Правова регламентація організації та діяльності судових органів України

Вступ

Конституція України, ухвалена 28 червня 1996 року, закріпила загальновизнаний у світі демократичний принцип розподілу державної влади на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Кожна з цих гілок є незалежною та діє виключно в межах своїх повноважень, окреслених Конституцією та законами.

Це положення набуває особливого значення для судової системи. Основний Закон створює всі передумови для формування справді демократичної та незалежної судової гілки влади, яка, своєю чергою, гарантує захист прав людини на державному рівні, реалізуючи ключовий принцип будь-якої правової держави — верховенство права. Судова система виступає своєрідним індикатором, що визначає, чи є держава правовою.

Оскільки головне завдання судової влади полягає у здійсненні правосуддя, яке в Україні реалізується виключно судами, надзвичайно актуальними є питання правового врегулювання організації та функціонування різноманітних судових інституцій.

Саме цим аспектам і присвячена дана робота. У ній розглядаються різні види судових органів, передбачені Конституцією та чинним законодавством, аналізуються питання їхньої організації, складу та структури, визначені нормативними актами. Окрема увага приділяється проблемам відповідності фактично існуючої судової системи конституційним нормам, а також наводяться історичні відомості про розвиток судочинства в Україні.

З прийняттям християнства на українських землях з'являються церковні закони, систематизовані у документі, відомому як Устав Володимира. Цей Устав, зокрема, закріплював існування церковного суду, який карав за язичницькі обряди, розглядав справи про шлюб без церковного освячення, розлучення, майнові суперечки та випадки побиття батьків. Діяльність такого суду ґрунтувалася на нормах церковного права.

У Х столітті з'явився збірник законів «Закон руський», який став прототипом «Руської правди», що використовувався як основа для судочинства.

«Руська правда» Ярослава Мудрого продовжила регламентацію судової діяльності, демонструючи поступову трансформацію звичаїв у правові норми, особливо у сфері процесуального права. Згідно з цим документом, якщо спірні відносини не були врегульовані нормативними чи звичаєвими засобами, судді мали виносити рішення, керуючись власною правосвідомістю. Згодом такі рішення ставали юридичними прецедентами для аналогічних справ.

Характерною особливістю судово-адміністративного устрою Київської Русі був поділ судочинства на світське та церковне.

Найнижчою ланкою судової системи виступали громадські (копні) суди, що формувалися із сільських старшин. Складніші справи розглядалися за участю представників кількох сіл.

Рішення громадських судів можна було оскаржити у княжих судах, де засідали самі князі або їхні представники. У процесі княжого судочинства брали участь «ябетник» (обвинувач), «метальник» (писар) та «істці» (слідчі).

Також існував суд феодала-землевласника, під юрисдикцію якого підпадали холопи, наймити та закупи. При цьому рішення феодала щодо холопа не підлягало оскарженню.

Церковні суди, представлені судом митрополита та владики, поширювали свою юрисдикцію на духовенство та так званих церковних людей.

Отже, у Київській Русі функціонувала станова судова система.

У Великому князівстві Литовському найвищою судовою інстанцією був суд Великого князя або його довіреної особи. Поруч існував і суд Ради. Судові функції також виконували намісники, а пізніше — воєводи та старости.

Судебник 1468 року узаконив одноособовий панський суд, дозволивши шляхті вершити суд над селянами.

Продовжував діяти копний (народний) суд, заснований на звичаєвому праві, до якого могли звертатися представники всіх станів.

За статутом 1566 року у кожному повітовому місті створювалися три судові установи: земські (виборні, обиралися шляхтою), гродські (одноособові) та підкоморні суди.

У містах з Магдебурзьким правом справи міщан розглядала судова колегія.

Таким чином, судова система польсько-литовської доби також мала становий характер.

У період національно-визвольної війни було запроваджено систему козацьких судів, що складалася з сільських, сотенних та полкових судів. Вони діяли на основі законів, успадкованих від польських королів та литовських князів. Судова реформа 1760 року відновила станову систему в Україні та відокремила судову владу від адміністративної. Судді стали виборними, а найвищою інстанцією проголошувався Генеральний суд.

Варто підкреслити значну роль звичаєвого права в Україні. Наприклад, на Січі вищою судовою установою був кошовий суд, який у своїх рішеннях керувався нормами звичаєвого права та здоровим глуздом.

Після приєднання України до Російської імперії тут почали діяти загальноросійські джерела процесуального законодавства. Слідство та виконання вироків здійснювала поліція, яка також виконувала судові функції при розгляді незначних справ. Поміщики мали право одноосібно чинити суд над селянами.

Судова реформа 1864 року скасувала станові суди, запровадивши загальні судові установи та інститут мирових суддів.

На західноукраїнських землях у цей час діяла австрійська судова система, де верховна судова влада належала імператору.

В УНР, згідно з конституцією, найвищою судовою установою був Генеральний Суд, який обирався Всенародними зборами. У період гетьманату вищою судовою інстанцією виступав Сенат.

Судова система України за часів Радянського Союзу мала суттєвий недолік: вона не охоплювала всі справи, пов'язані із засудженням (особливо до 50-х років). Йдеться про позасудові процеси щодо «ворогів народу». Було створено Державне політичне управління, яке мало право проводити позасудові репресії. Також існували так звані «трійки», коли кілька партійних керівників вирішували справи, що кваліфікувалися як державні злочини.

На сьогодні організація та діяльність судів в Україні регулюються розділом VIII Конституції, Законами «Про судоустрій України», «Про Конституційний Суд України», «Про Верховний Суд», «Про арбітражний суд», «Про статус суддів», Цивільним процесуальним кодексом, Кримінальним процесуальним кодексом, Арбітражним процесуальним кодексом та іншими нормативними актами.

Основний Закон не містить повного визначення судової системи, а лише окреслює основні принципи та засади її створення й функціонування. Детальніша регламентація організації та діяльності різних судових органів подається у відповідних законах.

Стаття 124 Конституції визначає, що судова система України поділяється на дві гілки — суд конституційної юрисдикції та суди загальної юрисдикції. Єдиним органом конституційної юрисдикції є Конституційний Суд.

Згідно зі статтею 125 Конституції, судова система України будується за принципами територіальності та спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, а вищими судовими органами спеціалізованих судів — відповідні вищі суди. Ця ж стаття передбачає діяльність апеляційних та місцевих судів відповідно до закону.

Принцип територіальності означає, що юрисдикція окремих ланок судової системи поширюється на певні території, які можуть збігатися або не збігатися з адміністративно-територіальними одиницями. Побудова судової системи за цим принципом, з урахуванням транспортних комунікацій та зв'язку між населеними пунктами, забезпечує наближеність судів до населення та їх доступність. Спеціалізація суддів або цілих судів на розгляді справ певних категорій сприяє підвищенню професіоналізму завдяки поглибленому вивченню окремих галузей законодавства та практики його застосування.

На сьогодні до спеціалізованих судів можна віднести арбітражні (господарські) суди, що функціонують як самостійний суб'єкт судової влади, та військові суди.

Згідно із Законом України «Про судоустрій», систему загальних судів України складають Верховний Суд України, Верховний Суд Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські суди, міжобласний суд, міжрайонні (окружні), районні (міські) суди та військові суди регіонів, Військово-Морських Сил і гарнізонів.

Місцеві суди (районні (міські), військові суди гарнізонів та арбітражні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя) є основною ланкою цієї системи. Вони виступають судами першої інстанції, розглядаючи переважну більшість цивільних, господарських, кримінальних та адміністративних справ. Саме тут має широко запроваджуватися спеціалізація судів. Конституція дозволяє у новому законі про судоустрій створення спеціалізованих ланок місцевих судів, наприклад, сімейних, адміністративних, фінансових тощо. Передбачені Конституцією вищі спеціалізовані суди мають виконувати функції судового нагляду за діяльністю відповідних судів нижчого рівня.

Стаття 129 Конституції визначає основні засади судочинства:

1. законність;
2. рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
3. забезпечення доведеності вини;
4. змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;
5. підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;
6. забезпечення обвинуваченому права на захист;
7. гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
8. забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;
9. обов'язковість рішень суду.

Пункт 4 стосується змагальності у кримінальному провадженні, і цей принцип має активно втілюватися в судову практику. Можливості захисту та обвинувачення щодо збирання і представлення доказів повинні бути однаковими. На сьогодні ж підсудний та його захисник не мають таких прав, як державний обвинувач. Реалізація принципу змагальності тісно пов'язана із здійсненням прав і свобод людини.

Важливим є положення статті 130 Конституції, згідно з яким фінансування та належні умови функціонування судів і діяльності суддів забезпечує держава. На утримання судів у Державному бюджеті визначається окрема видаткова стаття.

За статтею 3 Закону «Про судоустрій», діяльність суду спрямована на зміцнення законності і правопорядку, запобігання правопорушенням. Її завданням є охорона від посягань на закріплені у Конституції суспільний лад, його політичну та економічну системи; права і свободи громадян; права та законні інтереси державних підприємств, установ і організацій; а також виховання у громадян неухильного виконання Конституції та законів.

За статтею 4 Закону «Про судоустрій», суди здійснюють свою діяльність шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних справ по спорах, що стосуються прав та інтересів громадян, підприємств, установ та організацій, та кримінальних справ, рішення за якими пов'язані із застосуванням встановлених законом мір покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, або виправданням невинних.

Згідно зі статтею 8, всі суди України утворюються на засадах виборності суддів і народних засідателів.

Стаття 10 передбачає як колегіальний, так і одноособовий розгляд справ. У судах першої інстанції кримінальні та цивільні справи розглядаються судом у складі трьох суддів, двох суддів і трьох народних засідателів або суддею одноособово у випадках, передбачених Кримінально-процесуальним та Цивільним процесуальним кодексами. Розгляд справ судами другої інстанції в касаційному порядку та порядку нагляду здійснюється тільки колегіально.

Народні засідателі користуються всіма правами суддів (стаття 11).

Розгляд справ у всіх судах України є відкритим, крім випадків, встановлених законом.

Закон передбачає участь у судовому процесі прокурора, який сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справи. Також у суді можуть брати участь захист (адвокат) та представники громадських організацій і трудових колективів.

Порядок провадження справ у судах визначається процесуальними кодексами.

Носіями судової влади є судді (стаття 1 Закону «Про статус суддів»), вони є недоторканними (стаття 13). Згідно зі статтею 9 Закону «Про статус суддів», судді районних (міських), міжрайонних (окружних) судів обираються відповідними обласними, Київською і Севастопольською міськими Радами народних депутатів. У Республіці Крим судді районних (міських), міжрайонних (окружних) судів обираються Верховною Радою Республіки Крим. Судді інших судів обираються Верховною Радою.

Згідно зі статтею 125 Конституції України, найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Його діяльність регламентує глава 4 Закону України «Про судоустрій».

Верховний Суд у межах своїх повноважень розглядає справи як суд першої інстанції, у касаційному порядку, порядку нагляду та у зв'язку з нововиявленими обставинами; вивчає й узагальнює судову практику, аналізує судову статистику, вирішує в межах своїх повноважень питання, що випливають з міжнародних договорів України, та інше.

Стаття 40 містить положення: «Відповідно до Конституції України Верховному Суду України належить право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України». Однак це положення відповідає Конституції 1978 року (стаття 103), а в Конституції 1996 року немає норми про право законодавчої ініціативи Верховного Суду.

Стаття 41 Закону про судоустрій визначає, що Верховний Суд України обирається Верховною Радою України строком на десять років у складі Голови, заступників Голови, членів Верховного Суду і народних засідателів.

Верховний Суд один раз на п'ять років інформує Верховну Раду про свою діяльність.

Стаття 43 визначає, що Верховний Суд діє у складі Пленуму Верховного Суду, судових колегій у цивільних, кримінальних та військових справах. Для розгляду організаційних питань роботи Верховного Суду утворюється президія Верховного Суду.

Статті 44 та 45 визначають, що Пленум Верховного Суду скликається не менш як один раз на три місяці, очолює Пленум Голова Верховного Суду. Пленум у межах своїх повноважень розглядає справи в порядку нагляду та у зв'язку з нововиявленими обставинами; розглядає матеріали узагальнення судової практики і судової статистики, дає керівні роз'яснення судам у питаннях застосування республіканського законодавства та інше. Пленум також затверджує склад судових колегій Верховного Суду.

Статус Президії Верховного Суду визначає стаття 50 Закону про судоустрій. Склад Президії Верховного Суду України, яку очолює Голова Верховного Суду, затверджується Президією Верховної Ради. Президія Верховного Суду України розглядає питання організації роботи судових колегій і апарату Верховного Суду України, а також надає допомогу нижчестоящим судам у правильному застосуванні законодавства, координуючи цю діяльність з Міністерством юстиції України.

Голова Верховного Суду, згідно зі статтею 51, приносить у межах і порядку, встановлених законом, протести на рішення, вироки, ухвали і постанови по судових справах; організовує роботу з вивчення та узагальнення судової практики, аналізу судової статистики; скликає Пленум та президію Верховного Суду; керує організацією роботи судових колегій, апарату Верховного Суду та інше.

При Верховному Суді діє науково-консультативна рада.

Організацію та діяльність військових судів визначає глава 3-1 Закону України «Про судоустрій». Військові суди здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, передбачених законодавством України. Їхня діяльність спрямована на охорону від будь-яких посягань безпеки України, боєздатності та боєготовності її військових формувань, захист прав і свобод військовослужбовців та інших громадян.

Стаття 38-2 визначає, що в Україні утворюються військові суди гарнізонів, регіонів і Військово-Морських Сил.

Як уже зазначалося, військові суди в Україні виділені у спеціалізовану галузь системи судів загальної юрисдикції. Однак справи, що ними розглядаються, не мають особливостей, які були б перешкодою для їх розгляду в мирний час судами загальної юрисдикції. Виняток становить лише спеціальний суб'єкт злочину. Проте це не є перешкодою для розгляду справ у таких судах, про що свідчить досвід Німеччини та Франції.

Конституційний Суд України діє незалежно від судів загальної юрисдикції. Організація, повноваження та порядок діяльності Конституційного Суду України визначаються Конституцією та Законом «Про Конституційний Суд України».

Стаття 2 цього Закону визначає, що завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій її території.

Справи в Конституційному Суді розглядаються лише колегіально.

Конституційний Суд складається з вісімнадцяти суддів (по шість від Президента, Верховної Ради та з'їзду суддів). Судді призначаються на 9 років без права повторного обрання.

Згідно зі статтею 13 зазначеного Закону, Конституційний Суд розглядає справи щодо конституційності законів та інших правових актів; відповідності Конституції України міжнародних договорів (чинних або тих, що вносяться до Верховної Ради для приєднання до них України); додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду зі складу суддів Конституційного Суду на один трирічний строк (стаття 20). Голова організовує роботу колегій суддів, комісій та Секретаріату Конституційного Суду, скликає та проводить засідання суду та інше.

Кожен суддя Конституційного Суду має наукового консультанта і помічника.

Організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Конституційного Суду України здійснює Секретаріат Конституційного Суду на чолі з керівником (стаття 32).

Конституційний Суд України на своєму засіданні утворює з числа своїх суддів постійні комісії, що є допоміжними робочими органами з питань організації його внутрішньої діяльності (стаття 33). Також на пленарних засіданнях Конституційний Суд може створювати тимчасові комісії за участю фахівців відповідних галузей права (стаття 34).

Формами звернення до Конституційного Суду України є конституційне подання та конституційне звернення. Звертатися до Конституційного Суду можуть як фізичні, так і юридичні особи, а також Президент, Верховна Рада або частина її складу, Верховний Суд та інші.

У Конституції України немає окремого положення про арбітражні суди. Тобто арбітражні суди є спеціальними судами загальної юрисдикції. З їх створенням реалізується конституційний принцип спеціалізації системи судів.

Організація і діяльність арбітражного суду регламентуються Конституцією, Законом «Про арбітражний суд», Арбітражним процесуальним кодексом, іншими законодавчими актами та міждержавними договорами й угодами.

Арбітражний суд є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами. Також арбітражними судами розглядаються справи про банкрутство.

За статтею 3 Закону «Про арбітражний суд», основним завданням арбітражного суду є захист прав та інтересів учасників господарських правовідносин, що охороняються законом.

Згідно зі статтею 4, арбітражний суд утворюється на засадах призначення всіх арбітрів Верховною Радою.

Систему арбітражних судів України складають Вищий арбітражний суд, арбітражний суд Республіки Крим, арбітражні суди областей, міст Києва і Севастополя. Верховною Радою можуть створюватися й інші суди (міські, міжрайонні та інші).

Згідно зі статтею 7, арбітражні суди складаються з голови, його заступників та арбітрів. Для вирішення організаційних питань арбітражний суд Республіки Крим, арбітражний суд області, міст Києва і Севастополя може утворювати президію.

За статтею 10, найвищим органом у вирішенні господарських спорів і здійсненні нагляду щодо рішень арбітражних судів України та контролю за їх діяльністю є Вищий арбітражний суд України, який складається з Голови, заступників Голови та арбітрів і діє у складі пленуму, президії та арбітражних колегій з розгляду спорів та перегляду рішень, ухвал, постанов. Вищий арбітражний суд також розробляє пропозиції щодо організації і діяльності третейських судів на території України (стаття 32).

Компетенцію різних арбітражних судів та порядок провадження справ визначають Арбітражний процесуальний кодекс та інші документи.

Найважливіші питання діяльності арбітражних судів України вирішує Пленум Вищого арбітражного Суду. Пленум також узагальнює арбітражну практику та статистику і дає керівні роз'яснення іншим органам щодо розв'язання спорів.

Президія Вищого арбітражного суду України вирішує питання організації та діяльності, підбору кадрів арбітражних судів України; переглядає в порядку нагляду рішення, ухвали, постанови Вищого арбітражного суду та переглядає за нововиявленими обставинами справи, розглядувані в минулому самою президією; призначає склад арбітражної колегії Вищого арбітражного суду та інше.

Згідно зі статтею 30, для підготовки науково обґрунтованих рекомендацій з питань організації та діяльності арбітражного суду, розробки пропозицій щодо вдосконалення законодавства та іншого при Вищому арбітражному суді утворюється науково-консультативна рада з провідних вчених та інших висококваліфікованих спеціалістів.

Конституція також не забороняє створення третейських судів, тобто таких, що обираються сторонами, які вирішують спір. Щодо організації та діяльності третейських судів в Україні досі діє «Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями і установами», затверджене постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30 грудня 1975 року. Слід зазначити, що це положення не виключає існування постійних третейських судів.

Третейські суди розглядають справи, віднесені до компетенції арбітражних судів. Обирається третейський суд керівниками юридичних осіб, що виступають сторонами за справою, із складу осіб, компетентних у вирішенні даної справи. Це можуть бути керівники організацій, об'єднань, підприємств, працівники науково-дослідних закладів та інші. Суд обирається у складі одного або довільного непарного числа суддів, які обирають голову.

Сторона, яка визнала за необхідне розгляд справи третейським судом, повідомляє про це другу сторону та зазначає осіб, яких вона обирає третейськими суддями. Якщо друга сторона не погоджується з цим, справа передається на розгляд арбітражного суду. При досягненні згоди між сторонами про розгляд спору в третейському суді зацікавлена сторона письмово викладає свої вимоги та подає їх одному із суддів. У процесі розгляду справи третейський суд має право вимагати від сторін необхідні матеріали; зобов'язати сторони здійснити перевірку своєї діяльності; призначити експертизу та інше.

Рішення виноситься в письмовій формі більшістю голосів (коли суд складається з трьох і більше суддів) і підписується всім складом суду.

Як і рішення всіх судів, рішення третейських судів є обов'язковими для виконання.

Справи, розглядувані третейськими судами, зберігаються в арбітражних судах за місцем розгляду справи. До цих судів подаються і скарги на рішення третейських судів.

Стаття 129 Конституції забезпечує право апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Стаття 125 визначає можливість організації та діяльності апеляційних судів.

Касаційне оскарження досить добре опрацьоване як у процесуальному законодавстві України, так і на практиці. Що ж до апеляційного оскарження, то це нова форма для українського судочинства, якої немає в чинному законодавстві. Відповідно, не діють і апеляційні суди. Тому для подальшого розвитку та демократизації судової влади необхідно якнайшвидше законодавчо визначити діяльність апеляційних судів. Апеляційні суди можуть створюватися як окремі судові установи, а також у складі апеляційних колегій у судах другої інстанції. Введення апеляційних судів забезпечить можливість вирішення справ по суті у двох судових інстанціях. При цьому апеляційна інстанція не скасовує судове рішення з направленням справи на додаткове розслідування, а приймає рішення самостійно, досліджуючи докази.

Апеляційне провадження відрізняється від касаційного тим, що перше служить для перегляду по суті як незаконних, так і несправедливих, з точки зору фактичних обставин справи, рішень (питання права і факту), а касаційне провадження служить для скасування з направленням на новий розгляд у суд першої інстанції рішень, прийнятих з порушенням процесуального або матеріального закону (тільки питання права). Тобто апеляційне провадження є ширшим та демократичнішим. Тому створення апеляційних судів є одним із першочергових завдань судово-правової реформи.

Стаття 124 Конституції визначає, що народ бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів та присяжних.

Інститут народних засідателів в Україні зараз реально існує і діє. Ситуація ж із судом присяжних така сама, як і з апеляційним судом — немає жодного закону або іншого нормативного документа, який би регламентував його організацію та діяльність. Взагалі серед правників точаться дискусії щодо необхідності суду присяжних. Прибічники такої форми здійснення правосуддя вважають, що введення таких судів допомагає боротися з корупцією в судових органах, допомагає позбутися звинувачувального нахилу в кримінальному процесі, відділяє правосуддя від виконавчої влади (в тому числі від звинувачення). Суд присяжних діє у багатьох розвинутих у правовому відношенні країнах: США, Канаді, Франції, Великобританії та інших.

Критики суду присяжних вважають цей інститут анахронізмом, аргументуючи це тим, що суд присяжних — це результат емоцій, а не правовиконавчої судової діяльності; що навіть в Англії, «матері» суду присяжних, спостерігається відхід від нього.

Враховуючи погляди прихильників та критиків, найбільш прийнятним для України є європейський аналог: суд присяжних повинен складатися з професійних суддів та саме присяжних.

Згідно зі статтею 130 Конституції, для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування, яке є однією з найважливіших ознак незалежності судів та суддів. Розкривається це положення в Законі України про органи суддівського самоврядування.

Згідно зі статтею 1 цього Закону, суддівське самоврядування здійснюється через конференції суддів загальних судів Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, конференцію суддів військових судів України, збори суддів Верховного Суду України, збори суддів Вищого арбітражного суду України, конференцію суддів арбітражних судів України і найвищий орган суддівського самоврядування — з'їзд суддів України.

Органи суддівського самоврядування обирають членів кваліфікаційної комісії суддів; обговорюють питання застосування законодавства, питання про організаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності судів та інше.

Згідно зі статтею 131 Конституції, в Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить внесення подання про призначення або звільнення суддів; прийняття рішень стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності, здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів.

Хоча 15 січня 1998 року й було прийнято Закон про Вищу раду юстиції, саму раду й досі не створено.

Конституційні повноваження Вищої ради юстиції та інші, згідно зі статтею 19 Закону про судоустрій, виконують Міністерства юстиції України та Республіки Крим, управління юстиції обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. Зазначені органи розробляють і вносять пропозиції з питань організації судів та щодо змін у мережі судів та їх штату; організовують роботу з кадрами судів щодо підвищення їх кваліфікації і перепідготовки, здійснюють добір і разом з Верховним Судом представляють кандидатури для обрання суддями; забезпечують ведення судової статистики та аналіз статистичних даних; організовують матеріально-технічне забезпечення судів та створюють належні умови для здійснення правосуддя; здійснюють організаційне забезпечення виконання окремих категорій рішень судів.

В умовах становлення держави та реального втілення принципу верховенства права виникає необхідність у проведенні радикальної судово-правової реформи як найважливішого інструменту побудови саме такого суспільства, яке визначене Конституцією.

Схвалена Верховною Радою в квітні 1992 року Концепція судово-правової реформи була значним кроком у зазначеному напрямку. У перші роки її реалізації були прийняті важливі закони («Про статус суддів», «Про нотаріат» та інші) та внесені зміни й доповнення до чинного законодавства, спрямовані на захист осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності, судовий контроль за арештом та інше.

Проте було здійснено лише частину першого етапу реформи. Другий етап передбачав створення спеціалізованих судів — адміністративних, сімейних, зі справ неповнолітніх; створення Вищого апеляційного суду України; третій етап — проведення подальшої роботи зі спеціалізації судів; реалізацію наукових програм з удосконалення судово-правової реформи та інше.

У 1995 році реформа загальмувала і набула вузько відомчого характеру. Одним із головних факторів такого перебігу подій стала відсутність фінансування реформи.

З прийняттям нових законів та під дією інших факторів виникла необхідність розробки нової концепції.

10 грудня 1994 року розпорядженням Президента було утворено Комісію з розробки Концепції судово-правової реформи в Україні та зобов'язано цю комісію до 28 лютого 1995 року подати проект Концепції. Потім іншим розпорядженням від 22 листопада 1995 року було утворено комісію для доопрацювання концепції та строк її подання перенесено на 1 березня 1996 року. Указом Президента № 1128/97 від 8 жовтня 1997 року було створено Координаційну раду з питань судово-правової реформи на чолі з В.П. Пустовойтенком, основним завданням якої є знову ж таки розробка Концепції; у Верховній Раді було створено постійну Комісію з питань правової політики і судово-правової реформи.

Незважаючи на ці заходи, Україна досі не має відповідного дійсності офіційного програмного документа щодо подальшого розвитку та реформування судової системи.

При розгляді деяких конституційних норм щодо судової системи були наведені приклади невідповідності реального життя та законів цим нормам. Крім зазначених, існує ще маса таких протиріч, деякі з яких носять взагалі парадоксальний характер. Наприклад, за чинним законодавством обсяг прав обвинуваченого фактично ширший, ніж у потерпілого. А за недостатності коштів у держави на захист потерпілого це протиріччя ще більш поглиблюється. До того ж чинним процесуальним законодавством порушуються деякі права людини.

А тому основними завданнями судової реформи на найближчий час є приведення чинного законодавства у відповідність до Конституції, прийняття нових законів (в першу чергу про судоустрій), у яких повинні бути реалізовані всі конституційні норми (про апеляційний суд, про суд присяжних, про утворення спеціалізованих судів та інше); налагодження фінансування діяльності судових органів та інше. Робота із забезпечення у процесуальному законодавстві права свободи та особистої недоторканності та права недоторканності житла, згідно з пунктом 13 Перехідних положень Конституції, повинна бути здійснена до 2001 року.

Як показує історичний розвиток, стан судової системи, її демократичність, об'єктивність рішень у справах напряму залежать від наявності державності. Тобто зараз, коли Україна здобула незалежність, є всі можливості для створення демократичної судової системи.

І це повинне бути одним із найголовніших завдань на шляху входження України в європейське та світове співтовариство як правової держави.

Список використаної літератури

1. Конституція України.
2. Закон України «Про судоустрій» від 5 червня 1981 року із змінами, внесеними згідно із Законами №2464-12 від 17.06.92, №4017-12 від 24.02.94.
3. Закон України «Про арбітражний суд» від 4 червня 1991 року зі змінами і доповненнями, внесеними законами №2350-12 від 15.05.1992, №2691-12 від 14.10.1992, №3346-12 від 30.06.1993, №96 від 20.02.97 року.
4. Закон України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року.
5. Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 2.02.1994 року №3913-XII, 24.02.1994 року №4015-XII, 5.10.1995 року №358/95-ВР, Постановою Верховної Ради України від 6.05.1993 року №3192-XII.
6. Закон України «Про органи суддівського самоврядування» від 2 лютого 1994 року.
7. Концепція судово-правової реформи в Україні, затверджена Постановою Верховної Ради України №2296-XII від 28.04.1992 року.
8. Розпорядження Президента України «Про утворення Комісії з розробки Концепції судово-правової реформи» №182/94-рп від 10.12.1994 року.
9. Розпорядження Президента України «Про утворення Комісії для доопрацювання проекту Концепції судово-правової реформи в Україні» №417/95-рп від 22.11.1995 року.
10. Указ Президента України «Про Координаційну раду з питань судово-правової реформи» №1128/97 від 08.10.1997 року.
11. «Положение о третейском суде для разрешения хозяйственных споров между объединениями, предприятиями, организациями и учреждениями». Утверждено постановлением Госарбитража при Совете Министров №121 от 30.12.1975 г.
12. В. Онопенко. Конституція й судочинство: розбіжності та парадокси // Закон і бізнес. – 1997. – №42.
13. Ю. Димитров. Навіщо нам потрібен апеляційний суд? // Право України. – 1994. – №3-4.
14. Г. Омельяненко. Нова Конституція України і питання судової влади та судочинства // Право України. – 1996. – №10. – С. 11-16.
15. В. Бойко. Нова Конституція і судова влада // Право України. – 1997. – №1. – С. 16-18.
16. Г. Омельяненко. Правове регулювання та законодавче забезпечення судово-правової реформи в Україні // Право України. – 1998. – №1. – С. 73-78.
17. Касинюк Л.А. Основи Конституційного права України. – Харків: ТОВ «Одісей». – 1997. – 160 с.
18. О.О. Шевченко, В.О. Самохвалов та ін. Історія держави і права України. За ред. проф. В.Г. Гончаренка. Курс лекцій. – Київ: «Вентурі». – 1996. – 288 с.