Проблема розвитку теоретичного знання

Вступ

Наука з'явилася тоді, коли людина усвідомила власне незнання, що породило потребу в отриманні нових відомостей. Знання необхідні для орієнтування у світі, розуміння та прогнозування подій, а також для планування подальшого пізнання.

Рух людської думки від незнання до знання прийнято називати пізнанням. Воно базується на відображенні реальної дійсності у свідомості людини під час її практичної, виробничої та наукової діяльності. Пізнання є складною діалектичною процедурою поступового відтворення сутності явищ і процесів. У ході пізнання людина освоює світ і змінює його задля покращення власного життя.

Наукове теоретичне пізнання — це особливий вид дослідження, що має специфічні цілі, завдання та методи отримання й перевірки знань. Його мета — оволодіти силами природи, зрозуміти закони суспільного розвитку та використати їх для впливу на історичний процес.

1. Суть наукового пізнання, знання та наукового дослідження

Теорія пізнання вивчає закономірності процесу пізнання світу, його методи та форми, а також природу істини та умови її доведення. Пізнання рухається від живого споглядання до абстрактного мислення, а потім — до практики.

Мислення — це узагальнене та опосередковане відображення у мозку людини суттєвих властивостей і причинно-наслідкових зв'язків між об'єктами та явищами.

Теоретичне знання — це перевірений практикою результат пізнання, адекватне відображення дійсності у свідомості. Воно є ідеальним відтворенням у мовній формі узагальнених уявлень про закономірні зв'язки об'єктивної реальності.

Основні функції теоретичного знання: узагальнення розрізнених уявлень про закони природи, суспільства та мислення, а також збереження всього корисного для практичної діяльності.

Розвиток неможливий без знань, адже все створене залежить від них. Щоб розвиватися, потрібно перетворювати ресурси на речі, а для цього необхідні знання. У розвинених країнах інформація та знання стали важливішим чинником рівня життя, ніж земля, машини чи праця.

Практика є основою та рушійною силою пізнання. Вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення. Пізнання виростає з практики, але потім спрямовується на практичне оволодіння дійсністю. Від практики до теорії і назад — така загальна закономірність поведінки людини.

Практика є початком і завершенням будь-якого пізнавального процесу. Діалектика пізнання виявляється у протиріччі між обмеженістю знань і безмежною складністю дійсності, між суб'єктивною формою та об'єктивним змістом пізнання. Боротьба думок, логічне доведення та практична перевірка дозволяють встановити істину.

Наука — це суть людських знань. Кант визначав її як сукупність знань, упорядкованих за певними принципами та закономірностями. Наука розкриває закономірні зв'язки дійсності та виражає їх в абстрактних поняттях і схемах.

Істинне наукове знання є об'єктивним, незалежним від праць учених. Водночас воно може бути відносним або абсолютним.

Відносне теоретичне знання — це в основному правильне відображення дійсності, але з неповним збігом образу з об'єктом. Абсолютне теоретичне знання — це повне відтворення уявлень про об'єкт, що забезпечує абсолютний збіг образу з об'єктом. Воно не може бути змінене чи відкинуте в майбутньому.

На основі абсолютного знання формується базове знання. Базове теоретичне знання — це знання структурних зв'язків і закономірностей розвитку соціальних процесів. Воно стабільне в часі, трансформується в конкретні знання залежно від завдань і завжди є концептуальним, лежить в основі ключової компетентності.

Формою розвитку теоретичного знання є наукове дослідження — вивчення явищ і процесів, аналіз впливу різних чинників, вивчення взаємодії між явищами за допомогою наукових методів для отримання доведених і корисних рішень.

Теоретичне знання — це цілеспрямоване пізнання, результатом якого є система понять, законів і теорій. Його мета — визначення конкретного об'єкта та всебічне вивчення його структури, характеристик і зв'язків на основі наукових принципів, а також впровадження корисних результатів у виробництво.

Існують дві форми теоретичних знань: фундаментальні та прикладні. Фундаментальні знання — це діяльність, спрямована на здобуття нових знань про закономірності розвитку природи, суспільства та людини. Прикладні знання — це діяльність, спрямована на здобуття та використання знань для практичних цілей.

Науковий результат — це нове знання, отримане в процесі фундаментальних або прикладних досліджень та зафіксоване на носіях наукової інформації.

Процес теоретичного пізнання включає такі етапи: виникнення ідеї; формування понять і тверджень; висунення гіпотез; узагальнення наукових фактів; доведення правильності гіпотез.

Основою розробки теоретичного знання є методологія — сукупність методів, способів і прийомів у певній послідовності, прийнята для наукового дослідження.

Теоретичне знання має розглядатися в безперервному розвитку, ґрунтуватися на зв'язку теорії з практикою. Це вирішується за допомогою різних методів пізнання, зокрема спостереження та експерименту.

Придбання та застосування знань — найкоротший шлях до подолання технічного відставання. Сьогодні для країн, що трансформуються, основними пріоритетами є:

• придбання та адаптація глобальних знань, розвиток сфери знань на місцевому рівні;
• інвестиції в людський капітал і технології для розширення можливостей засвоєння та застосування знань.

Ефективні заходи для вирішення цих завдань є взаємодоповнюючими компонентами і складають загальну стратегію подолання дефіциту знань.

Теоретичні знання спрямовані на вивчення причин, зв'язків і залежностей, що дозволяють встановити поведінку об'єкта, визначити його структуру та характеристику. У результаті формуються закони, розробляються теорії, перевіряються факти. Теоретичні завдання формулюються так, щоб їх можна було перевірити емпірично.

У вирішенні емпіричних і теоретичних завдань важливу роль відіграють логічні методи пізнання, що дозволяють пояснювати явища, висувати пропозиції та визначати шляхи їх вирішення.

Наукове дослідження проводиться для пояснення відомих і встановлення нових фактів. Воно набуває особливої цінності, якщо на основі отриманих результатів можна достовірно передбачити існування нових, ще не відкритих фактів.

2. Етапи становлення і розвитку теоретичних знань

Історія науки налічує багато століть. Ще на зорі розвитку людство покращувало умови життя через пізнання та перетворення світу. Досвід нагромаджувався століттями і передавався наступним поколінням. Механізм успадкування досвіду удосконалювався через звичаї, традиції та писемність. Так виникла перша форма науки — наука античного світу, предметом вивчення якої була вся природа в цілому.

Антична наука не поділялася на окремі сфери і мала риси натурфілософії. Природа розглядалася цілісно, з перевагою загального над конкретним.

Цей період належить до першої фази пізнання — безпосереднього спостереження. Наука античного світу ще не дійшла до поділу світу на окремі галузі. Лише в V ст. до н.е. з натурфілософії починає виділятися математика. У середині IV ст. до н.е. потреби відліку часу та орієнтації на Землі привели до створення астрономії. У цей період відокремлюються основи хімії, результати якої використовувалися для вилучення металів із руд, фарбування тканин і шкіри.

Перші елементи науки з'явилися у стародавньому світі через потреби суспільства і мали практичний характер. Для науки стародавнього світу (Вавилон, Єгипет, Індія, Китай) характерний стихійно-емпіричний процес пізнання, де об'єднувалися пізнавальні та практичні аспекти. Знання мали практичну спрямованість і виконували роль правил для конкретної діяльності.

У стародавній Греції зароджується науковий рівень пізнання. Елліністичний період характеризується створенням перших теоретичних систем у геометрії (Евклід), механіці (Архімед), астрономії (Птоломей). Корифеї грецької науки — Аристотель, Архімед — користувалися абстракціями, заклавши основи доказу та уявлення про ідеалізований матеріал.

В епоху Середньовіччя великий внесок у розвиток науки зробили вчені арабського Сходу та Середньої Азії: Ібн Сіна, Ібн Рушд, Біруні та інші. У Європі поширення набула схоластика, яка зосереджувалася на християнській догматиці, але також сприяла розвитку культури та мистецтва теоретичних дискусій.

У системі Аристотеля намітився поділ науки на фізику та метафізику. Поступово виділяються логіка, психологія, зоологія, ботаніка, мінералогія, географія, естетика, етика та політика. Почався процес диференціації науки.

З другої половини XV ст., в епоху Відродження, починається період розвитку природознавства. Він характеризується нагромадженням фактичного матеріалу через експериментальні дослідження. В університетах починають викладати математику, хімію, фізику.

Перехід від натурфілософії до першого наукового періоду тривав майже тисячу років через недостатній прогрес техніки. До початку XVII ст. математика була наукою про числа та прості геометричні фігури. Алгебра, тригонометрія та математичний аналіз тільки зароджувалися.

Другий період розвитку природознавства, революційний у науці, припадає на середину XVI — кінець XIX ст. У цей час зроблені значні відкриття у фізиці, хімії, механіці, математиці, біології, астрономії, геології. Ця епоха дала плеяду видатних учених.

Геоцентрична система Птоломея замінюється геліоцентричною, створеною М. Коперником і Г. Галілеєм. До цього періоду належить створення аналітичної геометрії Р. Декартом, логарифмів Дж. Непером, диференціального та інтегрального обчислення І. Ньютоном і Г. Лейбніцем. Виникли хімія, ботаніка, фізіологія, геологія. Наприкінці XVII ст. Ньютон відкрив закон всесвітнього тяжіння. Це була перша наукова революція, пов'язана з іменами Леонардо да Вінчі, Галілея, Кеплера, Ломоносова, Лапласа.

У цей період поряд зі спостереженнями широко застосовується експеримент, що розширив пізнавальну силу науки. Галілей і Бекон є засновниками сучасної експериментальної науки.

У XV-XVIII ст. наука стає базою світогляду. Вирішальна роль належить механіці, в рамках якої здійснюється пізнання не лише фізичних і хімічних, а й біологічних явищ.

У середині XVIII ст. учені висловили ідею про всезагальний взаємозв'язок явищ. Ці ідеї вперше висловив Р. Декарт, потім розвинули Ломоносов, І. Кант, К. Вольф.

Промислова революція кінця XVIII — початку XIX ст., винахід парової машини Д. Уаттом, стали стимулом розвитку науки. Фізики відкрили електричний струм та електромагнітну індукцію (А. Вольт, В. Петров, Г. Деві, А. Ампер, М. Фарадей), розроблялася хвильова теорія світла (Т. Юнг, О. Френель). Формується біологія як наука про закони життя, порівняльна анатомія, морфологія, палеонтологія.

Нагромадження результатів сприяло великим відкриттям XIX століття: закон збереження і перетворення енергії (Й.-Р. Майєр, Г. Гельмгольц, Дж. Джоуль); клітинна теорія (Т. Шванн, М. Шлейден); еволюційне вчення Ч. Дарвіна.

Великим досягненням XIX ст. є відкриття Д. Менделєєвим періодичного закону хімічних елементів. Важливе значення мали відкриття неевклідової геометрії (М. Лобачевський), законів електромагнітного поля (Дж. Максвелл), електромагнітних хвиль і тиску світла.

Революційні процеси XVI-XIX століть привели до зміни поглядів на світ. Перший етап революції (середина XVII — кінець XVIII ст.) виявив, що за видимістю явищ існує дійсність, яку наука має вивчати. Другий етап (кінець XVIII — кінець XIX ст.) характеризується ідеєю розвитку та всезагального зв'язку природи.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. революція вступила в нову стадію. Фізика переступила поріг мікросвіту, був відкритий електрон, закладені основи квантової механіки (М. Планк, 1900 р.). Закони мікросвіту істотно відрізняються від законів класичної механіки. Електрон так само невичерпний, як і атом, природа безкінечна.

У XX ст. розвиток науки характеризується високими темпами. На основі досягнень математики, фізики, хімії, біології розвинулися молекулярна біологія, генетика, хімічна фізика, кібернетика, біокібернетика, біоніка.

У середині XX ст. розпочалася науково-технічна революція — корінне якісне перетворення продуктивних сил. Наука посідає провідну роль щодо техніки та виробництва.

Нині наука розвивається в трьох напрямах: мікросвіт (елементарні частинки та атомні структури); мегасвіт (вивчення Всесвіту від сонячної системи до позагалактичного простору); макросвіт (вивчення функцій вищих структур живої матерії).

Наприкінці XX — на початку XXI ст. для науки властиві такі особливості:

• Диференціація та інтеграція науки. Це складний діалектичний процес. Через кожні 5-10 років подвоюються наукові дисципліни. Диференціація зумовлена невичерпним об'єктом пізнання та потребами практики.
• Прискорений розвиток природознавчих наук. Вони вивчають базові структури природи та є фундаментом науки. Прикладні науки і техніка можуть успішно вирішувати проблеми лише на основі випереджаючих фундаментальних досліджень. Приклад — клонування живих організмів.
• Математизація наук. Математика є мозком науки та душею техніки. Вона сприяє використанню ПЕОМ, посиленню зв'язку між наукою, технікою і виробництвом, підвищує рівень узагальнень та ефективність прогнозованих функцій науки.
• Посилення зв'язку науки, техніки і виробництва. Знання є продуктивною силою суспільства. Нові види виробництва зароджуються в надрах науки. Розвиток атомної енергетики, отримання надтвердих матеріалів, роботизація, створення штучного інтелекту — все це ілюструє наведене.

Йде процес зменшення терміну між науковим відкриттям і впровадженням його у виробництво. Раніше від відкриття проходили сотні та десятки років.

Висновки

У XXI столітті знання перетворюються на головний ресурс, завдяки якому організації та установи можуть розвивати конкурентну перевагу та робити її сталою.

Теоретичні знання є суспільними за походженням, розвитком і використанням. Усі знання — це всезагальна праця, а наука виступає як сумарне вираження людського успіху в пізнанні світу.

Основні сучасні тенденції розвитку знань: перехід від диференціації до інтеграції, від координації наук до їх субординації, від одноаспектності до комплексного розгляду. Ця тенденція проявилася у створенні міждисциплінарних галузей знань, у взаємодії між науками, що вивчають один об'єкт з різних боків, аж до комплексного вивчення об'єкта системою наук.

Сучасний період характеризується груповим лідерством, комплексністю наукових досліджень, вирішенням глобальних проблем. Глобальними проблемами є: вивчення Космосу, економічні проблеми, проблеми здоров'я людей, тривалість життя. У їх вирішенні повинні брати участь усі науки без винятку: природничо-математичні, гуманітарні та технічні.

Список використаних джерел

1. Ковальчук В.В. Основи наукових досліджень : Навчальний посібник / Під наук. ред. В. О. Дроздова; М-во науки і освіти України, Акад. пед. наук України, Південний наук. центр АПН України. - 3-є вид. перероб. і доп. - Київ: ВД "Професіонал", 2005. - 238 с.

2. Крушельницька О.В. Методологія та організація наукових досліджень : Навчальний посібник. - К.: Кондор, 2003. - 189 с.

3. Пілюшенко В.Л. Наукове дослідження: організація, методологія, інформаційне забезпечення : Навчальний посібник. - К.: Лібра, 2004. - 342 с.

4. Шейко В.М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності : Підручник. - 4-те вид., випр. і допов. - К.: Знання, 2004. - 306 с.

5. Чайченко Н. К методике формирования теоретических знаний // Социально-гуманитарные знания. - 2000. - № 5. - С. 15-17