Проблеми сім’ї в сучасній економіці України

Вступ.

1. Загальний стан домогосподарств в економіці України.

2. Вплив соціально-економічних умов життя на сім’ю.

3. Стратегії виживання домогосподарств.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Від часу проголошення незалежності та старту ринкових реформ економічний ландшафт України зазнав кардинальних змін. Ці трансформації зачіпають не тільки загальнонаціональні макроекономічні процеси, але й безпосередньо впливають на кожне окреме домогосподарство. Попри важливість відстеження динаміки макропоказників, справжнім критерієм успішності реформ, на мою думку, є відчутні позитивні зрушення в житті конкретної родини.

У цій роботі аналізуються суб’єктивні оцінки людьми економічних перетворень, фактори, що формують ці оцінки, а також реакція сімей на зміни, що відбуваються. Окрему увагу приділено проблемам, з якими стикається сучасна українська сім’я в процесі становлення економіки. Головне завдання — дослідити ці проблеми.

Актуальність теми зумовлена тим, що більшість громадян не відчувають важелів впливу на перебіг подій: наявні демократичні механізми або недостатньо розвинені, або люди не навчилися ними користуватися. Це робить тему особливо значущою в контексті економічного розвитку України.

Мета роботи — окреслити коло основних проблем сучасної сім’ї в економіці України, проаналізувати їхній стан та можливі шляхи вирішення.

Під час написання роботи використано матеріали наукових публікацій та досліджень.

1. Загальний стан домогосподарств в економіці України

Логічно було б оцінювати економічне становище домогосподарств, виходячи з розміру доходу на одного члена родини. Цей показник видається найбільш об’єктивним і має просту інтерпретацію: чим вищий дохід, тим краще. Однак відповіді на прямі запитання про заробітну плату чи загальні доходи сім’ї часто є ненадійними. Наприклад, дослідження Київського міжнародного інституту соціології, проведені в межах масштабних опитувань, показали, що фактичні витрати сімей у кілька разів перевищують задекларовані доходи. Причина, ймовірно, криється в значній залученості населення до тіньового сектора, обсяги якого, за оцінками уряду, сягають 60%. Такі неофіційні доходи важко підрахувати: вони можуть бути нерегулярними, мати натуральну форму або просто не афішуватися, попри запевнення в анонімності опитувань.

Показово, що громадяни стабільно оцінюють матеріальне становище власної родини вище, ніж стан економіки країни загалом. При цьому динаміка цих оцінок є схожою. Найнижчі середні оцінки добробуту власної сім’ї фіксувалися у 1996–1998 роках.

У розрізі вікових груп простежується чітка закономірність: що молодша група, то вище вона оцінює своє економічне становище (розбіжності є статистично значущими на рівні 0.05)[1].

Варто зазначити, що система, яка існувала до 1990 року, гарантувала громадянам невисокий, але стабільний заробіток, робоче місце, безкоштовну освіту та мінімальне медичне обслуговування. Водночас вона жорстко обмежувала підприємницьку ініціативу, свободу вибору місця проживання та роботи, а також споживання через тотальний дефіцит. Нова ж система, що виникла після реформ, скасувала ці обмеження, але принесла з собою реалії, з якими люди зіткнулися на власному досвіді: безробіття, конкуренцію, соціальне розшарування. В умовах слабкого правового регулювання та відсутності традицій дотримання законів, люди опинилися сам на сам із жорсткою реальністю, що швидко змінюється.

Загалом, більшість респондентів вважають, що за останні 15 років економічне становище їхніх родин значно погіршилося. Люди відзначають суттєве падіння купівельної спроможності заробітних плат і пенсій. Розмір багатьох пенсій, а іноді й зарплат, не дозволяє покрити навіть витрати на оплату житла та найнеобхідніше харчування.

Чимало сімей втратили свої заощадження через інфляцію. Найбільш болючими є втрати людей похилого віку, які відкладали гроші «на старість». Адже вони часто не мають можливості адаптуватися до нових умов, здобути нову кваліфікацію чи знайти роботу, і єдиним джерелом існування для них залишається пенсія.

Слід підкреслити, що люди не ідеалізують минуле. Вони добре пам’ятають і низькі зарплати, і постійний дефіцит товарів, і величезні черги.

Громадяни втратили відчуття стабільності та соціальної захищеності. Проблема «де купити?» змінилася проблемою «де і як заробити?». Втративши довіру до банків, люди перестали робити заощадження. Постійні затримки зарплат унеможливлюють планування сімейного бюджету[2].

Постала нова, раніше невідома проблема — пошук роботи та джерел доходу. Навіть ті, кому вдалося зберегти колишній рівень життя, мають підстави для невдоволення.

Структурна перебудова економіки призвела до появи безробіття. Офіційні показники є відносно низькими (4.2% у середньому за 2005 рік), однак поряд із зареєстрованим існує багато форм прихованого безробіття: від незареєстрованих безробітних до тих, хто формально працює, але не отримує зарплату (наприклад, перебуває у неоплачуваних відпустках) і працює в тіньовій економіці. Тому реальний рівень безробіття, за різними оцінками, у кілька разів перевищує офіційний.

Загроза втратити роботу та не знайти нову стала для багатьох реальністю, а безробіття — безпосередньою небезпекою[3].

2. Вплив соціально-економічних умов життя на сім’ю

Майже всі складові стратегії забезпечення життєдіяльності громадян, проголошеної Кабінетом Міністрів, сходяться в сім’ї як основному осередку суспільства та залежать від принципів її взаємовідносин із державою.

Ключовим і найскладнішим елементом цієї стратегії є досягнення високих показників здоров’я населення як необхідної умови всіх проявів життєдіяльності.

Саме погіршення здоров’я населення та медико-демографічна ситуація, що склалася в Україні, викликають особливе занепокоєння суспільства.

Здоров’я — явище соціальне, як для окремої людини, так і для нації загалом. Його рівень формується по-різному для різних груп населення залежно від віку, статі, способу життя та соціально-економічного становища.

Провідними факторами здоров’я вважаються соціально-економічні, серед яких особливо виокремлюють рівень економічного розвитку країни та спосіб життя.

Спосіб життя формується переважно в сім’ї та коригує вплив матеріального рівня, якості медичного забезпечення та житлових умов.

Враховуючи кризовий стан суспільства, підвищений інтерес до вивчення сім’ї є фактично соціальним замовленням. Криза охопила економічну, соціальну, духовну та демографічну сфери, а також стан здоров’я: зріс рівень соціальних захворювань, підвищилася смертність, скоротилася тривалість життя, погіршилося здоров’я дітей. Усі ці кризові вектори сходяться в сім’ї, де вплив середовища на людину відбувається через призму біологічних особливостей та індивідуальних реакцій, що формуються саме в родині (генофонд, звички, стиль взаємин, соціальна активність).

Сім’я, з одного боку, є замкнутим об’єднанням, що захищає свій внутрішній світ, а з іншого — відкрита для впливу зовнішнього світу, сприймає проблеми суспільства та залежить від них.

Умови життя сім’ї визначаються рівнем розвитку продуктивних сил, характером виробничих відносин та становищем членів родини у сфері виробництва й соціальному житті.

Водночас активність громадян у суспільному виробництві та споживанні благ формується майже виключно в сім’ї.

У 90-ті роки XX століття економіка України характеризувалася прогресуючим падінням ВВП, скороченням виробництва, зниженням зайнятості, масовим безробіттям, зростанням цін та галопуючою інфляцією[4].

Істотні зміни у відносинах власності не забезпечили темпів зростання, характерних для світових тенденцій. Унаслідок структурної перебудови зросли рівень безробіття та його тривалість, що негативно вплинуло на заробітну плату та соціальні аспекти життя[4].

Втрата роботи знижує рівень матеріального забезпечення, завдає морально-психологічної травми, веде до втрати самоповаги, що спричиняє поширення алкоголізму, наркоманії та злочинності. Безробіття має кумулятивний ефект: у перші три роки зростає кількість нервово-психічних захворювань, самогубств, злочинів, а в наступні роки — частота хронічних хвороб і смертність.

Значний інтерес становить аналіз сімейного доходу, у структурі якого виділяють чотири основні джерела: заробітну плату, соціальні трансферти, доходи від господарської діяльності та доходи від власності.

З 1990 року частка заробітної плати в сукупному доході сім’ї динамічно знижувалася (1990 р. — 77,1%; 1999 р. — 49,6%; 2000 р. — 48,7%; 2003 р. — 42,6%; 2004 р. — 43%; 2005 р. — 40,5%)[5]. Це соціально небезпечне явище, оскільки свідчить про низьку ціну праці в суспільстві та веде до втрати трудової мотивації.

Частка соціальних трансфертів, навпаки, істотно зросла (1999 р. — 23,8%; 2000 р. — 20,9%; 2001 р. — 20,5%; 2002 р. — 39,4%; 2003 р. — 39%; 2004 р. — 37,6%; 2005 р. — 42%)[6]. Це свідчить про позитивний розвиток соціального захисту, але водночас формує в людей психологію утриманців держави та небажання працювати.

Частка доходів від господарської діяльності сім’ї є невисокою (від 4,6% до 6,9%), що засвідчує: значна їх частина перебуває «в тіні».

Заяви політиків про зростання економіки та заробітних плат не є об’єктивним доказом покращення життя громадян, адже темпи зростання реальних доходів не встигають за зростанням споживчих цін.

За даними члена-кореспондента УААН Б. Пасхавера, за 1992–1994 роки середньорічні темпи зростання споживчих цін утричі перевищували темпи підвищення номінальних доходів, які у 1999 році становили лише 29%, а в 2005 році — 60% рівня 1990 року[7].

Це підтверджується аналізом структури витрат. Частка витрат на придбання товарів та оплату послуг зросла з 70,3% у 1999 році до 87,9% у 2004 році, а в 2005 році сягнула 83,7%, що свідчить про низький рівень добробуту. У 2005 році за субсидіями на оплату житлово-комунальних послуг звернулося 80,4% сімей[8].

До 56–59% витрат сім’ї припадає на продукти харчування. У 2002 році вартість набору продуктів, що відповідає фізіологічним нормам, на одну людину старше 18 років становила в середньому 368,4 грн. на місяць, тоді як середня зарплата в деяких регіонах не перевищувала 268,3 грн., а в сільському господарстві — 135,8 грн. Тобто заробітної плати не вистачало навіть на основні продукти харчування, що порушує Декларацію прав людини (ООН, 1948 р.) та ст. 48 Конституції України.

З 1990 по 1999 рік майже вдвічі скоротилося споживання на душу населення м’яса, риби, яєць, плодів та ягід. Навіть не всі вагітні жінки включають до раціону м’ясопродукти, печінку й рибу, що негативно впливає на здоров’я майбутніх матерів і дітей, зокрема на їхній інтелектуальний розвиток.

У 2005 році ціни на продовольчі товари зросли на 10,7%. Найбільше подорожчали риба, м’ясо, ковбасні вироби, молочна продукція, цукор. Це значно вплинуло на загальне зростання споживчих цін, оскільки продовольчі товари мають найбільшу питому вагу (56,6%) у структурі грошових витрат населення.

За даними Б. Пасхавера, у 2005 році на придбання набору продуктів для повноцінного харчування потрібно було витратити майже 70% усього доходу, що свідчить про бідність.

Добовий раціон понад 1 млн громадян є нижчим від 2000 ккал, що означає хронічне недоїдання.

В Україні 25% населення живуть в умовах, гірших від рівня бідності, який у 2004 році навіть дещо підвищився порівняно з 2000 роком (27,3% і 26% відповідно).

За даними Б. Пасхавера, у 2004 році до зони, де рівень життя був нижчим від межі бідності, потрапило 28% населення, а до зони крайньої бідності — 15%[9].

Кількісним виміром впливу економічного фактора на здоров’я є середня тривалість життя, яка в Україні відчутно знизилася: з 70,7 року в 1989–1990 рр. до 67,9 року в 1999–2000 рр.[10].

Значної деформації зазнала соціальна сфера (освіта, медицина, соціальний захист, культура). А рівень доходів більшості громадян не здатний компенсувати ці зміни.

Отже, зміни в системі виробництва й розподілу національного доходу істотно знизили трудові доходи та рівень споживання найважливіших благ.

Глибока економічна криза зумовила зниження індексу розвитку людини (освіченість, дохід на душу населення, тривалість життя), що призвело до тривалого звуженого відтворення населення та трудових ресурсів із тривожною перспективою для держави та її первинного осередку — сім’ї.

Сім’я — це соціальний інститут, усі потреби та функції якого (економічна, відтворення населення, соціалізації, виховання дітей, участі у виробництві та споживанні духовних цінностей) регламентовані соціальними явищами.

Усі негативні наслідки економічної кризи торкнулися інтересів сім’ї та призвели до серйозних змін в інституті сім’ї, до істотних негативних зрушень у її функціях.

Трансформування економічної функції сім’ї йшло в напрямку пошуків внутрішніх резервів виживання, освоєння ринкових видів діяльності та інтенсифікації індивідуальної трудової діяльності.

Екстенсивні методи господарювання збільшили потребу в дешевій робочій силі, яку знайшли в жінках. До участі в добуванні матеріальних благ жінок спонукала також нездатність чоловіків самостійно забезпечувати сім’ю.

У гонці за виживання матеріальні інтереси сім’ї стали домінуючими, потіснивши функції соціалізації та виховання дітей. Жінки змінили материнську орієнтацію на пошук матеріальних благ, кар’єру, комфорт. Цей фактор на фоні соціально-економічного неблагополуччя спричинив значні перетворення у функції відтворення населення.

Необхідність працювати та високі вимоги до професійного й культурного рівня посилили потребу жінок у збільшенні вільного часу, що досягається за рахунок скорочення кількості дітей у сім’ї.

Із зростанням освіченості та культури батьків, а також вимог суспільного життя підвищуються стандарти у вихованні дітей, що в умовах низьких доходів теж спонукає до зменшення кількості дітей.

Інакше кажучи, репродуктивна поведінка подружжя визначається соціальними факторами: зайнятістю, рівнем доходів, системою потреб.

Потреба в дітях — це потреба не біологічна, а соціальна, набута під впливом соціально-психологічних і економічних факторів.

Потреба в кількості та якості дітей — це потреба сім’ї конкретної соціальної формації, що підтверджується незначним варіюванням бажаної кількості дітей у сукупності сімей конкретної соціальної групи.

Сучасна українська сім’я орієнтована на малодітність, що стало її основною демографічною характеристикою та призвело до звуженого відтворення населення. У 2002 році частка сімей з однією дитиною складала 62,3% загальної кількості сімей з дітьми. Якщо в 1960 році 30% матерів мали троє і більше дітей, то в 1970 році їх стало 14,6%, у 1981 році — 12%, а у 2001 та 2002 роках — відповідно 5,6% і 5,9%. У великих містах така сім’я стала великою рідкістю (у 2000 році — 2,8%)[11].

В Україні близько 1 млн бездітних сімей. У кожному четвертому селі діти не народжуються, а в кожному п’ятому — немає дітей віком до 5 років.

При цьому виникла розбіжність в інтересах суспільства і сім’ї. Це єдність і боротьба протилежностей у суспільному житті.

У пошуках стимулів до підвищення народжуваності в Україні має значення історичний досвід: наприклад, постанова Уряду 1981 року про посилення допомоги сім’ям з дітьми показала, що навіть на фоні психологічної перебудови демографічної поведінки економічні стимули здатні забезпечити позитивну динаміку народжуваності.

Пріоритетність економічних стимулів була виявлена при соціально-гігієнічному вивченні причин штучного переривання вагітності. Близько 85% жінок, які поступили до стаціонару для проведення цієї операції, мали 1–2 дитини, а половина з них — одну дитину. З’ясувалося, що сім’ю з однією дитиною бажали б мати лише 13,4% респондентів, а ідеальною її вважали тільки 3,6%. Сім’ю з двома дітьми мали 36,1% опитаних жінок, хотіли б мати — 67,1%, а ідеальною вважали 68%. Тобто близько 31% жінок хотіли б мати двох дітей, але поки що не мають їх і водночас переривають вагітність. Лише 2,4% опитаних жінок мають троє дітей, хоча ідеальною таку сім’ю вважають 29,2%.

Найбільшу тривогу викликала група жінок, які не мали дітей, але штучно переривали вагітність (13,4%). Жодна з них не вважала бездітну сім’ю ідеальною.

Аналізуючи віковий склад опитаних жінок і дані про кількість наявних і бажаних дітей, можна припустити, що вони ще народять дітей у разі ліквідації причин, які спонукали їх переривати вагітність.

Причиною цієї операції 43,9% опитаних назвали незадовільні житлово-побутові та матеріальні умови. На другому місці — захворювання жінок (17,1%), а 7,3% опитаних пов’язують свою операцію із захворюваннями чоловіка і дітей, які також потребують значних матеріальних затрат на оздоровлення.

Отже, підвищення добробуту сімей, безумовно, сприятиме підвищенню народжуваності. Надання відчутної разової допомоги при народженні дитини є одним із факторів підвищення народжуваності, але, з огляду на багатофакторність та інертність демографічної поведінки, сподіватися на миттєвий результат не доводиться.

Серйозні зміни відбулися також у традиційній функції сім’ї — вихованні дітей, значення якої для психо-соціального розвитку та становлення особистості підкреслює ВООЗ.

Певним показником духовного розвитку й соціальної зрілості батьків і суспільства є їхнє ставлення до дітей.

Економічне зубожіння, втрата життєвих орієнтирів ведуть до падіння рівня культури, духовності та моралі, а також до перекосу сімейних цінностей у бік економічних. Байдуже ставлення до дітей, нехтування їхніми інтересами, конфлікти та насильство породили масову бездоглядність і безпритульність дітей. Унаслідок браку уваги батьків у дітей нерідко спостерігаються розпливчастість життєвих цілей, соціальна інфантильність, девальвація загальнолюдських і культурно-національних цінностей; вони не набувають досвіду гуманізму, доброти, альтруїзму, співпраці.

Водночас комерціалізація соціальної сфери обмежує доступ дітей до закладів позашкільної освіти, задоволення та розвиток їхніх культурних інтересів і спортивно-оздоровчих потреб.

Дедалі поширенішою у сімейному колі, особливо щодо дітей, стає жорстокість, яка є відображенням соціального явища жорстокості в людських стосунках узагалі. Імовірно, у сім’ї складаються найбільш безпечні умови для «викиду» зла. Діти в цьому випадку є найменш захищеними. Це стало великою трагедією для маленьких людей і серйозною проблемою для суспільства.

Жорстокість щодо дітей — це наслідок дисфункції сім’ї та суспільства. Посилення примітивних потреб і форм їх задоволення, зубожіння інтересів деформують виховну функцію сім’ї.

Жорстокість до дітей, байдужість, психічне й фізичне насильство формують у них порушення емоційної сфери: пасивність, невпевненість, стійку тривожність, страх за реакцію батьків, відчай, тугу, настороженість, страх перед майбутнім.

Несприятливий психоемоційний клімат у сім’ї створює хворобливий фон, а іноді стає безпосередньою причиною виникнення й розвитку захворювань у дітей та дорослих. У дітей у такій ситуації формується підвищена емоційна уразливість, на фоні якої посилюється дія психотравмуючих факторів, що спричиняє розвиток неврозів, соматичних захворювань і психічних розладів.

Актуальність проблеми психічного здоров’я зумовлена також реаліями сучасного життя — безробіттям, несправедливістю, правовою незахищеністю, цинізмом.

Проголошена демократизацією рівність усіх людей формує високий рівень сподівань, а нереалізовані надії призводять до соціальної дезадаптації. Головним переживанням сучасності стало почуття незадоволеності собою, яке викликає психічну дисгармонію, психосоматичне неблагополуччя, зношування організму, передчасне старіння.

Спеціальні дослідження показали, що в стані здоров’я студентів першого курсу виявляються негативні моменти, характерні для осіб значно старшого віку, а їхній середній біологічний вік набагато перевищує календарний.

Соціально-економічна криза обернулася кризою можливостей адаптації людини до життєвого середовища.

Виховання в сім’ї мало б підпорядковуватися закріпленню комплексу повноцінності особистості, посилювати адаптивність людини, озброювати її розумною стратегією поведінки, що сприяло б соціалізації особистості та її гармонії з навколишнім світом. Але це під силу тільки стабільній сім’ї з високим виховним потенціалом.

До зниження виховного потенціалу сім’ї, до послаблення її репродуктивної функції веде і стан шлюбно-сімейних відносин, який у сучасній українській сім’ї можна охарактеризувати як нестабільний, оскільки сьогодні високий рівень розлучень, а також велика кількість висококонфліктних і неповних сімей.

Для розуміння причин дезорганізації сім’ї першорядне значення має підхід до неї як до соціального інституту. Будучи осередком суспільства, сім’я розвивається через суперечності, що можуть мати як антагоністичний, так і неантагоністичний характер. Ці суперечності багато в чому відображають особливості суспільства на конкретному історичному етапі.

У сім’ї можуть виникати конфлікти, пов’язані зі зміною її складу, ролями членів сім’ї, з вихованням дітей, але вони мають тимчасовий характер і за умови моральної зрілості та підготовленості подружжя до шлюбу швидко розв’язуються.

Тим часом є інші сімейні конфлікти, що мають соціальну природу. Це конфлікти конкурентні: за привілеї в сім’ї, за авторитарну роль, за автономію в шлюбі. Вони є відображенням конкуренції в суспільстві щодо дефіцитних ресурсів. Як правило, ці конфлікти розв’язуються розлученням.

Розлучення як прояв дисфункції сім’ї заслуговує на детальніший аналіз.

За офіційними даними, з 1990 по 2000 рік частота шлюбності на 1000 чол. населення в Україні знизилася на 41% (з 9,3 до 5,5), після чого намітилася тенденція до її підвищення, але в 2005 році вона становила 7,1, тобто 76,3% показника 1990 року. При цьому рівень розлучень на 1000 чол. населення коливався мало (у 1990 р. — 3,7; у 1999 р. — 3,5; у 2001 р. — 3,2; у 2005 р. — 3,9), але істотно знизився порівняно з 1978–1979 рр., коли досягав 15,2%[12].

Але поряд із тим у динаміці підвищується частка дітей, народжених поза шлюбом: з 8,3% у 1985 році до 18% у 2001 році[13].

Появу першої (а іноді й єдиної) дитини поза шлюбом можна зрозуміти з огляду на диспропорцію статевого складу населення, яка є причиною одинокості певної кількості жінок. Але поява поза шлюбом другої — п’ятої дитини (у 2001 році — 35,8% кількості народжених поза шлюбом) свідчить, поряд із динамікою шлюбності та розлучень, про орієнтацію на неформальні шлюбно-сімейні відносини.

Отже, ряд жінок не сприймають народження дітей як атрибут виключно шлюбного життя, що відображає еволюцію суспільної свідомості та демократизацію суспільства. Тим часом залишається відкритим питання про повноцінність виховання в неповній сім’ї. Безперечно, дитину можна виростити і в неповній сім’ї. Але чи можна в такій сім’ї відтворити людину в повному розумінні цього слова — це ще слід вивчати.

Заслуговує на увагу і аналіз структури розлучень за тривалістю шлюбу. Найвищий процент загальної кількості розлучень складають шлюби тривалістю до 4 років (36,4% у 1985 році і 25,8% у 2001 році). На другому ранговому місці — шлюби тривалістю 5–9 років (28,2% у 1985 році і 26,6% у 2001 році). Але частка цих шлюбів у динаміці зменшується з кожним роком за рахунок збільшення процента розірваних шлюбів тривалістю 10–14, 15–19, а також 20 і більше років, темпи зростання частки яких з 1985 по 2001 рік становлять відповідно 124,3, 138 і 145%. Особливу увагу привертає інтенсивне підвищення процента розлучень при тривалості шлюбу 20 і більше років: з 12% у 1985 році до 17,4% у 2001 році[14]. Більше того, кількість розлучених у загальній кількості зареєстрованих шлюбів з кожним роком зменшується, що свідчить про значні зміни в психології: розлучені не поспішають брати повторний шлюб.

Це явище майже не вивчене, але найбільш імовірно допустити тенденцію «пожити для себе» без зайвого клопоту. Такі закономірності свідчать про нестабільність сімейних відносин, про зниження цінності сім’ї та шлюбності для людей. Отже, паралельно розвиткові суспільства відбувається еволюція сім’ї. На жаль, під впливом соціально-економічної кризи ця еволюція йде в небажаному напрямку — у бік високої нестабільності сім’ї, зниження її цінності для людей, орієнтації на неформальні шлюбно-сімейні відносини, підвищення кількості позашлюбних дітей і неповних сімей, малодітності, негативної деформації функцій сім’ї[15].

3. Стратегії виживання домогосподарств

Яким же чином домогосподарствам удається компенсувати негативні наслідки реформ? Комплексний аналіз наукових статей, опрацьованих у ході дослідження, дає змогу вирізнити кілька загальних ліній поведінки, до яких вдаються в домогосподарствах для адаптації до нестабільних умов сучасної економіки і соціального життя. Як ми вже зазначали, такі різновиди поведінки ми називатимемо стратегіями виживання і нижче наведемо стислий опис їх.

1. Зменшення споживання. Основна мета — заощаджувати на всьому.

Купувати тільки дешеві продукти, дешеві або ношені речі, не купувати побутової техніки, не купувати книжок, не ходити в театри, кіно, не виїжджати на відпочинок. Відмовитися від усього, від чого можна відмовитися без серйозної й негайної загрози здоров’ю і життю. Часто це — єдино можлива стратегія для самотніх людей похилого віку, котрі мають не дуже міцне здоров’я, не мають ділянки землі та інших джерел додаткових доходів і отримують мізерні пенсії.

2. Перехід до самозабезпечення. Головна мета — організувати своє життя і головним чином побут у такий спосіб, щоб мінімізувати потребу в грошах. Виробляти самостійно всі чи майже всі основні необхідні для життя сім’ї продукти харчування (овочі, фрукти, м’ясо, молоко). Надлишки продуктів міняти на інші продукти (наприклад, м’ясо на борошно, щоб потім самотужки випікати хліб) або продавати на ринку за гроші. Гроші потрібні для придбання мила, прального порошку, платні за електроенергію та інші необхідні для життя товари й послуги. У такий спосіб метою господарства є нетоварне виробництво (не виробництво товарів на продаж), а задоволення потреб сім’ї в конкретних продуктах. Таку стратегію здійснюють жителі сільської місцевості або жителі міст, які мають земельні ділянки[16].

3. Пошук додаткової роботи. Основна мета — мати кілька незалежних джерел грошей, щоб не так гостро відчувати наслідки затримок і невиплати заробітної плати. Необхідно мати доволі високу кваліфікацію, мати роботу, що дає можливість самостійно розподіляти свій робочий час і мати власне робоче місце (студія, власний офіс або обладнана кімната у звичайній квартирі). Таку стратегію використовують консультанти, експерти, викладачі, письменники, журналісти, програмісти.

4. Заснування власного бізнесу. Основна мета — відкрити своє підприємство (не обов’язково велике), зареєструвати його й розпочати діяльність уже на рівні юридичної особи, вступаючи у взаємодію з іншими юридичними особами (іншими суб’єктами підприємницької діяльності). Реєстрація бізнесу вможливлює користування банківськими кредитами, укладення контрактів, наймання людей, отримання прибутку. Проте така діяльність передбачає податки. Для реалізації такої стратегії потрібна не так фахова освіта (хоч і вона необхідна), як спеціальний склад характеру, бажання бути підприємцем.

5. Тіньова діяльність. Основна мета — мати альтернативні джерела доходу, ніде не зареєстровані й не оподатковувані. Це може бути дрібний бізнес, дрібна торгівля, будівництво і ремонт будинків і помешкань, ремонт автомобілів чи радіоапаратури, нелегальна робота за кордоном, дрібна контрабанда тощо. Це може також бути робота за наймом без контракту.

Відсутність реєстрації дає змогу швидко розгортати і згортати діяльність, миттєво змінювати сферу діяльності, не сплачувати податки. Разом із тим відсутність реєстрації означає конфлікт із законом, пов’язаний із цим ризик, відсутність соціального захисту і гарантій (оплачувана відпустка, пенсія, відпустка по догляду за дитиною, відпустка через хворобу тощо). Тіньовою діяльністю нерідко займаються додатково до офіційно зареєстрованої роботи, що не потребує часу (але й не приносить доходів). При цьому тіньова діяльність забезпечує грошовий доход, а офіційно зареєстрована робота дає соціальні гарантії (можливість одержувати субсидії, відпустку, виробничий стаж, пенсію тощо).

6. Використання соціальних зв’язків. Основна мета — знайти можливість жити за рахунок допомоги родичів, знайомих і, мабуть, певною мірою допомоги держави. До такої стратегії вдаються люди, котрі не мають роботи, не мають доходів, але опинилися в особливих життєвих обставинах. Як приклад можна навести інвалідів (нездатних знайти роботу через фізичні вади) або самотні жінки з дітьми (які не працюють, бо самостійно виховують дітей)[17].

Наведений вище перелік стратегій фіксує діапазон імовірних варіантів поведінки. У чистому вигляді ці стратегії трапляються доволі рідко. Часто сім’я і навіть окрема людина комбінує кілька цих стратегій. Успішність адаптації до швидкозмінюваних умов саме й залежить від уміння обрати найдоцільнішу стратегію поведінки. Тому говорити лише про ефективність тієї чи тієї стратегії недоречно. Можна тільки оцінювати ефективність вибору для певної сім’ї за певних умов. При цьому слід зважати на те, що далеко не завжди людина або сім’я в змозі робити вільний вибір із усього окресленого спектра стратегій поведінки. Часто-густо на заваді стоїть відсутність певних ресурсів — освіти, здоров’я, кваліфікації, досвіду, іноді — волі та характеру. Саме тому найуразливішими є соціальні групи, позбавлені вибору, наприклад самотні пенсіонери. Можна спробувати оцінити стратегії з погляду їх перспективності та прогресивності, вважаючи прогресом прямування вбік розвитку ринкової економіки і правової держави. З цього погляду позитивними є стратегії 3 і 4, стратегії 1 і 2 можна оцінити як безперспективні, стратегія 6 заслуговує на нейтральну оцінку, а стратегія 5 видається шкідливою у довгостроковому плані. Звісно, якісне дослідження не дає підстав говорити про поширеність тієї чи тієї стратегії. Для аналізу поширеності треба проводити спеціальне кількісне дослідження. Разом із тим домінування певних стратегій поведінки домогосподарств може слугувати доволі надійним непрямим індикатором прогресу просування до ринку[18].

Висновки

Таким чином, стан сучасної української сім’ї слід охарактеризувати як кризовий. Сім’я втрачає функцію психологічного захисту людини, що позначається на виховному процесі, фізичному та моральному здоров’ї, відтворенні населення та формуванні соціальної психології.

Актуальність стабілізації сім’ї та повноцінного відновлення її традиційних функцій є очевидною. Говорячи про шляхи досягнення цієї мети, слід зауважити: якщо фактори шлюбу вирішальною мірою лежать усередині особистості, то фактори стабілізації сім’ї повинні цілеспрямовано забезпечуватися суспільством.

Основою оптимізації інституту сім’ї може стати тільки тривала здорова соціальна політика в державі. Це, насамперед, мають бути гуманізація економіки країни та піднесення добробуту громадян; стабілізація та гуманістична орієнтація соціальної сфери (забезпечення прав людини та соціального захисту, загальнодоступності освіти та охорони здоров’я); підвищення загального рівня культури й відродження духовності; дійовий захист прав жінок-матерів і охорона їх здоров’я; організація служби сім’ї.

На побудову такої політики можна сподіватися тільки тоді, коли криза сім’ї з її наслідками буде усвідомлена на урядовому рівні й названа однією з першочергових, базових програм суспільства.

Сім’я повинна стати національною ідеєю.

Список використаної літератури

1. Ватаманюк М.М Споживча поведінка домогосподарств в умовах перехідної економіки // Фінанси України. - 2004. - № 12. - С.69-76
2. Гнатишин Й.П. Економічна поведінка домогосподарств на продовольчому ринку // Економіка АПК. - 2004. - № 3. - С.146-151
3. Горбачик А. Сприйняття економічних змін і стратегії виживання домогосподарств // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2001. - № 4 . - C. 23-45
4. Єрохін С. Динаміка та ефективність структурних трансформацій економіки України // Економіка України. – 1998. - №10. - с. 22-23
5. Захарченко Є. Вплив соціально-економічних умов життя на сім’ю як соціальний інститут // Економіка України. – 2006. - №9. – с. 26-34
6. Осипова І. Соціально-економічне становище домогосподарств України в 2001 році : За даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств // Праця і зарплата. - 2002. - № 43. - C. 8-9
7. Пасхавер Б. Сучасний стан продовольчої безпеки // Економіка України. – 2006. - № 4.- с. 43-50
8. Про соціально-економічне становище України за 2003 рік. К., Держкомстат України, 2004.
9. Сайкевич М. Вплив інституційних факторів на споживчі витрати домогосподарства // Фінанси України. - 2001. - № 4. - C. 3-8
10. Статистичний бюлетень за 2004 рік. К., Держкомстат України, 2005.
11. Статистичний бюлетень за 2005 рік. К., Держкомстат України, 2006.
12. Статистичний бюлетень за січень 2006 року. К., Держкомстат України, 2006.
13. Статистичний щорічник України за 1999 рік.
14. Статистичний щорічник України за 2000 рік.
15. Статистичний щорічник України за 2001 рік.
16. Статистичний щорічник України за 2002 рік.