Проблеми безпеки Середземномор`я в 90-ті роки

На жаль, ви не надали оригінального тексту для переписування — у полі "ОРИГІНАЛЬНИЙ ТЕКСТ" міститься лише порожній тег <p></p>.

Будь ласка, надішліть текст матеріалу, який потрібно переписати, і я одразу поверну його в оновленому вигляді згідно з вашими вимогами.

Розділ І. Проблема безпеки як ключова проблема міжнародних відносин

1.1. Поняття безпеки її роль в міжнародних відносинах.

1.2. Види безпеки.

1.3. Форми організації безпеки.

Розділ ІІ. Середземномор'я і проблеми міжнародної безпеки в 90-х роках ХХ століття

2.1. Загальна оцінка ситуації в країнах Середземномор'я.

2.2. Соціальні конфлікти.

2.3. Економічні та екологічні конфлікти.

2.4. Військові конфлікти.

Розділ ІІІ. Середземномор'я в векторах світової політики.

3.1. Середземномор'я в відносинах Схід-Захід.

3.2. Середземномор'я в політиці Європейського Союзу та НАТО.

Розділ ІУ. Шляхи співробітництва України з Середземномор'ям

Висновки.

Список використаних джерел

Вступ

Залежно від того, на якому аспекті глобалізації зосередити увагу, проблема безпеки в її контексті набуватиме різних визначень. Коли глобалізацію тлумачити як стихійний, об'єктивно зумовлений процес поглиблення світового поділу праці, що йде пліч-о-пліч з інтеграційно-коопераційними тенденціями між економіками країн світу та утворенням наднаціональних регіональних і міжнародних інститутів, то й проблема безпеки постане в одному вимірі. Інакшою вона буде, якщо цей процес за своїм політико-економічним змістом виявиться результатом узгоджених дій окремої групи країн, націлених на розв'язання конкретних завдань і досягнення визначених цілей.

Водночас явище глобалізації містить як об'єктивну, так і суб'єктивну складову. Події світової політики засвідчують: стихійні тенденції інтеграції економік і політичних систем окремих країн у єдину світову політико-економічну систему сьогодні свідомо використовують і підпорядковують інтересам найрозвинутіших країн світу, чиї уряди прагнуть уніфікувати міжнародну систему як єдине ціле — щоправда, тепер на іншій основі: на засадах вільного ринку і демократичної державності західного зразка.

Такий курс на уніфікацію сучасного світу за західноєвропейською політико-економічною моделлю послідовно втілюють уряди розвинутих країн, часом навіть не зважаючи на інтереси менш розвинутих країн. Цей підхід нагадує марксистський, через що його назвали «ринковим фундаменталізмом» (Дж. Сорос) або «імперіалізмом неоліберального розуму» (П. Бурдьє).

Саме цей процес і породжує питання про безпеку в контексті глобалізації, зокрема конкретизує різні аспекти проблеми безпеки — як-от національна безпека, безпека регіональних інтеграційних об'єднань, безпека стійкого світового розвитку, інформаційна безпека тощо.

Проблеми погіршення стану безпеки в період глобалізації — по суті єдиного наразі сценарію соціального прогресу — полягають не лише в розриві між бідністю країн третього світу і багатством незначного кола провідних країн, що поглинають 40–60% світових ресурсів, а й у консервації цього розриву, яку посилює ідеологія ліберально-ринкового месіанізму, що Захід проводить щодо іншого світу.

У цьому зв'язку керівництву розвинутих країн важливо визнати: в епоху всесвітнього пробудження та загальної міжнародної вразливості безпека залежить не тільки від воєнної могутності, а й від переважаючої атмосфери думок, політичного тлумачення соціальних пристрастей.

Тож у ситуації, що склалася, колоніальне мислення, яке відроджується, може викликати відповідні реакції з боку відсталих держав, крайньою формою яких є антизахідні екстремістські ідеології та практика тероризму.

Актуальність: сьогодні дедалі більше ознак того, що в прийдешні десятиліття загроза терористичних актів імовірно впливатиме як на політичне, так і на економічне життя. Причини цього криються не стільки в постійному збільшенні диспропорцій між багатими та бідними регіонами світу, скільки в ще стрімкішому поглибленні нерівності між військовими потенціалами передових у технологічному відношенні держав та «іншого світу». Тероризм — не зброя бідних, як це часто стверджується, він є засобом боротьби слабких.

У цьому сенсі він замінив партизанську війну з її оборонною стратегією, яка у XX столітті тривалий час виконувала цю функцію, — на стратегію наступальну.

Отже, якщо соціальний прогрес пов'язувати винятково з досягненнями західної цивілізації лише тому, що вона, нібито, послідовно створювала умови для всебічного економічного, політичного, культурного, творчого розвитку людини, то поширення подібної моделі на весь світ у перспективі варто визнати корисним і бажаним.

Однак утопічний підхід насильницького нав'язування такого принципу іншим країнам і локальним цивілізаціям з нижчим економічним рівнем розвитку — підхід, за якого на основі міфології економічного детермінізму уряди розвинутих країн допускають, по суті, ту саму помилку, якої свого часу припускався і СРСР з його революційно-визвольним рухом, — дає вагомі підстави прогнозувати невдачу цього проекту в загальносвітовому масштабі.

Радикальна зміна загроз і викликів безпеці в сучасному світі передбачає формування нових пріоритетів розширення НАТО, розробку нового глобального плану дій щодо поширення євроатлантичних цінностей за межами традиційної зони відповідальності Альянсу. У цих процесах надзвичайно важливу роль відіграватимуть держави Середземномор'я, країни Кавказу та Центральної Азії з огляду на величезні запаси енергетичних ресурсів, стратегічні транспортні коридори та існування низки невирішених регіональних конфліктів і проблем.

Мета: розкрити проблеми безпеки країн Середземномор'я в 90-ті роки ХХ ст.

Об'єктом дослідження є: безпека країн Середземномор'я в 90-ті роки.

Предметом дослідження є: науково-теоретичне вивчення проблем безпеки Середземномор'я в 90-ті роки.

Завдання:

1. визначити поняття безпеки, роль в міжнародних відносинах, види та форми організації безпеки;
2. охарактеризувати ситуацію міжнародної безпеки в країнах Середземномор'я в 90-ті роки ХХ ст.;
3. розкрити політику Середземномор'я в векторах світової політики (Схід–Захід, Європейський Союз та НАТО);
4. показати шляхи співробітництва України з країнами Середземномор'я.

1.1. Поняття безпеки її роль в міжнародних відносинах

Сьогодні, коли взаємозалежність людства на глобальному рівні постійно зростає, категорія «інтерес» відіграє ключову роль у розумінні сутності подій, явищ і процесів у царині міжнародних відносин. Уся зовнішньополітична діяльність держав насамперед виявляється у прагненні обстоювати власні реальні чи уявні національні інтереси. Водночас національний інтерес постає як усвідомлення й відображення потреб держави, які відстоюють її лідери. Відтак під національним інтересом фактично слід розуміти національно-державний інтерес. Традиційно головний національно-державний інтерес охоплює три основні складники:

— воєнну безпеку;

— економічне процвітання і розвиток;

— державний суверенітет як основу контролю над певною територією та населенням.

Таке тлумачення не суперечить тезі Г. Моргентау про те, що «теорія світової політики повинна будуватися навколо поняття "національний інтерес"». Г. Моргентау та інші політичні реалісти запропонували класифікацію національних інтересів, виокремлюючи такі їхні види:

— постійні або фундаментальні (захист території, населення і державних інститутів від зовнішньої небезпеки; розвиток зовнішньої торгівлі та зростання інвестицій, захист інтересів національного капіталу за рубежем; взаємовідносини із союзниками і вибір зовнішньополітичного курсу);

— минущі або проміжні (перемога у збройному конфлікті, створення альянсу для досягнення конкретної мети на даному етапі розвитку міжнародних відносин, вступ до міжнародної організації);

— інтереси виживання (усунення загрози самому існуванню держави);

— життєві інтереси (захист безпеки і добробуту нації від серйозних потрясінь);

— периферійні або дрібні інтереси (інтереси локального характеру) [31, с. 153].

Зауважимо, що без точного розуміння національного інтересу неможливо виробити правильний політичний курс і визначити належні орієнтири як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. З огляду на це український дослідник В. Кириченко запропонував таке визначення цього поняття: «... Національний інтерес — це інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізується через політичну систему. Ці інтереси поєднують інтереси кожної людини, суспільства в цілому» [31, с. 153]. Отже, позаяк найвищим національним інтересом будь-якої країни є збереження суверенітету й територіальної цілісності, правильне визначення національного інтересу постає необхідною передумовою забезпечення національної безпеки.

Ідеї сучасного розуміння національної безпеки вперше було сформульовано в «Законі про національну безпеку», ухваленому в США 1947 р. Створена відповідно до цього закону Рада національної безпеки США мала «давати поради Президенту з питань інтеграції внутрішньої, зовнішньої та військової політики, які мають відношення до національної безпеки» [31, с. 154]. Ще однією важливою функцією системи національної безпеки був обов'язок зважувати й оцінювати перспективні цілі, зобов'язання та ступінь розвитку для США у зв'язку з їхньою «дійсною та потенційною військовою силою» [31, с. 154].

Одне із класичних визначень національної безпеки дали Е. Азер і Ч. Мур — це «фізичний захист держави від зовнішніх насильницьких загроз переважно воєнного характеру» [31, с. 154]. Щоправда, таке визначення є дещо вузьким і з позицій сьогодення потребує уточнення. Як адекватне сучасним умовам розвитку людства можна сприйняти визначення, запропоноване Фондом міжнародної безпеки ЮНЕСКО, яке трактує поняття національної безпеки так: «Стан суспільства, за якого сукупність державних та суспільних гарантій забезпечує його стійкий розвиток, захист базових інтересів нації, джерел його духовного і матеріального благополуччя від зовнішньої та внутрішньої загрози» [31, с. 155]. Головними об'єктами національної безпеки виступають громадяни (їхні права і свободи), суспільство (його духовні та матеріальні цінності), держава (її конституційний устрій, суверенітет і територіальна цілісність). На цій підставі основними показниками національної безпеки можна визнати такі чинники:

— національну незалежність і суверенітет, територіальну цілісність держави;

— розвиненість громадянського суспільства, рівень демократизму, сформованість та дієвість законодавчої бази правової держави, захищеність особи;

— економічні можливості держави;

— стан збройних сил, їхню боєздатність та боєготовність;

— національне визначення та самобутність;

— розвиток національної самосвідомості та культури;

— наявність загальної стратегії національного розвитку, «національної ідеї», загальновизнаної мети;

— національну згоду і єдність;

— внутрішньополітичну стабільність;

— готовність та здатність політичних сил реалізувати загальновизначені цілі.

Інакше кажучи, національна безпека — це міра реального рівня прав і свобод членів людського співтовариства (громадян) відповідної цьому співтовариству держави. Виокремлюються три основні властивості національної безпеки.

Перша. Кожній державі на певному моменті розвитку відповідає своя «стеля» національної безпеки. Ця властивість дозволяє порівнювати держави за їхніми «стелями» національної безпеки. Чим вища «стеля», тим потенційно держава сильніша.

Друга. Національна безпека характеризується певним рівнем інтегрованості. Якщо розпад об'єднання держав призведе до помітної стрибкоподібної зміни національної безпеки «уламків», то можна говорити про наявність інтегрованої національної безпеки у такого об'єднання держав. Коли ж після розпаду об'єднаної структури подібної стрибкоподібної зміни не передбачається, то об'єднання держав ще не досягло такого ступеня інтегрованості, коли його належить розглядати як «кістяк» нової більшої системи національної безпеки. Об'єднання держав уже відбулося, а об'єднання систем національної безпеки — ще ні. Прикладом може слугувати Європейське співтовариство, у якому держави об'єдналися лише за окремими структурами і функціями.

Третя. Національна безпека для різних верств суспільства однієї і тієї ж держави однакова. В її основі знаходиться прагнення держави захистити своїх громадян, незалежно від їхнього соціального, майнового, національного чи релігійного статусу. Тим самим вона захищає свій національний суверенітет, відповідний рівень прав і свобод у суспільстві [32, с. 96].

У сучасному світі відбувається трансформація нині діючих концепцій і структур безпеки конфронтаційного типу в концепції і структури безпеки, засновані на співробітництві. Ця тенденція характеризує взаємовплив і взаємозалежність національного і міжнародного аспектів безпеки. Виникає нове розуміння і зацікавленість кожного суб'єкта в забезпеченні національної безпеки через зміцнення безпеки міжнародної.

1.2. Види безпеки

До видів безпеки належать: державна, економічна, суспільна, військова, екологічна та інформаційна. Серед основних загроз національній безпеці виокремлюють: загрози для інформаційної інфраструктури, загрози безпеці інформації, загрози духовному життю суспільства, а також загрози правам і свободам громадян.

Міжнародна безпека — це такий стан міжнародних відносин, який створює умови, потрібні для існування й функціонування держав, забезпечення їхнього повного суверенітету, політичної та економічної незалежності, можливої відсічі воєнно-політичному натиску й агресії, рівноправних відносин з іншими країнами [32, с. 98].

Водночас міжнародну безпеку слід розглядати як політику, що сприяє створенню ефективних гарантій миру як для окремої країни, так і всього світового співтовариства. Останні події, зокрема розпад СРСР та системи соціалізму, крах біполярного світу, воєнні дії НАТО в Югославії, війна Росії на Кавказі, терористичні акти в різних регіонах світу і т.п., ставлять на порядок денний необхідність побудови єдиної загальнолюдської системи міжнародного правопорядку. Вона має грунтуватися на засадах колективізму, добровільності та демократизму, але, разом з тим, передбачатиме жорстко визначені певні зобов'язання її членів. При цьому треба мати на увазі, що сучасна світова практика виробила три головні засоби дотримання міжнародної безпеки:

• стримування потенційної агресії чи інших небажаних дій за допомогою різних засобів тиску, в тому числі воєнної сили;
• покарання агресора чи іншого порушника міжнародної безпеки застосуванням проти нього тих чи інших практичних заходів впливу або ж їх поєднання;
• політичний процес як з метою доповнення силових рішень, так і всебічної легітимації (правової, політичної) підсумків даних міжнародних подій.

Провідною складовою національної безпеки є безпека економічна. Вона відбиває причинно-наслідковий зв’язок між економічною могутністю країни, її воєнно-економічним потенціалом та національною безпекою. Цей зв’язок передбачає з боку держави свідоме підтримання певних пропорцій між нагромадженням валового внутрішнього продукту і військовим будівництвом для забезпечення кількісних та якісних параметрів обороноздатності.

Іншими словами, економічна безпека держави – це стан захищеності найважливіших економічних інтересів особи, суспільства і держави, забезпечення достатнього оборонного потенціалу, що сприяє стійкому і ефективному функціонуванню економіки в режимі розширеного відтворення; це створення передумов для підтримання і покращання рівня життя громадян, задоволення корінних національних інтересів у виробничо-економічній, фінансовій, зовнішньоекономічній, технологічній, енергетичній, продовольчій та інших субекономічних сферах [2, с. 46].

Складовою частиною економічної безпеки, безпосередньо пов’язаною із забезпеченням обороноздатності України, є воєнно-економічна безпека, яка характеризується можливістю і готовністю держави забезпечувати економічні, соціальні, науково-технологічні й інформаційні умови розвитку воєнно-економічного потенціалу на такому рівні, який гарантував би воєнну безпеку країни, а, отже, здатністю ВПК України гарантувати задоволення військово-економічних потреб на рівні раціональної оборонної достатності.

1.3. Форми організації безпеки

Позаяк функціонування суспільства в нинішніх реаліях неможливе без владних інституцій, саме держава постає ключовим елементом системи національної безпеки. Державні структури, які діють відповідно до формальних норм, прийнято вважати формальними структурами системи національної безпеки. Натомість громадські об'єднання (профспілки, кооперативи, партії; спортивні, культурні, релігійні, молодіжні осередки) дістали назву неформальних структур. У системі національної безпеки формальні й неформальні структури тісно переплетені та перебувають у широкому спектрі взаємозв'язків — від практично повного відокремлення до майже цілковитого злиття. Системі національної безпеки властиве не лише взаємопроникнення формальних і неформальних структур, а й переплетення функцій. Держава виступає ядром і регулятором процесів у системі національної безпеки. Водночас головним об'єктом функціонування цієї системи є людина [3, с. 11]. Саме люди наділяють державу правом регулювати відносини, а отже, держава виконує дві ключові функції в системі національної безпеки:

1) регулює відносини всередині співтовариства і задля нього;

2) забезпечує своє самозбереження.

Для забезпечення та зміцнення зовнішньої безпеки членів світового співтовариства, насамперед у особі держав, формується система міжнародної безпеки. Вона базується на системі зобов'язань, гарантій і можливостей її суб'єктів. Поміж різних систем міжнародної безпеки варто виокремити:

- глобальні (прикладом такої системи був біполярний світ з системою протистоянь і стримувань, які існували з боку СРСР і США);

- регіональні, які спираються на конкретні інститути в певному регіоні (в Європі реальною основою регіональної системи безпеки можуть стати три інститути — ЄС, ОБСЄ, НАТО, хоча вони мають різний потенціал, відрізняються складом учасників і головними цілями та напрямами діяльності);

- субрегіональні, де основна зацікавленість у спільному забезпеченні військової безпеки змінюється потребою розвивати економічні зв'язки (наприклад, Вишеградська група, Центральноєвропейська ініціатива, Чорноморське економічне співробітництво, Балтійське співробітництво, проект "Єврорегіон");

- двохсторонні домовленості, які охоплюють військово-політичні та економічні проблеми і виступають нижчим базовим рівнем системи безпеки в Європі [29, с. 41].

Загалом ефективність будь-якої міжнародної системи безпеки залежить від кількох основних факторів:

1) від стану і тенденцій розвитку сучасної геостратегічної ситуації, міжнародних реалій на регіональному та субрегіональному рівнях;

2) від внутрішнього становища держав і їх реальних можливостей на далеку перспективу;

3) від характеру сучасних загроз, які найсуттєвіше впливають на стабільність держав на регіональному й субрегіональному рівнях;

4) від ефективності вже існуючих систем безпеки та їх спроможності змінюватися з урахуванням нових завдань;

5) від реальних можливостей створення нових систем безпеки і характеру їх взаємодії з існуючими [3, с. 13].

Можна сказати, що процес створення нових і зміцнення існуючих систем міжнародної безпеки є явищем перманентним і зачіпає інтереси всіх міжнародних акторів, насамперед державних, серед яких своє місце займає й Україна із своїми національними інтересами.

Суперечки про міжнародні відносини після змін 1989-1990 р. за звичай розглядаються як чисто інтелектуальні. Конкуруючі дискурси, що виникли в цьому зв'язку (тези про кінець історії, про монополярність, про американські претензії на роль одноособового лідера, про нове світове безладдя, про зіткнення цивілізацій), аналізуються на основі їхнього внутрішнього змісту і ступеня їхньої відповідності гаданій реальності. Тим самим припускається, що зазначені дискурси виходять з академічних кіл і мають на меті поглиблення пізнання соціальної дійсності.

У даному зв'язку епістемологічний підхід резюмується в зіставленні порівняльних заслуг глобалістських і інституціоналістських, реалістичних і неореалістичних, депендантистських і культуралістських підходів [3, с. 14]. Вони піддаються "тестуванню", нюансуванню, диверсифікуванню, комбінуванню... - коротше кажучи, відзначені дискурси аналізуються як чисті об'єкти, що не залежать від інституціональних умов свого виникнення. Проте позиції, що висловлюються не співставляються з тим, яке положення займають їхні автори, яка їхня професійна кар'єра. Це призводить до віри в те, що символічна ефективність висунутих дискурсів пояснюється їх більш-менш адекватним описом і поясненням фактів. Резонанс, який отримують такі дискурси, сприймається, таким чином, як відбиток властивої їм якості, а їх критика - як необхідність аналізу їхнього змісту [3, с. 15].

Не викликає сумнівів, що така критика дуже важлива і цілком обгрунтована, коли мова йде про дискусію, що стосується нових теорій і парадигм. Крім того, у сфері соціальних наук треба вміти розрізняти між новою парадигмою і реакціями тривоги, пов'язаними з утратою звичних орієнтирів у розумінні світу. Сумніви викликає інше - те, що спроби "стабілізації змісту" МВ, на думку Дід'є Біго, не являють собою нових парадигм, як би вони на це не претендували [27, с. 318]. Частіше усього вони являють собою не більш ніж вираження емоційних станів аналітиків, їхніх різноманітних почуттів як до соціальних трансформацій, так і особливо - до надійності інструментів аналізу цієї соціальної і міжнародної дійсності.

За Біго, подібне бачення речей є своєрідним ефектом теоретичної ілюзії, яка поділяється академічними колами, завжди схильними інтелектуалізувати соціальну дійсність. Аналіз інституціональних умов дискурсу дозволяє показати, що на ділі вищевказані тези висуваються акторами, які займають у суспільстві множинне становище, для яких приналежність до академічного середовища - лише одна, при цьому маргінальна частина їхнього життєвого шляху [27, с. 319]. Часто вони одночасно й у більшій мірі належать до політичного світу і до світу безпеки (йде мова про Фукуяму, Хантінгтоні, Краутхаммера...вони займають проміжні позиції між університетським середовищем, політичним світом, втягнутим у розмірковування про оборону, і великою журналістикою). І тільки усвідомивши цілі, властиві цим двом іншим світам, або цим двом сферам, можна зрозуміти, чому, незважаючи на внутрішню слабкість деяких із тез, що ними розвиваються, їх вдається нав'язати усім як новий узвичаєний погляд на світ, що пояснює особливості постбіполярного періоду [27, с. 319].

Отже, постає питання, яким чином зміни, що є наслідком краху біполярності, одержали трактування, засноване не на їхній відповідності реальності (трактування, що відбивали б їхню хронологію: падіння Берлінської стіни, розпад СРСР, "війна в Затоці", війна в екс-Югославії) і не на переконливості аргументів, а насамперед на "внутрішній" боротьбі між "експертами" з безпеки, що прагнуть нав'язати в якості легітимної проблематики і єдино можливої інтепретації зовнішньої загрози свої уявлення, свої системи оцінок [27, с. 320].

Це не означає, що вони не апелюють до дійсних подій для обгрунтування своєї позиції або не відчувають необхідності підтверджувати свої позиції матеріальними фактами: саме звідси їхня чутливість до деяких "видатних подій" (таких, як, наприклад, "війна в Затоці"). Точно так само це не означає, що вони не притримуються формальних правил академічного дискурсу. Проте пошуки істини і пояснення дійсності грають для них завжди вторинну, підпорядковану роль. На першому місці - задача зберегти свій статус експерта, статус радника професіоналів безпеки (тобто керівників спецслужб, військового або політичного відомства), спроможного робити прогнози в області міжнародних відносин. Події ж рубежу 90-х рр. підірвали позиції стратегів і акторів сфери безпеки, мінімізували роль їхніх специфічних знань в управлінні зовнішньою загрозою, що була основою їхньої символічної влади і соціальної легітимності. Ці події з особливою очевидністю показали, що боротьба за знання підпорядкована боротьбі за визнання [27, с. 322].

Тому центральна гіпотеза полягає в наступному: ці дискурси, що подають себе як академічні, націлені перед усім на те, щоб реконвертувати специфічний капітал "управління загрозою", яким, володіють професіонали безпеки, і повернути спеціалістам МВ їхнє місце радників цих професіоналів. Справді, крах біполярності викликав подвійний ефект. Капітал управління загрозою частково утратив свою легітимність після падіння комуністичного супротивника, тому що разом із ним зникла "конкретна" загроза. Тому її слідувало відтворити. Капітал управління передбачуваністю, яким володіли спеціалісти-міжнародники, що виконують роль радника государя, також утратив свою легітимність. Цей різкий крах символічної влади стратегів, міжнародників, що займаються безпекою, лежить в основі нової економіки боротьби і більш очевидно, чим в інші епохи, виявляє шляхи формування "режиму істини", який надає "зміст" світу. Замість того щоб прийняти, як колись, схему загальної інтепретації, вони зіткнулися з необхідністю виправдатися і негайно запропонувати іншу інтепретацію. Ця "криза", породжена крахом біполярності, що змінила співвідношення сили і змісту, викликала відступ до габітусів (габітус (лат. зовнішність) - зовнішній вигляд людини, тварини або рослини, кристала, мінералу) [27, с. 323], і вона ж пояснює, що в багатьох випадках повторні раціоналізації цих дискурсів, їх креативність, їх винахідливість у дійсності базуються на граматиці їхніх безпосередніх реакцій оптимізму або тривоги. Що ж стосується їхнього успіху, то він пов'язаний насамперед із тим, що ці дискурси визнані професіоналами в області безпеки відповідним їхнім власним відчуттям. При цьому автори зазначених дискурсів у силу свого полістатусного становища мають явну перевагу перед університетськими дослідниками - у тому сенсі, що, знаходячись у постійному контакті з професіоналами безпеки - військовими, поліцейськими або політичними керівниками, - вони скоріше уловлюють їхні стихійні реакції й успішніше можуть висловити їхні надії і тривоги у формі теоретичного судження.

Тому мова не йде ні про більш тонку аргументацію, ні тим більше про нову парадигму. Навпаки, їхній успіх пояснюється саме прихильністю до старих парадигм, старих вірувань і зберіганням - шляхом створення нових комбінацій - усе того ж теоретичного горизонту.

Такі дискурси будуються за досить спрощеною схемою. Абсолютизуючи новизну сучасного періоду міжнародних відносин у порівнянні з періодом біполярного протистояння, вони пояснюють теперішні трансформації, виходячи з двох зовнішньо протилежних ідей. Одна з них розглядається як безсумнівна, оскільки вона вписується в Історію (те, що Хіршман удало назвав риторикою прогресу, що асоціюється з функцією безпеки) [31, с. 202]. А інша вважається небезпечною для існуючого порядку і тому підлягаючою неодмінному розвінчанню (тобто риторика у відповідь, що асоціюється з функцією загрози). У обох випадках змішування припинення холодної війни, закінчення біполярності і феномена структурної динаміки, пов'язаного із сучасним поширенням насильства, перевертає аналіз і сприяє дифузії дискурсів про безпеку, що виливаються або в етноцентристську ідеологію демократії і миру, горизонтом якої стає американський тріумф як тріумф демократії, або в ідеологію загрози з Півдня і цивілізаційного зіткнення, яка вбачає в іншому першорядну загрозу, - ідеологію, горизонтом якої є війна всіх проти всіх або всіх проти Заходу [31, с. 202].

У обох випадках тези, що стали популярними, мають, таким чином, найменше відношення до цілей пізнання і пояснення соціальної дійсності і найбільше - до цілей влади і легітимізації в рамках світу безпеки. Успішний аналіз цих тез вже означав би тоді участь (абсолютно неусвідомлювану), у їхньому поширенні і легітимизації (Безсумнівно, що саме в цьому пункті позиції Боні розходяться з позиціями багатьох колег, наприклад, Хэйварда Алкера і Уонга Джизи, що вирішили реагувати на тези Хантінгтона безпосередньо, критично заперечуючи їхній зміст і вважаючи, що така критика може призвести до делегітимізації. Тактика Хантінгтона саме і полягала в тому, щоб викликати суперечки навколо цих тез із метою одержати максимальну рекламу й у такий спосіб легітимізувати їх як нову "парадигму" [31, с. 205]. Тому розшифровуванню підлягає не стільки зміст, скільки форма, граматика цих дискурсів). При цьому перший тип міркування, який буде розглянуто (кінець історії, однополярність), заснований на оптимізмі, пов'язаному з несподіваним зникненням ворога. Авторам, що його висувають, він відчиняє нові можливості для мобільності всередині сфери безпеки - за рахунок поширення конфліктологічних знань на нові області (економіка, екологія... ), а також за рахунок певної самоавтономізації конфліктології. Що стосується другого типу (міжнародне безладдя, зіткнення цивілізацій), заснованого на песимізмі, пов'язаному зі страхом перед загрозою повернення в гоббсівський природний стан, то він не тільки забезпечує нового ворога, від якого варто захищатися, але і, переносячи загрозу зі Сходу на Південь, зводить разом знання військових про управління ядерною загрозою з компетенцією спецслужб, що стосується злочинності, наркоманії, імміграції. Тим самим він сприяє посиленню взаємопроникнення сфер внутрішньої і зовнішньої безпеки [31, с. 206].

Зміст цих зовнішньо протилежних міркувань націлений, таким чином (хоча і не навмисно, а в силу самої їхньої внутрішньої логіки), на пристосування специфічного капіталу "управління загрозою", яким володіють професіонали безпеки, до ситуації, у якій вже немає комуністичного ворога. Вони висуваються з урахуванням альтернативних стратегій акторів, що втратили звичні орієнтири, і середовища, що змінилося, основу якого колись складали біполярність і ядерна загроза. Ця досить різка модифікація середовища створює деяку непевність, що ставить під загрозу деякі здобуті позиції і сприяє платним стратегіям реконверсії. Практичні знання фахівців із стратегії і кремленологів, що займали у своїй області пануюче становище, раптово відступили на другий план і навіть виявилися девальвованими. Дійсно, нові дискурси дозволяють інтегрувати в тему безпеки економічні і навіть екологічні сюжети, з одного боку, а з іншого боку - безпосередньо вводять у сферу безпеки акторів, що були до цього другорядними і маргінальними (фахівців із конфліктів малої інтенсивності (LIC), що служать розшуковій і навіть судовій поліції), спроможних краще виправдати свої "знання" перед лицем загрози, що змінилася. У рамках академічного співтовариства вони створюють також нові сприятливі можливості для деяких фахівців з етнічних відносин у країнах Півдня, завдяки котрим такі спеціалісти вступають у конкуренцію (бюджетну, символічну...) із своїми колегами, що займаються питаннями оборони і високих технологій. У свою чергу це змушує нові союзи між професіоналами в питаннях загрози і акторами, що одержали легітимність завдяки своїй академічній і політичній полістатусності, переформулювати канонічний дискурс про "світовий порядок" [3, с. 16].

Епістемологія світоглядів, що з'явилися в МВ після 1989-90 р., зобов'язана враховувати цю боротьбу, навіть якщо перші і не є відбитком других, тому що, незважаючи ні на що, наслідки висування легітимної проблематики акторами, які мають у своєму розпорядженні символічні ресурси, що перевершують ресурси дослідників, є одним із самих потужних механізмів невизнання цих останніх. Дійсно, їм важко припустити, що ці часто спрощені положення можуть виявитися більш кращими, чим їх власна рафінована пояснювальна система. Вони не хочуть бачити, що ці положення мають на меті не збагачення знання, а щось інше. Проте розуміння формулювань і спрямованості висловлень вимагає враховувати існування конкуруючих груп, які впізнають себе в цих дискурсах і знаходяться усередині сфери безпеки, що піддається повній перебудові через втрату орієнтирів і втрати основних міфів, створених у 60-і рр. Тому постановка питання про умови висловлення цих дискурсів, про позицію їхніх авторів, про їхню спрямованість рівнозначна ризику виявитися під підозрою в намірах завдати "негідницький удар" по тим, хто бачить себе "великими авторами". Втім, тільки після поглибленого вивчання можна показати, що, незважаючи на свою полістатусність, вони теж вносять новизну в сферу пізнання, але лише з тієї причини, що таке вивчення їх полістатусності безсумнівно пояснюють їхні дискурси, їхні недомовки, їхню соціальну заангажованість і особливо їхній успіх набагато краще, чим класична епістемологія, що спирається на текст. Щоб уникнути непорозумінь, Біго вважає за доцільним нагадати, що його аналіз ні в найменшому ступені не націлений на те, щоб "знести" відмову від зосередження уваги на тексті до класової позиції його автора, як це намагаються робити марксистські автори [3, с. 17]. Зате врахування не тільки чисто інтелектуальних, але й інших обставин у суперництві за розуми в постбіполярний період він розглядає як фундаментальне досягнення сучасної критики).

Поле безпеки і його трансформації.

1. Біполярність і лякання: епістема поля безпеки.

У наукових джерелах досі бракує ґрунтовного аналізу проблеми безпеки крізь призму її інституціонального контексту — тобто в категоріях її «поля», — як і дослідження самих процесів «досягнення безпеки». Щоправда, окремі праці вже ставлять під сумнів висновки, що сягають 60-х років, про наявність жорсткого причинно-наслідкового зв'язку між безпекою та оборонними питаннями, зокрема між ставленням до ядерної зброї та до радянського супротивника. Військовий статус, що спирався на застосування сили, зазнає змін із появою ядерного лякання і біполярності у 60-і роки, адже саме ставлення до примусу змінилося; лякання спричинило в наших суспільствах евфемізацію сили — точніше, її перетворення з відвертого репресивного насильства на насильство радше структурне й символічне [3, с. 18]. Як наголошує Шеллінг, «стратегія не зводиться до науки про військову перемогу, вона стає мистецтвом примусу, погрози або лякання» [3, с. 18]. Вона набуває тотального, глобального характеру, спрямовується на придушення волі супротивника; вона відходить від солдата й переходить до дипломата. Дискурс, символіка, накопичення беруть гору над маневром: холодна війна робить збройну сутичку неможливою і навіть непотрібною. «На місце дії приходить погроза, на місце рішення — лякання» [3, с. 18]. Немає сумніву, що лише сьогодні, коли біполярність і ядерна стратегія, нерозривно пов'язані одна з одною, відійшли в минуле, можна осягнути все значення символічної влади, прихованої в стратегічному дискурсі про лякання, а також те, якою мірою він модифікує класичне розуміння війни.

Поле безпеки заміняє війну й багато в чому змінює механізм влади. По-перше, межа між тими, хто вирішує, тими, хто застосовує силу, і тими, хто говорить про застосування сили, стає дедалі проникнішою. Використання дискурсу вже саме по собі є зброєю. А політичний керівник, стратег і університетський учений, що спеціалізується на питаннях оборони, продукують дискурси, які за своїм змістом анітрохи не відрізняються один від одного. Це створює ефект «аллодокса». Ставлення дискурсу про владу та її символіку до насильства ніколи не виявлялося настільки явно, як у міркуванні про лякання, хоча стратеги ніколи не задавалися питанням про символічну владу їхніх власних міркувань) в університетських учених, які не володіють полістатусністю. Вони підтримують ілюзію, ніби беруть участь у дискусії на рівних, тоді як їхній соціальний стан дозволяє їм грати лише маргінальну роль. Тільки політичний діяч або генерал-стратег справді мають авторитет, що дозволяє трансформувати ординарний дискурс в авторитетний дискурс, у «серйозний» дискурс. По-друге, це породжує дихотомію серед військових (на рівні керівництва) між тими, чий обов'язок полягає в тому, щоб міркувати над умовами «відсутності війни» на центральному театрі, і тими, кому доручено вести «опосередковані війни» на периферійних театрах. Перші повинні управляти випробуванням волі, погрозою, непевністю, тоді як другі продовжують виконувати своє військове ремесло, просто замінюючи ідею «комуністичної загрози» старим поняттям партизанської війни. Звідси виникає ієрархизація, що сприяє «стратегістам» на шкоду класичним військовим, які й далі виявляють цікавість до використання конвенціональних сил і до колоніальних, визвольних і навіть партизанських війн. Професійне просування перших не залишає жодних сумнівів. Упродовж багатьох років генеральські погони завойовуються не в екзотичних війнах за кордоном, а в дискусіях про лякання [32, с. 214].

Основна стратегічна думка спрямовується, отже, на вивчення конфліктності, щоб поширити її на нові області, пов'язані з технологією, економікою, психологією, прийняттям рішень і т.д., розмірковуючи над цим «дивним світом, який створений озброєннями, але не має іншого призначення, крім як перешкоджати їхньому ефективному застосуванню, і який виконує це призначення тільки в тій мірі, в якій можливість їхнього застосування продовжує існувати». Широко відомо, що Шеллінг, Люттвак, Арон розкрили основу модифікації соціальних відносин, пов'язаних з удосконалюванням військової машини. У ту епоху розширення нуля безпеки одержало обгрунтування в роботах Кана про ескалацію, Уолца і Роузкранса про поняття біполярної стабільності. Вони створили умови «консенсусу» навколо даного уявлення, хоча зміни, що відбуваються в образі і змісті конфліктів, знову і знову підривали пануючу парадигму стабільного періоду, тобто «відсутності війни». Але «світогляд» успішно нав'язувався всім акторам поля (у західній сфері), тому що давало їм реальні можливості для обгрунтування своїх дій стосовно зовнішніх акторів. Біполярна стабільність була більш ніж світоглядом, вона служила «міфом», що сприяє накопиченню символічного капіталу, трансформуючи банальні епізоди у священні символи і вписуючи будь-яку подію в ту саму інтепретацію, — міфом, що дозволяв дискурсу діяти як влада. Дійсно, він дозволив уселити (внушить), що дискурс про загрозу — це новий капітал (змістом якого є дослідне знання), який заміняє застосування грубої сили, і що професіонали управління загрозою повинні зберігати у своєму арсеналі примусову дипломатію «відсутності війни». «Розповідність» дискурсу, його «промовистість» виступає тут формою символічної влади з нерівною інтенсивністю, тому що його змістом стає його форма [24, с. 15].

2. Реконверсія знань і розповідність.

Для часткової руйнації змісту цього стратегічного міфу в обох його вимірах — лякання і безпеки — треба буде, щоб цілком зникнуло те, що було його основою: радянський ворог. Дійсно, повна несподіванка подій 1989-90 р. для спеціалістів-міжнародників, які знаходилися під чарівністю рейганізма з його баченням супротивника як абсолютного зла, обумовила необхідність швидше створити такий дискурс, що дозволив би «пояснити» світ і управляти його «змістом» [24, с. 16]. У цей час уже стало ясно, до якого ступеня ідея безпеки визначається тільки своєю протилежністю — ідеєю загрози. Зникнення загрози парадоксально більше лякає професіоналів безпеки, які без своєрідної зосередженості на образі ворога мають тенденцію розглядати будь-яку подію соціальної дійсності як потенційну загрозу.

Антропологи показали, у якому ступені випадок, непередбаченість жадають від суспільства рятунку від непевності. У свою чергу поле безпеки має ту особливість, що воно сформовано «професіоналами управління загрозою», виробниками знання-влади з пари «безпека/небезпека», а також квазиструктурною необхідністю з їхнього боку вірити в передбачувальні спроможності дискурсів соціальної науки і МВ (Реагуючи на конфлікти, що продовжуються, на суперечливу поведінку населення Центральної Європи, а також на критику своїх положень, ці аналітики відповідають нагадуванням, що кінець Історії — це кінець змісту Історії, а не кінець процесів пристосування. Тому немає нічого протиприродного в тому, що конфлікти не зникають — це навіть закономірно, — проте, будучи позбавлені змісту, вони згаснуть самі собою, коли видихаються їхні діючі особи) [24, с. 19]. Проте віра в передбачуваність, невідривна від позиції радника государя, яку займають виробники дискурсу про міжнародний порядок, повною мірою зіткнулася з непередбаченим. Лише деякі почали припускати, що стало вже неможливо обмежувати зміст світу рамками одного і того ж дискурсу і нав'язувати глобальну, централізовану, єдину точку зору. Більшість же, навпроти, знаходиться в пошуку нових теологій підміни. Цей критерій є, втім, одним із найбільше операціональних для оцінки теоретичних зусиль, розпочатих деякими дослідниками різномаїття, розсіювання, транснаціоналізації, дисперсійних просторів і переривчастостей, — зусиль з політизації досягнення безпеки, які націлені на значні узагальнення і на впровадження проблематики, пов'язаної зі змістом світу і безпеки, що легітимізує світ, у його першорядних функціях. Дискурси, що тут розглядаються, складають частину цього зусилля, розпочатого з метою політизувати сферу безпеки, щоб повернути світу «певний» глобальний зміст із метою відтворення нового глобального міфу. Цей міф — «не те, що є нереальним, а те, що унеможливлює відрізнити реальне від нереального» [24, с. 23]. А для маніпулювання цією уявлюваною дійсністю варто звертатися за допомогою до локальних знань, щоб додати їй правдоподібність. Поширення цих дискурсів про міжнародний порядок піде, таким чином, або за лінією «забезпечення безпеки», що має ціллю заспокоїти населення, або за лінією «небезпеки», що переслідує ціль стривожити його, щоб виправдати патерналізм [24, с. 23].

2.1. Загальна оцінка ситуації в країнах Середземномор'я

Середземноморський регіон охоплює узбережжя 17 країн Південної Європи, Північної Африки та Західної Азії, де загалом мешкає 300 млн осіб. Вже навіть у географічному вимірі впадає в око, наскільки строкатим є цей простір: тут співіснують промислово розвинені держави Півночі, що належать до НАТО та ЄС, і країни, які розвиваються, з найрізноманітнішими зовнішньополітичними орієнтаціями.

Окремі держави пов'язані з середземноморським регіоном цілою низкою економічних і політичних інтересів, що надає їм геостратегічного значення. Ідеться про Йорданію, Судан, Ірак, Іран, Кувейт, Саудівську Аравію, ЙАР, НДРЙ та арабські держави Перської затоки, а також Португалію і країни Чорномор'я.

Країни, чия територія лежить у межах цього регіону, зазвичай називають середземноморськими. Втім, у деяких із них — скажімо, в Іспанії чи Франції — територія виходить за окреслені межі. А Португалія, яку теж зараховують до середземноморських країн, узагалі не має безпосереднього виходу до цього моря.

Для розмежування Середземномор'я існує кілька критеріїв, і вони мають не лише фізико-географічний та політичний, а передусім кліматичний і культурний характер. Приблизно «на око» кордони Середземномор'я нерідко проводять за ареалом природного та потенційного поширення оливкового дерева. У такий спосіб регіон фактично обмежують середземноморським кліматом, що не відповідає реальності. Адже оливи ростуть не в усіх місцевостях із таким кліматом (наприклад, у горах), та й навіть суто прибережні зони Середземного моря часто мають відмінні кліматичні характеристики. До того ж побутує загальноприйнята думка, що регіони, де панує середземноморський клімат, але які суттєво віддалені від Середземного моря, середземноморськими не вважаються. Це стосується областей довкола Чорного моря та високогір'я Загрос в Ірані.

Перетин у Середземномор'ї ключових напрямів світової політики за лініями Схід — Захід, Захід — Захід, Північ — Південь та Південь — Південь, а також розмаїття держав, що належать до цього регіону, зумовлюють надзвичайно широкий комплекс проблем, які тут виникають і часто за своїм значенням виходять за регіональні рамки. До того ж структурна складність Середземномор'я полягає в тому, що воно є своєрідним регіоном регіонів, точніше — субрегіонів: Північної Європи, Балкан, Близького Сходу (геостратегічно і Середнього Сходу), Північної Африки.

Труднощі у сприйнятті Середземномор'я як цілісного міжнародно-політичного регіону зумовлені не лише наявністю чітко окреслених субрегіонів, які водночас виступають і самостійними підсистемами міждержавних відносин, і складовими частинами середземноморського регіону, а й субрегіональною «взаємопроникністю».

Унаслідок глобальних перетворень у Європі та світі клімат безпеки суттєво змінився. На зміну прямій військовій загрозі, характерній для часів «холодної війни», прийшла велика кількість асиметричних загроз — таких як тероризм, розповсюдження зброї масового знищення, етнічні конфлікти. Реагування на них і розробка нових стратегій боротьби стали пріоритетним завданням для всіх країн світу, зокрема й європейських. Останнє розширення НАТО та ЄС сформувало принципово нову ситуацію в архітектурі європейської безпеки. Більшість країн Центральної та Східної Європи інтегрувалися до Північноатлантичного альянсу й стали повноправними членами такого економічного велетня, як Європейський Союз. Певний етап завершився, і нині перед європейцями постало питання розбудови нової системи безпеки, яка мала б гарантувати надбання європейської цивілізації та захистити їх від нових загроз. Під «Об'єднаною Європою» автори розуміють Європейський Союз, який після безпрецедентного розширення у 2004 р. став ще важливішим фактором архітектури міжнародної безпеки і набув певних можливостей для посилення своєї геополітичної потужності. Унаслідок приєднання насамперед країн Центральної та Східної Європи організація збільшилася одразу на дві третини своїх членів, що є важливим з точки зору ухвалення важливих для ЄС рішень в ООН, ОБСЄ та інших міжнародних організаціях. До того ж розширення дозволило Євросоюзу географічно вийти до регіонів Східної Європи, Кавказу, Центральної Азії та Близького Сходу, що надаватиме йому можливість впливати на перебіг подій у цих регіонах [1, с. 17]. Дослідження феномену нових вимірів безпеки в «Об'єднаній Європі» посідають особливе місце в наукових працях вітчизняних та закордонних дослідників. Особливо цікавими є розробки американських науковців, які як сторонні спостерігачі можуть давати незалежну та вичерпну оцінку подіям, що відбуваються в Євросоюзі [1, с. 17]. Цікавим є й погляд українських дослідників, які аналізують те, як процеси створення нової архітектури європейської безпеки впливатимуть на Україну.

Попри те, що питання є достатньо вивченим, варто підкреслити: воно настільки складне та багатогранне, що його вивчення потребує подальшої розробки. Особливо актуальним це є для української науки, яка має приділяти значну увагу процесам у Європейському Союзі та НАТО, зважаючи на проголошений курс України на вступ до цих організацій.

Окрім таких традиційних загроз, країни Середземноморського регіону стикаються з великою кількістю нових видів небезпеки. Основні з них — це:

– криза старіння населення європейських країн. Недалекі часи, коли на одного працівника припадатиме кілька пенсіонерів. У деяких країнах (наприклад, Франція, Італія) відбувається природне зменшення населення. Так, Франція із цього приводу оголосила про поповнення населення за рахунок емігрантів — 500 тис. щорічно;

– екологічні проблеми. Європа — другий у світі після США «виробник» сміття і відходів; вона є традиційним регіоном екологічних проблем, а Чорнобильська катастрофа стала лихом для європейських країн так само, як і для України;

– наплив емігрантів з неєвропейських, у першу чергу азійських, та пострадянських країн. Нещодавні події на виборах у Франції, а також ситуація в інших європейських країнах дозволяють говорити, що ця проблема стає дедалі нагальнішою. Нова хвиля націоналізму, яка піднімається в Європі, показує занепокоєність громадян ЄС засиллям східних мігрантів;

– криза традиційних інститутів індустріального суспільства у постіндустріальну епоху (сім'я, релігія, бюрократична ієрархічна влада).

Видається, що не було б цілком правомірним розглядати глобалізацію як одну із загроз для ЄС. Глобалізація — суто західний винахід і навряд чи становить небезпеку для добре захищеного політично та економічно Європейського Союзу.

Нові виміри безпеки, які виникають, стають певним викликом для «Об'єднаної Європи», і від того, наскільки вдало вона на них відповідатиме, залежатиме доля європейського проекту.

Після закінчення «холодної війни» Європа зіткнулася з певною дилемою. З одного боку, більшість країн Євросоюзу були членами Північноатлантичного альянсу і мали гарантії безпеки від такої потужної ядерної наддержави, як США, але водночас зростаючий вплив, насамперед економічний, потребував розбудови власних важелів безпеки, на які не міг би впливати заокеанський партнер. Військова конфронтація на європейському континенті стала фактично неможливою, саме тому військова присутність Вашингтона почала розглядатися такими провідними європейськими державами, як Франція та Німеччина, як загроза власним стратегічним позиціям. Ситуація, у якій Євросоюз був «економічним велетнем та політичним карликом», була справді небезпечною. Достатньо сказати, що ЄС не мав військового компоненту до 1999 р. Серед причин цього, окрім наявності натовської «парасольки», було те, що всередині самого Євросоюзу існували протиріччя, які перешкоджали виробленню єдиної позиції з питань безпеки та оборони між державами-членами організації. Європа не мала або не була здатна використати свій потужний потенціал. Якщо надавалася якась гуманітарна допомога, то це не використовувалося задля укладання якихось угод у царині безпеки; якщо застосовувалися санкції, то вони мали частіше демонстративний характер, і таких прикладів дуже багато. Звичайно, держави ЄС мали та досить часто використовували значні військові ресурси поза межами Союзу, але робили вони це виключно у національних, часто постколоніальних цілях: таких як внесок в операції ООН з підтримання миру, або ж (як у Перській затоці в 1991 р. та наразі в Іраку) у ситуаційних коаліціях під неєвропейським керівництвом. Теоретична можливість здійснення операцій під прапором альтернативного Західноєвропейського союзу (ЗЄС) не розглядалася [29, с. 41].

Ще одним дуже важливим фактором було те, що європейці фактично «звикли», що вони завжди можуть покластися на Сполучені Штати Америки. Закінчення «холодної війни» вважалося як можливість нарешті забути про небезпеку нової війни на континенті й отримувати дивіденди з цієї ситуації (тобто зменшити розмір військових витрат і спрямувати їх, наприклад, у соціальну сферу). Як наслідок Європа фактично залишилася зі структурою військових сил, характерних для часів протистояння з СРСР, тобто значні сухопутні сили, здатні зупинити наступ радянських військ, але неспроможні мобільно розгорнутися в разі необхідності діяти у віддалених регіонах [29, с. 41].

Така ситуація змусила ЄС переглянути свої підходи до безпеки і почати активне реформування цієї сфери. Перш за все відбулося інституціональне розширення, внаслідок чого ЄС-12 початку 90-х рр. ХХ ст. перетворився на ЄС-25 у 2004 р., що без сумніву посилило стратегічні можливості організації. Розширення НАТО за рахунок країн колишнього соцтабору також посилило вплив європейських країн у Північноатлантичному альянсі, хоча не треба забувати, що під час трансатлантичної кризи 2003 р. держави цієї так званої «нової» Європи стали на бік США. Додатковим стимулом стала косовська криза 1999 р., коли виявилося, що без допомоги США європейські країни-члени НАТО не здатні самостійно провести повноцінну військову операцію. Унаслідок цього навіть Великобританія визнала необхідність того, щоб існувала можливість здійснення операцій під прапором Євросоюзу. Усе це стало поштовхом до матеріалізації Спільної європейської політики безпеки та оборони. Вже у грудні 1999 р. Гельсінська нарада Ради Європейського Союзу визначила «Головну ціль» для країн-членів ЄС щодо їх можливостей здійснювати операції з врегулювання кризових ситуацій. Для цього вже до 2003 р. планувалося створити збройні сили до 60 000 вояків. Ці війська мали діяти відповідно до так званих «Петерсберських завдань» (були розроблені спеціально для ЗЄС), викладених в Амстердамському договорі 1997 р. До них належать завдання з гуманітарної допомоги та рятування; завдання з підтримки миру; завдання для бойових підрозділів під час врегулювання кризових ситуацій, включно з миротворчою діяльністю. Також започатковувалися Комітет з питань політики та безпеки, посада верховного представника ЄС з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки, яку зайняв колишній генсек НАТО Хав'єр Солана [29, с. 43].

Втім, деклараціями все і закінчилося, і для активізації процесу розбудови Європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО) довелось чекати поштовху, яким стала трансатлантична криза березня 2003 р. Унаслідок рішення США проводити військову операцію в Іраку без надання мандату Ради Безпеки ООН всередині ЄС стався розкол: деякі держави підтримували цей крок (Великобританія), інші — ні (Франція, Німеччина). Конфлікт вдалося залагодити, але він мав наслідком те, що у Брюсселі нарешті активно зайнялися питаннями безпеки, і вже у грудні 2003 р. побачила світ Європейська Стратегія Безпеки (ЄСБ) «Безпечна Європа в кращому світі» [29, с. 43].

Стратегія спрямовує увагу на три стратегічні цілі, які мають забезпечити безпеку громадян ЄС та сприятимуть стабільності за межами Євросоюзу. По-перше, враховуючи природу нових загроз, ЄС має на ранніх стадіях втручатися у потенційно небезпечні конфлікти, і дуже часто перша лінія оборони буде знаходитися за кордоном. По-друге, ЄСБ робить наголос на збереженні миру та стабільності в регіонах, сусідніх з ЄС. Головною метою є створення «дуги» добре керованих держав від східних сусідів до Середземномор'я. Наприкінці Стратегія наголошує на важливості міжнародного права та ролі ООН, яка має уособлювати собою ефективну багатосторонність.

З одного боку, ця стратегія була даниною часові: у 1999 р. була розроблена нова Стратегічна концепція НАТО, у вересні 2002 р. була опублікована Національна стратегія безпеки (НСБ) США. Остання розроблялася як відповідь на події 11 вересня 2001 р. і тому містила такі речі, як нанесення упереджувальних військових ударів, і фактично створювалася, щоб легітимізувати операції в Афганістані і потім в Іраку. Порівнявши ці стратегії, можна дійти висновку, що ЄСБ більш аналітична та більш загальна, в ній, на відміну від НСБ та концепції НАТО, відсутні вказівки на конкретні зміни та конкретні дії. Причиною цього знов ж таки є розмаїтість Євросоюзу, бажання залишити для країн-членів місце для маневру. ЄСБ приділяє значно більше, ніж НСБ, уваги економічним та соціальним джерелам небезпеки та конфліктів. Дуже цікавим є параграф про те, що тероризм може мати й внутрішнє коріння (особливо зважаючи на липневі теракти 2005 р. в Лондоні), в американській же стратегії не припускається, що ця загроза може надходити зсередини [29, с. 44]. Поява Стратегії стала важливим кроком, але водночас для того, щоб Європейська політика з безпеки та оборони ефективно запрацювала, має сплисти певний час, і наразі можливості ЄПБО є дуже скромними. У документі Євросоюзу Головна ціль 2010 передбачається створення штабу з питань планування операцій, агентство зі збройних сил, стратегічне повітряне командування, до тринадцяти багатонаціональних військових груп, ескадру авіаносців та створення дієвого мережного взаємозв'язку [29, с. 45]. Але в найближчому майбутньому про використання цих сил далеко за межами Європи годі й говорити.

У цьому сенсі важливою є проблема військової спроможності та взаємодії. Певні європейські держави розглядають власні збройні сили тільки в контексті підтримання миру, наприклад для участі в постконфліктних операціях ООН. Такі ж країни, як Великобританія та Франція, намагаються мати збройні сили, спроможні вести військові дії високої інтенсивності. Для військового компоненту ЄС є дуже важливим, щоб він був спроможний провести самостійну кампанію, а не лише брати участь у залагодженні посткризової ситуації, як це було в Македонії й Боснії та Герцеговині. З точки зору визначення можливих варіантів залучення сил ЄС цікавим є документ Інституту ЄС з дослідження безпеки European defence:

A proposal for a White Paper, який з'явився наприкінці 2004 р. Залежно від завдань визначаються наступні сценарії:

- широкомасштабна операція з підтримання миру, для якої потрібно 30 000 вояків, спроможних перебувати в місці конфлікту до 3-х років, 40 бойових літаків та 6 військових кораблів;

- гуманітарна інтервенція високої інтенсивності з 10 000 вояків зі строком перебування близько року, 100 літаками та 10 кораблями;

- регіональна (локальна) війна на захист європейських інтересів (40 000 вояків зі строком перебування до одного року, 360 літаків, 4 авіаносці, 12 підводних човнів та 40 надводних кораблів)

- попередження атаки із застосуванням зброї масового знищення (півторатисячна спеціальна група на строк до 3-х років, 60 військових літаків, один авіаносець та 10 військових кораблів) [29, с. 47].

Усі ці типи операцій були зазначені ще у «Головній цілі» Гельсінської наради Ради Європейського Союзу, але якщо тверезо подивитися на цей перелік, то наразі ЄС спроможний провести лише гуманітарну місію, таку якою була операція «Артеміда» у Демократичній Республіці Конго в 2003 р., а серед можливих — у провінції Дарфур, Судан [29, с. 47].

Також важливим питанням є те, які місії Євросоюз може виконувати самостійно, а які із залученням сил НАТО. Визначення відповіді на нього на даний момент залежить багато в чому від позиції США. Фактично самостійні операції ЄС можливі лише на периферії Європи, наприклад на Балканах, у локальних зонах, де відбуваються небезпечні заворушення, або ж у Африці, де відбуваються численні негативні процеси, а вірогідність втручання США мінімальна.

Важливим для ЄС є регіон Середземномор'я, в якому існують варіанти громадянських війн, гуманітарних катастроф, створення баз для тренувань терористів та розповсюдження зброї масового знищення. Існування 13 військових груп дозволить Євросоюзу проводити паралельно одразу дві операції, що без сумніву буде запорукою безпеки континенту. Водночас є маловірогідним проведення місій збройних сил ЄС де-небудь у Азії або в Латинській Америці, принаймні в найближчу декаду, і ці регіони можуть бути суцільно передані у сферу компетенції НАТО. Цікавим є те, яким чином може відбитися вступ Туреччини до Євросоюзу: у разі такої події ЄС отримає повне право на втручання в регіоні Великого Близького Сходу, через те що він стане сферою безпосередніх інтересів організації.

Після ефективної реалізації Європейської політики з питань безпеки та оборони може виникнути логічне питання про долю НАТО. Ця організація вже пережила певну кризу ідентичності після розпаду Радянського Союзу. Створення ж власне європейських сил безпеки може завдати рішучого удару по Альянсу. У цій ситуації збереження НАТО може мотивуватися потребами трансатлантичної співпраці, зв'язуючим елементом між США та ЄС, такою собі кантівською «річчю у собі». Для Організації Північноатлантичного договору залишається не так багато опцій: або реформуватися в принципово нову за функціями глобальну організацію, або перетворитися на якийсь трансатлантичний форум демократій. Перебіг подій вказує на те, що було обрано саме перший варіант. Трансформація НАТО триває вже декілька років, у 1999 та 2004 рр. відбулися дві «хвилі розширення», наслідком яких стало приєднання 10 країн Центральної та Східної Європи. Вашингтонський самміт 1999 р. характеризувався прийняттям нової Стратегічної концепції, в якій було визначено загрози безпеці. Знаковим став Празький самміт 2002 р., головним лейтмотивом якого можна назвати те, що внесок США у забезпечення європейської безпеки перестав бути головним питанням усередині Альянсу. НАТО, яка раніше базувалася саме на американських зобов'язаннях перед Європою захищати її від радянської загрози, почала трансформуватися в альянс, в якому тепер європейці зобов'язані допомагати США у впровадженні їх глобальної стратегії [29, с. 49]. Інша річ, що ці наміри не виправдалися, яскравим прикладом чого стала ситуація з Іраком навесні 2003 р., але водночас можна згадати Афганістан, в якому після виведення основних американських сил, які розтрощили «Талібан», доволі ефективно працює місія НАТО, яка складається насамперед з європейських держав-членів організації. Трансатлантична криза 2003 р. мала ще один негативний наслідок для Альянсу — США стали надавати пріоритет ситуаційним коаліціям, а не постійно діючим організаціям, таким як НАТО. Для європейців же постійно діючі альянси мають більшу вагу, особливо зважаючи знову ж таки на досвід Іраку та Афганістану, в яких існують проблеми з постконфліктним улаштуванням після закінчення військових дій тимчасовими коаліціями. Також, згадуючи операцію НАТО в Афганістані, варто відзначити її формат — фактично це коаліція держав-членів по бажанню. З одного боку, це може бути прикладом дій Альянсу в майбутньому — для вирішення певного питання створюється коаліція з держав, які бажають брати участь, але з іншого це загрожує єдності організації, яка за відсутності спільної стратегії може стати ареною постійних суперечок.

З огляду на трансформації, що їх переживає НАТО, розбудова Європейської політики з питань безпеки та оборони цілком може виявитися дієвим способом виходу з цієї непростої ситуації. Однак для запуску механізму Європейської політики безпеки та оборони вирішальною, вочевидь, є позиція Сполучених Штатів Америки. У нинішніх умовах Вашингтон аж ніяк не перебуває в стані ейфорії щодо перспективи перетворення Євросоюзу на наддержаву. І причин тому чимало. По-перше, якщо звернутися до історії, то до 40-х років ХХ століття міцних союзницьких зв'язків між континентальною Європою та США не існувало — навпаки, від часу появи американської держави наприкінці ХVIII століття між Європою й Америкою точилися постійні конфлікти, доходило навіть до воєн. Лише загроза з боку СРСР змусила до створення трансатлантичного блоку, сенс існування якого мав би зникнути після розпаду Радянського Союзу. Проте Сполучені Штати Америки швидко усвідомили, що економічно потужна Європа, вирушивши у самостійне плавання, здатна швидко перетворитися на суперника не лише в економічній царині, але й у сфері безпеки [29, с. 50]. Після розширення ЄС у 2004 р. побоювання Вашингтону лише посилилися. ЄС-25 випередив США у багатьох сферах: за розміром ринку, населенням, обсягом ВВП, кількістю ТНК. Позитивний торгівельний баланс зони євро у 2004 р. становив 74,4 млрд. $, тоді як у США того ж року він був від'ємним — 500 млрд. [29, с. 50]. Створення власне європейської системи безпеки, без тісних трансатлантичних зв'язків, означатиме появу для США реальної противаги — не такої ефемерної, як Китай, колись, у якомусь 2050 р., а реальної, існуючої, а отже, вдвічі небезпечнішої. Важко сказати, чи взагалі є в намірах європейців створення автономної від США архітектури безпеки. Принаймні потуги Франції знайти союзників, щоб створити альтернативу Америці, закінчилися лише появою осі Париж — Берлін — Москва, життя якої скінчилося швидко та блідо і трималося лише на відносинах трьох друзів — Ширака, Шредера та Путіна. Після перемоги ХДС/ХСС на виборах в Німеччині новий канцлер Ангела Меркель проголосила, що будуватиме зовнішню політику з огляду на те, що європейська інтеграція та атлантичне партнерство є двома сторонами однієї монети [29, с. 51]. У Сполучених Штатах мають зрозуміти, що Європа повинна мати певну автономію у сфері безпеки, щоб ефективно протистояти сучасним загрозам, і найголовніше те, що ЄС робить це не для того, щоб бути противагою США.

Безпека "Об'єднаної Європи" багато в чому залежить від подій на її периферії. У цьому контексті великим викликом для ЄС стали "кольорові революції", насамперед події "помаранчевої революції" в Україні та її наслідки. З одного боку, Європа підтримувала ці процеси, розглядаючи їх як певний процес демократизації в пострадянських країнах, які таким чином набувають легітимності після здобуття незалежності — не внаслідок національної боротьби, а як результату певних обставин (колапсу СРСР). Втім, перемога лояльних до ЄС та ліберальних цінностей сил не стала запорукою швидкої інтеграції цих країн до інституціональних лав організації, як це було, наприклад, з країнами Центральної та Східної Європи після подій 1989-1991 рр. Причин для цього багато — починаючи від невідповідності до Копенгагенських критеріїв (хоча важко зрозуміти, чим таким Україна кардинально відрізняється від Румунії та Болгарії, які мають вступити до ЄС у 2007 р. — хіба що відсутністю таких потужних лобістів як Франція та Німеччина) і до природного спротиву Росії, яка не бажає, щоб колишні країни СРСР виходили з-під її сфери впливу. Але водночас "помаранчева революція" мала наслідком певну "психологічну революцію", змінивши карту Європи таким чином, що "Донецьк наблизився до Парижу, а Петербург — до Пекіну" [29, с. 51]. Україна має всі шанси стати членом НАТО вже у близькому майбутньому, і навіть перспективи членства в ЄС вже не виглядають такими примарними і абсурдними, як декілька років тому. Інтеграція Києва до цих структур надасть подібні шанси й іншим пострадянським республікам, насамперед Молдові та Грузії, й істотно вплине на Білорусь. За такого варіанту Росію, фактично, буде витіснено з європейського континенту, і це може підштовхнути Москву до більш тісних відносин із Пекіном, що може мати дуже негативні наслідки для тієї ж таки Європи та США. Водночас не потрібно забувати про існуючу залежність країн ЄС від російських енергоносіїв, що безумовно впливатиме на перспективи та швидкість інтеграції пострадянських республік до "Об'єднаної Європи". Взагалі, характеризуючи відносини ЄС та Росії, важко визначити, що це — стратегічне партнерство чи позиційне суперництво. З одного боку, існують приязні відносини російського президента Володимира Путіна із лідерами таких впливових країн як Франція, Великобританія та Італія, з іншого боку ЄС постійно критикує його авторитарну політику та затягує переговори про спільні "чотири простори". Також не слід забувати, що в постпомаранчевій дійсності в Росії домінує думка, що ЄС замість доброзичливого конкурента та стратегічного партнера у справі побудови багатополярного світу перетворюється на головного супротивника. Викликано це двома основними факторами:

1) ЄС — єдина велика держава (наразі співтовариство держав), кордони якої ще не встановилися й її розширення відбувається за рахунок колишніх російських зон впливу;

2) якщо раніше в Москві ЄС вважали знаряддям зовнішньої політики Парижу та Берліну, то зараз ЄС для Росії — провідник інтересів Вашингтону та Варшави [29, с. 51].

Геополітичні трансформації в світі надають шанс "Об'єднаній Європі" стати потужним глобальним гравцем, особливо враховуючи те, що відбулося значне розширення європейських та євроатлантичних організацій. Водночас цьому процесові заважає внутрішня криза, яка охопила ЄС після провалу референдумів по Конституції, й внаслідок цього — замкнутість на внутрішніх проблемах, замість розширення зовнішньополітичного впливу. Майбутнє Європи залежить від спроможності переходу на якісно новий ступінь — політичної інтеграції, яка б дозволила країнам Союзу стати монолітним утворенням, що має єдину з позицій економіки, зовнішньої політики та безпеки.

Будучи універсальною міжнародною організацією — суб'єктом світового масштабу — Європейський Союз повинен проводити більш активну і більш узгоджену зовнішню політику і політику в області безпеки, створити відповідний його світовій ролі військовий і політичний потенціал, бути здатним до проведення операцій різного типу за межами своїх географічних границь.

2.2. Соціальні конфлікти

Перевага «ідеології війни» і різних видів нетерпимості над ідеологіями толерантності та взаємоповаги.

Цей тип ідеології настільки розповсюджений і наскрізно пронизує міждержавні відносини, що його справді можна назвати глобальним. На перший погляд, ця загроза належить до етики, тобто до гуманітарної царини, і складно прорахувати реальні наслідки такого перенесення принципів неоліберальної конкуренції в економіці на міждержавні відносини загалом. Проте той факт, що в міжнародних відносинах «сила права» непомітно замінюється «правом сили», ідеологією панування, стратегією перемоги над реальним або віртуальним ворогом, засвідчує реальну небезпеку катаклізмів, не першою, але найвражаючою «ластівкою» яких стали теракти [2, с. 48].

Ця ідеологія впроваджується у публічну масову свідомість через респектабельні концепції «геополітичного реалізму», «війни цивілізацій» С. Хантингтона, нетерпимості ісламських фундаменталістів. До того ж безальтернативність цих міфологій панування і тотальної війни загрожує викликати ланцюг перманентного насильства.

Наведемо конкретні приклади згаданих ідеологій.

Агресивний націоналізм слаборозвинутих держав.

Цей тип загроз безпеці виникає від зіткнення двох протилежних тенденцій:

а) властивої глобалізаційній тенденції інтернаціоналізації і космополітизації всіх процесів життєдіяльності суспільств і держав — від економіки і до культурних впливів, відкриття всіх кордонів і стирання меж як географічних, так і станово-класових;

б) тенденції зміцнення молодими державами і тими, що розвиваються, свого суверенітету під ідеологічними гаслами націоналізму [2, с. 49].

Так само, як економічні процеси раніше призводили до націоналізму, створюючи централізоване, лінгвістично гомогенне співтовариство, так і нині ці, але вже істотно трансформовані економічні процеси підштовхують до руйнування національних бар'єрів через створення єдиного інтегрованого світового ринку. Глобальні економічні сили сприяють розвитку нового, ціліснішого світу, в якому деякі істотні функції суверенної держави атрофуються, оскільки нова економічна ситуація вимагає адекватно утвореної робочої сили і мобільності як чинника зростання продуктивності праці.

Цей процес захопив зненацька деякі молоді держави і ті, що розвиваються (наприклад, на пострадянському просторі), у яких формування політичної нації тільки-но розпочалося. Правлячі еліти цих держав вважають, що інтернаціоналізація шкодить цьому процесові, і чинять їй супротив, який може мати різноманітні форми, наприклад, заходи ізоляціоністського характеру, військового опору, заохочення до міжнародного тероризму проти розвинутих країн.

Ксенофобія і расово-етнічна нетерпимість багатих країн.

Підґрунтям цього процесу є переміщення величезних мас емігрантів, викликане глобалізацією (це може бути як економічна, так і політична еміграція), з бідних країн у більш розвинуті й багатші. З бідних країн люди прямують до регіонів з вищим життєвим рівнем, причому цей потік «Південь–Північ» дедалі більш посилюється і з урахуванням перспектив демографічного розвитку світового населення може ще зростати. Усе важче, приміром, стає зупинити потік алжирців до Франції, де вже мешкає багатомільйонна арабська громада і де робітник отримує в середньому 30 тис. дол. США на рік, тоді як у себе на батьківщині ця цифра становить близько 700 дол. [2, с. 49].

За даними Світового банку, емігранти регулярно надсилають своїм родинам не менше 70 млрд. дол. щороку — сума, що поступається лише доходам від експорту нафти і значно перевищує офіційну цифру допомоги розвинутих країн державам, що розвиваються. Ця обставина призводить у розвинутих країнах до спалахів ксенофобії. Етнічна ворожість і дискримінація поступово стають загальним явищем для всіх частин Європи, що посилює небезпеку приходу до влади в європейських країнах націонал-екстремістських сил, можливо, навіть з фашистським відтінком. Тому опозиція на Заході, що виступає проти припливу еміграції, найближчим часом, вірогідно, посилить свої позиції.

У цьому сенсі симптоматично, що Ж.-М. Ле Пен, який пообіцяв виселити з Франції 3 млн. емігрантів, уже отримав 15% голосів виборців на останніх президентських виборах, і ця тенденція в країні, мабуть, збережеться.

Відсутність парадигми керування в сучасному світі.

Суть цієї загрози полягає в труднощах знаходження оптимального шляху між Сциллою Хаосу і Харибдою насильницького порядку — двох форм, що органічно пов'язані з глобалізацією і між якими перебуває сучасний світ. Тобто глобалізація посилює доцентрові тенденції до інтеграції, але водночас вона стимулює відцентрові тенденції до дезінтеграції, регіоналізації та маргіналізації [2, с. 50].

У контексті вищезазначеного можна констатувати, що парадокс революції в галузі інформаційних технологій полягає в тому, що, з одного боку, вона збільшує зону тотального контролю, а з другого — неконтрольованої інформаційної анархії «всесвітньої павутини» і як вільне переміщення капіталів створює можливість утрати над ними контролю з боку національної держави. У світлі цієї тенденції втрати традиційних функцій національної держави, глобалізаційні процеси поставили людство перед необхідністю наднаціонального органу керування. Однак консенсусу з приводу того, яким має бути цей орган, поки що нема. Наведемо два конкретних приклади досить суперечливих спроб інтеграційного сценарію.

Європейський Союз. Говорячи про ЄС, можна підтримати думку Дж. Сороса про те, що ця структура є «гігантським експериментом у соціальній інженерії», який на цьому етапі ще не виробив адекватної парадигми і стратегії управління, підірвавши фактом свого існування національний суверенітет тих держав, які до нього ввійшли. Основна проблема, що й дотепер не розв'язана, полягає в рівні повноважень, які мають бути делеговані керівним органам Європейського Союзу, що, у свою чергу, підводить до питання про те, яку форму державності повинен мати ЄС? А це супроводжується низкою гострих проблем, пов'язаних із внутрішньоєвропейською безпекою [24, с. 28].

На сьогоднішній день ЄС як державний орган являє собою крихку бюрократичну структуру, до того ж, як зазначають багато експертів, «не підзвітну громадськості». Унаслідок розмивання ролі національної держави як суб'єкта прийняття рішень і відповідального за них відбувається перекладання цієї відповідальності на уряд Євросоюзу (те, що Сорос відзначав як «дурну звичку обвинувачувати Брюссель в усьому, що не подобається їх громадянам»), втрачається почуття громадянства, а процес формування загальноєвропейської ідентичності гальмується. Усі ці тенденції призводять до сплеску антиінтеграційних форм ідентичності — регіональної, етнічної, найчастіше заснованих на агресивній ксенофобії, про яку йшлося вище.

Подальше розширення ЄС за рахунок прийняття в нього нових членів не розв'язує зазначених проблем, а лише заганяє їх углиб, закладаючи фундамент основного протиріччя між «старою» Європою і Європою «новою», геополітично орієнтованою на Сполучені Штати Америки. Досить показовим щодо цього є гальмування євроінтеграції на стадії вироблення загальної Конституції для розширеного ЄС. Нерівномірність економічного розвитку дається взнаки і тут: менш розвинуті країни «нової» Європи остерігаються потрапити під непропорційний вплив більш сильної «старої» Європи.

Відставання політико-правової складової євроінтеграції від досить високого рівня економічної інтеграції, якої вже досягли країни ЄС, може, у свою чергу, спричинити гальмування в економічному розвитку регіону з усіма наслідками, які з цього випливають.

Сполучені Штати Америки. Приклад США показовий як не менш цікавий експеримент спроби установлення світового порядку як наддержави — парадигма, що змінила парадигму балансу сил епохи «холодної війни». Очевидно, що на цьому шляху наявні серйозні втрати, і ми констатуємо це без тіні огульного критиканства, розуміючи, що через безпрецедентність такої ситуації у світовій історії знаходження Сполученими Штатами своєї ролі у світі відбувається навпомацки, методом проб і помилок.

Основна проблема, з якою стикається ця парадигма управління, полягає в площині співвідношення міжнародного права з можливим насильством. Якщо основна проблема для безпеки в європейській парадигмі управління полягає в крихкості і внаслідок цього недостатньої ефективності, то основні ризики і загрози, що приховує у собі парадигма світового управління за допомогою наддержави, є, навпаки, похідними потенційної жорсткості подібної технології. Така жорсткість уже призвела до небезпечних наслідків у вигляді поки ще часткового руйнування традиційних інститутів міжнародного права (йдеться про ООН). Окрім того, ця жорсткість неминуче викликає протидію, яку можна побачити на прикладі тотальної боротьби з тероризмом, що (з огляду на вихідну тезу про те, що розширення технологій та інструментів боротьби із загрозами примножить ці загрози) загрожує перетворитися на перманентно-нескінченну [24, с. 35].

Таким чином, можна констатувати, що ця парадигма управління в її жорсткому варіанті породжує, вірніше, посилює два типи загроз — загрозу залякування слабкої держави сильною (через послаблення механізмів міжнародного права) і загрозу залякування сильної держави слабкою, що наочно демонструє практика сучасного тероризму.

Отже, серед виразних негативних наслідків реалізованого нині варіанта так званого соціального прогресу — зниження реального рівня життя населення, руйнування сформованих демократичних традицій і пряма загроза національним інтересам окремих країн.

Імовірно, що основна причина розширення і підвищення рівня загроз безпеці в сучасному світі пов'язана саме з неоптимальною (нерідко — насильницькою) формою поширення західної інтерпретації соціального прогресу і відповідних їй світоглядних, політико-ідеологічних і культурних цінностей. Таке розуміння не виключає можливості добровільного запозичення народами інших культур західної культури і західної версії соціального прогресу, зокрема принципів пріоритету права, справді демократичних стандартів тощо.

Однак добровільність такого прийняття припускає, що загальний напрям виходу із зазначених вище проблем, ризиків і загроз безпеці полягає у відмові від загальної неоліберальної уніфікації світу на основі ринкової економіки і визнанні повної рівноправності незахідних духовно-ціннісних орієнтацій у світі реальності, у тому числі й інтерпретацій того феномену, що має назву соціальний прогрес.

Перш, ніж виробляти стратегію і тактику нейтралізації нових викликів і загроз безпеці, варто взяти для себе як фундаментальний принцип і підстави для подібної стратегії і тактики право Іншого бути Іншим і право кожного бути самим собою. Потрібно шукати нові, досконаліші форми інтеграції і нові форми глобального управління, засновані на культурі взаємної поваги, солідарності і мультикультурного Діалогу, — ось імператив нового часу [24, с. 36].

Вироблення цієї нової культури Діалогу, що ґрунтується на посилці рядоналежності та паритеті різних систем духовно-ціннісної орієнтації у світі, повазі права будь-якої людини бути Іншою, але при цьому володіти усіма правами і свободами й, нарешті, толерантністю і терпимістю, після уроків недавнього минулого не є лише побажанням, певним демаршем або своєрідною релігійною проповіддю. Ця культура Діалогу як наслідок відмови від жорстких, силових моделей інтеграції і управління світом, що глобалізується, є єдиною умовою виживання сучасного людства, щоб воно не тільки подібно до Геракла боролося з породженими ж ним загрозами, а й подібно до Сізіфа не тягло на собі зростаючий вантаж власних хиб і помилок [24, с. 37].

Перед лицем цих нових викликів на граничній межі існування людство напевне зуміє знайти гідний вихід із ситуації катастрофи, що насувається. Тому можна повторити слова Фолкнера: безсумнівно, що людина не тільки виживе, вона ще й переможно ствердиться.

І це буде єдиним незаперечним свідченням того, що феномен, який має назву соціальний прогрес, все-таки існує, оскільки саме людина, її висхідний поступ може бути його безальтернативним критерієм і векторним орієнтиром.

2.3. Економічні та екологічні конфлікти

Отже, провідний принцип неоліберальної глобалізації, який дедалі ширше утверджується як у розвинутих країнах, так і в державах, що розвиваються, — це підпорядкування. Воно змінює усталене трактування демократії та ставить у центр інтересів усієї системи інтереси її ключової ланки — панівних фінансово-промислових груп. Підтримка такого порядку й забезпечення покори з боку решти членів світової спільноти досягається методами силового, зокрема й військового, тиску, що наочно продемонстрували США в Іраку [17, с.19].

Тривожним симптомом цієї тенденції є трансформація функцій ООН: після відомих подій останнього часу вона вже не виступає гарантом національного суверенітету й національної безпеки, а також захисту слабких держав від «сваволі» сильних.

Нині інвайроментальна агресія перетворюється на головне джерело політичних конфліктів. Термін “інвайроментальна” агресія з’явився на початку 70-х років і позначає руйнування та виснаження природного середовища на території однієї держави внаслідок впливу іншої держави [27, с.83].

Розрізняють три групи екологічних конфліктів: територіальні, природно-ресурсні та екологічні.

Конфлікти за землю та ресурси мають надзвичайно давню історію.

Міжнародні конфлікти — як у попередні роки, так і тепер — нерідко спалахують через паливо та мінеральні ресурси. Особливо загострилися суперечки за ресурси на початку 70-х років, коли у світі розпочалася велика економічна криза. У США навіть виникла концепція “війна за ресурси” [27, с. 84].

Багато держав нещадно експлуатують надра африканського континенту. Ще зовсім недавно за рахунок ресурсів Африки США покривали свої потреби в кобальті на 72%, сурмі — на 43%, марганці — на 51% [27, с. 84].

Конфлікти за землю й територію виникають із різних причин. Найчастіше ж ідеться про географічне положення території у військово-стратегічному або економічному сенсі. Приміром, конфлікт і зіткнення між Аргентиною й Англією через Мальвінські острови почалися через їхнє вигідне військово-стратегічне положення, а також через ресурси (риболовна зона).

Територіальні конфлікти вже давно тривають між Ізраїлем та Ліваном, Єгиптом та Ізраїлем і часто вирішуються з позиції сили. Численні конфлікти відбуваються і в Персицькій затоці: між Кувейтом і Саудівською Аравією, між Іраном і Кувейтом — не лише за землю, але й за нафту.

Територіальні конфлікти можуть мати й релігійну основу. Це так звані територіально-етнічні конфлікти. Вони дуже яскраво проявились у 60-ті роки в Африці, а саме: між Алжиром і Марокко, Сомалі і Кенією.

Міжнародні конфлікти виникають також через природні ресурси: енергетичні і продовольчі, сировинні.

Нерідко трапляються “рибні” конфлікти. Добре відома так звана “тріскова війна”. Такі сутички відбуваються між Іспанією та Англією; між Болгарією та Норвегією; між Іспанією та Португалією; між Росією та Японією.

Сьогодні триває інтенсивний розподіл природних ресурсів світового океану.

Конфлікти через забруднення атмосфери.

Чи не найбільше конфліктів виникає внаслідок проникнення через кордон держав забрудненої атмосфери. Такі конфлікти найчастіше відбуваються в Європі та Північній Америці. Винуватцями забруднення атмосфери багатьох країн в Європі є Англія та Німеччина. Кислотні дощі — теж одна з причин конфліктних ситуацій між державами в Європі. У Швеції ознаки сильного підкислення виявлені в 25 тис. озер, внаслідок чого була отруєна риба. За оцінками спеціалістів Швеції, 90% забруднюючих речовин, які випадають з атмосфери, надходять із закордону [27, с. 92].

Англія, одна із головних забруднюючих країн, щороку викидає в повітря 3,5 млн. т. оксиду сірки, приблизно 1 млн. т. якого “експортується” в Ісландію, Швецію, Данію, Фінляндію, Норвегію [27, с. 92].

Величезною катастрофою з екологічними наслідками була аварія на Чорнобильській АЕС. Радіоактивні хмари за короткий час розповсюдились на тисячі км. від місця аварії. У північній Швеції після катастрофи спостерігалося багаторазове (у 10-15 раз) підвищення радіоактивності м’яса деяких тварин. У Ленінградській області виявлені плями радіоактивного забруднення лісових та болотних територій.

Конфлікти через забруднення морських вод.

Особливо часто виникають останнім часом. Найчастіше забруднюючою речовиною є нафта. Плями її швидко мігрують і відчутно порушують морські екосистеми.

Екологічні конфлікти в морі виникають і в наслідок воєнних дій. Воєнні операції між Іраком і Іраном у Персицькій затоці в 1993 р. призвели до зруйнування нафтових свердловин. Утворилася велика нафтова пляма, яка досягла узбережжя ряду держав: Кувейту, Саудівської Аравії, Арабських еміратів. Забруднення призвело до загибелі риби, птахів, дельфінів, черепах [27, с. 95].

Міжнародні конфлікти виникають також через забруднення озер, річок. Чимало держав забруднюють не тільки свої, а й водойми сусідів.

При економічних конфліктах інколи важко знайти винуватця. Стратегія боротьби з глобальними забрудненнями навколишнього середовища включає: по-перше, збір інформації про забруднення, по-друге, вивчення наслідків забруднення, по-третє, вжиття заходів по нейтралізації або усуненню джерела забруднення [27, с. 97].

2.4. Військові конфлікти

За оцінками дослідників, існує кілька десятків проблем, які за масштабністю охоплення належать до глобальних. Серед найголовніших – збереження миру на планеті, забезпечення стабільного й збалансованого розвитку світового господарства, екологічна проблема, а також питання життєдіяльності та якості життя людей [14, с. 113].

Проблема збереження миру на Землі посідає чільне місце, адже в разі виникнення глобального військового конфлікту у світі, насиченому ядерною зброєю та ядерними технологіями (АЕС тощо), решта проблем втрачає будь-який сенс. Те, що наслідки ядерного інциденту неможливо обмежити межами певної території, наочно продемонструвала катастрофа на Чорнобильській АЕС (1986 рік).

Жорстока правда полягає в тому, що за всю історію людства ще не було накопичено такої кількості смертоносної зброї – її вистачить, аби кілька разів знищити все живе на Землі або й саму планету.

На початку 90-х років країни світу витрачали на військові потреби понад 1 трлн. доларів на рік. Ця сума дорівнювала обсягу роботи всього світового ринку послуг або ж була співмірною з третиною обороту світової зовнішньої торгівлі. Майже половину коштів на військові потреби у світі витрачають дві країни – США та Росія. В деяких державах військові витрати перевищують 1/10 їх ВВП. Це насамперед ті країни, які постійно втягнуті у військове протистояння (КНДР, більшість держав зони Перської затоки тощо). Чимало небагатих за доходами на душу населення країн світу вкладають у військову сферу коштів більше, ніж у соціальну сферу (Китай, Пакистан, Іран, Ірак, Сирія, Куба, В'єтнам та ін.) [14, с. 115]. На задоволення попиту на воєнні товари та послуги, за оцінкою ЮНЕСКО, працює 50 млн. чоловік, в розробках військового характеру беруть участь півмільйона вчених та конструкторів, або 1/5 науковців світу.

Особливо велику небезпеку становлять арсенали ядерної зброї. На сьогодні ядерна зброя зосереджена в 5 державах світу (постійних членів Ради Безпеки ООН – США, Росії, Великобританії, Франції, Китаю). Перші дві мають по кілька десятків тисяч ядерних зарядів, решта – в межах однієї тисячі ядерних зарядів кожна. Ця зброя може бути доставлена до цілі за допомогою трансконтинентальних ракет, що запускаються зі стаціонарних установок або ракетами середнього радіусу дії з мобільних установок, ракетами з надводних та підводних кораблів військово-морських флотів, бомбардувальниками, які несуть ядерні бомби. Безумовно, якби людство скоротило витрати на військові потреби і пішло по шляху ядерного роззброєння – планета Земля стала б більш спокійним місцем для життя. Наприкінці XX ст. міжнародна обстановка у світі поступово змінюється від конфронтації до взаєморозуміння і співробітництва. Але на жаль, на планеті все ще зберігаються точки потенційних міжнародних або міжнаціональних конфліктів. Тільки від закінчення Другої світової війни до початку 90-х років відбулося понад 30 міжнародних та близько 90 внутрішньодержавних конфліктів, в яких загинули десятки мільйонів людей. І якщо в міжнародних конфліктах співвідношення загиблих цивільних та військових приблизно рівне, то в громадянських та національно-визвольних війнах цивільного населення гине втричі більше, ніж військових [5, с. 25].

У 80-90-ті роки XX ст. продовжувались військові конфлікти на Близькому Сході та в районі Перської затоки, не вщухали війна в Афганістані, сутички в Індокитаї, Латинській Америці, громадянські війни в Східній (Ефіопія, Судан, Сомалі) Південній та Центральній (Ангола, Мозамбік, Бурунді, Демократична Республіка Конго) Африці, на терені колишньої Югославії та просторах СНД [5, с. 25].

На Балканах конфлікти відбуваються перманентно впродовж століть, хоча особливо інтенсивно в останнє десятиліття. Термін «балканізація» ввійшов до геополітичного дискурсу як термін, що позначає зону особливо гострих і тривалих конфліктів. Конфлікти час від часу спалахують і в інших зонах, де європейці можуть бачити загрозу власним життєвим інтересам – Палестина, Кавказ, Молдова, Кіпр тощо. Але, на відміну від усіх інших конфліктів, уроки яких слід враховувати під кутом зору формування європейської безпеки, косовські події створюють ще й особливу правову ситуацію, оскільки позначені втручанням у внутрішні справи суверенної держави збройних сил інших держав без обов’язкової в таких випадках санкції Ради Безпеки ООН. Післявоєнна Європа неодноразово стикалася з подібними речами, але вперше таку акцію здійснюють країни НАТО, причому щодо країни, яка традиційно не належала до Західного блоку держав.

Геополітичний контекст подій на Балканах справді за бажанням можна тлумачити в напрямі відновлення конфронтаційної логіки біполярного світу. Але має сенс також замислитися над більш глибоким підгрунтям конфліктної ситуації – підгрунтям, на яке може спиратися власне українське бачення процесів, що тут відбуваються. Така ситуація потребує осмислення з точки зору міжнародного права, що вступає тут у протиріччя з реальною міжнародною політикою. Це, зрозуміло, вкрай важливо для процесів формування надійних і легітимних систем регіональної та національної безпеки.

Балкани – це конфліктний геополітичний простір, на якому відбувається часте й інтенсивне чергування подій. Дестабілізуючий осередок існує в Албанії, що сприяє пожвавленню албанського націоналізму і в Косово. Болгаро-македонські суперечки і значна кількість албанців у Македонії – потенційна небезпека для регіону. Хронічна напруженість у стосунках Греції і Туреччини через територіальні води в Егейському морі і у зв’язку з проблемою Кіпру – також тяжіє над системою міжнародних відносин на Балканах. Внаслідок дій НАТО Балкани стають зоною особливої уваги альянсу: великий військовий контингент миротворчих сил НАТО перебуває в Боснії, додаткові контингенти розташовані в Албанії та Македонії, в Угорщині вздовж сербського кордону розміщені бази, а біля берегів Чорногорії стоїть Шостий флот США.

Іноді щодо косовських подій проводять аналогії з подіями у Чечні або в Курдистані, але це можна робити лише до певної межі. Чеченська ситуація, як вважалася, так і вважається внутрішньою справою самої РФ. Так само і з курдською проблемою, що є внутрішньою справою Туреччини. Тут, як і в багатьох інших випадках євроатлантична спільнота зазвичай брала на себе лише роль спостерігача. В Боснії НАТО вже більш грунтовно включилося до конфліктної ситуації – на рівні участі в миротворчих операціях, але за мандатом ОБСЄ та за згодою РБ ООН. Крім того, в Боснії ми маємо не тільки міжетнічне, але й міждержавне протистояння (Сербії та Хорватії), що само по собі виводить конфлікт у ранг міжнародного. В Косово внутрішній міжетнічний конфлікт переростає на міжнародний шляхом його поступової ескалації, що мало наслідком безпосереднє втручання країн НАТО.

Серед причин конфлікту – нездатність керівництва СРЮ своєчасно визначити політичну лінію щодо Косово, реалізувати на практиці політику національно-культурної автономії, спрогнозувати основні напрями загострення ситуації і вплинути на лідерів опозиції, прихильність керівництва СРЮ до силових методів вирішення конфлікту. На характер конфлікту впливають і серйозні економічні проблеми в Югославії, пов’язані з наслідками економічної блокади, припиненням інвестицій і заморожування югославських рахунків за її кордонами [5, с. 28]. На еволюцію позицій щодо Косово неабиякий вплив чинили і кардинальні політичні зміни в сусідній Албанії, що після багаторічної ізоляції стала грати помітну роль у південній частині Балкан. Албанія неодноразово заявляла, що вона не залишиться байдужою на випадок поширення конфлікту в Косово і надасть косовським албанцям допомогу моральну, матеріальну та зброєю, якщо в цьому виникне необхідність. Проголошення в Косово незалежності, створення окремої держави і приєднання її до Албанії, до чого прагнуть радикальні сили албанців, приховує в собі можливість загальнобалканського вибуху.

1 квітня 1998 р. Рада Безпеки ООН проголосувала за оголошення ембарго на постачання озброєнь СРЮ «з метою сприяння досягнення миру і стабільності в Косово». Цей крок зроблено після зустрічі міністрів закордонних справ Великобританії, Німеччини, Італії, Росії, США і Франції, що входять до Контактної групи, яка 25 березня 1998 р. в Бонні прийняла заяву про шляхи врегулювання ситуації в сербському краї Косово. Прийнята Радою Безпеки резолюція закликала югославський уряд негайно вжити усіх необхідних заходів для досягнення політичного вирішення проблеми Косово шляхом діалогу та виконання рішень Контактної групи. Суть резолюції полягала в тому, щоб припинити всі дії югославських сил безпеки, що поширюються на цивільне населення, вивести сили безпеки з району Косово, забезпечити постійний та ефективний моніторинг у районі конфлікту; надати можливість повернутися біженцям, забезпечити вільний доступ на косовську територію міжнародних організацій, надати гуманітарну допомогу, вжити заходи довіри й досягти політичного рішення проблеми. Одночасно документ пропонує керівництву косовських албанців засудити всі терористичні акти і нагадує, що всі елементи албанської общини повинні домагатися своїх цілей винятково мирними засобами. Положення, що випливають з резолюцій РБ ООН, стосувалися й політичного керівництва косовських албанців, які також повинні були вжити необхідних заходів для припинення терористичної діяльності і рішуче відмежуватися від сепаратистських прагнень [5, с. 30].

Загострення конфлікту почалося з того, що в жовтні 1998 р. президенту СРЮ С. Мілошевичу було передано офіційне послання Вашингтона, у якому йшлося про неминучість повітряних ударів НАТО на випадок невиконання вимог резолюції № 1199 РБ ООН. 13 жовтня 1998 р. Рада НАТО приймає політичне рішення щодо нанесення ракетно-бомбових ударів по території Югославії у зв’язку з кризою в Косово. Рішення про військові дії проти суверенної країни НАТО вийшло за рамки Вашингтонського договору щодо утворення Альянсу, який передбачає, що він є суто оборонним блоком із певною зоною відповідальності. Таке рішення прийняте в обхід Ради Безпеки ООН, хоча і на підтримку її резолюцій. Отже, воно створює прецедент порушення міжнародного права, оскільки мандат на застосування військової сили може дати тільки РБ ООН [5, с. 30]. Без цього будь-які дії держави або блоку держав проти будь-якої суверенної країни кваліфікуються не інакше, як воєнна агресія. Положення про заборону застосування сили включено до Статуту ООН у 1945 р. як вищий принцип. Збройне втручання з гуманітарними цілями не визнається міжнародним і звичайним правом, хоча таку мотивацію іноді використовують для порятунку власних громадян, що потрапили у небезпечну ситуацію в іншій країні.

Великомасштабні воєнні дії проти суверенної держави не можуть не викликати засудження з боку міжнародної спільноти. Це справедливо, оскільки, якщо ламають систему, починається безладдя й сваволя, порушується усталений порядок, і тоді будь-хто вважатиме можливим брати на себе право втручання на користь якої-небудь групи населення в тій або іншій країні. Так і в ситуації з Косово світова громадськість не залишилася байдужою. В багатьох країнах пройшли акції протесту проти ракетно-бомбових ударів НАТО по Югославії.

Особливо масштабними сплесками емоцій відзначалися антинатовські демонстрації в Москві, що відбувалися переважно за ініціативою націонал-патріотичних та прокомуністичних сил під гаслами слов’янської єдності. У щирість виступів останніх на захист міжнародного права важко повірити, оскільки ті ж комуністи, не вагаючись, порушували міжнародне право під час подій у Чехословаччині в 1968 р., воєнного стану в Польщі у 80-х роках або під час війни в Афганістані. Швидше можна вважати, що їхні дії продиктовані стереотипами конфронтаційного мислення, усталеного в біполярну добу, коли головним ворогом комуністів вважався світовий імперіалізм і його ударний загін – військово-політичний блок НАТО.

Не можна все ж ігнорувати виступи багатьох чесних людей, які щиро вбачають в акціях НАТО саме порушення міжнародного порядку й відчувають можливу загрозу своїм правам і власній безпеці. Тут варто замислитись, наскільки їхні побоювання обгрунтовані, а також над тим, наскільки відповідає дійсності висвітлення подій засобами масової інформації.

3.1. Середземномор'я в відносинах Схід-Захід

Основою партнерства Альянсу з державами Середземномор'я та Близького Сходу виступають Удосконалений Середземноморський діалог і Стамбульська ініціатива співпраці. Саме вони мають закласти підґрунтя для розробки програми, яка сприятиме суттєвому розширенню контактів з країнами арабського світу.

Пропозиції, озвучені на Стамбульському саміті та схвалені лідерами країн НАТО, з'явилися внаслідок низки робочих зустрічей заступника Генерального секретаря НАТО посла Алессандро Мінуто Ріццо з представниками держав-учасниць Середземноморського діалогу та членами Ради співробітництва країн Перської затоки. Ці пропозиції започаткували довгострокову співпрацю, успішність якої залежатиме від того, наскільки активно країни Середземномор'я та Близького Сходу долучатимуться до всіх заходів, побудованих на спільно вироблених ініціативах. Заінтересовані держави цих регіонів мають повну свободу у виборі темпів та змісту співробітництва з Альянсом. Розробляючи програми співпраці, НАТО не нав'язує цим країнам жодних умов, а навпаки – всіляко бере до уваги їхню специфіку та конкретні потреби.

Підвищення статусу Середземноморського діалогу

Програма Середземноморського діалогу була запроваджена задля зміцнення регіональної безпеки та стабільності, покращення порозуміння між країнами НАТО та їхніми середземноморськими партнерами, подолання проблем, спричинених хибним розумінням Альянсу в країнах регіону, а також розвитку добросусідських відносин між ними. Ця програма є доповненням до інших міжнародних ініціатив, розроблених для цього регіону, зокрема Барселонського процесу Європейського Союзу та Середземноморської ініціативи ОБСЄ.

Попри те, що цілі Середземноморського діалогу залишаються незмінними, за останнє десятиріччя в процесі реалізації програми її зміст зазнав розширення і поглиблення. Кількість учасників діалогу збільшилася з п'яти країн, запрошених на брюссельській зустрічі міністрів закордонних справ НАТО в грудні 1994 року – Єгипет, Ізраїль, Мавританія, Марокко та Туніс – до семи: у 1995 році до програми долучилася Йорданія, а у 2000 році – Алжир [1, с. 79]. Заходи практичної співпраці викладено в щорічній Робочій програмі, яка охоплює широке коло дій, пов'язаних з питаннями інформації та преси; планування з надзвичайних ситуацій цивільного характеру; науки та охорони довкілля; врегулювання кризових ситуацій; оборонної політики та стратегії; нерозповсюдження ЗМЗ, а також легкої та стрілецької зброї; глобальної заборони протипіхотних мін; військової співпраці.

У Стамбулі лідери Альянсу ухвалили рішення, спрямовані на досягнення нового рівня в розвитку Середземноморського діалогу, які передбачають поглиблення політичного діалогу, досягнення оперативної сумісності, розвиток оборонної реформи та участь у боротьбі проти тероризму.

Виконання цих завдань передбачає поглиблення співпраці в пріоритетних галузях, визначених в політичному документі „Удосконалений та розширений формат Середземноморського діалогу”. Зокрема, передбачається здійснення спільних ініціатив у галузі громадської дипломатії з метою поширення інформації про трансформацію НАТО та співпрацю Альянсу з іншими країнами та організаціями; розвиток демократичного контролю над збройними силами та забезпечення прозорості національного оборонного планування і формування оборонного бюджету; участь у боротьбі з тероризмом, що передбачає ефективний обмін розвідувальною інформацією та співпрацю у військово-морських заходах; підтримка зусиль Альянсу, спрямованих на боротьбу з розповсюдженням зброї масового знищення та засобів її доставки; розвиток практичної співпраці з НАТО в галузях прикордонної безпеки та планування на випадок надзвичайних ситуацій; поглиблення співпраці між військовими через участь в окремих військових навчаннях та відповідних заходах в галузі військової освіти і підготовки, що дасть можливість підвищити ефективність участі середземноморських партнерів в операціях під керівництвом НАТО [1, с. 83].

Щодо операцій під керівництвом НАТО, варто зазначити, що військовослужбовці однієї з країн - учасниць Середземноморського діалогу, Марокко, нині несуть службу в складі Стабілізаційних сил в Боснії і Герцеговині, а також в складі миротворчих сил в Косові; ще дві країни, Єгипет та Йорданія, робили свій внесок в операції НАТО в Боснії і Герцеговині в минулому. Держави - учасниці Середземноморського діалогу можуть також висловити бажання взяти участь в операції “Ектив ендевор” (Active Endeavour) – військово-морській місії сил Альянсу, метою якої є виявлення, стримування і протидія терористичній діяльності в Середземному морі [1, с. 83].

Ефективність політичної складової Середземноморського діалогу може бути посилена через активізацію процесу консультацій на робочому рівні та на рівні послів у багатосторонньому (НАТО плюс сім) та двосторонньому (НАТО плюс один) форматах, а також шляхом організації спеціальних зустрічей на рівні міністрів або навіть на рівні глав держав та урядів. Перша зустріч міністрів закордонних справ держав НАТО і семи середземноморських країн відбудеться в грудні на відзнаку десятої річниці Середземноморського діалогу.

На додаток до існуючих інструментів, таких як щорічна Робоча програма, існує можливість використання механізмів, розроблених в межах програми “Партнерство заради миру”, що посилить практичний аспект Середземноморського діалогу. Зокрема, йдеться про можливість підтримки через Цільові фонди НАТО. А також варто звернути увагу на механізм планів дій, які можуть передбачати широкий спектр питань і допоможуть сформувати основу для практичної співпраці в конкретних галузях; індивідуальні програми партнерства, що дають можливість диференційованого підходу до кожної країни; використання існуючих заходів та механізмів ПЗМ для вдосконалення спроможності сил Альянсу і країн Середземноморського діалогу діяти спільно в межах майбутніх операцій НАТО; посилення ефективності участі у відповідних військових навчаннях у межах ПЗМ, а також вдосконалення співпраці в галузях науки та екології.

Стамбульська ініціатива співпраці спрямована на посилення безпеки і регіональної стабільності через нову схему трансатлантичного співробітництва з регіоном ширшого Близького Сходу і доповнює інші міжнародні ініціативи Європейського Союзу, Великої вісімки та ОБСЄ, проте має свої особливості. Один із шляхів досягнення поставленої мети передбачає розвиток двосторонньої співпраці із заінтересованими країнами регіону в межах практичних заходів, де підтримка і досвід НАТО можуть створити “додану вартість” [17, с. 30].

Удосконалений Середземноморський діалог та Стамбульська ініціатива співпраці становлять основу партнерства Альянсу з країнами Середземномор'я та Близького Сходу, що має привести до розробки програми, спрямованої на розширення контактів з державами арабського світу.

В офіційному політичному документі щодо Стамбульської ініціативи співпраці, який був оприлюднений після завершення Стамбульського саміту, НАТО визначила перспективні галузі практичного співробітництва. У межах ініціативи надається можливість отримати дорадчу допомогу, що відповідатиме конкретним потребам заінтересованих країн, в таких галузях як оборонна реформа, оборонне планування і формування відповідного бюджету, цивільно-військові відносини; розвиток співпраці між військовими з метою досягнення оперативної сумісності через участь в окремих військових навчаннях та відповідних заходах у галузі військової освіти і підготовки, що дасть можливість підвищити ефективність участі в операціях під керівництвом НАТО відповідно до Статуту ООН; обмін інформацією та військово-морська співпраця в межах боротьби з тероризмом; підтримка зусиль Альянсу у протидії розповсюдженню зброї масового знищення та засобів її доставки; розвиток практичної співпраці з НАТО в галузі прикордонної безпеки, зокрема, в межах боротьби з тероризмом, розповсюдженням легкої та стрілецької зброї, з контрабандними перевезеннями; поглиблення співробітництва в галузі планування на випадок надзвичайних ситуацій.

Таким чином країни отримують можливість спостерігати та/або брати участь як в окремих заходах НАТО/ПЗМ, так і в миротворчих операціях, що здійснюються під керівництвом Альянсу. Наприклад, одна з держав Ради співробітництва країн Перської затоки, Об'єднані Арабські Емірати, вже зробила значний внесок в операцію НАТО в Косові. Заінтересовані країни можуть також взяти участь в операції “Ектив ендевор” (Active Endeavour), або скористатися можливостями програм і тренувальних центрів ПЗМ, які спонсорує НАТО, наприклад, надіслати своїх фахівців на курси з планування на випадок надзвичайних ситуацій [17, с. 33].

АТО приділяє першорядну увагу розвитку співпраці з шістьма державами - членами Ради співробітництва країн Перської затоки: Бахрейном, Кувейтом, Оманом, Катаром, Саудівською Аравією та Об'єднаними Арабськими Еміратами. Проте Стамбульська ініціатива співпраці відкрита для участі всіх заінтересованих країн ширшого Близького Сходу, які підтримують її цілі та ідею, зокрема, що стосується боротьби з тероризмом та розповсюдженням зброї масового знищення. Безумовно, успіх ініціативи залежатиме від участі цих країн [17, с. 33].

Стамбульська ініціатива співпраці та Середземноморський діалог є окремими програмами, які доповнюють одна одну, оскільки спрямовані на досягнення однієї мети: побудові міцних відносин співробітництва з країнами Середземномор'я та регіону ширшого Близького Сходу. Інші країни також можуть отримати запрошення взяти участь в обох програмах.

Питання ставлення НАТО до ізраїльсько-палестинського конфлікту дедалі частіше обговорюється в політичних і наукових колах, а також у засобах масової інформації. Проте поки що це питання не стоїть на порядку денному НАТО. Члени Альянсу, однак, чітко зазначили в політичному документі - Стамбульської ініціативи співпраці “Прогрес у досягненні справедливого, довгострокового і комплексного вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту має залишатися пріоритетним завданням для країн регіону і міжнародного співтовариства, а також є важливою умовою для досягнення безпеки і стабільності, що є метою цієї ініціативи”.

Стосовно участі Палестинської автономії в Середземноморському діалозі або в Стамбульській ініціативі співпраці, це питання, як і питання участі будь-якої заінтересованої країни, буде розглядатися Північноатлантичною радою окремо, з урахуванням досягнень країни-кандидата.

Налагодження контактів методами громадської дипломатії.

Під час консультацій, які посол Мінуто Ріццо проводив в регіоні, стало очевидним, що для успішного впровадження Середземноморського діалогу та Стамбульської ініціативи співпраці необхідно забезпечити адекватний рівень розуміння сутності НАТО та її програм серед населення країн Середземномор'я та регіону ширшого Близького Сходу. Члени Альянсу та країни-партнери погодились, що спільні заходи в галузі громадської дипломатії є найефективнішим засобом досягнення цієї мети. Програма таких заходів має бути спрямована на роз'яснення процесу трансформації НАТО та політики Альянсу, особливо тих аспектів, які безпосередньо пов'язані з Середземноморським діалогом та Стамбульською ініціативою співпраці; на поглиблення розуміння тих переваг, які дають партнерські відносини з НАТО; на посилення взаєморозуміння та подолання негативних стереотипів щодо НАТО у сприйнятті населення країн Середземноморського діалогу та Стамбульської ініціативи співпраці.

Зрозуміло, що практичні зусилля Альянсу в налагодженні співпраці матимуть більший вплив на громадську думку країн Середземноморського діалогу та Стамбульської ініціативи співпраці, ніж найдосконаліша інформаційна кампанія, проте, НАТО має надзвичайно позитивний історичний досвід, який вартий уваги. Найуспішніший та найпотужніший Альянс в історії підтримував мир в Європі в часи холодної війни і після її закінчення почав процес трансформації, що відповідає вимогам сучасного середовища безпеки, яке швидко змінюється. У межах цього процесу Альянс розвинув нові партнерські відносини співпраці, практичні переваги яких відчули на собі як країни-партнери, так і члени НАТО. Миротворчі зусилля Альянсу від Балкан до Афганістану та співпраця з іншими міжнародними структурами дали можливість створити середовище безпеки, необхідне для постконфліктного політичного, соціального та економічного відновлення, що мало безпосередній позитивний вплив на життя мусульманських спільнот цих країн.

Стамбул – місто, в якому проходив останній саміт НАТО і яке дало назву Стамбульській ініціативі співпраці, став певним символом досягнень Альянсу. Розташоване на перехресті цивілізацій, культур та релігій, це місто стало своєрідним мостом між Європою і Азією. Однак успішне вирішення проблем безпеки, які стоять перед нами сьогодні, потребує побудови політичних мостів та спільних зусиль у подоланні розбіжностей.

В останні роки Альянс зосередив свої інформаційні зусилля в регіоні на роботі з тими діячами, чий вплив і позиція в суспільстві можуть допомогти НАТО привернути увагу ширшої аудиторії. Таким чином, Відділ громадської дипломатії НАТО визначив впливових діячів у країнах Середземномор'я та Близького Сходу і налагодив контакти з науковцями, що працюють в університетах, аналітичних центрах та інститутах міжнародних і стратегічних досліджень, а також з членами парламентів та журналістами. Провідні діячі були запрошені до НАТО. Відділ громадської дипломатії, що отримав фінансову підтримку від інших інституцій, також організував низку міжнародних конференцій. А з 1995 року НАТО організує щорічну Міжнародну конференцію з питань безпеки ширшого Середземноморського регіону, в якій беруть участь посли країн Середземномор'я і НАТО, а також провідні науковці. У травні минулого року в Оборонному коледжі НАТО в Римі відбулась конференція на рівні послів, на якій вперше зібралися представники країн Альянсу, Середземноморського діалогу і Стамбульської ініціативи співпраці.

Проблеми і завдання, які стоять перед НАТО в Середземномор'ї та регіоні ширшого Близького Сходу є іншими, але ніяк не меншими або легшими ніж ті, що стояли перед Альянсом на початку налагодження відносин співпраці з країнами Центральної та Східної Європи. Трансформація відносин протистояння, що існували за часів холодної війни, в процес інтеграції вищезазначених країн в євроатлантичні структури є, безумовно, вражаючою. Для подолання упереджень, виправлення спотвореного сприйняття та створення атмосфери взаємної довіри і розуміння з самого початку необхідно було докласти великих зусиль, які передбачали заходи громадської дипломатії, співпрацю з урядовими структурами, а також допомогу у розвитку неурядових організацій, які почали відігравати провідну роль у громадських обговореннях.

Аналогічні зусилля потрібні і сьогодні, коли йдеться про налагодження співпраці з країнами Середземномор'я та Близького Сходу, що вимагає не меншої уваги НАТО, ніж подолання наслідків протистояння між Сходом і Заходом на початку 1990-х. Першим важливим кроком у цьому напрямку роботи в регіоні має стати розширення діяльності НАТО в галузі громадської дипломатії за підтримки країн-партнерів [29, с.42].

У квітні 1997 року на Мальті, яка сама має багатовіковий досвід специфічного крупномасштабного геополітичного посередництва і є, за словами її прем'єр-міністра Альфреда Санта, кордоном між півднем та північчю Середземномор'я, пройшла Євро-Середземноморська конференція. На цій конференції, що стала свого роду апогеєм зближення ЄС та арабських країн Південного та Східного Середземномор'я, учасники заявили про прагнення досягти стабільності на південному березі Середземного моря. Причому, особливо на цьому наполягала Франція, яка потребує гарантованого доступу до енергоносіїв Північної Африки і запобігання дестабілізації політичної ситуації в усьому регіоні-басейні у випадку приходу до влади в південному Середземномор'ї ісламських інтегристів [29, с. 42].

На цей випадок нещодавно було проголошено про наявність французького плану висадки десанту чотирьох європейських держав на півдні та сході Середземномор'я. Так само, для можливого збройного втручання у справи Північної Африки та Близького Сходу, США дислокують у Неаполі свій 6-й флот.

Цікаво, що Лівія в своєму антиамериканському пафосі також підтримує європейські прагнення магрибських сусідів, про що прямо і заявив її лідер: «Лівія сповнена рішучості протистояти перетворенню США на світового жандарма... Європа під проводом Німеччини стане антагоністом Америки, її прямим конкурентом...»[24, с. 49].

Європа, хоча і не така категорична, але й не зовсім глуха до такого роду закликів. У всякому випадку, Іспанія давно домагається, попри явне невдоволення Вашингтона, діалогу НАТО не тільки із Східною Європою, але й з Мавританією, Марокко, Тунісом, Єгиптом, Йорданією, Ізраїлем, а в майбутньому - і з Алжиром.

Зрозуміло, що «життєво важливі інтереси» Сполучених Штатів не дозволяють їм пасивно спостерігати за європейською експансією на південь. Бажання країн Магрибу суттєво активізувати діалог Північ - Південь призвело до загострення боротьби за лідерство між Європою та Америкою в західній цивілізації (багатій Півночі) принаймні у визначенні форми діалогу та співпраці з найближчими сусідами європейців з третього світу. На думку автора, зазначена конкурентна боротьба свідчить не про що інше, як про фактичне становлення багатополярності в світі після завершення «холодної війни» [24, с. 51].

3.2. Середземномор`я в політиці Європейського Союзу та НАТО

Другий етап охопив період від деколонізації до завершення холодної війни, коли Середземномор’я іменували “південним флангом” НАТО.

З падінням Берлінського муру, розпуском Організації Варшавського договору та розпадом Радянського Союзу геополітична карта євроатлантичного регіону зазнала змін, що започаткувало третій етап у розвитку відносин НАТО з середземноморськими країнами. Якщо Європа вже прямувала шляхом об’єднання та інтеграції, то Середземномор’я дедалі більше ставало зоною потенційних конфліктів. Причиною цього було посилення ісламського екстремізму в Північній Африці та на Близькому Сході, поширення зброї масового знищення і загострення демографічної ситуації. За півтора десятиріччя, що відтоді минуло, відносини між НАТО та країнами Середземномор’я розвивалися еволюційно, і нині загальна політика Альянсу щодо цього регіону включає три ключові компоненти: Середземноморський діалог, Стамбульська ініціатива співпраці та участь Альянсу у врегулюванні ситуації в Іраку.

Середземноморський діалог

Наприкінці 80-х та на початку 90-х років Франція, Італія та Іспанія висували ініціативи щодо розвитку транссередземноморської співпраці через регіональні структури, зокрема Нараду з безпеки і співробітництва у Середземномор’ї та Західносередземноморську групу. Проте через громадянську війну в Алжирі та запровадження міжнародних санкцій проти Лівії ці ініціативи не досягли успіху[24, с. 68].

Водночас у межах Альянсу склався консенсус: стабільність та безпека Європи нерозривно пов’язані зі стабільністю та безпекою Середземномор’я. Саме тому в лютому 1995 року Альянс ухвалив рішення розпочати діалог із середземноморськими країнами, які не є членами НАТО. Після низки консультацій Єгипет, Ізраїль, Марокко, Мавританія та Туніс прийняли запрошення долучитися до програми, відомої як Середземноморський діалог [24, с. 68].

Метод, який застосовувався для ведення діалогу на початковому етапі, можна описати двома словами – “реактивний” та “поступовий”. “Реактивним” він був тому, що Альянс головною метою вважав реагування на ситуацію в такий спосіб, який дозволив би подолати недовіру країн регіону до цілей програми та сприяв би кращому розумінню Альянсу країнами-учасницями Діалогу. А “поступовим” – тому що розроблявся переважно як інструмент планомірного визначення галузей подальшої співпраці.

Від самого початку Діалогу кількість його учасників постійно зростала, заходи вдосконалювались, а програма дій розширювалася. Після запрошення Йорданії в листопаді 1995 року та Алжиру в лютому 2000 року кількість країн-учасниць сягнула семи. У 1997 році на саміті НАТО в Мадриді було засновано Групу середземноморського співробітництва, до якої увійшли представники країн Альянсу та держав-учасниць Середземноморського діалогу. Мета цієї структури – проведення політичних обговорень як на двосторонній основі – між НАТО та однією із країн-учасниць Діалогу, так і в багатосторонньому форматі – між Альянсом та усіма державами-учасницями [24, с. 71].

У 1997 році також було розроблено механізм Щорічних робочих програм, що охоплював широке коло заходів – від військової співпраці та планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру до врегулювання криз та ліквідації наслідків катастроф. У 2002 році міністри закордонних справ країн НАТО вирішили удосконалити практичний та політичний вимір Діалогу, доповнивши його консультаціями з актуальних питань безпеки, у тому числі тих, що пов’язані з боротьбою проти тероризму. Під час Стамбульського саміту НАТО 2004 року Альянс запропонував підняти статус Середземноморського діалогу до рівня партнерства. В результаті ухваленого рішення у грудні того ж року в Брюсселі відбулося перше спільне засідання НАТО та усіх країн-учасниць, на якому наголошувалась важливість продовження програми Діалогу як для союзників, так і для країн Середземномор’я.

Еволюція Середземноморського діалогу від елементарного формату для обговорень питань безпеки до справжнього партнерства викликає інтерес до участі в програмі і в інших країнах регіону. Так Палестинська Автономія уже висловила своє бажання приєднатися до програми Діалогу.

Оцінюючи Середземноморський діалог НАТО Мохамед Кадрі Саїд пропонує аналіз програми Середземноморського діалогу НАТО з позицій країн південного регіону через десять років після її створення.

Однак, починаючи з першого дня, Середземноморський діалог НАТО, так само, як і всі інші ініціативи щодо діалогу та співробітництва (у тому числі й Барселонський процес Європейського Союзу), гальмується тим, що члени Альянсу, з одного боку, та арабські країни-учасниці, з іншого, пов'язують з цією програмою абсолютно різні очікування. Схоже, що на думку Європи та Сполучених Штатів політичний діалог, обговорення та обмін інформацією мають бути відправними моментами у розбудові відносин з країнами регіону, формуванні взаємної довіри та заохоченні їх до конструктивної співпраці. Натомість арабські країни-учасниці Діалогу хотіли б починати з практичних питань, у тому числі і тих, що стосуються арабо-ізраїльського конфлікту [24, с. 75].

У 90-х роках минулого сторіччя боротьба з тероризмом та звільнення Близького Сходу від зброї масового знищення були пріоритетами для арабських країн-учасниць Діалогу, але не для НАТО. Пасивність арабських країн як у Барселонському процесі, так і в Середземноморському діалозі була своєрідною реакцією на невдачі мирного процесу на Близькому Сході. Розбіжності позицій щодо цього процесу заважали конструктивному визначенню шляхів майбутнього розвитку регіону.

Стратегічна концепція Альянсу 1999 року містила положення, що пропонували включення до потенційних місій НАТО боротьбу з загрозами, що головним чином походять зі Сходу. Таке широке тлумачення мандата Альянсу не могло не викликати у південних країнах питання щодо географічних меж відповідальності НАТО. В результаті втручання в Косові та іракської операції під проводом НАТО до цих питань додалося занепокоєння щодо можливих дій з боку Альянсу чи окремих його членів без належного мандата ООН[24, с. 77].

Практичні здобутки Діалогу

Протягом років НАТО фінансує проведення конференцій та семінарів для союзників та країн - учасниць Діалогу. Першу з цих конференцій було проведено в Римі, Італія, в листопаді 1997 року під назвою “Майбутнє діалогу НАТО”, а наступну – “Середземноморський діалог та нова НАТО” – у Валенсії, Іспанія, в лютому 1999 року. Якщо римська конференція дозволила визначити практичні виміри Діалогу, то конференція у Валенсії стала першою зустріччю послів НАТО та (на той час) шести середземноморських країн-партнерів, що зібралися для обговорення шляхів подальшого розвитку взаємних відносин[24, с. 77].

Серед інших заходів, що виконувались у межах Діалогу, варто, зокрема, назвати надання стипендій НАТО, планування з надзвичайних ситуацій, наукову співпрацю. У 1998 році Альянс запросив країни Середземноморського діалогу до участі в Програмі стипендій НАТО. З того часу чотири стипендії Альянсу було присуджено представникам країн-учасниць Середземноморського діалогу. На додаток, парламентарі, викладачі, члени організацій, що мають вплив на формування громадської думки, журналісти та офіційні посадовці з країн Середземномор’я відвідували штаб-квартиру НАТО. Під егідою Спеціальної середземноморської групи було проведено серію семінарів з питань Діалогу, в яких взяли участь законодавці з країн НАТО, середземноморських країн Діалогу та інших держав, а також представники міжнародних організацій. Три країни - учасниці Діалогу отримали статус спостерігачів у Парламентській Асамблеї НАТО: Марокко та Ізраїль в 1994 році, Єгипет у 1995.

Представники країн-учасниць Діалогу навчалися на курсах планування з надзвичайних ситуацій при школі НАТО в Обераммергау, Німеччина, та в інших закладах. Вчені з цих країн брали участь в організованих Альянсом робочих семінарах з передових досліджень та інших ініціативах в межах Наукової програми НАТО[29, с. 44].

Військовий аспект програми включає участь країн Середземноморського діалогу в морських та сухопутних навчаннях НАТО та ПЗМ як спостерігачів, відвідання військових інституцій НАТО, обмін штабними офіцерами та участь у різних семінарах. Поза форматом Середземноморського діалогу Єгипет, Йорданія та Марокко брали участь у операціях з підтримання миру під проводом Альянсу, що виконувались у Боснії та Герцеговині силами ІФОР та СФОР. Нині військові Йорданії та Марокко виконують завдання в межах операції КФОР під проводом НАТО в Косові.

Розділ ІУ. Шляхи співробітництва України з Середземномор'ям

У межах Середземноморського діалогу НАТО — тобто діалогу із сімома середземноморськими державами, які не входять до Альянсу (Єгиптом, Ізраїлем, Йорданією, Мавританією, Марокко та Тунісом), — реалізується програма особливої співпраці [27, с. 375].

Завданням Середземноморського діалогу є поширення безпеки й стабільності на весь Середземноморський регіон. Адже безпека та стабільність у Середземномор'ї тісно пов'язані з безпекою в Європі.

У структурі НАТО функціонують комітети, які відповідають за перспективне планування з низки напрямів: політичні консультації, воєнне планування та військові операції, співробітництво у сфері озброєнь тощо. Ці комітети готують рекомендації для Північноатлантичної ради — найвищого органу, що ухвалює рішення, — або для Комітету воєнного планування НАТО, який опікується передусім питаннями інтегрованої військової структури Альянсу.

Крім того, здійснюються консультації з економічних питань, що стосуються оборонного бюджету та конверсії воєнно-промислового комплексу.

НАТО також слугує форумом для активної співпраці між країнами-членами та країнами-партнерами за такими напрямами, як планування на випадок надзвичайних ситуацій, надання допомоги під час стихійного лиха, наукові програми та програми з охорони навколишнього середовища. І хоча основну відповідальність за власне планування на випадок надзвичайних ситуацій несе кожна країна окремо, НАТО докладає зусиль, щоб забезпечити якнайефективніше використання цивільних ресурсів Альянсу тоді, коли це потрібно.

НАТО реалізує чимало програм обмінів із наукових проблем та з питань охорони навколишнього середовища, які викликають занепокоєння як Альянсу, так і країн-партнерів. Такі програми підтримують наукові дослідження високого ступеня складності, сприяють розвитку національних наукових та інженерно-технічних ресурсів і дають змогу економити кошти завдяки міжнародній співпраці. Значну частину цих заходів спрямовано на розв'язання екологічних проблем, пов'язаних з оборонною діяльністю, яка шкідливо впливає на сусідні країни і яку можна вирішити лише спільними діями.

Нині НАТО перетворилося на військово-політичний альянс. Процес зовнішньої адаптації НАТО охоплює шість складників, запроваджених задля сприяння розвитку регіонального діалогу та безпеки, а саме: Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП); розвиток Постійної спільної ради (ПСР) Росія — НАТО; Комісія Україна — НАТО (КУН); власне Європейська система безпеки та оборони (ЄСБО); План отримання членства в НАТО (ПОЧ); розвиток діалогу з неєвропейськими країнами, не членами НАТО, країнами Середземномор'я (Середземноморський діалог). Крім того, НАТО виробило нові військові механізми для забезпечення операцій із врегулювання криз, були запроваджені Багатонаціональні оперативно-тактичні сили (БООТС) та почала діяти нова командна структура [29, с. 51].

Субрегіон Східного Середземномор'я, який виокремився на Близькому Сході внаслідок специфіки історичного розвитку та організаційно-інтеграційних заходів сусідніх держав, є найбільш нестабільною, проблемною та конфліктогенною частиною простору, з потенційними глобальними деструктивними наслідками. Водночас завдяки історичним зв'язкам, торговельно-економічним інтересам та позитивному політичному наробку субрегіон є першочерговим об'єктом уваги української держави, ділових кіл та громадян на Близькому Сході.

З огляду на непослідовні, малоефективні або неадекватні спроби держав Східного Середземномор'я "вписатись" у складні трансформаційні тенденції світ-системи, а у випадку з Ізраїлем — незнаходження модусу неконфліктного співіснування з арабським оточенням, посилюється напруження між окремими суб'єктами субрегіону, між політичними силами в межах цих суб'єктів, та між субрегіоном і світ-системою в цілому. Імператив прискореного розвитку на основі глибоких цивілізаційних трансформацій як у політичній, так і в соціально-економічній площині, вимагає відходу від авторитаризму, конфесійної або етнічної політики на національному рівні, від сегрегації, від тотального контролю і диктату. Відмова від цього шляху загрожує посиленням економічної стагнації, посиленням протиріч у суспільствах і врешті розвитком неконтрольованих процесів (путч, ісламістські силові дії, внутрішній тероризм, міжетнічні та міждержавні конфлікти тощо). Головна опонуюча сила в арабських суспільствах, ісламісти, закликає натомість до посилення впливу релігії на процес прийняття рішень, запровадження мусульманського права (шарія), обмеження прав і свобод громадян в цілому та жінок зокрема. Викладений дискурс простежується на основі вивчення наукового доробку широкого кола сходознавців у багатьох сферах (політологи, соціологи, історики, економісти, юристи, представники неурядових організацій) та на основі досліджень численних міжнародних структур (ООН, ЮНЕСКО, Програма розвитку ООН, Світовий Банк). Наукові висновки та дослідження підкріплюються численними прикладами з міжнародної та місцевої англомовної, франкомовної, арабомовної, спеціальної і наукової періодичної літератури та із засобів масової інформації [5, с. 25].

Завдяки численним прямим контактам у далекі та новітні історичні часи Україна і її громадяни мають вплив і високу репутацію в усіх державах субрегіону. Україна виявляє значний інтерес до поглиблення політичного і ділового співробітництва з урядовими й економічними колами та громадськістю Східного Середземномор'я. Однак, на додаток до реально існуючого політичного протистояння в суспільствах на основі модерністсько-традиціоналістського дискурсу, субрегіон украй обтяжений безпековими викликами як у частині класичної військової безпеки (захист суверенітету і територіальної цілісності), так і в частині "м'якої безпеки" у вигляді "нових викликів" [5, с. 26]. Зважаючи на складне політичне і соціально-економічне становище, кожен із них, без надання належної уваги і ресурсів, може стати дестабілізуючим для суспільства і субрегіону в цілому. Лише комплексний підхід до вирішення проблеми здатен вивести субрегіон із зачарованого кола протистояння, насильства і стагнації, і цей висновок справедливий і для арабських, і для єврейської держав.

За цих умов Україна, котра об'єктивно не перебуває на цьому етапі в центрі інтересів держав субрегіону, разом з тим здійснює і поступово нарощує свій стабілізуючий вплив у Східному Середземномор'ї. Цьому сприяє швидкий розвиток мережі дипломатичних установ, розгортання в них діяльності торговельно-економічних місій, військових аташатів, створення широкої міжнародно-правової бази двосторонніх відносин, обмін візитами вищого і високого рівня, активність у міжнародних організаціях і форумах у питаннях, що стосуються проблематики субрегіону, а останнім часом — і здійснення добре пророблених помітних дипломатичних ініціатив. Вдало використовується унікальний фактор рівнонаближеності України в політичному й діловому планах до головних протагоністів близькосхідного протистояння і уміле балансування у підтримці зусиль міжнародного співтовариства для розв'язання ситуації. Є об'єктивні підстави робити науковий висновок, що позиції України в Східному Середземномор'ї на сьогодні є міцними і мають тенденцію до зміцнення. У політичній площині, щоб не втратити досягнуте, слід сконцентруватись на створенні повноцінної зовнішньополітичної близькосхідної стратегії, опрацювання та реалізація якої мали б здійснюватись Повноважним представником України на Близькому і Середньому Сході (ППУ на БСС) та його апаратом, який належить створити. Згаданий орган міг би виконувати і функції політичного штабу для вироблення і здійснення узгоджених дій у субрегіоні і в діловій сфері.

З огляду на порівняно вагому представленість України в субрегіоні, у випадку реалізації викладеної моделі політико-ділової активності та в разі її успіху, цю модель можна було б застосувати і для посилення зв'язків з іншими компактними та важливими для України субрегіонами (наприклад, Південно-Східна Азія, Латинська Америка тощо).

Висновки

Відносини між європейськими та євроатлантичними структурами безпеки, як і та роль, що її відіграють у їхній політиці провідні держави світу, досі перебувають у процесі становлення. Те, як ці держави уявлятимуть власні інтереси (з огляду на філософські та етичні аспекти, а також на питання культурної й національної ідентичності) і як вони „облаштують” своє оточення у ХХІ столітті, визначить роль, відведену іншим державам субрегіонального простору. Оскільки військова складова ЄС лише формується, розв'язати проблеми всього спектра загроз європейській безпеці спроможне тільки НАТО. Саме тому для України надзвичайно важливо не зупиняти рух у напрямку євроатлантичного курсу.

Проголосивши разом з іншими країнами ЦСЄ пріоритетом своєї зовнішньополітичної стратегії курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію, Україна поступилася значною частиною власного військового потенціалу, запровадила політику реформ і демократичних перетворень згідно з вимогами Північноатлантичного Альянсу — і все це відчуваючи додаткові труднощі, пов'язані з його власною трансформацією. Втім, в Україні цей процес просувався лише завдяки зусиллям прогресивно мислячої еліти. Чимала частина українського суспільства досі не сприймає західноєвропейські стандарти як провідні ліберально-демократичні цінності. Такий стан речей спричинив політичне розшарування серед різних прошарків українського суспільства та всіх гілок влади, а також потребу тривалий час провадити багатовекторну зовнішню політику держави. Як наслідок, Україна й досі не включена до порядку денного переговорного процесу про можливе членство в цих впливових інституціях європейської безпеки і продовжує пошуки свого оптимального зовнішньополітичного курсу.

Структури, які реально впливають на демократичні процеси, економіку та воєнну сферу, у найближчому майбутньому зміцнюватимуться. На нинішньому етапі в Європі таких структур дві — ЄС і НАТО, причому НАТО орієнтоване на „жорстку безпеку” („hard security”), а ЄС — на „м'яку безпеку” („soft security”) [29, с.50].

Варто передбачати, що найближчим часом відбуватиметься взаємопроникнення цих двох структур безпеки та стирання меж між ними, що, найімовірніше, призведе до поступового делегування функцій від однієї організації до іншої і, зрештою, до створення єдиної структури європейської безпеки. Інакше кажучи, ліберально-демократична теорія європейської безпеки на засадах співробітництва має всі шанси стати моделлю європейської архітектури безпеки ХХІ століття.

Докорінна зміна загроз і викликів безпеці в сучасному світі зумовлює потребу у формуванні нових пріоритетів розширення НАТО та розробці нового глобального плану дій щодо поширення євроатлантичних цінностей поза межами традиційної зони відповідальності Альянсу. У цих процесах надзвичайно вагому роль відіграватимуть держави Середземномор'я, країни Кавказу та Центральної Азії — з огляду на величезні запаси енергетичних ресурсів, стратегічні транспортні коридори та наявність низки невирішених регіональних конфліктів і проблем.