Реферат

Правові засади електронної комерції в Україні

Правові засади електронної комерції в Україні потребують гармонізації з міжнародними стандартами для подолання законодавчих прогалин у сфері цифрових підписів та документообігу. Матеріал аналізує актуальні ризики шахрайства, проблеми безпеки трансакцій та шляхи удосконалення регулювання діяльності суб'єктів віртуального бізнесу.

Опубліковано 16 вересня 2026 р.Право

Право Реферат Університет

Оскільки ви не надали оригінальний текст матеріалу для переписування (у полі "ОРИГІНАЛЬНИЙ ТЕКСТ" лише порожні теги <p>), я не можу виконати завдання.

Будь ласка, надішліть текст, який потрібно переписати, і я одразу поверну перероблену HTML-версію згідно з вашими вимогами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. Стрімкий поступ електронної комерції, яка для вітчизняного права є новою цариною суспільних відносин, викликає потребу у визначенні правил поведінки — тобто окремих правових норм, що впорядковують і закріплюють права, обов’язки, гарантії та відповідальність учасників цих відносин. Такий порядок потрібен усім суб’єктам: підприємцям — аби вигідно проводити операції, споживачам — аби захистити свої законні права, які порушують недобросовісні підприємці, державі — аби виконувати покладені на неї обов’язки щодо захисту прав та інтересів тих чи інших осіб, а також забезпечувати норми, що стосуються оподаткування.

Аналітично-статистичні показники розвитку електронної комерції в Україні засвідчують недостатню придатність вітчизняного законодавства для активного поширення електронної комерції (58,2% респондентів), при цьому 25,1% опитаних указали на незадовільну ситуацію в цьому напрямі. До того ж 79,5% респондентів зазначили, що чинне законодавство, яке регулює сферу електронної комерції, є недосконалим. Водночас переважна більшість опитаних (28,2%) використовують електронну комерцію як додаткове джерело заробітку, інші (24,4%) — як переважне джерело заробітку, і лише 18,1% опитаних — винятково як основне джерело заробітку. Понад третина опитаних уважає, що систематизація, аналіз та використання закордонного досвіду ведення електронної комерції в Україні здійснюється на низькому рівні (38,4%), а 29,6% респондентів зазначають, що це не проводиться взагалі.

Серед причин низького рівня використання сфери електронної комерції в Україні респонденти назвали такі: неналежне матеріально-технічне забезпечення господарюючих суб’єктів (12,3%), необізнаність з можливостями та перевагами цієї сфери (11,5%), непідготовленість осіб, які працюють на підприємствах, в організаціях та установах (8,1%), неналежне ставлення держави до цього питання (19,0%), невідповідність вітчизняного законодавства світовим стандартам (42,9%). На думку опитаних, для підвищення ефективності використання сфери електронної комерції необхідно внести зміни до чинного законодавства — 37,7%, покращити інвестиційний клімат — 25,0%, проводити роз’яснювальні кампанії серед населення країни — 5,5%, підвищити рівень життя — 31,8%.

Особливістю правовідносин, які мають бути врегульованими, є те, що вони здебільшого мають екстериторіальний характер. Однобічне застосування державою правових норм, що регулюють такі відносини, без урахування досвіду міжнародної практики і законодавства інших країн буде неефективним. Про це свідчать тривалі безрезультатні спроби високорозвинених країн світу поширити свою систему права та законодавства на відносини щодо врегулювання конфліктів у мережі Internet.

Практика часто випереджає теорію, і в Україні законодавча база, що регулює цей сегмент ринку, лише починає формуватися і ще далека від досконалості. Це, своєю чергою, є підґрунтям для дослідження стану наукового вивчення проблем розвитку та становлення законодавчої і нормативної бази забезпечення правових засад здійснення електронної комерції.

Формування новітнього як для України, так і для інших розвинених країн світу законодавства, майже повна відсутність практики його застосування вимагає детального опрацювання нормативно-правових актів, які регулюють цю сферу правовідносин, та ретельного дослідження правових засад електронної комерції у нашій державі.

Дослідження напрямів розвитку та становлення електронної комерції в Україні довело, що на сучасному етапі спеціального дослідження з цих проблем не проводилось. Науковий та дослідний матеріал обмежений. В існуючій науковій літературі майже відсутні дослідження, спеціально присвячені місцю та ролі електронної комерції у розбудові демократичних засад нашої держави.

Саме актуальність, науково-теоретична і практична важливість проблеми, її недостатнє вивчення і обґрунтування в Україні зумовили вибір теми дисертаційного дослідження.

Найбільш важливими в науковому розумінні для автора під час роботи над дисертацією були теоретичні розробки провідних вітчизняних фахівців у галузі фінансового права, адміністративного права, інформаційного права, зокрема, А.І.Берлача, Ю.П.Битяка, В.М.Бутузова, А.В.Васильєва, Л.К.Воронової, В.Д.Гавловського, П.Т.Геги, В.О.Глушкова, І.П.Голосніченка, О.М.Джужи, Є.В.Додіна, І.Б.Заверухи, А.П.Закалюка, Н.К.Ісаєвої, Р.А.Калюжного, А.Т.Комзюка, В.І.Кравченка, Є.Б.Кубка, М.І.Мельника, П.П.Михайленка, А.А.Нечай, В.Ф.Опришка, О.П.Орлюк, Н.Ю.Пришви, О.П.Рябченко, Л.А.Савченко, М.М.Тищенка, В.І.Шакуна та ін.

Розкриваючи місце та роль електронної комерції у формуванні правовідносин у мережі Internet, автор керувався теоретичними розробками і положеннями наукових праць авторитетних українських учених-правників та економістів, зокрема, Ю.К.Базанова, А.М.Берези, А.Р.Білоусова, В.М.Брижка, М.П.Коваля, І.А.Козака, М.В.Макарової, Н.С.Меджибовської, Л.А.Пономаренка, В.О.Філатова, В.С.Цимбалюка, А.М.Чучковської, М.Я.Швеця, Ф.А. Шевченка та ін.

Окремі висновки щодо тенденцій розвитку та чинників, які впливають на розвиток електронної комерції, автором зроблені з використанням деяких положень юридичної та економічної науки, наведених у роботах російських науковців, зокрема, Н.М.Васильєвої, І.М.Голдовського, М.М.Дутова, С.В.Петровського, В.М.Попова, С.Н.Смирнова, А.А.Тедєєва, І.В.Успенського, В.Холмогорова та ін.

Дисертантом використано праці іноземних дослідників, які присвятили свої роботи проблемам розвитку сфери електронної комерції, зокрема, Н.Джерка, Г.Дункана, М.П.Мак-Картні, К.Пейтеля, А.Саммера та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Необхідність дисертаційного дослідження зумовлена планами наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України “Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004–2009 років”, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 5 липня 2004 року №755.

Дисертація є також складовою частиною плану наукових досліджень Київського національного університету внутрішніх справ, Основних напрямів наукових досліджень Київського національного університету внутрішніх справ на 2005–2007 роки (рішення вченої ради від 17 травня 2005 року протокол №7), а також річних планів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Київського національного університету внутрішніх справ, замовлень галузевих служб і підрозділів органів внутрішніх справ.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу наукових джерел, розробок, узагальнення правозастосовчої практики, вітчизняного і зарубіжного досвіду виявити стан і визначити тенденції правового забезпечення становлення та розвитку електронної комерції в Україні.

Мета дослідження зумовила необхідність розв’язання таких завдань:

розкрити призначення та визначити місце і роль електронної комерції у формуванні правовідносин у мережі Internet;
провести системний аналіз чинного законодавства, яке забезпечує здійснення електронної комерції;
вивчити історичний досвід електронної комерції у світовій практиці;
з’ясувати систему суб’єктів та умов здійснення електронної комерції;
визначити правові проблеми підвищення ефективності регулювання електронної комерції, а також шляхи їх розв’язання;
систематизувати існуючі проблеми щодо удосконалення інституту відповідальності у сфері здійснення електронної комерції;
розробити науково обґрунтовані пропозиції з метою удосконалення чинного законодавства у сфері електронної комерції.

Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають у процесі здійснення електронної комерції уповноваженими суб’єктами (учасники та державні органи) в мережі Internet.

Предметом дослідження є правові засади електронної комерції в Україні.

Методи дослідження. Теоретичною та методологічною основою дослідження є положення діалектики щодо пізнання, розвитку та взаємозв’язку об’єктів реальної дійсності, зумовленість правових норм та відхилень від них, що викликані соціально-економічними чинниками.

При написанні дисертаційної праці автор використовував загальнонаукові методи пізнання, а саме:

метод системно-структурного аналізу забезпечив виділення елементів структури здійснення електронної комерції у світовій ринковій економіці;

соціологічний метод дозволив розкрити суспільні умови функціонування правових інститутів та норм, що їх створюють;

метод звернення до інших юридичних (зокрема фінансового та адміністративного права) і не тільки юридичних наук уможливив використання їх досягнень при аналізі різних правових явищ;

функціональний метод використано для виявлення взаємозв’язків між елементами структури здійснення електронної комерції в Україні. Головна увага приділяється функціональній характеристиці правових інститутів, розмежуванню та взаємозв’язку їх функцій.

Крім загальних методів, автором дисертаційного дослідження було використано приватно-наукові методи пізнання, а саме:

історико-правовий метод уможливив дослідження розвитку законодавства щодо становлення електронної комерції в окремих країнах світу;

формально-юридичний метод забезпечив здійснення зовнішньої юридичної обробки правового матеріалу;

порівняльно-правовий метод використано для зіставлення правових інститутів в Україні із зарубіжними країнами з метою визначення схожості та відмінностей між ними для підготовки пропозицій щодо удосконалення засад здійснення електронної комерції в Україні;

критичний метод дозволив з’ясувати, наскільки електронна комерція відповідає сучасним потребам України як суверенної держави, що має на меті стати правовою, а також, які зміни необхідно внести до чинного законодавства, що регулює цю сферу правовідносин.

Базовим джерелом дослідження є Конституція України, законодавчі та нормативно-правові акти, загальнотеоретична та спеціальна література, відповідні наукові розробки у сфері електронної комерції.

Емпіричну основу дисертаційної роботи становлять матеріали про діяльність суб’єктів електронної комерції, результати проведення досліджень їх діяльності. Опитування та анкетування 312 осіб.

Наукова новизна дослідження полягає в розробленні низки нових аспектів важливої проблеми – забезпечення належного розвитку електронної комерції в Україні.

Дисертація являє собою комплексне дослідження становлення та подальшого розвитку електронної комерції, заповнює прогалини у знаннях з проблеми організації ефективності регулювання електронної комерції. У роботі обґрунтовується низка концептуальних понять теоретичних положень і висновків, практичних рекомендацій щодо удосконалення чинного законодавства. Дисертація також вирізняється сучасною постановкою проблеми, дослідженням нових ідей і тенденцій розвитку правовідносин у мережі Internet та напрямів удосконалення законодавства. У роботі враховано положення чинного законодавства, здійснено аналіз теоретичного і практичного матеріалу щодо тематики дослідження. Це дозволило визначити широкий спектр проблем, які, зазвичай, залишаються поза увагою вчених, але мають важливе прикладне значення.

Наукова новизна визначається також досягнутими у процесі вирішення поставлених завдань положеннями, які запропоновані здобувачем особисто та містять елементи новизни, зокрема:

уперше:

сформульовано авторське визначення електронної комерції як системи взаємовідносин у сфері здійснення обміну даними (електронними документами) та інформацією між суб’єктами господарювання з використанням глобальної мережі Internet;

доведено положення про наявність різноманітних чинників (правового, економічного, соціального та морально-етичного), які впливають на ефективність розвитку електронної комерції;

конкретизовано та розширено пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правової бази, яка регламентує діяльність суб’єктів електронної комерції в Україні;

удосконалено:

систему принципів діяльності суб’єктів електронної комерції, що в межах повноважень, визначених чинним законодавством, здійснюють діяльність у мережі Internet;

понятійний апарат з цієї проблематики, у тому числі наведено авторське визначення понять: “електронна комерція”, “електронна торгівля”;

окремі нормативно-правові акти, що регламентують електронну комерцію та були спрямовані, насамперед, на виконання завдань, які виникали на етапі її зародження і не могли цілком задовольняти сучасні вимоги розвитку;

набули подальшого розвитку:

наукові положення щодо принципів та видів відповідальності за порушення у сфері електронної комерції;

дослідження напрямів становлення електронної комерції у правовому просторі України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення, висновки і пропозиції проведеного наукового дослідження свідчать про певний внесок автором свого наукового доробку у сферу розвитку правових засад електронної комерції в Україні, а також створює основу для подальшого поглибленого теоретичного вивчення специфіки здійснення електронної комерції.

Одержані результати дослідження були використані при:

розробленні методичних рекомендацій щодо застосування положень Закону України “Про електронний цифровий підпис” суб’єктами підприємницької діяльності у сфері торгівлі при здійсненні бухгалтерського обліку та звітності (акт впровадження в практичну діяльність ДПС України від 19 березня 2007 р.);

викладанні дисципліни “Інформаційна безпека України магістрам правознавства Київського національного університету внутрішніх справ, а також при читанні лекції “Поняття та зміст інформаційної безпеки” (акт впровадження в навчальний процес КНУВС від 12 березня 2007 р.)

Узагальнення та аналіз особливостей вітчизняного й міжнародного досвіду здійснення електронної комерції та пропозиції щодо напрямів подальшого розвитку електронної комерції на теренах України можуть бути використані:

а) для подальших наукових розроблень у сфері регулювання правовідносин, що виникають у мережі Internet;

б) при підготовці окремих законодавчих та нормативно-правових актів, що регламентують здійснення електронної комерції;

в) при підготовці відповідних програм курсів вищих навчальних закладів в Україні та лекцій за темами “Міжнародний та вітчизняний досвід здійснення електронної комерції”, а також суміжних з ними тем.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації доповідались на науково-практичних конференціях: “Організаційно-правові основи протидії податковим та суміжним правопорушенням при здійсненні господарських операцій у сфері електронної торгівлі” (м. Ірпінь, 8 листопада 2006 р.); “Шлях України до економічної безпеки” (м. Харків, 20 квітня 2007 р.); „Організаційно-правові основи протидії податковим та суміжним правопорушенням у сфері електронного банкінгу” (м. Ірпінь, 22 травня 2007 р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційної праці викладено у сіми наукових статтях, шість з яких опубліковані у фахових виданнях затверджених ВАК України та матеріалах науково-практичної конференції.

Структура дисертації. Специфіка теми дослідження, сформульовані мета й завдання визначили структуру дисертації, послідовність та логіку викладання матеріалу. Вона містить вступ, три розділи, які поділяються на дев’ять підрозділів, висновки, список використаних джерел (286 найменувань) та два додатки. Обсяг роботи становить 218 сторінки.

ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПОЛОЖЕННЯ ЕЛЕКТРОННОЇ КОМЕРЦІЇ

1.1. Поняття, значення та загальні ознаки електронної комерції

У другій половині XX століття наукові дослідження набули ширшого розмаху, що було зумовлено появою засобів електронно-обчислювальної техніки та суттєвим збільшенням обсягів нової інформації. З'ясувалося, що за останні десять років було згенеровано стільки інформації, скільки нагромадилося за попередні 2000 років [226].

Перехід розвинутих країн до постіндустріальної економіки (останнім часом науковці-економісти послуговуються терміном "нова економіка", пов'язаним із поширенням Internet; він з'явився в середині 90-х років XX століття, коли на ринок вийшли перші Internet-компанії) та інформаційного суспільства став виразним явищем сучасної історії [43; 58].

У межах цього процесу склалася конструкція інформаційного простору: у величезній сфері інформаційної діяльності людей виокремився інформаційний сектор економіки, основну частину якого становить суто інформаційна індустрія. Як зазначав Александров Д.К., останніми роками в інформаційній індустрії виокремлюється ще одна структура – поки що не дуже масштабна за обсягами, але найперспективніша – електронна комерція [38].

Глобальна комп'ютерна мережа Internet вважається "четвертим каналом", що пов'язує людей між собою (після особистого спілкування, телефону та пошти). В інформаційному світі існують дві відомі технологічні тенденції [133]:

потужність комп'ютерів зростає вдвічі кожні десять місяців;
корисність мережі для суспільства пропорційна квадрату числа користувачів.

Окрім цього, використання в комерційній діяльності і повсякденному житті найновіших комунікацій та технологій сприяло виникненню таких нових економічних явищ, як "електронна комерція", "економіка в режимі реального часу", "електронний бізнес", "електронна торгівля", "Internet-комерція" [47].

При цьому кожен із наведених термінів розглядається сьогодні з різних позицій, зокрема і правових.

Окремі фахівці, визначаючи поняття "електронна комерція", вважають, що в юридичному розумінні вона означає укладання на міжнародних та внутрішніх ринках в електронній формі ряду підприємницьких договорів, таких, як купівля-продаж, постачання, страхування, банківські договори, перевезення вантажів чи пасажирів повітряним, морським, залізничним транспортом, а також інших договорів, пов'язаних із промисловим та діловим співробітництвом [144].

Є й інші визначення, зокрема: електронна комерція – це така форма постачання продукції, за якої вибір та замовлення товару здійснюється через комп'ютерні мережі, а розрахунки між покупцем та постачальником відбуваються з використанням електронних документів і/або електронних же засобів платежу.

Або коротко: електронна комерція – створення вартості за рахунок використання цифрових технологій.

В англійській мові це поняття прийнято позначати терміном "e-commerce" [222].

Термін "Internet-комерція" пропонується застосовувати у випадку, якщо в електронній комерції використовується лише глобальна мережа – Internet.

Електронна комерція, крім того, розглядається як складова таких більш широких понять, як електронний бізнес та електронна торгівля [250, с. 132].

У найменшому розумінні електронний бізнес можна визначати як повне або часткове перенесення бізнес-процесів у комп'ютерні мережі.

До "електронної торгівлі" належать:

глобальний електронний маркетинг, зокрема просування традиційних товарів та послуг. Фахівці відзначають, що інтерактивність (здатність до діалогу) засобів масової комунікації уже сьогодні змінює парадигму рекламної справи і досліджень ринку;
"електронна комерція";
"віддалені послуги". Більшість послуг, пов'язаних із консультуванням, юридичною та бухгалтерською підтримкою та ін., можуть здійснюватися на відстані;
"дистанційна робота". У сфері нематеріального виробництва стає можливою організація "розподілених офісів", в яких сумісно працюють люди, що перебувають у різних приміщеннях, містах і навіть країнах [148].

Слід зауважити, що внаслідок аналізу закордонних літературних джерел можна констатувати, що термін "електронна комерція" розглядається як складова або частина таких понять, як "електронна торгівля" та "електронний бізнес" [226; 227]. Наприклад, російська дослідниця М.В. Макарова визначає поняття "електронної комерції" як "різновид бізнес-активності_; в якій взаємодія суб'єктів бізнесу з купівлі-продажу товарів і послуг (як матеріальних, так й інформаційних) здійснюється за допомогою глобальної комп'ютерної мережі Internet або будь-якої іншої інформаційної мережі" [135]. А.М. Береза, І.А. Козак та інші під "електронною комерцією" розуміють "придбання чи продаж товару за допомогою електронних носіїв чи через мережу, подібну до Internet". Дане поняття може включати в себе замовлення, оплату та доставку товарів або послуг [229].

Таким чином, поняття "електронна торгівля", "електронний бізнес" включають, окрім електронної комерції, такі види діяльності, як реклама, проведення маркетингових досліджень, підтримка зв'язків із постачальниками і користувачами, організація документообігу тощо. Частиною цього бізнесу є і так званий Internet-банкінг (тобто можливість користуватися послугами банків через Internet) [124].

Фахівці зазначають, що Internet – це трамплін для майбутнього грандіозного економічного стрибка, який приведе до усунення політичних кордонів і надасть величезної ваги захисту інформаційних мереж. Уряди різних країн мають усвідомити економічну модель майбутнього та забезпечити її підтримку, а громадяни, користуючись Internet, повинні відчувати таку ж соціальну відповідальність, як і в інших сферах свого життя.

Зростання ролі електронної комерції у всьому світі, її вплив на економіку України зумовлює нагальну потребу в якнайшвидшому і якісному врегулюванні цієї сфери [103].

Переваги стабільного й урегульованого ринку електронної комерції зрозумілі – це і доступ до експортного ринку, інвестиційного капіталу, швидке зростання підприємств міської економіки, створення нових робочих місць і очікуване збільшення податкових надходжень від застосування електронних платежів.

Стимулювання формування необхідної інфраструктури, створення і подальше підтримання ефективного та узгодженого правового середовища для розвитку електронної торгівлі – необхідність і важливе завдання нинішнього розвитку країни [75].

Серед основних напрямів державної політики формування та розвитку єдиного інформаційного простору України необхідно виокремити завдання створення і розвитку загальнодержавних і регіональних інформаційних систем і мереж, забезпечення їх взаємодії в єдиному інформаційному просторі країни на базі сучасних інформаційних технологій; підтримку національної безпеки у сфері інформатизації та визначення державних замовників, відповідальних за створення інформаційних систем і ресурсів, за їх ефективне функціонування в єдиному інформаційному просторі; створення ефективних систем сертифікації інформаційних технологій, продуктів і послуг, ліцензування інформаційної діяльності для забезпечення необхідної якості інформаційних ресурсів.

Умовами реалізації економічного потенціалу електронної комерції, безумовно, треба вважати безпеку, у тому числі конфіденційність при поданні інформації через Internet. Це однаково важливо як для комерційної діяльності, так і для інших правовідносин щодо інформації з обмеженим доступом [46; 49].

Сторони, які укладають договір, зацікавлені, перш за все, в тому, щоб безпомилково ідентифікувати один одного, мати гарантії цілісності інформації, що передається, конфіденційності зв'язку тощо.

У наш час такі відносини надаються технологіями так званої цивільної криптографії. Завдяки цьому знаходять своє розв'язання такі складні питання, як відносини довіри та недовіри між учасниками, механізми надання гарантій і перевірки виконання угоди та багато інших. Так, для створення електронної комерції у США підтримується розвиток добровільної, ринково-орієнтованої інфраструктури управління криптографічних ключів, які забезпечили б ідентифікацію, цілісність і конфіденційність інформації. Велику надію має приватний сектор, провідна позиція якого здатна спричинити стрімкий розвиток інформаційних систем та мережі Internet. Якщо приватний сектор і уряд будуть діяти узгоджено, то відкриються величезні можливості для комерційної діяльності [39].

Як свідчать дослідження, питання доцільності регулювання змістового наповнення такої мережі масової комунікації як Internet, вже втратило свою актуальність. У той же час пошук підходів та методів, які можна використати для ефективного й оперативного впровадження нових можливостей у бізнесі, правових умов найбільш сприятливих для розвитку on-line economy, стає надзвичайно важливим.

На нашу думку, особлива законодавча регламентація електронної комерції, яка поєднує традиційні юридичні підходи, створення нових процедур та правових інститутів, відповідає вимогам часу.

Аналіз літературних джерел, присвячених законодавчій регламентації у сфері електронної комерції, дає підстави для припущення щодо того, які саме питання спеціалісти вважають найбільш важливими і такими, що вимагають невідкладного законодавчого вирішення [69].

Перш за все, це вимога до форми укладення угод, використання електронних підписів, захист інформації, охорона прав інтелектуальної власності, охорона прав користувачів, оподаткування та ряд інших.

Зміст спеціальних статей у періодичній літературі, статистичні дані та практика свідчать про те, що в Україні сьогодні ставлення до електронної комерції визначається як до засобу, який здатен зробити традиційний бізнес більш ефективним, але не обов'язково приводить до такого результату. При цьому думки бізнесменів щодо зручності, ефективності, прибутковості застосування електронних форм ведення справ і торгівлі значно різняться, інколи їх можна визначити як протилежні [77].

Між тим, серйозних дискусій з приводу необхідності законодавчої регламентації вже існуючої практики не спостерігається.

Таким чином, на нашу думку, юридична практика і приватне право в Україні сприйняли електронну комерцію і це особливо важливо у зв'язку з тим, що правова система країни також модернізується загалом.

Проте правові норми у вказаній сфері залишаються нерозвиненими й охоплюють не всі проблеми. Досі залишається неврегульованими спеціальними законами переважна частина відносин між учасниками електронної комерції.

Увага практиків спрямовується, зокрема, на створення та вдосконалення угод про електронний документообіг і обмін даними, але загалом варто відзначити вибірковість і загальну недосконалість правових норм, присвячених такій формі бізнесу [80].

Зарубіжні фахівці, наприклад, переконані, що позбутися подібних перепон можна шляхом детального відображення електронної комерції у чинних нормативно-правових актах, зокрема встановивши оптимальне співвідношення норм адміністративного, фінансового та приватного права. Розв'язання цієї проблеми можливе і шляхом створення ряду нових законів.

Електронна комерція є найважливішою складовою електронного бізнесу, хоча часто ототожнюється з ним. Це різновид бізнес-активності, в якій комерційна взаємодія суб'єктів бізнесу з купівлі-продажу товарів і послуг (як матеріальних, так і інформаційних) здійснюється за допомогою Internet; або будь-якої іншої інформаційної мережі (мережі стільникового зв'язку, внутрішньої локальної мережі установи тощо) [81].

Хоча Internet можна застосовувати для обміну інформацією, оперативного зв'язку, реклами, для досліджень, електронна комерція є сконцентрованою системою, яка реалізує усі можливості мережі для ведення більш ефективного бізнесу. Тобто електронна комерція є on-line формою ведення бізнесу, яка застосовує мережу як середовище для бізнесу і як засіб для його реалізації.

Україна як і інші країни на пострадянському просторі можуть отримати значні переваги від стійкого ринку електронної комерції, а саме:

доступ до експортного ринку;
робочі місця для кваліфікованої робочої сили;
доступ до інвестиційного західного капіталу;
зростання податкових надходжень від застосування електронних платежів [90].

Однак, щоб скористатися цими перевагами, слід усунути всі перешкоди на шляху ефективного впровадження електронної комерції, врегулювати використання механізмів її підтримки:

систем електронних платежів у мережі Internet;
стрункої системи законів щодо правового визнання електронних документів і електронного підпису, законодавчого врегулювання електронної комерції загалом;
розвитку електронного маркетингу і реклами;
забезпечення захисту комерційної інформації під час її передачі мережею Internet тощо [93, с. 123].

Розвиток електронної торгівлі в усьому світі стимулює економічне зростання держави. Особливе значення вона має для країн з перехідною економікою, котрим необхідно в найкоротший час сформувати інформаційну інфраструктуру ринкових відносин. Отже Україні необхідно якнайшвидше розробити національну стратегію розвитку електронної комерції.

Відтак для органів державного управління завдяки розвитку електронної комерції буде забезпечено доступ до оперативної інформації з метою аналізу зовнішньоторговельної діяльності внутрішнього і зовнішнього ринків товарів і послуг, прогнозування ситуації як за окремими товарними позиціями, так і за галузями та регіонами в цілому. Це дозволить державі ефективніше проводити економічні реформи, здійснювати соціальні програми, розвивати зовнішньоекономічні зв'язки [111].

Для товаровиробників і підприємців стане доступна інформація ринків товарів і послуг, трудових ресурсів, потенційних партнерів, комплектуючих та сировини, біржових котирувань на світових ринках, а також інформації про інвестиційні проекти тощо. Одночасно за рахунок інформаційних технологій буде спрощене подолання адміністративних і процедурних бар'єрів у торгівлі. У цілому, це полегшить вихід на внутрішній і зовнішній ринки малому та середньому підприємництву, дозволить більш оперативно залучати інвестиції для здійснення інноваційних проектів [113].

Для пересічних споживачів за рахунок впровадження систем електронної торгівлі буде досягнуто зниження цін на основну групу споживчих товарів більш ніж на 30% упродовж 5-10 років, з'являться нові робочі місця у сфері торгівлі, маркетингу, доставки товарів, аналізу інформації.

Загальновідомо, що країни стають потужнішими та розвиненішими, якщо їх компанії мають доступ до меншовартісних факторів виробництва: капіталу, робочої сили, засобів виробництва. Наприклад, у галузях, що базуються на природних ресурсах, найбільш конкурентноспроможними є ті компанії та ті країни, що мають у своєму користуванні і розпорядженні багаті джерела цих ресурсів. Оскільки до ХХ століття технології змінювалися надто повільно, досягнення відносної переваги за цими факторами було цілком достатньо для успіху.

Із розвитком та поглибленням упродовж останніх 10–20 років Internet поняття відносної переваги швидко втрачає своє попереднє значення. Компанії можуть здобувати відносно дешеві фактори виробництва де завгодно, а швидка поява все нових і нових технологій може нівелювати недоліки факторів виробництва, ціна яких досить висока [53].

За умов сьогодення вже недостатньо лише володіти природним ресурсом. Продуктивне використання і розпорядження ресурсами та їх купівля-продаж – є основою конкурентоспроможності. Все частіше найбільш конкурентноспроможними стають не ті компанії або країни, які мають доступ до дешевих факторів виробництва, а ті, які застосовують найбільш досконалі технології і ефективні методи їх використання. Оскільки технології повсякчасно змінюються, ця нова парадигма глобальної конкурентоспроможності потребує від компаній та країн якнайшвидшого застосовування відповідних технологій, таких, як ефективний розвиток та всебічне вдосконалення електронної комерції (ЕК).

Каталізатором інформаційно-обмінної активності в галузі ЕК опосередковано вважають початок створення глобальної мережі – Internet. Адже за кілька років його існування відбулася інформаційна революція такої сили, що її можна порівняти хіба що з початком книгодрукування в XV столітті [44].

Як свідчить досвід провідних країн світу, до сфери ЕК поступово переміщується значна частина ділової активності, через яку проходять дедалі більші кошти. За оцінками експертів, уже кілька мільйонів доларів інвестовано на ринок розвитку галузі ЕК в Україні. Найближчим роками очікується суттєве зростання розвитку електронного ринку. Мова вже йде про багатомільйонний грошовий обіг [124].

Очевидно, що сфера ЕК має великий потенціал, хоч на сьогодні ще досить обмежена. Однією із причин, що заважає активізації цього процесу, є відносна відсутність належного правового поля, а також його недосконалість, у межах якого вітчизняні та іноземні учасники електронного ринку мають легітимно працювати [127].

Базовими законодавчими актами, на підставі яких здійснюють ЕК учасники вітчизняного електронного ринку, є закони України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронний цифровий підпис". Разом з тим, зазначені закони містять ряд невідповідностей положенням міжнародного законодавства та потребують певного доопрацювання.

Проаналізуємо дану проблему на прикладі Закону України "Про електронний цифровий підпис" [11].

Слід констатувати, що даний закон не відповідає ні законодавству Європейського Союзу (ЄС) у цілому, ні технічній суті електронного підпису та принципам його застосування (у термінах міжнародних і європейських стандартів). Наприклад, електронний підпис у термінах ЄС повинен забезпечувати аутентифікацію та цілісність, а в термінах нашого законодавчого акту – лише аутентифікацію. "Посилений електронний підпис" у визначенні ЄС – це електронний підпис ЄС та додаткові вимоги щодо надійності, які технічно означають, що засіб створення підпису має задовольняти вимоги стандартів FIPS 140-1, 140-2 level 2, 3 (Federal Information Processing Standards, U. S.). Такого терміна у вітчизняному законі немає, натомість є термін "електронний цифровий підпис", який відповідає електронному підпису ЄС у межах криптографії з відкритими ключами. В терміни ЄС і відповідні європейські та міжнародні стандарти введено термін "кваліфікований електронний підпис", який у нашому законі також відсутній [283].

До речі, система PKI Identrus передбачає посилений чи кваліфікований електронний підпис, який в українському законі не визначено взагалі. Відтак на практиці, вітчизняний закон не може бути застосований до відкритих мереж міжнародного електронного бізнесу (у тому числі ЕК).

Таку ж позицію підтримують і незалежні експерти даної галузі. Як зазначають Мартиненко С.В. та Бєлов С.В., вищезазначений закон не відповідає Директиві Європейського Парламенту та Ради Міністрів ЄС 1999/93/ЄС від 13.12.1999 року щодо системи електронних підписів Європейського Співтовариства (Директива) [88].

Цілком ймовірно, що це може спричинити в майбутньому складності із запровадженням режиму взаємного визнання електронних підписів, генерованих у ЄС та Україні і може негативно вплинути на розвиток новітніх технологій, таких як: електронна комерція, електронні фінансові інструменти (електронні векселі), електронні угоди, тощо.

Далі розглянемо окремі невідповідності даного законодавчого акту:

визначення «електронний підпис» сформульовано в такий спосіб, що сам підпис насправді не має зв'язку з даними, які підписуються, а слугує винятково для ідентифікації особи. Іншими словами, підписувач лише «логічно» може бути пов'язаний із «підписаними даними», проте не несе відповідальності за їхній зміст (може не бути автором або й не бути обізнаним із цими «підписаними даними») та за їхню достовірність.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про електронний цифровий підпис», «електронний підпис... призначений для ідентифікації підписувача цих даних». І тільки електронний цифровий підпис уможливлює підтвердження цілісності набору даних (цілісність означає, що це саме ті дані, які було підписано).

У вітчизняному законі термін «електронний підпис» не збігається з терміном Директиви. Відповідно до Директиви «електронний підпис» є методом засвідчення достовірності, тобто призначений для:

а) ідентифікації підписувача;

б) підтвердження цілісності підписаних даних.

Отже, визначення електронного підпису в законі України є надто «широким», а з погляду надійності електронного підпису – слабшим і не узгоджується з Директивою.

У Директиві немає терміна «електронний цифровий підпис» як різновиду електронного підпису. Визначення в нашому законі істотно звужує зміст поняття «електронний підпис» порівняно з Директивою – лише до криптографічних перетворень із використанням особистого та відкритого ключа.

Таким чином, запровадження нового терміна «електронний цифровий підпис» не відповідає Директиві; цей термін існує винятково в межах України.

У ст. 1 Директиви вживається термін «вдосконалений електронний підпис», якому властиві чотири суттєві ознаки. Одна з них у Законі України відсутня взагалі, а саме: «він створений за допомогою засобів, які особа, що підписалася, може тримати під своїм повним контролем», що є обов'язковою вимогою надійної аутентифікації підпису електронного документа. Цей термін – «вдосконалений електронний підпис» – використовується в ст. 5 Директиви та визнається надійним у засвідченні достовірності й авторства інформації в електронному вигляді (у т. ч. – ЕК, електронних угодах тощо). У вітчизняному ж законі немає ані самого терміна, ані цієї суттєвої ознаки.

Відповідно до п. 1 ст. 5 Директиви держави-члени мають забезпечити, щоб вдосконалений електронний підпис, заснований на чинному сертифікаті та створений за допомогою надійних механізмів створення підпису, визнавався еквівалентом власноручного підпису.

Надзвичайно складно провести аналогію із нашим чинним законодавством, де самого терміна – вдосконалений електронний підпис – немає. Загалом відсутні у вітчизняному законі й вимоги до надійних механізмів створення підпису, про які йдеться в додатку ІІІ Директиви.

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про електронний цифровий підпис» [11] електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного за наявності двох факторів:

а) коли електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа;

б) та за допомогою надійних засобів цифрового підпису.

Якщо в останньому абзаці ст. 3 цього Закону [11] зазначено, що електронний підпис через відсутність посиленого сертифіката ключа не може бути визнаний недійсним (що відповідає вимогам Директиви), то щодо незастосування/відсутності надійних засобів цифрового підпису – маємо правову невизначеність. Водночас відповідно до п. 2 ст. 5 Директиви держави-члени забезпечують неможливість позбавлення електронного підпису юридичної сили і прийнятності як доказ у судочинстві лише на тій підставі, що він не створений за допомогою надійного механізму створення підпису.

Стаття 6 Закону України (вимоги до сертифіката ключа) конфліктує з вимогами Директиви: у сертифікаті ключа бракує суттєвих даних, які саме й роблять сертифікат сертифікатом, а саме: «h) вдосконалений електронний підпис постачальника послуг із сертифікації;» (додаток І Директиви. Вимоги до чинних сертифікатів).

Своїм електронним підписом центр сертифікації (постачальник послуг сертифікації) засвідчує відкритий ключ власника та дані про цю особу, підтверджуючи їх.

Одна з основних складових сертифіката – це електронний підпис центру сертифікації набору даних про власника (підписувача), які охоплюють: відкритий ключ підписувача, його особисті дані, строк дії сертифіката тощо. Без цього сертифікат ключа взагалі не є таким.

Слід також наголосити, що в зазначеному пункті Директиви вимагається саме «вдосконалений електронний підпис», який для формування сертифіката є обов'язковим (як надійний), а Законом України [11] цей вид підпису не визначено. До того ж визначення терміна «надійність» засобів електронного підпису, які повинні застосовуватися для формування сертифіката, у нашому законі та Директиві зовсім різні й аж ніяк між собою не співвідносяться [11; 88].

Отже, що ж таке сертифікат України, який не тільки не дає відповіді на питання, що таке вдосконалений електронний підпис, а й не підписаний центром сертифікації взагалі (чи, можливо, саме тому й не підписаний)?

Такі суттєві розбіжності можуть спричинити як численні технологічні та правові проблеми у взаємодії центрів сертифікації між собою та користувачами їхніх послуг, так і взаємні невизнання будь-яких видів електронних підписів, отриманих в Україні, на міжнародному рівні.

Щодо вимоги до надійності самих центрів сертифікації, то Директива не вимагає обов'язкової акредитації центрів сертифікації ключів, але вимагає забезпечення їхньої надійності (додаток II Директиви), а саме: «постачальники послуг сертифікації повинні демонструвати надійність, необхідну для постачання послуг із сертифікації» [172].

Відсутність таких вимог може призвести до створення «одноденних», ненадійних центрів сертифікації (у тому числі з метою шахрайства), і в результаті – до дискредитації інституту електронного підпису в Україні. Кількість протиправних дій як на електронному ринку, так і у сфері ЕК загалом, щороку стрімко зростає (віддалені атаки, перехоплення конфіденційної інформації тощо) [217].

Невідповідність термінів їхньому змісту у вітчизняному Законі положенням Директиви може створити негативні наслідки, зокрема:

електронний підпис в Україні за своїм статусом (надійністю) слабший, ніж електронний підпис у межах ЄС. Така прогалина може бути використана шахраями;
термін «електронний цифровий підпис» не відомий у межах ЄС. Цей факт може спровокувати упереджене ставлення з боку користувачів, що значно обмежить його застосування поза межами України;
термін «вдосконалений електронний підпис» визнається в межах ЄС як надійний підпис, а в межах України таке поняття відсутнє. Така розбіжність може значно обмежити застосування інституту електронного підпису, зробленого в Україні, поза межами держави.

Отже, український Закон може створити свого роду «завісу» між Україною та ЄС у сфері електронного підпису та ЕК.

Низка зазначених невідповідностей Закону України та Директиви вже тепер знайшла відображення в Законі України «Про електронні документи та електронний документообіг» [10].

Щодо визначення терміна електронний документ, то відповідно до ст. 6 розділу ІІ вищезазначеного законодавчого акта «електронний підпис є обов'язковим реквізитом...».

Цим актом регулюються лише відносини, пов'язані із застосуванням електронних цифрових підписів (абз. 3 ст. 6 Закону), а «використання інших видів електронних підписів ... здійснюється на договірних засадах» (абз. 4 ст. 6 Закону).

Отже, маємо, що принаймні у сфері ЕК чинний законодавчий акт не діє, або ж ЕК в Україні повинна обмежуватися виключно електронним цифровим підписом, який не відомий у межах ЄС.

Згідно з абз. 1 ст. 7 цей Закон визнає оригіналом документ лише з електронним цифровим підписом.

Таким чином, хоча правовий статус просто електронного підпису не заперечується Законом України «Про електронний цифровий підпис», але цей вид підпису не може застосовуватися в електронних документах – такий документ не є оригіналом, отже не має правового статусу (статус електронного документа з електронним підписом не визначений – це не оригінал, не копія, а невідомо що) [229].

Через низку зазначених невідповідностей наших законів законодавству країн ЄС досить складно визначити всі правові наслідки введення електронного підпису в Україні.

1.2. Становлення та розвиток електронної комерції в Україні

Термін «інформація» походить від латинського «informatio» – пояснення, викладення. У тлумачному словнику С.І. Ожегова та Н.Ю. Шведової подано таке тлумачення інформації – це «відомості про навколишній світ і процеси, що протікають у ньому, які сприймаються людиною або спеціальним пристроєм» [158].

У правовій літературі до основних юридично значимих ознак інформації (у тому числі й комп'ютерної), що пов'язані з її фізичною сутністю, нерозривно поєднані між собою й відрізняють її від інших матеріальних утворень світу, відносять таке:

цінність інформації визначає її змістовна сутність. Як правило, цінність інформації набагато більша ніж цінність (вартість) її носія;
інформація не витрачається при її використанні. Саме ця особливість дозволяє фізичним та юридичним особам отримувати та володіти інформацією, не позбавляючи попередніх власників можливості володіння нею;
інформація не піддається фізичному зношенню. У цьому випадку найчастіше йдеться про моральне зношення (старіння інформації);
виробництво, копіювання, публічне представлення, поширення, нагромадження, доступність і використання інформації практично не вимагають витрат матеріальних ресурсів [73].

Початком епохи електронної комерції можна вважати заснування та активне поширення глобальної електронної мережі – Internet. Сутність Internet полягає в застосуванні нових можливостей розповсюдження інформації.

Загалом же, Internet це – глобальна інформаційна система, частини якої логічно взаємопов'язані між собою за допомогою унікального адресного простору, заснованого на протоколі IP (Internet Protocol) або його наступних розширеннях, здатна підтримувати зв'язок за допомогою комплексу протоколів TCP/IP (Transmission Control Protocol/Internet Protocol), їхніх наступних розширень або інших IP-сумісних протоколів і публічно або приватно, що використовує або робить доступною комунікаційну службу високого рівня. Іншими словами, визначити Internet можна як взаємозв'язок мереж, що базуються на єдиному комунікаційному протоколі – ТСР/IP.

Однією із найбільш визначальних подій в історії заснування Internet у галузі розвитку електронної комерції є створення, так званої, «Всесвітньої електронної павутини» – сфери World Wide Wed (далі – WWW), в основу якої лягла технологія гіпертексту. За допомогою WWW користувачі Internet можуть ефективніше здійснювати і електронну комерцію товарів, робіт та послуг.

Так, на початок нинішнього століття близько 40 % усіх користувачів Internet (понад 150 млн. осіб) здійснили принаймні одну купівлю у віртуальних магазинах. У 2000 році обсяг роздрібного продажу в мережі Internet досягав $ 40-50 млрд.

В основі мотивації використання інтерактивних магазинів на першому місці стоїть зручність (78 %), на другому – відсутність тиску при купівлі з боку інших людей (67 %), далі – економія часу (64 %) і можливість одержати докладну інформацію щодо товару (61 %)[55].

Як стверджують аналітики цього ринку, відсоткове співвідношення Internet-покупців товарів, робіт та послуг має такий вигляд:

№ з/п	Товар, послуга	Частка у %
1	Книжки	37-42
2	Музика та диски	20-38
3	Програмне забезпечення	29
4	Туристичні послуги	28
5	Одяг	17-27
6	Подарунки	24
7	Банківські операції	20
8	Комп'ютерні компоненти	17
9	Господарчі товари	16
10	Операції з цінними паперами	8

Поява Internet значно скоротила витрати на ведення електронної комерції за рахунок низької собівартості передачі інформації, що привело до виникнення її якісно нових форм.

Разом з тим, електронна комерція дозволяє покупцеві фізично не спілкуватися із продавцем, не витрачати час на ходіння по магазинах, а також одержувати повнішу інформацію про товари. Продавець же може швидше реагувати на зміну попиту, аналізувати поведінку покупців, заощаджувати кошти на персоналі, оренді приміщень тощо. Таким чином, порядок роботи віртуального торговця багато в чому нагадує порядок роботи дрібнооптового дистриб'ютора. Яскравим прикладом може слугувати діяльність корпорації Dell, що однією з перших зробила ставку на віртуальну форму ведення бізнесу і швидко досягла успіху.

Через Internet найбільш активно здійснюється купівля-продаж таких товарів та послуг, як:

засоби зв'язку, аудіо- та відеотехніка;
автомобілі та високотехнологічна побутова техніка;
дорогі алкогольні напої;
тютюнові вироби;
замовлення квитків для подорожей, на концерти та вистави тощо.

Слід зазначити, що перші системи електронної комерції виникли ще в 60-х роках минулого століття у США. Для цього були створені стандарти електронного обміну даними між організаціями (Electronic Data Interchange, EDI) – набори правил електронного оформлення типових ділових документів: замовлень, накладних, митних декларацій, страхових форм, рахунків тощо. Відтак до кінця 60-х років у країні вже існувало чотири індустріальних стандарти для обміну даними в системах управління авіаційним, залізничним і автомобільним транспортом[56].

Електронна комерція стала основною складовою електронного бізнесу. Під електронним бізнесом – розуміємо будь-яку ділову активність, що застосовує можливості глобальних електронних інформаційних мереж для здійснення внутрішніх і зовнішніх зв'язків з метою отримання прибутку.

У той же час під електронною комерцією почали розуміти – будь-які форми ділових угод, при яких взаємодія сторін здійснюється електронним способом замість фізичного обміну або безпосереднього фізичного контакту й у результаті якого право власності або право користування товаром або послугою передається від однієї особи іншій.

Не будучи єдиною технологією, електронна комерція має ознаки різнобічності. Вона об'єднує широкий спектр бізнес-операцій, що містять у собі:

обмін інформацією;
встановлення контактів, наприклад, між потенційними замовниками і постачальниками;
перед- та післяпродажну підтримку, наприклад, надання докладної інформації про продукти та послуги, документації, відповідей на питання замовників тощо;
продаж товарів і послуг;
електронну оплату із застосуванням різноманітних електронних платіжних систем;
організацію розповсюдження продуктів, включаючи як управління доставкою і її відстеження для фізичних продуктів, так і безпосередню доставку продуктів, що можуть розповсюджуватися електронними засобами;
можливість організації віртуальних підприємств – групи окремих фахівців або навіть незалежних компаній для ведення спільної комерційної діяльності;
здійснення бізнес-процесів, спільно керованих компанією та її торговими партнерами[42].

Електронна комерція, як засіб ведення бізнесу в глобальному масштабі, дозволяє компаніям ефективно і гнучко здійснювати господарські операції щодо взаємодії з постачальниками і швидше реагувати на запити та очікування замовників. Компанії одержують можливість вибору кращих партнерів незалежно від їх географічного розташування.

Можливості електронної комерції сприяють появі нових елементів у сучасному бізнесі, а саме:

зростанню конкуренції;
глобалізації сфер діяльності;
координації і взаємодії;
скороченню каналів розповсюдження товарів;
економії витрат [50].

При здійсненні міжнародної електронної комерції українським підприємцям слід зважати на ряд обмежень, що застосовуються в європейських країнах. Так, через Internet не укладаються:

угоди, що вимагають нотаріального засвідчення;
угоди, що вимагають реєстрації в органах державної влади.

До них можна віднести не лише продаж товарів через Internet, але й надання послуг (медичних, юридичних, інших професійних консультацій, а також банківські, фінансові послуги тощо).

Світова практика доводить, що Internet буквально «втягується» до сфери національних юрисдикцій. У зв'язку з цим не виправдалися припущення щодо стрибка в розвитку міжнародного права та посилення його ролі в уніфікації національного законодавства.

Регіон, де такі тенденції спостерігаються, – це Європа, оскільки Європейський Союз прагне встановити єдиний правовий простір, у тому числі й у сфері електронної комерції, і як наслідок, гарантувати захист інтересів учасників електронної комерції. При розвитку електронної комерції українським підприємцям пропонується враховувати, що питання про юридичну чинність угод пов'язується з умовами, за яких держава визнає ту або іншу угоду, що породжує відповідні їй правові наслідки. Такими умовами є:

наявність у суб'єктів правоздатності та дієздатності на вчинення угоди;
законність змісту угоди;
відповідність внутрішньої волі сторін їх волевиявленню;
вчинення угоди у встановленій законом формі.

Зрозуміло, що всі вищезазначені умови повинні витримуватися при вчиненні будь-яких угод, у тому числі ті, що укладаються через Internet. Проте специфіка укладання угод, за допомогою цієї мережі пов'язана насамперед із тим, що волевиявлення сторони в угоді створюється та доводиться до адресата за допомогою засобів електронно-обчислювальної техніки й електронних каналів зв'язку. Тому при розгляді питання про дійсність угод, здійснених із застосуванням Internet, особливого значення набуває проблема дотримання визначеної чинним законодавством форми угоди [54].

Поява глобальних електронних комунікацій у бізнесі та щоденному побуті спричинила формування нових економіко-правових феноменів, які дістали умовну назву «економіка в режимі реального часу» (on-line economy). У таких умовах електронна комерція (electronic commerce) у юридичному розумінні означає укладення на міжнародних і внутрішніх ринках в електронній формі низки підприємницьких договорів, зокрема: купівлі-продажу, постачання, угоди про розподіл продукції, страхування, банківських договорів, перевезення вантажів чи пасажирів повітряним, морським, залізничним транспортом, а також інших договорів, пов'язаних із промисловим і діловим співробітництвом[70].

Відтак постає низка першочергових питань: які правові підходи та методи слід застосовувати, аби оперативно й результативно відреагувати на нові можливості в бізнесі? Які правові умови найбільше сприяють розвитку «on-line economy»? Імовірно, такою умовою є окреме законодавче впорядкування електронної комерції, яке б забезпечувало і застосування традиційних базових юридичних норм і правил (як-от положення цивільного або господарського законодавства України), і формування нових правових інститутів та процедур. Серед найважливіших юридичних питань, що потребують невідкладного законодавчого розв'язання, можна назвати: оподаткування, тарифи, вимоги до форми укладення угод, захист інформації та застосування електронних підписів, державний захист прав споживачів, інтелектуальної власності та низку інших.

Розвиваючи правове регулювання електронної комерції в Україні, варто зважити на те, що в закордонній юридичній доктрині з цього питання існують різні погляди. Один із них полягає в тому, що через глобальність «on-line economy» національне законодавство має бути зведене до мінімуму розбіжностей, стати послідовно прозорим та узгодженим із міжнародним правом. Глобальність і розгалуженість е-економіки в реальному часі унеможливлює її регулювання з боку будь-якого уряду чи державного органу. Як наслідок – у бізнесі перевагу найчастіше віддають методу саморегулювання. Глобальний бізнес-діалог має бути зорієнтований на пропонування конкретних рішень, що належать до зазначеної системи саморегулювання, та на створення так званих уніфікованих правил у статусі «кодексів поведінки».

Отже, цілком очевидно, що країни, де правова система спирається на судовий прецедент (рішення суду), мають ширші можливості для саморегулювання, ніж країни, у яких застосовуються винятково нормативні публічно-правові акти. У других електронна комерція часто неспроможна подолати законодавчі перепони, що можуть поставати через загальнообов'язкові положення національних норм, зміна яких потребує спеціальної публічно-правової процедури.

В Україні право та юридична практика останніх років сприйняли електронний бізнес, становлення якого збіглося із процесом загальної модернізації вітчизняної правової системи. Водночас переважна більшість правовідносин між учасниками електронної комерції досі не регулюється спеціальними, адресованими їм законами або іншими джерелами права. На практиці створюються та постійно модифікуються різного роду угоди про електронний обмін даними або про електронний документообіг, які більшою чи меншою мірою відповідають чинному законодавству. Загалом же зберігається загальна нерозвиненість і фрагментарність правових норм щодо зазначеної форми бізнесу. Як і на міжнародному рівні, такі норми є юридичними бар'єрами для розвитку електронної комерції в Україні та для її інтеграції в глобальний електронний ринок[121].

Позбутися подібних перешкод можна шляхом детальнішого відображення електронної комерції в чинних публічно-правових актах, зокрема через оптимальне співвідношення норм адміністративного і цивільного права, їхню єдність у структурі публічного і приватного права.

Розв'язати таке завдання можливо і шляхом ухвалення низки нових законів, серед яких одним із пріоритетних є проект закону «Про електронну комерцію (торгівлю)» (додаток Б), адже електронна торгівля вже сьогодні суттєво впливає як на економіку, так і на права громадян.

При укладенні договорів в електронній комерції пропонується, щоб підпис виконував такі юридичні функції:

зазначав, ким підписаний документ або повідомлення, при цьому був складним для відтворення будь-якою іншою не уповноваженою на те особою;
ідентифікував те, що підписано, і робив недоцільною підробку або зміну – без можливості виявлення – як підпису, так і підписаного;
виконував процедурну роль, тобто символізував волевиявлення сторони за угодою, дозвіл тощо, тобто те, що підтверджує юридичну дійсність угоди.

В електронній комерції процедури створення та перевірки підпису юридично є гарантією справжності й дійсності договірних зобов'язань, а також захистом від їхньої односторонньої зміни або розірвання.

Розвиток міжнародного права в цій галузі відбувається шляхом його гармонізації через національні законодавства, через вироблення загальних принципів, що дозволить створити на міжнародному рівні універсальну правову інфраструктуру електронного підпису[52; 105].

Водночас слід зауважити, що новий світ глобальних електронних мереж висуває нові жорсткі вимоги до держави і права, зокрема в галузі захисту інтересів учасників електронного ринку. Сьогодні окремі демократичні держави часто демонструють своє безсилля у світі електронних мереж, оскільки вони не контролюються цією державою і дозволяють кожному включитися в загальнодоступні глобальні процеси. Цілеспрямоване втручання будь-якої національної держави у функціонування всесвітньої децентралізованої мережі типу Internet не дає бажаного результату. У цій новій сфері держава не має ні засобів примусу, ні монополії, ні влади, ні суверенітету. Захист індивідуальних і суспільних інтересів тільки за допомогою дозвільних або заборонних заходів більше не спрацьовує. При розробленні юридичних норм, присвячених електронній комерції, стратегія держави, що зорієнтована переважно на владні функції, повинна бути змінена новим підходом. Щодо цього доцільно виділити такі чинники:

якщо демократична держава не може достатньою мірою захистити учасників ринку в новому соціальному просторі е-мереж, то вона повинна дати їм право на самозахист;
технологія в інформаційному суспільстві дозволяє створити систему самозахисту, що замість права найсильнішого передбачає юридично рівноправну багатосторонню систему безпеки кожного учасника електронного зв'язку;
юридичні норми не можуть вступати в протиріччя з технічними засобами самозахисту. Право повинно тільки надати можливість користуватися технічними засобами самозахисту. Будь-який учасник має право індивідуально в кожному конкретному випадку вирішувати, яким із них він хотів би скористатися. Ряд технічних засобів може застосовуватися без будь-якої спеціальної регламентації. У цьому випадку держава повинна відмовитися від обмежувального регулювання;
інші засоби, наприклад, цифровий підпис, повинні спиратися на відповідну нормативну інфраструктуру, що допоможе юридичній або фізичній особі користуватися даним інструментом самозахисту;
така інфраструктура створює спеціальний правовий механізм. Саме тут законодавцю варто доповнити систему самозахисту необхідними юридичними гарантіями з боку держави;
у ряді обов'язкових державних гарантій особливе місце займає забезпечення недоторканності приватного життя, персональних даних.

Сьогодні однозначно можна лише стверджувати, що певні невідповідності потенційно можуть у майбутньому ускладнити запровадження режиму взаємного визнання електронних підписів, генерованих в ЄС та Україні. Тобто законодавство, що регулює відносини у сфері електронної комерції, вочевидь є декларативним і потребує в подальшому суттєвих змін та доповнень.

Буде дуже прикро, якщо ця «декларативність» негативно вплине на розвиток та впровадження технологій електронного підпису в Україні, віддаляючи її від ЄС та обмежуючи економічне співробітництво з країнами ЄС із використання новітніх технологій, таких як електронна комерція тощо [229].

Зауважимо, що для подальшого активного розвитку нашого електронного бізнесу та електронної комерції потрібно не так вже й багато – на практиці визнати членство України в Міжнародній організації зі стандартизації ISO та впровадити необхідні технічні й інші стандарти, що вже діють у ЄС. А для логічної завершеності в законодавчому полі – ухвалити Закон України «Про електронну комерцію (торгівлю)», який, за визначенням більшості фахівців та експертів, відповідає вимогам ЄС, а також узгоджується з іншими міжнародними стандартами. Крім того, адаптувати вже ухвалені закони до вимог законодавства європейських країн [168].

З прийняттям Закону України «Про електронний цифровий підпис» [11] у державі буде вирішено кілька важливих юридичних завдань:

по-перше, це принципове визнання на публічно-правовому рівні електронного цифрового підпису як аналога власноручного підпису для значно більшого кола юридичних дій, ніж це передбачено чинним законодавством. Якщо підходити формально, передбачається визнання електронного цифрового підпису у зв'язку з укладенням широкого кола угод. У дійсності існує безліч юридичних документів, що не мають відношення до угод, наприклад, документи, пов'язані із реєстрацією акціонерного товариства, проведенням загальних зборів акціонерів: письмове повідомлення, бюлетені для голосування тощо, або зовсім не мають відношення до Цивільного кодексу України, наприклад, трудові контракти.

Питання про можливість застосування електронного цифрового підпису в таких випадках залишається відкритим. Для його рішення Цивільного кодексу України явно недостатньо.

Зміни до чинного законодавства необхідні також, щоб створити легальну можливість застосування електронного цифрового підпису як функціонального еквівалента власноручного підпису у випадках, коли це прямо не заборонено законодавством. У міжнародному праві про електронний підпис такі заборони стосуються заповіту і ряду інших процесуальних документів. Звичайно, необхідно буде також внести і ряд змін та доповнень і в інші чинні законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти;

по-друге, зазначений Закон встановлює вимоги, при дотриманні яких електронний цифровий підпис вважається рівнозначним власноручному підпису особи;

по-третє, даний Закон знімає протиріччя і невизначеності відносно електронного цифрового підпису, що є в інших законах.

Разом з тим, такий документ «набуває юридичної чинності» тільки після його підписання посадовою особою в порядку, встановленому чинним законодавством. А як же бути простим, не посадовим, особам, де шукати той порядок і що робити з підписаними «безладно» документами, чинне законодавство не повідомляє...

Не менш істотною умовою подальшого розвитку електронної комерції в Україні з прийняттям проекту Закону «Про електронну комерцію (торгівлю)», було б врегулювання правовідносин, які виникають у процесі обміну електронними повідомленнями при вчиненні угод у сфері підприємництва[169].

Метою зазначеного вище законопроекту повинно бути:

забезпечення юридичного визнання угод, що укладаються за допомогою електронних засобів телекомунікації;
гарантії дійсності таких угод;
захисти від несанкціонованого доступу;
охорона прав споживачів у сфері електронної комерції.

Електронна комерція безперспективна, якщо її учасники не будуть мати можливості захистити свої права і законні інтереси в суді. У цьому зв'язку законопроект повинний передбачати правила про надання електронних повідомлень як судових доказів. Варто однозначно встановити, що допускається надання як письмових доказів електронних повідомлень, підписаних за допомогою електронного цифрового підпису або інших аналогів власноручного підпису в порядку, передбаченому чинним законодавством. Крім того, допустимість доказів не може заперечуватися тільки на тій підставі, що вони надані у вигляді електронних повідомлень. При оцінці електронних повідомлень як доказів варто враховувати надійність того, яким способом дані були сформовані, зберігалися або передавалися, надійність того, яким способом забезпечувалася достовірність і незмінюваність електронних повідомлень, а також будь-які інші відповідні умови.

Слід зазначити, що через виняткову значимість відносин у сфері електронної комерції для становлення конкурентноспроможної ринкової економіки будь-яка цивілізована держава має сприяти їх розвитку. Для цього необхідно визначити основні публічно-правові процедури і принципи здійснення електронної комерції, а також передбачити рівні юридичні гарантії та судовий захист для всіх її учасників. При цьому, слід враховувати, що особливістю правовідносин, які мають бути врегульованими, є те, що вони в основній своїй масі екстериторіальні.

XXI століття – вік інформатизації та автоматизації різних галузей людської діяльності (наука, промисловість, фінансова активність, побут тощо). Комп'ютер, що заполонив практично всі сфери життя, вже став символом нашого часу. У всьому світі інформаційні та телекомунікаційні технології породжують нову індустріальну революцію, не менш значущу ніж промислові революції минулого і таку, що матиме вельми далекосяжні наслідки. Саме революція додає величезних можливостей інтелекту людини і створює нові інформаційні ресурси, які суттєво впливають на спосіб нашої діяльності та життя. Це означає: заохочення підприємницького інтелекту, який створює можливості для появи нових секторів економіки, що динамічно розвиваються; розвиток загального підходу до регулювання ринку, спрямованого на підвищення конкурентоспроможності економіки та ринку інформаційних послуг[209].

Сьогодні в розвинених країнах кількість on-line операцій зростає, а компанії на будь-якому ринку і в будь-якому регіоні світу поспішають включити електронну комерцію до своїх бізнес-планів. Великі та малі компанії-професійні користувачі вже торують шлях до застосування нових технологій для підвищення ефективності своїх систем управління та виробництва. Серед роздрібних продавців також існує стійкий інтерес до е-комерції, що виявляється вже не тільки в дослідженнях даного сегмента ринку, але й у конкретних діях, покликаних забезпечити ефективність роботи із невпинно зростаючим потоком споживачів [259].

Подальший розвиток електронної комерції в Україні буде здійснюватися за такими напрямами:

бізнес-бізнес (business-to-business, B2B), коли покупцем і продавцем є юридичні особи. Це найбільший сектор електронної комерції, що охоплює понад 80 % всього ринку;
бізнес-споживач (business-to-consumer, B2C), коли продавець юридична, а покупець – фізична особа;
споживач-споживач (consumer-to-consumer, C2C), коли споживачі обмінюються інформацією між собою щодо якості товару, його ціни тощо;
бізнес-адміністрація (business-to-administration, B2A);
споживач-адміністрація (consumer-to-administration, C2A) [43].

Е-комерція може набувати різних форм, у ній все частіше задіюються складні, інтегровані, так звані, віртуальні торговельні майданчики, що складаються з безлічі різних покупців і продавців. Один із прикладів – eSteel, «горизонтальний» ринковий центр, який зв'язує виробників і постачальників з покупцями у всьому світі і надає можливості здійснення on-line покупок і оплати в режимі реального часу. Інший приклад – Covisint, «вертикальний» on-line ринковий центр. Він дозволяє виробникам автомобілів здобувати всі необхідні для зборки машини деталі в одному місці[255].

Застосовуючи електронну комерцію, компанії мають змогу заощаджувати кошти і підвищувати продуктивність. Економія із застосуванням електронних форм становить десятки мільйонів доларів США. Крім того, зменшується кількість паперових форм, спрощується процес управління, збільшується потік інформації при зниженні витрат. Завдяки економії коштів та часу порівняно з традиційними методами електронні процедури відразу після першого ж застосування стають переважним способом ведення бізнесу [256].

Сучасна електронна торгівля має попередників – це замовлення товару телеграфом, телефоном, поштою тощо. При цьому є і можливість зайняти нішу, підготовлену два десятиліття назад, зайняти її на новому технологічному й економічному рівні, що, безумовно, допоможе новій формі торгівлі в її становленні. Вона починалась і з операцій купівлі-продажу, з перерахування коштів через комп'ютерні мережі. Звичайно, в її основі лежала традиційна комерція.

Зауважимо, що стрімкому розвитку електронної комерції через Internet сприяли:

швидкий ріст продажів персональних комп'ютерів;
стрімке зростання продуктивності процесорів, пам'яті і каналів передачі даних;
відсутність митних зборів, пов'язаних з електронними продажами;
швидке поширення альтернативних засобів доступу в Internet, насамперед – мобільних телефонів і інтерактивного телебачення;
відносно низька вартість доступу в Internet, а також постійна тенденція до зменшення плати за доступ в Internet і користування його ресурсами;
підвищення безпеки обробки трансакцій* в Internet завдяки появі нових технологій і стандартів, пов'язаних з електронною комерцією;
зручність і простота технології електронних покупок через Internet для покупця: товар, що його цікавить, можна придбати не виходячи з дому, у будь-який час доби, без черги тощо;
можливість для покупця одержати пропозиції на покупку потрібного йому товару відразу від багатьох торговельних підприємств;
доступність інформації про товари і послуги в Internet-магазинах у режимі реального часу;
можливість для торговельних підприємств давати пропозиції з продажу своїх товарів великій аудиторії потенційних покупців;
привабливість електронної комерції для торговельних підприємств у зв'язку зі зменшенням накладних витрат на організацію бізнесу [230].

В Україні також існує ринок товарів і послуг, для оплати яких електронна комерція є зручним платіжним інструментом. До них належать: бронювання і продаж квитків на всі види транспорту; продаж комп'ютерів, іншої техніки та комплектуючих до неї; продаж книг і інших видань, компакт-дисків; резервування і оплата проживання в готелях; продаж туристичних путівок; оплата користувачами Internet послуг (Internet Service Provider, ISP); передплата на різні послуги (наприклад, газети, журнали); продаж медикаментів тощо. Проте в нашій державі цей ринок перебуває в «ембріональному» стані і напевне йому буде потрібно більше часу для власного розвитку, ніж аналогічному ринку в розвинутих країнах.

Це пояснюється рядом причин:

по-перше, в Україні сьогодні існує ряд юридичних проблем, які ускладнюють використання електронної комерції;

по-друге, на шляху розвитку електронної комерції в Україні постає цілий ряд перешкод: шахрайські трансакції, які вчиняються за допомогою викрадених реквізитів карток; магазини, що безвісти зникають з ринку після успішно виконаних афер; фіктивні магазини, призначені для збору інформації про картки клієнтів; психологічний фактор тощо. Найнебезпечнішими, звичайно, є шахрайства. За допомогою Internet здійснюється більше тридцяти видів шахрайських дій[143].

Найбільш розповсюдженими шахрайствами через Internet із застосуванням міжнародних платіжних систем також вважаються:

проведення трансакцій із використанням коректних реквізитів картки (її номера, строку дії тощо);
компрометація даних (отримання відомостей про клієнта внаслідок злому баз даних торговельних підприємств або перехоплення повідомлень покупця, що містять його персональні дані) задля використання їх у шахрайських цілях;
магазини, що зазвичай з'являються на короткий час, аби зникнути після отримання від покупців грошей за товари чи послуги, які так і не були надані;
зловживання з боку торговельних підприємств, пов'язані зі збільшенням вартості товару порівняно з ціною, запропонованою покупцям, або з повторним списанням коштів з рахунка клієнта;
магазини та торгові агенти (Acquiring Agent), призначені для збору інформації про реквізити карток та інші персональні дані покупців [100].

Механізми шахрайства можуть бути найрізноманітнішими. Підготовка до вчинення злочину завжди має свої особливості: ретельне планування; пошук і залучення нових учасників; ведення обліку членів злочинних угруповань, зокрема й безпосередньої участі в злочинних акціях та розподілі здобутого злочинним шляхом; значні попередні витрати для забезпечення успіху самої злочинної акції та функціонування групи загалом.

Злочинним угрупованням властиві такі ознаки:

високий рівень професіоналізму;
обізнаність щодо методів учинення злочинів;
використання дорогих технічних засобів;
наявність регіональних, міжрегіональних і міжнародних зв'язків.

Варто зазначити, що у 2006 році відділ ФБР США, який протидіє цій категорії злочинів (Internet Crime Complaint Center), одержав 207,5 тис. заяв від потерпілих. Це на 10,4% менше, ніж 2005 року. Сукупні збитки оцінюються в 198,4 млн дол. (183,1 млн дол. у 2005 році, 68,1 млн – у 2004 році, 125,6 млн – у 2003 році) [53].

Середньостатистичний потерпілий від дій Internet-шахраїв утратив 724 дол. Водночас майже у 40% випадків розміри втрат перевищили 100 тис. дол. Найчастіше (понад 44% випадків) шахрайства трапляються під час Internet-аукціонів. Типова схема: покупець оплачує придбаний товар, але не отримує його.

Найбільшої ж шкоди завдають так звані нігерійські листи – першими цю схему почали застосовувати нігерійські шахраї, звідси й пішла назва афери. Метод використовується вже півтора десятиліття: мешканець країни з перехідною економікою пропонує жителеві "заможної" країни допомогти у виведенні, наприклад, із Нігерії значних фінансових активів, які колись належали високопосадовцям, військовим тощо. Результатом операції мав стати чесний поділ отриманих коштів. Перший крок – внесення певної суми на рахунок у нігерійському банку. Після того, як гроші переказані та переведені в готівку, шахраї зникають. У 2006 році середньостатистична жертва втратила на цьому 5,1 тис. дол. До трійки лідерів увійшли також шахрайства з чеками (3,7 тис. дол.) і фіктивними інвестиціями (трохи менше ніж 2,7 тис. дол.).

75% викритих Internet-шахраїв є жителями США. Проте американців активно ошукували й іноземці, серед яких найбільше представників Великобританії, Нігерії, Канади, Румунії, Італії, Нідерландів, Німеччини і ПАР. Російські шахраї посіли восьме місце в цьому малопочесному рейтингу, на їх частку припало 1,1% скоєних у США Internet-злочинів. Найчастіше шахраї входили в контакт із потенційними "жертвами" за допомогою електронних листів (майже 74% випадків).

Цікаво, що "жертвами" шахраїв ставали переважно досить освічені чоловіки у віці 30-50 років. Чоловіки втрачали помітно більше, ніж жінки (середньостатистичний потерпілий чоловік втратив 920 дол., жінка – 544). Розміри втрат збільшуються разом із віком потерпілих [244].

З розвитком Internet та появою "віртуальних магазинів" стало можливим замовляти товари з персонального комп'ютера. У зв'язку з цим значно розширилося і поле для шахрайств з пластиковими картками, адже для оплати замовленого товару достатньо вказати реквізити картки. Відповідно, будь-яка інформація про картку для власника може обернутися великими збитками. А способів "виманювання" реквізитів карток у їх власників – безліч [98].

Нині у світі нараховується понад мільярд банківських карток. Як фінансовий інструмент вони постійно вдосконалюються, розширюється коло послуг з використанням їх. Проте платіжні картки, як і будь-який бізнес (особливо у сфері грошового обігу), є особливо привабливим об'єктом для злочинців, ставши мішенню для протиправних посягань.

"Пластикові посягання" – це надзвичайно новий для нашої дійсності вид злочинів, і розвивається він аж надто стрімко. Характерними для злочинів на основі застосування пластикових платіжних засобів є: висока латентність; "інтернаціональність"; складність збирання доказів; складність доказу в суді подібних дій; значні збитки, навіть від одиничного злочину. За зарубіжними джерелами, у поле зору правоохоронних органів потрапляє лише 15% подібного роду злочинів [140].

Спочатку такі злочини скоювали одиночки, тепер же за афери прийнялися організовані злочинні угруповання, інколи чисельністю до 50 чоловік, оснащені найсучаснішою технікою. Їх члени користуються консультаціями висококваліфікованих спеціалістів, а для прикриття своєї протиправної діяльності мають надійні документи. Вдаючись при цьому до різних махінацій злочинці створюють фіктивні фірми та банки. Наприклад, відкривають корпоративні рахунки, видаючи їх клієнтам за індивідуальні. Коли ж власники, переконавшись, що картки функціонують без проблем у країні та за кордоном, перераховують на них значні суми грошей, злочинцям тільки того й треба. Вони, маючи таке ж право, як і клієнт щодо розпорядження коштами на рахунках, витрачають ці суми на свій розсуд.

В Україні переважна більшість таких шахрайств скоюється в Києві, оскільки тут найрозвинутіша структура закладів, які приймають до сплати пластикові картки (супермаркети, фірмові магазини, казино, готелі тощо). Найчастіше для вчинення злочину використовувались картки загублені, викрадені та одержані в банківських установах за фіктивними документами [164].

Найбільш гостро проблема шахрайств з платіжними картками постала в 90-ті роки, з переходом банківських та фінансових структур на розрахунки з використанням електронних систем платежів. Цей вид злочинів вирізняється простотою, відсутністю насилля, а також тим, що потерпілі: банк і законний власник картки, як правило, ніколи не бачать злочинця. Можливість одержання чималого прибутку, а також недостатня увага з боку приватних і державних організацій до цього типу злочинів, робить їх принадними для будь-якої організованої злочинної групи.

У нашій державі з впровадженням системи платежів із застосуванням пластикових карток ускладнилася ситуація, пов'язана з відсутністю підготовленого складу працівників та слаборозвиненою системою телекомунікаційних сполучень, що додає труднощів при процесі перевірки дійсності карток.

За сучасних умов дедалі все більшого застосування набуває міжбанківська система електронних платежів та взаєморозрахунків – комп'ютерна система електронного зв'язку, яка, природно, не може бути абсолютно надійною. Складається ситуація, що заохочує злочинців отримувати несанкціонований доступ до комп'ютерних банків даних для вчинення незаконних маніпуляцій з корисливими цілями [252].

Реальну загрозу електронній комерції створюють хакери. Вони можуть за допомогою спеціального програмного забезпечення здобувати, а потім продавати номери діючих рахунків кредитних карток, а також розповсюджувати паролі, ідентифікаційні номери, кредитну та іншу персональну інформацію через комп'ютерні мережі, чим допомагають злочинцям отримувати незаконний доступ до кредитних бюро та комп'ютерних систем фінансових установ.

Слід зазначити, що хакери – це, як правило, висококваліфіковані системні програмісти, спеціалісти в галузі телекомунікаційних систем, інколи службовці банків. Проникнення в комп'ютерні системи це не просто забава, це чітко продумані, підготовлені дії. На практиці підготовка до злому комп'ютерних систем займає декілька місяців і пов'язана з такими кримінальними діями, як шантаж, підкуп персоналу, таємне проникнення в службове приміщення, аналіз відкритої та крадіжка службової інформації, підслуховування розмов та перехоплення службових повідомлень на лініях зв'язку.

Наприклад, при затриманні одного комп'ютерного хакера у нього був вилучений код для доступу до інформації про номери карток Visa Aerogold. У його розпорядженні знаходилося 315 діючих номерів кредитних карток, які були одержані за допомогою комп'ютера, без використання традиційних засобів викрадення.

В Україні діє альтернативна Internet-мережа FIDOnet. Для якої не існує загальновизначених правил, тому хакери і зламують сервери. Скажімо, "заломлюють" будь-яку суперсучасну комп'ютерну програму охорони американського банку, що захищена не одним рівнем захисту. Потім "скидають" в Internet, і з цього моменту нею починають користуватися всі. Наприклад, певний час модно було замовляти квіти з Голландії. Свіжі троянди надходять наступного ранку, а розраховуватися не потрібно: існує програма – екулятор кредитної картки. Для багатьох саме Internet є джерелом існування.

За даними Національного банку України (НБУ), щоденно фіксуються десятки спроб несанкціонованого доступу до електронної системи міжбанківських розрахунків. Масштаби цих правопорушень поки що невеликі, але не варто їх недооцінювати, оскільки злочинність розвивається паралельно із самою індустрією. Крім того, слід наголосити, що це найбільш "тіньовий" вид злочинну [163].

Нині, коли наша Україна стала на шлях економічних реформ та структуризації з Європейськими спільнотами, ці питання набувають дедалі більшої актуальності.

Сьогодні в Україні з'явилася унікальна можливість сформувати на основі представлених законопроектів прогресивне Internet-законодавство. У разі успішного прийняття всіх необхідних законів вітчизняна Internet-економіка отримає могутній імпульс для свого подальшого розвитку.

1.3. Організаційно-правові форми здійснення електронної

комерції у світовій ринковій економіці

Нині людство вступає в інформаційну сферу складних комунікаційних процесів, які на засадах високої інформаційної культури і моральності політичної і технічної еліт та населення створюють імідж і місце держав у світі та на міжнародному ринку товарів і послуг. Бурхливий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій у другій половині ХХ сторіччя кардинальним чином змінив світ, привів до нових, нечуваних можливостей розвитку глобальної цивілізації. Серед основних тенденцій розвитку інформатизації суспільства, що стосується практично всіх сфер життєдіяльності, включаючи економіку, державне управління, науку, мистецтво, слід відзначити інформаційну мережу – Internet. До сфери Internet поступово й органічно вливаються такі галузі економіки як зв'язок, засоби масової інформації, консультаційні послуги тощо [245].

У наш час вагомого значення набуває електронна комерція. Її розвиток відбувається так стрімко, що найбільші світові компанії поряд із традиційним оff-line бізнесом починають застосовувати й електронну комерцію. До того ж, ця форма торгівлі може набувати незвичних для даної сфери діяльності відтінків, наприклад, здійснення покупки, перебуваючи в космосі, як це зробили російські космонавти Володимир Дєжуров і Михайло Тюрин, коли у грудні 2001 року перебуваючи на борту Міжнародної космічної станції, придбали через Internet-магазини квіти і подарунки своїм рідним і близьким, здійснивши платежі з космосу за допомогою Internet [241].

З огляду на ці тенденції уряди багатьох країн світу проголосили основним напрямом своєї діяльності побудову так званого інформаційного суспільства. Проте іноді висловлюються діаметрально протилежні точки зору. Одні науковці стверджують, що Internet є ідеальним інформаційним середовищем, яке не має політичних кордонів і розвивається за своїми законами, тому будь-які спроби держави встановити правове регулювання Internet, а відтак і комп'ютерної комерції, – безглуздя [185]. Інші навпаки, виходять з того, що Internet через своєю специфічність є сприятливим середовищем для здійснення різних правопорушень, безконтрольного поширення незаконної інформації і тому необхідно застосовувати правові заходи для запобігання подібним явищам [229].

Актуальність проблем, пов'язаних із формуванням інформаційного суспільства, викликає широку зацікавленість учених і практиків. В останнє десятиліття значно зросла кількість міжнародних та вітчизняних конференцій, симпозіумів і круглих столів, а також монографій, статей та інших публікацій, присвячених дослідженню зазначеної теми. Проте праці більшості вчених присвячені в основному загальним положенням інформаційного права.

Зауважимо, що підтримується позиція за якою електронна комерція порушує питання про те, наскільки дана сфера вимагає особливого правового регулювання. Регулювання електронної комерції здійснюється на основі загальних правових норм, і тільки в ряді випадків потрібно спеціальне правове регулювання [136].

Як свідчать дослідження, у більшості країн обережно визначають специфіку правового регулювання електронної комерції. Наприклад, загальновизнана необхідність законодавчого регулювання електронного підпису, однак договірне право не зазнає особливих змін. Деякі вчені розуміють під торгівлею через Internet– торгівлю за допомогою комп'ютерів покупця та продавця [74]. Інші пропонують розглядати електронну комерцію як торгову діяльність, яка має основною метою отримання прибутку та ґрунтується на комплексній автоматизації комерційного циклу за рахунок використання засобів обчислювальної техніки [200].

Поширеним також є поняття "електронна комерція" як укладення шляхом обміну електронними документами наступних угод (але не обмежуючись ними): купівля-продаж, поставка, угода про розподіл продукції, агентські відносини, факторинг, лізинг, проектування, консалтинг, інженірінг, інвестиційні контракти, страхування, угоди про експлуатацію та концесії, банківські послуги, спільна діяльність та інші форми ділового співробітництва, транспортні послуги [198]. Окремі автори відносять до сфери електронної комерції також і біржові угоди [199].

Зазначене свідчить, що в юридичній літературі єдине поняття "електронна комерція" відсутнє, зрозуміло, що цим поняттям охоплюється досить широке коло відносин. Ми ж поділяємо точку зору тих учених, які вважають, що в найзагальнішому розумінні електронна комерція – це здійснення купівлі-продажу товарів та послуг через електронні мережі, у тому числі через Internet.

Однобічне застосування державою правових норм, регулюючих подібні відносини, без урахування досвіду міжнародної практики і законодавства інших країн буде неефективним. Про це свідчать багаторазові безуспішні спроби таких країн, як США і Великобританія поширити свою систему права і законодавство на відносини щодо врегулювання конфліктів у Internet [191].

Правники по-різному підходять до вирішення питання майбутнього регулювання електронної комерції. Одні автори пропонують розробити комплексний закон про електронну комерцію, який би регулював більшість відносин, що виникають під час її здійснення, а саме від поняття "електронний документ" до укладення договорів у цій сфері. Інші вважають за краще розробити три закони: про електронний документообіг, про електронний підпис, про електронну комерцію (торгівлю). Проте всі вони переконані, що для нормального функціонування і розвитку електронної комерції необхідне нормативне визначення механізму здійснення угод із застосуванням Internet і легалізації застосовуваних при цьому способів взаєморозрахунків [158; 159].

Поряд з нормотворчою діяльністю ООН у формуванні міжнародного права у сфері електронної торгівлі активну участь бере і Європейський Союз. У 1998 р. ним була прийнята Директива "По деякі аспекти електронної торгівлі на внутрішньому ринку" [118]. Основним завданням даної Директиви є забезпечення умов належного функціонування міжнародної електронної комерції між державами-членами ЄС. Порівняно з Типовим законом ЮНСІТРАЛ дана Директива – це серйозний документ, що визначає правове регулювання значного кола суспільних відносин у сфері електронної торгівлі. Крім загальних положень, у ньому міститься комплекс норм, які більш детально регулюють окремі аспекти електронної торгівлі.

Другим не менш важливим документом, який формує європейське право у сфері електронної торгівлі, є прийнята в грудні 1999 р. Директива ЄС "Про правові основи Співдружності для використання електронних підписів". Даний документ найбільш повно врегулював відносини у сфері використання електронних підписів. Він вивів Європейський союз та країни, що входять до нього, вперед у справі державного регулювання електронної торгівлі. Ціль прийняття цього законодавчого акта – забезпечити ведення бізнесу через Internet [83].

Окрім згаданих документів, Європейським Союзом прийнято цілий ряд інших актів, спрямованих на регулювання електронної комерції. Серед них: Директива ЄС "Про електронну торгівлю", "Про захист споживачів у випадку укладення контрактів на відстані" тощо.

Серед досягнень минулого століття Internet є один із значиміших. Широке впровадження Internet не могло не відбитися на розвитку електронних форм бізнесу (e-business), однією з який є електронна комерція. Таким чином, електронна комерція стала породженням самих сучасних технологій минулого сторіччя. У 2002 році електронна комерція в Internet "заробила" 233 мільярди доларів, як повідомляється у матеріалах eMarketer. За прогнозами Forrester Research, до кінця 2007 року обсяги електронної комерції сягнуть понад 7 трильйонів доларів, що перевищить існуючий рівень майже в 30 разів. Це угоди як між комерційними фірмами та державними організаціями, так і між компаніями та фізичними особами [51].

Багато вчених, досліджуючи відносини в електронному бізнесі стверджують, що електронна комерція є стимулятором правовідносин у віртуальному середовищі [92]. В основу їх позиції лягли такі складові:

Internet як посередницька технологія. Подібно до того, як банк виконує роль посередника між кредиторами та позичальниками, Internet може ставати місцем зустрічі різних сторін, зацікавлених у тих чи інших угодах, виступаючи посередником між виробником товарів і послуг та клієнтом. Характерні риси Internet як посередника – невисока вартість його використання та масовість, що забезпечує зменшення трансакційних витрат і суттєві вигоди для кінцевого споживача;
універсальність. Завдяки їй інформацію, розміщену в Internet, може використати будь-який потенційний користувач у будь-якій країні світу, що скорочує час на укладення угод і посилює міжнародну конкуренцію. Скажімо, програміст з Індії тепер має змогу працювати в японській компанії, не виїжджаючи з батьківщини, а ознайомитися з інформацією про продукцію, виготовлену українською компанією, можна, не приїздячи до України. Оперативний доступ споживача до подібних повідомлень конкурентів спонукає виробників товарів і послуг постійно дбати про збереження своєї конкурентоспроможності на ринку;
“вигоди великої мережі”. Із розвитком комп’ютерних технологій економісти дедалі частіше послуговуються поняттям “вигоди великої мережі” (“network externality”). Найпростіший приклад – телефон. Коли власників телефонів обмаль, то й користь від нього невисока. Корисність телефону зростає разом із розширенням мережі користувачів. Так само і з Internet: збільшення кількості його користувачів розширює можливості покупців і продавців укладати електронні угоди та робить його дедалі привабливішим для комерційних суб’єктів;
канал постачання. Internet перетворився на альтернативний канал постачання певного роду товарів, насамперед інформаційних – новин, програмного забезпечення, бізнес-інформації, музики, відео, авіаквитків тощо. Традиційні постачальники цих послуг натрапили на жорстку конкуренцію з боку електронних постачальників. Приміром, серйозними конкурентами газет сьогодні є Internet-видання. За таких умов традиційні постачальники змушені шукати нові методи залучення або утримання клієнтів, зокрема поліпшуючи якість своїх товарів і знижуючи ціни;
регулятор часу. Завдяки цій властивості користувачі Internet можуть раціональніше розподіляти час. Адже всесвітня мережа дає комерційному суб’єкту змогу дізнатися про особливості певного товару, виробленого в іншій країні, практично миттєво. Тобто завдяки Internet істотно скорочується час, потрібний для одержання необхідної інформації. З іншого боку, Internet дозволяє “збільшувати” ресурси часу користувача. Наприклад, потенційний покупець не може взяти участь в аукціоні, що проводиться з 12⁰⁰ до 15⁰⁰. А в Internet продавець виставляє свій товар усі 24 години на добу, і покупець у зручний для нього час робить свою пропозицію. Ця властивість Internet дає комерційним суб’єктам змогу ефективніше конкурувати між собою, що створює додаткові переваги для кінцевого споживача;
усунення інформаційної асиметрії. Як відомо, асиметрична інформація є однією з ознак недосконалої конкуренції. Адже чим більше одна сторона знає про товар порівняно з іншою, тим більше передумов для несумлінної конкуренції на ринку. Internet, відкриваючи рівний доступ до величезної кількості інформації, усуває такого роду асиметрію, що дозволяє компаніям конкурувати за рахунок реальних переваг товару, а не за рахунок відсутності в споживача інформації про товари конкурентів. Завдяки створенню рівних можливостей учасників ринку ця властивість Internet сприяє розвитку конкуренції;
необмежена виробнича потужність. Найефективнішою виявилася діяльність Internet-магазинів. Створивши систему для обслуговування одного клієнта, Internet-магазин може застосовувати її для обслуговування мільйонів клієнтів одночасно без значного збільшення витрат. Це дозволяє компаніям продавати свій товар із мінімальною націнкою (у розрахунку на велику кількість клієнтів) і забезпечує значну перевагу електронних магазинів над традиційними, які для збільшення кількості своїх клієнтів змушені розширювати торгові площі, нарощувати обслуговуючий персонал тощо;
єдині та дешеві стандарти. Попри перелічені властивості Internet, компанії не змогли б підвищувати свою конкурентоспроможність без прийняття відповідних стандартів щодо здійснення електронної комерції. Прийняття цих стандартів стало масовим багато в чому завдяки двом чинникам: єдиним стандартам розробки Web-сторінок та доступу до них; низькій вартості їх використання порівняно з альтернативними електронними мережами;
“творчий руйнівник”. Internet здатен “руйнувати” бар’єри для виходу на ринок. Візьмімо, наприклад, ринок друкарських видань. Видавничі організації роками зміцнювали свої ринкові позиції, придбаваючи друкарське устаткування, створюючи торгову марку, канали розповсюдження своєї продукції. Internet же зруйнував переваги традиційних видавців, відкривши ринок для нових конкурентів. Причому останнім не потрібно купувати поліграфічне устаткування, тому що інформацію можна доставляти в електронній формі. Відпала необхідність і в створенні традиційної мережі розповсюдження видань. Це лише один приклад. Руйнуючи старі переваги, Internet змушує компанії шукати нові способи залучення споживачів. Таким чином, “творчий руйнівник” постійно штовхає компанії до інновації, що є однією з основних ланок успішної конкуренції, а також двигуном прогресу;
зменшення вартості трансакцій. Здійснення будь-якої угоди між споживачем і продавцем вимагає певних витрат. Вони пов’язані з пошуком продавців/покупців, збором інформації про товар, проведенням переговорів, підготовкою та реалізацією контрактів, із постачанням товару тощо. Такі властивості Internet, як універсальність, здатність зменшувати асиметрію, універсальність і низька вартість стандартів дозволяють продавцям і покупцям скорочувати на здійснення трансакцій: на пошук товару або виробника вони зменшуються через постійну доступність інформації, на переговори – у зв’язку з тим, що підготувати контракти можна через електронну мережу без виїзду на місце. Зменшення витрат, обумовлених географічною віддаленістю суб’єктів, підсилює міжнародну конкуренцію [215].

Поняття “електронна торгівля (комерція)” вужче ніж поняття “електронний бізнес”. Оскільки видами електронного бізнесу вважається, наприклад, електронна комерція, електронний банкінг, електронні брокерські послуги, електронне управління поставками тощо.

У російській науковій літературі поняття “електронна комерція” визначається і як вид економічної діяльності [231] або як угоди [240]. Із практичної точки зору “електронна комерція” є “технологією, яка забезпечує повний замкнений цикл операцій, що включає замовлення товару (послуги), проведення платежів, участь в управлінні доставкою товару (виконання послуги). Зазначені операції проводяться із застосуванням електронних засобів й інформаційних технологій та забезпечують передачу прав власності або прав користування одною юридичною (фізичною) особою іншій”.

У світовій ринковій економіці електронна комерція може здійснюватися на різних рівнях, починаючи з простого представництва компанії в мережі Internetдо ефективноїпідтримки процесів, спільно здійснюваних декількома компаніями також на національному чи інтернаціональному рівні. При цьому, існує певна відмінність між національними й інтернаціональними діловими операціями. Основи її є не технічними, а швидше законодавчими. На інтернаціональному рівні порівняно з внутрішньо національним електронна комерція ускладнюється відмінностями в угодах між країнами, у правовому режимі оподаткування, розмірах митних зборів та в правилах банківської діяльності [174].

Аналіз вітчизняного законодавства у сфері торгівлі свідчить про те, що поняття “торговельна діяльність” визначається із урахуванням специфіки сфер, видів, форм та галузей цієї діяльності, Крім того, законодавство містить такі поняття, як “торгівля”, “господарсько-торговельна діяльність”, “торговельно-біржова діяльність” [248]. Серед найбільш узагальнюючих понять у вітчизняному законодавстві, що охоплюють й сферу електронної торгівлі, можна виділити такі, як “торгівля”, тобто, будь-які операції, що здійснюються за договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на товари; “господарсько-торговельна діяльність”, тобто діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забезпечує їх реалізацію шляхом надання відповідних послуг.

Вищеназвані основні поняття формально включають такі господарські операції, як реалізація продукції (товарів) виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання; купівля-продаж товарів; надання послуг із здійснення суб’єктами господарювання торговельної діяльності тощо.

Разом з тим, господарсько-торговельна діяльність, а так само й система електронної торгівлі, включають допоміжну діяльність, яка її забезпечує, тобто підтримку отримання прибутку, наприклад: створення попиту на товари і послуги; автоматизація адміністративних функцій, пов’язаних із продажем; пропозиція після продажної підтримки й обслуговування клієнтів (обробка замовлень); організація взаємодії між діловими партнерами (удосконалення обміну інформацією) [257]. Це відповідно створює так званий “цикл електронної торгівлі”, який включає п’ять основних процесів:

доступ до інформації;
оформлення замовлення;
оплата;
виконання замовлення;
після продажне обслуговування і підтримка [252].

Не будучи єдиною технологією, електронна комерція визначається високим рівнем функціональності. Функціональний підхід в організації електронної торгівлі на підприємствах пов’язаний із поняттям “бізнес-процес”, тобто “сукупності однієї або більшої кількості пов’язаних між собою процедур чи операцій (функцій), які спільно дозволяють реалізувати деяке бізнес-завдання або політичну мету підприємства, як правило, в межах його організаційної структури, що описує функціональні ролі і відносини” [157].

Електронна комерція об’єднує широкий спектр бізнес-операцій, включаючи:

встановлення контакту, наприклад, між потенційними замовником і постачальником;
обмін інформацією, до- і після продажну підтримку (інформацію про продукти і послуги, інструкції з використання продукту, відповіді на запитання);
продаж;
електронну оплату (з використанням електронного переказу грошей, кредитних карток, електронних чеків);
управління доставкою та її відстеження для фізичних продуктів, безпосередню доставку продуктів, що можуть розповсюджуватися електронним шляхом;
організація створення та функціонування віртуальних підприємств – групи незалежних компаній, які об’єднують свої зусилля для одержання можливостей надання продуктів і послуг, недоступних для окремих компаній;
бізнес-процеси, що поділяються на спільно керовані компанією та її торговими партнерами [187].

Крім цього, електронна комерціяоб’єднує широкий спектр телекомунікаційних технологій, включаючи електронну пошту, факс, технологію електронного обміну даними (EDI) й електронні платежі (TFT), які призначені для задоволення потреб фізичних та юридичних осіб, органів державної влади в телекомунікаційних послугах [214]. Кожна з цих технологій може бути використана для підтримки електронної торгівлі у відповідному для неї контексті [196].

Проте багато комерційних операцій електронної торгівлі залишаються традиційними. Повна господарська (комерційна) операція, включаючи замовлення, перевезення, отримання, виписку рахунків і платіжний цикл, може бути проведена електронним способом. Взаємодія з авторизованими центрами (наприклад, митна і податкова служба, облік-реєстрація електронних декларацій, інформаційні бази даних контролю, обліку тощо) з метою виконання митних і податкових зобов’язань, а також зі статистичними інститутами сьогодні швидко розвивається. Однак такі питання як, наприклад, безпека, захист прав на інтелектуальну власність, правові питання і процедури, що є частиною електронної комерції [125], а також правові механізми організації державного податкового контролю залишаються наразі не розв’язаними ні науково, ні практично.

Таким чином, електронна комерція є формою ділової активності (бізнесу, підприємницької діяльності) за сферами економічної діяльності, змістом якої є будь-які операції, що здійснюються за цивільно-правовими договорами, що передбачають передачу прав власності на товари, надання послуг та проведення робіт шляхом комп’ютерного програмування повідомлень за допомогою електронних носіїв чи через мережу, подібну до Internet, із застосуванням можливостей інформаційно-телекомунікаційних технологій.

На сучасному етапі розвитку глобальної електронної економіки основне завдання органів державної влади – забезпечити наукову розробку правових механізмів функціонування електронного бізнесу в Україні, системи державного контролю та правоохоронної діяльності з урахуванням світового досвіду в цій сфері.

Також слід зазначити, що перспективи здійснення електронної комерції у світовій ринковій економіці пов’язують, насамперед, з апаратною мінімізацією і збільшенням багатофункціональності засобів зв’язку. Оскільки це молода сфера діяльності, то у її становленні та розвитку існують проблеми. Тож відповідної уваги потребують:

політична сфера – активність у формуванні політики щодо електронної комерції за умов узгодженості національного законодавства із відповідними європейськими стандартами;
правова сфера:
створення єдиних правил здійснення електронної комерції, що передбачає, зокрема, активність у запровадженні електронного цифрового підпису та електронного документообігу;
однозначність у вирішенні питань власності на інформаційні ресурси, прав провайдерів і виробників інформаційних продуктів та надання послуг за допомогою технологій та мереж;
створення механізму захисту персональних даних та безпеки трансакцій;
психологічні проблеми – важкість для споживача визначитися з покупкою, не потримавши товар у руках, та складнощі, які виникають при поверненні неякісного товару.

1.4. Аналіз досвіду правового регулювання

електронної комерції в окремих країнах світу

У світі вже почалася активна робота зі створення належного правового забезпечення електронної комерції, хоча можна з упевненістю сказати, що законодавство будь-якої країни, у т.ч. й США та Великобританії, які прийнято вважати батьківщиною електронної комерції, перебуває на початковому етапі формування [193].

Першим кроком у галузі розвитку міжнародного права щодо регулювання електронної комерції став прийнятий Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 30 січня 1997 року Типовий закон “Про електронну торгівлю” (так званий Типовий закон ЮНСІТРАЛ). Даний документ є рамковим, рекомендаційним і призначений, у першу чергу, для застосування державами як основи розробки національного законодавства. Цей міжнародний документ заклав правові засади діяльності у сфері електронної торгівлі; дав визначення основним поняттям, таким, як електронний документ, електронний документообіг, електронний підпис, автор електронного документа, інформаційна система; визнав юридичну і доказову силу за документами в електронній формі; визначив вимоги щодо електронного підпису як засобу підтвердження достовірності і цілісності електронного документа.

У розвиток Типового закону “Про електронну торгівлю” держави-учасниці ООН розробили проект міжнародної Конвенції “Про електронні угоди”, основним завданням якої є вироблення єдиних і обов’язкових правил встановлення порядку укладення електронних угод та їх виконання. Ця Конвенція покликана перевести відносини у сфері міжнародної електронної торгівлі на якісно новий – вищий рівень розвитку. Вона встановлює основні принципи, яких повинні дотримуватися держави при регулюванні відносин, пов’язаних з електронною торгівлею. Це, насамперед:

необхідність усунення в національних законодавчих системах країн правових норм, що суперечать даній Конвенції і перешкоджають укладенню угод в електронному вигляді;
встановлення принципу автономії волі сторін, тобто сторони вільні самостійно визначати спосіб підтвердження достовірності угоди;
проголошується принцип “технологічної нейтралізації” правових норм, що передбачають порядок визначення дійсності електронних документів, тобто методи електронного підтвердження достовірності документа не повинні цілковито прив’язуватися до технологічних рішень;
встановлюється режим найбільшого сприяння в країнах-учасницях Конвенції щодо всіх сторін електронного договору з метою усунення перешкод для здійснення електронних операцій, недопущення будь-яких форм дискримінації, надання учасникам рівних прав на судовий захист [169].

Країнами Європейського Союзу урегульована діяльність провайдерів та інших постачальників інформаційних послуг; встановлено принцип, що виключає необхідність одержання попередніх санкцій чи дозволів для здійснення діяльності подібних організацій; встановлені правила відповідальності провайдерів та інших інформаційних посередників; визначені умови, за яких за вимогою національних органів судової влади на ці організації може бути покладено обов’язок контролю і пошуку фактів або обставин, які вказують на незаконність діяльності. Досить детально врегульований механізм укладення електронних договорів, визначені вимоги, яким вони мають відповідати, встановлені правила визначення моменту укладення контракту [167].

При цьому компанії, які займаються електронною комерцією, відповідальні тільки за дотримання законів своїх країн. У національних законодавствах цих країн встановлені вимоги, яким повинні відповідати засоби електронного цифрового підпису, визначені принципи їх застосування, врегульована діяльність сертифікаційних центрів, визначений порядок надання сертифікаційних послуг.

Глави урядів та держав країн Європейського Союзу проголосили стратегічне завдання для європейської економіки найближчими роками перетворитися на “найбільш конкурентноздатну побудовану на знаннях динамічну економіку у світі”. Прийняті рішення орієнтували уряди країн ЄС на швидкий розвиток економіки, побудованої на ефективному застосуванні інформаційно-комунікаційних технологій, у тому числі Internet. Підсумком відповідної ініціативи було прийняття програми “Електронна Європа” у червні 2004 року.

На саміті країн Великої вісімки, який проходив у 2004 році, одним з головних розглядалося питання погодженого формування глобального інформаційного суспільства і розвитку електронної комерції. Там були визначені ключові напрями світового економічного розвитку в XXI столітті [213].

Поряд з міжнародним правом, активно розвивається і національне законодавство окремих країн світу, де прийняті різні закони, що регулюють діяльність у сфері Internet. Особливо успішно в цьому напрямі вели роботу Сполучені Штати Америки, де вже зараз прийнято 12 федеральних законів щодо регулювання відносин у мережі Internet.

Ще у 60-х роках минулого століття у США з’явилися перші системи електронної комерції. Використовували їх переважно транспортні компанії – для бронювання квитків та обміну даними між службами під час підготовки рейсів. Спочатку електронна комерція функціонувала в мережах, які не входили до Internet. Для цього було розроблено стандарти електронного обміну даними між організаціями (Electronic Data Interchange, EDI) – сукупність правил електронного оформлення типових ділових документів: замовлень, накладних, митних декларацій, страхових форм, рахунків тощо. Уже до кінця 60-х років у країні діяли чотири індустріальні стандарти обміну даними в системах управління авіаційним, залізничним і автомобільним транспортом.

Оскільки така множинність форматів гальмувала розвиток економіки, для їх об’єднання було створено спеціальний Комітет узгодження транспортних даних (Transportation Data Coordination Committee, TDCC). Його напрацювання стали основою нового EDI-стандарту ANSI X.12 [285].

Приблизно в той самий період схожі процеси відбувалися і в Англії, щоправда, головною сферою застосування EDI там була не транспорт, а торгівля. Розроблений тут набір специфікацій Tradacoms був затверджений Європейською економічною комісією ООН (United Nations Economic Commission for Europe, UNECE) як стандарт обміну даними в міжнародних торгових організаціях. Цей набір форматів і протоколів дістав назву GTDI (General-purpose Trade Data Interchange).

У 80-х роках розпочалися роботи з об’єднання європейських і американських специфікацій. На основі GTDI міжнародна організація зі стандартизації ISO сформувала новий стандарт Electronic Data Interchange for Administration, Commerce and Transport (EDIFACT, ISO 9735), який як транспортний протокол використовує електронну пошту Х.400 [279].

Ключем до інформаційного суспільства є комунікаційні системи, поєднані з розвиненими інформаційними технологіями, тож ситуація у сфері “заочних” покупок почала якісно змінюватися з поширенням Internet як глобального середовища інформаційної взаємодії користувачів. У 1996 році, коли кількість користувачів Internet у світі за різними оцінками сягнула 50-60 млн осіб (нині лише в США понад 100 млн осіб), операцій з електронної торгівлі було здійснено на 300 млрд доларів. У 1999 році цей показник зріс до 1,1 трлн доларів, а у 2003 році – до 2,3 трлн доларів [236].

На сьогодні в США 64% малих підприємств розробляють власний інтерактивний сайт, і близько 2/3 американських компаній планують долучитися до цього процесу. Крім того, ця сфера забезпечила робочими місцями понад 2,5 мільйона американців, насамперед завдяки таким спеціальностям, як програмісти і сервіс-провайдери [214].

Водночас і в цій державі існують певні проблеми у сфері розвитку електронної комерції. Так, Федеральна торгова комісія США побоюється, що закони, ухвалені в деяких штатах, можуть негативно позначитися на розвитку електронної комерції. Річ у тім, що в багатьох американських штатах запроваджено правила, спрямовані виключно на захист класичних компаній при підключенні їх до Internet. Йдеться про законодавчі акти, які роблять електронний бізнес неконкурентноспроможним стосовно інших компаній. У деяких штатах, наприклад, заборонений продаж певних товарів у Internet, таких як автомобілі, нерухомість. Крім того, закони забороняють Internet-компаніям видавати кредити, продавати ліки, алкоголь, оформляти медичну страховку, влаштовувати аукціони. У результаті таких дій споживачі втрачають до 15 млрд дол щорічно [214].

У Великобританії зростання життєвих стандартів і тверда конкуренція серед провайдерів Internet-послуг забезпечують поступове збільшення кількості користувачів. Нині понад 10% англійців вдаються до послуг Internet-банків. У країні на досить високому рівні знаходиться реклама комп’ютерної комерції, здійснюються різного роду опитування, експрес-дослідження, пов’язані з даною проблемою. Зокрема, результати дослідження, проведеного банком Barclays, показали, що понад 50% покупців надають перевагу Internet-магазинам через небажання спілкуватися з людьми. Вони вважають, що головною особливістю on-line купівель є відсутність необхідності говорити з будь-ким. Опитування, проведене серед клієнтів Internet-магазинів, засвідчило, що купівлі в Internet до того ж заощаджують до 64 годин на рік, що еквівалентно 7 суботам, проведеним на ринку чи в магазині.

Роль держави у формуванні інформаційної інфраструктури і розвитку електронної комерції демонструють також приклади Чехії, Польщі, Угорщини, Сінгапуру, країн Балтії. У цих державах інформаційна підтримка бізнесу – одна з найважливіших складових трансформації економічної політики, спрямованої на розвиток конкуренції. Суть процесу полягає в утворенні органічного зв’язку національної інформаційної інфраструктури з економікою країни [218].

Особливо цікавий досвід Естонії, де відкрита і ліберальна економічна політика і відповідне законодавство привели до швидкого перетворення економіки та суттєвого припливу іноземних інвестицій, загальний обсяг яких з 1991 року сягнув 3 млрд дол США. Це поставило Естонію на третє місце за обсягом інвестицій на душу населення (слідом за Угорщиною і Грецією) серед країн Центральної і Східної Європи. Близько 60% ВВП Естонії – дохід від експортних операцій. Вступ Естонії до Всесвітньої торгової організації забезпечив країні вихід на ринок з 600 мільйонами потенційних покупців.

У розвинених країнах, в умовах конкурентного ринку, економічна ефективність досягається за допомогою зниження тарифів оплати за телекомунікаційні послуги. Упродовж останніх кількох років середня вартість місцевих і міжнародних дзвінків знизилася більше ніж удвічі. У країнах з перехідною економікою багато комунікаційних інфраструктур уже застаріли, а їхня модернізація вимагає великих капіталовкладень. Неможливість застосування в цих регіонах на даному етапі нових технологій призводить до парадоксальної ситуації в цінах: за телекомунікаційні послуги низької якості люди платять у 3-5 разів більше за середню ціну в розвинених країнах [216].

Здобувши незалежність у 1991 році, Естонія успадкувала разом з нею застарілу телефонну систему. Сьогодні в країні вже створені найсучасніші телекомунікаційні мережі, а рівень комп’ютерної грамотності громадян вищий ніж у багатьох західноєвропейських державах. Цільова політика уряду і готовність населення приймати нові технології вивели Естонію на лідируючі позиції у сфері інформаційних технологій. Послідовна лібералізація телекомунікаційного ринку, розпочата кілька років тому, сприяла поліпшенню якості і зниженню цін на ці послуги.

Нині Естонія очолює список користувачів Internet у Центральній і Східній Європі. За числом мобільних телефонів на душу населення Естонія займає одне з провідних місць у Європі. Своїм політичним курсом і інноваційними ініціативами естонський уряд допомагає компаніям зробити сектор інформаційних технологій одним з найзростаючих у країні. Уряд ініціює деякі програми, включаючи інноваційну програму Tiger Leap (стрибок тигра). Це проект створення національного інформаційного суспільства, що гарантує кожній естонській школі підключення до Internet. У той же час по всій країні створені Public Internet Access Points (місця суспільного доступу до Internet) для того, щоб зробити мережу доступною кожному естонцю.

Крім політики загальної інфраструктури, уряд гарантує розвиток законодавчої бази. Новий закон про легалізацію цифрових підписів продовжить трансформацію способів ведення бізнесу в цій країні [269].

У Росії нині правове регулювання електронної комерції здійснюється рядом нормативних документів: законами Російської Федерації “Про електронний цифровий підпис”; “Про інформацію, інформатизацію та захист інформації”; Указом Президента Російської Федерації від 3 квітня 1995 року № 334 “Про заходи з дотримання законності в сфері розробки, виробництва, реалізації та експлуатації шифрувальних засобів, а також надання послуг у сфері шифрування інформації”; Постановою Уряду Російської Федерації від 24 грудня 1994 року № 1418 “Про ліцензування окремих видів діяльності”. Цивільний кодекс Російської Федерації у п. 2 ч. 1 ст. 160, допускає застосування при укладенні угод електронно-цифрового підпису у випадку та в порядку, передбачених законом, іншими правовими актами або угодою сторін. Листом Вищого арбітражного суду Російської Федерації від 24 квітня 1992 року K-3/96 дається роз’яснення щодо можливості приймати у справах, що розглядаються, як докази, документи, завірені електронним підписом (печаткою) типу “ЛАН Крипто”. Вищий арбітражний суд Російської Федерації також висловив думку, що при підтвердженні юридичної сили документа електронним цифровим підписом, останній може визнаватися як доказ у справі, що розглядається арбітражним судом (Лист від 07 червня 1995 року СІ/03-316) [237].

Це підтверджує той факт, що без правового регулювання Internet-економіка повноцінно розвиватися не може.

Основу розвитку білоруського законодавства у сфері Internet заклав прийнятий у вересні 1995 році Закон Республіки Білорусь “Про інформатизацію”. Сферою дії цього Закону є правовідносини, що виникають у процесі формування і використання документованої інформації; створення інформаційних технологій, автоматизованих чи автоматичних інформаційних систем і мереж. Закон визначає такі поняття, як дані, документована інформація, інформаційний ресурс, інформаційна мережа, інформаційна продукція, інформаційні послуги.

У січні 2000 року Парламент Республіки Білорусь прийняв Закон “Про електронний документ”, основний правовий акт, який безпосередньо регулює суспільні відносини в Internet. Закон встановлює правові основи використання електронних документів, завірених електронним підписом, визначає основні вимоги, яким вони повинні відповідати, а також права, обов’язки і відповідальність учасників електронного документообігу.

У Цивільному кодексі Республіки Білорусь 1998 року міститься ряд статей, що визначають порядок укладення електронних угод. Так, зокрема, ст. 161 дає визначення письмової форми угоди і надає право сторонам при здійсненні угод застосовувати засоби електронно-цифрового підпису, або іншого аналога власноручного підпису в порядку, передбаченому законодавством або угодою сторін. Ст. 404 Цивільного кодексу Республіки Білорусь встановлює, що договір у письмовій формі може бути укладений шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, а також шляхом обміну документами за допомогою поштового, телеграфного, телетайпного, електронного чи іншого зв’язку. Порядок використання електронних документів у банківській сфері урегульований різними постановами Національного Банку Республіки Білорусь, а також частково урегульований Банківським кодексом Республіки Білорусь, де в ст. 239 прирівнюється письмова й електронна форми платіжних інструкцій.

Білоруське процесуальне законодавство прирівнює документи, отримані за допомогою електронної, обчислювальної та іншої техніки, або отримані за допомогою факсимільного, електронного чи іншого зв’язку до інших письмових доказів, за умови їх належного оформлення і можливості перевірити їх вірогідність (ст. 192 Цивільно-процесуального кодексу і ст. 68 Господарсько-процесуального кодексу Республіки Білорусь) [82].

У цілому, можна констатувати, що білоруське законодавство в Internet йде шляхом розвитку і поступового вдосконалювання, охоплюючи правовим регулюванням усі нові сфери суспільних відносин.

В Україні також існує ринок товарів і послуг, для оплати яких електронна комерція є зручним платіжним інструментом. За даними компанії P5 Communications Inc., не менше 6% українських Internet-користувачів періодично роблять купівлі в мережі, що лише в одному Києві становить не менше 30 тис. осіб. Але в нашій державі цей ринок і досі перебуває в ембріональному стані. Так, у UaNet (українському секторі Internet) нараховується всього кілька десятків працюючих електронних магазинів, тому акцент слід робити на розробленні нових магазинів на базі програмних додатків торговельного майданчика [102].

У нашій державі початок правового регулювання діяльності у сфері високих технологій був покладений у 1992 році з прийняттям Верховною Радою України Закону України “Про інформацію”. Другим кроком на цьому шляху було прийняття в 1998 році Закону України “Про Національну програму інформатизації”. Тоді ж була схвалена Концепція Національної програми інформатизації та прийнято Закон України “Про затвердження завдань Національної програми інформатизації на 1998-2000 роки”.

Наступним кроком став Указ Президента України від 31 липня 2000 р. № 928 “Про заходи по розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Internet та забезпеченню широкого доступу до цієї мережі в Україні” [34]. Постановою Національного банку України від 10 червня 1999 р. № 280 затверджено Правила організації захисту електронних банківських документів. Вони оперують поняттям електронні банківські документи, не розкриваючи його [145].

22 травня 2003 р. Верховною Радою України прийнято Закон України “Про електронні документи та електронний документообіг” [10]. Він визначає поняття електронного документа та електронного документообігу, закріплює світові тенденції з визнання юридичної сили електронного документа, вказує на права та обов’язки суб’єктів електронного документообігу, їх відповідальність тощо. У Законі дотриманий функціонально-еквівалентний підхід до розуміння електронного документа, запропонований Типовим законом ЮНСІТРАЛ “Про електронну комерцію”. Функціонально-еквівалентний підхід ґрунтується на дослідженні цілей та функцій традиційних вимог до складання документів на папері для того, щоб визначити, як ці цілі та функції можуть бути досягнуті або виконані за допомогою методів, що використовуються при електронній передачі даних [284].

Тоді ж був прийнятий і Закон України “Про електронний цифровий підпис” [11].

Поряд з перевагами електронної торгівлі існують і потенційні ризики, серед яких ухилення від податків, шахрайство, порушення прав інтелектуальної власності тощо. Ці ризики реальні, але в розвинених країнах їх вдається регулювати таким чином, щоб не зруйнувати електронну торгівлю. З цією метою уряди і приватні особи формують відповідні коаліції і співтовариства. Наприклад, у Сінгапурі при міністерстві фінансів утворена рада з політики електронної комерції. У раду входять представники різних урядових організацій; генеральної прокуратури; департаменту кримінальних розслідувань; митної служби; міністерства інформації; ради з розвитку торгівлі.

У Міністерстві внутрішніх справ Російської Федерації для боротьби з комп’ютерними злочинами, з незаконним оборотом заборонених радіоелектронних і спеціальних технічних засобів та із загрозою проникнення в міжміські та міжнародні канали зв’язку створено спеціальний підрозділ – Управління по боротьбі зі злочинами у сфері високих технологій. У США створено Національний центр захисту інфраструктури (NIPC), завданням якого є запобігання та розслідування комп’ютерних злочинів та координація роботи інших центрів.

В Україні боротьба з комп’ютерною злочинністю, у т.ч. і у сфері електронної комерції здійснюється сформованими спеціальними підрозділами електронної розвідки та протидії комп’ютерним злочинам як у МВС, так і у СБУ. Проте надалі слід більше уваги приділяти питанням спеціальної підготовки оперативних працівників правоохоронних органів з питань використання нових інформаційних технологій, адже в сучасних умовах комп’ютерна техніка може фіксувати докази злочинів не тільки в мережі Internet [251].

Таким чином, попри те, що Internet є світовою інформаційною системою, електронна комерція поки що не набула “світового” рівня. Вона традиційно продовжує залишатися в рамках національної юрисдикції. У той же час, можливий більш складний “транснаціональний” склад учасників процесу загострює проблему вибору права.

Закріплення основ електронної комерції у законодавстві України, подальший розвиток правового регулювання електронної комерції з окремих її категорій у спеціальних законах, внесення відповідних змін до чинного законодавства, яке стосується питань електронного обміну даними, укладення угод у електронній формі тощо – це питання, що потребують невідкладного вирішення. Створивши режим найбільшого правового сприяння для розвитку електронної комерції в Україні, ми тим самим змуруємо той фундамент, на якому будуватиметься добробут нашого суспільства в ХХІ столітті.

Особливої актуальності набувають сьогодні питання створення державою умов для залучення інвестицій у технічну інфраструктуру електронної комерції. Необхідне введення правил “рівноправної гри” для державних і приватних Internet-провайдерів, спрощення доступу до мережі, зниження монополізму і розвиток конкуренції. Необхідно переймати досвід розвинених держав у впровадженні і розвитку чіткого передбачуваного, внутрішньо погодженого і прозорого правового середовища для розвитку електронної торгівлі. Особливе значення для Співдружності незалежних держав мають напрацювання в цій сфері Європейського економічного союзу [130].

Слід зауважити, що сучасні технології вже давно випереджають діюче законодавство. У той же час при розумному підході фахівців галузі до питань ЕК цілком реально застосовувати вітчизняне законодавство. Проте законодавцям не варто зволікати з вирішенням цього стратегічного питання і необхідно якомога швидше розробити та, головне, прийняти необхідні закони, що стосуються регулювання електронної комерції [10; 11].

У цілому електронна комерція може бути визначена як здійснення угод (тобто купівля-продаж товарів та/або послуг, переговори щодо їх купівлі й продажу) за допомогою електронних засобів з використанням мережі Internet або інших електронних мереж. Для традиційної ЕК мережа є засобом передачі даних; для електронної торгівлі через Internet мережа є ринком здійснення угод [135].

Основу електронної комерції становить електронний обмін даними (ЕОД), що містить у собі електронні повідомлення, які створюються, зберігаються та/або передаються з використанням електронних, оптичних або аналогових засобів. ЕОД широко використовується в діловій практиці, насамперед банками та великими підприємствами.

Однак при цьому вимагає розв’язання основна юридична проблема електронного документообігу: повідомлення, що циркулюють у системах ЕОД, повинні одержати статус документа. Це означає, що мають бути забезпечені такі важливі властивості документа як його загальнозрозумілість, наявність необхідного набору реквізитів, цілісність (тобто неможливість зміни після створення), можливість ідентифікації авторства тощо [139].

Сьогодні сторони, що мають наміри надати юридичну чинність повідомленням ЕОД, можуть укласти про це договір. Норми чинного законодавства дозволяють це робити. Але такий договір, по-перше, сам має бути укладений у “паперовій” формі, а по-друге, поширюється лише на сторони, що його підписали. Іншими словами, така система електронного документообігу є “закритою”. Тому необхідна побудова “відкритої” системи, до якої може приєднатися будь-який користувач без укладення попередньої угоди в паперовій формі і, приймаючи діючі стандарти електронного документообігу і дотримуючи правила, може відразу ж брати участь в електронному документообігу. При цьому виникає питання про юридичну чинність електронного документа [236].

У зв’язку з цим можна виокремити певні правові нюанси регулювання сфери електронної комерції, що мають місце в чинному законодавстві України:

1) проблеми, що стосуються електронного документа:

у законодавстві немає чітких критеріїв щодо того, які саме документи дозволено або заборонено застосовувати в господарській діяльності у формі електронного повідомлення;
жодних вимог до форми та структури такого електронного повідомлення не встановлено;
правила надсилання, одержання, підтвердження факту відправлення й отримання, а також збереження та перевірки електронних документів залишаються неопрацьованими;
вітчизняне законодавство містить вимоги про обов’язкове дублювання окремих електронних документів у “паперовій” формі;
питання нотаріального посвідчення документів в електронному вигляді досі не врегульовано.

2) проблеми, пов’язані з електронним цифровим підписом:

потрібно закріпити чіткі умови, за дотримання яких електронний цифровий підпис визнаватиметься юридично рівнозначним власноручному підпису особи;
слід уточнити, які саме засоби захисту інформації від несанкціонованого доступу дістануть правове визнання – чи то електронний цифровий підпис, чи вся сукупність аналогів власноручного підпису, що застосовуються під час електронного обміну даними (шифри, коди, паролі тощо);
необхідно запровадити правовий механізм, який урегульовує порядок створення, діяльність, права, обов’язки та відповідальність центрів сертифікації, що видають сертифікати відкритих ключів електронного цифрового підпису, а також з’ясувати, чи допускається використання електронного цифрового підпису без сертифіката центру сертифікації та яким буде механізм його застосування;
потрібно розробити механізм подання електронного документа, підписаного електронним цифровим підписом, як доказу в суді (процедура експертизи електронного документа, його вилучення тощо);
слід вирішити питання сертифікації та ліцензування у сфері використання електронного цифрового підпису;
необхідно розробити механізм, а також визначити підстави та межі відповідальності кожного учасника системи електронного документообігу, що використовують електронний цифровий підпис [4].

Окрему нішу посідають проблеми нормативно-правового характеру:

бракує правових норм, які регламентують сплату податків унаслідок здійснення електронної комерції;
немає можливості забезпечити контроль наявності ліцензій (дозволів) на провадження діяльності Internet-магазинів у сфері електронної комерції [112; 126].

До організаційних проблем належить і той факт, що не існує єдиного профілюючого органу, який реалізує державну політику у сфері регулювання електронної комерції.

Поміж різноманітних відносин, що постають унаслідок здійснення електронної комерції, варто виокремити ті, які за своєю природою здатні сприймати правове нормування, тобто можуть стати правовідносинами. Відразу зауважимо, що серед фахівців (передусім технічної сфери) побутує вкрай негативне ставлення до самої ідеї правового регулювання відносин, які виникають в Internet-середовищі [191]. У мережі навіть набула поширення Декларація незалежності кіберпростору (автор – Джон Барлоу), де проголошувалося право на свободу Internet-простору та принцип невтручання жодної з країн у регулювання відносин, що виникають під час здійснення електронної комерції. Прибічники такої позиції переконані, що віртуальне середовище має перебувати поза публічно-правовим впливом і становити зону вільного пересування інформації, ідей, думок, висловлювань тощо. Однак останнім часом цей підхід зазнав критики. Порушення особистих та майнових прав, навіть злочинні дії, що мають місце у сфері застосування Internet-технологій, наочно продемонстрували, що Internet не може бути лише зоною свободи людини і з необхідністю стає об’єктом правового упорядкування. До того ж свобода ніколи не означала хаос, а правове регулювання не обов’язково пов’язане з установленням заборон та обмежень. Тож позиція щодо виведення електронної комерції за межі правового регулювання є безпідставною.

Важливість перерахованих вище питань і необхідність їх якнайшвидшого вирішення в умовах стрімкого розвитку електронної комерції змусила провідні держави світу розробляти норми, що адресовані електронному документообігу. У результаті були прийняті модельні закони – Однакові правила електронного підпису UNCITRAL і Директива Європейського союзу про правові основи співтовариств для електронних підписів [280]. На їх основі світовим країнам необхідно вдосконалювати національні законодавства у сфері електронного документа та електронного цифрового підпису.

Нашій державі, насамперед, необхідно гармонізувати вітчизняні закони з міжнародним законодавством, насамперед з європейським, оскільки в Україні відбуваються динамічні інтеграційні процеси з Європейським Союзом, а для їх успішного завершення використовувані технології та правові форми повинні відповідати уніфікованим загальноєвропейським вимогам або принаймні не суперечити їм [265].

У цьому зв’язку ще однією проблемою є використання електронного цифрового підпису, адже вітчизняне законодавство передбачає обов’язкове ліцензування засобів створення і перевірки електронного цифрового підпису, а також ліцензування центрів сертифікації відкритих ключів. Така норма ґрунтується на принципах вільної діяльності у сфері надання послуг електронного цифрового підпису і безперешкодного створення, поширення і використання засобів створення електронного цифрового підпису. Таке протиріччя зводить нанівець всі переваги використання електронного цифрового підпису українськими фізичними і юридичними особами в зовнішньоекономічній діяльності, тому що необхідне визнання іноземних центрів сертифікації, що можливо тільки при наявності укладеного міжнародного договору за участю України.

Водночас чинне законодавство вирізняється слабкістю відпрацьованих схем застосування електронних документів – положення, що регулюють електронний документообіг без використання послуг центру сертифікації відкритих ключів, практично відсутні. Водночас законодавство дозволяє не звертатися до послуг центру сертифікації та пропонує схему такої взаємодії, де визначено послідовність дій та відповідальності кожної сторони [170].

І останнє, у чинному законодавстві взагалі відсутні правові норми, які свідчать, що специфічні ризики в галузі електронного документообігу можна страхувати, що дозволить уникнути наявності інститутів державного ліцензування і сертифікації які не надають ніяких гарантій.

Розв’язання даних проблем дозволить юридично зрівняти електронний цифровий і власноручний підпис та створити умови для побудови систем електронного документообігу. У той же час виникає інша проблема – використання електронного документа як доказу. Закон України “Про електронні документи та електронний документообіг” [10] передбачає правила про надання електронних повідомлень як доказів. Варто встановити, що допускається надання письмових доказів електронних повідомлень, які підписані за допомогою електронного цифрового підпису. Крім того, допустимість доказів не може заперечуватися тільки на тій підставі, що вони надані у вигляді електронних повідомлень. При оцінці електронних повідомлень як доказів слід враховувати надійність того, яким чином дані були сформовані, зберігалися або передавалися; надійність того, яким чином забезпечувалася вірогідність і незмінюваність електронних повідомлень, а також будь-які інші відповідні умови.

Якнайшвидше розв’язання цих проблем є необхідним для України, тому що все активніше розвивається співробітництво з іноземними партнерами, а сьогодні, в епоху глобалізації, складно вирішувати будь-які питання без сучасних засобів обігу документів в електронному вигляді, що є підставою для укладення електронних договорів і розвитку електронної комерції у цілому [110; 171].

З огляду на вищевикладене, можна запропонувати такі заходи, що належать до компетенції уряду, фахівців галузі та іноземних інвесторів:

потрібно сформувати статистичну базу даних електронної комерції, адекватну реальності;
слід сприяти розвитку малого та середнього Internet-бізнесу. Залучення цього сегмента глобальної економіки до електронної комерції означає робочі місця та підвищення добробуту населення України;
електронна комерція змінює спосіб ведення бізнесу. На зміну індустріальній економіці, де продуктивність зумовлюється кількістю машин, приходить економіка, що базується на інформації. Нові технології потребують нових професіоналів. На превеликий жаль, необхідну спеціальну освіту, на сьогодні, має дуже обмежена кількість людей. Підвищення кваліфікації вимагають не лише працівники безпосередньо, але також і менеджери Internet-магазинів;
варто забезпечити міжнародне співробітництво в галузі електронної комерції на рівні урядів країн та на корпоративному рівні. Інакше існує ризик того, що величезний сегмент населення світу буде виключено з розподілу економічного виграшу від цього надприбуткового бізнесу;
необхідно використовувати електронні засоби зв’язку для забезпечення швидкого та ефективного виконання урядових функцій;
українська держава повинна сприяти розвитку електронної комерції. Приватний бізнес є джерелом капіталу, завдяки якому будується міжнародна інформаційна інфраструктура, з’являються технологічні інновації, розвиваються та дешевшають світові комунікації.

Висновки до розділу 1

1. У юридичній практиці під «електронною комерцією» розуміють укладення на міжнародних та внутрішніх ринках в електронній формі низки підприємницьких договорів — зокрема купівлі-продажу, постачання, страхування, банківських договорів, перевезення вантажів чи пасажирів повітряним, морським, залізничним транспортом, а також інших, пов'язаних із промисловим співробітництвом.

У загальному розумінні «електронна комерція» — це форма постачання продукції, коли вибір та замовлення товару відбувається через комп'ютерні мережі, а розрахунки між покупцем і постачальником здійснюються за допомогою електронних документів і/або електронних засобів платежу.

Інакше кажучи: електронна комерція — це створення вартості завдяки використанню цифрових технологій.

2. Нині в Україні електронна комерція сприймається як інструмент, здатний підвищити ефективність традиційного бізнесу. Водночас думки провідних фахівців цієї сфери щодо зручності, ефективності та прибутковості застосування електронних форм ведення справ і торгівлі суттєво різняться, подекуди їх можна назвати протилежними. Водночас серйозних дискусій стосовно необхідності законодавчої регламентації вже наявної практики не спостерігається.

3. З огляду на виняткову значимість відносин у сфері електронної комерції для становлення конкурентоздатної ринкової економіки, будь-яка цивілізована держава повинна сприяти їх розвитку. Для цього слід розробляти основні процедури і принципи здійснення електронної комерції, а також передбачати рівні юридичні гарантії та судовий захист для всіх її учасників. Потрібно враховувати, що особливістю правовідносин, які мають бути врегульовані, є те, що вони здебільшого мають екстериторіальний зміст. Однобічне застосування державою правових норм, що регулюють подібні відносини, без урахування досвіду міжнародної практики і законодавства інших країн буде неефективним.

4. У юридичному сенсі поняття електронної комерції в національних правових системах не має однакового визначення. У європейських країнах застосовується низка обмежень: так, через Internet не укладаються угоди, що вимагають нотаріального посвідчення; угоди, що вимагають реєстрації в органах державної влади; угоди в галузі сімейного та спадкового права.

5. До найбільш важливих юридичних питань, що потребують невідкладного законодавчого вирішення, слід віднести: тарифи, вимоги до форми укладення угод, захист інформації та використання електронних підписів, охорону прав споживачів, охорону інтелектуальної власності і низку інших.

6. У переважній більшості країн світу законодавство про електронні підписи вже діє або перебуває на стадії прийняття. Розвиток міжнародного законодавства в цій галузі відбувається шляхом його гармонізації, вироблення загальних принципів, що дозволить створити на міжнародному рівні універсальну правову інфраструктуру електронного підпису.

7. З прийняттям Закону України «Про електронний цифровий підпис» у державі вирішено кілька важливих юридичних завдань:

по-перше, це принципове визнання електронного цифрового підпису аналогом власноручного підпису, що є основою для здійснення ширшого кола юридичних дій, ніж це передбачено цивільним та господарським законодавством;

по-друге, зазначений закон встановлює адміністративні вимоги, при дотриманні яких електронний цифровий підпис вважається рівнозначним власноручному підпису особи;

по-третє, даний закон знімає регулятивні протиріччя і невизначеності відносно електронного цифрового підпису, що є в інших законах.

8. Закріплення основ електронної комерції у законодавстві України, подальший розвиток правового регулювання електронної комерції за окремими її категоріями у спеціальних законах, внесення відповідних змін до чинного законодавства, яке стосується питань електронного обміну даними, укладення угод у електронній формі тощо — це питання, що потребують невідкладного вирішення. Створивши режим найбільшого правового сприяння для розвитку електронної комерції в Україні, держава тим самим змурує той фундамент, на якому будуватиметься добробут нашої країни в ХХІ столітті.

9. Адміністративне визначення необхідності включення регулювання е-торгівлі, е-комерції до кодифікованого інформаційного законодавства в основних засадах розвитку інформаційного суспільства в Україні свідчить про усвідомлення органами влади нашої країни питання існування е-комерції як важливої інституції особливої частини інформаційного права України, яка потребує наукової підтримки стимулювання практики існуючих правовідносин.

РОЗДІЛ 2

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ЕЛЕКТРОННОЇ КОМЕРЦІЇ

2.1. Роль і функції держави стосовно забезпечення

легітимного застосування електронної мережі телекомунікації

для здійснення комерційної діяльності

Питання про забезпечення легітимного використання електронної мережі для провадження комерційної діяльності вперше на найвищому державному рівні було піднято у США — у Меморандумі Президента США від 26 жовтня 1993 року для глав виконавчих органів влади та Президентської ради “Раціоналізація процесу закупівель за допомогою електронної торгівлі” [197].

Цілком зрозуміло, що саме США звернулися до питань пошуку шляхів легітимного застосування електронної мережі. Адже за кілька десятиліть функціонування там сучасної системи державних закупівель вона обросла великою кількістю законодавчих та інших нормативних актів і стала виявляти ознаки зайвої зарегульованості [194].

В Україні за активної участі держави перехід до електронної системи торгівлі спростить і раціоналізує процес застосування електронної мережі з метою здійснення будь-якого виду діяльності, підвищить рівень обслуговування клієнтів і рентабельність торговельних операцій, сприятиме розширенню конкуренції тощо. На нашу думку, цілями раціоналізації процесу використання електронної мережі з метою здійснення комерційної діяльності є:

обмін інформацією щодо закупівель – пропозиції, договори, попередні замовлення, рахунки, платежі та інші документи – в електронному вигляді між приватним та державним секторами для збільшення ступеня швидкодії;
надання можливості бізнесу, включаючи і малий, доступу до державних контрактів на придбання товарів і послуг;
гарантія можливості спрощеного доступу потенційним постачальникам до електронної системи торгівлі на державному рівні;
використання прийнятих державних і міжнародних форматів даних для розширення і спрощення електронного обміну ними;
використання організаційних і промислових систем, мережі для обміну інформацією про закупівлі між державними органами та потенційними постачальниками [233].

Вплив держави на забезпечення легітимного застосування електронної мережі з метою здійснення комерційної діяльності повинен здійснюватися поетапно:

перший етап можна умовно назвати інформаційним. Інформація щодо державних закупівель повинна безкоштовно надаватися на сайтах міністерств економіки та з питань європейської інтеграції, фінансів, промислової політики в Internet. На них мають бути розміщені короткі огляди і публікації про державні потреби та інформація про формування державних закупівель. Сайти повинні надавати у користування покупців і постачальників необхідну інформацію, загальні адміністративні положення і пропонувати затверджені бланки, що дозволить стати кандидатом у постачальники (заявка також повинна заповнюватися через Internet). На них повинно бути розміщено доповідь, що резюмує основні рішення спеціалізованих комісій про потреби через анкети, що були надані впродовж попереднього року;

другий етап – консультаційний. Специфічна документація, що відповідає консультаційному етапу, також повинна розміщуватися на сайтах. Це повідомлення про укладення договорів, інформація про ринки і умови обміну інформацією. Така практика зробить прозорими процедури і буде зручною як для державних органів, які можуть повідомляти інформацію про свої потреби широкому колу постачальників, так і для підприємств, які знаходять швидкий доступ до інформації про державні потреби і, як наслідок, можуть набагато швидше реагувати на неї. Держава повинна вжити необхідних заходів для того, щоб певний комплекс потреб держави в закупівлях був опублікований у загальнодоступній електронній мережі;

третій етап – визначення і введення в дію потреб на ринок. Відносно ранні фази укладення договорів спричинять надлишковий обсяг обміну інформацією: направлення списків потреб, зворотне відправлення пропозицій, ринкове повідомлення тощо. Віртуалізація (переведення документації на електронні носії) таких операцій передбачає визначені технічні стандарти й умови: формати електронних повідомлень, протоколи обміну, а також застосування спеціальних пристроїв, що стосуються інформаційних даних і законності електронного підпису.

Застосування електронної мережі з метою здійснення купівлі-продажу товарів, робіт та послуг дасть змогу прискорити обіг фінансових ресурсів. Обмін даними, що будуть здійснюватися з різними міністерствами та відомствами під загальним керівництвом державної бухгалтерської звітності, дозволить передбачати узагальнення віртуалізації фази виконання державних замовлень [235]. Для одержання бажаних результатів, на думку автора, необхідно забезпечити адаптацію державних ринків до стандартів електронної комерції. Для цього потрібно:

завершити розроблення законопроектів, що направлені на регулювання даної сфери в складі електронної комерції;
методично розвивати віртуалізацію державних закупівель;
безоплатно надавати документацію, що стосується регламентації державних закупівель;
публікувати у Web-форматі запити на закупівлі одночасно з проходженням відповідних паперових форм інформації;
продовжувати експеримент з електронного розвитку переговорів за держзамовленнями;
розвивати обмін форматизованими даними для виконання і здійснення платежів для державних замовлень;
інтегрувати принципи і форми віртуалізації здійснення комерційної діяльності.

Сьогодні у світі інтерес до електронної комерції з боку держави стає масовим – її почали розвивати десятки країн, що відрізняються рівнем економічного, політичного і соціального розвитку. У розвинених країнах послідовність побудови системи застосування електронної мережі з метою здійснення комерційної діяльності була більш-менш однотипною:

розроблення стратегічного плану;
створення урядового серверу торгів;
коректування законодавства;
державна підтримка створення комп’ютерного програмного забезпечення, що обслуговує весь цикл електронної торгівлі – від підготовки документації, публікації оголошення і реєстрації учасників до підбиття підсумків і публікації результатів [99].

На цілком обґрунтовану думку провідних експертів у цій сфері, створення системи прозорої та публічно-регульованої електронної мережі для здійснення комерційної діяльності може істотно зменшити кількість зловживань при здійсненні державних закупівель, підвищити ймовірність виявлення і прямого доказу неправомірності тих чи інших операцій і підсилити стимули до чесної конкуренції.

В Україні для поетапного впровадження електронної мережі здійснення комерційної діяльності немає необхідності вирішувати відразу всі юридичні питання, що стосуються електронної комерції. З метою забезпечення легітимного застосування електронної мережі якнайшвидше повинні бути введені в дію положення адміністративно-правової реформи. У тому числі, державна реформа укладення контрактів, як це було зроблено свого часу в США.

Адже в Україні вже склалися певні передумови розгортання вітчизняної системи електронної комерції для державних потреб. Найбільш істотними з них можна назвати такі:

вітчизняний сегмент Internet;
становлення вітчизняного електронного урядування на рівні підзаконних нормативно-правових актів;
інтеграція української сфери електронної комерції з існуючим елементом електронних торгів для державних потреб в окремих міністерствах та відомствах.

Оскільки торгівля чи закупівля, незалежно від її процедури, є ланцюгом господарсько-правових угод, для успішного впровадження електронної комерції в країні наданий момент варто розв’язати три юридичні проблеми:

перша, це проблема правочинності укладення договору в електронній формі, а саме: чи є електронні документи достатніми для подальшої фіксації договору в письмовій формі згідно з цільовим та господарським законодавством. Інакше кажучи, розв’язати проблему правового статусу електронного документа – визначення його як доказу, його справжності, проблему електронного підпису та електронної публікації;
друга проблема, яка вимагає розв’язання – поява електронних копій завірених документів. Справді, якщо для документа, який містить бажання контрагента (постачальника) укласти адміністративну угоду, достатньо підтвердження того, що документ виходить від сторони за договором (оскільки постачальник не зацікавлений у його перекручуванні), то для документа, що свідчить про обґрунтованість намірів постачальника, цього замало, потрібне незалежне від постачальника свідчення його справжності. Таким чином, виникає проблема, яку умовно можна назвати як феномен “електронного нотаріату”;
третя, це проблема суб’єкта договору чи особи, яка приймає рішення. До появи засобів автоматики і високорозвинених засобів обчислювальної техніки у будь-яких ситуаціях рішення приймала людина. Завжди варто мати на увазі, що в перспективі, з удосконаленням засобів обчислювальної техніки і їх програмного забезпечення, постановка проблеми прийняття комп’ютером самостійних рішень, пов’язаних із провадження комерції, неминуча [71].

Визначимо важливу обставину: незважаючи на те, що зараз в Україні не розв’язана проблема електронного законодавства, існуючий стан дає змогу мати юридично виправдані схеми угод, що укладаються за допомогою передачі даних в електронній формі.

Необхідність укладення при цьому певних угод (використання при укладенні угод факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного чи іншого копіювання, електронно-цифрового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках і в порядку, передбачених законом правовими чи іншими актами угоди сторін) не може вважатися серйозною перешкодою, тому що таку угоду між сторонами досить укласти один раз на необмежену кількість тих угод, у яких за рахунок електронної форми здійснюється економія на трансакційних витратах.

Вважаємо, що в Україні необхідно розробити державну цільову програму, яка б включала ряд заходів щодо якнайшвидшого створення вітчизняної системи легітимного застосування електронної мережі задля здійснення комерційної діяльності.

Така програма повинна визначати певні завдання:

зниження витрат на здійснення електронної комерції;
підвищення прозорості укладення угод у сфері електронної комерції та зменшення зловживань при витраті бюджетних коштів;
збільшення конкуренції у віртуальній сфері при отриманні державних замовлень;
прискорення процедур проведення конкурсних торгів;
поступове входження України в глобальну світову систему електронної торгівлі.

Зазначимо, що оскільки держава є найбільшим учасником ринку, розвиток електронних торгів для забезпечення державних потреб має стати діючим каталізатором розвитку сучасних торговельних технологій у країні в цілому. Для створення належної системи електронної комерції необхідно розв’язати проблеми:

нормативно-правового забезпечення торгів;
алгоритмізації електронних торгів для державних потреб;
економіко-юридичного оформлення торговельного майданчика державних закупівель;
електронних терміналів торгів для державних замовників і постачальників, їх взаємодії;
створення мережі програмного забезпечення за світовими стандартами;
використання систем телезв’язку і включення у світову мережу космічного зв’язку електронних торгів;
створення спеціалізованих електронних баз даних по торгах для державних потреб, систем технічної підтримки;
електронного захисту інформації й ідентифікації учасників торгів, шифрування інформації в мережі електронних торгів для державних потреб.

Основними серед яких є такі проблеми [102]:

відсутність базового законодавства у сфері електронної торгівлі;
бухгалтерський облік і оподаткування електронної торгівлі відзначаються рядом специфічних особливостей, що не мають підтвердження в чинному законодавстві;
особа партнера і справжність електронних документів не завжди може бути встановлена з достатнім ступенем достовірності;
узгодження умов нестандартних контрактів при обміні електронними документами може бути ускладнено порівняно зі звичайним переговорним процесом;
відсутність інфраструктури бізнесу (транспорт, логістика, сервісні послуги тощо), яка б відповідала умовам глобалізації і доступності електронної торгівлі;
відсутність відповідної системи оцінки і виміру якості пропонованої продукції, що адекватна новим умовам торгівлі;
значні інвестиційні і технологічні ризики.

При впроваджені в Україні системи електронних торгів для потреб учасників електронної комерції необхідно врахувати ключові моменти, які характеризують світові тенденції розвитку системи електронної торгівлі й на які звертають увагу окремі дослідники, а саме [137]:

у більшості розвинених країн, склалася певна система електронної торгівлі закупівель, яка включає замовників, постачальників, контролюючі організації тощо;
електронна комерція як система ґрунтується на організованих певним чином потоках товарів (робіт, послуг), фінансових засобів, інформації;
електронна комерція здійснюється відповідно до визначених норм, процедур, правил, установлених чинним законодавством і сформованою діловою практикою;
технологічні засоби організації електронної торгівлі поки що недостатньо розвинуті для швидкого впровадження глобальної системи електронної торгівлі;
технічна оснащеність робочих місць державних службовців, так само як і робочих місць фахівців постачальників, перебуває на низькому рівні;
державні службовці, як і фахівці постачальників (посередників), далеко не завжди мають достатню кваліфікацію у сфері застосування електронної мережі з метою здійснення господарської діяльності.

Автор вважає, що впровадження системи легітимного застосування електронної мережі з метою здійснення комерційної чи господарської діяльності потребує її поетапної інтеграції в діючу систему державних закупівель з поступовим витісненням неелектронних способів ведення діяльності шляхом заміщення окремих процедур і операцій на їх електронні аналоги.

На наш погляд, створення системи електронної комерції на державному рівні буде включати декілька етапів.

Перший етап – об’єднання інформації в єдину базу даних. Має на меті вирішення цілого комплексу завдань:

створити умови для координації здійснення електронної комерційної діяльності;
підвищити доступність інформації про укладені електронні угоди;
створити єдину базу даних про укладені електронні угоди;
провести аналіз зведеної інформації про укладені електронні угоди;
створити передумови для реалізації другого етапу.

Другий етап – створення системи електронного документообігу, додаткової до звичайної системи обміну документами (тобто в рамках одного конкурсу можливий обмін електронними документами і його дублювання паперовими носіями). Завдання етапу:

запропонувати учасникам реальної економіки альтернативний (зручніший, швидший і дешевший) спосіб подання пропозицій на поставку товарів, виконання робіт, надання послуг для активізації розвитку віртуальної економіки;
підвищити рівень стандартизації процедур і документації;
створити передумови для реалізації третього етапу.

Третій етап – переведення процедури купівлі-продажу продукції на електронну основу. Завдання етапу такі:

забезпечити проведення процедури купівлі-продажу стандартизованої продукції через електронну систему;
забезпечити укрупнення і об’єднання державного замовлення на однорідну продукцію;
забезпечити малому підприємництву реальні можливості для участі в здійсненні електронної комерції на рівні з великими підприємствами;
забезпечити єдині процедури і документацію з проведення процедури купівлі-продажу продукції;
внести відповідні зміни та доповнення в законодавчу базу здійснення електронної комерції;
створити передумови для реалізації четвертого етапу.

Четвертий етап. Його завдання такі:

перевести систему купівлі-продажу продукції повністю на електронну основу;
забезпечити єдині процедури і документацію щодо здійснення купівлі-продажу продукції.

Зараз в Україні склалися певні передумови для розроблення і впровадження системи застосування електронної мережі в комерційній діяльності. Так, розроблені заходи і здійснюються певні кроки в напрямі організації системи державних електронних торгів. Разом з тим, проблеми правочинності укладення електронного договору, створення електронного уряду, достовірності електронного підпису і взагалі розроблення електронної програми розвитку сфери електронної комерції поки що не розглядаються [95].

Проте практика організації здійснення електронної комерції за кордоном свідчить, що там є досить багато позитивного. Отже Україні якщо вона має намір стати повноправним членом Європейської спільноти рано чи пізно доведеться звертатися до досвіду інших країн та запозичувати ті чи інші елементи створення законодавчої бази чи методичних підходів до організації ведення процедур тендерних (конкурсних) торгів у сфері електронних закупівель відповідно до директив Європейського Союзу [150].

Слід зауважити, що надання електронних управлінських послуг з боку держави має супроводжуватися дотриманням таких послідовних стадій:

інформування (надання on-line інформації щодо управлінських послуг);
одностороння взаємодія (забезпечення можливості завантаження бланків документів);
двостороння взаємодія (забезпечення можливості обробки бланків документів, включаючи аутентифікацію);
проведення трансакцій (електронне прийняття рішень і їх реалізація, наприклад, здійснення платежів).

Очевидним недоліком розвитку електронного уряду є неоднорідність і обмеженість, так званої, Internet-аудиторії. Мова йде про осіб з низьким достатком, сільське населення, інші групи громадян, імовірність доступу яких до комп’ютерів та Internet невелика. Крім високої вартості комп’ютерної техніки і доступу в Internet, деякі індивіди можуть не хотіти або бути не здатними опанувати комп’ютер. У цьому контексті деякі ініціативи уряду повинні бути сфокусовані на розвиток, так званих, публічних інформаційних кіосків. Ці кіоски можуть бути розміщені в громадських місцях (торгових центрах, банках, бібліотеках, поштових відділеннях, сільських громадських центрах тощо) і використовувати прості технології взаємодії для організації широкого доступу до корисних даних, наприклад, сенсорні екрани. Такі кіоски в спрощених форматах можуть містити інформацію щодо охорони здоров’я, ринку праці, пільг ветеранам і пенсіонерам, характеристик споживчих товарів тощо [152].

На шляху до сучасного електронного уряду Україні доведеться перебороти численні труднощі. Це і розбіжності в корпоративній культурі урядових структур, опір частини чиновників, відсутність необхідних ресурсів і довіри громадян. Для формування суспільства, готового до сприйняття електронного уряду, необхідне розв’язання ряду взаємозалежних проблем:

формування потрібної інфраструктури, що вирізняється високою швидкістю передавання даних, надійністю та прийнятними цінами;
наявність конкуренції у телекомунікаційній сфері, незалежне регулювання, відсутність бар'єрів для іноземних інвестицій;
підтримка вітчизняних наукових і виробничих високотехнологічних компаній (розроблення національних прикладних рішень для державних закупівель, регулювання житлово-комунального комплексу тощо);
масштабне впровадження інформаційних технологій у бізнес-процеси;
підвищення комп'ютерної грамотності населення (викладання в школах, інформатизація вищих навчальних закладів, поширення on-line інформації);
широке розповсюдження державних електронних послуг (електронні соціальні служби, поширення е-платіжних карт і електронних персональних інструментів у автоматизованих системах взаємодії держави з населенням);
розв'язання адміністративних і правових завдань тощо.

Побутує думка, що задля подолання можливого стресу державних службовців і платників податків від різкої зміни форм взаємодії з урядом потрібні такі темпи впровадження електронних форм роботи, які відповідатимуть темпу психологічного пристосування. З огляду на це фахівці радять застосовувати поступовий режим впровадження, тривалий період тестування і збереження впродовж тривалого часу паралельного off-line та on-line обслуговування [205].

Суттєвим організаційно-правовим аспектом створення електронного уряду є підтримка безпеки трансакцій і персональних даних на урядових серверах. Із цією метою нині застосовуються технічні засоби керування доступом і підтримки цифрових підписів, які технологічно гарантують безпеку зв'язку й обробки трансакцій.

Цілям безпеки слугує і створення урядового Intranet – закритої інформаційної мережі, фізично відділеної від глобальної мережі. Звичайним методом запобігання злочинам є законодавче закріплення відповідальності – адміністративної чи кримінальної, а також впровадження апаратних і програмних засобів для пошуку злочинців [208].

Попри те, що розв'язання цих питань і знаходження рішень вимагають значних коштів, політики переконалися, що електронний уряд є необхідним атрибутом сучасного інформаційного суспільства. Більше того, глобальність інформаційного суспільства передбачає включення національних співтовариств заради досягнення максимальної соціальної ефективності.

Впровадження в різні сфери життєдіяльності особи, суспільства та держави інформаційних технологій зумовило поширення великих масивів інформації в електронних інформаційних мережах на значних територіях. За відсутності вітчизняних конкурентоспроможних інформаційних технологій надається перевага технічним засобам оброблення інформації та засобам зв'язку іноземного виробництва. Комунікаційне обладнання іноземного виробництва, яке застосовується в мережах зв'язку, передбачає дистанційний доступ до його апаратних та програмних засобів, у тому числі з-за кордону. Це створює умови для несанкціонованого впливу на їх функціонування і контролю за організацією зв'язку та змістом повідомлень.

Прогрес у різних галузях науки і техніки привів до створення компактних та високоефективних технічних засобів, за допомогою яких можна легко підключатися до ліній телекомунікацій та різноманітних технічних засобів оброблення інформації вітчизняного та іноземного виробництва з метою здобування, пересилання та аналізу розвідувальних даних. За таких умов створилися можливості витоку інформації, порушення її цілісності та блокування.

У зв'язку з цим виникла необхідність постійного вдосконалення системи заходів, спрямованих на комплексний захист інформації. Правове регулювання захисту інформації – це сфера діяльності держави, її органів, що спрямована на забезпечення певними заходами організації порядку доступу, цілісності та доступності інформації, яка становить відповідну таємницю, конфіденційну інформацію, а також цілісності та доступності відкритої інформації, важливої для особи, суспільства та держави.

Інформаційне забезпечення у сфері електронної комерції повинно надавати можливість обміну даними (електронними документами) між суб'єктами господарювання з використанням такої глобальної е-мережі як Internet та відповідати вимогам захисту інформації від несанкціонованого доступу.

Для цього необхідно захищати інформацію від руйнування як наслідок помилок комп'ютерних програм та устаткування, зараження комп'ютерними вірусами тощо.

Для убезпечення інформації застосовуються такі технічні можливості:

засоби захисту обчислювальних ресурсів через парольну ідентифікацію обмежують доступ несанкціонованого користувача;
застосування різних шифрів, що не залежать від контексту інформації.

Важливий момент – це захист вбудованих накопичувачів. Існують декілька типів комп'ютерних програмних засобів, здатних виконувати це завдання:

захист диска від запису та зчитування;
контроль за зверненням до диска;
засоби видалення залишків інформації з обмеженим доступом.

Але найнадійніший метод захисту, безумовно, шифрування, тому що в цьому випадку охороняється безпосередньо сама інформація, а не доступ до неї (наприклад, зашифрований файл не можна зчитати навіть у випадку крадіжки дискети). Однак у ряді випадків застосування шифрування неможливо, тому необхідно комбінувати обидва методи.

Як зазначають фахівці, більшість засобів захисту реалізуються у вигляді комп'ютерних програм або пакетів таких програм, що розширюють можливості стандартних операційних систем, а також систем управління базами даних [258].

Стосовно е-комерції база даних повинна складатися з інформації про її суб'єктів, перевірки та ревізії їх діяльності, скарги та звернення громадян та юридичних осіб щодо діяльності учасників даної сфери правовідносин.

Для створення інформаційного забезпечення повинна застосовуватися відповідна звітність суб'єктів електронної комерції з питань їх діяльності на регіональних та національних ринках.

Витік інформації у ході здійснення е-комерції, яка становить державну та іншу передбачену чинним законодавством таємницю, конфіденційної інформації, що є власністю держави, – це одна з основних можливих загроз державним інтересам в інформаційному середовищі, що зумовлена:

невиваженістю державної політики в галузі інформаційних технологій, що може призвести до безконтрольного та неправочинного доступу до інформації та її використання;
діяльністю іноземних держав, спрямованою на отримання певних переваг в окремих сферах господарювання;
недосконалістю організації в Україні міжнародних виставок апаратури різного призначення та заходів електронного моніторингу, що може використовуватися для здобування інформації розвідувального характеру;
діяльністю політичних партій, суб'єктів підприємницької діяльності, окремих фізичних осіб, спрямованою на одержання переваги в політичній боротьбі та конкуренції;
злочинною діяльністю, спрямованою на протизаконне одержання інформації з метою досягнення матеріальної вигоди або завдання шкоди юридичним чи фізичним особам;
використанням інформаційних технологій низького рівня, що призводить до впровадження недосконалих технічних засобів, та низькою ефективністю їх використання;
недостатністю документації на засоби захисту інформації іноземного виробництва, а також низькою кваліфікацією технічного персоналу у сфері захисту інформації;
недостатністю нормативно-правових актів і нормативних документів з питань проведення досліджень, розроблення та виробництва засобів захисту інформації;
недосконалістю правового регулювання в інформаційній сфері;
незавершеністю створення системи сертифікації засобів захисту інформації;
недосконалістю системи атестації на відповідність вимогам технічного захисту інформації об'єктів, робота яких пов'язана з інформацією, що підлягає такому захисту;
недостатньою узгодженістю чинних в Україні нормативно-правових актів та нормативних документів з питань захисту інформації з відповідними міжнародними договорами України [16; 32].

У цьому зв'язку пропонується на державному рівні вжити таких заходів:

систематично ініціювати пропозиції з удосконалення державної політики у сфері охорони та захисту інформації, забезпечувати її реалізацію в межах компетенції відповідних державних органів;
удосконалювати вимоги до порядку створення комплексної системи охорони та захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом;
постійно організовувати проведення експертиз щодо комплексності систем охорони та захисту інформації, у тому числі підтвердження відповідності засобів технічного і криптографічного захисту інформації;
здійснювати контроль за безпекою інформації, яка є власністю держави, особливо інформації з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законодавством.

2.2. Система суб'єктів та умови

здійснення електронної комерції

ХХІ століття кинуло людству виклик у формі всесвітньої глобальної мережі Internet та появи інтерактивного бізнесу чи віртуальної економіки. Інтерактивний бізнес – це бізнес, побудований на спільних діях бізнес-процесу в особі бізнесмена і комп'ютера або іншого засобу зв'язку обміну інформацією. Віртуальна економіка – це економіка, заснована на інтерактивному бізнесі та на головному законі людини – економії часу. Вже сьогодні в розвинутих державах існує багато випадків реалізації даного закону, а саме:

використовуючи засоби зв'язку, не виходячи з дому, керувати технологічними лініями на виробництві або фінансово-комерційною діяльністю;
вести бухгалтерський облік;
здійснювати дистанційне навчання, читання книжок і періодики;
купувати найрізноманітніші товари;
виконувати банківські, біржові та інші фінансові операції тощо [40].

Нині Internet впливає як на зовнішні відносини між компаніями та їх партнерами чи клієнтами, так і на внутрішню структуру самих компаній [45].

Для того, щоб з'ясувати перелік суб'єктів електронної комерції, спочатку порівняємо традиційну комерцію з електронною.

ЗВИЧАЙНІ ТА ПРОГРЕСИВНІ СПОСОБИ ПРОДАЖУ ТОВАРУ

Стадії виконання замовлення	Традиційна комерція	Електронна комерція
Одержання інформації про товар	Журнали, рекламні брошури, електронні каталоги	Web-сторінки
Оформлення замовлення	Друкований бланк, аркуш	Електронна пошта
Затвердження замовлення	Друкований бланк, аркуш	Електронна пошта
Перегляд каталогів, визначення ціни	Каталоги	Електронні каталоги
Перевірка наявності товару і підтвердження ціни	Телефон, факс	Електронні каталоги
Оформлення замовлення	Факс, пошта	Електронна пошта, технологія ЕDІ
Отримання замовлення (постачальник)	Факс, пошта	Електронна пошта, технологія ЕОІ
Внесення замовлення у чергу	Факс, пошта	Доступна через Web базу даних
Перевірка наявності товару на складі	Друкований бланк, телефон, факс	Доступна через Web базу даних, Web-сторінки
Внесення до розкладу доставки	Друкований бланк	Електронна пошта, електронна база даних
Виписка рахунку-фактури	Друкований бланк	Доступна через Web базу даних
Отримання товару (перевізник)	Друкований бланк	Електронна пошта
Підтвердження отримання	Друкований бланк	Електронна пошта
Відправлення рахунку-фактури (постачальник)	Факс, пошта	Електронна пошта, технологія ЕDІ
Отримання рахунку-фактури (покупець)	Факс, пошта	Електронна пошта, технологія ЕDІ
Внесення платежів до розкладу	Друкований бланк	ЕDІ, доступна через Web базу даних
Виконання платежу (покупець)	Пошта	ЕDІ, ЕFT*
Отримання платежу (постачальник)	Пошта	ЕDІ, ЕFT

*EFT – Еlесtrоnіс Fіnаnсіаl Тrаnсfег – електронний переказ грошей.

Звичайний торговий цикл включає декілька етапів. Для того щоб задовольнити потреби ринку, фірми розробляють і виробляють нову продукцію (незалежно від того, що вона собою являє – річ, послугу або інформацію), виходять з нею на ринок, розповсюджують її і забезпечують післяпродажну підтримку, створюючи для себе джерела доходу по усьому ланцюжку. Покупці спочатку визначають свою потребу в якійсь продукції, потім ознайомлюються з інформацією про неї, шукають місце, де можна здійснити купівлю, порівнюють усі можливі варіанти (ціну, рівень обслуговування, репутацію виробника тощо) і лише потім щось купують. Процес продажу також може включати в себе переговори про ціну, кількість, терміни доставки товару та конкретні особливі умови. Але і після доставки товару або надання послуги торговий цикл не закінчується. Підтримка споживача приносить додаткову користь обом сторонам: покупець отримує те, що йому необхідно для нормального використання товару, а постачальник – нову інформацію про потреби ринку. Банки й інші фінансові інститути переміщують грошові кошти між покупцями і продавцями незалежно від того, ким вони є – приватними особами чи великими багатонаціональними корпораціями [60, с. 16].

Складовими електронної комерції є:

1. мережі:

корпоративні;
Internet;
комерційні;

2. процеси:

дослідження ринку;
розрахунки;
виконання замовлень;
продаж;
підтримка;

3. суб'єкти (учасники):

уряд;
постачальники;
продавці;
користувачі;
виробники [76, с. 29].

Існує два типи електронної комерції: торгівля інформацією і торгівля товарами. Товари можуть бути представлені в електронній формі (інформація, програмне забезпечення тощо). Їх називають "м'якими". Всі інші – речові товари, товари-предмети – називають "жорсткими". Таке трактування відповідає прийнятому в комп'ютерному товаристві тлумаченню термінів "soft" – "м'якими" і "hard" – "жорсткими". Різниця між ними значна і виявляється на всіх рівнях – починаючи з визначення користувальницької аудиторії і закінчуючи безпосередньо оплатою за надану послугу [89, с. 6].

Торгівля електронними матеріалами (програмним забезпеченням, відео- та аудіопродукцією, графікою, грою, мультимедійними додатками тощо) являє собою революційно новий спосіб ведення продажу, для якого повний цикл комерційної операції може бути проведений одночасно через одну і ту саму мережу (включаючи і доставку), враховуючи, безперечно, конкретні вимоги щодо оплати, контролю за правами на інтелектуальну власність тощо. Залежно від успішних рішень на ринку "електронні товари" можуть створити абсолютно новий ринок і зробити революцію в окремих індустріях (як, наприклад, у видавництві). Ця інноваційна форма електронної комерції також значно вплине на конкурентоспроможність і створить нові робочі місця.

Електронна торгівля реальними товарами і послугами є наступним кроком за існуючим способом проведення торгових операцій, включаючи нові можливості, що надаються технологією для збільшення ефективності через зниження вартості, розширення потенціалу ринку та повніше задоволення запитів клієнтів, як і надання коштів для розширення й удосконалення послуг і товарів значною мірою за допомогою взаємодії постачальника із замовником. Очікується, що ця форма електронної комерції суттєво вплине на конкурентоспроможність і матиме зовсім незначний вплив на кількість робочих місць [94, с. 27].

Бізнес перебуває безпосередньо в самому серці електронної комерції, однак п'ять категорій взаємодії (бізнес-бізнес, бізнес-споживач, бізнес-адміністрація, споживач-адміністрація, споживач-споживач) мають різні характеристики.

Прикладом категорії "бізнес-бізнес" може слугувати компанія, що використовує мережу для замовлень постачальникам, отримання рахунків і оплати. Ця категорія електронної комерції успішно складалася впродовж декількох років з частковим використанням технології електронного обміну даними – EDI у приватних мережах або VAN (Value Added Networks) – у мережах із додатковими послугами [97, с. 78].

Категорія "бізнес-споживач" – це електронна роздрібна торгівля. Вона значно розширила свої межі з виникненням WWW. Сьогодні в мережі Internet діє безліч магазинів, що пропонують споживачам усілякі товари – від печива і вина до комп'ютерів і автомобілів.

Категорія «бізнес-адміністрація» охоплює всі операції, які укладаються між компаніями та урядовими структурами. Скажімо, у США відомості про заплановані урядові закупівлі оприлюднюються в Інтернеті, і компанії мають змогу надсилати свої пропозиції в електронному вигляді. Наразі ця категорія перебуває лише на початковій стадії розвитку, однак за умови, що уряди докладатимуть власних зусиль для підтримки й розвитку електронної комерції, вона здатна швидко розростися. Окрім оголошень про закупівлі, адміністративні органи можуть також надавати можливість електронного обміну в таких операціях, як, наприклад, повернення податку на додану вартість.

Категорія «споживач-адміністрація» поки що не існує. Втім, зі зростанням категорій «бізнес-споживач» і «бізнес-адміністрація» уряди можуть розширити електронну взаємодію в таких сферах, як, наприклад, соціальні виплати.

«Споживач-споживач» – це остання категорія, яка в майбутньому зазнає бурхливого розвитку. Йдеться про взаємодію користувачів для обміну комерційною інформацією, досвідом, аукціонною торгівлею між фізичними особами тощо [82, с. 74].

Інструменти, які фірма використовуватиме для реалізації можливостей електронної комерції, можна умовно розподілити на чотири групи:

бізнес-додатки;
електронні магазини;
шлюз в ЕDI-систему;
зв’язок із фінансовими організаціями через різні платіжні системи.

Якщо організація орієнтована на прямий продаж користувачам через електронні магазини, то вона є продавцем, орієнтованим на роздрібний ринок. Коли ж її головне завдання – робота з іншими організаціями, то це – ринок бізнес-бізнес. У цьому секторі ринку передбачається пряма взаємодія між бізнес-процесами в різних організаціях, тобто взаємодія, організована в on-line режимі за трансакційною схемою.

Зв’язок із фінансовими інститутами потрібен у будь-якому разі, але те, як саме влаштована платіжна система, залежить від пропозицій з боку банків, процесингових центрів тощо. Продавець змушений підстроюватися під запропоновану ними схему розрахунків. Однак якщо в цих нових платіжних схемах немає прямих інтерфейсів і до Internet-магазинів, і до ЕDI, то це не влаштує ні продавців, ні покупців [118].

Варіантів реалізації конкретних бізнес-систем у продавців і в будь-яких організацій може бути дуже багато:

організація може придбати і електронний магазин, і ЕDI-шлюз (або щось одне з них);
організація може орендувати або електронний магазин, або ЕDI-шлюз, або і те, й інше.

Сфери поширення електронної комерції такі:

маркетинг, продаж і сприяння продажу;
передпродаж, попередні домовленості, поставки;
фінансування й страхування;
комерційні операції: замовлення, отримання, оплата;
обслуговування та підтримка продукту;
спільна розробка продукту;
розподільче спільне виробництво;
використання загальних і приватних послуг;
адміністрування бізнесу (концесії, дозвіл, податки, митниця
тощо);
транспорт, техніка перевезень і постачання;
загальні закупівлі;
автоматична торгівля електронними товарами;
бухгалтерський облік;
розв’язання спірних моментів [120].

Як засвідчують наведені вище приклади, електронна комерція може здійснюватися на різних рівнях – від простого представництва компанії в мережі до електронної підтримки процесів, які спільно виконують кілька компаній, зокрема на національному чи інтернаціональному рівні.

Між національними й інтернаціональними діловими операціями існує відмінність. Її основи мають не технічний, а радше законодавчий характер. На інтернаціональному рівні порівняно з внутрішньонаціональним електронна комерція ускладнюється через такі чинники, як оподаткування, угоди між країнами, митні збори і відмінності в правилах банківської діяльності.

Робота на нижніх рівнях електронної комерції пов’язана з представництвом компанії в мережі, рекламою, а також до- і післяпродажною підтримкою. Доступні сьогодні високі технології роблять діяльність на такому рівні недорогою, чим уже користуються тисячі дрібних компаній. Натомість більш розвинуті форми електронної комерції зумовлюють складніші проблеми, радше культурно-правового, ніж технологічного характеру. На такому рівні готових рішень немає, отже компаніям доводиться розробляти власні системи. Тому першопрохідцями на цьому рівні можуть бути тільки досить великі й багаті компанії. Однак згодом загальнодоступний простір розшириться, виникнуть готові технології, що підтримують роботу на високих рівнях так само, як це нині відбувається на нижніх рівнях [130, с. 12].

Електронна комерція – це вже реальність, що швидко поширюється у просторі. Дотепер безліч електронних операцій уже була укладена в закритих співтовариствах. Однак зростання мережі Internet викликало підвищення рівня участі в електронній комерції постачальників і споживачів далеко за межами цих співтовариств.

Прикладом може бути порівняльна характеристика використання мережі Internet, що наведена нижче у таблиці.

	1995 р.	2005 р.
Телебачення / кабельне телебачення	45	400
Операції між компаніями	140	450
Мережа Internet	< 0,2	600
Інші електронні служби	60	200
Частка від загальної комерції	4,5 %	16,2 %

Отже, серед переваг електронного ринку (мережі Internet) можна виокремити: активну позицію споживача; значно менший обсяг коштів, що вкладаються фірмами для виходу на ринок; глобальний характер ринку; цілодобову доступність ринку; можливість одержання необхідного обсягу інформації тощо.

Особливістю мережі Internet порівняно з традиційними видами ринку є те, що інтерактивна роздрібна торгівля по суті являє собою трансакцію між двома комп’ютерами; при цьому споживач не може «бачити» продавця. Оскільки бар’єр для виходу в мережу Internet і здійснення торгівлі істотно нижчий, ніж для організації торгівлі в звичайному оточенні, ймовірність появи необов’язкових або шахрайських фірм значно зростає. Обидва ці чинники суттєво впливають на можливість вияву довіри споживачів до роздрібного торгівця в мережі Internet. Крім того, з боку споживачів існує значний психологічний бар’єр у використанні мережі Internet для передачі важливих даних, таких як, наприклад, номери кредитних карток, через загальну думку про можливість перехоплення цих даних під час передачі їх мережею Internet і подальшого використання на шкоду власникові [141, с. 384].

Отже, для розвитку електронної комерції як ринку необхідне здійснення трьох основних умов:

завоювання фірмами, що використовують мережу Internet як канал розподілу продукції, довіри з боку споживачів;
забезпечення достовірності учасників та їх операцій;
створення безпеки передачі і подальшого зберігання даних у мережі Internet.

Завоювання довіри фірмою тісно пов’язано з популярністю торгової марки компанії [149]. Відома торговельна фірма вже створила позитивне ставлення до себе, тоді як невеликі компанії повинні ще попрацювати для завоювання довіри споживачів. Як методи завоювання довіри можна запропонувати:

збільшення гарантій, що переміщують ризик купівлі з покупця на продавця;
значні знижки для перших клієнтів. Перша операція значно зміцнює довірчі стосунки між покупцем і фірмою, чого раніше бракувало;
докладна інформація про фірму, включаючи її історію, філософію бізнесу і біографію, схвальні відгуки від інших фірм, що засвідчують продавця тощо.

Вимагають розгляду такі важливі моменти, як безпека і секретність трансакцій. Якщо покупець відчуває невизначеність щодо секретності даних, які пересилаються, наприклад, інформації про його кредитну картку, то він не здійснюватиме інтерактивні операції [154].

Не будучи єдиною технологією, електронна комерція характеризується різнобічністю. Вона об’єднує широкий спектр бізнес-операцій та операцій, включаючи:

встановлення контакту, наприклад, між потенційними замовником і постачальником;
обмін інформацією;
до- і післяпродажну підтримку (докладну інформацію про продукти і послуги, інструкції з використання продукту, відповіді на питання замовників);
продаж;
електронну оплату (з використанням електронного переказу грошей, кредитних карток, електронних чеків, електронних грошей);
управління доставкою та її відстеження для фізичних продуктів, безпосередню доставку продуктів, які можуть розповсюджуватися електронним шляхом;
віртуальні підприємства – групи незалежних компаній, об’єднуючих свої зусилля для одержання можливостей надання продуктів і послуг, недоступних для окремих компаній;
бізнес-процеси, що розділяються, спільно керовані компанією та її торговими партнерами [180, с. 62].

Крім того, електронна комерція об’єднує широкий спектр комунікаційних технологій, включаючи електронну пошту, факс, технологію електронного обміну даними (EDI) й електронні платежі (ЕFT). Кожна з цих технологій може бути використана для підтримки електронної комерції у відповідному для неї контексті.

Електронна комерція заснована на структурі традиційної комерції, а використання електронних мереж додає їй гнучкості [190, с. 20].

Крім цього, електронна комерція дозволяє постачальникам і замовникам рівною мірою використати нові вигідні можливості.

МОЖЛИВОСТІ І ПЕРЕВАГИ

Можливості постачальників	Можливості замовників
Глобальна присутність	Глобальний вибір
Підвищення конкурентоспроможності	Якість послуг
Задоволення потреб замовника	Персоналізація товарів і послуг
Скорочення шляху товару до замовника	Швидка реакція на попит
Економія витрат	Зниження цін
Нові можливості ведення бізнесу	Нові продукти і послуги

Глобальна присутність / глобальний вибір. Рамки електронної комерції визначаються не географічними або національними межами, а поширенням комп’ютерних мереж. Оскільки найважливіші мережі є глобальними, електронна комерція дозволяє навіть найдрібнішим постачальникам досягати глобальної присутності і займатися бізнесом у світовому масштабі. Відповідно замовники також одержують можливість глобального вибору з усіх потенційних постачальників, що пропонують необхідні товари або послуги незалежно від географічного розташування.

Підвищення конкурентоспроможності / якість послуг. Електронна комерція дозволяє постачальникам підвищувати конкурентоспроможність, стаючи «ближче до замовника». Багато компаній використовують її технології для того, щоб пропонувати розширену до- і післяпродажну підтримку, що включає надання докладної інформації про продукт, інструкцій щодо його використання і швидку реакцію на претензії замовника. Відповідно замовник наділяється підвищеною якістю обслуговування.

Задоволення потреб замовника / персоналізація товарів і послуг. Використовуючи кошти електронної взаємодії, компанії можуть одержувати докладну інформацію про запити кожного замовника та автоматично надавати продукти і послуги відповідно до індивідуальних вимог. Рівень такого обслуговування порівняємо з тим, що пропонують спеціалізовані постачальники за масовими ринковими цінами. Одним із простих прикладів може бути електронний журнал, що підлаштовується під конкретного читача, пропонуючи йому при черговій спробі доступу статті, цікаві саме для нього, і вилучаючи вже прочитані матеріали.

Скорочення шляху товару до замовника / швидка реакція на попит. Електронна комерція часто дозволяє істотно скорочувати шлях товару від постачальника до замовника. Товари успішно доставляються безпосередньо від виробника споживачеві, в обхід традиційних перевалочних пунктів у вигляді оптових і роздрібних складів та торгових точок. Заслуга електронної комерції полягає не в тому, що така безпосередня доставка можлива (цього ж результату можна досягти, використовуючи друкарські каталоги і пропонуючи здійснювати замовлення телефоном або поштою), а в тому, що вона пропонує зручний шлях, дозволяючи скорочувати як фінансові, так і тимчасові витрати.

Особливий випадок – це коли продукти і послуги можуть бути доставлені електронним способом, причому шлях доставки скорочується максимально. Електронний спосіб широко застосовується для доставки продуктів індустрії розваг (фільмів, відео, музики, журналів і газет), інформації, засобів навчання (включаючи всі форми) й ефективно використовується компаніями, що займаються розробкою та поставкою програмного забезпечення. Відповідно замовники користуються можливістю отримання саме тих продуктів, які їм потрібні, не обмежуючи свій вибір товарами, що є на складі місцевого постачальника.

Економія витрат / зниження цін. Одним з головних досягнень електронної комерції є економія витрат при здійсненні операції електронним шляхом, що на порядок зменшує вартість втрат на обслуговування. Таким чином, будь-який бІзнес-процес, у якому можна використати електронну взаємодію між людьми, має потенціал для скорочення витрат, що у свою чергу спричинить зниження цін для замовників.

Нові можливості ведення бізнесу / нові продукти і послуги. Крім перетворення ринку існуючих товарів і послуг, електронна комерція відкриває можливість появи абсолютно нових продуктів і послуг. Як приклад можна навести служби електронної поставки і підтримки, довідкові послуги, послуги зі встановлення контактів (наприклад, між потенційними замовником і постачальником) і безліч інших видів інформаційного обслуговування. Незважаючи на те, що всі ці можливості різні, вони певною мірою взаємозв’язані. Наприклад, підвищення конкурентоспроможності та якості послуг частково може бути зумовлено масовою персоналізацією обслуговування, тоді як скорочення шляху доставки зменшує витрати і таким чином впливає на зниження вартості товару [206].

Ще одним прикладом може бути індустрія охорони здоров’я, де електронна комерція є найважливішим чинником для компаній, які займаються менеджментом охорони здоров’я, що дозволяє їм стати основними посередниками (між урядовими агентствами, лікарями, фармацевтичною промисловістю тощо) на ринку. У цьому виразі електронна комерція означає електронний обмін інформацією, пов’язаною з охороною здоров’я, між зацікавленими в ринку сторонами. Такі компанії самі по собі не так важливі, як процес вертикальної інтеграції виробників, що нещодавно розпочався в фармацевтичній промисловості з такими компаніями і який має на меті одержання доступу до їх величезних баз даних [211, с. 41].

Приклади конкретної комерційної вигоди від електронної комерції такі:

зменшення витрат на рекламу;
зниження витрат на доставку, переважно для товарів, які можуть бути отримані електронним способом;
скорочення витрат на дизайн і виробництво;
поліпшені аналіз ринку та стратегічне планування;
великі можливості для маркетингового дослідження ніш на ринку;
однаковий доступ до ринку (як для великих корпорацій, так і для невеликих фірм);
доступ до нових ринків збуту;
залучення замовників у розроблення і впровадження нових продуктів і послуг.

Слід зауважити, що компанії, створюючи комерційні Web-сторінки, намагаються досягнути чотирьох основних цілей:

залучення нових покупців за допомогою інтерактивного маркетингу та реклами;
удосконалення обслуговування покупців за допомогою служби інтерактивної підтримки покупців;
розвитку електронних ринків і каналів розподілу для існуючих продуктів;
розроблення нових інформаційних продуктів, доступних у Web [223, с. 67-68].

Отже здійснення електронної комерції відбувається за декількома напрямами:

по-перше, значного скорочення витрат за рахунок використання програмних продуктів, заснованих на Internet-технологіях, їхнє розроблення, використання і просування обходиться дешевше, ніж традиційні інформаційні системи. Так, впровадження і супровід корпоративного Internet пов’язані зі значно меншими витратами фінансових і людських ресурсів, ніж традиційних систем клієнт-сервер.

Крім того, електронна комерція сприяє значному скороченню трансакційних витрат. При торгівлі інформаційними продуктами не тільки замовлення та оплата, а й доставка продукту здійснюються у віртуальній формі. Таким чином, відпадає необхідність у друкованій продукції й упакуванні. Доставка нових програмних продуктів чи оновлених версій з використанням Internet скорочує час виходу висококонкурентної продукції на ринок. Розміщення електронних каталогів у мережі замість публікації їх на папері і розсилання поштою спрощує їхнє відновлення, скорочує витрати і час доставки споживачам;

по-друге, використання Internet-технологій у інтерактивному маркетингу. На відміну від традиційних засобів комунікації Internet дозволяє миттєво вивчати реакцію користувачів мережі, збирати й аналізувати інформацію про поведінку своїх контрагентів;

по-третє, удосконалення обслуговування споживачів. Розміщення всеосяжної інформації, надання багатопрофільних послуг і організація оперативного зворотного зв’язку значно підвищують лояльність споживачів електронної комерції. Більше того, перетворення однобічного й асинхронного зв’язку з клієнтами на двосторонній та інтерактивний дозволяє знизити витрати компанії й обмеження часу і простору;

по-четверте, генерування додаткових джерел доходу. Якою б вражаючою не була економія на прямих витратах, в електронному бізнесі набагато ціннішими є непрямі вигоди [239, с. 65-66].

На наш погляд, умови здійснення електронної комерції можна структурувати в три групи. А саме:

1. Визначення бізнес-ландшафту:

використання споживачів як джерела інформації.

Передбачає систематизований збір інформації і надання послуг, які мають певну цінність для споживача. Включає раціональний інтерфейс інформаційних ресурсів і створення інструментів навігації та настроювання;

створення власного ринку, використовуючи переваги інших ринків.

Ця тактика полягає у виведенні на ринок нових товарів і послуг через відвоювання частки вже наявних ринків. Оскільки старі канали збуту неминуче відмирають, вчасне застосування такого підходу стає доволі динамічним способом прокласти нові канали й здобути конкурентні переваги. Для цього задіюють інформаційні інструменти, щоб розвивати продукти й послуги, котрі відповідають новим каналам, а також наявні торгові марки для їх просування;

оцінка кожного покупця як окремого ринкового елемента.

Йдеться про послідовне задоволення унікальних запитів споживачів. Заради цього технології електронної комерції збирають відомості про споживачів і застосовують їх для підготовки індивідуалізованих пропозицій;

створення суспільства цінностей.

Сенс полягає у використанні вигод від спільної діяльності клієнтів і партнерів компанії. Для цього залучають такі технології обміну інформацією та взаємодії, як форуми, чати, ігри тощо.

2. Створення нових зв’язків:

заміна недружнього інтерфейсу навчальним.

Йдеться про створення висококласного користувальницького інтерфейсу, який виступає сполучною ланкою для міжособистісного спілкування. Такий інтерфейс дає змогу швидко й ефективно виконувати операції на тому рівні, який визначає сам споживач. Усі здійснені трансакції фіксуються, що утворює багате сховище даних, завдяки якому компанія поповнює свої знання.

Застосовувані технології інформують користувачів про сутність трансакцій, збирають відомості про їхні потреби й запити, а також про реакцію на процеси, що відбуваються (наскільки очікування збігаються з дійсністю);

гарантування цілісності і послідовності дій.

Передбачається забезпечення цілісності, послідовності й безперервності діяльності, зорієнтованої на задоволення потреб споживачів і розв’язання їхніх проблем;

надання максимального обсягу інформації.

Полягає в удосконаленні зв’язків зі споживачами через надання цінної та повної інформації. Для дешевого і широкомасштабного розповсюдження інформації використовують відкриті й розгалужені системи, найкращим прикладом яких є мережа Internet;

використання переваг інформаційного співробітництва.

Передбачає створення партнерських відносин на базі об’єднання компетентності та інформованості сторін.

3. Визначення Internet-простору:

розгляд своїх активів як своїх зобов’язань.

Фізичні активи (об’єкти нерухомості, виробниче устаткування) можуть стати стримуючим фактором для розвитку на ринку електронної комерції. Це відкриває великі можливості для малих фірм і одиничних підприємців, перевага яких полягає саме у відсутності фіксованих витрат. Технології електронної комерції в даному випадку сприяють розвитку торгової марки й інформаційних активів компанії;

руйнування традиційного ланцюжка додавання вартості.

Полягає в перегляді всіх ланок ланцюжка додавання вартості (стадій виробництва і розподілу товарів та послуг) і вилученні або визначенні її неефективних елементів. Технології електронної комерції використовуються для визначення процесів купівлі, продажу, виробництва і взаємин між ними;

керування інноваціями як портфелем альтернатив.

Інвестиції в електронний бізнес пов’язані з високим рівнем ризику і невизначеністю зовнішнього середовища. Для раціонального керування інноваційними проектами їх слід розглядати як портфель інвестицій, а не просто суму дискретних проектів;

залучення творчих особистостей.

Передбачає агресивну популяризацію заходів електронної комерції серед молоді, оскільки вона адекватніше сприймає нововведення електронної комерції. Досягнення цієї мети найбільш ефективне при активній взаємодії працівників компанії і споживачів її продукції в дружній атмосфері.

2.3. Законодавство про захист прав суб’єктів

електронної комерції у правовому просторі України

Підґрунтям успіху будь-якої комерційної діяльності є довіра споживачів та захищеність прав її учасників. Стрімке піднесення електронної комерції за останні кілька років загострило реалізацію цього принципу, зокрема, виявивши недовіру користувачів до перенесення бізнесу у сферу Internet.

Головною умовою користувачі вважають безпеку проведення платіжних трансакцій і конфіденційність їх персональної інформації. На захист інтересів користувачів спрямовані законодавчі акти, технологічні й організаційні заходи, процедури страхування і контролю. Не менш важливим користувачі вважають гарантування послідовності та цілісності трансакцій та правомочність їх проведення всіма сторонами [189].

Незмінними залишаються вимоги споживачів до рівня клієнтського обслуговування. Споживачі очікують від віртуальних підприємств (підприємців, які функціонують в е-середовищі) достатньої до себе уваги й адекватного її прояву, а також своєчасної реакції на клієнтські запити.

На думку експертів, розвиток електронного бізнесу багато в чому визначається прогресом у галузі інформаційної безпеки, під якою розуміється стан стійкості інформації до випадкових чи навмисних впливів, що виключає неприпустимий ризик її знищення, спотворення і розкриття, які призводять до матеріальних збитків власника чи користувача інформації [184].

Щоб отримати доступ до інформації, користувач має пройти процедури аутентифікації (встановлення особистості) і авторизації (визначення прав доступу). Окрім того, сам сервер також повинен бути аутентифікований користувачем.

Основні завдання при досягненні безпеки інформації полягають у забезпеченні її доступності, конфіденційності, цілісності і юридичній значимості. Кожна загроза повинна розглядатися щодо того, якою мірою вона може стосуватися цих чотирьох властивостей або якості безпечної інформації [201; 224; 225].

Конфіденційність означає, що інформація обмеженого доступу повинна бути доступна тільки тому, кому вона призначена.

Під цілісністю інформації розуміється її властивість існування в неспотвореному вигляді.

Доступність інформації визначається здатністю системи забезпечувати своєчасний безперешкодний доступ до інформації суб’єктів, які мають на це належні повноваження.

Юридична значимість правовідносин щодо інформації набуває дедалі більшої важливості у результаті створення нормативно-правової бази.

Безпека будь-якої системи електронного бізнесу полягає в охороні та захисті від різного роду втручань у її дані. Усі ці втручання умовно можна поділити на кілька категорій:

розкрадання даних (наприклад, розкрадання номерів кредитних карток із бази даних);
несанкціоноване втручання (наприклад, перевантаження даними сайту, не призначеного для такого великого обсягу інформації);
перекручування даних (наприклад, зміна сум у файлах платежів і рахунків-фактур чи створення неіснуючих сертифікатів);
руйнування даних;
відмова від виконаних дій (наприклад, від факту оформлення замовлення чи одержання товару);
ненавмисне неправильне застосування засобів сайту користувачем;
несанкціонований доступ до інформації (несанкціоноване копіювання, відновлення або інше застосування даних, проведення несанкціонованих трансакцій, несанкціонований перегляд чи передача даних).

При цьому необхідно враховувати, що в забезпеченні безпеки електронної комерції існує ряд об’єктивних проблем – прискорений розвиток технологій стосовно вдосконалювання законодавчої бази, складність виявлення зловмисників на місці злочину, можливість безслідного знищення доказів і слідів злочинів тощо.

Все це обумовлює необхідність ретельного розроблення компаніями політики захисту свого електронного бізнесу [260].

Підтримка безпеки електронного бізнесу ускладнюється наявністю безлічі готових і зроблених на замовлення комп’ютерних програмних додатків від різних постачальників і значної кількості зовнішніх послуг, які надаються провайдерами і бізнес-партнерами. Значна частина цих компонентів і послуг, як правило, непрозорі для фахівців компаній-замовників, крім того, багато з них часто модифікуються й удосконалюються їхніми творцями. Усе це ускладнює їх ретельну перевірку щодо наявності потенційних дефектів захисту [263].

Для технічного е-захисту від зовнішнього вторгнення сьогодні існує безліч систем, які є різного роду фільтрами, що допомагають виявити спроби несанкціонованого втручання на ранніх етапах і по можливості не допустити зловмисників у систему через зовнішні мережі. Зокрема, до таких технічних та технологічних засобів належать:

маршрутизатори – пристрої керування трафіком мережі, розташовані між мережами другого порядку і керують вхідним та вихідним трафіком приєднаних до нього сегментів мережі;
брандмауери – засоби ізоляції автономних мереж від мереж загального користування, що застосовують комп’ютерне програмне забезпечення, яке відслідковує і припиняє зовнішні атаки на сайт за допомогою певного контролю типів запитів;
шлюзи додатків – засоби, за допомогою яких адміністратор мережі реалізує політику захисту, якою керуються маршрутизатори, що здійснюють пакетну фільтрацію;
системи відстеження вторгнень – системи, які виявляють навмисні атаки і ненавмисне неправильне застосування системних ресурсів користувачами;
засоби оцінки захищеності (спеціальні сканери та інше) – комп’ютерні програми, які регулярно сканують мережу на наявність проблем і тестують ефективність реалізованої політики безпеки.

Обсяг потенційних продажів у галузі електронної комерції обмежується досягненням необхідного рівня безпеки інформації, який підтримують спільно покупці, продавці і фінансові інститути [272].

Зокрема, захист операцій, що здійснюються у сфері електронної комерції, має відповідати таким спеціальним вимогам:

таємність даних оплати і конфіденційність інформації замовлення, переданої разом з даними про оплату;
збереження цілісності даних платежів, що забезпечується за допомогою цифрового підпису;
спеціальна криптографія з відкритим ключем для проведення аутентифікації;
аутентифікація власника за кредитною карткою із застосуванням цифрового підпису і сертифікатів власника картки;
аутентифікація продавця і його можливості приймати платежі за пластиковими картками із застосуванням цифрового підпису і сертифікатів продавця;
аутентифікація банку продавця як діючої організації, яка може приймати платежі за пластиковими картками через зв’язок із процесинговою картковою системою. Аутентифікація здійснюється із застосуванням цифрового підпису і сертифікатів банку продавця;
готовність оплати трансакцій у результаті аутентифікації сертифіката з відкритим ключем для всіх сторін;
безпека передачі даних за допомогою переважного застосування криптографії.

Інформаційна безпека часто залежить від так званого людського фактора, пов’язаного з тим, що системи електронного бізнесу створюються, модернізуються і керуються людьми, і від їхньої чесності, професійних якостей і майстерності залежить довіра споживачів та загальний успіх усього підприємства. Результати безлічі досліджень показують, що найбільше занепокоєння компаній викликає саме внутрішня загроза – навмисні чи ненавмисні дії власних працівників [186].

У проблемі захисту від внутрішніх загроз розрізняють два аспекти: технічний і організаційний. Технічний аспект полягає в прагненні виключити будь-яку ймовірність несанкціонованого доступу до інформації. Для цього застосовуються такі засоби:

підтримка системи паролів та їх регулярна зміна;
надання мінімуму прав, необхідних для роботи в системі;
наявність стандартних процедур своєчасної зміни груп доступу при кадрових змінах і негайному припиненні доступу після звільнення працівника.

Організаційний аспект полягає в розробленні раціональної інформаційної політики внутрішнього захисту даних, яке перетворює в рутинні операції способи запобігання зламуванню:

введення і розвиток загальної інформаційної культури дотримання безпеки в компанії;
створення системи розподілу повноважень і колективної відповідальності;
тестування комп’ютерного програмного забезпечення щодо несанкціонованого втручання;
відстеження спроб несанкціонованого втручання і їхнє ретельне розслідування;
проведення періодичних тренінгів для персоналу з питань безпеки і кіберзлочинності, які містять інформацію про конкретні ознаки зламувань для максимального розширення кола працівників, які мають можливість виявити такі дії;
введення чітких процедур відпрацьовування випадків ненавмисної зміни чи руйнування інформації [181].

Завантаження інформації з Internet при роботі з домашнього комп’ютера відкриває можливість зламування комп’ютера, знищення або викрадення персональної інформації тощо. Тож однією із підстав щодо порушення прав суб’єктів електронної комерції можна вважати зламування комп’ютерних систем.

Internet є незамінним за швидкістю і дешевиною каналом розповсюдження інформації. Будь-яка комбінація бітів – малюнок, відеофільм, музичний кліп, програмне забезпечення чи літературний твір може відтворюватися будь-яку кількість разів, що ставить особливо гостро питання про захист інтелектуальної власності у віртуальному просторі [203].

Наступна проблема, яка зустрічається в Internet, це подібність товарних знаків, фірмових найменувань і доменних імен. Суть її полягає в тому, що товарних знаків зі схожим написанням може бути кілька, тому що вони можуть бути зареєстровані за різними класами міжнародної класифікації товарів і послуг, а доменне ім’я в конкретній географічній зоні може бути тільки одне. Таким чином, частою є ситуація, коли на одне доменне ім’я претендують кілька організацій зі схожими товарними знаками і/або фірмовими найменуваннями. Відомі й випадки, коли недобросовісні особи реєструють на себе доменні імена, що відповідають відомим товарним знакам, і тим чи іншим способом намагаються отримати з цього зиск [232].

Традиційно існують два інструменти юридичної охорони інтелектуальної власності – патентування та авторське право. Однак у віртуальному світі виникають специфічні проблеми захисту інтелектуальних прав, наприклад:

перехід з легальної Web-сторінки на нелегальну за допомогою гіперпосилання;
порушення користувачем мережі чужих віртуальних приватних володінь;
залежність репутації фірми від чужої власності.

З появою нової моделі ведення бізнесу, якою є електронна комерція, виникають певні вимоги до існуючого бізнес-оточення. Ці вимоги стосуються створення законодавчої бази ведення електронної комерції, у тому числі заснованої на міждержавній взаємодії, безпеці електронної комерції тощо.

Формування публічно-правової бази для ведення електронного бізнесу на транснаціональному рівні почалося з розроблення модельних законів про електронну комерцію. Один із яких було розроблено у 1996 році комісією ООН з міжнародної торгівлі. Цей модельний закон покликаний був служити зразком для формування відповідних законів різних країн і встановити їх однаковість і сумісність у міжнародних відносинах.

Основною вимогою формування законодавства з електронної комерції є юридичне визначення дійсності документів: документ повинен бути відповідної технології, “написаний”, “підписаний” і “мати походження”. Це означає, що електронний документ повинен мати таку ж силу, як і його паперовий аналог. “Інформація не може обходити законність і не піддаватися правовим нормам тільки тому, що вона існує у вигляді електронних повідомлень” [204].

Правові вимоги до інформації можуть деталізуватися таким чином:

інформація повинна бути записана, має силу в тому випадку, якщо вона доступна при кожному звертанні до неї;
інформація повинна бути підписана, має силу в тому випадку, якщо ідентичність цього підпису може бути перевірена відповідними методами;
інформація повинна вказувати на своє походження, має силу в тому випадку, якщо її повноважність і цілісність можуть бути перевірені.

Інформація, яка відповідає перерахованим вище вимогам, може бути використана в судових процесах і має законність документа, скріпленого підписом і печаткою [207].

Як свідчать дослідження, розвиток правового регулювання електронного бізнесу окремими країнами може відбуватися двома шляхами:

перший – означає жорстку публічно-правову регламентованість більшості процесів;

другий – приватно-правове саморегулювання електронної взаємодії самими учасниками.

Так, сфера державної компетенції в США жорстко визначає захист прав неповнолітніх при здійсненні Internet-купівель, захист власників авторських прав, надання податкових пільг та звільнень. При цьому держава концентрується на розв’язанні найважливіших питань конституційного й адміністративного права, залишаючи організаційні і менш значні питання на розгляд професійних асоціацій.

У нашій країні відповідно до Закону України “Про електронні документи та електронний документообіг”, суб’єкти господарювання можуть укладати договори по електронній пошті за згодою між собою. Крім того, вони самостійно визначають порядок збереження електронних документів та їх захист [10].

При цьому закон забороняє застосовувати електронні документи при оформленні прав на спадщину та у випадках, при яких документ може бути створений тільки в одному примірнику.

Зауважимо, що з технічної точки зору електронний цифровий підпис – це набір байтів, який є результатом роботи програми генерації цифрового коду. Будучи аналогом фізичного (власноручного) підпису, електронний цифровий підпис має дві основні властивості:

він відтворюється тільки однією особою, а його дійсність може бути перевірена багатьма;
він нерозривно пов’язаний з конкретним документом, тобто жорстко поєднує в одне ціле зміст документа і секретний ключ, що підписує й унеможливлює зміну документа без порушення його дійсності [11].

У цьому контексті електронний цифровий підпис забезпечує більший захист, ніж власноручний підпис. Справа в тому, що власноручний підпис забезпечує тільки ідентифікацію документа, тобто підтвердження його відношення до особи, що поставила підпис, але не аутентифікує документ, тобто не гарантує його цілісність та незмінність.

Технологія цифрового підпису дозволяє, таким чином, захистити інформацію від несанкціонованого прочитання і підробки незалежно від ступеня захисту каналу зв’язку.

Існує три різних за ступенем деталізації підходи до вимог, запропонованих до електронного підпису:

перший, найбільш загальний, заснований на визнанні відносно електронного підпису тих же вимог, що для звичайного підпису, включаючи унікальність, можливість верифікації підпису і підконтрольність особі, яка його застосовує;
другий підхід, передбачає, що підпис повинен бути пов’язаний з переданими даними таким чином, що коли вони змінюються, то підпис стає недійсним;
третій підхід висуває найбільш деталізовані вимоги до електронного підпису, зокрема, передбачає застосування в електронному підписі криптографічної технології відкритого ключа.

Зазначена технологія передбачає, що будь-який користувач відповідного програмного забезпечення може сформувати пару персональних ключів: секретний (призначений для створення цифрового аналога підпису під документом) та парний до нього відкритий (для перевірки достовірності цифрових підписів, обчислених із використанням цього секретного ключа). Секретний ключ електронного цифрового підпису може зберігатися як файл на диску, на спеціальних пристроях тощо [132].

Питання про проходження певного циклу щодо електронного цифрового підпису вирішує держава. Зокрема, уряд США визнає законними всі цифрові підписи, які визнали обидві сторони угоди. Так, файл із текстом закону “Про електронні підписи в глобальній і національній торгівлі” Bill Clinton підписав фотографічною копією власного підпису, який він відтворив на комп’ютерному графічному планшеті.

Європейські уряди ставляться до питання про те, яким має бути електронний цифровий підпис, більш жорстко. Директива Європарламенту радить застосовувати другий за ступенем деталізації підхід; саме на ньому ґрунтуються відповідні закони, наприклад, у Німеччині та Великобританії [240].

Українська практика електронного документообігу базується на застосуванні третього підходу. Закон України “Про електронний цифровий підпис”[11] у статті 3 надав фізичним і юридичним особам право застосовувати цифровий підпис для підтвердження матеріалів і документів, поданих в електронній формі. Електронний цифровий підпис слугує підтвердженням вірогідності документації, переданої за допомогою електронних обчислювальних машин, а також свідченням того, що він складений і належним чином підписаний уповноваженою особою.

У статтях 8, 11 та 12 Закон припускає створення центру сертифікації ключів для цифрового підпису, центрального засвідчувального органу з цифрових підписів, а також контролюючого органу із застосування цифрових підписів.

Щоб оперативно й ефективно відповісти на появу нових можливостей у бізнесі, необхідно вдаватися до певних правових підходів і засобів. Передусім, це особлива законодавча регламентація електронної комерції, яка поєднувала б застосування традиційних, базових юридичних норм і правил (таких, як положення Цивільного або Цивільно-процесуального кодексу) і створення нових правових інститутів і процедур. Серед найважливіших юридичних питань, які потребують законодавчого вирішення, слід назвати:

вимоги до форми укладення електронних угод;
встановлення тарифів у мережі Internet;
захист інформації із застосування електронних підписів;
охорона прав споживачів у мережі, інтелектуальної власності тощо.

Глобальний бізнес-діалог в Internet повинен бути спрямований на створення уніфікованих правил або “кодексів поведінки” всіх учасників електронної комерції. Тому країни, де правова система ґрунтується на судовому прецеденті (рішенні суду), – мають більше можливостей для саморегулювання електронної комерції порівняно з країнами, в яких застосовуються винятково нормативні правові акти. У них електронна комерція часто не в змозі подолати правові перешкоди, які виникають під дією національних законів, зміна яких вимагає спеціальної процедури[153].

На практиці створюються і постійно модифікуються різні угоди про електронний обмін даними або про електронний документообіг, які певною мірою відповідають чинному законодавству. Загалом правовим нормам властива фрагментарність, що порушує електронну форму бізнесу. Такі норми є юридичними бар’єрами для електронної комерції та її інтеграції до глобального електронного ринку. Позбутися таких перешкод можна через встановлення оптимального співвідношення норм адміністративного і приватного права щодо електронної комерції, введення в дію ряду нових законів[164].

В Україні існує низка нормативних актів щодо відносин у сфері інформатизації, але тільки один документ присвячений безпосередньо Internet. Це Указ Президента від 31.07.2000 року № 928/2000 “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні” [34], з останніми змінами та доповненнями, хоч і декларативного змісту, але при цьому визначає основні напрями правового регулювання Internet у нашій країні.

Міжвідомчою робочою групою з питань спрощення і модернізації процедур в управлінні, торгівлі та на транспорті Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції за участю представників робочої групи Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України у листопаді 2000 року було розроблено проекти законів України “Про електронні документи та електронний документообіг” та “Про електронний цифровий підпис”, які у 2003 році було прийнято Верховною Радою України. На їх думку, дані закони загалом відповідають подібним закордонним законодавчим актам, однак необхідно забезпечити їх зв’язок з іншим законодавством України.

Під час підготовки зазначених законів вивчалася законодавча база Німеччини та Австрії, було взято до уваги досвід законотворчої діяльності у цій сфері Російської Федерації та Республіки Білорусь[107; 108].

Електронний цифровий підпис є тим інструментом, що дає змогу створити правові основи для електронного документообігу, укладати угоди, створювати платіжні системи нового типу, електронні цінні папери тощо. Він застосовується для підтвердження цілісності, дійсності та авторства будь-яких електронних документів: текстових, графічних, окремих рядків або записів у базах даних тощо [156].

Під час укладення угод в електронній комерції електронний підпис виконує такі юридичні функції:

вказує, ким підписаний документ або повідомлення, і є складним для відтворення будь-якою іншою, не уповноваженою на те особою;
ідентифікує те, що підписано, і не допускає підробки або змін тексту угод;
виконує процедурну роль, тобто символізує волевиявлення певної сторони щодо угоди (схвалення, дозвіл тощо). В електронній комерції процедури створення і перевірки підпису є гарантією справжності та дійсності договірних зобов’язань, а також захистом від їх односторонньої зміни або порушення.

Закон України “Про електронний цифровий підпис”[11] враховує рекомендації Європейського Союзу і зокрема Директиву Європейського Парламенту та Ради Міністрів Європейського Союзу 1999/93/ЄС від 13 грудня 1999 року “Про політику ЄС щодо електронних підписів”[157; 183].

Розповсюдження забороненої інформації через е-мережу призвело до того, що в Австралії прийняті закони, спрямовані на врегулювання змісту інформації в Internet, а в Німеччині діє Закон “Про відповідальність провайдера”.

Розвиток іноземного законодавства в цій галузі відбувається через гармонізацію і формування загальних принципів, які дають змогу створити на міжнародному рівні універсальну правову інфраструктуру електронного підпису.

Світ Internet висуває високі вимоги до держави і права щодо захисту інтересів учасників електронного комерційного обігу. Дієздатність демократичних держав у світі електронних мереж обмежена правом кожного бажаючого приєднатися до загальнодоступних глобальних процесів. Цілеспрямоване втручання будь-якої держави у функціонування Internet, яка децентралізована за своєю сутністю, не дає бажаного результату. У цій сфері жодна держава не має ні монополії, ні влади, ні можливості застосувати примусові засоби. Захист індивідуальних і суспільних інтересів тільки шляхом дозвільних або заборонних заходів не спрацьовує у нематеріальному світі мереж[228].

Під час розроблення юридичних норм, які обґрунтовують використання електронного підпису, стратегія будь-якої держави повинна бути замінена новим підходом. А саме:

якщо демократична держава не має змоги на достатньому рівні захистити учасників ринку в новому соціальному просторі мереж, то вона повинна надати їм право на самозахист;
сучасні інформаційні технології дають змогу створити систему самозахисту, яка передбачає юридично рівноправну різнобічну систему безпеки кожного учасника електронного ринку. Юридичні норми не повинні суперечити технічним засобам самозахисту. Право повинно тільки давати можливість користуватися технічними засобами самозахисту. Кожен учасник правоздатний, і сам вирішує, який з цих засобів він бажав би застосувати. Деякі технічні засоби можуть застосовуватися без будь-якої спеціальної регламентації. У такому разі держава мусить відмовитися від обмежень у регулюванні;
усі інші засоби (наприклад, цифровий підпис) повинні спиратися на відповідну нормативну базу, яка допоможе юридичній або фізичній особі довести свої права;
система наведеного вище є спеціальним правовим механізмом. Законодавцям необхідно лише доповнити систему самозахисту необхідними юридичними гарантіями з боку держави;
в обов’язкових державних гарантіях особливе місце повинно бути відведено забезпеченню недоторканності приватного життя та особистої інформації користувачів Internet.

Закон про цифровий підпис вирішує кілька юридичних завдань. Насамперед, принципове визнання електронного цифрового підпису як аналога власноручного підпису для широкого кола юридичних дій. Цивільний кодекс України не визнає електронних документів навіть як письмову угоду. Разом з тим існує велика кількість юридичних документів, про які не йдеться в Цивільному кодексі (наприклад, трудові контракти). Питання про можливість використання електронного цифрового підпису в таких випадках залишається відкритим. Для його вирішення Цивільного кодексу України недостатньо[249].

Цей закон також гармонізує і легалізує застосування електронного цифрового підпису як функціонального еквівалента власноручного підпису у випадках, коли це безпосередньо не заборонено законодавством. У законодавстві про електронний підпис деяких країн такі заборони стосуються заповіту, процесуальних документів тощо. Звичайно, необхідні певні зміни та доповнення до чинних законів.

Нині питання електронної комерції в Україні Національний банк України врегульовує своїми нормативними документами. Так, у своїх нормативних документах Національний банк України висвітлює питання з організації електронних крамниць, формування і виконання електронних замовлень, їх оплати за допомогою різних платіжних систем, у тому числі через банківські платіжні картки, систему клієнт-банк тощо[260, с. 83].

Не менш важливою умовою подальшого розвитку сфери електронної комерції в Україні є прийняття комплексного Закону “Про електронну торгівлю”, який повинен забезпечувати юридичне визнання угод, що укладаються шляхом електронних повідомлень, гарантії їх дійсності, захист інформації від несанкціонованого доступу, а також охорону прав суб’єктів у сфері електронної комерції.

Вважаємо, що основними складовими належного захисту прав суб’єктів електронної комерції є – захист інформації та несанкціонований доступ до інформації. Юридична практика свідчить, що захист інформації це – сукупність організаційно-технічних заходів і правових норм для запобігання заподіянню шкоди інтересам власника інформації чи інформаційної системи та осіб, які користуються інформацією[188].

Несанкціонований доступ до інформації це – доступ до інформації, що здійснюється з порушенням встановлених у певній інформаційній системі правил[210].

Насамкінець підкреслимо, що законодавство повинно передбачати правила подання судових доказів у електронній формі з цифровим електронним підписом. Крім цього, повноцінне та юридично виважене законодавство про захист прав суб’єктів електронної комерції у правовому просторі України повинно бути кодифікованим.

Висновки до розділу 2

1. В Україні необхідно розробити державну цільову програму, яка б включала ряд заходів з якнайшвидшого створення вітчизняної системи легітимного застосування електронної мережі з метою здійснення комерційної діяльності. Така програма повинна визначати певні завдання: зниження витрат на здійснення електронної комерції; підвищення прозорості укладення угод у сфері електронної комерції та зменшення зловживань при витраті бюджетних коштів; збільшення конкуренції у віртуальній сфері при отриманні державних замовлень; прискорення процедур проведення конкурсних торгів; поступове входження України в глобальну світову систему електронної торгівлі.

2. Впровадження системи легітимного застосування електронної мережі для здійснення комерційної чи господарської діяльності потребує її поетапної інтеграції в діючу систему державних закупівель з поступовим витісненням неелектронних способів ведення діяльності шляхом заміщення окремих процедур і операцій на їх електронні аналоги.

3. На сьогодні в Україні склалися певні передумови розроблення і впровадження системи застосування електронної мережі для здійснення комерційної діяльності та організації системи державних електронних торгів.

4. Законодавство про захист прав суб’єктів електронної комерції повинно узгоджуватися з міжнародним правом. Глобальний і розгалужений зміст on-line економіки не дає змоги її одностороннього регулювання будь-яким урядом або державним органом. У зв’язку з чим розроблення та впровадження такого роду законодавства повинно бути спрямовано на створення уніфікованих правил або “кодексів поведінки” всіх учасників електронної комерції. Тому країни, де правова система ґрунтується на судовому прецеденті (рішенні суду), – мають більше можливостей для саморегулювання електронної комерції порівняно з країнами, в яких застосовуються винятково нормативні правові акти. У них електронна комерція часто не в змозі подолати правові перешкоди, які виникають під дією національних законів, зміна яких вимагає спеціальної довгострокової процедури.

5. Світ Internet висуває високі вимоги до держави і права щодо захисту інтересів учасників електронного комерційного обігу. Дієздатність демократичних держав у світі електронних мереж обмежена, це дозволяє кожному бажаючому приєднатися до загальнодоступних глобальних процесів. Цілеспрямоване втручання будь-якої держави у функціонування Internet, яка децентралізована за своєю сутністю, не дає бажаного результату. У цій сфері жодна держава не має ні монополії, ні влади, ні можливості застосувати примусові засоби. Захист індивідуальних і суспільних інтересів тільки шляхом дозвільних або заборонних заходів не спрацьовує у нематеріальному світі е-мереж.

6. Електронна комерція безперспективна, якщо її учасники не матимуть можливості захисту своїх прав і законних інтересів у суді. Тому законодавство повинно передбачати правила подання судових доказів у електронній формі з цифровим електронним підписом.

7. Деякі з ключових елементів законодавчої бази застосування електронної мережі такі:

внесення доповнень до закону про державні закупівлі, які сприяють досягненню цілей електронної комерції;

законодавчі вимоги публічного повідомлення про державне замовлення і доповнення в друкованій формі такого електронного повідомлення;

технологічні і функціональні стандарти для електронних форм оголошень закупівель;

норми та рекомендації щодо функціональних процедур, правил участі, угод між користувачами системи та механізму розв’язання спорів між учасниками;

угоди між користувачами про дотримання правил і функціональних процедур ринку електронної комерції і, зокрема, протоколів й оперативних дій, що підтверджують авторство, відправлення й одержання електронних документів, а також укладення контрактів.

РОЗДІЛ 3

НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕЛЕКТРОННОЇ КОМЕРЦІЇ В УКРАЇНІ

3.1. Організаційно-правові проблеми підвищення ефективності регулювання електронної комерції

Беззаперечною передумовою зростання конкурентоспроможності української економіки є розвиток сучасних інформаційних технологій та впровадження їхніх результатів у господарську сферу. Завдяки електронній комерції відкриваються можливості для випуску нової продукції та появи нових моделей господарювання — як у межах віртуального ланцюжка додавання вартості, так і через освоєння новоствореного сектора ринкового простору.

Із початком запровадження електронної комерції в Україні постала ціла низка проблем[221]. Умовно їх поділяють на чотири категорії:

1. Організаційні проблеми:

побудова інфраструктури для розповсюдження інформації;
систематизація і керування інформацією;
використання послуг посередників;
підтримка гнучкої організаційно-штатної структури;
внутрішня реорганізація – перехід від ієрархічної структури до “плоскої”.

2. Практичні проблеми:

пілотні проекти;
автоматизація;
планування розширення;
використання великих масивів даних;
установлення додатків для оптимізації виробничих процесів.

3. Проблеми маркетингу:

двобічний зв’язок із споживачем;
збір зведень про споживачів;
організація мережних співтовариств за інтересами;
вільне розповсюдження інформації (як усередині фірми, так і за її межами).

4. Правові проблеми:

зберігання в таємниці отриманих від споживачів зведень, а також внутрішньої інформації компанії;
контроль за експортом криптографічної продукції[254].

Далі зупинимося докладніше на ключових проблемних питаннях, які мають місце у сфері регулювання е-комерції, а саме на організаційних та правових.

Запровадження електронної комерції – це не просто черговий технологічний проект. Воно зазвичай вимагає суттєвої організаційної перебудови, коригування комунікаційної та інформаційної інфраструктур фірми. І такими змінами потрібно вміло керувати.

Найчастіше докорінні зміни в організаційній структурі пов’язані з інформацією і засобами телекомунікацій. Так, фундаментом інфраструктури повинен бути старанно підібраний комунікаційний засіб. Це може бути звичайна електронна пошта або щось складніше, наприклад, база даних Lotus Notes або спеціальний додаток клієнт – сервер. Якою б не була реалізація, важливо зрозуміти, що комунікаційна інфраструктура, а також розвиток і заохочення культури її застосування – ключ до підтримки гнучкої організації, спроможної швидко реагувати на зміни та сприймати нововведення[125].

Одержаною в результаті впровадження нових форм інформацією необхідно ефективно управляти. Ця думка не нова – багато фірм уже давно намагаються її реалізувати. Але в умовах зростання обсягів інформації та її вільного розповсюдження систематизація набуває все більшого значення. Якщо цього не відбувається, фірми та їх персонал просто “зламаються” під вантажем інформації, для опрацювання якої бракує відповідного інструмента.

Робота з діловими партнерами над проектами електронної комерції потребує відповідності комунікаційних засобів компанії тим, які застосовують партнери. Така відповідність і є однією з цілей застосування EDI – стандартизації форми обміну даними між партнерами і засобів їх передачі. У будь-якій компанії може виникнути необхідність змінити свої внутрішні методи опрацювання інформації, щоб адаптувати їх до формату EDI. Якщо ж компанія не хоче або не може домогтися такої відповідності, слід скористатися послугами посередника [123].

Однією із головних організаційних проблем є контрольований доступ до інформації, розміщеної в мережі Internet[96].

При гнучкій інформаційній структурі члени співтовариства можуть не тільки переглядати чужі дані, але і за необхідності змінювати їх. Проте багато компаній без особливого бажання допускають сторонніх до своєї внутрішньої інформації, а дозволити “чужакам” ще і модифікувати її для них просто немислимо. Надання діловим партнерам прав доступу і контроль за їх застосуванням з боку посередника, що одночасно підтримує інформаційні масиви, цілком підійде таким компаніям.

Реорганізація господарської діяльності для застосування можливостей електронної комерції – процес безупинний. Завжди буде відчутним зовнішній тиск, зумовлений технологічними новаціями в мережі Internet й іншими змінами у ринковому просторі, що постійно еволюціонує. Однак не варто зупинятися і відмовлятися від реалізації проекту лише тому, що ще не всі його складові “знаходяться на своїх місцях”.

Пов’язані з електронною комерцією правові питання спроможні сильно вплинути на її розвиток, проте вони ще чекають свого вирішення. Вони стосуються конфіденційності, тарифікації електронної комерції і контролю за експортом криптографічних технологій[91].

Коло питань, пов’язаних з конфіденційністю, настільки широке, що їх не можна цілком висвітлити в одній темі. Сюди входять збір і застосування даних про характер поводження відвідувачів Web-вузла, запис інформації про купівлі й анонімність цифрової готівки. Розповсюдження інформації про продукцію електронною поштою або через групи новин розцінюється деякими людьми як вторгнення в їхнє приватне життя, так що при цьому належить бути обізнаним про настрої споживачів: вони змінюватимуться залежно і від країни, і від регіону, і від професії[87].

На відміну від недоторканності приватного життя конфіденційність у бізнесі досить повно визначена в юридичному відношенні. У правовому арсеналі підприємців існує багато засобів для захисту власних даних.

Питання контролю за шифруванням тісно пов’язані з конфіденційністю особистої інформації і персональних електронних комунікацій. Так, урядові органи США виражають серйозну занепокоєність тим, що шифрування й анонімні платіжні схеми (наприклад, цифрова готівка) дозволять з легкістю відмивати гроші кримінальним структурам, а також обходити сплату податків. Це – лише деякі причини виступу виконавчої влади за депонування ключів (мається на увазі те, що інколи називають системою відновлення ключів за участю третьої сторони) [83].

Однією з подібних пропозицій була мікросхема Сlіррег. У цій системі до ключової пари, що застосовується в криптографії з відкритим ключем, генерується для кожного сеансу додатковий, третій ключ, що передається довіреній стороні і є доступним урядовим органам, якщо вони вважають за потрібне ним скористатися. Наприклад, у такий спосіб можна переглядати зашифровану кореспонденцію осіб, що перебувають під підозрою. Різноманітні організації, що виступають за зберігання таємниці особистого листування, наприклад Еlесtrоnіс Frоntier Fоundation, заперечують таку практику.

Відповідно до постанови, що набрала чинності на початку 1996 року, американським фірмам, які випускають програмне забезпечення, забороняється експортувати криптосистеми з довжиною ключа понад 40 біт. Багато підприємців у США вважають, що це обмеження позбавляє їх можливості пропонувати свою продукцію на закордонних ринках, де існує попит на стійкі криптосистеми. У листопаді 1996 року вийшла нова постанова, яка дозволяє експорт 56-бітних алгоритмів шифрування, але вона також потребує, щоб виробники програмного забезпечення в подальшому включили у свої криптосистеми засоби для відновлення ключа третьою стороною. Крім того, контроль за експортом криптосистем передано з юрисдикції Міністерства юстиції в Міністерство торгівлі [79].

Надалі очевидно спостерігатимуться зміни у технологіях шифрування і контролю за їх експортом. Наприклад, нещодавно компанія Неwlett Расkard запропонувала систему захисту, що має назву International Сryptography Framework (ІСF). Продукти ІСF можна експортувати з будь-якими вмонтованими криптосистемами, оскільки під час перевезення функція шифрування відключається і залишається в такому стані, доки вона не буде активізована програмним або апаратним “жетоном”. Покупець програмного продукту має придбати його на спеціальному сервері, що контролює (з дозволу уряду) допустимість застосування алгоритмів шифрування і ключів великої довжини. Таким чином, користувач, що придбав продукт ІСF, наприклад у Європі, після звернення до третьої сторони, яка діє з дозволу уряду, одержить “жетон”, що допускає лише 56-бітне шифрування, тоді як покупці в США зможуть одержувати “жетони”, що дозволяють шифрування із 128-бітним ключем.

Проблематичними є питання оподаткування продажів, особливо для законодавців. Окремі штати й округи США вже залишили спроби брати податки з прибутку постачальників мережі Internet, а Міністерство фінансів наприкінці 2003 року видало документ, що рекомендує уряду Сполучених Штатів не поспішати з оподатковуванням прибутків від діяльності в мережі Internet й електронної комерції. Інакше, на їхню думку, існує ризик затримати розвиток електронної комерції[85].

До числа найважливіших правових проблем, що вимагають невідкладного розв’язання за участю світового співтовариства, слід віднести:

тарифи;
вимоги до форми угод і відповідальність;
регулювання криптографії;
правила аутентифікації;
захист інформації;
охорону прав споживачів.

Електронна комерція нині впливає на економіку і права громадян. Вимагаються такі правові норми, які сприяли б розвитку глобального і відкритого ринку шляхом уніфікації законодавства і спрощення правил та процедур, застосовуваних у різних країнах. У виробленні подібних норм необхідне поглиблене співробітництво між бізнесом і державною владою, що забезпечило б істотну вигоду виробникам і споживачам в усьому світі[92].

Сьогодні ж нерозвиненість у цілому або фрагментарність правових норм, що належать до сфери електронної комерції, а також значні суперечності між законодавствами різних країн є перешкодами для успішного функціонування on-line есоnomy.

На сучасному етапі один з основних правових принципів електронної комерції полягає в тому, що: сторони, які уклали угоду, не мають права ставити під сумнів законність і дійсність останньої тільки на тій підставі, що вона укладена електронним способом. Цей принцип, як правило, не закріплений у законі, а діє як порядок ділового обороту і винятково в межах спеціальної угоди між сторонами угоди про застосування електронних засобів. Домогтися гарантованого дотримання його не завжди можливо, що часто породжує значні юридичні проблеми. Зокрема, положення такої угоди не в усіх випадках володіють рівною юридичною чинністю при судовому розгляді, оскільки в законодавствах ряду країн передбачається право сторін заперечити законність висновку тієї або іншої угоди за відсутності традиційного письмового документа на папері або документа, завіреного власноручними підписами сторін. Таким чином, електронна комерція часто не в змозі перебороти правові колізії, що можуть виникати в загальнообов’язкових положеннях національного закону [101].

Крім того, сторони такої угоди не можуть ефективно регулювати права, обов’язки і відповідальність третіх осіб – посередників між укладачами й адресатами електронних повідомлень. Посередник, не будучи стороною такої угоди, є, проте, найважливішим учасником “електронної комерції”. Йдеться про незалежних постачальників послуг, системні служби або мережі, що сприяють організації зв’язку, збереженню повідомлень або інших більш складних операцій (про торговельні системи).

З метою допомогти країнам перебороти названі правові перешкоди Комісія ООН по праву міжнародної торгівлі (ЮНСИТРАЛ) розробила зразковий звід правил – типовий закон “Про електронну комерцію” (Моdel Law On Electronic Commerce) 1996 року. Закон представлений як модель, за допомогою якої країни можуть у національному законодавстві вирішити основні проблеми, пов’язані з юридичною значимістю записів у пам’яті ЕОМ, підпису, оригіналу і копій, зі збереженням електронних документів, а також з визнанням останніх як судових доказів. Передбачається рівний правовий режим паперової документації і комп’ютеризованої інформації. Вважається, що держава, включивши передбачені законом процедури в національне законодавство для врегулювання тих ситуацій, коли сторони вибирають електронні засоби передачі даних, створює правове середовище, нейтральне (без будь-яких перешкод) щодо різних носіїв інформації [109].

У 2000 році Європейська Комісія виступила з ініціативою про скасування ряду законодавчих актів, що гальмують розвиток on-line торгівлі, “надмірно” захищаючи права покупців. Для цього вже найближчим часом буде проведене опитування серед кількох тисяч on-line підприємств у Європі щодо виявлення найчастіше виникаючих юридичних бар’єрів, головним чином у сфері надання послуг іноземними провайдерами, і законів про несумлінну конкуренцію. У 2007 році Комісія надасть урядам країн Європи перелік найбільш несприятливих для електронної комерції законодавчих актів у цій сфері і зажадає їх скасування.

Для правового забезпечення в Україні створене Національне агентство з питань інформатизації при Президентові України та прийнятий цілий ряд законодавчих актів.

Щоб електронний документообіг набув застосовування в комерційній та господарській діяльності, законодавство повинне містити визначені правові норми, що сприяють використанню комп’ютерних технологій при здійсненні угод та інших юридично важливих дій. З метою реалізації цього завдання необхідно розробити і прийняти ще ряд законів і один із них як першочерговий “Про електронну комерцію (торгівлю)”. Даний закон буде спроможний визначити особливості застосування обміну електронними повідомленнями при здійсненні угод між суб’єктами електронної комерції.

Національному банку України в межах своїх повноважень потрібно розробити та подати на розгляд Верховної Ради України відповідне законодавство з функціонування електронної комерції для врегулювання сфери грошових розрахунків, які отримуються від здійснення електронної комерції.

Крім цього, необхідно розробити проект Закону України “Про затвердження вимог по організації електронної комерції в Україні”, яким, зокрема, врегулювати питання організації електронних магазинів, формування і виконання електронних замовлень, оплати замовлень за допомогою різних платіжних інструментів, включаючи банківські картки, систему типу “банк-клієнт” і організацію банківського обслуговування за допомогою нових технологій. У коментарях до нього слід зазначити, що відсутність правового поля впливає не лише на ті початкові кроки в розвитку електронної комерції, які вже зроблені в Україні. У першу чергу відсутність досконалого (наближеного до норм міжнародного) законодавства про цифровий електронний підпис не дає можливості розвиватися структурам, що забезпечували б послуги із сертифікації ключів для виконання суворої аутентифікації (встановлення дійсності) торговців і покупців.

Для запобігання порушенням грошового обігу в зазначеному проекті необхідно передбачити, що всі операції купівлі-продажу в електронній комерції повинні виконуватися через банківські рахунки торговця і покупця, що дасть змогу чітко визначати учасників електронної комерції [112].

Разом з тим, необхідно, щоб Національний банк України надавав комерційним банкам України програмне забезпечення для організації центрів сертифікації ключів з метою участі їх клієнтів у електронній комерції. Потрібно також щоб Національним банком України надавалися бібліотеки захисту, які забезпечуватимуть виконання функцій захисту інформації з боку покупця та торговця.

Зростаючий вплив досягнень у сфері електронно-інформаційних технологій на світову економічну систему веде до появи і розвитку електронного бізнесу, і в остаточному підсумку, до істотної зміни всієї системи економічних, правових і управлінських відносин. У той же час значне відставання нашої країни в сфері застосування електронно-інформаційних технологій в економіці веде до погіршення її конкурентоспроможності і зниження перспектив успішної інтеграції у світовий економічний простір.

Нові електронні технології радикально змінюють зміст і форми торгівлі і в більш широкому тлумаченні сфери послуг. У зв’язку з цим вивчення особливостей розвитку сфери торгівлі і послуг під впливом нових технологій є досить актуальним. Виявлення передумов, тенденцій і перспектив розвитку електронної комерції, її впливу на господарські відносини в державі – є стратегічними народногосподарськими завданнями[116].

У даний момент вітчизняна економіка характеризується нерозвиненістю ринкової інфраструктури, закритістю інформації про ринок, старіючою технологічною базою, низьким рівнем довіри один до одного суб’єктів підприємницької діяльності й ослабленням ролі держави в регулюванні цих процесів. У результаті неефективно функціонуючої системи обміну за рахунок росту числа посередників відбувається значне подорожчання, і, як наслідок, падіння конкурентоспроможності вітчизняних товарів. Непрозорість товарно-грошових потоків ускладнює діяльність контролюючих органів, створює сприятливі умови для протиправної діяльності потенційних правопорушників, що також призводить до збільшення витрат як держави, так і суб’єктів господарювання.

Застосування передових технологій електронної комерції, активно прогресуючих у розвинених країнах світу, дозволяє значно знизити витрати суб’єктів підприємницької діяльності, що пов’язані зі збором і обробкою інформації, пошуком потенційних контрагентів, проведенням переговорів, укладенням та оплатою угод, і в остаточному підсумку мінімізувати трансакційні витрати. Прискорення і здешевлення процесів обміну дозволяє значно підвищити гнучкість і динамічність економіки, її конкурентоспроможність. Остання обставина особливо актуальна в зв’язку з процесами, що відбуваються в умовах сьогодення, глобалізації господарсько-економічних зв’язків, чому суттєво сприяє розвиток електронно-інформаційних технологій і розширення їх застосування в бізнесі. Для української економіки, якій характерний високий рівень трансакційних витрат, розвиток електронної комерції може стати одним з могутніх і ефективних інструментів її реформування, підвищення конкурентоспроможності та інтеграції у світову економку [119].

У той час як у розвинених країнах світу розвиток електронного бізнесу здійснюється під контролем і за підтримки державних органів, в Україні цей процес протікає стихійно, що не тільки негативно позначається на його темпах, але й породжує ряд інших серйозних проблем. Як і будь-який могутній інструмент, електронно-інформаційні технології та технології електронної комерції при їх неправильному або зловмисному застосуванні – можуть становити серйозну небезпеку. Через свій транснаціональний характер, бурхливі темпи розвитку і ряд технічних особливостей, що ускладнюють державний контроль над забезпеченням законності, під час відсутності ефективної нормативно-правової бази мережа Internet стає сприятливим середовищем для різного роду протизаконних дій, здатних завдати значної шкоди інтересам суб’єктів підприємницької діяльності. Крім того, технології електронної комерції можуть застосовуватися для дій, що завдають збитків інтересам держави, наприклад для ухиляння від сплати податків, незаконного вивозу капіталу за кордон, торгівлі забороненими товарами тощо, що обумовлює необхідність не тільки державної підтримки розвитку електронної комерції в країні, але й управління цими процесами з боку держави[122].

Отже, вагомий потенціал електронної комерції у розв'язанні низки нагальних завдань, які постали перед Україною, зумовлює потребу в найпильнішій увазі до формування законодавчої та нормативно-правової бази для розвитку електронної комерції в державі, а також до вивчення організаційно-правових проблем, пов'язаних із підвищенням ефективності регулювання цих процесів.

На сьогодні електронна комерція лише починає свій розвиток. Чимало технологій, що її утворюють, перебувають або в експериментальній стадії, або ж залишаються недоступними для мережі Internet у широкому масштабі. До того ж, електронна комерція розвивається під тиском багатьох сторонніх чинників: урядових структур, банків та інших фінансових інституцій, органів стандартизації, промислових консорціумів, постачальників послуг мережі Інтернет, постачальників послуг ЕDI (через VAN-мережі та Інтернет), постачальників товарів для електронної комерції (Місrosoft, Netscape, Oracle, Суbercash тощо). І все ж, можна впевнено говорити про те, що швидкий поступ електронної комерції в майбутньому є неминучим. Цій темі присвячено чимало нових розробок, які сприятимуть розвиткові електронної комерції.

Окрім згаданих вище, у сфері електронної комерції існують й інші проблеми, а саме:

внутрішні – найбільш критичним аспектом будь-якого бізнесу є невідповідність рівня освіченості та підготовленості персоналу. Цей чинник охоплює бачення і захопленість засновників та управлінської команди, досвід і здатність керівництва до здійснення проекту, адаптації до ринкових умов, що змінюються, залучення й утримання кадрового капіталу. Проблема також включає соціальну неготовність персоналу до прийняття нових умов і методів роботи, неприйняття й страх перед змінами. Як показує практика, проблема впровадження проектів електронної комерції скоріше є не технологічного характеру, а економіко-культурного. Ефективність застосування інформаційних технологій у бізнесі на 80 % залежить від людського фактора, корпоративної культури і менше ніж на 20 % визначається власне технологіями;
зовнішні – неготовність бізнес-партнерів до зовнішньої інтеграції може значно знизити ефективність електронного співробітництва в рамках спільного планування і формування ланцюжка комплектації. Цей фактор має на увазі наявність внутрішніх інформаційних систем підприємств-партнерів, їх відкритість і здатність до інтеграції, а також формування корпоративної культури коректного обміну релевантною інформацією та співробітництва;
невизначеність бізнес-середовища – традиційний підхід до невизначеності зовнішнього середовища передбачає, що впровадження нових досконаліших аналітичних інструментів робить оцінку бізнес-сценаріїв більш передбачуваною, а процес прийняття рішень – більш обґрунтованим. Таке припущення правильне для стабільної економічної ситуації. З настанням революції Internet рівень невизначеності настільки зростає, що виникає необхідність у принципово новому підході до розроблення стратегії розвитку бізнесу[128].

Так, великою перевагою в бізнесі вважається вихід першими на ринок. Однак у сфері електронної комерції існує небезпека того, що ринок виявиться завузьким для пропонованих товарів і послуг. Це пов'язано з неготовністю потенційних клієнтів і партнерів до застосування нових можливостей і методів роботи. Компанії, нездатні до постійних змін, стають частиною зграї конкурентів, кожний з яких змагається за ринкову нішу, що швидко звужується.

З іншого боку, традиційна економіка передбачає одержання максимальних переваг першопрохідниками і рівномірний розподіл можливостей для послідовників. Електронний бізнес, у свою чергу, практично не залишає місця для попутників. Однак ця сфера підприємництва надає незліченні можливості прояву новаторського підходу. Таким чином, мережа Internet стає полігоном для інновацій у галузі бізнесу.

3.2. Удосконалення інституту відповідальності

у сфері електронної комерції

Стрімке зростання кількості користувачів мережі Internet спричинило появу в мережі багатьох негативних явищ. Придбання товарів за чужими кредитними картками, викрадення інтелектуальної власності в Internet набули величезного розмаху і вже нікого не дивують.

Головним питанням безпеки електронної комерції в Internet від часу її виникнення була проблема передачі закритої інформації (номерів кредитних карток, сум платежів тощо) через відкриту мережу [142].

Найпоширенішою є крадіжка ідентифікаційної інформації[138]:

злодії збирають персональну інформацію – імена, адреси, номери соціального страхування та інші важливі дані, а після цього замовляють картки під цими іменами. Хоча крадіжки такого типу – річ не нова, Internet значно полегшив їх здійснення. Хакери і кракери "зламують" сайти, які зберігають цю інформацію. В деяких випадках злочинці вдають із себе легітимних on-line торговців і збирають інформацію в покупців, які нічого не підозрюють.

Зауважимо, що хакер – це фахівець у галузі комп'ютерної техніки, який "зламує" системи захисту з метою задоволення власних професійних амбіцій, отримання "інтересу". У той же час кракер – це хакер, який "зламує" комп'ютерні системи захисту з метою крадіжки й отримання фінансових доходів;

дійсні номери карток також можуть бути автоматично згенеровані. На сьогодні мережа Internet перенасичена хакерськими сайтами, які пропонують програмне забезпечення для генерації номерів кредитних карток, що здаються дійсними. Ці програми застосовують складний алгоритм створення номерів, у яких, наприклад, перші чотири цифри відповідають дійсним цифрам банків-емітентів. Генератори створюють 12 додаткових цифр, які під час перевірки відповідають параметрам дійсних карток. Навіть, якщо жоден банк ніколи не емітував картку з цим згенерованим номером, може так статися, що вони будуть авторизовані при електронних платежах.

Існує ще й старий перевірений спосіб: кредитні картки викрадають у фізичному світі і застосовують для on-line закупівель [86].

Важливість розв'язання проблеми шахрайства з кредитними картками в мережі Internet неоднозначно оцінюється різними суб'єктами електронної комерції. Часто говорять про загрозу безпеці споживачів. Проте, наприклад, американські споживачі ризикують незначною сумою: за федеральними законами, їх максимальна відповідальність обмежується 50 доларами США, але це не стримує кредитні асоціації в експлуатації фобії шахрайства при просуванні різноманітних схем захисту.

Від реального ризику потерпають продавці. Саме вони несуть відповідальність за шахрайські on-line трансакції. Співвідношення шахрайства такого типу становить від 2 % продажів в одних товарних категоріях до 40 % – в інших.

Рівень шахрайства в 2 % у 20 разів перевищує оцінки компаній Viza і Master Card – найвідоміших емісіонерів кредитних карток. У роздрібному on-line бізнесі 2 % шахрайських продажів при справжніх трансакціях могли б принести половину прибутку компанії. Крім того, постраждалі продавці платять штраф за кожне повернення, відшкодування власнику картки за неавторизований продаж. Якщо повернення стають частими, продавець сплачує підвищену комісію за трансакції або втрачає цю послугу взагалі [83].

Шахрайські Internet-замовлення можна поділити на дві категорії: товари, що можна легко обміняти на наявні, і трансакції, які не потребують фізичної доставки[72].

До першої категорії належать споживча електроніка, діаманти і презентаційні сертифікати.

До другої – програмне забезпечення, яке можна завантажити з мережі, і передплата на сайти "для дорослих". На цих сайтах (переважно американського виробництва) практично 100 % трансакцій з деяких країн Східної Європи – шахрайські.

Головними вимогами до здійснення електронної комерції в мережі Internet: є конфіденційність, цілісність, аутентифікація, авторизація, гарантії і збереження таємниці. Перші чотири вимоги можна забезпечити технічними засобами, а досягнення гарантій і збереження таємниці залежать від технічних засобів, від відповідальності окремих осіб та установ, а також від дотримання законів, що захищають споживача від можливого шахрайства[66].

Водночас слід наголосити, що електронні гроші та смарт-картки поки що не отримали широкого розповсюдження в Україні й інших пострадянських країнах. Тому найреальнішими шляхами електронної комерції залишаються платежі за пластиковими картками. При цьому забезпечується достатньо високий рівень захисту інформації як покупця, так і продавця. Однак на шляху розвитку електронної комерції у цих країнах існують деякі перешкоди. Основні з них такі:

національні банківські та фінансово-кредитні системи наразі не готові до широкого застосування карток, електронної готівки;
суб'єкти електронної комерції ще психологічно не готові передавати через мережу Internet конфіденційну інформацію.

Отже, сучасні програмні засоби захисту інформації, що передається через мережу Internet, дають змогу як ідентифікувати користувача (електронний підпис), так і забезпечити достатній рівень безпеки даних. Проте на сьогодні відповідна вітчизняна і закордонна юридична база ще нерозвинена через недостатню практику застосування технологій захисту інформації і носить поки що декларативний характер [59].

Слід зазначити, що загалом відповідальність – це застосування до особи, що скоїла правопорушення, примусових заходів, передбачених санкцією порушеної норми, у встановленому для цього процесуальному порядку від імені держави і на підставі закону.

Всі види відповідальності характеризуються такими ознаками:

найважливішою ознакою відповідальності є те, що фактичною підставою її виникнення виступає правопорушення;
притягнення правопорушника до відповідальності здійснюється в певному процесуальному порядку в результаті здійснення правозастосовчої діяльності;
притягнення до відповідальності здійснюється уповноваженими державними органами та їх посадовими особами, їй притаманний державно-владний характер;
важливою ознакою відповідальності є чітка нормативна регламентація її здійснення;
притягнення до відповідальності є невіддільним від державного примусу. Державний примус за скоєне правопорушення чітко регламентується в санкціях правових норм, які визначають його вид і міру – кількісні показники. Цей примус завжди звернений на правопорушника – особу, яка скоїла протиправне діяння, і тягне за собою негативні для нього наслідки, що виявляються в позбавленні його певних благ, котрі йому належали до факту правопорушення;
ще однією важливою ознакою відповідальності є наявність певних втрат для винної особи, які передбачені законом. Позбавлення правопорушника певних благ є необхідною умовою відповідальності. Ці втрати є реакцією держави на шкоду, заподіяну правопорушником суспільству, державі або окремій особі, і можуть носити для правопорушника особистий, майновий або організаційний характер[48].

Призначення відповідальності як засобу охорони і захисту суспільних відносин від будь-яких незаконних порушень реалізується в її цілях і функціях.

Загальними підставами відповідальності (у тому числі у сфері електронної комерції) є:

факт скоєння правопорушення;
наявність у діях особи складу правопорушення;
наявність відповідної правової норми, яка передбачає притягнення до відповідальності за певне правопорушення;
акт застосування права (вирок суду, рішення адміністративного органу тощо)[38].

Ключовий принцип відповідальності – принцип законності, суть якого полягає в суворому і точному слідуванні правовим приписам.

З принципом законності тісно пов'язаний принцип справедливості, суть якого полягає у відповідності між діянням і його соціальним наслідком. Справедливість відповідальності виявляється в тому, що вид і міра покарання або стягнення залежать від тяжкості скоєного правопорушення, ступеня його суспільної небезпеки і характеру завданої шкоди. Справедливість відповідальності характеризується неможливістю призначення кримінального покарання за проступок.

Принцип гуманізму заснований на визнанні пріоритету загальнолюдських цінностей, серед яких провідне місце посідають права і свободи особи, що носять природний і невід'ємний характер і визнаються найвищою соціальною цінністю. Особи, притягнені до відповідальності, користуються правами і свободами людини і громадянина, за винятком встановлених законом обмежень.

Доцільність відповідальності передбачає відповідність обраних щодо правопорушника заходів покарання загальним цілям юридичної відповідальності – відновленню порушених прав і свобод, покаранню і перевихованню правопорушника, запобіганню скоєння правопорушень у майбутньому.

Принцип неприпустимості аналогії права й аналогії закону при застосуванні заходів відповідальності означає, що рішення уповноваженого органу про притягнення правопорушника до відповідальності ґрунтується на конкретних правових нормах.

Принцип невідворотності посідає серед інших принципів відповідальності важливе місце, адже встановлення покарання за порушення норм права має значення тільки тоді, коли правопорушник неодмінно притягується до відповідальності. Впровадження в суспільну свідомість уявлення про неминучість покарання за порушення норм права є важливим виховним і запобіжним правопорушення фактором.

Суть принципу індивідуалізації покарання полягає в тому, що відповідальність за скоєне правопорушник повинен нести сам за себе. Неприпустимим є перекладання відповідальності на інших осіб лише за наявності будь-якого зв'язку з правопорушником.

Принцип неприпустимості подвоєння відповідальності означає, що ніхто не повинен двічі притягуватися до відповідальності за одне і те саме правопорушення.

Принцип обґрунтованості відповідальності передбачає:

по-перше, об'єктивне вивчення обставин справи, збір і всебічну оцінку доказів, аргументованість висновку про те, чи було скоєно правопорушення, чи винна особа, яка притягується до відповідальності, чи підлягає застосуванню передбачена в законі санкція;
по-друге, визначення конкретної міри покарання, стягнення, відшкодування збитків у точній відповідності з критеріями, встановленими законом.

До принципів відповідальності можна також віднести загальні принципи правосуддя:

змагальність процесу як засіб досягнення об'єктивної істини;
право на захист особи, що притягується до відповідальності;
презумпція невинності;
неприпустимість погіршення правового становища особи, яка оскаржує прийняте рішення тощо[62].

За галузевою ознакою виділяють такі види відповідальності, як кримінальна, адміністративна, цивільно-правова, дисциплінарна та матеріальна.

Тепер перейдемо до розгляду окремих видів відповідальності у сфері здійснення електронної комерції.

Кримінальна відповідальність є найсуворішим видом галузевої відповідальності. Вона настає тільки внаслідок скоєння злочину – суспільно небезпечного діяння, склад якого передбачений у кримінальному законі. До кримінальної відповідальності особа, винна в скоєнні злочину, може бути притягнена лише судом. Ніхто не може бути визнаний винним у скоєнні злочину, а також покараний інакше, ніж за вироком суду і відповідно до закону. Кримінальні покарання є найбільш суворими і жорсткими формами державного примусу, які впливають переважно на особистість злочинця з метою його перевиховання і запобігання скоєнню злочинів у майбутньому, істотно обмежуючи його правовий статус через:

позбавлення волі;
виправні роботи;
заборону обіймати певну посаду або займатися певною діяльністю;
конфіскацію майна тощо.

Відбуття кримінального покарання тягне настання для злочинця відповідних юридичних наслідків: протягом певного часу за ним зберігається судимість[129].

Кримінальна відповідальність – це визначена кримінально-правовими нормами специфічна форма реалізації повноважень держави у кримінально-правових відносинах щодо обвинувачуваного в злочині, що встановлює юридичний обов'язок винного вимушено зазнати державного осуду, а також передбачених Кримінальним кодексом України обмежень особистого, майнового або іншого характеру та правові наслідки вчиненого ним злочину, визначених обвинувальним вироком суду та які покладаються на винного спеціальними органами держави.

Національні законодавства іноземних країн передбачають ряд складів злочину у сфері здійснення електронної комерції[155].

Важливим напрямом розвитку кримінального права є розширення складів злочинів, що вчиняються із застосуванням новітніх інформаційних технологій. У багатьох країнах злочини у сфері здійснення електронної комерції називають комп'ютерними. Українське ж законодавство у даній сфері практично відсутнє, і, на нашу думку, повинно враховувати досягнення іноземних держав.

Так, провідні вітчизняні дослідники інформаційного права відзначають, що законодавство Німеччини про комп'ютерні злочини складається з кількох умовно визначених блоків:

1. економічне кримінальне:

протиправні комп'ютерні маніпуляції;
комп'ютерний саботаж;
комп'ютерне шпигунство;
несанкціонований доступ до комп'ютерних систем або мереж.

2. про охорону прав інтелектуальної власності:

протизаконне використання робіт, захищених авторським правом;
незаконне виробництво топографій мікроелектронних напівпровідників.

3. щодо захисту державної інформації:

регулює ступінь відповідальності за злочини, пов'язані з протизаконним розголошенням захищеної державної інформації.

4. процесуальне:

регламентує склад злочинів, пов'язаних з протиправним втручанням до комп'ютерних систем у зв'язку з проведенням процесуальних дій.

Правопорушення, пов'язані з комп'ютерами та визначені законом, зібрано в статтях Кримінального кодексу:

інформаційне шпигунство (нелегальне здобування даних) – ст. 202 а;
комп'ютерне шахрайство – ст. 263 а;
фальсифікація даних і речових доказів – ст. 269;
обман у правовій діяльності у зв'язку з проведенням процесуальних дій – ст. 270;
заміна інформації – ст. 303 а;
комп'ютерний саботаж – ст. 303 в[185].

Стаття 263 а Кримінального кодексу Німеччини регламентує склад протизаконних дій, які становлять форми комп'ютерних маніпуляцій і пов'язані із заподіянням шкоди. Вона передбачає кримінальну відповідальність за неправомірний вплив на кінцеві результати процесу обробки інформації шляхом протизаконного застосування неправильних та неповних програм і відомостей, технічних засобів (аналогічні статті стосовно кримінальної відповідальності за комп'ютерне шахрайство передбачено законами Фінляндії, Данії, Австрії, Швейцарії та інших країн).

Склад злочину статті 269 Кримінального кодексу Німеччини передбачає кримінальну відповідальність за протиправне введення даних до комп'ютера (ЕОМ) чи повну заміну їх іншими даними (фальсифікація інформації) з метою сприйняття фальсифікованої інформації у хибному вигляді або подання зміненої інформації у документальному вигляді, застосування такої інформації. Статтею 270 Кримінального кодексу Німеччини передбачено відповідальність за порушення допустимих параметрів у зв'язку з процесом обробки шляхом обману.

Зловживання, пов'язані з руйнуванням інформації та внесенням комп'ютерних вірусів, регламентуються статтями 202 а, 303 а, 303 в Кримінального кодексу Німеччини.

Регулювання інших комп’ютерних правопорушень здійснюється низкою законодавчих актів:

використання робіт, захищених авторським правом, усупереч закону – стаття 106 Закону “Про авторське право”;
передача технології нелегальним шляхом – стаття 34 Закону “Про зовнішню торгівлю”;
розголошення захищеної інформації протизаконним чином – стаття 43 Закону “Про захист державної інформації”;
виробництво топографій мікроелектронних напівпровідників поза законом – стаття 10 Закону “Про захист напівпровідників”.

Як зауважують вітчизняні дослідники В.С. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Гриценко та інші, в Італії ухвалено два вагомі законодавчі акти, присвячені комп’ютерним злочинам. Перший із них стосується програмного захисту – це Декрет від 29 грудня 1992 року № 518 “Про використання Регламенту Європейського Економічного Співтовариства № 91/250 щодо правового захисту комп’ютерних програм”[165; 166].

Другий акт присвячено комп’ютерним злочинам загалом – це Закон від 23 грудня 1993 року № 547 “Про зміни та внесення нових статей щодо комп’ютерних злочинів у Кримінальний кодекс”. Відповідно до цього закону комп’ютерні злочини – це злочини, вчинені із застосуванням комп’ютерних технологій, починаючи від персонального комп’ютера і закінчуючи портативним телефонним апаратом, оснащеним мікрочипом.

Можливості названих видів обладнання розширюються, коли воно під’єднане до спеціальних мереж, наприклад, Internet. За належного застосування цього обладнання за його допомогою стає можливим несанкціонований доступ до баз даних компаній, громадських установ, банків, які провадять діяльність у сфері електронної комерції. Воно також уможливлює використання ліній пошкодженої мережі для захоплення конфіденційної комерційної інформації[176].

Розгляньмо докладніше склади злочинів, передбачені чинним кримінальним законодавством України, тобто моделі неправомірної поведінки суб’єктів правовідносин – фізичних осіб, у сфері здійснення електронної комерції.

Стаття 114 Кримінального кодексу України “Шпигунство” [5] встановлює, що передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам відомостей, які становлять державну таємницю, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства, – караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.

Стаття 163 Кримінального кодексу України[5] передбачає відповідальність за порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, які караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі до трьох років.

Наступний склад злочину міститься у статті 209-1 Кримінального кодексу України, яку було доповнено згідно із Законом України “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України” від 16 січня 2003 року №430-ІV. Ця стаття передбачає, зокрема, відповідальність за “повторне умисне неподання інформаціїпро фінансові операції або повторне умисне подання завідомо недостовірної інформації про фінансові операції, які підлягають внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніторингу, спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу”.

Аналогічні моделі неправомірної поведінки зобов’язаного суб’єкта у відносинах, що виникають з приводу доступу до інформації, закріплено статтями 222 “Шахрайство з фінансовими ресурсами”, 223 “Порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів”, 232-1 “Розголошення або використання не оприлюдненої інформації про емітента або його цінні папери” Кримінального кодексу України [5].

Стаття 231 Кримінального кодексу України встановлює відповідальність за незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю. Зазначено, що “умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей, а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності, караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років”.

Наступний блок неправомірних засобів доступу до інформації стосується вже згадуваних “комп’ютерних злочинів”. Стаття 361 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку, що призвело до витоку, втрати, підробки, блокування інформації, спотворення процесу обробки інформації або до порушення встановленого порядку її маршрутизації. Стаття 361-2 Кримінального кодексу України закріплює відповідальність за несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації, створеної та захищеної відповідно до чинного законодавства. Кримінальний кодекс України доповнено статтею 361-2 Закону України “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України” від 23 грудня 2004 року № 2289-ІV.

М.В. Карчевський, аналізуючи диспозицію статті 361 Кримінального кодексу України, визначає, що об’єктивна сторона незаконного втручання можлива у двох різних формах:

незаконне втручання в роботу автоматизованих електронно-обчислювальних машин, їх систем чи комп’ютерних мереж, яке спричинило перекручення або знищення комп’ютерної інформації чи носіїв такої інформації;
розповсюдження комп’ютерного вірусу шляхом застосування програмних і технічних засобів, призначених для незаконного проникнення в автоматизовані електронно-обчислювальні машини, їх системи чи комп’ютерні мережі та здатних спричинити перекручення або знищення комп’ютерної інформації чи носіїв такої інформації.

Аналізуючи ознаки суб’єкта незаконного втручання, М.В. Карчевський доходить висновку, що здебільшого незаконне втручання вчиняється особою, яка має правомірний доступ до комп’ютерної інформації. Це значно підвищує ступінь суспільної небезпечності скоюваного злочину. Між тим діючий закон цього не враховує: такі дії осіб, котрі мають правомірний доступ до комп’ютерної інформації, кваліфікуються як просте незаконне втручання за частиною 1 статті 361 Кримінального кодексу України. Виходячи з цього, М.В. Карчевський пропонує доповнити частину 2 статті 361 Кримінального кодексу України кваліфікуючою ознакою: вчинення незаконного втручання особою, яка має санкціонований доступ до роботи на електронно-обчислювальних машинах (ЕОМ), у системі чи комп’ютерній мережі у зв’язку з виконуваною роботою або займаною посадою[243].

Стаття 362 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за несанкціоновані зміну, знищення або блокування інформації, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах чи комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї. Зазначені діяння караються штрафом від шестисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років з конфіскацією програмних або технічних засобів, за допомогою яких було вчинено несанкціоновані зміна, знищення або блокування інформації, які є власністю винної особи. Несанкціоновані перехоплення або копіювання інформації, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, якщо це призвело до її витоку, вчинені особою, яка має право доступу до такої інформації, караються позбавленням волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на той самий строк та з конфіскацією програмних чи технічних засобів, за допомогою яких було здійснено несанкціоновані перехоплення або копіювання інформації, які є власністю винної особи.

Моделі неправомірної поведінки суб’єктів правовідносин, що виникають у сфері здійснення електронної комерції, передбачені і складами злочинів у сфері службової діяльності. Зокрема, стаття 366 “Службове підроблення” передбачає відповідальність за внесення службовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення документів, а також складання і видача завідомо неправдивих документів у вигляді штрафу до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Статтею 367 Кримінального кодексу України “Службова недбалість” передбачено відповідальність за невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб [244].

Адміністративна відповідальність настає за вчинення адміністративних проступків, передбачених законодавством про адміністративні правопорушення. Справи про адміністративні правопорушення розглядаються органами внутрішніх справ, інспекціями у справах неповнолітніх, митними органами, судами та іншими державними органами і посадовими особами, уповноваженими законом.

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності. За загальним правилом, адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.

Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, пов’язані з недодержанням установлених правил у сфері здійснення електронної комерції, охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров’я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов’язків[262].

Вітчизняна дослідниця Л.В. Кузенко вказує на “необхідність конкретизації й законодавчого закріплення адміністративної відповідальності посадових осіб органів виконавчої влади, підприємств та установ в сфері забезпечення прав громадян на інформацію”, формулюючи конкретні склади таких вчинків:

порушення права громадян та інших суб’єктів інформаційних відношень на інформацію;
порушення порядку застосування і поширення інформації;
порушення порядку доступу до інформації;
порушення порядку зберігання інформації і забезпечення її збереження[264].

Стаття 82-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення є однією із типових моделей неправомірної поведінки у сфері доступу громадян до інформації. Вона передбачає відповідальність за приховування, перекручення або відмову від надання повної та достовірної інформації за запитами посадових осіб і зверненнями громадян та їх об’єднань щодо безпеки утворення відходів та поводження з ними, у тому числі про їх аварійні скиди та відповідні наслідки, і тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від трьох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Статті 148-2, 148-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення [7] передбачають адміністративну відповідальність за порушення положень Закону України “Про телекомунікації” від 18 листопада 2003 року, а саме:

відмова оператора зв’язку надати споживачу вичерпну інформацію щодо змісту, якості та порядку надання телекомунікаційних послуг, що ним надаються та/або отримані споживачем протягом останніх шести місяців, а також порушення встановленого законом строку оприлюднення тарифів, які встановлюються операторами телекомунікацій самостійно, тягнуть за собою накладення штрафу на посадових та фізичних осіб – суб’єктів господарської діяльності в розмірі від одного до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
відмова в наданні необхідної інформації для взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж, доступу до цих мереж у всіх технічно можливих місцях, інформації щодо ідентифікації виклику і його тривалості між телекомунікаційними мережами тягне за собою накладення штрафу на посадових та фізичних осіб – суб’єктів господарської діяльності в розмірі від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 156-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає адміністративну відповідальність за порушення законодавства про захист прав споживачів: відмова працівників торгівлі, громадського харчування та сфери послуг і громадян, які займаються підприємницькою діяльністю в цих галузях, у наданні громадянам-споживачам необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), їх кількість, якість, асортимент, а також про їх виробника (виконавця, продавця), у навчанні безпечного та правильного їх застосування, а так само обмеження прав громадян-споживачів на перевірку якості, комплектності, ваги та ціни придбаних товарів тягнуть за собою накладення штрафу від одного до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Відмова особами, зазначеними вище, громадянину-споживачу в реалізації його права в разі придбання ним товару неналежної якості тягне за собою накладення штрафу від одного до вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 164-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення [7] передбачає серед іншого адміністративну відповідальність за отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця, що тягне за собою накладення штрафу від дев’яти до вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Неоприлюднення інформації щодо закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти відповідно до вимог законодавства, відображення недостовірних відомостей у звіті про результати здійснення зазначеної процедури є складом правопорушення, передбаченого статтею 164-14 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Стаття 166-9 Кодексу України про адміністративні правопорушенняпередбачає адміністративну відповідальність за порушення законодавства щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, зокрема за неподання, несвоєчасне подання або подання недостовірної інформації про фінансові операції спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, що тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб суб’єктів первинного фінансового моніторингу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 186-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення[7] передбачає, що неподання органам державної статистики даних для проведення державних статистичних спостережень або подання їх недостовірними, не в повному обсязі, не за формою, передбаченою звітно-статистичною документацією, чи із запізненням; незабезпечення належного стану первинного обліку; порушення порядку ведення Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України тягне за собою накладення штрафу на громадян – від трьох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб та громадян – суб’єктів підприємницької діяльності – від десяти до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Порушення порядку використання конфіденційної інформації, приховування або перекручення даних державних статистичних спостережень, а також використання їх у засобах масової інформації, для поширення в інформаційних мережах, на паперових, магнітних та інших носіях, у наукових працях тощо без посилання на їх джерело тягне за собою накладення штрафу на громадян – від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб та громадян – суб’єктів підприємницької діяльності – від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Одним із неправомірних діянь у сфері здійснення електронної комерції є незаконне придбання або зберігання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації, передбачене статтею 195-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Стаття 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушенняпередбачає адміністративну відповідальність за порушення права на інформацію: неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до чинного законодавства, тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Повторне впродовж року вчинення порушення з числа передбачених вище, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 212-6 Кодексу України про адміністративні правопорушенняпередбачає адміністративну відповідальність за здійснення незаконного доступу до інформації, яка зберігається, обробляється чи передається в автоматизованих системах, у вигляді накладення штрафу від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією засобів, що використовувалися для незаконного доступу, або без такої. Та сама дія, вчинена особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за порушення, передбачене вище, тягне за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією засобів, що використовувалися для незаконного доступу.

Водночас, цивільно-правова відповідальність настає за порушення договірних зобов’язань майнового характеру або за заподіяння майнової чи немайнової (моральної) шкоди, тобто за скоєння цивільно-правового делікту, і може виражатись у позбавленні правопорушника певних благ матеріального характеру, у зміні невиконаного обов’язку новим, у приєднанні до невиконаного обов’язку нового, додаткового[261].

Стаття 200 Цивільного кодексу України [9] зокрема визначає, що “суб’єкт відносин у сфері здійснення електронної комерції може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями”.

Відносно того, чи може бути інформація об’єктом права власності серед науковців єдиної точки зору немає, однак можна стверджувати, що відносини, що виникають з приводу доступу до інформації, досить часто пов’язані з правом власності. Саме тому більшість способів захисту права власності і цивільної відповідальності є актуальними і для відносин щодо доступу до інформації.

Розглядаючи позов, пов'язаний із захистом прав власника інформації у відносинах доступу до інформації в межах цивільного судочинства, потерпілий має можливість скористатися практично всіма основними способами захисту цивільних прав, закріпленими у статті 16 Цивільного кодексу України [9]. Серед них, зокрема:

вимога про визнання права;
припинення дій, що порушують право або створюють загрозу такого порушення;
визнання правочину недійсним;
поновлення становища, яке існувало до моменту порушення;
примусове виконання обов'язку в натурі;
визнання недійсним акта органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, відновлення права;
відшкодування збитків;
відшкодування (компенсація) моральної шкоди;
інші способи, що передбачені законом.

Суттєвою гарантією реалізації та захисту прав власника інформації виступає те, що після вичерпання всіх національних засобів правового захисту учасник інформаційних цивільних відносин має право звернутися по захист своїх прав і свобод до міжнародних судових установ, зокрема до Європейського суду з прав людини.

Стаття 19 Цивільного кодексу України [9] перелічує дії, які охоплюються поняттям "самозахист цивільних прав" і належать до одного зі способів захисту цивільних прав.

Самозахист тлумачиться як застосування особою засобів протидії, що не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства.

Сфера доступу до інформації не є винятком щодо застосування самозахисту відповідних прав. Способи самозахисту може обирати сама особа, або ж вони встановлюються договором чи актами цивільного законодавства.

Окрім того, деякі види інформації, доступ до якої реалізується (приміром, комерційна таємниця), цивільним законодавством віднесено до об'єктів права інтелектуальної власності. Згідно зі статтею 431 Цивільного кодексу України порушення права інтелектуальної власності, зокрема невизнання цього права чи посягання на нього, спричиняє відповідальність, встановлену Цивільним кодексом України, іншим законом чи договором.

Так, Д.О. Гетманцев зауважує, що можливість включати в договори й угоди між банком і клієнтом застереження про збереження банківської таємниці та відповідальність за її розголошення передбачена частиною першою статті 61 Закону України "Про банки і банківську діяльність" [20]. Зі змісту статті випливає, що банк і клієнт можуть передбачити відповідні застереження щодо збереження банківської таємниці як в окремій угоді, укладеній між клієнтом і банком, так і окремим положенням у будь-якому іншому договорі, що між ними укладається (договір про розрахунково-касове обслуговування, кредитний договір тощо). Водночас не зовсім нормативно обґрунтованим є укладення договору (а отже, і подальше притягнення до відповідальності за його невиконання) про захист банківської таємниці між банком та особою, яка не відповідає визначенню його клієнта, наведеному в статті 1 зазначеного Закону.

Деякі закони прямо передбачають випадки цивільно-правової відповідальності винних суб'єктів у сфері доступу до інформації. Зокрема, Закон України "Про захист прав споживачів" [19] встановлює, що "у разі, коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило:

придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, – споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків;
неможливість застосування придбаної продукції за призначенням – споживач має право вимагати надання в прийнятно короткий, але не більше місяця, строк належної інформації. Якщо інформацію в обумовлений строк не буде надано, споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування збитків;
заподіяння шкоди життю, здоров'ю або майну споживача – споживач має право пред'явити продавцю (виробнику, виконавцю) вимоги щодо відшкодування шкоди в повному обсязі, а також вимагати відшкодування збитків, завданих природним об'єктам, що перебувають у його володінні на праві власності або на інших підставах, передбачених законом чи договором.

Збитки, завдані споживачеві недобросовісною рекламою, підлягають відшкодуванню винною особою в повному обсязі. Продавець не звільняється від відповідальності в разі неодержання ним від виробника (імпортера) відповідної інформації про товар.

Закон України "Про захист прав споживачів" [19] також визначає, що під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити з припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває.

Підстави застосування цивільно-правової відповідальності передбачено і окремими підзаконними актами з приводу здійснення електронної комерції.

Дисциплінарна відповідальність застосовується за скоєння дисциплінарних проступків, які виявляються в порушенні трудової, навчальної, службової та військової дисципліни і завдають шкоди внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій тощо.

Стаття 147 Кодексу законів про працю України передбачає, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:

догана;
звільнення.

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.

Отже, до правопорушників можуть застосовуватися стягнення, передбачені правилами внутрішнього розпорядку, дисциплінарними статутами і положеннями: зауваження, попередження, догана, переведення на іншу роботу, звільнення, пониження у званні тощо [61].

У багатьох проаналізованих вище законодавчих актах закріплено дисциплінарну відповідальність за порушення права громадян на інформацію загалом і на доступ до інформації зокрема. Хоча, як зазначалося, Закон України "Про звернення громадян" у статті 24 передбачає відповідальність посадових осіб за порушення законодавства про звернення громадян: "особи, винні у порушенні Закону, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України". Як бачимо, про дисциплінарну відповідальність не йдеться.

Стаття 130 Кодексу законів про працю України закріплює загальні підстави і умови матеріальної відповідальності працівників. Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності [67].

На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка належить до категорії нормального виробничо-господарського риску, а також за неодержані підприємством, установою, організацією прибутки і за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.

Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.

У випадках неправомірної відмови посадових осіб у наданні інформації вони можуть бути притягнуті як до дисциплінарної, так і до матеріальної відповідальності. Наприклад, у випадку, коли за рішенням суду з установи, де працює така посадова особа, стягнуто моральну шкоду на користь запитувача інформації [84].

Відповідно до частини 2 статті 130 Кодексу законів про працю України працівник відшкодовує тільки пряму дійсну шкоду, а це в умовах оцінки збитків підприємства внаслідок розкриття його комерційної таємниці не враховує упущену вигоду. Проте відповідно до частини 4 статті 135-3 Кодексу законів про працю України дається альтернатива: "законодавством може бути встановлено окремий порядок визначення розміру шкоди, що підлягає покриттю, в тому числі у кратному обчисленні, заподіяної підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір".

За загальним правилом розмір матеріальної відповідальності працівника обмежується певною частиною його заробітку і не повинен перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством. Крім того, відповідно до пункту 3 статті 134 Кодексу законів про працю України працівник притягається до повної матеріальної відповідальності, коли "шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку". Для застосування цього положення потрібно, щоб був наявний склад злочину, передбачений Кримінальним кодексом України, а саме стаття 232 "Розголошення комерційної або банківської таємниці", коли працівнику було довірено комерційну таємницю, або статті 231 "Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю", коли працівник не був допущений до комерційної таємниці [139; 161].

З огляду на викладене вище, варто зауважити, що електронна комерція в Україні, спираючись на американський і європейський досвід, розвиватиметься власним шляхом, адже на її поступ впливає чимало чинників:

відсутність законодавства, яке однозначно описує застосування електронного цифрового підпису і засобів захисту інформації;
нерозвиненість on-line засобів платежів як наслідок загальної непоширеності серед населення банківських карток;
національні традиції ставлення до праці, які призводять до невміння швидко, якісно й ефективно обробляти замовлення в мережі Internet;
користувачі мережі Internet становлять поки що незначний відсоток від загальної кількості населення країни, що стримує інвестування і реалізацію серйозних комерційних проектів на території України;
відсутність у країні перспективних локальних контент-ресурсів [173].

Попри наявні проблеми розвитку електронної комерції в Україні, окремі суб'єкти підприємницької діяльності доволі активно використовують її можливості. Більшість компаній підключаються до ланцюжка західних або ж російських підприємств. Зумовлено це тим, що в Україні наразі відсутні розвинуті електронні торговельні майданчики. Причому існують фінансові схеми, завдяки яким усі грошові потоки під час укладення угод можна легалізувати, незважаючи на те, що такі кошти могли бути отримані протиправним шляхом.

Висновки до розділу 3

1. Серед найважливіших правових проблем, що потребують невідкладного розв'язання за участю світового співтовариства, слід назвати: вимоги до форми угод і відповідальність за їх невиконання; регулювання криптографії; правила аутентифікації; захист інформації; охорону прав споживачів тощо.

2. У сучасний період один з основних правових принципів електронної комерції полягає в тому, що сторони, які уклали угоду, не мають права ставити під сумнів законність і дійсність останньої тільки на тій підставі, що вона укладена електронним способом. Цей принцип, як правило, не закріплений у законі, а діє як порядок ділового обороту і винятково в межах спеціальної угоди між сторонами угоди про застосування електронних засобів. Домогтися гарантованого дотримання його не завжди можливо, що часто породжує значні юридичні проблеми. Зокрема, положення такої угоди не в усіх випадках володіють рівною юридичною чинністю при судовому розгляді, оскільки в законодавствах ряду країн передбачається право сторін заперечити законність висновку тієї або іншої угоди на підставі відсутності традиційного письмового документа на папері або документа, завіреного власноручними підписами сторін. Таким чином, електронна комерція часто не в змозі перебороти правові перешкоди, що можуть виникати через загальнообов'язкові положення національного закону.

3. Для того щоб електронний документообіг знайшов застосування в комерційній та господарській діяльності, законодавство повинне містити визначені правові норми, що сприяють використанню комп'ютерних технологій при здійсненні угод та інших юридично важливих дій. З метою реалізації цього завдання необхідно розробити і прийняти ще ряд законів і один з них як першочерговий "Про електронну комерцію (торгівлю)". Даний Закон буде спроможний визначити особливості використання обміну електронними повідомленнями при здійсненні угод між суб'єктами електронної комерції.

4. Необхідно розробити проект Закону України "Про затвердження вимог по організації електронної комерції в Україні", яким, зокрема, врегулювати питання організації електронних магазинів, формування і виконання електронних замовлень, оплати замовлень за допомогою різних платіжних інструментів, включаючи банківські картки, систему типу "банк-клієнт" і організацію банківського обслуговування за допомогою нових технологій. У коментарях до нього слід зазначити, що відсутність правового поля впливає не лише на ті початкові кроки в розвитку електронної комерції, які вже зроблені в Україні. У першу чергу відсутність досконалого (наближеного до норм міжнародного) законодавства про цифровий електронний підпис не дає можливості розвитку структур, що обслуговували б послуги по сертифікації ключів для виконання суворої аутентифікації (встановлення дійсності) торговців і покупців.

5. У той час як у розвинених країнах світу розвиток електронного бізнесу здійснюється під контролем і за підтримки державних органів, в Україні цей процес протікає стихійно, що не тільки негативно позначається на його темпах, але і призводить до виникнення ряду інших серйозних проблем. Як і всякий могутній інструмент, електронно-інформаційні технології та технології електронної комерції при їх неправильному або зловмисному застосуванні – можуть становити серйозну небезпеку. З огляду на свій транснаціональний характер, бурхливі темпи розвитку і ряд технічних особливостей, що ускладнюють державний контроль над забезпеченням законності, за відсутності ефективної нормативно-правової бази, мережа Internet стає сприятливим середовищем для різного роду протизаконних дій, здатних завдати значної шкоди інтересам суб'єктів підприємницької діяльності. Крім того, технології електронної комерції можуть використовуватися для дій, що завдають збитків інтересам держави, наприклад для ухиляння від сплати податків, незаконного вивозу капіталу за кордон, торгівлі забороненими товарами тощо, що обумовлює необхідність не тільки державної підтримки розвитку електронної комерції в країні, але й управління цими процесами з боку держави.

6. Сучасні програмні засоби захисту інформації, що передається через мережу Internet, дають змогу як ідентифікувати користувача (електронний підпис), так і забезпечити достатній рівень безпеки даних. Проте, на сьогодні відповідна вітчизняна і закордонна юридична база нерозвинена через недостатню практику використання технологій захисту інформації і носить поки що декларативний характер.

7. Електронна комерція в Україні, спираючись на американський і європейський досвід, буде розвиватися своїм шляхом, оскільки на її розвиток впливає багато чинників: відсутність законодавства, яке однозначно описує використання електронного цифрового підпису і засобів захисту інформації; нерозвиненість on-line засобів платежів як наслідок загальної непоширеності серед населення банківських карток; національні традиції ставлення до праці, які призводять до невміння швидко, якісно й ефективно обробляти замовлення в мережі Internet; користувачі мережі Internet становлять тим часом незначний відсоток від загальної кількості населення країни, що стримує інвестування і реалізацію серйозних комерційних проектів; відсутність у країні перспективних локальних контент-ресурсів.

ВИСНОВКИ

Дисертаційне дослідження дало можливість зробити такі узагальнені висновки:

1. Поняття електронної комерції в національних правових системах не містить однакового визначення. У європейських країнах застосовується ряд обмежень, а саме через Internet не укладаються: угоди, що вимагають нотаріального посвідчення; угоди, що вимагають реєстрації в органах державної влади; угоди в галузі сімейного та спадкового права.

2. В юридичній практиці поняття "електронна комерція" означає – укладення на міжнародних та внутрішніх ринках в електронній формі ряду підприємницьких договорів, таких, як купівля-продаж, постачання, страхування, банківські договори, перевезення вантажів чи пасажирів повітряним, морським, залізничним транспортом, а також інших договорів, пов'язаних із промисловим, діловим співробітництвом.

У вузькому розумінні, електронна комерція – це така форма постачання продукції, за якою вибір та замовлення товару здійснюється через комп'ютерні мережі, а розрахунки між покупцем та постачальником відбуваються із застосуванням електронних документів і/або електронних засобів платежу.

3. Сьогодні в Україні ставлення до електронної комерції визначається як до засобу, який здатен зробити традиційний бізнес більш ефективним. Особливість електронної комерції – створення вартості за рахунок застосування цифрових технологій.

4. Через виняткову значимість відносин у сфері електронної комерції для становлення конкурентоспроможної ринкової економіки будь-яка цивілізована держава має сприяти їх розвитку. Для цього необхідно розробляти правові процедури і принципи здійснення електронної комерції, а також передбачати рівні юридичні гарантії та судовий захист для всіх її учасників. При цьому, слід враховувати, що особливістю правовідносин, які мають бути упорядкованими, є те, що вони в основній своїй масі є екстериторіальними. Однобічне застосування державою правових норм, регулюючих подібні відносини, без урахування досвіду міжнародної практики і законодавства інших країн буде неефективним.

5. Незважаючи на те, що електронна комерція набуває все більшої популярності у світі, дотепер залишаються невирішеними такі найважливіші проблеми:

основи законодавства, що регулюють права й обов'язки суб'єктів електронної комерції при здійсненні електронних угод тільки формуються;
стримуючим фактором є відсутність стандартної системи цифрових сертифікатів;
залишається відкритим питання уніфікації вимог до форми укладення угод, охорони і захисту інформації та застосування електронних підписів, охорону прав споживачів та інтелектуальної власності і ряд інших.

6. Позаяк питання, що стосуються електронної комерції, досі перебувають на стадії опрацювання, окремі держави намагаються запроваджувати законодавчі норми для її провадження. У переважній більшості країн світу до е-комерції застосовують законодавство про електронні підписи. Міжнародне право в цій царині розвивається шляхом гармонізації та напрацювання спільних принципів, що уможливить формування на міжнародному рівні універсальної правової інфраструктури електронного підпису в електронній комерції. Це вже зроблено у США, Німеччині, Італії, Австрії, Нідерландах, Ірландії та інших країнах. Схожі проєкти готуються в Данії, Франції, Великобританії, Іспанії. Аналіз національної та міжнародної законодавчої бази засвідчує наявність неоднакових підходів до врегулювання відносин щодо застосування електронного підпису в електронній комерції. Ця розбіжність зумовлена цільовим призначенням його використання: або внутрішньодержавним, або міжнародним.

7. Нині в Україні вже сформувалися певні передумови для розроблення і впровадження національної системи застосування електронної мережі задля провадження комерційної діяльності. Зокрема, розроблено заходи і здійснюються окремі кроки в напрямі організації системи державних електронних торгів. Водночас проблеми правочинності укладення електронного договору, створення електронного уряду, достовірності електронного підпису і загалом розробки державної програми розвитку сфери електронної комерції поки що не розглядаються.

8. Щоб повноцінний електронний документообіг знайшов застосування в комерційній та господарській діяльності, законодавство має містити інформаційно-правові норми, які сприяють використанню комп’ютерних технологій при здійсненні угод та інших юридично важливих дій. Для реалізації цього завдання необхідно розробити і прийняти низку законів, серед яких першочерговий — Закон “Про електронну комерцію (торгівлю)”, що буде спроможний визначити особливості використання обміну електронними повідомленнями при здійсненні угод між суб’єктами електронної комерції.

9. В Україні необхідно розробити державну цільову програму, яка б включала ряд заходів з якнайшвидшого створення вітчизняної системи легітимного застосування електронної мережі телекомунікації з метою здійснення комерційної діяльності. Така програма повинна визначати такі завдання: зниження витрат на здійснення електронної комерції; підвищення прозорості укладення угод у сфері електронної комерції та зменшення зловживань при витраті бюджетних коштів; збільшення конкуренції у віртуальній сфері при отриманні державних замовлень; прискорення процедур проведення конкурсних торгів; поступове входження України в глобальну світову систему електронної торгівлі.

10. Впровадження системи легітимного застосування електронної мережі з метою здійснення комерційної чи господарської діяльності потребує її поетапної інтеграції в діючу систему державних закупівель з поступовим витісненням неелектронних способів ведення діяльності шляхом заміщення окремих процедур і операцій на їх електронні аналоги.

11. Законодавство про гарантії, охорону і захист прав суб’єктів електронної комерції повинно гармонізувати з міжнародним правом. Глобальність і розгалуженість on-line економіки не дає змоги її одностороннього регулювання будь-яким урядом або державним органом. У зв’язку з чим, розроблення та впровадження такого роду законодавства повинно бути спрямовано на створення уніфікованих правил, “кодексів поведінки” усіх учасників електронної комерції. Тому країни, де правова система ґрунтується на судовому прецеденті (рішенні суду), – мають більше можливостей для саморегулювання електронної комерції порівняно з країнами, в яких застосовуються винятково нормативні правові акти. У них електронна комерція часто не в змозі подолати правові перешкоди, які виникають під дією національних законів, зміна яких вимагає спеціальної довгострокової процедури.

12. Дієздатність демократичних держав у світі електронних мереж обмежена об’єктивно. Проте публічно-правове регулювання дозволяє кожній державі прискореними темпами приєднатися до загальнодоступних глобальних процесів. Цілеспрямоване втручання будь-якої держави у функціонування всесвітньої мережі Internet, яка децентралізована за своєю сутністю, не дає бажаного результату. У цій сфері жодна держава не має ні монополії, ні влади, ні можливості односторонньо застосувати примусові засоби до юрисдикції інших країн. Захист індивідуальних і суспільних інтересів тільки шляхом дозвільних або заборонних заходів не спрацьовує у світі глобальних електронних мереж.

13. Електронна комерція безперспективна, якщо її учасники не матимуть можливості захисту своїх прав і законних інтересів, зокрема, у суді. У цьому контексті серед іншого, законодавство повинно передбачати правила подання судових доказів у електронній формі з цифровим електронним підписом.

14. На сучасному етапі один з основних правових принципів електронної комерції полягає в тому, що сторони, які уклали угоду, не мають права ставити під сумнів правомірність останньої тільки на тій підставі, що вона укладена електронним способом. Цей принцип, зазвичай, діє як порядок ділового обігу і винятково в межах спеціальної угоди між сторонами про застосування електронних засобів. Зокрема, положення такої угоди не в усіх випадках мають рівну юридичну чинність при судовому розгляді, оскільки в законодавствах ряду країн передбачається право сторін заперечити законність висновку тієї або іншої угоди на підставі відсутності традиційного письмового документа на папері або документа, завіреного власноручними підписами сторін. Таким чином, електронна комерція часто не в змозі перебороти правові перешкоди, що можуть виникати у зв’язку із загальнообов’язковими положеннями національного закону.

15. У той час як у розвинених країнах світу розвиток електронного бізнесу здійснюється під контролем і за підтримки державних органів, в Україні цей процес є стихійним. Це не тільки негативно позначається на темпах розвитку електронної комерції, але й призводить до виникнення ряду інших серйозних проблем. Як і всякий могутній інструмент, електронно-інформаційні технології та технології електронної комерції при їх неправильному або зловмисному застосуванні – можуть становити серйозну небезпеку для людини, суспільства, держави. З огляду на транснаціональність, бурхливі темпи розвитку і ряд технічних особливостей, що ускладнюють державний контроль над забезпеченням законності, за відсутності ефективної нормативно-правової бази, Internet стає сприятливим середовищем для різного роду протизаконних дій, здатних завдати значної шкоди інтересам суб’єктів підприємницької діяльності. Крім того, технології електронної комерції можуть застосовуватися для дій, що наносять збитки інтересам держави, наприклад для ухилення від сплати податків, незаконного вивозу капіталу за кордон, торгівлі забороненими товарами тощо. Це обумовлює необхідність не тільки державної підтримки розвитку електронної комерції в країні, але й державного управління в рамках інституту інформаційного права.

16. Електронна комерція в Україні, спираючись на міжнародний досвід, буде розвиватися і своїм шляхом, оскільки на її розвиток впливає багато чинників: законодавство про електронний цифровий підпис і захист інформації; нерозвиненість on-line засобів платежів як наслідок загальної непоширеності серед населення банківських карток; національні традиції ставлення до праці, які призводять до невміння швидко, якісно та ефективно обробляти замовлення через Internet; користувачі Internet становлять тим часом незначний відсоток від загальної кількості населення країни, що стримує інвестування і реалізацію серйозних комерційних проектів; відсутність у країні перспективних локальних контент-ресурсів.

17. Закріплення основ електронної комерції у інформаційному законодавстві України, подальший розвиток правового регулювання електронної комерції з окремих її категорій у майбутньому Кодексі України про інформацію, внесення відповідних змін до чинного законодавства, яке стосується питань електронного обміну даними, укладення угод у електронній формі тощо. Це питання, що потребують невідкладного вирішення. Створивши режим найбільшого правового сприяння для розвитку електронної комерції в Україні, держава тим самим створить той фундамент, на якому буде будуватися добробут нашої країни в ХХІ столітті.

Проведеним дослідженням не вичерпуються всі аспекти проблеми розвитку та становлення електронної комерції в Україні. Планується продовження розробки даної теми, результати якої можуть бути використані в науковій та практичній діяльності державних органів, що в межах своїх повноважень забезпечують розробку правових норм стосовно впровадження системи застосування електронних мереж телекомунікації з метою здійснення комерційної діяльності.

Додаток А

Дані анкетування осіб,

які здійснюють свою господарську діяльність із

використанням можливостей електронної комерції

(%, 312 осіб., 2007 р.)

№ п/п

Питання

Результати (%)

Досвід роботи:

а) до 1 року

б) від 1 року до 3-х років

в) від 3-х років до 5-ти років

г) понад 5 років

29,4

41,2

22,4

7,0

Чи достатньою мірою Ви інформовані про можливості використання електронної комерції:

а) так

б) ні

в) складно відповісти

78,7

16,4

4,9

Які джерела Вашої інформованості про форми та напрями здійснення електронної комерції:

а) особистий досвід

б) розповіді безпосередніх учасників

в) засоби масової інформації

г) інше

69,5

15,7

11,9

2,9

З якою метою використовуєте електронну комерцію:

а) як виключне джерело заробітку

б) як переважне джерело заробітку

в) як додаткове джерело заробітку

г) з метою отримання інформації для порівняння та можливого її використання в майбутньому

ґ) інше

18,1

24,4

28,2

21,8

7,5

Як, на Вашу думку, використовуються можливості вітчизняного законодавства щодо поширення електронної комерції:

а) повною мірою

б) недостатньо

в) украй незадовільно

16,7

58,2

25,1

Чи досконале, на Ваш погляд, чинне законодавство, що регулює сферу електронної комерції:

а) так

б) ні

20,5

79,5

Чи виникали у Вас конфліктні фінансово-правові ситуації із партнерами у сфері електронної комерції:

а) так

б) ні

в) постійно

41,3

53,9

4,8

Як, на Вашу думку, здійснюється систематизація, аналіз та використання закордонного досвіду ведення електронної комерції:

а) достатньо

б) украй низько

в) не використовується

г) складно відповісти

14,0

38,4

29,6

18,0

Як Ви вважаєте, чим можна пояснити достатньо низький рівень використання сфери електронної комерції в Україні:

а) низьким рівнем матеріально-технічного забезпечення господарюючих суб’єктів

б) необізнаністю із можливостями та перевагами даної сфери

в) непідготовленістю осіб, які працюють на підприємствах, організаціях та установах

г) ставленням держави до даного питання

ґ) невідповідністю вітчизняного законодавства світовим стандартам

д) інше

12,3

11,5

8,1

19,0

42,9

6,2

10.

Що необхідно для підвищення ефективності використання сфери електронної комерції:

а) внесення змін до чинного законодавства

б) покращання інвестиційного клімату

в) проведення роз’яснювальної компанії серед населення країни

г) підвищення рівня життя

37,7

25,0

5,5

31,8

Додаток Б

ПРОЕКТ

ЗАКОН УКРАЇНИ

ПРО ЕЛЕКТРОННУ КОМЕРЦІЮ (ТОРГІВЛЮ)

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Визначення термінів

У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

аутентичність об’єкта/особи – підтвердження дійсності, достовірності, ототожнення об’єкта/особи;

аутентичність даних – підтвердження дійсності, достовірності (перевірка цілісності) даних, тобто щоб дані не були змінені чи замінені;

акредитація – отримання дозволу центром сертифікації ключів на провадження діяльності, пов’язаної з обслуговуванням сертифікатів ключів;

блокування сертифіката ключа – тимчасове зупинення чинності сертифіката ключа;

власник ключа-підпису – фізична чи юридична особа, що володіє ключем підпису, якому відповідає ключ перевірки підпису, належність якого цій особі засвідчена відповідним сертифікатом ключа;

випробувальний орган – державний орган, уповноважений центральним органом виконавчої влади для організації та проведення випробувань засобів електронного підпису на відповідність національним чи міжнародним стандартам з метою надання сертифікату відповідності (якості);

дані для перевірки підпису (ключ перевірки підпису) – дані, такі як коди чи криптографічні ключі, які застосовуються з метою перевірки електронного підпису;

дані, що створюють підпис – виняткові дані, такі як коди чи криптографічні ключі, які застосовуються підписувачем для створення електронного підпису;

комп’ютерна інформаційна система – множина програмно-апаратних засобів, методів і процедур, що застосовуються для створення, передавання, одержання, зберігання, оброблення, знищення, перевірки цілісності або іншої обробки електронних документів;

електронні дані – дані, які формуються, оброблюються, зберігаються, відправляються та отримуються за допомогою електронних засобів;

електронний документ – документ (дані), в якому представлені в електронній формі, включаючи обов’язкові реквізити документа, у тому числі й електронний підпис, та які можуть бути сформовані, передані, оброблені, збережені на матеріальному носії і перетворені/відновлені у візуально сприйняту форму подання. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для сприймання його змісту людиною;

електронні засоби – будь-які програмно-апаратні засоби, що застосовуються в інформаційній системі;

електронна інформація – результат аналітико-системної обробки даних, текстів, кодів, комп’ютерна програма (програмне забезпечення), бази даних або подібне;

електронне повідомлення – документ, який не має обов’язкових реквізитів і дані, в якому представлені в електронній формі та призначені для повідомлення про будь-яку подію;

електронний технічний запис – відображення даних електронних засобів (зокрема, комп’ютера) щодо стану чи перебігу подій, і цей запис створений самостійно технічним пристроєм цілком чи в будь-якій частині;

електронний підпис – дані в електронній формі, які додаються до інших даних або логічно з ними пов’язані і використовуються для встановлення аутентичності даних, з якими вони пов’язані або і до яких належать, та аутентичності підписувача;

електронна торгівля – укладення шляхом обміну електронними документами будь-яких цивільно-правових угод, а також придбання і здійснення із застосуванням електронних засобів інших прав і обов’язків у сфері підприємницької діяльності;

електронний торговець – юридична або фізична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності, що здійснює із застосуванням електронних документів укладення та виконання будь-яких цивільно-правових угод;

засвідчувальний орган – акредитований центр сертифікації ключів, який додатково формує сертифікати ключів для інших постачальників послуг по сертифікації ключів (центрів сертифікації ключів);

засоби електронного підпису – програмний засіб, програмно-апаратний або апаратний пристрої, призначені відповідно для генерації ключів, створення та перевірки електронного підпису;

інформаційний посередник – особа, що від імені іншої особи відправляє, одержує або зберігає електронні документи або надає інші послуги у відношенні таких документів;

компрометація особистого чи таємного ключа – будь-яка подія та/або дія, що призвела або може призвести до несанкціонованого застосування особистого чи таємного ключа;

контролюючий орган – державний орган, уповноважений центральним органом виконавчої влади виконувати контроль відповідності прав і обов’язків акредитованих постачальників послуг по сертифікації ключів, а також здійснювати безпосередньо акредитацію центрів сертифікації ключів;

недозволене використання ключа підпису (використання ключа підпису неналежною особою) – якщо така особа не має наданих власником повноважень на використання, або використання ключа підпису безпосередньо законним підписувачем, але з навмисним порушенням правил системи, для використання в якій цей ключ призначений;

недозволений ключ підпису – означає будь-який ключ підпису, який було загублено, викрадено, прострочено, блоковано, скасовано, отримано з наміром обману або неправомірного використання;

одержувач – особа, якій електронні дані відправляються підписувачем і яка перевіряє електронний підпис, за винятком осіб, що діють як інформаційні посередники у відношенні електронних даних;

особистий ключ – ключ підпису, доступний тільки підписувачу;

підписувач – особа, яка має ключ підпису, використовує його для створення електронного підпису, підписання електронного документа та його відправлення;

посилений сертифікат ключа – сертифікат ключа, який відповідає вимогам цього закону, і виданий акредитованим центром сертифікації ключів;

сертифікат ключа перевірки підпису – електронні дані, що видані центром сертифікації ключів, які пов’язують ключ перевірки підпису, і, можливо, додаткові елементи даних, з об’єктом чи особою, та засвідчують належність ключа перевірки підпису цьому конкретному об’єкту чи особі;

скасування сертифіката ключа – позбавлення сертифіката ключа законної сили до закінчення встановленого (законного) терміну його дії;

таємний ключ – ключ, який використовується як ключ підпису та ключ перевірки підпису і доступний двом або більше суб’єктам взаємовідносин у сфері електронної торгівлі;

центр сертифікації ключів – означає організацію чи фізичну особу, яка видає сертифікати ключів чи надає інші послуги, пов’язані з електронними підписами, у тому числі, розповсюдження, скасування, блокування та поновлення (зняття блокування) сертифікатів ключів, консультацій та інших послуг у сфері електронного підпису, згідно із положеннями цього Закону;

чинний сертифікат ключа – означає сертифікат ключа, термін дії якого не закінчився і який не включено до списку скасованих чи заблокованих сертифікатів ключів.

Стаття 2. Електронні торговці

Електронна торгівля може здійснюватися будь-якими особами, або суб’єктами підприємницької діяльності.

Здійснення діяльності в галузі електронної торгівлі не вимагає отримання будь-якої попередньої ліцензії.

Право здійснювати електронну торгівлю виникає з моменту державної реєстрації юридичної особи або суб’єкта підприємницької діяльності, за винятком випадків, передбачених цим законом.

Стаття 3. Принципи правового регулювання електронної торгівлі

Правове регулювання електронної торгівлі ґрунтується на принципах рівності учасників врегульованих цим Законом відносин, свободи договору, безперешкодного здійснення підприємницької діяльності, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових засобів на всій території України, а також гарантіях судового захисту прав учасників електронної торгівлі.

Фізичні і юридичні особи вільні у встановленні своїх прав і обов’язків на основі договору й у визначенні будь-яких умов договору, що не суперечать діючому законодавству.

Стаття 4. Правове регулювання у сфері електронної торгівлі

Електронна торгівля регулюється цим Законом, іншими нормативними правовими актами, а також угодами сторін.

Законодавство про електронну торгівлю застосовується поряд з іншим законодавством України, що регулює підприємницьку діяльність, а також охорону прав споживачів.

Якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, які передбачені законодавством про електронну торгівлю, застосовуються правила міжнародного договору.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЕЛЕКТРОННИХ ДОКУМЕНТІВ У ЕЛЕКТРОННІЙ ТОРГІВЛІ

Стаття 5. Правове визнання електронних документів

Угоди в сфері електронної торгівлі не можуть бути визнані недійсними тільки на тій підставі, що вони укладені і (або) виконані шляхом обміну електронними документами, за винятком випадків, передбачених цим законом.

Електронний документ не може бути застосовано як оригінал документа, який згідно із законодавством може бути створений лише на паперовому носії, а також документа, який відповідно до законодавства може бути створений лише в одному, оригінальному примірнику, крім випадків існування централізованого сховища оригіналів електронних документів.

У разі, коли законом передбачається вимога нотаріального посвідчення цивільно-правової угоди, така угода, оформлена шляхом створення електронного документа (електронних документів), повинна бути посвідчена електронним підписом нотаріуса, у порядку, встановленому чинним законодавством.

Формати та структура даних, що складають електронний документ (його обов’язкові реквізити) визначаються вимогами відповідних нормативно-правових документів, а також договорами між суб’єктами електронного документообігу.

Стаття 6. Форма угоди в електронній торгівлі

Угода, укладена шляхом обміну електронними документами є аналогом письмової форми угоди, вимоги до якої передбачені цивільним законодавством України.

Стаття 7. Правовий статус електронного підпису

Електронний підпис за своїм статусом має юридичну силу власноручного підпису.

Обов’язок доказування недійсності підпису або угоди покладається на сторону, яка заперечує їх дійсність.

Особливості застосування електронного підпису в органах державної влади, в органах місцевого самоврядування, установах, підприємствах та організаціях державної форми власності визначаються Кабінетом Міністрів України.

У банківській діяльності особливості застосування е-підпису визначаються Національним банком України за погодженням із уповноваженим органом державної влади, який визначений Кабінетом Міністрів України.

Стаття 8. Подання електронних документів як судових доказів

Допускається подання як письмових доказів електронних документів, підписаних за допомогою електронного підпису.

Допустимість доказів не може заперечуватися тільки на тих підставах, що вони представлені у формі електронних документів.

Стаття 9. Оригінал і копії електронного документа

Усі примірники електронного документа, підписані із застосуванням електронного підпису, є оригіналами. Електронний документ не може мати копій в електронному вигляді.

Копії електронного документа можуть бути виготовлені із застосуванням паперового документа і завірені власноручним підписом уповноваженої особи. Копії електронних документів на паперовому носії повинні відповідати вимогам законодавства України.

Стаття 10. Час і місце відправлення й одержання електронного документа

Електронний документ вважається відправленим, коли він надходить в інформаційну систему, що не перебуває під контролем підписувача. Якщо інше не передбачено угодою між підписувачем і одержувачем, час одержання електронного документа визначається в такий спосіб:

якщо одержувач вказує інформаційну систему для цілей одержання такого документа, даних, одержання відбувається в момент, коли електронний документ надходить у зазначену одержувачем інформаційну систему;

якщо електронний документ відправлений в інформаційну систему, що не є зазначеною одержувачем інформаційною системою, – у момент, коли електронний документ надійшов до одержувача, а саме: у момент надходження електронного документа в інформаційну систему одержувача.

Якщо інше не погоджено між одержувачем і підписувачем, електронний документ вважається відправленим у місці, де звичайно перебуває підписувач, і вважається отриманим у місці, де звичайно перебуває одержувач.

РОЗДІЛ 3. УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРІВ У ЕЛЕКТРОННІЙ ТОРГІВЛІ

Стаття 11. Укладення договору шляхом обміну електронними документами

Договір у електронній торгівлі може бути укладений шляхом обміну електронними документами, що дозволяють чітко установити, що документ надходить від сторони за договором. Якщо при укладанні договору застосовуються електронні документи, то умови даного договору і зобов’язання сторін, що випливають з них, не можуть бути оскаржені сторонами тільки на тих підставах, що він укладений шляхом обміну електронними документами.

Стаття 12. Порядок укладення договору в електронній торгівлі

При укладенні договору в електронній торгівлі оферта однієї зі сторін і її акцепт іншою стороною можуть бути відправлені й отримані у вигляді електронних документів.

Пропозиція укласти договір може бути спрямована самим оферентом або інформаційною системою, запрограмованою оферентом або від його імені і діючою автоматично.

Договір визнається укладеним у момент одержання акцепту особою, що направила оферту.

До оферти й акцепту, здійснюваним шляхом обміну електронними документами, застосовуються правила, що належать до визначення часу і місця відправлення й одержання електронного документа.

Отримання електронного документа підтверджується, проте це не означає акцепту, якщо угода між відправником і одержувачем електронного документа не встановлює іншого.

Стаття 13. Умови договору в електронній торгівлі

Оферта, що адресована невизначеному колу осіб, має містити всі істотні умови договору згідно з вимогами чинного законодавства. Така оферта є різновидом реклами.

Договір у сфері електронної торгівлі повинен містити обов'язкові умови:

засоби і процедури укладення договору;
можливість і порядок внесення змін під час узгодження умов договору;
спосіб і порядок акцепту;
спосіб збереження і пред'явлення електронних документів, умови електронного доступу до цієї документації, а також умови надання паперових копій електронних документів.

РОЗДІЛ 4. ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЦЕНТРІВ СЕРТИФІКАЦІЇ КЛЮЧІВ, ВИПРОБУВАЛЬНИХ ТА КОНТРОЛЮЮЧОГО ОРГАНІВ

Стаття 14. Правовий статус центру сертифікації ключів та його акредитація

Центром сертифікації ключів може виступати юридична особа незалежно від форми власності або фізична особа – суб'єкт підприємницької діяльності, яка надає послуги із сертифікації ключів та виконує вимоги, встановлені чинним законодавством України.

Для надання послуг із сертифікації ключів обов'язковим є дозвіл уповноваженого органу.

Центри сертифікації ключів мають право ініціювати добровільну акредитацію або надати на неї згоду; така акредитація проводиться державним контролюючим органом.

Акредитовані центри сертифікації ключів одержують від державного контролюючого органу сертифікат якості, який засвідчує відповідність центру перевіреній технічній та адміністративній надійності, а також наявність необхідного кваліфікованого персоналу.

Обов'язковою є акредитація центрів сертифікації ключів у статусі засвідчувального органу, що формує сертифікати ключів інших центрів сертифікації ключів для забезпечення взаємодії державних та інших постачальників таких послуг, зокрема іноземних, а також виконує функції центрів сертифікації ключів, які ліквідуються.

Порядок акредитації та вимоги, яким має відповідати акредитований центр сертифікації ключів, встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 15. Надання послуг із сертифікації ключів

Реєстрація підписувачів та надання послуг електронного підпису здійснюються центром сертифікації ключів на договірних засадах.

Щоб отримати послугу із засвідчення чинності електронного ключа перевірки електронного підпису сертифікатом, підписувач надає центру сертифікації ключів відповідні відомості.

Сертифікати ключів можуть розповсюджуватися як в електронній формі, так і у вигляді паперових копій.

Стаття 16. Загальні вимоги до центру сертифікації ключів

Постачальник послуг сертифікації ключів повинен відповідати визначеній адміністративній надійності: мати відповідне забезпечення для виконання своїх обов'язків щодо компенсації користувачам послуг збитків, які можуть виникнути внаслідок порушення постачальником послуг вимог законодавства України, через невідповідність продуктів електронного підпису, які він використовує, або через будь-які технічні відмови обслуговування, що завдали збитків користувачу. Обсяг та форму забезпечення визначає Кабінет Міністрів України.

Послуги із сертифікації ключів може надавати виключно суб'єкт підприємницької діяльності, який підтверджує визначену адміністративну та технічну надійність, а також кваліфікаційний рівень відповідно до вимог, визначених нормативно-правовими актами.

Стаття 17. Права та обов'язки центру сертифікації ключів

Центр сертифікації ключів має право:

надавати послуги електронного підпису та обслуговувати сертифікати ключів;
отримувати та перевіряти інформацію, необхідну для реєстрації підписувача і формування сертифіката ключа, безпосередньо у власника ключа підпису чи його уповноваженого представника.

Центр сертифікації ключів зобов'язаний:

встановлювати під час формування сертифіката електронного ключа належність ключа підпису та відповідного особистого ключа підписувачу;
забезпечувати охорону та захист персональних даних щодо підписувача згідно з вимогами чинного законодавства;
перевіряти законність звернень про скасування і блокування сертифікатів електронних ключів та зберігати документи, на підставі яких були скасовані або блоковані сертифікати цих ключів;
цілодобово приймати заяви про скасування, блокування та поновлення сертифікатів е-ключів від їх власників;
забезпечувати цілодобово доступ користувачів до сертифікатів ключів та відповідних електронних реєстрів через загальнодоступні телекомунікаційні канали;
забезпечувати зберігання сформованих сертифікатів ключів протягом терміну, передбаченого чинним законодавством для зберігання відповідних паперових документів;
вживати заходів щодо виключення можливості фальсифікації, викривлення точного часу під час надання послуг фіксування часу;
надійно ідентифікувати осіб, які звертаються за отриманням сертифіката ключа;
на вимогу заявника-підписувача – надати йому псевдонім;
забезпечувати функціонування швидкого і безпечного надання довідкових послуг та невідкладне й безпечне анулювання послуг;
забезпечувати чітке визначення дати й часу видачі і анулювання сертифіката ключа.

Центрам сертифікації ключів забороняється вимагати від заявника-підписувача придбання будь-яких товарів чи послуг від центру сертифікації ключів або від спорідненої чи пов'язаної особи центру як обов'язкову умову надання послуг.

Центри сертифікації ключів повинні забезпечувати надійність у межах, необхідних для постачання послуг із сертифікації.

Забороняється:

зберігання ключа підпису центру сертифікації ключів інакше, ніж із застосуванням надійних засобів підпису;
зберігання особистих ключів підписувачів та ознайомлення з ними в центрі сертифікації ключів.

Стаття 18. Зобов'язання щодо збереження персональних даних

Інформація щодо власника ключа підпису чи його довіреної особи, яка стала відомою центру сертифікації ключів у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є персональними даними.

Персональними даними є:

дані про особу, які не є обов'язковими щодо сертифіката ключа і згоду на розголошення яких особа не надавала;
операції, які були проведені із запитом сертифіката ключа на користь чи за дорученням власника ключа;
інформація про системи захисту електронної інформації центру сертифікації ключів та його клієнтів;
ключі підпису та коди, що застосовуються центром сертифікації ключів чи його клієнтом для захисту електронної інформації.

Центри сертифікації ключів зобов'язані забезпечити збереження персональних даних шляхом:

обмеження кола осіб, що мають доступ до персональних даних;
організації спеціального діловодства з документами, що містять персональні дані;
застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;
застосування застережень щодо збереження персональних даних та відповідальності за їх розголошення в договорах і угодах між центром сертифікації ключів і його клієнтом.

Інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить персональні дані, розкривається центрами сертифікації ключів:

на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;
на письмову вимогу суду або за рішенням суду;
органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України – виключно у випадках порушення кримінальної справи на їх письмову вимогу стосовно операцій за конкретний проміжок часу за сертифікатами ключів конкретної юридичної або фізичної особи.

Винні у порушенні порядку розкриття та застосування персональної інформації несуть відповідальність згідно із законодавством України.

Стаття 19. Скасування, блокування та поновлення сертифіката ключа

Центр сертифікації ключів негайно скасовує сформований ним сертифікат ключа в разі:

закінчення терміну чинності сертифіката ключа;
подання заяви власника ключа підпису або його представника;
припинення діяльності юридичної особи – власника ключа підпису;
смерті фізичної особи – власника ключа підпису або оголошення його померлим за рішенням суду;
визнання власника ключа підпису недієздатним за рішенням суду;
надання власником ключа підпису недостовірних даних;
компрометації ключа підпису.

Центр сертифікації ключів негайно блокує сертифікат ключа в разі:

заяви власника ключа підпису або його уповноваженого представника;
вимоги суду, прокуратури, слідства з метою запобігання злочину або іншого правопорушення;
отримання неоднозначних даних про компрометацію.

Блокований сертифікат ключа поновлюється:

за заявою власника ключа або його представника;
у разі встановлення недостовірності даних про компрометацію особистого ключа підпису і за згодою його власника.

Стаття 20. Припинення діяльності центру сертифікації ключів

Центр сертифікації ключів припиняє свою діяльність відповідно до законодавства України.

Для припинення діяльності центр сертифікації ключів повідомляє про свій намір контролюючий орган, засвідчувальний орган та підписувачів за три місяці.

До припинення діяльності центр сертифікації ключів передає сертифікати ключів, відповідні реєстри сертифікатів ключів та документовану інформацію, що підлягає обов'язковій передачі, іншому центру сертифікації ключів за його згодою, а у разі відсутності такої згоди – контролюючому органу чи визначеному ним засвідчувальному органу.

Порядок передачі сертифікатів ключів, відповідних реєстрів сертифікатів ключів та документованої інформації, що підлягають обов'язковій передачі, визначається контролюючим органом.

Стаття 21. Відповідальність центру сертифікації ключів

Постачальник послуг із сертифікації ключів несе відповідальність за порушення вимог чинного законодавства чи відмову в наданні послуг з інших технічних причин, що призвело до завдання збитків клієнтам чи третім особам, які вони несуть від того, що довіряють даним у сертифікатах ключів чи в послугах фіксування часу.

Стаття 22. Права та обов'язки підписувачів у відносинах з сертифікаційними центрами

Підписувач має право:

вимагати надання центром сертифікації підтвердження його надійності та кваліфікаційного рівня, згідно з вимогами чинного законодавства;
вимагати скасування, блокування або поновлення свого сертифіката ключа;
оскаржити дії чи бездіяльність центру сертифікації ключів у судовому порядку.

Підписувач має також право доступу до інформації щодо діяльності центру сертифікації ключів, який зобов'язаний на вимогу власника ключа, клієнта центру сертифікації ключа, надати:

відомості, які підлягають обов'язковій публікації, про фінансові показники діяльності центру та його економічний стан;
перелік керівників центру сертифікації ключів та його відокремлених підрозділів, а також фізичних та юридичних осіб, які беруть активну участь у діяльності підприємства;
перелік послуг, що надаються центром сертифікації ключів;
ціну послуг;
іншу інформацію та консультації з питань надання послуг сертифікації ключів.

Підписувач зобов'язаний:

зберігати особистий ключ підпису в таємниці;
своєчасно повідомляти центр сертифікації ключів про зміну даних, відображених у сертифікаті ключа;
виконувати інструкцію, письмово розроблену відповідно до вимог чинного законодавства, надану йому центром сертифікації ключів, згоду з якою власник ключа повинен підтвердити окремим підписом.

Стаття 23. Функції контролюючого органу

Функції контролюючого органу здійснює орган, спеціально уповноважений Кабінетом Міністрів України.

Контролюючий орган перевіряє дотримання вимог цього Закону центрами сертифікації ключів.

У разі невиконання або неналежного виконання обов'язків та виявлення порушень вимог, установлених для центру сертифікації ключів, контролюючий орган негайно вживає заходів, передбачених законодавством.

Контролюючий орган здійснює акредитування центрів сертифікації ключів та надає необхідні для їх діяльності кваліфікаційні свідоцтва щодо відповідності вимогам цього Закону (сертифікат відповідності).

Контролюючий орган здійснює функції акредитування на підставі Положення про надання сертифіката відповідності акредитованим центрам сертифікації ключів.

Контролюючий орган має право видавати розпорядження щодо вилучення (скасування) сертифіката відповідності акредитованого центру сертифікації ключів у разі, якщо акредитований центр сертифікації ключів або припиняє свою діяльність, або не виконує вимоги чинного законодавства.

Контролюючий орган має право заборонити центру сертифікації ключів надавати послуги із сертифікації ключів тимчасово чи повністю, якщо центр:

не відповідає вимогам надійності згідно з вимогами чинного законодавства;
не відповідає вимогам щодо кваліфікації персоналу.

Контролюючий орган має право заблокувати сертифікат ключа, якщо встановлено факт підроблення сертифіката ключа чи виявлено недоліки захисту надійних засобів підпису центру сертифікації, які допускають непомітне підроблення чи непомітне перекручення кваліфікованого електронного підпису центру сертифікації ключів.

Контролюючий орган забезпечує в будь-який час та відкрито доступну, актуальну інформацію щодо акредитованих центрів сертифікації ключів. Ця інформація повинна надаватися способом, що дозволяє отримувачу перевірити її достовірність і цілісність.

Контролюючий орган може делегувати частину своїх повноважень іншій організації, установі. Делегування таких повноважень не знімає відповідальності з контролюючого органу за якісне виконання функцій, визначених чинним законодавством.

РОЗДІЛ 5. ІНФОРМАЦІЙНІ ПОСЕРЕДНИКИ

Стаття 24. Послуги інформаційних посередників

Учасники електронної торгівлі з метою обміну електронними документами, а також збереження електронних документів можуть звертатися до послуг інформаційних посередників. Послуги інформаційних посередників полягають у передачі електронних документів телекомунікаційними мережами, а також наданні учасникам електронної торгівлі доступу до телекомунікаційної мережі. Передача електронних документів і надання доступу до телекомунікаційної мережі включають автоматичне і короткочасне збереження переданих електронних документів з винятковою метою здійснити їх передачу телекомунікаційною мережею.

Інформаційний посередник не несе юридичної відповідальності, пов'язаної зі змістом переданого ним електронного документа за таких умов:

інформаційний посередник не є підписувачем електронного документа;
інформаційний посередник самостійно не визначав одержувача електронного документа;
інформаційний посередник не формував зміст електронного документа.

Інформаційний посередник не несе юридичної відповідальності за збереження електронних документів при автоматичному і короткочасному збереженні даних документів з метою їхньої передачі, здійснюваної за доручення учасника електронної торгівлі.

Інформаційний посередник не зобов'язаний контролювати і перевіряти законність переданих і збережених електронних документів, за винятком випадків, передбачених законодавством України.

Стаття 25. Зобов'язання інформаційних посередників

Інформаційний посередник повинен зберігати таємницю електронних повідомлень і документів, маршрути сполучень, типи і протоколи сполучень та іншу інформацію щодо змісту як самих повідомлень і документів, так і дій своїх клієнтів або абонентів.

Будь-який вид перехоплення чи контролю над електронними документами та повідомленнями іншими суб'єктами, відмінними від відправників та одержувачів, не допускається.

Зміст електронного документа чи повідомлення, запису та протоколи комунікаційних сполучень щодо цього документа/повідомлення розкриваються та надаються інформаційним посередником:

клієнтам або абонентам, чи їх уповноваженим представникам, якими це повідомлення створене чи яким воно передається або призначається;
судам, органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України у справах, що перебувають у їх провадженні;
іншим особам у разі наявності письмового дозволу абонента або клієнта.

Інформація щодо підписувача, одержувача, угоди між ними, тощо, яка стала відомою інформаційному посереднику в процесі обслуговування останніх та взаємовідносин з ними чи третім особам при наданні послуг і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди підписувачу або одержувачу, є персональними даними.

Інформаційний посередник зобов'язаний забезпечити збереження персональних даних шляхом:

обмеження кола осіб, що мають доступ до персональних даних;
застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації.

Інформація, яка містить персональні дані, розкривається інформаційними посередниками:

на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;
на письмову вимогу суду або за рішенням суду;
органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України – виключно в випадках порушення кримінальної справи на їх письмову вимогу.

Особи, винні в порушенні порядку розкриття та використання персональної інформації, несуть відповідальність згідно із законами України.

Стаття 26. Функції Кабінету Міністрів України

Для здійснення вимог цього Закону Кабінет Міністрів України уповноважується щодо визначення порядку виконання таких функцій:

оформлення зобов'язань постачальників послуг щодо сертифікації ключів під час реєстрації підприємства, а також під час ліквідації підприємства;
затвердження порядку акредитування центрів сертифікації ключів;
визначення форми та розміру забезпечення надійності центру сертифікації ключів, згідно із чинним законодавством;
призначення випробувального органу, відповідального за організацію та проведення випробувань і сертифікацію безпеки засобів електронного підпису на відповідність національним та/чи міжнародним стандартам з метою надання сертифіката відповідності (безпеки);
затвердження порядку роботи та контролю, а також регламентування діяльності і організацію контролю за діяльністю такого уповноваженого органу;
визнання зарубіжних уповноважених випробувальних органів щодо надійних засобів електронного підпису;
затвердження методу та порядку встановлення рівноцінної надійності іноземних сертифікатів ключів, електронних підписів та засобів електронного підпису.

Стаття 27. Визнання іноземних сертифікатів ключів

В Україні визнаються іноземні сертифікати ключів, які були засвідчені згідно із законодавством держав їх видачі, відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Стаття 28. Прикінцеві положення

Цей Закон набуває чинності після спливу шести місяців з дня його опублікування.

Кабінет Міністрів України протягом місяця має:

визначити випробувальний та контролюючий органи;

затвердити перелік норм та стандартів щодо електронного підпису;

ухвалити інші нормативно-правові акти, передбачені цим Законом;

Національний банк України протягом шести місяців повинен привести свої нормативно-правові акти у відповідність до цього Закону.

Кабінет Міністрів України до 1 січня 2009 року має забезпечити:

впровадження в Україні інформаційної безпеки на рівні не нижче європейських та міжнародних стандартів;

затвердження процедури визнання сертифікатів безпеки та відповідно перелік випробувальних центрів інших держав, сертифікати безпеки яких визнаються в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Конституція України // ВВР, 1996, № 30, ст. 141;

Кодекси України

2.Бюджетний кодекс України 21 червня 2001 року № 2542-III // ВВР, 2001, № 37-38, ст. 189;

3.Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року № 436-IV // ВВР, 2003, № 18, № 19-20, № 21-22, ст. 144;

4.Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року № 1798-XII // ВВР, 1992, № 6, ст. 56;

5.Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року № 2341-III // ВВР, 2001, № 25-26, ст. 131;

6.Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року, № 1000-05 // ВВР, 1961, № 2 ст. 15;

Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року // ВВР, 1984, додаток до № 51, ст. 1123;
Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року № 1618, ВВР, 2004, № 40-41, 42, ст. 492;
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435 // ВВР, 2003, № 40-44, ст. 356;

Закони України

Про електронні документи та електронний документообіг: Закон України від 22 травня 2003 року № 851-IV // ВВР, 2003, № 36, ст. 275;
Про електронний цифровий підпис: Закон України від 22 травня 2003 року № 852-IV // ВВР, 2003, № 36, ст. 276;
Про Національну програму інформатизації: Закон України від 4 лютого 1998 року № 74/98-ВР // ВВР, 1998, № 27-28, ст. 18;
Про телекомунікації: Закон України від 18 листопада 2003 року № 1280-IV // ВВР, 2004, № 12, ст. 155;
Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 року № 2657-XII // ВВР, 1992, № 48, ст. 650;
Про Національну програму інформатизації: Закон України від 4 лютого 1998 року № 74/98-ВР // ВВР, 1998, № 27-28, ст. 181;
Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах: Закон України від 31 травня 2005 року № 2594-IV // ВВР, 2005, № 26, ст. 347;
Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 1 червня 2000 року № 1775-III // ВВР, 2000, № 36, ст. 299;
Про інвестиційну діяльність: Закон України від 18 вересня 1991 року № 1560-XII // ВВР, 1991, № 47, ст. 646;
Про захист прав споживачів: Закон України від 12 травня 1991 року № 1023-XII// ВВР, 1991, № 30, ст. 379;
Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ // ВВР, 2001, № 5-6, ст. 30;
Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом: Закон України від 28 листопада 2002 року № 249-ІV // ВВР, 2003, № 1, ст. 2;
Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні: Закон України від 10 грудня 1997 року № 710 // ВВР, 1998, № 15, ст. 67;
Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди): Закон України від 15 березня 2001 року № 2299-III // ВВР, 2001, № 21, ст. 103;
Про режим іноземного інвестування: Закон України від 19 березня 1996 року № 93/96-ВР // ВВР, 1996, № 19, ст. 80;
Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг: Закон України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ // ВВР, 2002, № 1, ст. 1;
Про платіжні системи та переказ грошей в Україні: Закон України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ // ВВР, 2001,№ 29, ст.137;
Про обов’язковий примірник документів: Закон України від 09 квітня 1999 року № 595-XIV // ВВР,1999, № 22-23, ст. 199;
Про міжнародний комерційний арбітраж: Закон України від 24 лютого 1994 року № 4002-XII // ВВР, 1994, № 25, ст. 198;
Про підтвердження відповідності: Закон України від 17 травня 2001 року № 2406-III // ВВР, 2001, № 32, ст. 169;

Нормативні акти Президента України

Указ Президента України «Про деякі заходи щодо захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних» від 24 вересня 2001 року № 891/2001;
Указ Президента України «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» від 31 липня 2000 року № 928/2000;
Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 – 2004 рр. Послання Президента України до Верховної Ради України / Урядовий кур’єр, 2000. – № 16;
Указ Президента України «Про Положення про порядок здійснення криптографічного захисту інформації в Україні» від 22 травня 1998 року № 505;
Указ Президента України «Положення про Департамент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України» від 06 жовтня 2000 року № 1120;

Нормативні акти Кабінету Міністрів України

Розпорядження Кабінету Міністрів України «Концепція розвитку телекомунікацій в Україні до 2010 року» від 07 червня 2006 р. № 316-р;
Постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи “Електронний Уряд”» від 24 лютого 2003 р. № 208;
Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Концепції технічного захисту інформації в Україні» від 08 жовтня 1997 р. № 1126;

Наукова, довідкова та інша література

Александров Д.К. Електронно-цифрова форма договору // www.vic.spb.ru/law/doc/a111.htm, станом на 23.04.2005;

Ананько А. Укладення договорів шляхом електронного обміну даними // http://www.russianlaw.net/law/doc/al23.htm, станом на 10.05.2006;

Ананько А. Електронна форма правочину в міжнародній торгівлі // http://www.russian.law.net/law/doc/a124.htm, станом на 11.01.2005;

Англо-російський словник з мереж та мережевих технологій / Укл. С.Б. Орлов – М.: Солон, 1997. – 302 с;

Антонов В.М., Бондарчук Ю.В. Банківська система та електронна комерція як інформаційні ресурси: Навчальний посібник. – К: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2002. – 56 с;

Бабенко B.C. Дві книги про віртуальну реальність // Праці Лабораторії віртуалістики Інституту проблем людини РАН. – М.: Інститут проблем людини РАН, 2001. – № 3. – С. 85;

Бабенко Л.К., Биков В.А., Макаревич О.Б., Спірідонов О.Б. Нове в технології електронного бізнесу та безпеки. – М.: Радіо і зв'язок, 2001. – 376 с;

Багрин Ю. Н. INTERNET – нові інструменти в маркетинговій діяльності підприємств / У збірнику тез доповідей конференції "Internet-комерція-2000". – К.: 2000, http://www.ecworld.com.ua:8101/ic99/bagrin.html, станом на 02.02.2002;

Багрин Ю. Н. Інтернет як новий маркетинговий канал / Журнал "Маркетинг і реклама", № 11/1999, http://www.i-m.kiev.ua/publ/1.htm, станом на 17.02.2000;

Балабанов I.T. Інтерактивний бізнес. – СПб. – 2001. – 342 с;

Баранов А. Цифрове законодавство. – К., Дзеркало тижня. – № 20 (395) від 01.06.2002 р.;

Баранов А.А. Цифрове законодавство // www.zerkalo-nedeli.com/ie/show/395/34921, станом на 20.07.2005;

Баранов А.А., Брижко В.М., Базанов Ю.К. Права людини та захист персональних даних. – К.: Державний комітет зв'язку та інформатизації України, 2000. – 280 с;

Баско Ф. В2В в Росії: проблеми та перспективи. – eCommerce World. – 2005. – № 3. – С. 22-24;

Бастрикова С.А. Інтернет в системі взаємодії держави та громадянського суспільства, що формується, Російської Федерації: Дис... канд. політол. наук. – М., 2003. – 145 с;

Батурин Ю.М. Деякі правові проблеми відносин, пов'язаних з використанням мережі Інтернет / Телекомунікації та право: питання стратегії. / За ред. Ю.М.Батурина. – М.: Центр "Право і ЗМІ", 2000. – 324 с;

Беззубцев О.А., Мартинов В.Н., Мартинов В.М. Деякі питання правового забезпечення використання ЕЦП // http://www.ibusiness.ru/egover/19956, станом на 16.04.2004;

Бєлоусов А. Правові аспекти використання IT-технологій: електронна комерція. http://www.crime-research.ru, станом на 19.02.2005;

Бенеско Г. З електронним бізнесом – у третє тисячоліття // "Світ електронної комерції". – 2001. – № 1 – С. 23-28;

Бєляков К. До питання щодо загальнодержавної програми "Електронна Україна" // Правова інформатика. – № 2. – 2005. – С. 30-34;

Бірюков В. Письмові правочини за законодавством Польщі // Підприємництво, господарство i право. – 2003. – № 4. – С. 80;

Бойчун О. В. Технологія комерційних та грошових операцій в Internet / У збірнику тез доповідей конференції "Internet-комерція-2000". – К.: 2000, http://www.ecworld.com.ua:810l/ic99/e-comm.html, станом на 06.02.2001;

Борщев В.Г Становлення та розвиток підприємницької діяльності в інтернет-економіці. Дис... канд. економ. наук. СПб., 2004. – С. 16-17;

Боротьба з порушеннями авторських прав у мережі Інтернет: спроба саморегулювання. Коментар центру "Право і ЗМІ" / Міжнародний бюлетень "Законодавство і практика засобів масової інформації". – 1999, вип. 3 (55);

Братусь С.Н. Юридична відповідальність і законність. – М.: Юрид. літ., 1976. – 153 с;

Брижко В., Базанов Ю., Харченко Л. Ліцензування прав на інформаційні ресурси. – К.: Національне агентство з питань інформатизації при Президентові України, 1997. – 132 с;

Брижко В., Цимбалюк В., Швець М, Коваль М., Базанов Ю. Е-майбутнє та інформаційне право; За ред. доктора економічних наук, професора, члена-кореспондента Академії правових наук України М.Швеця // 2-е вид., доп.. – К.: НДЦПІ АПрН України. – 2006. – 302 с;

Брижко В.М. Правовий механізм захисту персональних даних: Монографія / За заг. ред. д.е.н., професора, заслуженого діяча науки і техніки України М.Я. Швеця та д.ю.н., професора Р. А. Калюжного. – К.: Парлам. вид-во, 2003. – 120 с;

Брижко В.М., Швець М.Я. До питання е-торгівлі та захисту персональних даних // Правова інформатика. – № 1. – 2007. – С. 12-25;

Брижко В.М., Цимбалюк В.С. та ін. Е-майбутнє та інформаційне право / За ред. доктора юридичних наук, професора Р.А.Калюжного, доктора економічних наук, професора Н.Я.Швеця. – К.: "Інтеграл", 2002. – 264 с;

Василенко Л.А. Інтернет в інформатизації державного управління. Соціолого-методологічний аналіз: Автореф. дис... д-ра соціол. наук. – М., 2000. – 323 с;

Васильєва Н.М. Електронна комерція як правова категорія // Юрист. - № 5. – 2006. – С. 2-6;

Вершинін А.П. Електронний документ: правова форма та доказ у суді. – М.: Городециздат, 2000. – 242 с;

Вихорев С. Закон про ЕЦП прийнято. Що далі? // http://www.cio-world.ru/bsolutions/analytics/21889, станом на 13.03.2004;

Виявлення та розслідування злочинів, що вчиняються у сфері інформаційних технологій: Наук.-практ. посіб. / Б.В. Романюк, В.Д. Гавловський, М.В. Гуцалюк, В.М. Бутузов. – К.: Вид-во. Паливода А.В., 2004. – 144 с;

Войникас Е.А., Якушев М.В. Інформація. Власність. Інтернет: Традиція та новели в сучасному праві. – М.: Валтерс Клувер, 2004. – С. 75;

Волков С. Система електронних платежів PayCash / У збірнику тез доповідей на семінарі – "Електронна комерція – шлях успішного бізнесу в Росії". – М.: 2000, http://www.magazin.ru/tez.html, станом на 18.09.2001;

Волков С., Достов В. Платіжні механізми сучасного Internet / Журнал "Світ Internet", № 5/2000. – с. 22-28;

Волокітін А.В., Маношкін А.П., Солдатенков А.В., Савченко С.А., Петров Ю.А., Лопаткин С.В. Електронна комерція: Навч. посіб. за заг. ред. Реймана Л.Д. – М.: НТЦ "ФІОРД-ІНФО", 2002. – 272 с;

Волчков А.А. Кому потрібен закон "Про електронний цифровий підпис"? // Захист інформації. Конфідент. – 2002. – № 3. – С. 3-7;

Вступ до інформаційної культури та інформаційного права / Цимбалюк В.С., Брижко В.М., Калюжний Р.А., Швець М.Я., Гавловський В.Д., Попович В.М., Яременко О.І // За заг. ред. д.е.н., професора, заслуженого діяча науки і техніки України М.Я. Швеця та д.ю.н., професора Р. А. Калюжного. – Ужгород: "ІВА", 2003. – 240 с;

Гадасін В. А., Конявський В. А. Від документа – до електронного документа. Системні основи. – М.: РФК-Імідж Лаб, 2001. – 218 с;

Герасимов Б.М. Проблеми російського інформаційного законодавства // Інформаційні ресурси Росії. – 1996. – № 6;

Гозалан М. E-метаморфози ділового середовища // http://www.bizon.ru/viewarticle.phtml?id=53, станом на 28.12.2004;

Голдовський І. Безпека платежів в Інтернеті – СПб: Пітер, 2001. – 240 с;

Голубєв В.О., Гавловський В.Д., Цимбалюк В.С. Інформаційна безпека: проблеми боротьби зі злочинами у сфері використання комп'ютерних технологій // За заг. ред. док. юр. наук, професора Р.А.Калюжного. – Запоріжжя: "Просвіта", 2001. – 252 с;

Господарський кодекс України. – К.: Юрисп, 2003. – 208 с;

Громов Д.Є. Електронна комерція: розвиток в Росії. Соціальні проблеми права: збірник статей. – Випуск другий. – М., 2001. – С. 140-148;

Гуцалюк М.В. Безпека Інтернет-торгівлі // Правова інформатика. – № 1. – 2007. – С. 26-28;

Гуцалюк М.В., Гайсенюк Н.А. Організація захисту інформації; Навчальний посібник. – К.: Альтерпрес, 2005. – 244 с;

Директива Європейського Парламенту і Ради 2000/31/ЄС "Про деякі правові аспекти інформаційних суспільних послуг, зокрема електронної комерції на внутрішньому ринку" від 8 червня 2000 року // www.liga.net/zakon/ligazakon.html, станом на 22.07.2002;

До парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні // Правова інформатика: науковий журнал НДЦПІ АПрН України. – № 3 (7). – 2005. – C. 5-7;

Достов В. Роздрібна Е-торгівля – тиха чи гучна фікція? / У збірнику тез доповідей на семінарі "Електронна комерція – шлях бізнесу в Росії". – М.: 2000, http://www.magazin.ru/tez.html, станом на 18.06.2002;

Дриганов В. Основні аспекти правового регулювання електронної комерції в Білорусі та за кордоном // www.russianlaw.net/luw/doc/all6.htm, станом на 22.07.2005;

Дутов М. Правові проблеми електронного документа // Підприємництво, господарство i право. – 2002. – № 4. – С. 33-35;

Дутов М. Правові проблеми електронного документообігу // Право України. – 2002. – № 6. – С. 122-124;

Дутов М. Порівняльний аналіз європейського законодавства в галузі електронного документообігу // Підприємництво, господарство i право. – 2002. – № 8. – С. 25-28;

Дутов М.М. Правове забезпечення розвитку електронної комерції: Автореф. дис... канд. юрид. наук. – Донецьк, 2003. – 17 с;

Дутов М.М. Правове забезпечення розвитку електронної комерції: Дис... канд. юрид. наук. – Донецьк, 2003. – 196 с;

Електронна комерція: Навч.посібник / А.М.Береза, І.А.Козак, Ф.А.Шевченко та ін. – К.: КНЕУ, 2002. – 326 с;

Електронна комерція: Навч.посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 384 с;

Єлісєєв І. Про криптографію – не шифруючись. – eCommerce World. – 2001. – № 2. – С. 14-18;

Європа на шляху до інформаційного суспільства. Матеріали Європейської комісії 1994 – 1995 рр. – К.: ДКЗІ, 2000. – 176 с;

Желіховський В. Електронна комерція як стимулятор розвитку правовідносин у мережі Інтернет // Правова інформатика: науковий журнал НДЦПІ АПрН України. – № 4 (12). – 2006. – C. 68-73;

Жилінкова И. Договір про надання послуг доступу в Інтернет / Підприємництво, господарство i право. – К. – 2004. – № 11. – С. 3-6;

Жилінкова І. Правове регулювання Інтернет-відносин // Право України. – 2003. – № 5. – С. 132-136;

Завідов Б.Д. Електронний цифровий підпис. Правове значення // М.: ІНІОН, – 2001. – 21 с;

Закон Італійської Республіки від 01.03.1997 року "Закон Бабаніні" // http:// www.bmck.сom/italy-t.htm#21, станом на 11.10.2004;

Закон Республіки Бєларусь від 10.01.2000 року "Про електронний документ" // http://law/intergroup.ru/infolaw/zakon/phtml?file=belarus, станом на 12.12.2003;

Закон Російської Федерації від 10.01.2002 року "Про електронний цифровий підпис" // www.russianlaw.net/law/Iaws/t18.htm, станом на 10.02.2004;

Закон Туркменістану від 19.12.2000 року "Про електронний документ"// http:// law/intergroup.ru/infolaw/zakon/phtml? File=turk, станом на 15.07.2003;

Закон штату Юта США від 1.05.1995 р. "Про електронний підпис" // http:// www.le.state.ut.us/-code/TITLE46/46_03.htm, станом на 14.11.2003;

Захарова М. З чого починається розвиток або проблеми Е-бізнесу. – http:// www.newsib.cis.ru/2004_50/newth_l.html, станом на 20.01.2005;

Казанцев С. Тенденції розвитку та можливості прогнозу в сфері комп'ютерної інформації в Росії // Інформатизація та інформаційна безпека правоохоронних органів. – М.: Головне управління МВС Росії, 2005. – 488 с;

Ільїчов С.К. Особливості оподаткування в сфері електронної комерції. М.: МаркетДС, 2004. – С. 12;

Інформатика для юристів та економістів / За ред. С.В. Симоновича та ін. – СПб.: Пітер, 2001. – 687 с;

Інформаційне право та право інформаційного суспільства. / Телекомунікації та право: питання і відповіді /За ред. Ю.М.Батурина. М., Центр "Право і ЗМІ", 2000. – 324 с;

Кірін В.І. Нормативне правове регулювання використання документів в електронній формі // Інформатизація та інформаційна безпека правоохоронних органів. – М.: Головне управління МВС Росії, 2004. – 425 с;

Климович Л. Електронна комерція в інтернаціоналізації підприємницької діяльності. – Білоруський журнал міжнародного права та міжнародних відносин. – 2003. – № 1. – С. 12-16;

Кобелєв О.А., Резго Г.Я., Скиба В.І. Електронна комерція, Москва, 2003 р. – 211 с.

Ковтунець В.В. Становлення електронного бізнесу в Україні // http://www.nam.kiev.ua/are/n_1-2/kovtun.htm, станом на 13.07.2004;

Кожухов А. Справжні контракти у віртуальному світі // Юридична практика. – 2001. – 22 лютого. – С. 4;

Компанієць Н. Підприємство в Мережі / Журнал "Hi-Tech панорама" (додаток до журналу "Chip"), № 8 /2001. – С. 20-21;

Комп'ютерні системи та мережі / За ред. Косарєва В. П. – М.: Фінанси і статистика, 1999. – 247 с;

Копилов В.А. Інформаційне право: Підручник. – 2-е видання, перероблене і доп. – М.: "Юристъ", 2002. – 512 с;

Кохановська О. Правові питання у сфері електронної комерції в Україні // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали VIII регіональної науково-практичної конференції. 13-14 лютого 2002 р. – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2002. – 312 с;

Кочових І. Головний Закон Всесвіту. – Вінниця: "Антекс", 2001. – 48 с;

Креденець О.В. Стан, тенденції та перспективи розвитку електронної комерції у світі та Україні // Вісник Львівської комерційної академії. – Серія економічна, випуск 19. – Львів: Вид-во Львівської комерційної академії, 2005. – 498 с;

Кротов М. Пояснювальна записка проекту модельного закону "Про електронний цифровий підпис" // http://www.iсe.ru/exp/30, станом на 15.09.2004;

Кульченко М.В. Роль електронної комерції в сучасних міжнародних економічних відносинах: Автореф. дис... канд. економ. наук. – М., 1999. – 25 с;

Ларін Ф. Продюсування е-процесів. – http://www.manage.ru/ management/producebp.shtml, станом на 04.04.2003;

Лебедєв А.Н. Що таке електронні документи в Росії? (техніка і закони) // http://vlarin.chat.ru/lancrypto/2.htm, станом на 14.10.2004;

Леонович Є. Електронний документ: скромне сьогодення, велике майбутнє // Центр нормативно-правової інформації. – 2001. – № 8. – С. 9-15;

Леонтьєв К.Б. Коментар до Федерального закону РФ "Про електронний цифровий підпис", Москва, 2003 р. – 24 с;

Литвинович М. Обережно, "цифрова нерівність"! // "Світ електронної комерції". – 2001. – № 1;

Литовко С. Оформлення договорів: печатка, підпис та реквізити // Журнал нормативно-правової інформації. – 2001. – № 35. – С. 42-27;

Лігоненко Л. Роздрібна торгівля України у дзеркалі світових тенденцій розвитку галузі // Вісник Київського національного торговельно-економічного університету. – 2005. – № 6. – С. 12-22;

Макарова М.В. Електронна комерція: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр "Академія", 2002. – 272 с;

Малько А.В. Право громадянина на інформацію // Суспільні науки і сучасність. –1995. – № 5;

Мальцев Ю.В., Молчанов В.В., Шерстобітов А.Є. Правове регулювання електронного документообігу в банківській практиці // Цивільно-правове регулювання банківської діяльності. – М., 1994. – С. 34-41;

Мартинов С.В. Питання боротьби зі злочинами в сфері електронної комерції // Інформатизація та інформаційна безпека правоохоронних органів. – М.: Головне управління МВС Росії, 2005. – 488 с;

Марущак А.І. Правомірні засоби доступу громадян до інформації: науково-практичний посібник. – Біла Церква: Вид-во "Буква", 2006. – 432;

Марченко А. Попередні міркування до побудови законодавчої основи широкого застосування електронних засобів зв'язку // http://www.ice.ru/ехр/20316, станом на 11.03.2004;

Матвієнко-Зубенко І.І. Електронна торгівля товарами й інформацією та її вплив на розвиток зовнішньоекономічних зв’язків // Сборник научных трудов. – Донецк: ДонНУ, 2001. – 600 с;

Медведовский И. Д., Семьянов П. В., Леонов Д. Г. Атака на Internet. – М.: Издательство ДМК, 1999. – 193 c;

Мельников В.В. Защита информации в компьютерных системах. – М.: Финансы и статистика, 2004. – 364 с;

Мелюхин И.С. Информационное общество: достижения, проблемы, тенденции развития. – М.: МГУ, 1999. – 208 с;

Міщенко В. Правове регулювання розвитку ринку фінансових послуг на основі електронної комерції – К., Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 11. – С. 70-74;

Міщенко В.І., Шаповалов А.В., Юрчук Г.В. Електронний бізнес на ринку фінансових послуг: Практик. посіб. – К.: “Знання”, КОО, 2003. – 278 с;

Модельний закон Міжпарламентської асамблеї країн-учасниць СНД від 09.12.2000 року “Про електронний цифровий підпис” // Информационный журнал. СПб. – 2001. – № 26. – 310 с;

Наумов В. Ключевые вопросы государственного регулирования Интернет-коммерции в РФ // http://www.ice.ru/exp/20302,станом на 10.04.2004;

Наумов В. Правовые аспекты адресации в Интернете // “Мир Internet”. – 1999. – № 5;

Наумов В. Проблема ответственности информационных провайдеров // Материалы третьей всероссийской конференции “Право и Интернет: Право и практика” 27-28 ноября 2000 года, Москва. Российская академия государственной службы при Президенте Российской Федерации. – С. 320-324;

Ницше Ф. По ту сторону добра и зла // “Вопросы философии”. – М. – 1989;

Новицька Н. Електронний документообіг та електронний цифровий підпис як елементи інформаційної культури // Правова інформатика. – № 4. – 2006. – С. 74-79;

Новицький А., Позняков С. Сутність та зміст поняття “електронна торгівля” // Правова інформатика. – № 1. – 2007. – С. 5-11;

Новомлинский Л. С чего начать создание системы электронной коммерции. – http://www.e-commerce.ru/beginning.html,станом на 10.05.2004;

Огородов Д.В. Правовые отношения в информационной сфере: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.14 / Ин-т государства и права РАН. – М., 2002. – 25 с;

Олейник В. Цифровая подпись – это очень просто // http://e-commerce.com.ua/secur/sec5.html,станом на 05.06.2004;

Орлов А. Во Всемирной Торговой Организации нет согласия по электронной коммерции // е-Business. – М., 2001. – № 1-2;

Пастухов О.М. Авторське право у сфері функціонування всесвітньої інформаційної мережі Інтернет: Автореф. дис... канд. юрид. наук. – К., 2002. – 18 с;

Петровський С.В. Правовое регулирование оказания Интернет-услуг. Дис... канд. юрид. наук. – М. 2002. – 204 с;

Петровський С.В. Законы для электронной коммерции. – М.: Российская газета. – № 7. – 2003. – С. 72;

Пилянкевич Е., Данько О. Ярмарка в Internet / Журнал “Hi-Tech панорама (приложение к журналу “Chip”), № 3. – 2001. – с. 20-21;

Деякі аспекти електронної торгівлі на внутрішньому ринку: Директива Європейського Союзу, http://www.allinsurance.ru,станом на 09.10.2004;

Подшибихин Л.И. Некоторые проблемы правовой охраны объектов информационного права и смежных прав // ІІІ научно-практическая конференция “Право и Интернет”. Москва // www.conf3.parkmedia.ru/any_r.asp?URL=pod s.asp,станом на 11.06.2004;

Пономаренко Л.А., Філатов В.О. Електронна комерція: Підручник / За ред.. А.А. Мазаракі. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2002. – 443 с;

Правова інформатика: Підручник у 2–х т. / М.Я. Швець, В.М. Фурашев, М.І. Коваль, А.Г. Габович, В.Г. Хахановський, В.С. Цимбалюк, Ю.В. Клімашевська, Л.М. Задорожня, В.М. Брижко та ін. // За ред. В.Я. Тація, Я.Ю. Кондратьєва, М.Я. Швеця. – К.: Парлам. Вид-во, 2004. – 416 с;

Правова інформатика: системна інформатизація законотворчої, правоохоронної, судочинної та правоосвітньої діяльності в Україні: Монографія / М.Я. Швець, Р.А. Калюжний, В.М. Брижко, В.С. Цимбалюк та ін. // За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного. – Ужгород: “ІВА”, 2003. – 168 с;

Предложение Соединенных Штатов Америки. Проект международной конвенции по электронным платежам // http://www.algo.ru/internetlaw/analogl8.asp,станом на 18.06.2005;

Про електронну торгівлю: проект Закону України від 17.02.2003 року № 3114, http://e-Commerce.com.ua,станом на 14.01.2003;

Про електронну торгівлю: проект Закону України. Висновок Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Радії України від 3.04.2003 // Верховна Рада України, 4.12.2004 // www.gska2.rada.gov.ua;

Про Загальнодержавну програму “Електронна Україна” на 2005-2012 роки: проект Закону України. Висновок Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України від 14.06.2004 // Верховна Рада України, 4.12.2004р. // www.gska2.rada.gov.ua;

Про Загальнодержавну програму “Електронна Україна” на 2005-2012 роки: проект Закону України. Додаток 1: “Перелік завдань (проектів), що підлягають виконанню за наявності фінансування у складі окремих галузевих та регіональних програм” // Верховна Рада України, 4.12.2004 р. // www.gska2.rada.gov.ua;

Про Загальнодержавну програму “Електронна Україна” на 2005-2012 роки: проект Закону України. Додаток 2: “Перелік завдань (проектів), що підлягають виконанню за наявності фінансування у складі окремих галузевих та регіональних програм” // Верховна Рада України, 4.12.2004 р. // www.gska2.rada.gov.ua;

Про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних: Конвенція Ради Європи № 108. – Страсбург, 28.01.1981 р. Серія “Європейські угоди”, № 108 // www.convention.coe.int/treaty/en/ Treaties/Html/108.htm,станом на 05.10.2003;

Про захист споживачів у випадку укладення контрактів на відстані: Директива Європейського Союзу, http://www.newwind.com.ua/nwshop,станом на 04.12.2004;

Про правові основи Співдружності для використання електронних підписів: Директива Європейського Союзу, http://www.nakhodka-re.com.ua,станом на 04.12.2004;

Проблеми розбудови інформаційного суспільства в США, Європі та Україні: Державна програма “Електронна Україна” (проект) // Правова інформатика. – 1/2004. – С. 80-90;

Проект Закону “Про Загальнодержавну програму “Електронна Україна” на 2005 – 2012 роки. Висновок Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України від 14.06.2004 р. // www.gska2. rada.gov.ua:7777/pls/zweb/webproc34?id=&pf3511=17852&pf35401=53684,станом на 05.02.2004;

Проект Закону України “Про Загальнодержавну програму “Електронна Україна” на 2005 – 2012 роки. Додаток 1: “Перелік завдань (проектів), що підлягають виконанню за наявності фінансування у складі окремих галузевих та регіональних програм” // www.gska2.rada.gov.ua:7777/pls/zweb/webproc34?i d=&pf3511=17852&pf35401=51039,станом на 05.02.2004;

Проект Закону України “Про Загальнодержавну програму “Електронна Україна” на 2005 – 2012 роки. Додаток 2: “Перелік завдань (проектів), що підлягають виконанню за наявності фінансування у складі окремих галузевих та регіональних програм” // www.gska2.rada.gov.ua:7777/pls/zweb/webproc34?id= &pf3511=17852&pf35401=51041,станом на 05.02.2004;

Пэйтел К., Мак-Картни М.П. Секреты успеха в електронном бизнесе. – Спб.: Питер, 2001. – 128 с;

Разуваев В.Э. Информационное право: актуальные проблемы формирования новой отрасли // Материалы научно-практической конференции юридического факультета Елецкого государственного университета им. И.А. Бунина. – Елец: ЕГУ им. И. А. Бунина, 2002. – С. 160-169;

Ракитов A.И. Наш путь к информационному обществу // Теория и практика общественно-научной информации. – М.: ИНИОН, 1989. – С. 12-14;

Руководство по принятию типового закона Юнситрал “Об електронной коммерции” // http://www.uncitral.org/en-index.htm,станом на 09.08.2003;

Саммер А., Дункан Г. Электронная коммерция. Маркетинг: Пятая волна / Пер. с англ. / А. Саммер, Г. Дункан. – М: Б.и., 1999. – С. 18;

Свердлык Г, Малахов С. Гражданские правоотношения в сети // Российская юстиция. – 2000. № 10. – С. 23;

Семенов А. Иного пути у нас просто нет // http://www.bizon.ru/viewarticle.phtml?id=20,станом на 07.06.2003;

Семенов А. Электронная коммерция в Европе жива и здорова // http://www.bizon.ru/viewarticle.phtml?id=479,станом на 02.02.2003;

Семенов А. Электронная торговля в мире и России // www.bizon.ru/viewarticle.phtml ?id=78,станом на 08.11.2003;

Семилетов С.И. Информация как особый нематериальный объект права // Государство и право. – 2000. – № 5. – С. 67-74;

Семилетов С.И. Электронный документ как продукт технологического процесса документирования информации и объект правового регулирования. – Государство и право. – 2003. – № 1. – С. 15-21;

Серго А. Правовое регулирование электронной коммерции // http://www.rol.ru/news/it/legal/interview.htm,станом на 05.11.2005;

Сериков С. Автогиганты на виртуальных шасси // http://www.bizon.ru/viewarticle.phtml?id=135,станом на 07.06.2005;

Силантьев Д.Н. Тактические особенности выемки электронной почты в сети Интернет // Информатизация и информационная безопасность правоохранительных органов. – М.: Академия управления МВД России, 2004. – 425 с;

Сіленко А. Електронна Україна // Політичний менеджмент. – 2003. – № 3. – С. 71-81;

Скородумов Б. Писать или не писать ... Вот в чем вопрос! // http://www.bizon.ru/ viewarticle.phtml?id=369,станом на 01.10.2005;

Слободянюк М.Е. Електронна інформаційна система укладання угод з використанням електронного цифрового підпису // Збірник наукових статей. – Харківський національний економічний університет, 2004. – 94 с;

Смиричинський В.В. Логістичний менеджмент державних закупівель. Теоретично-правовий та методологістичний аспект: Наукове видання. – Тернопіль: Карт-бланш, 2004. – 390 с;

Смирнов С.Н. Электронный бизнес. – М.: Компания АйТи, 2003. – С. 16;

Сокольський М. В. Все об Intranet и Internet. – М.: Элиот, 2002. – 256 с;

Соловьев Н. Электронные документы. Какие они? / http://www.depository.ru/news/speech/snn-0900.htm,станом на 08.11.2003;

Соловяненко Н. Приоритеты законодательства в области электронной коммерции // eCommerce World. – 2000. – № 1;

Соловяненко Н. Разработка проекта федерального закона РФ “Об электронной торговле” // eCommerce World. – 2000. – № 8;

Соловяненко Н. Соглашение между коммерческими партнерами об электронном обмене данными // eCommerce World. – 2000. – № 2;

Соловяненко Н. Электронная подпись в правовом лабиринте. – eCommerce World. – 2001. – № 2. – С. 16-22;

Соловяненко Н.И. О проекте модельного закона СНГ “Об электронной цифровой подписи” // http://kinnet.ru/cterra/342/26.html,станом на 03.03.2005;

Соловяненко Н.И. Перспективы российского законодательства об электронной коммерции / http://www.ice.ru/exp/20371,станом на 09.07.2004;

Соловяненко Н.И. Разработка законодательства об электронной подписи // Банковское дело в Москве. – 2001. – № 1 (73);

Соловяненко Н.И. Стратегия развития законодательства, регламентирующего электронный документооборот // Информатизация и информационная безопасность правоохранительных органов. – М.: Академия управления МВД России, 2005. – 488 с;

Соловяненко Н.И., Ларин В.В., Лебедев А.Л. Правовое регулирование заключения сделок на современном этапе / http://vlarin.chat.ru./larin/diplom.htm,станом на 27.04.2005;

Сотский С.В, Домашев А.В., Гудков О.В. Удостоверяющий центр smart pki и перспективы его развития // Информатизация и информационная безопасность правоохранительных органов. – М.: Академия управления МВД России, 2005. – 488 с;

Стаx А., Емельянова (Лукашевич) Т. Правовое регулирование электронной торговли на территории Республики Беларусь // Бюллетень нормативно-правовой информации. – 2002. – № 12. – С. 36-42;

Статистичний довідник “Україна у цифрах у 2005 році”. – К.: “Консультант”, 2006. – С. 247;

Статистичні дані Інституту сертифікованих консультантів з електронної комерції про кількісні показники розвитку електронної комерції // www. teleor.net/e-commerce/e-commerce2.html,станом на 07.02.2003;

Стелл Л. Юридическая ответственность и Wеb-: путешествие по проблемным зонам / Телекоммуникации и право: вопросы стратегии / Под ред. Ю.М.Батурина. – М.: Центр “Право и СМИ”, 2000. – 324 с;

Степаненко Е. Электронная коммерция в России. Основные вопросы. / Хозяйство и право. – М., 2000. – № 12. – С. 23-37;

Степанов Е.Б. Информация как фактор производства: Автореф. дис... канд. эконом. наук. – Кострома, 2000. – 21 с;

Степанов О.А. О правовом регулировании безопасного функционирования информационно-электронных систем в современном обществе // Информатизация и информационная безопасность правоохранительных органов. – М.: Академия управления МВД России, 2005. – 488 с;

Степанов О.А., Степанов Р.О. Ключевые факторы реализации идеи “Електронного правительства” в России // Информатизация и информационная безопасность правоохранительных органов. – М.: Академия управления МВД России, 2004. – 425 с;

Стоунъер Т. Информационное богатство: профиль постиндустриальной экономики // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Прогресс, 1986. – 420 с;

Талимончик В.П. Международно-правовое регулирование отношений информационного обмена в Интернет. Дис... канд. юрид. наук. – СПб., 1999. – 430 с;

Танасюк П. Роздрібна Internet-торгівля в Україні: стан та перспективи розвитку // www.ise.kiev.ua.pubn.tanasuk_ec.htm,станом на 23.10.2005;

Тарасов В. Б. Виртуальное предприятие – ключевая стратегия автоматизации и перестройки деловых процессов / Журнал “Электронный офис”, № 10/ 2003. – С. 2-3;

Тедеев А.А. Концепции налогообложения субъектов электронной экономической деятельности в европейских странах. – М.: Российская юстиция. – № 9. – 2003. – С. 67-68;

Тедеев А.А. Правовые проблемы развития электронной коммерции: пробелы в праве и пробелы налогообложения // Юрист. – М. – 2002. – № 5;

Тедеев А.А. Электронная экономическая деятельность в сети “Интернет” // Законодательство и экономика. – 2003. №11. – С. 34-35;

Теедеев А.А. Электронная коммерция (электронная экономическая деятельность). Правовое регулирование и налогообложение. – М.: 2002. – 68 с;

Тернер М., Смит Г. Юридические вопросы электронной коммерции // http://www.rans.ru/lawyer/herbert.html,станом на 14.10.2005;

Типовой закон об электронной торговле Комиссии Организации Объединенных Наций по праву международной торговли. Официальные отчеты Генеральной Ассамблеи, пятьдесят первая сессия, Дополнение № 49 (А/51/49), стр.332-336, http://www.int-commerce.com.ua,станом на 26.10.2002;

Ткаченко М.І. Система електронних послуг комерційного банку. – Тернопіль, 2003. – 136 с;

Третько В.В., Синюк О.М., Торчанська Н.Г. Розвиток електронної комерції в Україні // Збірник наукових праць. – Вісник Технологічного університету Поділля, 2004. – 237 с;

Уилсон Т. Центры электронной торговли: не может быть легких решений / Журнал “Сети и системы связи”, № 5/2000. – С. 102-107;

Украинский Internet: проблемы, достижения, цифры и факты. Материалы Круглого стола / Журнал “Компьютерное Обозрение”, № 16/2000, http:// www.itc-ua.com/article.phtml?ID=2088,станом на 29.10.2002;

Україна на шляху до інформаційного суспільства // Правова інформатика: науковий журнал НДЦПІ АПр НУ. – 1/2003. – С. 91-99;

Уолш Б. Бизнес-планирование в электронной коммерции / Журнал “Сети и системы связи”, № 1/1998, http://ccc.ru/magazine/depot/99_01/read7.html.15,станом на 26.04.2003;

Уолш Б. Протоколы для платежей через Интернет. – http://www.ccc.ru/ magazine/depot/99_09/prime.html?77,станом на 24.02.2002;

Успенский И. Энциклопедия Интернет-бизнеса. – Спб.: Питер, 2001. – 432 с;

Федеральная целевая программа “Электронная Россия 2001-2010” // Нефоскоп: документы, 5.07.2001 г. // www.netoscope.ru/docs/2001/07/05/2766.html,станом на 24.04.2003;

Федеральний Закон США від 1.10.2000 року “Про електронні підписи у міжнародних та внутрішньодержавних торгових відносинах” // http://frwebgate.access.gpo.gov/cgi-bin/getdoc.cgi?dbname=106_cong_bill?i&docid= f.s761enr.txt.pdf, станом на 21.03.2002;

Филин С.А., Никольская Н.В. Электронный бизнес экономики информационного общества // Финансы и кредит. – 2006. – № 16 (220). – С. 60-71;

Форт П. Конкурентная борьба за европейский рынок электронной коммерции обостряется // http://www.bizon.ru/viewarticle.phtml?id-58, станом на 23.02.2003;

Фурашев В.М., Коваль М.І., Маглюй С.А. Системна інформатизація виборчих і референдумних процесів в Україні: Монографія. – К.: Парлам. вид-во, – 2004. – 608 с;

Хартия Глобального информационного общества (Окинава) // – М.: “Дипломатический вестник”. – 2000. – № 8. – С. 51-56;

Ходжаев А. Электронная коммерция – новый рычаг в развитии конкуренции // Экономическое обозрение. – 2005. – № 6. – С. 7-12;

Хроніки Інтернет-злочинності // Дзеркало тижня. – 2007. – № 11. – С. 17;

Царев В.В., Кантарович А.А. Инфраструктура системы электронной коммерции // http://www.rsoft.ru/koi-8/most/reviews/ob11_01.htm, станом на 26.05.2003;

Цивільний кодекс України. – К.: Атіка, 2003. – 116 с;

Чесноков А.Г. Системная организация информационных технологий и их влияние на развитие и повышение эффективности субъектов экономической деятельности: Автореф. дис... док-ра. эконом. наук. – М., 1998. – 35 с.;

Чижиков Г.Д. Вовлечение предприятия региона в электронную коммерцию // Сборник научных трудов. – Донецк: ДонНУ, 2001. – 600 с;

Чучковська А. Електронна комерція: деякі проблеми правового регулювання // Право України. – 2003. – № 1. – С. 111-116;

Чучковська А.В. Правове регулювання електронної комерції в Україні. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 224 с;

Шамраев А. Апейрон // http://www.bizon.ru/viewarticle.phtml?id=427, станом на 24.03.2004;

Шамраев А. Введение в право электронной коммерции // Бизнес-онлайн. – 2002. – № 4. – С. 24-29;

Шамраев А. Концепция закона об электронном документе // http://www.ice.ru/ехр/20318, станом на 25.02.2003;

Шамраев А. Правовое поле электронного бизнеса: наступая на заморские грабли // http://www.bizon.ru/viewarticle.phtml?id=370, станом на 05.10.2005;

Шамраев А. Развитие европейского права электронной коммерции // www.e-management.ru/e-law-euго.htm, станом на 04.12.2004;

Шамраев А.В. Правовое регулирование информационных технологий. Анализ проблемы и основные документы. – М.: 2003. – 800 с;

Шарма В., Шарма Р. Разработка Web-серверов для электронной коммерции (Комплексный подход). Учебное пособие. – М.: Издательский дом “Вильямс”, 2001. – 400 с;

Швець М.Я., Брижко В.М. До питання огляду інформаційного законодавства щодо захисту персональних даних в країнах Європи / Правова інформатика // Журнал НДЦПІ АПрН України. – № 3. – 2004. – C. 23-32;

Шевченко А. Стандарты 3-го тысячелетия. – http://www.documenta.ru/ cons/book/bookpress_2.html, станом на 09.11.2005;

Шевченко О. Електронна комерція в умовах чинного законодавства // Право України. – 2003. – № 10. – С. 82-83;

Шклярський С. М. Internet в бізнесі. Програма курсу.: – К.: КДТЕУ, 1999. – 95 с;

Щербина B.C. Господарське право: Підручник. – К.: Юрінком Iнтеp. 2003. – 480 с;

Эвод И. Электронная коммерция. Практическое руководство: Пер. с англ. / Илайес Эвод. – СПб.: ООО «ДиаСофтЮП», 2002. – С. 552;

Электронная коммерция: Учеб. пособие / Под общ. ред. Л.А. Брагина. М.: Экономистъ, 2005. – С. 14;

Язев А. Электронный документооборот: основные понятия // Мир электронной коммерции. – 2001. – № 1. – С. 22-27;

Ярова І.І. Електронна торгівля як перспективний напрям інноваційного розвитку торгівлі // Вісник Львівської комерційної академії. – Серія економічна, випуск 19. – Львів: Вид-во Львівської комерційної академії, 2005. – 498 с;

An Act providing for the recognition and use of electronic commercial and noncommercial transactions and documents, penalties for unlawful use thereof and for other purposes of Philippines, of June 14, 2000 // www.bmck.com/Philippine%20E-Com%Law.doc, станом на 08.10.2003;

An Electronic Commerce Act of Ireland, of July 10, 2000 // http:// www.bmck.com/ireland-t.htm#ecb, станом на 25.03.2003;

Code Civil // http:// www.legifrance.gouv.fr/WAspad/ListeCodes, станом на 04.12.2004;

Directive 1999/93/EС of the European Parliament, and of the Council of 13 December 1999 on a Community Framework for Electronic Signatures (Electronic Signatures Directive) // Official journal of the European Communities. – 1999. – L 13;

Directive 2000/31/EC of the European Parliament and of the Council of 8 June 2000 on certain legal aspects of information society services, in particular electronic commerce, in the Internal Market (Directive on electronic commerce) // Official journal of the European Communities. – 2000. – L 178;

Electronic Commerce Act of Luxembourg, of Augest 14, 2000 // http:// www.etat.lu/OLAS/docs/ComelecEN.pdf, станом на 04.12.2004;

Electronic commerce and electronic signature Act of Slovenia, of June, 2000 // http: // www.sigov.si/ep/ecaes.doc, станом на 25.03.2003;

Electronic Communications Act of UK, of May 15, 2000 // http:// www.uk-legislation.hmso.gov.uk/acts/acts2000/20000007.htm, станом на 27.10.2003;

Electronic Transaction Act of Singapore, of June 29, 1998 // http:// www.cca.gov.sg/eta/framecontent.html, станом на 22.10.2002;

Electronic Transactions Ordinance of Hon-Kong, of January 7, 2000 // http://www.bimck.com/hongkong-t.htm#eto, станом на 28.08.2003;

Federal Electronic Signature Law of Austria, of August 19, 1999 // http:// www.bmck.com/ecommerce/austrianesig.pdf, станом на 30.11.2002;

Information Economy Report 2005. E-commerce and Development. United Nations Conference on Trade and Development / United Nations. – New York, Geneva, 2005. – P. 18;

Operkent A. Global Economy & Electronic Commerce. – London: Business School Press, 1999;

The Electronic Exchanges and Electronic Commerce Bill of Tunisia, of August 9, 2000 // http:// www.bmck.com/Tunisian%20National%20 Certification%20Agency.pdf, станом на 31.01.2003;

The Electronic Signatures Regulations Act of UK, of February 13, 2002 // http:// www.legislaion.hmso.gov.uk/si/si2002/20020318.htm, станом на 24.02.2004;

The Electronic transaction Bill of Australia, 1998-1999 // http:// www.scaleplus.law.gov.au/html/pasteact/3/3328/top.htm, станом на 21.10.2003;

UNCITRAL Draft Model Law on Electronic Commerce // http:// www.uncitral.org/english/texts/electcom/ml-ecomm.htm, станом на 06.05.2004;

UNCITRAL Model Law on Electronic Signatures // http:// www.uncitral.org/english/sessions/unc/unc-34/acn-493e.pdf, станом на 06.05.2004;

Uniform Electronic transactions Act, State of Utah, of July 3, 2000 // http:// www.le.state.ut.us/-2000/htmdoc/sbillhtm/SB0125.htm, станом на 18.09.2003;

Zwass V. Electronic Commerce: Structures and Issues // International Journal of Electronic Commerce. – 1996. – Vol. 1, №. 1, Fall. – P. 3-23 // www.gvsu.edu/ssd/ijec/vlnl/p003full.html, станом на 28.03.2003.

На жаль, ви не надали оригінальний текст матеріалу для переписування — у полі "ОРИГІНАЛЬНИЙ ТЕКСТ" міститься лише порожній тег <p></p>.

Щоб я міг виконати завдання (переписати текст, зберігши зміст, факти, структуру й обсяг, і повернути результат у вигляді HTML), будь ласка, надішліть:

повний текст фрагмента, який потрібно переписати;
за потреби — уточнення щодо бажаного стилю (наприклад, більш академічний, розмовний, нейтральний).

Після отримання тексту я одразу поверну лише переписаний HTML-контент — без пояснень, без заголовка матеріалу та без обгорток.