Правобережна Україна наприкінці 17-18 століття

Вступ

Після завершення Української революції майбутнє українських теренів вирішували сусідні держави — Польща, Росія та Туреччина. Відповідно до Бахчисарайського договору (1681), територія між Дністром і Бугом упродовж 20 років мала залишатися нейтральною та незаселеною. Це фактично перетворювало на спустошений край землі, які свого часу слугували осередком національно-визвольної боротьби часів Хмельниччини. Козацький літописець Самійло Величко зазначав: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали..., що стали пристанищем і житлом тільки для диких звірів... Бачив я там... багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали».

Однак, враховуючи родючі ґрунти та сприятливий клімат, спершу Туреччина, а згодом і Польща порушують умови Бахчисарайської угоди та ініціюють активне заселення спустошених правобережних земель. Особливо масовим новий колонізаційний рух стає після універсалу Яна Собеського (1684), який дозволяв створення козацьких поселень на південь від Росі. Наступним кроком стала ухвала сейму (1685) про відновлення козацьких прав і вольностей на території колишніх українських полків, що призвело до відродження Богуславського, Брацлавського, Корсунського та Білоцерківського полків.

1. Суспільно-політичне життя Правобережної України наприкінці XVII — у XVIII ст.

Після завершення польсько-турецької війни (1699) потреба в козацькому війську зникла, тому польський сейм ухвалив рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Спроба силового втілення цього плану спершу призвела до поразки польських військ під Фастовом у 1700 р., а згодом — до повстання під проводом С. Палія (1702—1704).

Семен Пилипович Палій (справжнє прізвище Гурко) (7—1710) — козацький полководець, полковник фастівський і білоцерківський (1684—1704, 1709—1710). Народився в містечку Борзна на Чернігівщині, навчався в Київській колегії. У 1684 р. отримав від польського короля «приповідний лист» на формування козацького полку у Фастові та заселення вільних земель на Київщині. На території полку діяло козацьке самоврядування. Спроби польських військ приборкати козаків (1691, 1693, 1700) були відбиті. Упродовж 1688—1704 рр. Палій вів переговори з гетьманом І. Мазепою про возз'єднання Правобережної України з Лівобережною, однак московський уряд, пов'язаний із Річчю Посполитою «Вічним миром» (1686), не давав згоди. У 1702—1704 рр. Палій очолив козацькі повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. У 1704 р. на Правобережжя вступили лівобережні полки під проводом Мазепи, який наказав заарештувати Палія, а повстання придушити. Царський уряд заслав Палія до Тобольська (1705—1708), а в 1709 р. повернув в Україну у зв'язку з війною зі шведами. Того ж року він очолив Білоцерківський полк і залишався його полковником до смерті.

Ситуацією скористався І. Мазепа, який, приєднавши правобережні полки до Гетьманщини, невдовзі усунув С. Палія від влади. Після падіння Мазепи та поразки П. Орлика міжнародні договори 1711—1714 рр. остаточно закріпили права Польщі на Правобережжя.

На Правобережжі починається активне відновлення польсько-шляхетських порядків. Територію регіону знову поділили на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Магнати, відновивши владу, зрозуміли, що їхнє збагачення залежить від відродження та господарського піднесення краю. Тому вони створювали у своїх володіннях «слободи», де селяни на певний час звільнялися від податків. Однак завершення пільгових років, вимоги панщини та натуральних повинностей, а також посилення наступу уніатства на права православних спричинили значне соціальне напруження, наслідком якого стала гайдамаччина. Гайдамацький рух виник у першій половині XVIII ст. (перша згадка датується 1714 р.) на Волині та Західному Поділлі, але невдовзі охопив Київщину та Брацлавщину. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту. Гайдамаччина пройшла три хвилі піднесення: 1734—1738 рр., 1750 р., 1768 р. (Коліївщина). Польські шляхтичі зневажливо називали учасників руху «гайдамаками» (від турецького «гайда» — гнати, переслідувати, турбувати), і невдовзі цей термін став самоназвою народних месників [3, c. 251-253].

Перше велике гайдамацьке повстання розпочалося 1734 р. Його каталізатором став вступ на Правобережжя російських військ разом із гетьманськими полками, які мали допомогти синові короля Августа II зійти на польський престол. Серед населення поширилися чутки, що війська прийшли на допомогу селянам, а цариця Анна Іоанівна видала грамоту із закликом до боротьби проти шляхти. Стихійний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. Повстання очолив сотник надвірних козаків князів Любомирських — Верлан, проголошений гайдамаками полковником. Під час боротьби активно відбувався процес «покозачення»: селяни масово записувалися в козаки та заводили козацький устрій.

Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Збараж і дійти з боями до околиць Кам'янця-Подільського та Львова. Однак внутрішня ситуація в Польщі змінилася: під тиском Росії С. Лещинський утік, і престол отримав Август III. Виконавши свою місію, царські війська кинули на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські формування за допомогою зрадника С. Чалого здобули перемогу над основними силами повстанців, що змусило частину загонів відійти в Молдавію, а решту — тимчасово припинити опір. Новий спалах активності припадає на 1750 р. Повстанці під проводом О. Письменного, М. Сухого, П. Тарана протягом року контролювали Брацлавщину, Київщину, Східне Поділля. Їм вдалося захопити Вінницю, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. виступ спільними зусиллями польських та російських військ було придушено.

Піком гайдамацького руху стало селянсько-козацьке повстання 1768 р., назване «Коліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Виступ був зумовлений низкою причин. Панське господарство занепало через зміну торговельної кон'юнктури: основний ринок зерна перемістився з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Невизначеність перспектив розвитку польського господарства загострила взаємини українських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження. У Північній Київщині, яка стала базою Коліївщини, навіть незначні утиски та збільшення панщинних тягарів сприймалися як насильство. Це пояснюється тим, що в регіоні, заселеному пізніше за інші землі Правобережжя, селяни тривалий час були вільні від панщини. Близькість Запорожжя посилювала віру населення у власні сили. Загострилася й релігійна ситуація.

Поштовхом до конфлікту став активний наступ уніатів на чолі з митрополитом Ф. Володкевичем на права православних на півдні Київщини. Застосування польських військ для навернення православних в уніатство, ув'язнення священиків, покарання різками — далеко не всі методи утвердження уніатства в краї. Одним із натхненників боротьби за православ'я став ігумен Мелхиседек Значко-Яворський, який добився аудієнції в Катерини II, де вона пообіцяла православним Польщі підтримку. Діючи через дипломатію, цариця виконала обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах православних і протестантів із католиками.

Розрахунки Росії зрозумілі: послабити Польщу через негативну реакцію шляхти на рішення короля; зміцнити зв'язки з православними Правобережжя та посилити вплив у регіоні; сформувати імідж Росії як захисниці православ'я [7, c. 140-142].

Значна частина польської шляхти негативно сприйняла зрівняння в правах і перейшла до активних дій. Створивши збройні союзи — конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під російського впливу. Організуючим центром стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі). Конфедерати, сіючи смерть серед православних, руйнуючи монастирі та церкви, пройшлися Київщиною, Поділлям та Волинню.

Не маючи змоги вгамувати магнатів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя вступило російське військо під проводом генерала М. Кречетникова. Місцеве населення сприйняло появу російських військ як допомогу в боротьбі проти польської влади. Швидко поширилася чутка про «Золоту грамоту» Катерини II із закликом до боротьби зі шляхтою. Ці обставини сприяли розгортанню селянсько-козацького виступу.

Навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, ядром якого були запорожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань — міцну фортецю, одну з опорних точок шляхти, що стало переломним моментом Коліївщини. Ця перемога робила реальною перспективу розростання руху як у західному, так і в східному напрямках, що означало поширення не лише на польські землі, а й на Лівобережжя.

Катерина II розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релігійне протистояння, а й антифеодальна боротьба. Поширення гайдамацького руху на російський ґрунт могло спричинити серйозні соціальні наслідки. Непокоїв уряд і участь у русі російських селян, міщан і солдатів, які після повернення могли стати носіями небезпечних ідей. До того ж доброзичливе ставлення до гайдамаків ускладнило російсько-турецькі відносини: повстанці, переслідуючи шляхту та євреїв, перейшли кордон і спалили турецьке місто Балту. Це викликало протест султана, кримського хана та молдавського господаря. Туреччина загрожувала війною, до якої Росія не була готова. Ці фактори зумовили зміну тактики: після зближення з Польщею Росія в другій половині червня 1768 р. розпочала каральні акції. Підступно схопили М. Залізняка та І. Гонту. Протягом липня—серпня розгромили більшість загонів, але остаточно Коліївщину придушили лише навесні 1769 р. Польща жорстоко розправилася з повстанцями. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І. Гонту після жахливих тортур порубано на частини, а голову прибито до воріт Могилева. Покарання гайдамаків — підданих Росії — мало демонстративний характер. Росія мусила переконати турків і поляків у своїй непричетності до Коліївщини. Частину вироків виконали на польській території або на турецькому кордоні. Водночас, розуміючи, що жорстокі репресії зашкодять іміджу Росії, уряд в останній момент замінив М. Залізняку та 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до Сибіру.

Росія проводила двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного боку, вона бачила в гайдамаччині засіб ослаблення Польщі, з іншого — не хотіла поширення антифеодального руху на свою територію. Стратегічною метою Росії було встановлення контролю над правобережними землями, що вдалося наприкінці XVIII ст. Внаслідок другого поділу Польщі (1793) до Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина, а після третього (1795) — Західна Волинь. На інкорпорованих землях утворили Київську, Подільську та Волинську губернії.

Об'єднання в межах однієї держави більшості українських земель (майже 80%), етнічне возз'єднання лівобережних і правобережних українців, поновлення позицій православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак наприкінці XVIII ст. автономії Лівобережжя вже не існувало, тому Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінний розвиток краю [5, c. 312-315].

2. Соціально-економічний розвиток наприкінці XVII — у XVIII ст.

Основою економіки було сільське господарство, тенденції якого впливали на всі суспільні процеси. Земельна власність слугувала економічною основою панування правлячих верств, гарантом незалежності та умовою привілеїв. Тому, втрачаючи політичну автономію, лівобережна старшина та шляхта намагалися зберегти економічну незалежність через концентрацію земельних володінь. Старшинське землеволодіння існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Спадкове («вічне», «спокійне») володіння не залежало від службового становища і виникало через купівлю-продаж, обмін, дарування, заставу, що фіксувалося юридичними документами.

Іншою була природа тимчасово-умовного («рангового») володіння. Землі видавалися за службу на певний строк або «до смерті». Формально рангові землі вважалися власністю Війська Запорозького і перебували у віданні Генеральної військової канцелярії. Розширення приватного старшинського землеволодіння відбувалося різними способами: займанщина вільних земель; захоплення громадських земель та угідь; загарбання козацьких і селянських земель через боргове закабалення; гетьманські надання та царські пожалування «за службу великому государю»; перетворення рангових володінь на спадкові. Гетьманський уряд підтримував зростання старшинської земельної власності, вбачаючи в ньому опору автономії України.

У 30-х роках XVIII ст. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини вже були в приватній власності старшини. За гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд роздали, і межа між спадковими та ранговими володіннями практично стерлася.

Зростання великого феодального землеволодіння супроводжувалося наступом на землі та права козацтва і селянства. Особливо постраждали ці верстви в другій половині XVIII ст., коли влада перестала визнавати «займанщину» юридичною підставою для володіння землею.

Після поразки Української революції старшина взяла курс на обмеження прав рядового козацтва. Це виявилося в забороні вільно розпоряджатися землею, примусовому використанні безплатної козацької праці, забороні торгувати горілкою, насильному переведенні в посполиті. Становище козацтва погіршувалося. Крім військової служби, козаки брали участь у війнах Російської імперії, охороняли південні кордони, будували канали та фортеці. Це вело до деградації козацьких господарств. Не маючи змоги відбувати службу за власний кошт, значна частина козаків виписувалася зі стану та займалася промислами, торгівлею, заробітчанством [4, c. 263-265].

Становище селянства було ще гіршим. Наприкінці XVII ст. поширюється феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої в другій половині XVIII ст. сягає п'яти і більше днів на тиждень. Зберігалися натуральна та грошова ренти. Логічним фіналом став царський указ 1783 р., який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.

Аграрні відносини на Правобережжі мали свої особливості. Оволодівши землями на початку XVIII ст., Польща почала відновлювати свої порядки. Складовою процесу стало повернення земель колишнім власникам. Нащадки власників правобережних маєтків, розшукавши старі документи, вступали у володіння землями. Особливо швидко зростало магнатське землеволодіння. Величезні латифундії Потоцьких, Любомирських, Яблоновських, Чорторийських, Сангушків, Тишкевичів нагадували часи до 1648 р. Користуючись слабкістю королівської влади, магнати захоплювали королівські та шляхетські землі. На середину XVIII ст. майже 40 магнатських родів контролювали 80% території Правобережжя.

Великі володіння потребували робочих рук, яких хронічно не вистачало. Тому магнати створювали слободи, де селяни звільнялися від повинностей на 15—30 років залежно від договору. Пільгові умови викликали масовий переселенський рух із Галичини, Волині, Полісся, де вже існувало кріпацтво. Народна колонізація сприяла господарському відродженню краю. Господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка в середині XVIII ст. поширилася на все Правобережжя. Характерною рисою було повторне закріпачення селян, які після завершення пільгових років мусили виконувати грошову та відробіткову ренти.

Наприкінці XVII—XVIII ст. розвиток аграрного сектора визначали рутинна техніка та екстенсивний метод господарювання. Водночас виникали прогресивні тенденції:

• підвищення родючості ґрунтів через підживлення та різні форми сівозміни;
• зростання ролі зернового господарства;
• збільшення асортименту культур (картопля, кукурудза, тютюн);
• розширення садів, поява нових сортів, щеплення дерев;
• розвиток племінної та селекційної діяльності у тваринництві;
• поглиблення спеціалізації регіонів (Волинь — пшениця, Полісся — льон і коноплі, землі між Дністром і Прутом — тютюн);
• зростання товаризації сільського господарства.

Зміни відбулися не лише в аграрному секторі, а й у промисловості, торгівлі, фінансах. Базою промисловості були ремесло та промисли. Характерні риси ремісничого виробництва: розширення спектра спеціальностей (із 270 у першій половині XVII ст. до 300 наприкінці XVIII ст.); поглиблення спеціалізації (34 спеціальності з деревообробки, 25 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу); залучення ремесла до товарно-грошових відносин. Поглиблення суспільного поділу праці та відокремлення ремесла від сільського господарства підштовхували урбанізацію [8, c. 119-121].

Містечко, як центр ремесла та торгівлі, давало панові прибуток у 5—10 разів більший, ніж село. Тому відбувалася форсована урбанізація: якщо у XVII ст. на Лівобережжі налічувалося понад 100 міст і містечок, то в середині XVIII ст. — 200.

Провідними промислами були млинарство, винокуріння, селітроваріння, чумацтво. На базі дрібних селянських промислів і міського ремесла під впливом кількісних (зростання виробництва, концентрація працівників) та якісних (поділ праці, наймана робоча сила) змін формувалися мануфактури. Каталізатором стала поява примітивної механізації, що використовувала силу води та вітру. Особливу роль відіграло впровадження водяного колеса, що зумовило перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого.

Реформи Петра І пришвидшили становлення мануфактурного виробництва на Лівобережжі та Слобожанщині. У 20-х роках XVIII ст. тут почалося будівництво великих централізованих мануфактур, кількість яких у другій половині XVIII ст. сягнула 40 (крім того, понад 200 підприємств становили початкові форми мануфактури). На Західній та Правобережній Україні розвинені мануфактури виникли в 70-х роках XVIII ст.

Характерною рисою розвитку сільського господарства та промисловості було втягування у сферу товарно-грошових відносин. Цьому сприяли поділ праці, диференціація земель на землеробські та промислові зони, урбанізація. Основними місцями товарно-грошових операцій були ярмарки, базари та торги.

У Правобережній Україні в першій третині XVII ст. виникло 16 ярмарків, у 40—60-х роках — 42. Ярмарки збиралися кілька разів на рік і приурочувалися до релігійних свят. Найбільшими були ярмарки в Києві, Ромнах, Ніжині, Кролевці, Стародубі, Харкові, Сумах, Львові. Товарооборот ніжинських та роменських ярмарків сягав 4 млн крб.

Наступною ланкою внутрішньої торгівлі були торги, що спеціалізувалися на продажу певного товару (Глухів — хліба, Ромни — тютюну, Львів — худоби). На них скуповували товар для оптового продажу на ярмарках.

Зростала кількість базарів, які збиралися раз або двічі на тиждень. На них місцеве населення продавало лишки продукції та торгувало вроздріб.

Кожен елемент внутрішньої торгівлі сприяв господарському піднесенню: базари забезпечували зв'язок міста і села, торги стимулювали спеціалізацію районів, ярмарки об'єднували економічні регіони, створюючи передумови для національного ринку.

Розвитку товарного виробництва сприяла зовнішня торгівля з Туреччиною, Сілезією, Пруссією, Італією, Молдавією, Персією, Індією.

Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку були зростання великого феодального землеволодіння; обезземелення та закріпачення селянства; розбудова міст та їх відокремлення від сіл; розвиток промислів і ремесла, на базі яких виникали мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання паростків капіталістичного укладу; формування національного ринку. Особливість процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі. Включення українських земель до складу іноземних держав гальмувало та деформувало поступальний розвиток [2, c. 291-294].

3. Правобережжя та західноукраїнські землі у другій половині XVIII ст.

Правобережжя і західноукраїнські землі залишалися під гнітом шляхетської Польщі, а становище народних мас постійно погіршувалося. Процес прискорювала анархія в країні. Влада короля була номінальною, утвердилося всесилля магнатів, які видавали власні закони, чинили суд і розправу, мали свої війська.

Таке внутрішньополітичне становище призвело до занепаду польсько-шляхетської держави в другій половині XVIII ст. Негативну роль відіграли деморалізація аристократії, яка намагалася зберегти феодальний лад і привілеї, постійні війни між магнатами, що спустошували країну. Це ослабило Польщу, і вона не змогла консолідуватися. Агресивні сусіди — Фрідріх Вільгельм І Пруський і цариця Катерина II — скористалися нагодою та поділили Польщу. Відбулося три поділи: 17 лютого 1772 р., на початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р. Польщу розділили між Росією, Пруссією та Австрією.

Після третього поділу до складу Російської імперії увійшло майже 80% українських земель. Галичина, Закарпаття та Буковина були захоплені Австро-Угорщиною.

Протягом 90-х років XVIII ст. на Правобережжя поширилися загальноросійські адміністративні органи. Почали діяти намісницькі, а згодом губернські управління, царські судові органи. Становище народних мас майже не змінилося: вони відробляли панщину, сплачували державні податки. Польські магнати отримали від царської влади нові дворянські права та привілеї.

Незважаючи на це, возз'єднання більшої частини українських земель у складі Російської держави мало позитивне значення для консолідації української нації та розвитку творчих сил народу.

Отже, в результаті Української національної революції 1648—1676 рр. під проводом Б. Хмельницького було звільнено значну частину українських етнічних земель, на яких утворилася Українська Козацька Республіка. Однак під час Руїни українському народу не вдалося втримати незалежність: молода гетьманська держава зруйнувалася, автономію втрачено. Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель перебувала у складі Російської імперії, а Галичина, Закарпаття та Буковина — у складі Австро-Угорщини [1, c. 329-331].

Висновки

Після поразки Української революції Правобережжя надовго стало об'єктом територіальної експансії Польщі, Росії та Туреччини. Встановлення на початку XVIII ст. контролю Польщі відновило шляхетські порядки, посилило релігійний гніт, спричинило нову колонізацію, зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху. Перехід наприкінці XVIII ст. під владу Росії не зняв проблеми іноземного панування, а лише змінив форми та методи експлуатації.

У другому десятиріччі XVIII ст. Польща відновила панування на всій території Правобережної України. Поновили діяльність воєводські органи управління та королівські суди. Магнати і шляхта знову стали єдиними володарями краю. Панщина досягла небачених розмірів: влітку робота на панських землях тривала по 13—15 годин на добу, селяни сплачували безліч податків, ледь виживаючи, тоді як кілька родин найбільших магнатів володіли величезними латифундіями. Іноземне панування гальмувало економічний розвиток українських земель.

Майже 80% земель перебували у приватній власності магнатів і шляхти. Відродження козацтва було заборонено. Без козаків селянам було важко дати відсіч шляхті. Час від часу спалахували локальні повстання на чолі з селянами-втікачами. Повстанці ховалися в лісах і нападали на поодинокі маєтки. Їх (із початку XVIII ст.) називали гайдамаками. З часом вони стали серйозною загрозою для польської шляхти, особливо після завершення терміну звільнення від панщини, введення кріпацтва та посилення релігійного гніту.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник / Василь Білоцерківський. — 3-тє вид., випр. і доп. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник / Олександр Бойко. — 3-тє вид., випр., доп. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник / Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник / Наталія Котова. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник / Богдан Лановик, Микола Лазарович. — 3-тє вид., випр. і доп. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання / Микола Олійник, Іван Ткачук. — 3-тє вид., випр. та доп. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів / Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів усіх рівнів освіти / Михайло Юрій. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.