Предмет і завдання етики

Вступ

Наука, яку ми називаємо етикою, носить цю назву вже понад двадцять три століття. Звісно, це твердження не означає, що раніше вона не існувала як частина людського знання. Насправді, з етичними питаннями ми зустрічаємось усюди, де відбувається цілісне духовне, особливо філософське, осмислення людини — як у давньогрецьких мислителів до Аристотеля, так і в інших центрах стародавньої цивілізації, таких як Китай чи Індія. Проте саме закріплення за цією сферою пізнання окремої назви «етика» сприяло її виокремленню та самоусвідомленню.

Водночас, з огляду на свою філософську основу, етика є наукою про ставлення людини до самої моралі: про те, який сенс і внутрішню необхідність вона знаходить у дотриманні певних моральних норм, на чому ґрунтується її вибір і звідки виникає потреба в моральному самообмеженні. Отже, етика охоплює широке коло духовних пошуків людини, об'єднаних спільною ідеєю вільного обмеження власних суб'єктивних можливостей заради вищих життєвих цінностей.

Загалом, етика як дисципліна свідомого самовизначення суб'єкта часто завершувала найвеличніші філософські системи. Це закономірно, адже філософія завжди потребує подолання абстрактності, втілення своїх ідей у життя та самовизначення автора, який має продемонструвати світові практичні висновки з власної доктрини. Етика ж спирається на духовний потенціал, розроблений філософією, та її тлумачення інтегрального досвіду людини. Саме цей зв'язок між загальнофілософською концепцією буття та відповідними етичними системами є ключовим.

1. Поняття етики

Термін «етика» походить від давньогрецького слова, яке ще в Гомера позначало місце перебування або спільне житло. Згодом у слові «етос» почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер. Античні філософи використовували його для опису усталеного характеру явища. Наприклад, йшлося про етос першоелементів дійсності (Емпедокл) або людини (Піфагор, Демокріт, Геракліт, Крітій).

У працях Аристотеля (384—322 до н. е.) знаходимо два похідні терміни: «етичний» та «етика». «Етичний» мислитель використовував для позначення чеснот, що стосуються вдачі та характеру, на відміну від чеснот діаноетичних, пов'язаних із мисленням і розумом. Науку ж, яка вивчає етичні чесноти та досліджує, яка вдача є найдосконалішою, Аристотель або його учні назвали етикою.

З часом поняття «етика» та «мораль» набули широкого вжитку. Термін «етика» зберіг своє первісне значення і досі позначає переважно науку. Під мораллю ж розуміють предмет цієї науки — реальне явище, яке вона вивчає.

У повсякденному мовленні цієї відмінності часто не дотримуються. Ми говоримо про «етику вченого» чи «медичну етику», маючи на увазі принципи поведінки, або засуджуємо вчинки за їхню «неетичність». Така термінологічна нечіткість пояснюється тим, що між мораллю як явищем та етикою як наукою немає чіткої межі. Адже, обираючи лінію поведінки, ми керуємося, хай навіть несвідомо, певними загальними уявленнями та намагаємося обґрунтувати свої дії — а це вже сфера етики. Попри цей взаємозв'язок теорії та практики, етика здебільшого зберігає значення науки, а мораль — реального явища, предмета дослідження.

У деяких європейських мовах поряд із терміном «мораль» виникли власні слова для позначення того ж явища. У російській мові поряд із «мораль» уживається «нравственность». В староукраїнській мові існувало слово «обичайність», яке стосувалося сфери звичаїв і взаємин; нині ж використовується скалькований з латини термін «моральність».

Оскільки в усіх згаданих мовах широко вживаються поняття «етика» та «мораль», постає питання: чи потрібно стільки слів для позначення явищ одного ґатунку, чи не є абсолютними синонімами російські «мораль» і «нравственность», українські «мораль» і «моральність»?

Справді, в багатьох випадках ці слова вживаються як синоніми; деякі дослідники навіть наполягають на їх тотожності. Проте сама мова свідчить про суттєві відмінності. Ми можемо сказати «не читайте мені моралі», але не можемо сказати «не читайте мені моральності». У російській мові є вислів «мораль сей басни такова» — спробуйте замінити в ньому «мораль» на «нравственность». Таких прикладів можна навести чимало.

Серед філософів, які займалися проблемами етики, серйозну увагу на цю обставину звернув німецький діалектик-ідеаліст Г. В. Ф. Гегель (1770—1831). Мораль і моральність у Гегеля постають як послідовні ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральність тлумачиться як більш розвинута форма, насичена конкретним життєвим і соціальним змістом.

Завершуючи міркування про мораль і моральність, додамо: етика та здоровий глузд однаковою мірою засуджують як позицію конформіста, який у плазуванні перед реальністю забуває про високі вимоги моралі, так і позицію моралізатора й ханжі, який за вузькістю морального принципу не бажає бачити реальну складність людських стосунків і різноманітність потреб.

Отже, розглянувши основну етичну термінологію, ми вже склали певне уявлення про етику та її предмет.

2. Завдання етики

Вище ми згадували вислів: «не читайте мені мораль!» Викладання етики — не читання моралі й не має на меті спонукати когось до добра та порядності. Хоча до його завдань безперечно входить формування засад моральної культури, які могли б допомогти тому, хто прагне добра, краще усвідомлювати проблеми, що виникають у цьому зв'язку.

Проте передусім етика є наукою, і завдання, які вона розв'язує, варто осмислювати саме з цієї позиції.

Відомо, що в структурі наукового знання зазвичай виділяють два рівні — емпіричний і теоретичний, яким відповідають специфічні форми пізнавальних завдань. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт і спирається на дані спостережень та експериментів. Логічна обробка даних на цьому рівні здійснюється переважно через узагальнення, зіставлення, класифікацію й має на меті відкриття емпіричних закономірностей, вироблення вихідних абстракцій та класифікаційних схем. Теоретичний рівень, своєю чергою, передбачає діяльність, спрямовану на вдосконалення і розвиток поняттєвого апарату науки; дослідження тут має на меті розкриття сутності явищ і втілення цієї сутності у відповідних концепціях та системах наукових понять.

Природно, що завдання етики, як і інших наук, відображують специфічні вимоги цих рівнів будови й організації знання. На емпіричному рівні головними завданнями є виокремлення фактів, що стосуються морального життя людини й суспільства, їх збирання, опис та первинна систематизація в межах певної пояснювальної схеми, встановлення на основі узагальнення емпіричних закономірностей. Конкретним розв'язанням цих завдань займаються переважно такі розділи етичного пізнання, як історія і соціологія моралі, із залученням комплексу суміжних наук: культурології, етнографії, психології, соціальної психології, семіотики культури, мистецтвознавства тощо.

Цілком зрозуміло, що без ретельних досліджень у цих галузях, без докладної емпіричної картини того, що відбувається в галузі моральної культури, будь-які теоретичні побудови філософської етики втрачають реальне підґрунтя. Своєю чергою, теоретичні дослідження в етиці, пов'язані із сутнісним пізнанням моралі, дають емпіричним розвідкам основу для узагальнення, навіть просто роблять «видимими» ті чи інші факти (адже щоб щось побачити, потрібен не лише голий факт, а й мисляче око, здатне його розпізнати).

Щодо власне теоретичних завдань етики, то вони, як і в будь-якої іншої науки, зводяться до поняттєвого відтворення, сутнісного осмислення й обґрунтування її предмета — моралі як такої. Вкажемо на два завдання суто теоретичного характеру, особливо актуальні для сучасної вітчизняної етики.

І. Проблема подолання нинішньої методологічної кризи. Зрозуміло, що досягнення будь-якої пізнавальної мети потребує застосування адекватних засобів, тобто висуває проблему методу. Складність нинішньої теоретичної ситуації у вітчизняній етиці полягає в тому, що вона тільки-но виходить з-під уламків «єдиної й всеперемагаючої» марксистської методологічної схеми і досі не закріпилася належним чином на ґрунті більш продуктивної філософської культури.

Справді, повноцінна й тривка моральна культура здатна утвердитися тільки там, де людська діяльність підпорядковується певним накладеним на неї «згори» фундаментальним вимогам і заборонам, які мають виконуватися у будь-якому разі. По-друге, такою ж очевидною рисою філософії марксизму є й те, що і людину, і її діяльність, і будь-які духовні її прояви марксистська думка незмінно намагалася звести до «поцейбічної» (тобто чуттєво-практичної) основи.

Тимчасом для етики знову ж таки принципово важливим є збереження погляду на людину як на віртуально безмежну, не опредмечувану й не пізнаванну до кінця істоту, — саме як на таїну. Здійснюване марксизмом — і, до речі, не ним одним — «розтаємничення» людини позбавляло ґрунту уявлення про її свободу волі й гідність, а разом з ними зрештою — і моральне осмислення людського буття загалом.

Охарактеризована вичерпаність марксистського осмислення етики й моралі, безперечно, актуалізує завдання розробки і впровадження нових філософських та методологічних підходів у цій галузі, що знаходилися б на рівні сучасної гуманістичної думки.

II. Проблема обґрунтування моральних норм і цінностей.

Здавна одним із центральних суто теоретичних завдань етики було обґрунтування певної усталеної системи моральних норм і цінностей, пошук раціональних підстав, які б доводили їх перевагу, вмотивованість і надійність.

Протягом століть подібне обґрунтування вибудовувалося, втім, усередині власне релігійних уявлень про людину та її обов'язки. В межах християнської культури, зокрема, безперечною основою моралі виступали заповіді Мойсея і євангельська проповідь Христа.

Нарешті, специфічне коло завдань постає перед етикою і в прикладній сфері, тобто в галузі конкретних практичних застосувань розроблених нею висновків.

Власне, ми вже бачили, що й суто емпіричні, й теоретичні завдання етики становлять не лише внутрішньо-науковий інтерес, а безпосередньо пов'язані з їх значенням для людини та її духовного розвитку. Додамо до сказаного ще декілька міркувань.

Безперечно, прикладне значення етики як науки істотно зумовлене її спрямованістю на аналіз і обґрунтування норм та цінностей людської моральності. Зрештою, це значення й зводиться не до чого іншого, як до запровадження в різноманітних формах та аспектах суспільного життя певної критично вивіреної сукупності подібних цінностей і норм —певного, можна сказати, стандарту людської моральності.

Становище в сучасному посттоталітарному суспільстві робить зазначену роль етики доволі актуальною. Нині ми звикли чути про зв'язок демократії й права, але ж не правом єдиним живі людська культура і цивілізація, і відомий принцип права «що не заборонено, те дозволено» не може бути єдиним механізмом налагодження людських стосунків навіть (і особливо!) у вільному демократичному суспільстві або ж у суспільстві, яке прагне стати таким. Саме свобода висуває найвищі вимоги до людського сумління і відповідальності, отже — робить особливо кричущим їхній нестаток. Як не прикро, сьогодні нам мало не на кожному кроці доводиться стикатися з невмінням людей вислуховувати одне одного, взагалі спілкуватися, ба навіть підтримувати цивілізовані ділові стосунки. Від торговельного майданчика до парламенту пишним цвітом буяють неповага до особистості, брутальність, примітивне себелюбство. Природно, що за цих умов для етичної ініціативи відкривається широке поле дії, в організацію і спрямування якої має зробити свій внесок і наука етика.

Важливою як для всього суспільства, так і для кожної родини й особистості сферою впровадження результатів етичних досліджень і санкціонованих етикою моральних норм є сфера виховання. Врахування етичних підходів і норм в організації виховного процесу дає змогу суттєво підвищити його гуманістичний потенціал. Так, саме за етичними критеріями не можна ототожнювати виховання і формування особистості, тлумачити людину, що виховується, як пасивний об'єкт формотворчих зусиль вихователя. Етика наполягає на розгляді виховання як духовного насичення людини, що розгортається в діалозі, спілкуванні рівнопорядкових суб'єктів, спрямованому на розвиток вільної й відповідальної особистості.

Висновки й рекомендації сучасної етики мають перспективу широкого застосування всюди, де істотним є цілісний підхід до людської особи, — в педагогіці, практичній психології тощо. Разом з тим етика проникає в найрізноманітніші, інколи досить несподівані, галузі сучасного життя — в політику, наукові дослідження, менеджменту та ін. Спеціаліста з етики можна нині зустріти в штаті ряду провідних західних корпорацій: у їхній динамічній діяльності незамінною виявляється роль компетентного аналітика, чиї поради за будь-яких непередбачених ускладнень дають змогу не відхилятися від правил чесної гри, зберігаючи довіру партнерів.

У міру зростання ступеня складності практичних завдань, що потребують розв'язання, підвищується роль етичної експертизи різноманітних економічних, екологічних, промислових, будівельних проектів, що впливають на долі конкретних людей.

Надзвичайної актуальності набувають нині етичні проблеми медицини — успіхи останньої і вдосконалення її матеріальних засобів спонукають нині до філософсько-етичного переосмислення ряду її фундаментальних уявлень і орієнтирів. Це стосується, зокрема, базових концепцій життя, здоров'я і смерті, формулювання основних цілей медичної допомоги, права лікаря на евтаназію (заподіювання смерті пацієнтові заради його блага). Компетентний етичний аналіз виявляється конче потрібним і в багатьох цілком конкретних одиничних ситуаціях, що трапляються в сучасній клінічній практиці. Наростання подібних проблем привело в наші дні до виникнення на стику медицини й етики особливої наукової дисципліни — біоетики, про яку йтиметься в лекції про ставлення до смерті.

І все ж найбільш традиційним і відповідним філософській специфіці етики є її вплив на духовний світ самої людської особистості. Вище ми згадували про те, що етика — не моралізаторство й не читання моралі; наївно вважати, що знайомство з нею зробить погану людину хорошою. Реальна орієнтація на позитивні моральні цінності зумовлюється передусім не пропагандою етичних знань, а загальним станом культури і власним рішенням, власними вольовими зусиллями людей, чоловіків і жінок, для котрих нестерпно принижувати власну гідність, скніти в бездуховності. Однак якщо вже людина обрала шлях відповідальності й добра — для неї не може бути байдужим досвід інших людей, що в різні часи і в різних країнах теж обирали його, теж билися над одвічними проблемами людського духу. Ні любові, ні прагнення до добра навчити неможливо, проте коли вони вже є —душа людини розширюється, розкривається для знань. І тут етика здатна допомогти людській особистості в її духовних пошуках, познайомити її з виробленими представниками різних культур відповідями на питання, що по-новому (в моральному досвіді не буває простих повторень) стоять перед нею, з усталеними формами й категоріями людського мислення, які відповідають специфіці цих питань. Пряме завдання етики в даному разі — допомогти наблизитися до рівня, досягнутого культурою людства в осмисленні хвилюючих нас моральних проблем, і разом з тим повніше й виразніше усвідомити неповторність власної ситуації, необхідність творчого зусилля власної волі та думки.

У цьому своєму аспекті, безпосередньо зверненому до духовного світу людини, етика теж, звичайно, постає як наука, що дає нам певні знання, — проте не тільки як наука, а й як необхідний компонент філософської культури та людської духовності загалом. Вживаючи певні вислови й способи думки, апелюючи до феноменів, що виходять за межі мови, думок і досвіду повсякдення, вона тим самим уже створює для мислячої, морально небайдужої душі певну опору, певне духовне середовище, потрібне для зосередження на відповідному колі питань, для того, щоб ці питання і теми взагалі могли існувати як предмет людського мислення. Відомо, що там, де не заведено згадувати про любов, де говорити про неї «соромно», — зникають і роздуми на цю тему, а разом з ними й культура любові загалом.

Створюючи таким чином адекватне духовне середовище, що не дає заснути власному нашому мисленню, етика спонукає останнє долати свою самотність, спонукає до діалогу з тими, хто репрезентує інші позиції, інші точки зору на предмети, що його цікавлять. Передаючи в стислій формі досвід моральної свідомості людства, вона не може певною мірою не відтворювати й надихаючу силу одвічного людського поривання до кінцевого смислу буття, до розгадки таємниць добра і зла, ризик і безмежну привабливість морального пошуку —мова, звичайно, про етику як таку, а не про конкретні її виклади, які можуть бути скільки завгодно бездуховними й просто нудними.

Отже, резюмуючи сказане, ми бачимо, що етика як наука на емпіричному рівні описує мораль, на теоретичному — її пояснює; тим і тим вона сприяє критичному осмисленню, обговоренню, утвердженню і забезпеченню нормативно-ціннісних критеріїв та орієнтирів актуальної людської моральності. Як філософська дисципліна, етика розширює духовне видноколо особистості, з'ясовує для неї зміст і смисл моральних цінностей та проблем, утверджує і розвиває культуру філософсько-етичного мислення і дискусій, стимулює власний духовно-моральний пошук, власну моральну творчість людини.

Висновки

Таким чином, розглянувши основну етичну термінологію, ми вже склали певне попереднє уявлення про етику та її предмет. Це уявлення, однак, надто загальне: з точки зору вимог сучасної наукової раціональності важко задовольнитися поняттям про «характер» або «вдачу» як основний предмет етики. Вдачі, характери, звичаї, стосунки людей по-своєму вивчають психологія і соціологія, соціальна психологія, соціоніка, етологія, етнографія; всі згадані, як і деякі інші галузі знань, опрацьовують властивий саме кожній з них підхід до зазначеної людської реальності, виокремлюють у ній власний предмет, формулюють свою проблематику, застосовують специфічні методи її дослідження.

Отже, в чому ж специфіка власне етичного погляду на людські звичаї, характери й стосунки? Що, власне кажучи, являє собою мораль як предмет етики? І з якими мірками підходить до неї етика?

Якщо естетика філософськи-духовно санкціонує чуттєвий ентузіазм людини, буяння надлишкових енергій і сил, без чого неможливе ні творення, ні сприйняття прекрасного, то етика в постійному змаганні з нею висуває і розробляє свого роду культуру меж —тверезу й зосереджену культуру свідомого самовизначення людського суб'єкта.

Природно, що на хід цих змагань етики й естетики впливає конкретна культурно-історична ситуація. У першій половині XX ст., на гребені революційного та пост-революційного завзяття, не викликав сумнівів знаменитий афоризм О. М. Горького: «Естетика — етика майбутнього». Коли ж те майбутнє прийшло і стало нашим сьогоденням — виявилося, що саме етика, з її загостреним відчуттям меж людського буття і діяльності, найбільшою мірою відповідає його духовному ладові. І це не дивно, оскільки реальна обмеженість можливостей розвитку самого людства і його шансів на виживання заявила про себе сьогодні з небувалою переконливістю.

Список використаної літератури

1. Блощинська В. А. Етика: Навчальний посібник/ В. А. Блощинська,; Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -246 с

2. Етика : Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2004. -223 с.

3. Етика : Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2002. -382 с.

4. Етика, естетика і теорія культури : Респ. міжвід. наук. зб./ КДУ. -К. : Либідь. -1991, Вип. 37 : Культура і творча активність. -1992. -128 с.

5. Малахов В. Етика : Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. -4-те вид.. -К.: Либідь, 2002. -382 с.

6. Тофтул М. Етика : Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О.З.Лебедєва-Гулей. -К.: Видавничий центр "Академія", 2005. -414 с.