Правове регулювання земельних і сільськогосподарських відносин

Специфіка земельних та аграрних правовідносин

Земельні й аграрні правовідносини завжди відігравали виняткову роль в історії України. Віддавна наші предки займалися хліборобством, яке домінувало над рештою видів господарської діяльності. Питання землеволодіння порушувалися ще в найстарішому вітчизняному правовому документі — «Руській Правді». У наступні століття розвиток демократичних процесів нерідко відбувався під гаслом «Земля і воля», що відомо зі шкільного курсу історії.

Унікальність земельних відносин зумовлена тим, що земля є головним серед усіх природних елементів. Для підтвердження цього достатньо уявити природу без ґрунту або хоча б річку без її берегів.

Земля — це просторово обмежений ресурс, який до того ж є нерухомим, навіть більш статичним, ніж будівлі чи інші споруди. Вона виступає не лише екологічним компонентом і засобом аграрного виробництва, а й об'єктом майнових прав. Відповідно до ст. 14 Конституції України, земля вважається основним національним багатством, що перебуває під особливим захистом держави.

Земельна реформа

Радянська практика засвідчила, що земельні відносини, побудовані виключно на колективних засадах, не дають належної ефективності. Саме тому в 1992 році, згідно з Постановою Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 року, стартувала земельна реформа. Вона передбачала досягнення таких цілей:

• запровадження принципово нових засад земельних відносин для високоефективного використання угідь;
• забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм господарювання на землі;
• формування багатоукладної економічної системи;
• раціональне використання та охорону земельних ресурсів;
• створення високотоварних і дієвих фермерських господарств;
• розвиток економічно ефективного фермерського сектору;
• побудову конкурентоспроможного на світовій арені національного агропромислового комплексу.

Досягти цих завдань за старої правової бази, яка потребувала докорінних змін, було практично неможливо.

Земельний кодекс

Чинний на сьогодні Земельний кодекс України ухвалено 18 грудня 1990 року, а в новій редакції його затверджено 13 березня 1992 року. Ключова особливість цього документа — гарантування різноманіття форм власності на землю.

Варто визнати, що колективне землекористування нерідко спричиняло байдуже, недбале, а інколи й відверто шкідливе ставлення до власності, зокрема до земельної.

Водночас колективна форма господарювання, яка значною мірою відповідає традиційним громадським практикам землекористування, ще не вичерпала свого потенціалу. Вона досі успішно конкурує з приватними фермерськими господарствами, які лише набирають обертів.

З правової перспективи принциповим є те, що користування землею можливе лише на двох основних підставах: на правах власника або на правах користувача (орендаря).

Приватна власність на землю

Право приватної власності на землю є одним із виявів права громадян на власність, закріпленого Конституцією України. Це не означає, що будь-які ділянки можуть бути приватизовані. За цільовим призначенням землі поділяються на сім категорій:

1. сільськогосподарські угіддя;
2. землі в межах населених пунктів;
3. території промисловості, транспорту, зв'язку та оборони;
4. землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;
5. лісовий фонд;
6. водний фонд;
7. землі запасу.

Ділянки з 3-ї по 7-му категорії залишаються у державній власності й зазвичай не підлягають передачі в інші форми власності.

Проте досвід розвинених країн демонструє, що приватний власник землі — це дбайливий господар і продуктивний виробник. Тому законодавство передбачає можливість передачі землі у приватну власність для таких потреб:

1. ведення селянського (фермерського) господарства;
2. ведення особистого підсобного господарства;
3. садівництва — як колективного, так і індивідуального;
4. гаражного, дачного та індивідуального житлового будівництва.