Право як соціальне явище

Форми права

Форма права — це офіційні державні способи фіксації та зовнішнього вираження правових норм, що підтверджують їхню загальнообов'язковість.

Виділяють такі форми права:

1) правовий звичай — правило, що склалося історично, визнане державою, має обов'язкову силу та забезпечується державним примусом;

2) релігійно-правові норми — церковні канони та інші релігійні приписи, які держава визнає загальнообов'язковими;

3) правовий прецедент — рішення суду або адміністративного органу в конкретній справі, яке стає обов'язковим для розгляду всіх подібних справ у майбутньому;

4) нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ, виданий уповноваженим органом держави, що містить загальні правила поведінки, забезпечені державним захистом;

5) нормативний договір — загальнообов'язкове правило, встановлене за взаємною згодою кількох суб'єктів та гарантоване державою;

6) міжнародно-правові акти — норми міжнародної спільноти, які за згодою держави діють на її території.

Головним джерелом права в Україні виступає нормативно-правовий акт. Це зумовлено тим, що він дозволяє:

nнайточніше визначити зміст прав та обов'язків;

nшвидко донести інформацію до тих, кого стосується норма;

nзабезпечити однакове розуміння та застосування норми;

nсвоєчасно вносити зміни або скасовувати норми;

nупорядковувати норми та спрощувати роботу з ними.

Розрізняють внутрішню та зовнішню форми права. Внутрішня форма права — це система правових норм, згрупованих в інститути, підгалузі та галузі права.

Інститут права:

nсукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини та становлять відокремлену групу;

nгрупа норм, які є настільки суттєвими, що формують окремий інститут у межах комплексної галузі;

nсукупність норм, що регулюють певний вид або рід суспільних відносин і є частиною галузі права.

Інститут права характеризується: наявністю нормативних приписів; їхньою юридичною однорідністю; об'єднанням норм стійкими зв'язками, що відображаються в юридичних конструкціях.

Підгалузь права — це об'єднання інститутів у межах конкретної галузі, що включає загальний та предметний інститути або їхні групи.

Галузь права — це сукупність правових норм та інститутів, що регулюють певну сферу суспільних відносин на основі конкретного предмета й методу правового регулювання, враховуючи принципи та завдання такого регулювання.

Серед нормативно-правових актів виокремлюють закони та підзаконні акти.

Закони — це нормативні акти вищого представницького органу влади, які регулюють найважливіші суспільні відносини та мають найвищу юридичну силу порівняно з іншими актами.

Підзаконні акти — це документи компетентних органів, що видаються на основі закону, відповідно до його положень і для його виконання. До них належать:

nукази Президента України;

nпостанови Верховної Ради України та її Президії;

nдекрети та постанови Кабінету Міністрів України;

nпостанови Ради Міністрів Республіки Крим;

nрішення та нормативні ухвали місцевих Рад народних депутатів;

nінструкції, вказівки та накази керівників міністерств і державних відомств України;

nрішення виконкомів місцевих Рад;

nнакази та інструкції адміністрацій підприємств, установ та організацій.

Норма права має внутрішню будову, що виявляється в її поділі на взаємопов'язані елементи: гіпотезу, диспозицію та санкцію.

Гіпотеза — це частина норми, що вказує на умови та обставини, за яких слід реалізовувати правило, закріплене в диспозиції.

Диспозиція — це частина норми, що визначає суб'єктивні права та юридичні обов'язки, тобто саме правило поведінки.

Санкція — це частина норми, що встановлює юридичні наслідки виконання або невиконання правила, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними або заохочувальними (позитивними).

Диспозиції, гіпотези та санкції за складом поділяються на прості, складні та альтернативні, а за ступенем визначеності — на абсолютно чи відносно визначені.

Типи права

Об'єктивне та суб'єктивне право.

Право — це соціальне явище, яке розглядається як єдність об'єктивного та суб'єктивного.

Об'єктивним право називають тому, що воно, будучи соціальним явищем, постає для людей як реальний факт дійсності. Загальнообов'язкові правила встановлюються та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта.

Будучи об'єктивним, право матеріалізується у формі одного з джерел права. Особа сприймає його зміст як факт, що не залежить від її особистих переживань чи ставлення. Вона не визначає своїм ставленням норму, а повинна її виконувати. Застосування права до конкретного випадку — це перехід від об'єктивного до суб'єктивного. Отже, доки норма є загальною та поширюється на всі випадки певної сфери, вона залишається об'єктивною. Основна її вимога — відповідність соціальним, економічним, політичним та іншим факторам, що її породили. Коли ж норма застосовується до конкретної ситуації та реалізується в поведінці суб'єкта, вона стає суб'єктивною. Відтоді вона має відповідати вкладеному змісту, обставинам справи та адекватному відображенню в свідомості.

Таким чином, суб'єктивним право стає у площині співвідношення матеріального буття та суспільної свідомості. Воно є таким, оскільки характеризує певні можливості (свободи), що належать суб'єкту як учаснику суспільного життя.

Суб'єктивне право — це закріплена правовими засобами можливість діяти самостійно; вимагати певних дій від інших суб'єктів; звертатися до держави за захистом.

Суб'єктивний обов'язок — це закріплена правом необхідність певної поведінки.

Між об'єктивним і суб'єктивним у праві існує тісний зв'язок.

Суб'єктивне право потребує закріплення в правових нормах, що мають об'єктивний характер. Об'єктивне право, своєю чергою, реалізується через права та обов'язки громадян, відображається в їхній свідомості та конкретизується в поведінці.

Публічне та приватне право.

Існують різні критерії поділу права на публічне та приватне. Якщо право належить індивіду як приватній особі — це сфера приватного права; якщо як громадянину — публічного. Критерієм може бути також мета, на яку спрямоване право. Якщо право орієнтоване на інтереси окремої особи — це приватне право; якщо на задоволення інтересів держави чи суспільства загалом — публічне. Отже, норми приватного права стосуються окремих громадян та їхніх інтересів, а норми публічного права визначають функціонування державної організації та спрямовані на суспільні інтереси.

Природне та позитивне право.

Природне право — це не сукупність формальних норм, а система моральних і водночас правових вимог. Визнання природного права має не лише теоретичне, а й практичне значення: наближення права до справедливості можливе лише тоді, коли над позитивним правом стоїть вище право — моральне або природне, яке слугує для позитивного права основою, критерієм та ідеалом.

Позитивне право — це вся сукупність чинних правових норм певної держави, а також норм, що регулюють міждержавні відносини. Термін «позитивне право» означає, по-перше, що це норми, встановлені або санкціоновані зовнішнім авторитетом і виконувані під впливом зовнішніх чинників, а не з власної волі чи моральної свідомості особи. По-друге, позитивізм права полягає в тому, що його норми реально діють і впливають на поведінку людей, тобто здійснюють позитивний вплив.

Право як спеціальне соціальне явище

Будь-яке суспільство потребує не лише системи підкорення, а й упорядкування суспільних відносин, тобто соціального регулювання.

Воно здійснюється через соціальні норми — правила поведінки загального характеру, що регулюють різні сфери суспільних відносин, мають певний зміст і забезпечуються різними засобами соціального впливу.

Соціальні норми можна класифікувати таким чином.

За змістом розрізняють політичні, організаційні, культурні, естетичні, технічні та інші норми.

Політичні норми регулюють відносини між класами, націями, народностями, їхню участь в органах державної влади, відносини держави з іншими елементами політичної системи.

Організаційні норми закріплюють структуру, порядок створення та діяльності державних органів і громадських об'єднань.

Норми культури — це правила культурної поведінки, що відображають духовний розвиток народу.

Естетичні норми встановлюють правила поведінки, пов'язані з уявленнями про красу людських вчинків (норми етикету).

Технічні норми — це правила доцільного поводження з предметами природи, знаряддями праці та технічними засобами. До них належать інструкції з користування електроприладами, правила виконання будівельних робіт, норми витрат сировини, палива тощо.

Норми права — це норми, що встановлюються та охороняються державою.

Норми моралі — це правила поведінки, що склалися в суспільстві під впливом громадської думки та уявлень людей про добро, зло, обов'язок, справедливість, честь, і забезпечуються внутрішнім переконанням та громадським впливом.

Звичаї — це норми, що історично склалися, закріпилися в суспільній практиці через багаторазове застосування та ввійшли в звичку.

Близькими до звичаїв є традиції — способи поведінки, що склалися в суспільстві та передаються з покоління в покоління.

Норми громадських організацій — це норми, що встановлюються та охороняються громадськими організаціями. Деяким із них держава надає обов'язкового характеру.

Релігійні норми — це норми, що регулюють поведінку та культові дії, засновані на вірі в існування бога (богів). Вони відображені в статутах, священних книгах та інших релігійних документах.

Особливості правових норм порівняно з іншими соціальними нормами полягають у тому, що вони:

nвиникають разом із формуванням держави;

nвстановлюються або санкціонуються державою;

nвиражають волю панівної частини суспільства;

nутворюють внутрішньо узгоджену систему;

nформулюють правила поведінки у вигляді прав та обов'язків;

nформально визначені та мають чіткі форми зовнішнього виразу.

Соціальна цінність і призначення права полягають у здатності слугувати засобом і метою задоволення потреб соціальної справедливості, прогресивних інтересів громадян і суспільства. Це виявляється в таких аспектах:

1) Право визначає міру свободи та недоторканності людини, окреслює межі свободи, спрямоване на виключення свавілля та беззаконня.

2) Воно об'єднує загальну волю учасників суспільних відносин, впливає на поведінку через узгодження їхніх інтересів.

3) Право є виразником соціальної справедливості, критерієм розподілу матеріальних благ, утвердженням рівності та правового статусу людини.

4) Право є джерелом оновлення суспільства, чинником прогресивного соціального розвитку в демократичному громадянському суспільстві.

5) Як явище культури та цивілізації, право має планетарний характер і забезпечує вирішення міжнаціональних та міжнародних проблем.

Праву як особливому виду соціальних норм притаманні певні ознаки, що дозволяють відрізнити його від норм первісного суспільства, визначити місце серед інших соціальних норм та охарактеризувати право як основний засіб державного регулювання.

Взаємозв'язок держави і права

Держава, здійснюючи політичну владу в громадянському суспільстві:

nпідпорядковує свою діяльність служінню суспільству;

nзабезпечує рівні можливості для всіх людей у всіх сферах на засадах соціальної справедливості й милосердя;

nне втручається в особисте життя людини;

nрегулює суспільні відносини в межах чинної конституції, законів та інших джерел права.

Право як юридичне явище та держава як політична організація виникли одночасно та тісно взаємопов'язані.

Право залежить від держави, оскільки:

nвиникає як інституційована система джерел, що встановлюються чи санкціонуються державними органами;

nє сталим і недоторканним завдяки державі;

nзавдяки державі впроваджується в життя;

nйого авторитетність залежить від держави;

nсутність права відображає соціальну сутність державної організації.

Водночас право має відносну самостійність і впливає на державу, оскільки право:

nобмежує державну владу в демократичному суспільстві;

nупорядковує державну владу через процесуальні та процедурні форми;

nдозволяє державним органам відповідні дії;

nорганізовує побудову, структуру та розвиток державних органів;

nнадає державним органам престижності та авторитетності.

Права людини. Її визначення, поділ

Права людини — це певні можливості, необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, що об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства та мають бути загальними й рівними для всіх людей.

У кожній державі основні права людини закріплюються насамперед у Конституції. У поточних законах та підзаконних актах передбачаються процедури та механізми реалізації цих прав на практиці.

У Загальній декларації прав людини, проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, зазначено:

1. Усі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти в дусі братерства;

2. Кожна людина має володіти всіма правами та свободами, проголошеними Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового чи іншого становища;

3. Кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність;

4. Ніхто не повинен бути в рабстві або підневільному стані;

5. Ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження та покарання;

6. Усі люди рівні перед законом і мають право на рівний захист від будь-якої дискримінації та підбурювання до неї;

7. Кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав;

8. Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання;

9. Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання в особисте та сімейне життя, посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції, честь і репутацію. Кожна людина має право на захист від такого втручання;

10. Кожна людина має право вільно пересуватися та обирати місце проживання в межах держави, покидати будь-яку країну та повертатися в свою;

11. Кожна людина має право на громадянство. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства;

12. Чоловіки та жінки, які досягли повноліття, мають право без обмежень за ознакою раси, національності чи релігії одружуватися та засновувати сім'ю. Шлюб укладається за вільною та повною згодою сторін. Сім'я є природним осередком суспільства та має право на захист;

13. Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії;

14. Кожна людина має право на свободу переконань та їх вільне виявлення, включаючи свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати та поширювати інформацію незалежно від державних кордонів.

Виходячи з Конституції України та міжнародно-правових актів, усю сукупність прав і свобод поділяють на такі групи:

1. політичні права і свободи;

2. особисті права і свободи;

3. соціально-економічні та культурні права.

Права нації. Її визначення і поділ

Основні права нації — це певні можливості кожної нації, необхідні для її нормального існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства та мають бути загальними й рівними для всіх народів і націй. Слід розрізняти права нації та народу, оскільки в суспільстві може існувати кілька націй. В умовах багатонаціональності права націй обумовлені правами держави та всього суспільства. Ці права відображені в Декларації про державний суверенітет України, Акті проголошення незалежності України, Декларації прав національностей України, Законі «Про національні меншини» та інших законодавчих актах. Основні права нації класифікують на фізичні, етнічні, культурні, економічні, політичні. Право на самовизначення або державну самоорганізацію належить до найважливіших прав усього народу, а не окремої нації. Ці питання викладені в Резолюції ООН «Право народів і націй на самовизначення» (1952 р.).

Функції права

Функції права — це основні напрями його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає у визначенні ролі права в громадянському суспільстві та його впливу на відносини між людьми.

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні.

До загальносоціальних належать:

- гуманістична — право охороняє та захищає права людства, народу, людини;

- організаторсько-управлінська — право суб'єктів на вирішення економічних і соціальних проблем;

- інформаційна — право інформує людей про волю законодавця;

- оцінно-орієнтувальна — поведінка оцінюється з огляду на закони, вказує на соціально допустимі способи задоволення потреб;

- ідеологічно-виховна — право формує світогляд та зразки правомірної поведінки;

- гносеологічна (пізнавальна) — право виступає джерелом знань.

До спеціальних юридичних функцій належать регулятивна та охоронна.

Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин через закріплення поведінки в певних галузях чи інститутах права.

Охоронна функція спрямована на охорону системи суспільних відносин, забезпечення їхньої недоторканності від правопорушень та усунення порушень із повсякденного життя.

Список використаної літератури

1. Основи держави і права. Методичні рекомендації для абітурієнтів / С.В. Бобровник, С.Я. Лисенков, О.М. Молявко та ін.; К-1993

2. Т.Г. Андрусяк. Теорія держави і права. — Львів.: Фонд «Право для України», 1997.

3. Правознавство: навч. посібник / за ред. В.В. Копєйчикова. — К.: Юрінком Інтер, 1998.

4. Правознавство / за ред. М. Настюка, М.Ф. Костицького. — Львів: Світ, 1994.