Проблема виникнення філософії: соціально-культурні та духовні передумови

Вступ

Філософія не постала раптово — її становлення як особливого типу знання тривало багато століть. Складність цього процесу значною мірою пояснювалася тим, що уявна абстрактність філософських побудов ускладнювала визначення її власного предмета.

Уявлення про те, що саме вивчає філософія, формувалося поступово й змінювалося разом із розвитком суспільства та всієї сфери духовної культури. Досить рано мислителі усвідомили, що йдеться про принципово новий спосіб мислення, зосереджений на реальному світі. Однак цей світ сприймався не як простий набір речей чи подій, а як внутрішня єдність усього різноманіття. Саме тому античні філософи шукали єдине першоджерело всіх явищ. Так, Фалес із Мілетської школи (625 — бл. 547 pp. до н. е.) вбачав його у воді, Анаксімен (бл. 585–525 pp. до н. е.) — у повітрі, а Геракліт (бл. 520–460 pp. до н. е.) — у вогні. Зосередженість на «природі речей» призвела до того, що першою історичною формою філософії стала натурфілософія. Проте філософська думка не зупинилася на питаннях космосу та буття. З накопиченням знань і розробкою методів дослідження увага дедалі більше зверталася до людини. Цей поворот чітко позначив Сократ (469–399 pp. до н. е.) своїм закликом «Пізнай самого себе». Платон, інтерпретуючи цю тезу, зазначав, що Сократ мав на увазі людину в її духовному вимірі. Звідси випливає, що людина опиняється в центрі світобудови. Звісно, для світогляду IV ст. до н. е. ще не було властиве чітке розмежування природи й культури. Однак висунення людського розуму як представника світового логосу в центр упорядкованого космосу відображало розуміння космосу як явища культури. Античні мислителі вважали, що справжнім предметом філософії є внутрішній світ людини.

1. Особливості історичного виникнення філософії. Філософія і міфологія

Філософія як теоретична система не могла бути найпершою формою світогляду, адже будь-яка теорія потребує попередніх, простіших форм знання. Історично першою формою світогляду вважають міфологію (від грецьких слів, що означають переказ, оповідь, слово, вчення) — розповіді про богів, першопредків, початок світу тощо.

На перший погляд, міфи можуть видаватися казками чи вигадкою. Але для архаїчної людини міф був єдиним і всеосяжним способом сприйняття світу. Головною рисою міфологічної свідомості був синкретизм — «злиття всього з усім»: у міфі неможливо відокремити природне від символічного, реальне від фантастичного, духовне від природного, людське від нелюдського, добро від зла. Саме тому міф мав таку цілісність, яка майже недосяжна для інших форм свідомості. Крім того, для носія міфологічної свідомості міф був не оповіддю чи думкою, а самою реальністю. Це явище в мистецтвознавстві іноді називають «зникненням ефекту рамки» (або «екрану»): коли ми захоплені картиною чи фільмом, ми на мить забуваємо про екран чи рамку, повністю поринаючи в зміст, можемо навіть вигукувати чи жестикулювати.

Для людини з міфологічною свідомістю не існувало окремо дійсності та окремо міфу як розповіді про неї — міф і був єдино можливою дійсністю. Особливою силою наділялося слово, яке також вважалося різновидом реальності, своєрідним ключем до іншої реальності; вимовити слово означало оволодіти сутністю речі. Тому міфи ретельно зберігали й передавали незмінними з покоління в покоління. Міф іноді називають «машиною для знищення часу», оскільки час над ним ніби не має влади.

Чим зумовлені такі риси міфологічної свідомості? Вирішальну роль відігравало фактичне злиття архаїчної людини з природою: вона була майже органічною частиною природних процесів, інтегрованою в них і дуже залежною від них. Між людиною та природою не було чітких якісних меж, тому людина, з одного боку, вважала себе частиною природи, а з іншого — переносила на природу власні властивості: одухотворювала її, бачила в природних явищах наміри, бажання, прагнення.

Однак давня людина не була повністю тотожна природі, адже вона не лише пристосовувалася до неї, а й впливала на неї, змінювала її. Між людиною і природою існували опосередковуючі ланки, найважливішими з яких були штучно створені знаряддя праці. Згодом сфера штучних речей і явищ розросталася, усе більше віддаляючи людину від природи [13, c. 56-58].

Сферу створених людиною речей, засобів життєдіяльності, знарядь та інструментів, які є штучними у відношенні до природи, називають сферою соціально-культурних процесів.

Ця сфера ґрунтується на технологіях людської діяльності (технологію тут розуміють широко — як будь-які соціально вироблені способи та процедури діяльності), а вони потребують особливого мислення, не міфологічного, де все переходить в усе, а такого, що фіксує себе в послідовних діях. Пізніше таке мислення назвали дискурсивним — таким, що рухається впорядковано, через чітко визначені пункти до певних результатів.

Дискурсивне мислення суперечить міфологічному, тому внаслідок історичного розвитку діяльності, розростання соціально-культурної сфери та формування дискурсивного мислення міфологічна свідомість починає руйнуватися.

Міф розкладається, і з нього виділяється низка напрямів духовної діяльності, характерних для цивілізаційно розвинених суспільств.

Усі ці напрями зберігають певну спорідненість із міфологією, оскільки прагнуть репрезентувати реальність, але втрачають вихідні властивості міфу, стаючи внутрішньо диференційованими та частковими.

Унаслідок цього масова суспільна свідомість час від часу відчуває ностальгію за міфологією — її цілісністю, спорідненістю з мріями та бажаннями, одухотвореністю й обжитістю світу. Наприклад, своєрідний «міфологічний ренесанс» Європа пережила у XX ст., коли через надмірну раціоналізацію, технізацію та технологізацію життя виникла зворотна реакція — підсвідоме прагнення повернутися в живий, цілісний світ, сповнений пристрастей і душевних поривань.

Отже, історично філософія виникла шляхом виділення з первинного синкретичного міфологічного світогляду; причиною цього стало формування дискурсивного — усвідомленого та послідовно розгорнутого — типу мислення.

Звідси випливають суттєві відмінності між філософією та міфологічним світоглядом, які допомагають краще зрозуміти особливості філософії [16, c. 29-31].

2. Формування філософського знання в історії культури

Філософія є теоретичною формою світогляду. Світогляд людини багатогранний, тому існує багато світоглядних теорій. Філософія як наука, узагальнюючи певний тип світогляду, відображає конкретний історичний рівень розвитку культури, насамперед пізнавальний. Гегель влучно назвав філософію «дзеркалом епохи». Розвиток культури постійно зумовлює розвиток світогляду — від кам'яного віку до сучасності. Відповідно до етапу розвитку культури змінювався світогляд, а отже, змінювалася й філософія — і як наука, і як форма суспільної свідомості. Оволодіти філософією неможливо без ознайомлення з історією розвитку світогляду та філософії. Оскільки наука сформувалася значно пізніше, ніж людська свідомість, а філософія виникла пізніше, ніж світогляд, необхідно з'ясувати особливості світогляду донаукового періоду.

До появи перших цивілізацій основою суспільної та індивідуальної свідомості був міф. Кожен історичний етнос мав певний обсяг міфів, якими задовольнялося суспільство. Людина вважалася тим розумнішою й освіченішою, чим більше міфів вона чула, запам'ятовувала й могла переповісти. Особливість міфу полягає в тому, що в ньому розповідається про реальні чи фантастичні події, а в сюжетну канву вплітається технологічне знання. Так само як сучасні педагоги передають дітям моральні норми через приклади поведінки казкових героїв, первісні люди засвоювали знання через прослуховування міфів.

Особливість міфологічної форми знань полягає в тому, що вона не розкриває сутності буття. Міфологічне знання показує дію та результат, тобто є технологічним. Світогляд, заснований на міфах, був технологічним — він вказував, як діяти в конкретних умовах. Класичний приклад — біблійні притчі. Свого часу формування світових релігій відбувалося на базі міфологічного світогляду, тому релігійний світогляд також технологічний. Релігія навчає, як робити, а чому саме так — відповідь теж технологічна: для спасіння. Міфологічний світогляд відповідає на питання: «Як слід діяти?».

Філософія як наука, що розкриває сутність буття, відповідає на питання: «Що це?» і «Чому?». Світогляд цивілізованої людини та філософія розкривають внутрішні, суттєві зв'язки природного й соціального буття, дають можливість свідомо й вільно діяти в навколишньому світі. Зрозуміло, що світогляд не відразу перетворився з міфологічного на науковий. Відрив від міфу й перехід на наукові позиції світорозуміння тривав тисячоліттями, а подекуди не завершився й дотепер [9, c. 18-20].

Початок виділення наукового світогляду з міфологічного сягає сивої давнини. У 1-му тисячолітті до н. е. в Єгипті та Месопотамії люди почали замислюватися над природою речей і оголосили воду, без якої неможливе зрошувальне землеробство, основою всього. У 2-му тисячолітті до н. е. перші філософські уявлення з'являються в Індії та Китаї. У 1-му тисячолітті до н. е. філософія як наука формується в тогочасній Скіфії (територія України) та Стародавній Греції. У філософських поглядах того часу міф, релігійні уявлення й наукове знання поєднувалися в єдину «мудрість» саме через брак знань.

Починаючи з 4-го тисячоліття до н. е., в основних осередках світової цивілізації відбувається перехід від кам'яного віку до бронзового, а потім і до залізного. Відбувається стрибок у розвитку продуктивних сил, з'являються товарно-грошові відносини, укорінюється соціальна нерівність, формуються перші держави. Водночас послаблюються родоплемінні стосунки, слабне язичницьке ідолопоклонство, зростає критичне ставлення до міфів, збільшується наукове знання, виникає авторитет науки.

У ході історичного розвитку в філософії сформувався ряд проблем. Це насамперед проблема буття — того, що можна сказати про будь-які речі, явища, системи, процеси лише тому, що вони існують. Відповідно виникла онтологія (вчення про буття взагалі, про суще). Оскільки є різні види буття — природа, людина, суспільство, — виділяються філософія природи (натурфілософія), філософія людини (філософська антропологія), філософія суспільства (філософська соціологія).

Предметом філософського аналізу стали й різні види відношення людини до дійсності — практичний, пізнавальний, ціннісний, зокрема естетичний, морально-етичний. Відповідними філософськими розділами є праксеологія (від грец. praxis — діло), гносеологія (gnosis — знання), аксіологія (axios — цінний), а також естетика (вчення про прекрасне та творчість за законами краси) та етика (вчення про моральність).

Усі ці проблеми ґрунтуються навколо центральної світоглядної проблеми — «людина і світ». У цій формулі очевидне протистояння: людина — це щось відмінне від зовнішнього світу, який її оточує і до якого вона в кінцевому підсумку належить. У чому специфіка людини? Насамперед у тому, що їй притаманна свідомість, здатність до самовизначення, активної, цілеспрямованої діяльності. Вона не просто річ серед речей чи істота серед істот, а суб'єкт практичної діяльності, пізнання, естетичного освоєння дійсності, морального ставлення до собі подібних. У цьому проявляється духовність людини.

На рівні філософського мислення проблема «людина і світ» виступає як питання про відношення свідомості до буття, духу до матерії. У марксистській традиції це питання розглядається в онтолого-гносеологічному плані: що первинне, а що вторинне? Чи може людина пізнати світ?

Але цим проблема не вичерпується, а антиномія не має такого абсолютного характеру, який їй іноді приписують. У загальносвітоглядному й смисложиттєвому плані не менше значення має аксіологічна проблема — проблема цінності, сенсу самої людини та всього, що для неї значуще. І тут зберігаються протилежності між тими нормами світогляду, які визнають абсолютну цінність людини, і тими, які такої цінності не визнають або вважають її відносною. На відміну від інших антиномій, між цими позиціями компроміс неможливий. Людяність і нелюдяність, гуманізм і антигуманізм, моральність і аморалізм, добро і зло — тут необхідний однозначний вибір, принцип діалогізму й толерантності стає незастосовним [3, c. 32-34].

Як уже підкреслювалося, світогляд, а отже, й філософія як його теоретична серцевина, завжди звертаються до проблеми «людина — світ». Однак людина суттєво відрізняється від світу, насамперед тим, що їй притаманна свідомість. Ця властивість зумовлена її активним, діяльно перетворюючим ставленням до світу і, своєю чергою, служить передумовою такого ставлення.

Свідомість — це не просто властивість матерії, а щось відносно протилежне їй. Сутність свідомості — ідеальне відображення матеріального світу в мозку людини. Завдяки свідомості світ починає існувати «для себе». Активність свідомості, що реалізується в практичній діяльності, стає дедалі значнішим фактором саморозвитку матерії, і її вплив не має принципових меж.

Матерія і свідомість — об'єктивне й суб'єктивне — це найширша єдність протилежностей, якою коли-небудь оперувала філософія.

У процесі розвитку філософії, відокремлення від неї конкретно-наукового знання та визначення нею свого предмета, питання про відношення свідомості й матерії оформилося як основне питання філософії. Його зміст чітко визначив Ф. Енгельс у праці «Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії»: «Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття...».

Сьогодні деякі філософи, особливо ідеалісти, ставлять це визначення під сумнів. Вони по-різному формулюють основне питання філософії, проте, здається, що вони поступаються формулюванню Енгельса.

Основним питанням філософії має бути саме людина в її ставленні до природи й до інших людей, тобто відношення «суб'єкт — об'єкт». Розв'язання цього питання визначає тип і характер світогляду, відношення до природної та соціальної дійсності, життєві орієнтації. Воно пронизує постановку й розв'язання всіх світоглядних питань — про сутність руху, простору й часу, причинність, співвідношення необхідності й свободи тощо.

У межах свого основного питання філософія виділяє дві взаємопов'язані сторони [1, c. 26-27].

3. Світоглядні уявлення народів нашої країни дохристиянської доби

Становлення української філософської думки відбувається в межах дохристиянської культури. Чіткого визначення часу виникнення філософії на території нашої країни не може бути, оскільки поява філософської думки — це тривалий процес відриву світогляду від міфологічних форм освоєння буття. Ще нещодавно історики філософії пов'язували появу філософської культури в Україні з прийняттям християнства та засвоєнням візантійської гілки середземноморської філософської культури, джерела якої — у старогрецькій філософії. Останні дослідження культури автохтонного населення України свідчать, що ще до появи християнства культура скіфів у своїх надрах почала формувати перші філософські ідеї.

Через дослідження пізніших філософських джерел знайдено оригінальні натурфілософські, соціально-психологічні, економічні, політологічні думки представників скіфської культури. Нині знайдено кілька уривків із листів Анахарсиса Скіфського (638–559 pp. до н. е.). Цей мислитель був відомий далеко за межами батьківщини. У Греції Анахарсиса зарахували до семи видатних мудреців, куди входили Солон, Фалес та інші. На Анахарсиса посилалися Аристотель, Сенека, римський політичний діяч Цицерон. Анахарсиса згадують Пліній Старший (23 р. до н. е. — 9 р. н. е.), Діоген Лаертський (перша половина III ст.), про нього згадує в своїх роботах Оріховський Роксолан — український філософ доби Відродження. Глибина порушених Анахарсисом проблем, сила його логічних доказів особливо виявилися при аналізі проблем істини та можливостей людського розуму. На відміну від старогрецької філософської культури, що зосереджувалася на пізнанні природи, скіфська думка більшою мірою намагалася осягнути світ людини та суспільства. У цьому відношенні філософську культуру наших далеких предків слід кваліфікувати як антропоцентричну.

У фрагментах робіт, що дійшли до нашого часу, Анахарсис, порівнюючи ментальність і світогляд скіфів і греків, показує їх різницю. Він критично ставиться до реформ Солона в Афінах, стверджуючи, що законодавством не переможеш несправедливість і користолюбство. У зв'язку з користолюбством порушує питання про справедливі відносини між народами в торгівлі. Критикує пожадливість афінської аристократії та на противагу багатству й владі грошей ставить як вищу цінність військову демократію скіфів. На натурфілософському рівні Анахарсис намагається розробляти проблеми пізнання. Філософ Секст Емпірик (початок III ст.) наводить значну цитату з твору Анахарсиса, за якою можна уявити пошуки автором критеріїв істини. Авторитет Анахарсиса в стародавній філософській культурі дає підстави стверджувати, що він не був винятком на території України [7, c. 13-15].

Нові дослідження відкривають нові імена — це Смик (Скіф) Боспоренін, Дефіл, Стратонік, Аббаріс Гіпербореєць, але дослідження творчості та життєвого шляху стародавніх українських мудреців лише розпочато.

Специфіка тогочасної світоглядової культури скіфів полягала в антропоцентричній спрямованості натурфілософських поглядів. Щодо цього світоглядова культура далеких предків українців мала більше спільних рис з індійською, ніж із давньогрецькою, і це за умов, що скіфи активно контактували зі Стародавньою Грецією не лише в економічному, а й у духовному відношенні. Досить згадати критичне ставлення Анахарсиса до реформ Солона, до поглядів греків на проблеми свободи, аналіз торгових стосунків греків із варварами тощо.

Писана історія не донесла до нашого часу більшої кількості джерел, які б підняли завісу віків над минулою духовною культурою скіфів, тому обмежимося наведеним.

4. Питання виникнення філософії

Питання виникнення філософії пов'язане зі становленням світогляду, його розвитком і ступенями зрілості. Відомо, що ще в сиву давнину людина почала осмислювати свої дії стосовно природи та інших людей, бачила різницю між світом існуючим і бажаним. Люди не хотіли голодувати й вмирати, тому діяли, щоб вижити. Вироблялися програми дій, які сприяли б виживанню, наближенню існуючого світу до бажаного. Та не всі дії були ефективними, не всі вели до успіху. Тому людина почала приписувати природі певні риси, створювати програми, які б запобігли гніву природи, викликали її доброзичливість. У результаті виникла міфологія.

Міфічний тип світогляду ґрунтувався на уособленні та одушевленні сил природи, приписуванні їм людських рис. Він відображав і закріплював досвід людей первісного суспільства. У міфології не було чіткого розмежування людини й середовища, природного й надприродного, думок та емоцій. Це було невіддиференційоване, цілісне світорозуміння. Орієнтована на переборення фундаментальних суперечностей людського існування, міфологія сприяла гармонізації індивіда, суспільства й природи, пояснювала зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім; формувала колективні уявлення соціальних спільнот про систему цінностей і норм поведінки; забезпечувала духовну єдність поколінь, емоційно-вольову життєздатність людей. У її надрах зародилися елементи моралі, релігії, філософії, мистецтва, науки.

Релігія як тип світогляду виростає з міфології та зберігає її як свій елемент. Основою міфології й релігії є уособлення, уподібнення зовнішнього світу людині, перенесення на нього людських властивостей. Відмінність релігії від міфології не в тому, що міф визнає панування над людиною природи (у міфологічній свідомості природа ще не відокремлена від людини), а релігія визнає панування бога. Природа — це реальність, а Бог — продукт людської уяви. Реальне панування над людьми природи та соціальних процесів, переломлюючись у колективній свідомості, породжує уявлення про панування богів і над природою, і над людиною. До того ж саме уявлення про богів, а тим більше про єдиного Бога, відносно пізнього походження. Релігія виникає тоді, коли в свідомості людей надприродне починає відокремлюватися від природного, тобто коли відбувається роздвоєння світу на природний і надприродний (на ранніх ступенях еволюції міфологічного світогляду такого роздвоєння ще не було).

Лише з появою уявлень про богів як надприродних істот, що мають ознаки особистості, — творців і володарів світу, формується й система дій, покликаних впливати на богів, установлювати з ними «практичні» відносини. На місці первісних магічних культів (а частково переосмислюючи їх) виникають характерні для релігії хвалебні й умилостивельні культи. Стосовно цих останніх можна сказати, що релігія рекомендує молитися. Молитва — це перенесення на богів (Бога) тих відносин, які склалися в людському суспільстві з розпадом первісносуспільного ладу.

Та на зміну міфічним, релігійним, розпливчастим уявленням мали з'явитися сухі й точні поняття, які могли б показати, як одне явище виникає з іншого, породжує його [8, c. 25-27].

З їх появою у формі натурфілософії з'явився матеріалізм. Причиною виникнення натурфілософії було те, що природознавство тоді ще не було виділено в окрему галузь, природа мисленно не була розчленована. Проте зароджувався новий спосіб мислення, згідно з яким філософія пояснювала, як одне явище випливало з іншого, одне знання — з іншого. Думка заглиблювалася в сутність. З'явилося теоретичне мислення.

Перед людством постало триєдине завдання:

• зрозуміти світ таким, яким він є;
• пізнати людину (її внутрішній світ) такою, якою вона є;
• визначити місце людини в світі й на цій основі сформувати її цілі та завдання.

Вирішення першого завдання привело до появи природничих наук (у лоні філософії). Вирішення другого — до появи суспільних наук. Вирішення третього — до визначення головної мети людини, обґрунтування її ідеалів, оцінок, практичної й теоретичної діяльності. Останній блок питань належав і належить філософії. Сюди ж відносять проблеми методології та ін.

Уже в рабовласницькому суспільстві чітко вималювалася тенденція, згідно з якою предмет сприймали таким, яким він є, без будь-яких вигадок. У XVII ст. з'явилася тенденція «розкладати» предмети по поличках (створювалася застигла картина світу). Проте була й протилежна тенденція — формувався діалектичний метод дослідження. За його допомогою людська думка проникала в «глиб» предмета. Річ розглядалася в її відношеннях і розвитку, з різних сторін та граней. Удосконалювався його апарат: формувалися наукові та філософські категорії. У межах філософії як «науки наук» паралельно з філософськими виникали й розвивалися наукові знання. Вони були єдиною формою теоретичного освоєння дійсності, рухалися від емпіричного до теоретичного рівня.

У XVII столітті почався процес виокремлення з філософії наукових знань. Її предмет змінився, хоч у своєму розвитку вона продовжувала перебувати в постійному зв'язку з науковими знаннями. Процес впливу на науку з боку філософії, і навпаки, — завжди був плодотворним.

У процесі виникнення й розвитку філософія тлумачилася як знання, позбавлене чуттєвої конкретності (знання про сутність, про загальне). Як і наука, вона виражає свої знання в теоретичній формі, хоч і відрізняється від неї, а також від релігії, яка орієнтується на непізнавальне осягнення сфери надприродного буття, фіксує його лише в актах віри.

З появою філософії виникають «зацікавлені», «небайдужі» знання. Тому філософія як світогляд відрізняється від інших типів світогляду. Вона реалізує світоглядну функцію на основі теоретичного відношення до дійсності, протиставляючи антропоморфізму міфології уявлення про світ як про сферу дії об'єктивних неперсоніфікованих сил, а традиційності й безпосередності міфу — свідомий пошук і вибір своїх стосунків і тверджень на основі особливих логічних і гносеологічних критеріїв. Теоретичне відношення до дійсності у філософії передбачає зіставлення суб'єкта й об'єкта та з'ясування взаємовідношення між ними [4, c. 136-138].

Висновки

За своїм змістом філософія є прагненням до всеохоплення та єдності. Якщо інші науки роблять предметом вивчення окремий зріз дійсності, то філософія намагається охопити всю дійсність у її єдності. Для філософії характерне уявлення про те, що світ має внутрішню єдність, незважаючи на зовнішню розрізненість частин.

Від свого виникнення філософія була позбавлена будь-якої єдності, являючи собою розмаїття окремих систем. Але справа не в самому розмаїтті, а в тому, чи має воно єдину основу, з якої виникає образ світу як цілого. Саме від розуміння світу залежить розуміння людини, її онтологічного статусу, сенсу життя, призначення.

Усі філософські вчення про світ можна звести до двох великих типів — східного та західного. При цьому йдеться не про світову філософію всіх часів, а лише про перші її кроки. Історично виникнення філософії відбулося майже одночасно в трьох регіонах планети: на Сході — в Давній Індії та Давньому Китаї, на Заході — в Давній Греції. І саме тут із самого початку склалися основні типи вчення про світ (а на їх базі — і вчення про людину).

Відмінність філософії від спеціальних наук полягає в тому, що кожна з них досліджує якийсь «фрагмент» дійсності, окрему галузь явищ. Філософія ж, як було сказано, розглядає найбільш загальні питання світорозуміння. Її предмет — не окремі явища, а світ у цілому (не в розумінні простої суми всіх речей, а в розумінні їх загального зв'язку, загальних законів буття в розвитку).

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид., перероб. і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник / Юрій Білодід. — К.: Кондор, 2006. — 355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник / Валентина Воронкова. — Київ: ВД «Професіонал», 2004. — 460 с.
9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
10. Ільїн В. Філософія : Підручник. В 2-х ч. / Володимир Васильович Ільїн. — К. : Альтерпрес. — 2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки / Авт. передм. А.А. Мазаракі. — 2002. — 463 с.
11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник / В.Т. Кирильчук, О.О. Решетов, З.В. Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. — Кіровоград: КДТУ, 2000. — 110 с.
12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів / Віктор Петрушенко. — 4-те вид., перероб. і доп. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 503 с.
14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник / Леонід Сморж. — К.: Кондор, 2004. — 414 с.
15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти / Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін. — 2-е вид., стереотип. — К.: Либідь, 2002. — 405 с.

Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти / Віктор Петрушенко. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 444 с.