Проблеми раціонального використання природних ресурсів

Вступ

На сучасному етапі розвитку продуктивних сил дедалі гостріше постає проблема їхньої взаємодії з довкіллям. Це протистояння стає на заваді подальшому зростанню науково-виробничого потенціалу суспільства та загрожує його нормальному існуванню.

Взаємини у системі «суспільство — навколишнє середовище» еволюціонували від повного ігнорування та недовіри до поступового усвідомлення й ухвалення неординарних рішень. Цьому передували ґрунтовні теоретичні напрацювання, палкі дискусії та дослідження науковців, державних і громадських діячів. Питання впливу людської діяльності на природу вивчаються в межах різних наук, зокрема філософії, історії, біології, техніки, економіки та управління.

Нинішній стан довкілля відзначається масштабними змінами ландшафтів, зростанням енергоозброєності, значними обсягами викидів забруднювачів, накопиченням твердих і рідких відходів, а також стрімким виснаженням як відновних, так і невідновних природних ресурсів. Усі ці чинники формують складну екологічну ситуацію, що вимагає глибокого аналізу та негайних заходів для запобігання негативним наслідкам.

Саме тому вкрай актуальним є формування комплексного та дієвого механізму природокористування й охорони природи. Такий механізм має забезпечувати впровадження принципів сталого розвитку, ощадливе використання природних багатств, зниження рівня забруднення, належну екологічну безпеку та мінімізацію шкоди для здоров'я населення.

1. Використання й охорона природних ресурсів в Україні

Україна вирізняється високим ступенем господарського освоєння території. Зокрема, частка ріллі у структурі земельного фонду сягає майже 57% (33,3 млн га), що є одним із найвищих показників у світі. У країні добре розвинена видобувна галузь, а також значна кількість енерго- та матеріаломістких виробництв, які нерідко використовують потенційно небезпечні речовини. Спостерігається надмірна концентрація підприємств у окремих регіонах, де сформувалися потужні промислові вузли. Значна частина обладнання на них є застарілою та фізично зношеною. Це призвело до інтенсивного споживання енергоносіїв, руд і води, високого рівня забруднення природних компонентів, майже безконтрольних викидів шкідливих речовин і підвищення ризику техногенних аварій.

Перехід до ринкових відносин не спричинив позитивних змін у сфері природокористування. Для країни досі характерні неефективний, застарілий еколого-економічний потенціал та ресурсомісткі виробництва. Ситуацію ускладнюють недосконала правова база та нехтування законодавчими нормами з боку багатьох природокористувачів.

Екологічну обстановку в багатьох регіонах України можна охарактеризувати як кризову через високий рівень забруднення. Забрудненням прийнято вважати привнесення у довкілля або виникнення в ньому нових фізико-хімічних чи біологічних агентів, що негативно впливають на природні комплекси та людину.

Розвиток ринкових засад господарювання вимагає підвищення ефективності економіки. Однак за роки незалежності ці показники суттєво погіршилися: скоротилися обсяги виробництва, впала рентабельність, зменшилися інвестиції, частішають надзвичайні ситуації, природні ресурси використовуються нераціонально, а стан довкілля стає дедалі загрозливішим для прийдешніх поколінь.

Збереження природних екосистем у майбутньому неможливе без об'єднання зусиль різних країн. З цією метою створюються екологічні мережі, що охоплюють природоохоронні території. Так, у 1999 році Ужанський національний природний парк та Надсянський регіональний ландшафтний парк (Україна) стали частиною Східнокарпатського біосферного резервату, до якого також увійшли території Польщі та Словаччини. Біосферний резерват «Дельта Дунаю» з 1999 року об'єднує Дунайський біосферний заповідник України та румунський резерват «Дельта Дунаю». У 2000 році було підписано угоду про створення та управління природоохоронними територіями в дельті Дунаю та пониззі Пруту за участю України, Молдови та Румунії.

Ключову роль в охороні природи відіграє екологічний моніторинг — система спостережень за окремими компонентами біосфери, організованих у просторі та часі. Він передбачає застосування методів екологічного прогнозування, оцінку антропогенного впливу та виявлення його джерел. Головна мета моніторингу — гармонізація взаємин людини з природою та екологізація господарської діяльності.

В Україні екологічний моніторинг здійснюється на трьох рівнях: глобальному, регіональному та локальному. Вони реалізуються відповідно до довгострокової Державної програми, що координує дії відомчих органів влади, підприємств та установ. Провідна роль належить Міністерству охорони навколишнього природного середовища України.

Для розуміння інформації про стан природи необхідні знання з екологічної безпеки та природоохоронного законодавства. Критерії безпечного стану довкілля визначаються екологічними стандартами, нормативами, а також технічними, санітарно-гігієнічними, будівельними та іншими нормами й правилами.

Право громадян на безпечне довкілля забезпечується через: створення сприятливих умов життя; можливість участі в обговоренні рішень, що можуть вплинути на природу; державні заходи із запобігання екологічно небезпечній діяльності та ліквідації наслідків аварій і стихійних лих; доступ до достовірної інформації про стан довкілля; право вимагати в судовому порядку скасування рішень щодо екологічно небезпечних об'єктів.

У статті 3 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» серед основних принципів охорони довкілля закріплено: гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей; запобіжний характер природоохоронних заходів; гласність і демократизм у прийнятті рішень, що впливають на стан природи, та формування екологічного світогляду населення.

Закони України «Про екологічну експертизу» та «Про екологічний аудит» регулюють питання участі громадськості у контролі за плануванням і веденням господарської діяльності, що може впливати на природні комплекси; встановлюють допустимі рівні антропогенного навантаження; регулюють використання пестицидів та отрутохімікатів у сільському господарстві.

Правові засади організації, охорони та ефективного використання природоохоронних об'єктів визначає Закон України «Про природно-заповідний фонд України». Він забороняє на землях природно-заповідного призначення будь-яку діяльність, що негативно впливає або може вплинути на стан природних та історико-культурних комплексів чи перешкоджає їх цільовому використанню. Громадяни мають право брати участь в обговоренні законопроектів з питань заповідної справи та у розробці заходів щодо їх охорони.

2. Особливості функціонування економічного механізму природокористування та природоохоронної діяльності

Аналіз чинної системи державного управління у сфері охорони довкілля та використання природних ресурсів виявив низку суттєвих недоліків. Серед них: неузгодженість і дублювання функцій різних відомств, поєднання ними державного регулювання з господарською діяльністю; розробка законодавства «під відомство», а не за функціональним принципом; відсутність або недосконалість ринкових механізмів управління; розпорошеність коштів та їх низька ефективність; недостатній рівень відповідальності.

Попри недоліки державного втручання, роль держави у збереженні довкілля має постійно зростати. Це стосується, зокрема, реалізації альтернативних підходів до вирішення екологічних проблем, структурної перебудови економіки в нових умовах, встановлення нормативів і стандартів.

Дослідження показують, що в Україні вже сформовано систему економічних інструментів природокористування. Вона включає: збори за спеціальне використання природних ресурсів; збори за забруднення довкілля; механізм відшкодування збитків за порушення природоохоронного законодавства; систему державного фінансування природоохоронних заходів.

Водночас в Україні досі немає цілісного та реально діючого економічного механізму, здатного ефективно вирішувати завдання збереження довкілля в інтересах екологоорієнтованого розвитку. Одні його елементи функціонують частково, інші — перебувають на стадії розробки.

З огляду на поточну ситуацію, вирішення фінансово-економічних проблем збереження довкілля та формування цілісного економічного механізму має відбуватися шляхом:

• визнання на державному рівні нагальної потреби у вирішенні цих проблем та врахування їх під час проведення економічних реформ і реалізації програм соціально-економічного розвитку;
• удосконалення законодавчого забезпечення функціонування економічного механізму та його узгодження з усією системою суспільних відносин;
• формування податкової політики, спрямованої на створення екологоорієнтованого виробництва;
• удосконалення системи фінансування природоохоронної діяльності, розвитку плати за негативний вплив на довкілля та функціонування екологічних фондів;
• впровадження системи екологічного страхування для гарантованого відшкодування збитків.

В умовах реструктуризації виробництва та зміни форм власності використання ринкових механізмів екологічного регулювання є особливо актуальним. Існуючі моделі управління природокористуванням не забезпечують узгодженості економічних та екологічних цілей у масштабах країни. Тому виникає потреба у розробці системи екологічного менеджменту як більш прогресивної моделі управління в умовах ринкових трансформацій. Центральне місце в цій системі мають посідати економічні інструменти.

Пропонується удосконалити систему екологічного оподаткування шляхом запровадження податку за шкідливий вплив на довкілля: акустичний, електромагнітний, іонізуючий, біологічний тощо. Для України, яка має атомні електростанції, актуальним є також впровадження плати за радіоактивне забруднення.

Найбільш ефективним інструментом може стати плата за вироблену та ввезену екологічно небезпечну продукцію. Це дозволило б отримати значні надходження до бюджетів і цільових фондів. До такої продукції належать: нафтопродукти, природний газ, вугілля, лакофарбові матеріали, мінеральні добрива, пестициди, синтетичні мийні засоби, пакувальні матеріали, холодильники, акумулятори, автошини, озоноруйнуючі речовини тощо.

Важливою невпровадженою складовою системи зборів є плата за неорганізований скид забруднюючих речовин з територій природокористувачів. Це стосується як промислово-урбанізованих територій (з дощовими, талими та поливальними водами), так і сільськогосподарських об'єктів (наприклад, тваринницьких ферм).

Потребує впровадження плата за забруднення акваторій під час робіт, пов'язаних із переміщенням і видобуванням донних ґрунтів, нерудних матеріалів із підводних кар'єрів та розміщенням ґрунтів у підводних відвалах.

Важливим фінансовим інструментом залучення інвестицій у кризові сектори економіки є пільгове оподаткування. В Україні нещодавно запроваджено окремі пільги у сфері використання відходів. Зокрема, звільняються від оподаткування доходи від послуг зі збирання та заготівлі окремих видів відходів як вторинної сировини. Однак цього недостатньо — необхідно розширювати перелік природоохоронних заходів, що потребують пріоритетного розвитку. Пільги стимулюватимуть приплив капіталу, сприятимуть формуванню екологічного підприємництва та ринку екологічних послуг.

Новим інструментом має стати продаж екологічних прав. Суть механізму полягає у встановленні на певній території (наприклад, у місті) загальних квот на річні обсяги викидів забруднюючих речовин з урахуванням екологічних нормативів. Після цього відбувається продаж дозволів (квот) на викиди підприємствам. Якщо одне підприємство має «запас» викидів або може досягти його з меншими витратами, ніж інше, ці викиди стають товаром і можуть продаватися.

Важливим інструментом є відшкодування збитків, заподіяних порушенням природоохоронного законодавства. Аналіз показує, що нині розроблено методики розрахунку збитків для водних ресурсів, земель та атмосферного повітря. Проте існує потреба у розробленні нових та вдосконаленні чинних нормативно-методичних документів.

Зокрема, необхідно розробити методики розрахунку збитків, заподіяних внаслідок затоплення, підтоплення, заболочення, засолення, надмірного переосушення земель. Впровадження цих методик збільшить надходження до екофондів та стимулюватиме природокористувачів до раціонального використання ресурсів і здійснення превентивних заходів.

Удосконалення системи платного природокористування пропонується через введення диференційованих нормативів плати. Наприклад, за водні ресурси — залежно від того, чи споживається вода безповоротно, чи після використання повертається у водні об'єкти.

Розкрито механізм маркування екологічно чистої та енерго- і ресурсозберігаючої продукції. Таке маркування фактично є державною рекламою продукції та гарантією її екологічної й економічної ефективності.

Кардинальним питанням сьогодні є реформування системи фінансування екологічної сфери відповідно до ринкових умов та адміністративної реформи.

Реформування фінансової системи на загальнодержавному та регіональному рівнях має здійснюватися у двох взаємопов'язаних напрямах:

• цільове використання всіх коштів, отриманих від екологічних зборів та штрафних санкцій, на відтворення та підтримання природних ресурсів у належному стані;
• створення державної фінансової інституції для управління екологічними платежами — Національного екологічного фонду України на загальнодержавному та регіональному рівнях (республіканський АР Крим, обласні, Київський та Севастопольський міські екофонди).

Об'єднання екофондів в єдиній фінансовій структурі при збереженні самостійності регіональних фондів забезпечить можливість взаємного кредитування та концентрації ресурсів для спільних екологічних проектів.

Важливим завданням є розроблення єдиної загальнодержавної еколого-інвестиційної програми. На першому етапі необхідно визначити методологічні підходи. Така програма має складатися з окремих взаємопов'язаних блоків (вода, повітря, відходи, природні ресурси), а обсяги та джерела фінансування — визначатися з урахуванням фінансових можливостей економіки. До програми повинні увійти заходи, що містяться у вже затверджених загальнодержавних та регіональних екологічних програмах.

Основними напрямами реформування економічного механізму природокористування є:

• розширення та вдосконалення бази екологічного оподаткування;
• реформування системи фінансування екологічної діяльності та розвиток фінансових механізмів;
• розроблення загальнодержавної еколого-інвестиційної програми збереження довкілля;
• впровадження та розвиток екологічного аудиту та екологічного страхування.

Впровадження результатів дослідження дозволить удосконалити та розширити систему економічних інструментів природокористування в Україні. Результати знайшли відображення в низці нормативно-правових актів і можуть бути використані центральними та місцевими органами виконавчої влади для забезпечення раціонального природокористування.

Висновки

Забезпечення екологічно сталого розвитку, раціонального використання природних ресурсів, зниження рівня забруднення та запобігання негативному впливу на здоров'я людей потребує створення цілісного економічного механізму природокористування та природоохоронної діяльності.

Основними завданнями цього механізму мають бути: визначення розміру витрат на освоєння, використання та відтворення природних ресурсів; створення фінансової бази для компенсації витрат, пов'язаних із їх використанням та відновленням; забезпечення раціонального територіального розміщення продуктивних сил шляхом диференціації витрат; стимулювання суб'єктів еколого-економічних відносин до раціонального використання ресурсів та впровадження маловідходних технологій.

Економічний механізм природокористування базується на засадах платності за спеціальне використання природних ресурсів і шкідливий вплив на довкілля, а також цільовому використанні коштів, отриманих від цих зборів, на відновлення та підтримання природних ресурсів у належному стані та ліквідацію джерел забруднення.

Список використаної літератури

1. Арапова В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник / Вінницький фінансово-економічний ун-т. — Вінниця : ПП "Вид-во "Тезис", 2005. — 160с.

2. Дорогунцов С., Заяць Т. А., Бандур С. І. Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посіб. для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2000. — 363с.

3. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича . - К.: Кондор, 2004. - 293 с.

4. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. - К.: Академвидав, 2002. - 367 с.

5. Клиновий Д. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навч.посібник/ Дмитро Клиновий, Тарас Пепа,; Ред. Л. Г. Чернюк; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 726 с.

6. Курочкін Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник/ Г. Ф. Курочкін,; НАУ. - К.: Національна академія управління, 2004. - 272 с.

7. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. - 7-ме вид., стереотип. . - К.: Знання, 2005. - 350 с.

8. Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан,. - К.: Юридична книга, 2002. - 550 с.

9. Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ І. Л. Сазонець, О. О. Чубар; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 317 с.