Православіє як різновид християнства

Вступ

У 1988 році Руська православна церква відзначила тисячолітній ювілей від моменту запровадження християнства, яке в церковній традиції називають хрещенням Русі. Ці десять століть християнства становлять не лише надбання церковної історії — вони викликали широкий суспільний резонанс у країні, а ЮНЕСКО визнала цю подію важливою віхою світового культурного життя.

Звісно, ювілей привернув увагу громадськості, дослідників, істориків церкви та богословів, став приводом для дискусій і зіставлення різних поглядів. Не обійшлося й без спроб перевести тему з площини об'єктивного історичного аналізу в русло політичних і клерикальних спекуляцій. Однак осягнення істини потребує неупередженості, відмови від суто апологетичної позиції та наперед визначених висновків. Запровадження християнства на Русі, його передумови та наслідки були представлені суспільству як з наукових позицій, так і через призму богословської думки.

Церковне тлумачення загалом зводиться до таких ключових тез: прийняття християнства є найважливішою подією вітчизняної історії; візантійське православ'я — найдосконаліша релігія, що найкраще відповідала духовному складу русичів, що й визначило вибір князя Володимира; Київська Русь нібито добровільно, як дар неба, прийняла християнство з Візантії, відмовившись від спадкових вірувань і традицій; християнство вивело Київську Русь із темряви до цивілізації; воно сприяло створенню держави, поширенню писемності, освіти й культури; православ'я залишило глибокий слід в історії та вплинуло на формування національної свідомості; і, зрештою, православна церква відіграла винятково позитивну роль упродовж усієї вітчизняної історії.

1. Історія становлення та розвитку православ’я

У богословській концепції хрещення Русі та подальшої історії релігії є раціональне зерно. Допитлива думка шукає істину в повному обсязі, а її можна віднайти лише через об'єктивне вивчення конкретно-історичних умов Київської Русі X століття та складного перебігу подій наступних епох. Знання реальної історичної ситуації та її ґрунтовна інтерпретація не залишають місця для легковажних імпровізацій чи довільних висновків. Шлях до пізнання складних суспільних явищ пролягає лише через науку.

Напередодні запровадження християнства Київська Русь у релігійному плані була державою з усіма інститутами влади та виразним класовим розшаруванням. Як ранньофеодальне утворення, вона вже близько століття активно діяла на європейській арені. Навколо «стольного граду» Києва інтенсивно гуртувалися окраїнні землі. З Київською Руссю рахувалися держави Європи, Візантія та Хозарський каганат — країни, де вже утвердився один із варіантів монотеїзму (християнство, іслам, іудаїзм).

Потреба підтримувати нормальні торговельні, політичні та культурні відносини з цими країнами штовхала державу Рюриковичів у тому ж напрямку. Це зовнішні причини, що пояснюють зміну релігії предками. Внутрішні причини були значно складнішими.

У релігійному відношенні Русь була політеїстичним, традиційно язичницьким суспільством. Давній пантеон богів (Хоре, Велес, Перун, Мокош та ін.) міцно тримав під духовним контролем основну частину населення. Селянство та численне міське населення не мали жодних спонукальних причин відмовлятися від могутньої та древньої релігії предків.

Проте хрещення Русі відбулося. Чим це зумовлено? Традиційні для релігієзнавчої літератури пояснення мало переконливі. Адже щоб використати християнство як ідейний важіль впливу на свідомість народу, об'єднуючу ідею чи умову освячення верховної влади, потрібні були століття. Лише після цього християнство змогло утвердитися у свідомості народу як системні ідейні норми та моральні настанови. Цей процес завершився лише в XVI ст. [8, c. 74-76]

Упродовж X—XI ст. вплив християнства на свідомість русича-язичника був досить незначним. Тому великий князь не міг спертися на церкву для посилення своєї влади. На перших порах церква сама потребувала підтримки й захисту князя. То в чому ж причина?

Суспільні відносини на території Східної Європи в X ст. зазнали значного перелому. Уперше в історії на зміну родоплемінному суспільству, яке не знало гострих соціальних суперечностей і було однорідним у своїй структурі, приходять феодальне класове суспільство та держава. Панівну частину цієї держави становлять воїни-дружинники, бояри, світлі князі на чолі з великим князем, який увінчував усю багаторівневу піраміду. Це люди, які через свої майнові та станові особливості ніби «вириваються» з монолітного устрою традиційного родоплемінного суспільства, поривають із ним і підносяться над ним як керівна верхівка.

Утворюється принципово нова система зв'язків та відносин. Починає формуватися традиційна для феодалізму, але зовсім неприйнятна для безкласового родоплемінного суспільства нова шкала цінностей, принципів і моральних норм. Наприклад, мораль роду та племені ототожнювала вбивство родича із самогубством. Експлуатація та поневолення одноплемінників повністю виключалися. У феодальному суспільстві феодал-землевласник, отримавши від князя землю, змушений був експлуатувати своїх одноплемінників, щоб утримати дружину та служити з нею князю, адже інакше міг позбутися боярського стану. У боротьбі за владу князі вбивали один одного, брат убивав брата. Усе це суперечило традиційним родоплемінним моральним нормам, освяченим язичницькою релігією.

Релігія давніх слов'ян відображала моральні норми безкласового суспільства. Вона не встигала за перебігом історичних подій. Суспільство розвивалося швидше, ніж його релігія, відбувався активний процес поділу на класи. Зрештою склалося становище, коли моральні норми традиційної релігії суперечили реальній дійсності, яка нерідко вступала в антагоністичну суперечність із настановами язичництва.

Відставання цієї релігії від розвитку суспільних відносин через її традиційний консерватизм призводило до того, що дійсність була вже феодальною, а суспільна ідеологія, виражена в релігійній формі, залишалася родоплемінною. Найгостріша боротьба між сущим і належним, яка досягла апогею на початку І тис. н. е., неминуче мала вирішитися на користь феодального ладу, що потребував єдиної монотеїстичної релігії.

Проте слід враховувати, що ідейна криза була властива здебільшого правлячій верхівці, захоплюючи лише ту частину населення, яка на той час розірвала родоплемінні зв'язки. Водночас вона ще зберігала традиційні погляди та уявлення, властиві численному суспільству. Йдеться про представників ще зовсім молодого класу феодалів, що формувався в Київській Русі. Саме вони потребували подолання морального дискомфорту, що виник у їхньому середовищі. Християнство й стало тим каталізатором, який прискорював вирішення життєво важливої проблеми [5, c. 142-144].

Християнство на тому етапі мало історію свого становлення та розвитку. Воно виникло й сформувалося як одна зі світових релігій у період кризи й занепаду рабовласницьких відносин, зуміло трансформуватися у нове феодальне суспільство, освячуючи його порядки й моральні цінності. Як така, християнська церква впродовж багатьох століть успішно задовольняла духовні потреби різних верств високорозвиненого феодального суспільства Візантійської імперії.

Правлячі кола Давньоруської держави були знайомі з християнством і підтримували тісні відносини з Візантією. Греко-православна церква Візантії в ті часи з найбільшою повнотою та адекватністю виражала ті феодальні колізії, які так само переживала давньоруська держава. Православна церква розставила акценти, популярно роз'яснивши руським феодалам та їхньому главі, великому князеві Володимиру, важливу істину — часи вільних і рівних членів родоплемінного суспільства минули. На зміну їм прийшло суспільство з панами й підлеглими, заможними та бідними, знатними й простолюдинами, між якими немає й не може бути іншої рівності, ніж рівність перед Богом. У минулому залишився родовий та племінний воєнний вождь. Його місце заступив володар в особі боярина чи князя. Над ними стоїть Великий князь, поставлений божою милістю. Це вже не колишній воєнний вождь племені, а глава держави й головнокомандувач, це базилевс, щодо якого вся решта населення — лише смиренні підлеглі, яких він вправі судити, карати й милувати. Християнство дістало змогу виразити соціальну реальність, яка склалася у феодальному суспільстві. Запровадження християнства в Давньоруській державі було зумовлене об'єктивними потребами суспільного розвитку.

Особливість історичної ситуації, в якій формувалася Давньоруська держава, полягала в тому, що Київська Русь перебувала перед жорстокою дилемою — вистояти як держава перед агресивними намірами ззовні чи втратити свою незалежність. Епоха феодалізму визнавала лише право найсильнішого, аргумент сили був її найвищим правом.

Київська Русь перебувала на етапі утвердження своєї державності. Для завершення процесу їй бракувало єдиної ідеології, яка б стала інтегруючим принципом для всього суспільства. Такою ідеологією за тогочасних умов могла бути лише релігія.

Наслідок цього — спроби княгині Ольги поширити на Русь християнство. Ідея єдиної релігії вже витала в апартаментах великокнязівської влади.

Відома літописна легенда про вибір релігії Володимиром. Князь та його державне оточення інстинктом правлячого класу, державним розумом усвідомлювали потребу невідкладного вирішення життєво важливої проблеми й не ухилилися від своєї місії. Народна пам'ять зберегла й пронесла через століття історичну згадку про доленосний вибір, здійснений правлячими колами Давньоруської держави [11, c. 127-129].

Вибір на користь візантійського православ'я був визначений не суб'єктивною схильністю правлячої верхівки, а об'єктивною логікою історичних обставин, серед яких на першому плані — тісні й різнобічні відносини Київської Русі з Візантією. Реальна дійсність імперії стверджувала, що однією з підвалин її могутності та внутрішньої стабільності була православна церква з усталеним віровченням, широкою мережею храмів і монастирів. Візантійська церква водночас не претендувала на світську владу. Більше того, імператор вважався заступником Бога на землі, главою церкви, яка вірно служила тронові.

У широкому контексті слід визнати історичну правоту літописця: Київська Русь щодо релігії могла бути католицькою, запозичивши релігію Риму від апостольської столиці чи країн Західної Європи; іудейською — в Хозарському каганаті іудаїзм був державною релігією; мусульманською. Справедливим є свідчення, що будь-яку релігію можна перенести на терен іншого суспільства, якщо в цьому виявиться державний інтерес, вірніше — інтерес панівного класу.

Для Київської Русі X ст. державний інтерес, викликаний обставинами, зосередився на візантійському православ'ї. Слід зазначити, що християнству як світовій релігії властиве прагнення до поширення на нові території й нові людські контингенти. Одна з особливостей запровадження християнства на Русі полягала в тому, що внутрішньо властива християнству тенденція не зустріла опору. Давньоруська держава, навпаки, відкрила перед нею кордони, запропонувала своє сприяння. Тенденція й державний інтерес збіглися.

Утвердження християнства на Русі тривало кілька століть. Це був процес, а не разова акція. Освоєння християнством державного простору Русі відбувалося зовні за простою схемою: озброєна військова дружина вступала на територію чергового поселення, спалювала капище — місцеву святиню та статую язичницького бога, примушувала жителів прийняти водне хрещення. Візантійські священики висвячували камінь майбутнього храму чи монастиря.

Століття, які знадобилися християнству, аби стати панівною релігією Київської Русі, пояснюються не лише просторами держави. Головне було в іншому: опір християнській релігії чинили селяни-общинники та смерди, ремісничий міський люд, загалом народ, вихований у стихії первісних релігійних вірувань, які були складовим елементом духовної культури, традицій, самого способу життя. Ідеї, в тому числі релігійні, стають матеріальною силою, якщо вони володіють основною частиною населення. Знадобилися століття, щоб зламати цю силу мережею християнських ідей. Нова релігія не зупинялася при цьому й перед застосуванням військової сили, прямого насильства та наруги над релігійними святинями русичів, над їхніми релігійними почуттями [3, c. 221-223].

Християнство на Київській Русі від самого початку мало своїм противником численні верстви населення, призвичаєні до батьківських вірувань. Ці найбільші прошарки суспільства не мали змоги пов'язати з християнством свої соціальні прагнення, сприйняти його месіанські устремління. Звідси визначилися дві характерні риси становлення християнської релігії та церкви на Русі.

I. Спершу православ'я на Київській Русі за соціальними ознаками не було орієнтоване на роль опозиції щодо владних державних структур. Влада підкреслювала й демонструвала державний інтерес в утвердженні церкви, дбала про її соціальний захист. Така гармонія інтересів, викликана своєрідністю історичної ситуації, простежується принаймні до татаро-монгольської навали.

Вкорінюючись на терені Київської Русі, християнська церква призвичаювалася до надійної державної опіки, освоювалася з нею як із національною традицією. У цьому своя послідовність і логіка. Руське православ'я виплекало сильну тенденцію до уславлення великокнязівської, а згодом царської та імперської влади, культивування покори їй, безапеляційний осуд протесту й бунту.

II. Християнство на Русі концентрувало енергію протистояння державі на тотальному протиборстві з дохристиянськими віруваннями русичів, на зламі вікових традицій, звичаїв, обрядів, ритуалів, вірніше — проти всієї дохристиянської культури.

«Освоєння» християнством Русі здійснювалося через безжальне руйнування вікових надбань духовної культури багатьох поколінь. Вона була чужою християнству ще й тому, що склалася на національному ґрунті, а церква, «заморський гість», не лише вбачала в культурних надбаннях народу серйозну перешкоду, а й не була обтяжена кровною спорідненістю, душевним співчуттям.

І пісня, і молитва, і казки русичів на погляд служителів християнської церкви були атрибутами «язичництва», синонімом нижчої якості культури, варварства. Реалізуючи історичне покликання на інтегративну духовну роль єдинобожої релігії давньоруської церкви, християнська церква руйнувала, як завойовник, старий світ культури. Усе інше вона перебудовувала на свій православний лад, втягувала в орбіту християнського духовного життя.

Отже, християнство було перенесене в територіальне й духовне володіння Київської Русі як держави. Не християнство створило Давньоруську державу, навпаки, саме державі воно зобов'язане торжеством свого утвердження. У діалектично складній взаємодії та взаємовпливах держави й церкви християнство виконало свою місію об'єднувального чинника завдяки свідомо скерованій діяльності великокнязівської влади щодо державного запровадження християнства [10, c. 106-108].

2. Стан православної церкви у ХХ ст.

Непросте питання й щодо соціально-політичної орієнтації православної церкви після жовтня 1917 р. Вона, як і інші церкви, не визнавала Радянську владу. Це єдиний за всю історію Руської православної церкви випадок, коли вона відкинула фундаментальну біблійну тезу «нема влади не від Бога». І не просто відкинула, а проголосила церковне прокляття цій владі, закликала до боротьби з нею. Така позиція відіграла свою негативну роль: громадянська війна виявилася тривалою й жорстокою, мала багато в чому трагічні наслідки для країни, суспільства, самої церкви.

Головну причину такої позиції слід шукати не в ідейних розбіжностях церкви з революцією. Політика КПРС, радянської держави щодо релігії, церкви та віруючих ні для кого не була таємницею, вона була аргументована, публічно розкрита в друкованих виданнях. Відчайдушний опір новому ладу церква чинила передусім тому, що радянська влада націоналізувала церковні й монастирські землі, угіддя та інші церковні багатства. Не ідейні суперечки, а майнові втрати, інстинкт власника, «фурії приватного інтересу», як говорив К. Маркс стосовно англіканської церкви, призвели до втрати нею політичної рівноваги, штовхнули на нерозважливий крок. Не слід при цьому замовчувати й те, що практична діяльність Радянської держави щодо релігії та церкви виявилася далеко не бездоганною.

Болісним був пошук церквою її шляху до нового суспільства. Основні його віхи такі: відверта конфронтація; лояльна позиція; патріотичне служіння Вітчизні. Цей шлях до самовизначення припав на період тяжких деформацій суспільного ладу: сталінщини, репресій, голодоморів та воєн. Сталінське беззаконня обрушилося й на церкву, як і на інші суспільні інститути; репресивна машина авторитарного режиму не минула й служителів культу, рядових віруючих, як і багатьох інших радянських людей.

Ситуацію суттєво змінили роки перебудови. Церква дістала повну можливість безперешкодно здійснювати свою діяльність, реалізувати своє покликання — задовольняти релігійні потреби віруючих. Вона розгортає необхідну їй мережу храмів і монастирів, навчальних закладів, видає релігійну літературу, бере участь у громадському житті, робить свій внесок у збереження миру, піднесення моральності, подолання соціальної напруги й неспокою в суспільстві. Правовою та моральною підставою нинішнього статусу церкви є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», прийнятий 23 квітня 1991 р. Цей закон — важливий крок на шляху до створення правової держави, утвердження нормальних взаємин церкви й держави, церкви та суспільства [4, c. 215-217].

На теренах України діє Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Вона була відновлена у 1990 р. На її помісному соборі обрано патріархом Мстислава (Скрипника). У 1992 р. частина єпископату УАПЦ об'єдналася з окремими єпископами УПЦ й утворила Українську православну церкву Київського патріархату. Супротивники цього об'єднання на чолі з патріархом не визнали здійсненого акту. Після смерті патріарха Мстислава вони провели черговий помісний собор (вересень 1993 р.) і обрали на ньому патріарха Димитрія (Ярему), який помер у 2000 р. УАПЦ має понад 1000 релігійних громад і 530 священиків. Переважна більшість парафій, понад 80%, знаходиться у Львівській області. У наш час УАПЦ переживає глибоку кризу. Про історію та діяльність УАПЦ в сучасних умовах йдеться в окремому розділі.

В Україні нині існує три незалежні православні церкви, що мають своїх патріархів і митрополитів. Це свідчить про наявність кризи, яку переживає українське православ'я. Запровадження християнства на Русі [1, c. 139-140].

Висновки

Істотний і невід'ємний елемент православ'я — специфічний комплекс релігійних ідей, що визначають концептуальну сторону цієї релігії, її віровчення. Основу православного віровчення становить спільний для всього християнства Символ віри.

Ідейним джерелом православного віровчення є Біблія та священний переказ, який охоплює рішення перших семи вселенських соборів (IV—IX ст.), а також теологічну й філософську спадщину, політико-соціальні доктрини «учителів церкви», християнських письменників II—VIII ст. — Юстина, Тертулліана, Климента Александрійського, Орігена, Василя Великого, Григорія Ніського, Августина та ін. Християнська ортодоксія розглядає земне життя як підготовку до вічного блаженства в потойбічному світі, вимагає від пастви невтомних молитов, сумлінного відвідування храмів, ретельного дотримання релігійних обрядів і відповідних християнській моралі вчинків. Головним складником православ'я як вчення є віра в надприродні сили та явища.

Православ'я, на відміну від католицизму, не має єдиного управлінського центру. У світі в наш час налічується 15 автокефальних національних церков. Вони діють автономно в організації внутрішньоцерковного життя. Їх очолюють патріархи, архієпископи чи митрополити, обрані довічно помісними соборами. При главах церков діють синоди, колегіальні органи управління.

Найбільш численною і впливовою була Руська православна церква (РПЦ) на території колишнього СРСР. До складу РПЦ входить Українська православна церква (УПЦ). Третього жовтня 1990 р. їй надано статус автономії, тобто самостійності та незалежності в управлінні, проте канонічно вона підпорядкована Московському патріархату. Українська православна церква визнає верховенство патріарха Московського і всія Русі.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. - К.: Дакор, 2006. - 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. - К.: Наукова думка, 1995. - 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер,; Нар. укр. акад.. - 3-є вид., перероб. і доп.. - К.: Кондор, 2004. - 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. - К.: Академвидав, 2002,, 2003. - 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Скалецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов'янський держ. педагог. ун-т. - 3-тє вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. - 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов'янський державний педагогічний університет. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х.: Право, 2004. - 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. - К.: Академвидав, 2003. - 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорненький,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В'ячеслава Чорновола. - К.: ВД "Професіонал", 2005. - 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. - К.: Кондор, 2004. - 305 с.