першої світової війни. Попри проголошені у Версальському договорі наміри щодо «розвитку співробітництва між народами й забезпечення миру й безпеки», вона не змогла стати дієвим механізмом реалізації цих завдань і не запобігла початку Другої світової війни.

Термін «Об'єднані Нації» запропонував президент США Франклін Д. Рузвельт. Уперше його застосували у Декларації Об'єднаних Націй, підписаній 1 січня 1942 року, коли представники 26 держав від імені своїх урядів пообіцяли продовжувати спільну боротьбу проти країн Осі.

Підсумковий текст Статуту ООН ухвалили на конференції в Сан-Франциско, яка тривала з квітня по червень 1945 року. Документ підписали 26 червня 1945 року представники 50 держав, а чинності він набув 24 жовтня 1945 року. Цю дату щороку відзначають як День Організації Об'єднаних Націй.

На сьогодні членами ООН є 192 держави.

Мета роботи полягає у вивченні особливостей цілей, завдань, структури та історії формування ООН.

Об'єктом дослідження виступає діяльність Організації Об'єднаних Націй.

Предметом дослідження є комплекс форм і методів реалізації програм ООН, а також еволюція підходів Організації до надання допомоги та захисту цивільного населення під час конфліктів.

Стан наукової розробки теми. Питання гуманітарної діяльності ООН у контексті миротворчих заходів досі не отримало всебічного висвітлення у ґрунтовних наукових працях.

Значна частина досліджень у гуманітарній сфері зосереджувалася на аналізі взаємозв'язків між гуманітарним, військовим та політичним компонентами миротворчості. Науковці, які вивчали цю проблему, загалом визнали, що впродовж 90-х років відбулася мілітаризація міжнародної системи надзвичайної допомоги. Водночас дискусія навколо військово-політичного гуманітаризму виявила три протилежні підходи до визначення ролі гуманітарних програм у системі заходів із підтримання миру. Більшість дослідників (Х.Слім, А.Пенроуз, С.Торнберрі, М.Роуз, Л.Мінеар, Дж.Стрімлоу, А.Степанова, М.Неліп, О.Мережко) вважають гуманітарну діяльність невід'ємною частиною миротворчих операцій. Інші (Дж.Лоесчер, Т.Сміт) дотримуються думки, що, хоча сучасні кризи зумовили включення гуманітарних заходів до мандатів миротворчих місій ООН, такі заходи залишаються відокремленими від загального політичного контексту. Прихильники обох підходів зазвичай погоджуються, що ООН, попри неоднозначні результати військово-гуманітарного втручання, сприяла розблокуванню кризових ситуацій.

Американські вчені Т.Сейболт, Дж.Бартон, Е.Бросет, А.Халлам пов'язують недоліки координаційної системи ООН зі структурно-функціональною будовою гуманітарної координації, визначенням рівнів прийняття ключових рішень та розподілом відповідальності між різними рівнями. Інші дослідники зі США Н.Болл і К.Кемпбелл переконані, що проблеми координаційних механізмів, які виникали на початкових етапах залучення Організації, пов'язані з адаптацією системи до специфіки окремих криз та «притиранням» координаційних елементів.

Окремі науковці присвятили роботи питанню переходу від надзвичайної допомоги до розвитку. Британські дослідники Р.Пачард і Ш.Форман пов'язували труднощі інтегрування цілей розвитку в програми надзвичайної допомоги з особливостями реагування донорів на спільні заклики. Марк Бредбері з Великої Британії наголошував, що зв'язок між надзвичайною допомогою та розвитком реалізується Організацією за усталеними схемами, хоча конфлікти суттєво відрізняються за характером і динамікою.

Американські дослідники Д.Картрайт і Е.Рогерс вважають, що вдосконалювати слід самі санкції, а не збільшувати обсяги допомоги, і пропонують концепцію «розумних санкцій», які мають вибірковий та адресний характер.

Окремий напрям досліджень гуманітарної діяльності ООН розкриває можливий негативний вплив гуманітарної допомоги на процес миротворчості (Д.Смок, Прендергаст, Г.Кремер). Побічні ефекти гуманітарних програм вони поділяють на два типи. Перший — «передача ресурсів» — виникає, коли сторони конфлікту поширюють контроль на товари допомоги та використовують їх для зміцнення своїх позицій. Другий тип — «етичне послання» — полягає в тому, що переговори гуманітарного сектору зі сторонами конфлікту щодо доступу до вразливих груп легітимізують участь ворогуючих угруповань у визначенні отримувачів допомоги.

Попри численні публікації про діяльність ООН, вони зазвичай не мають комплексного характеру, висвітлюють лише окремі аспекти проблеми, часто є поверховими та містять суперечливі положення, ігноруючи глибинне історичне підґрунтя сучасних процесів.

1. Історія створення ООН

1944 року під час конференції в Думбартон-Оксі (США) Велика Британія, США, СРСР і Китай ухвалили рішення про заміну Ліги Націй на Організацію Об'єднаних Націй.

На початку переговорів у Думбартон-Оксі американська сторона запропонувала запровадити в Раді Безпеки правило одностайності. Колишній державний секретар США К. Хелл у мемуарах зазначав: «...у нас не було сумніву стосовно того, що голосування постійних членів Ради у питаннях, які стосуються безпеки, повинно бути єдиноголосним. Мова йшла про так зване право "вето"». США виступили ініціаторами права вето, яке випливає з потреби одностайності п'яти держав. Коли англійці спробували заперечити проти цієї ідеї, американці заявили, що «без цієї умови буде важко, чи взагалі неможливо провести весь план через Сенат». У вступній промові Хелл також наголосив, що збереження миру та безпеки у майбутньому є головною причиною міжнародної співпраці. «У Московській декларації, — казав він, — кожний уряд також узяв на себе частину відповідальності за керівництво у створенні міжнародної організації, переслідуючи цю мету, шляхом спільних дій усіх миролюбних держав».

На конференції в Думбартон-Оксі делегація США підтвердила необхідність того, щоб рішення Ради Безпеки мали силу лише за умови одностайності всіх постійних членів — СРСР, США, Англії, Китаю, Франції. Водночас вона пропонувала одне виключення: якщо в суперечці зацікавлений будь-хто з членів Ради, він не повинен брати участі в голосуванні. На засіданні 28.08.1944 року американський представник Є.Стеттініус заявив, що сторона, незалежно від її становища в Раді, при вирішенні питання, в якому вона зацікавлена, не повинна допускатися до голосування. Англійці зайняли подібну позицію. Пропозиція США не могла не насторожити радянську делегацію. Запропонований США порядок голосування в Раді Безпеки не створював необхідних гарантій проти можливих зловживань з боку окремих держав. Враховуючи імперіалістичні повадки правлячих кіл США та Англії, не можна було ручатися, що за такого порядку голосування західні держави не спробують ухвалити рішення про застосування військових та економічних санкцій, розрив дипломатичних стосунків з будь-якою державою у своїх корисливих цілях, які не мають нічого спільного із завданням збереження миру та безпеки.

Голова радянської делегації А.А.Громико у виступі підкреслив, що для підтримання миру та безпеки недостатньо лише бажання приборкати агресора чи застосувати проти нього силу, якщо цього не потребують обставини. Щоб забезпечити мир та безпеку, необхідно володіти ресурсами, за допомогою яких можна запобігти чи придушити агресію та зберегти міжнародний порядок. Тому всі, кому дорогі воля та незалежність, мають зробити висновок, що їх можна зберегти лише за умови, якщо майбутня Міжнародна організація безпеки в інтересах волелюбних народів ефективно використає всі ресурси, що є в розпорядженні членів організації, і в першу чергу ресурси таких великих держав, як Радянський Союз, США та Великобританія.

«Єдність усіх союзників, проявлена у боротьбі проти загального ворога, — заявив голова радянської делегації, — та їх намагання зберегти мир у майбутньому являють собою гарантію того, що теперішні дослідницькі переговори дадуть позитивні результати. Вони є першим кроком на шляху, який веде до будування знання, у спорудженні якого зацікавлені всі волелюбні держави світу, заради утворення ефективної міжнародної організації з питань збереження миру та безпеки».

Голова англійської делегації А.Кадоган у виступі «підмітив, що є всі підстави бути вдячними Радянському Союзу, за ініціативою якого було прийнято рішення про організацію теперішніх переговорів. З позиції, яку займав уряд СРСР на Московській конференції, було зрозуміло, що він придає великого значення створенню системи, призначеної для застерігання повторення нацистсько-фашиської агресії» [5, c. 361-362].

За столом переговорів у Думбартон-Оксі зібралися представники держав, інтереси та політичні прагнення яких у питаннях післявоєнного устрою світу мали глибокі розбіжності.

Радянська дипломатія ставила перед собою високе завдання — організацію вільного від збройних конфліктів миру, в якому народи СРСР та всього світу могли б спокійно займатися своєю працею. Вона виходила з того, що міжнародна організація повинна засновуватися на принципах суверенної рівності її членів і служити інтересам загального миру та безпеки.

Інтереси ж монополістичних кіл американської та англійської буржуазії наполягали на забезпеченні гегемонії своїх держав у післявоєнному світі за рахунок і на шкоду іншим країнам. Про це відверто йдеться в мемуарах державного секретаря США К.Хелла, який у травні 1944 року в розмові з групою американських сенаторів прямо заявив, що в результаті відмови від утворення Міжнародної організації безпеки чи у випадку неучасті в ній США будуть позбавлені свого панівного становища.

Однак, за всієї різноманітності класових позицій та ідеологій, учасників конференції поєднувало загальне прагнення до співпраці, необхідної для досягнення перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками, і до утворення системи колективної безпеки для збереження подальшого миру. Цей фактор сприяв результативності переговорів.

На конференції було швидко досягнуто домовленості щодо цілей і принципів діяльності основних органів Міжнародної організації безпеки. На перший план було винесено головну мету — «підтримання міжнародного миру та безпеки та прийняття з цією метою ефективних колективних заходів для запобігання та ліквідування загрози миру та придушення актів агресії чи інших порушень миру та забезпечення мирними заходами врегулювання міжнародних суперечок, які можуть призвести до порушення стану безпеки».

Як важливі цілі організації було вказано на розвиток дружніх відносин між націями та здійснення міжнародної співпраці у сфері економічних та соціальних питань.

Радянська делегація, враховуючи негативний досвід Ліги Націй, чия діяльність була перевантажена розглядом гуманітарних проблем, спочатку виступала за утворення спеціальної організації з економічних та соціальних питань. Однак наполягати на своїй точці зору радянська делегація не стала, оскільки тут ішлося не про принципові протиріччя, а лише про організаційні форми. Розподіл дій у сфері співпраці з міжнародних економічних та соціальних питань був прийнятий без перешкод.

Було домовлено, що Міжнародна організація безпеки повинна діяти відповідно до таких принципів: 1) Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх миролюбних держав; 2) Всі члени організації повинні виконувати взяті на себе положення; 3) Всі члени організації повинні утримуватися у своїх міжнародних відносинах від загрози силою чи використання сили будь-яким засобом, не сумісним з метою організації; 4) Всі члени організації будуть надавати їй всяку допомогу в будь-якій дії, відповідно до положень статуту, прийнятого організацією; 5) Всі члени організації повинні утримуватися від надання допомоги будь-якій державі, проти якої організацією прийняті заходи превентивного чи примусового характеру; 6) Організація забезпечить, щоб усі держави, які не входять до організації, діяли відповідно до її принципів.

Було вирішено утворити діючий орган під керівництвом Генеральної Асамблеї — Економічну та Соціальну Раду. Але серед основних органів він не згадувався. Цим ніби підкреслювалося, що на перший план висуваються завдання забезпечення миру та безпеки [2, c. 189-191].

Обговорюючи питання про склад та повноваження Генеральної Асамблеї, делегації дійшли згоди, що цей орган складатиметься з представників усіх держав-членів міжнародної організації. Було вирішено, що кожна держава повинна мати в Асамблеї один голос, що Асамблея повинна збиратися на регулярні сесії. Асамблея повинна обирати непостійних членів Ради Безпеки, членів Економічної та Соціальної Ради, обирати згідно з Радою Безпеки членів Міжнародного Суду, за рекомендаціями Ради Безпеки призначати генерального секретаря, затверджувати бюджет організації. Делегати встановили, що для прийняття рішень з усіх цих питань необхідна більшість у дві третини голосів, а для прийняття рішення з організаційних питань достатньо простої більшості.

Делегація США внесла пропозицію, що при прийнятті рішень щодо бюджету органів та установ організації та розподілення витрат організації кожна держава-член повинна володіти кількістю голосів, пропорційною її участі у витратах організації. Ця пропозиція США явно ущемляла права малих та економічно слаборозвинених країн. Відстоюючи демократичні принципи роботи організації, радянська делегація виступила проти вказаної пропозиції, але протест був відхилений.

До компетенції Генеральної Асамблеї було віднесено не тільки розгляд та обговорення загальних принципів та питань щодо підтримання міжнародного миру та безпеки, але й право давати рекомендації щодо таких питань. Зокрема делегати уточнили, що до числа таких питань відносяться принципи щодо врегулювання озброєнь та роззброєння.

Генеральна Асамблея уповноважувалася приймати до організації нових членів за рекомендацією Ради Безпеки та утворювати такі органи та установи, які вона може визнавати необхідними для виконання своїх функцій [9, c. 309-311].

2. Характеристика статуту ООН

Радянській делегації вдалося наполягти на прийнятті положення, націленого на укріплення дієвості Статуту організації та недопущення його порушень. СРСР пропонував надати Генеральній Асамблеї право виключати за рекомендацією Ради Безпеки з членів організації держави, які порушують Статут, як дисциплінарний захід. Спочатку ця пропозиція викликала негативну реакцію з боку США та Великобританії, однак очевидність збитків, які завдали б дії організації при потуранні порушенням Статуту, змусили англійських та американських делегатів погодитися з доводами радянської делегації.

Статут ООН став першим в історії міжнародних відносин договором, що закріпив обов'язок держав дотримуватися й поважати основні права та свободи людини.

Коли створювалася Організація Об'єднаних Націй, у першому ж рядку преамбули Статуту ООН було закріплено, що «Ми, народи Об'єднаних Націй, у повній рішучості позбавити прийдешні покоління від нещасть війни, двічі в нашім житті, що принесли людству невимовне горе, прагнемо знову затвердити віру в основні права й волі людини».

У Статуті ООН також закріплені основні принципи міжнародного співробітництва:

• суверенна рівність усіх членів ООН;
• розв'язання міжнародних суперечок винятково мирними засобами;
• відмова в міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування будь-яким чином, несумісним із цілями ООН;
• невтручання ООН у справи, що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, та ін.

Складовою частиною Статуту є Статут Міжнародного Суду.

На відміну від Статуту ООН, конвенції ООН не є обов'язковими для прийняття учасниками організації. Та чи інша країна може як ратифікувати той чи інший договір, так і не робити цього. Найбільш відомі конвенції й декларації ООН:

• Конвенція про попередження геноциду й покарання за нього, 1948 рік;
• Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, 1966 рік;
• Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, схвалений і відкритий для підписання в 1968 році;
• Рамкова конвенція ООН про зміну клімату, прийнята в 1992 році, набула чинності й була ратифікована Росією в 1994 році;
• Кіотський протокол — прийнятий у 1997 році, відкритий для підписання в 1998 році, ратифікований Росією в 2004 році;
• Декларація тисячоліття, 2000 рік.

Декларації ООН оформлюються у формі закликів і рекомендацій і не є по суті договорами [12, c. 187-189].

3. Особливості структури ООН

Штаб-квартира ООН розташована в Нью-Йорку.

Генеральна Асамблея займає центральне місце як головний дорадчий, директивний і представницький орган. Асамблея збирається на чергову щорічну сесію в період з вересня по грудень і в наступний період у міру необхідності.

Рада Безпеки несе головну відповідальність за підтримку міжнародного миру й безпеки; її рішенням зобов'язані підкорятися всі члени ООН. П'ять постійних членів Ради Безпеки (Російська Федерація, США, Великобританія, Франція, Китай) мають право вето. Росію представляє постійний представник Росії при ООН.

Економічна й Соціальна Рада здійснює функції ООН у сфері економічного й соціального міжнародного співробітництва. Складається з 5 регіональних комісій:

• Європейська економічна комісія (ЄЕК);
• Економічна й соціальна комісія для Азії й Тихого океану (ЕСКАТО);
• Економічна й соціальна комісія для Західної Азії (ЕСКЗА);
• Економічна комісія для Африки (ЕКА);
• Економічна комісія для Латинської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК).

Міжнародний Суд ООН — головний судовий орган ООН.

Секретаріат — це міжнародний персонал, що працює в установах по всьому світу й виконує різноманітну повсякденну роботу Організації. Він обслуговує інші головні органи Організації Об'єднаних Націй і здійснює прийняті ними програми й політичні установки. На чолі Секретаріату стоїть Генеральний секретар, який призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки строком на 5 років з можливістю переобрання на новий строк.

Рада з Опіки уповноважена розглядати й обговорювати звіти керуючої влади, що стосуються політичного, економічного й соціального прогресу народів підопічних територій і прогресу в галузі освіти, а також у консультації з керуючою владою розглядати петиції, що надходять із підопічних територій, і влаштовувати періодичні й інші спеціальні відвідування підопічних територій.

Отже, на цей момент сформувалася стійка система ООН, що містить у собі головні органи:

• Генеральну Асамблею ООН;
• Раду Безпеки ООН;
• Економічну й Соціальну Раду ООН;
• Раду з Опіки ООН;
• Міжнародний Суд ООН;
• Секретаріат ООН.

У систему також включаються й спеціалізовані установи:

• Міжнародний валютний фонд;
• Міжнародний банк реконструкції й розвитку;
• Міжнародна фінансова корпорація;
• Міжнародна асоціація розвитку;
• Міжнародна морська організація;
• Міжнародна організація цивільної авіації;
• Міжнародна організація праці;
• Міжнародний союз електрозв'язку;
• Всесвітній поштовий союз;
• Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки й культури;
• Всесвітня організація охорони здоров'я;
• Всесвітня організація інтелектуальної власності;
• Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку;
• Продовольча й сільськогосподарська організація Об'єднаних Націй;
• Всесвітня метеорологічна організація;
• Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку;
• Міжнародне агентство з атомної енергії [8, c. 354-356].

Напрями діяльності ООН визначаються значною мірою профілем тих чи інших органів і установ системи. Тому варто розглянути напрями діяльності не ООН у цілому, а повноваження й діяльність кожного з них, а також питання, які не належать до їхньої компетенції або в яких існує обмеження повноважень.

Генеральна Асамблея ООН має широкі повноваження. Відповідно до Статуту вона може обговорювати будь-які питання або справи, у тому числі ті, що стосуються повноважень і функцій кожного з органів ООН, і, за винятком ст. 12, давати рекомендації членам ООН і (або) Раді Безпеки ООН з будь-яких таких питань і справ. Генеральна Асамблея ООН уповноважена розглядати загальні принципи співробітництва в справі підтримки міжнародного миру й безпеки, у тому числі принципи, що визначають роззброювання й регулювання озброєнь, і пропонувати щодо цих принципів рекомендації. Вона також уповноважена обговорювати будь-які питання, що стосуються підтримки міжнародного миру й безпеки, поставлені перед нею будь-якими державами, у тому числі державами — членами й не членами ООН, або Радою Безпеки ООН, і давати щодо будь-яких таких питань рекомендації зацікавленій державі або державам або Раді Безпеки до й після обговорення. Однак будь-яке таке питання, по якому необхідно вжити дій, передається Генеральною Асамблеєю ООН Раді Безпеки до й після обговорення. Генеральна Асамблея ООН не може висувати рекомендації, що стосуються якого-небудь спору або ситуації, коли Рада Безпеки виконує щодо них покладені на неї Статутом ООН функції, якщо сама Рада Безпеки не попросить про це. Генеральна Асамблея ООН організовує дослідження й складає рекомендації з метою сприяння співробітництву в галузі економічної, соціальної, культури, освіти, охорони здоров'я, сприяє здійсненню прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови й релігії. Генеральна Асамблея розглядає щорічні й спеціальні доповіді Ради Безпеки, а також доповіді інших органів ООН, розглядає й затверджує бюджет ООН. Вона має право виносити тільки рекомендації, які, за винятком рішень із питань бюджету й процедури, не мають обов'язкової сили для членів ООН. За рекомендацією Ради Безпеки вона призначає Генерального секретаря ООН, здійснює прийом в ООН нових членів, вирішує питання призупинення здійснення прав і привілеїв держав-членів, їхнього виключення з ООН. Генеральна Асамблея ООН обирає непостійних членів Ради Безпеки, членів ЕКОСОР, Ради з Опіки, Міжнародного Суду ООН [11, c. 404-406].

Рада Безпеки ООН — головний постійно діючий політичний орган ООН, на який відповідно до Статуту ООН покладена головна відповідальність за підтримку міжнародного миру й безпеки. Рада наділена повноваженнями в справі мирного врегулювання міжнародних суперечок, недопущення військових зіткнень між державами, припинення актів агресії й інших порушень миру й відновлення міжнародного миру. Згідно зі Статутом ООН, тільки Рада Безпеки й ніякий інший орган або посадова особа ООН має право ухвалювати рішення щодо проведення операцій із використанням Збройних сил ООН, а також вирішувати питання, пов'язані зі створенням і використанням Збройних сил ООН, зокрема такі, як визначення завдань і функцій збройних сил, їхнього складу й чисельності, структури командування, строків перебування в районах операцій, а також питання керівництва операціями й визначення порядку їхнього фінансування. Для тиску на державу, дії якої створюють загрозу міжнародному миру або являють собою порушення миру, Рада може вирішити й зажадати від членів ООН застосування заходів, не пов'язаних із використанням збройних сил, наприклад таких, як повна або часткова перерва економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо- й інших засобів сполучення, а також розрив дипломатичних відносин. Якщо такі заходи будуть поціновані Радою недостатніми, вона уповноважена вживати дій, пов'язаних із використанням повітряних, морських і сухопутних збройних сил. Ці дії можуть містити в собі демонстрацію, блокаду, операції збройних сил членів ООН. Рада вносить рекомендації про прийом держав до членів ООН, про виключення членів ООН, що систематично порушують принципи Статуту ООН, про призупинення здійснення прав і привілеїв, що належать члену ООН, якщо проти цього члена вона вживає дій превентивного або примусового характеру. Рада робить рекомендації Генеральній Асамблеї ООН щодо призначення Генерального секретаря ООН, обирає разом з нею членів Міжнародного Суду ООН і може вжити заходів для виконання рішення цього Суду, якщо та чи інша держава відмовилася його виконати. Відповідно до Статуту, Рада може приймати крім рекомендацій юридично обов'язкові рішення, виконання яких забезпечується примусовою силою всіх держав — членів ООН. За весь час існування ООН не було практично жодної важливої міжнародної події, що ставила б під загрозу мир і безпеку народів або викликала суперечки й розбіжності між державами, на яку б не зверталася увага Ради, причому значна кількість їх стала предметом розгляду на засіданнях Ради Безпеки.

Економічна й Соціальна Рада ООН (ЕКОСОР) також є одним із головних органів ООН, що під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН координує економічну й соціальну діяльність ООН, спеціалізованих установ ООН, а також численних органів ООН. На ЕКОСОР покладені широкі різноманітні функції координації й розвитку співробітництва держав з різним соціальним ладом з таких важливих економічних і соціальних галузей їхніх взаємин, як економічний розвиток, світова торгівля, індустріалізація, освоєння природних ресурсів, міжнародний захист прав і свобод людини, становище жінок, народонаселення, соціальне забезпечення, наука й техніка, попередження злочинності й багато іншого. ЕКОСОР покликаний відповідно до Статуту ООН проводити дослідження, складати доповіді, виносити рекомендації з питань міжнародного, економічного, соціального, культурного співробітництва держав, сприяти дотриманню й повазі прав людини, скликати міжнародні конференції й симпозіуми, підготовляти проекти конвенцій з питань своєї компетенції для подання їх Генеральній Асамблеї, укладати угоди зі спеціалізованими установами ООН, що визначають їхні відносини з ООН, вживати заходів для отримання доповідей від них та інформації від членів ООН з питань, що входять у його компетенцію. Він повинен служити центральним форумом для обговорення міжнародних економічних і соціальних проблем глобального й міжгалузевого характеру й виробленню рекомендацій щодо політики з цих проблем, контролювати й оцінювати здійснення загальної стратегії й виконання першочергових завдань, установлених Генеральною Асамблеєю в зазначених галузях, забезпечувати загальну координацію діяльності організацій і системи ООН у таких галузях і проводити всебічні огляди політики в галузі оперативної діяльності у всій системі ООН, з огляду на необхідність забезпечення рівноваги, сумісності й відповідності першочерговим завданням, установленим Генеральною Асамблеєю для системи ООН у цілому.

Рада з Опіки ООН діє під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН і уповноважена розглядати звіти, що надаються владою, яка управляє відповідною територією, приймати петиції й розглядати їх, консультуючись із керуючою владою, влаштовувати періодичні відвідування відповідних територій під опікою в погоджені з керуючою владою строки й вживати згадані дії відповідно до умов угод про опіку. Вона розробляє анкету щодо політичного, економічного й соціального прогресу, а також прогресу в галузі освіти, а керуюча влада кожної території під опікою, що входить у компетенцію Генеральної Асамблеї, подає останній щорічні доповіді на основі цієї анкети. У результаті визвольної боротьби більшість підопічних територій здобула незалежність. Відповідно, з 11 підопічних територій, що перебували у віданні Ради із самого початку її діяльності, на цей час залишилася одна — Тихоокеанські острови (під опікою США). До складу Ради входять Росія, США, Великобританія, Франція й Китай, який у її роботі фактично не бере участі [4, c. 336-338].

Міжнародний Суд ООН — це головний судовий орган ООН. Цим в основному й визначається сфера діяльності Міжнародного Суду. Цей орган має безліч специфічних особливостей, оскільки, на відміну від інших міжнародних судів, сторонами розглянутих Судом справ можуть бути тільки держави. Звернення до Суду є факультативним, тобто держави передають суперечку на його розв'язання на підставі укладеної ними угоди-компромісу. Однак ряд держав, у тому числі Росія за деякими міжнародними договорами, визнають юрисдикцію Суду як обов'язкову. Суд зобов'язаний вирішувати передані йому суперечки на підставі міжнародного права, застосовуючи при цьому міжнародні конвенції, міжнародний звичай, загальні принципи права, визнані цивілізованими націями, а також як допоміжний засіб — судові рішення й доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних націй.

Секретаріат ООН — це орган ООН, покликаний обслуговувати роботу інших органів ООН і здійснювати їхні рішення й рекомендації. Секретаріат ООН виконує адміністративно-технічні функції ООН, зокрема готує деякі матеріали, перекладає, друкує й поширює доповіді, резюме й інші документи тощо [10, c. 249-251].

4. Проблеми функціонування ООН

Однією з найскладніших проблем функціонування системи ООН є координація дій її установ. Бюджетна незалежність і конституційна автономія спеціалізованих установ (СУ) перешкоджають проведенню узгодженої політики, зумовлюють дублювання та розпорошення і без того обмежених фінансових ресурсів.

Немає підстав твердити, що міжнародне співтовариство не приділяло належної уваги проблемі координації. На різних етапах в ООН було створено ряд органів з метою забезпечити узгоджені дії в цій сфері. Фактично існує й функціонує досить розгалужений механізм координації.

Генеральна Асамблея утворила: Дорадчий Комітет з адміністративних і бюджетних питань (ACABQ); Надзвичайний Комітет експертів з вивчення фінансів ООН та її спеціалізованих установ; Об'єднаний інспекційний підрозділ.

Економічна і Соціальна Рада створила: Комітет з координації, Комітет планування розвитку, Керівну Раду Програми розвитку ООН (ПРООН), Дорадчий Комітет з питань застосування науки і технології.

Головну роль у механізмі координації відіграє Адміністративний Комітет з питань координації (АКК), очолюваний Генеральним Секретарем ООН. До складу Комітету входять керівники СУ, Директор ГАТТ, Генеральний Секретар Конференції ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Адміністратор Програми розвитку ООН, Директор Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) та інші керівні особи системи ООН.

Мета Комітету полягає в забезпеченні необхідних заходів під керівництвом Генерального Секретаря ООН для повнішого й ефективнішого втілення в життя угод, укладених між ООН і спеціалізованими установами. Засідання Комітету відбуваються суворо конфіденційно, хоча Комітет і інформує Економічну і Соціальну Раду про свою діяльність.

Високий рівень членів Комітету надавав авторитету цьому органу, але водночас спричинював певні негативні наслідки. Через свою перевантаженість керівники СУ не могли збиратися частіше, ніж 2-3 рази на рік, що не дало змоги Комітету перетворитися на ефективний, оперативний інструмент координації. Як свідчить досвід, кожний керівник СУ прагне відстоювати лише свої відомчі інтереси, а Комітет у цілому більше віддзеркалює погляди спеціалізованих установ, ніж ООН.

Є органи координації і на рівні спеціалізованих установ. Кожна СУ має департамент з координації дій з іншими спеціалізованими установами, органами ООН та регіональними організаціями. Фактична їх роль полягає в тому, що вони лише повідомляють інші організації про свою діяльність. Зрозуміло, що обмін інформацією не забезпечує конче потрібний поділ праці з метою економії ресурсів у розв'язанні проблем. Обмін інформацією не перешкоджає конкуренції між СУ за лідерство в здійсненні нових програм та отримання коштів.

Поряд зі створенням адміністративного механізму органів з координації діяльності СУ застосовуються й інші методи, спрямовані на поділ праці й погодження діяльності всіх елементів системи ООН. Один з них — прийняття широких і довгострокових планів економічного й соціального розвитку, у виконанні яких повинні брати участь усі підрозділи системи ООН. Першорядну роль у цьому плані покликані були відігравати Декади розвитку Організації Об'єднаних Націй.

Перше десятиріччя охоплювало 1961-1970 рр., друге — 1971-1980 рр., третє — 1981-1990 рр., а четверте почалося 1991 р. Ці десятирічні програми спрямовані на зосередження міжнародних дій на конкретних програмах допомоги країнам, що розвиваються. Генеральна Асамблея і Економічна і Соціальна Рада наголошували на необхідності єдиного підходу до економічного й соціального планування з метою сприяння збалансованому розвитку. Проте, незважаючи на певний прогрес у деяких напрямах, ключові завдання Декад не були виконані. Не вдалося також подолати існуючі проблеми координації й кооперації діяльності СУ.

Іншим методом координування є доручення окремим органам і організаціям контролювати й сприяти координації діяльності в певній галузі. Так, ЮНКТАД — одному з органів Генеральної Асамблеї — було доручено сприяти координації діяльності інших органів системи ООН у сфері міжнародної торгівлі.

ЮНІДО координує всю діяльність системи ООН у сфері індустріального розвитку. Проте вжиті різноманітні заходи не привели до встановлення ефективної системи координації діяльності СУ. Слабка координація зумовлюється рядом факторів.

Треба насамперед враховувати автономію й незалежність СУ. До того ж члени СУ — як розвинуті країни, так і країни, що розвиваються, — не спромоглися виробити спільну політику стосовно діяльності організацій. Розвинуті країни прагнуть скорочувати зростання бюджетів СУ, а країни, що розвиваються, навпаки, намагаються збільшити ці бюджети. Роль ООН як головного координатора виявилася недостатньо впливовою, а система спеціалізованих установ продемонструвала несприйнятливість до будь-яких спроб реформи зверху з метою забезпечення централізованого керівництва й ефективної координації дій [1, c. 177-179].

Забезпечення необхідної координації діяльності залишається невідкладним завданням СУ і всієї системи ООН у цілому. Це може бути досягнуто шляхом точнішого встановлення пріоритетів кожної організації, чіткішого визначення цілей програм, запобігання дублюванню дій і запровадження кращого поділу праці між спеціалізованими установами. Дуже корисною може стати ґрунтовна оцінка програм на рівні ООН з метою з'ясування їхніх позитивних рис і недоліків.

Ефективність функціонування кожної міжнародної організації значною мірою залежить від компетентності й професіоналізму співробітників апарату. Боротьба країн за просування своїх кандидатів до секретаріатів міжнародних організацій не завжди приводить до поповнення штату найкваліфікованішими кадрами. Дається взнаки довготривала суперечність між двома принципами комплектування штатів: принципом професіоналізму кандидатів і принципом справедливого представництва різних країн і континентів. Є підстави вважати, що в міру поліпшення політичної ситуації у світі й у міжнародних організаціях, зміцнення довіри між державами дедалі вирішальнішого значення набиратиме саме рівень професіоналізму кандидатів, адже від цього значною мірою залежить ефективність функціонування секретаріатів і всіх спеціалізованих установ у цілому.

Однією з вирішальних умов зростання ефективності спеціалізованих установ і всієї системи ООН є подолання конфронтації між державами, особливо між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються. Історичний досвід переконливо свідчить, що подібні конфронтації лише перешкоджають виробленню оптимально ефективних програм. Правильний шлях до плідної роботи міжнародної організації — у терплячому пошуку рішень на основі конструктивних переговорів і компромісів, в урахуванні реалій сьогодення та взаємних інтересів усіх членів організації [6, c. 169-170].

5. Внесок України в ООН

Для сучасних міжнародних організацій визначальною рисою є подальше розширення їхніх компетенцій та ускладнення структури. Нині загальна кількість таких організацій наближається до 5 тисяч, з яких понад 400 — міжурядові. Тому можна з упевненістю говорити про світову систему міжнародних організацій, у центрі якої, безперечно, перебуває ООН.

На сьогодні Україна — повноцінний член світової спільноти, чого не можна сказати про не таке вже й далеке минуле. Здобуття Україною державної незалежності поряд з багатьма іншими питаннями висунуло цілу низку проблем у сфері міжнародних відносин. Це і вироблення власної позиції, стилю та навичок у відносинах із зовнішнім світом, це і новий, самостійний тип взаємин з державами колишнього СРСР, так званим «близьким зарубіжжям», це, зрештою, включення України в інтеграційні процеси, які розгорнулися серед розвинутих країн Європи.

Суверенність держави, окрім іншого, означає самостійність її зовнішньої політики. Набуття Україною ознак повноцінно розвиненої держави, суб'єкта міжнародних відносин відбувається за досить складних, суперечливих і певною мірою унікальних умов. Після тривалого періоду монополії правлячих кіл у визначенні зовнішньополітичного курсу до його формування тепер причетні сили з різними, часто протилежними соціально-політичними позиціями, і це ускладнює вироблення загальнодержавного курсу в міжнародних відносинах нашої країни.

Україна бере активну участь у миротворчій діяльності ООН, проводить справді незалежну від окремих держав чи груп держав зовнішню політику.

Україна і надалі намагається забезпечити політичний, ідеологічний та організаційний вплив на діяльність ООН шляхом розробки й висунення ініціатив та пропозицій, які б, з одного боку, відповідали національним інтересам нашої держави, а з другого — відбивали тенденції діяльності ООН на сучасному етапі. Прикладом таких пропозицій стала підготовка і прийняття за ініціативою України Конвенції із захисту Миротворчого персоналу ООН. Україна підтримує колективні зусилля по збереженню міжнародного миру та безпеки, бере активну участь в операціях сил ООН з початку кризи в колишній Югославії, де перебуває понад 1200 українських військовослужбовців.

Кульмінацією членства України в Раді Безпеки ООН стало її головування в цьому органі в березні 2001 року. Цей місяць став одним із найпродуктивніших і найефективніших у діяльності РБ, яка предметно розглянула ряд найбільш актуальних світових проблем, зокрема кризові ситуації на Балканах та на Близькому Сході.

Наша держава надає виключно важливого значення питанню реформування Ради Безпеки. Україна виступає за розширення членського складу РБ, підтримуючи збільшення кількості як постійних, так і непостійних членів. Неодмінною передумовою підтримки нашою державою будь-якого варіанту реформування РБ ООН є забезпечення адекватного рівня представленості в цьому органі країн Східноєвропейської регіональної групи. Позиція України з цього питання базується також на розумінні того, що інститут права вето не відповідає сучасним міжнародним реаліям. Належна увага з боку України приділяється забезпеченню подальшого прогресу в посиленні транспарентності та вдосконаленні методів роботи РБ ООН.

Україна, як одна з держав-засновниць ООН, надає виняткового значення діяльності ООН з підтримання міжнародного миру та безпеки, розглядаючи участь у цій діяльності як важливий чинник своєї зовнішньої політики.

Починаючи з липня 1992 р., наша держава виступає як великий контрибутор до операцій ООН з підтримання миру (ОПМ). Протягом 10 років в ОПМ взяли участь близько 18 тис. військовослужбовців Збройних Сил та працівників органів внутрішніх справ України.

Нині Україна є найбільшим контрибутором до операцій ООН з підтримання миру серед європейських країн та входить до 10 найбільших держав-контрибуторів світу і бере участь у місіях ООН в Афганістані, Боснії і Герцеговині, Грузії, Демократичній Республіці Конго, Косово (СРЮ), Лівані, Східному Тиморі, Сьєрра-Леоне, Хорватії.

Як великий контрибутор до ОПМ ООН Україна виходить з того, що одним із важливих аспектів миротворчих операцій є досягнення належного рівня захисту і безпеки їхнього персоналу. Враховуючи гостроту цієї проблеми, Україна стала ініціатором Конвенції щодо захисту миротворчого персоналу ООН, яка набрала чинності в січні 1999 р.

Наша держава спрямовує значні зусилля на розвиток співробітництва з міжнародними організаціями економічного та екологічного напрямку, залучення їхнього потенціалу в соціально-економічних інтересах України з метою прискорення інтеграції нашої країни у світову систему господарства та вирішення гострих проблем у сфері охорони довкілля.

Другим, не менш важливим питанням екологічного напряму є участь України в міжнародному процесі імплементації положень конвенцій ООН у сфері охорони природи, зокрема Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та Кіотського протоколу до неї, Стокгольмської конвенції про стійкі органічні забруднювачі, Конвенції про біорізноманіття тощо. Наша країна стала ініціатором проведення в червні 2001 року Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН з питань ВІЛ/СНІД, яка визначила пріоритетні напрямки активізації боротьби світової спільноти з цією епідемією.

Звичайно, співпраця України з ООН не має одностороннього вигляду. Певна віддача йде і від структурних організацій в Женеві. Якщо взяти економічний аспект цієї віддачі, то тут є чимало проектів, зорієнтованих на надання цієї допомоги. Це і сприяння в розробці й проведенні політики перебудови економіки та окремих галузей (металургія, енергетика), і в здійсненні приватизації й розвитку підприємництва. За допомогою Міжнародної організації праці здійснено комплексне дослідження ринку праці в Україні і вироблено рекомендації щодо вирішення відповідних соціальних проблем.

Висновки

ООН — універсальна міжнародна організація, створена з метою підтримки миру й міжнародної безпеки та розвитку співробітництва між державами, розв'язання глобальних проблем, сприяння соціальному прогресу, підвищенню рівня життя й захисту прав людини, до складу якої входять 189 держав світу.

Більшість із нас чули про діяльність Організації Об'єднаних Націй, пов'язану з підтримкою миру або наданням гуманітарної допомоги. Однак далеко не завжди й не настільки добре відомо про багато інших аспектів її діяльності, які впливають на наше життя.

Організація Об'єднаних Націй є центром розв'язання проблем, з якими стикається все людство. Ця діяльність здійснюється спільними зусиллями понад 30 пов'язаних з нею організацій, які представляють систему Організації Об'єднаних Націй. День у день Організація Об'єднаних Націй та інші організації її системи ведуть роботу зі сприяння дотриманню прав людини, охороні навколишнього середовища, боротьбі з хворобами й скороченню масштабів убогості. Установи Організації Об'єднаних Націй розробляють норми й правила безпечного й ефективного повітряного сполучення та сприяють удосконаленню телекомунікацій і захисту інтересів споживачів. Організація Об'єднаних Націй є ініціатором міжнародних кампаній по боротьбі з обігом наркотиків і тероризмом. Діючи в усіх регіонах світу, Організація Об'єднаних Націй та її установи надають допомогу біженцям, здійснюють програми розмінування, допомагають збільшити обсяг виробництва продовольства й відіграють провідну роль у боротьбі зі СНІДом.

У вересні 2000 року члени Організації Об'єднаних Націй, включаючи 147 глав держав або урядів, зібралися в Нью-Йорку, щоб виробити міжнародний порядок денний на початковий період нового століття. За підсумками їхньої зустрічі була прийнята Декларація тисячоліття, у якій викладені цілі, що піддаються кількісній оцінці, яких необхідно досягти в семи ключових галузях: мир, безпека й роззброєння; розвиток і викорінення вбогості; охорона нашого спільного навколишнього середовища; права людини, демократія й належне управління; захист уразливих; задоволення особливих потреб Африки; зміцнення Організації Об'єднаних Націй.

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник / Людмила Горбач, Олексій Плотніков. — К.: Кондор, 2005. — 263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб. / Іван Дахно, Юлія Бовтрук; Міжнар. акад. управл. персоналом. — К.: МАУП, 2002. — 214 с.

3. Економічна теорія : Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко. — 4-те вид., стереотипне. — К.: Знання-Прес, 2003. — 405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Володимир Липов; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. — 406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко та ін. — К.: Либідь, 1992. — 256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін. — К.: Либідь, 1992. — 190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник / Григорій Климко, Віра Рокоча; Ред. Анатолій Румянцев; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К.: Знання-Прес, 2003. — 447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Борис Одягайло. — К.: Знання, 2005. — 397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Олександр Передрій; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби / Євген Савельєв; За ред. Олександра Устенка. — Тернопіль: Економічна думка, 2002. — 495 с.

12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник / Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т «Запорізький ін-т державного та муніципального управління». — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 231 с.