Право власності та право повного господарського ведення

ВСТУП.

ГЛАВА 1. ПОНЯТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ТА ЙОГО ВИДИ.

1.1 Суб'єкти і засоби виникнення та припинення права власності.

1.2 Право державної власності.

1.3 Право колективної власності.

1.4 Право приватної власності.

ГЛАВА 2. ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ.

2.1 Право орендаря як речове господарське право.

2.2 Право внутрішньогосподарського ведення майном.

2.3 Порівняльна характеристика права власності та права повного господарського ведення.

ЗАКЛЮЧЕННЯ.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.

ВСТУП

Актуальність теми.

Економічні відносини власності знаходять своє юридичне відображення у праві власності, яке формується в результаті правового регулювання відповідних економічних відносин. Регулювання відносин власності з боку права є одним із ключових напрямів нормотворчої діяльності держави. Через право держава визначає належність конкретних об'єктів власності певному суб'єкту – громадянину, колективу чи державі; встановлює обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації щодо різних об'єктів; окреслює засоби правового захисту відносин власності. Сукупність цих правових норм, які регулюють відносини власності, формує право власності в об'єктивному розумінні. Суб'єктивне право власності визначається Законом України «Про власність» від 07.02.91 р. та Цивільним кодексом як врегульовані законом суспільні відносини володіння, користування та розпорядження майном. Володіння – це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами та колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб. Користування – це вилучення з речей корисних властивостей, що дозволяє задовольнити відповідні потреби індивіда або колективу. Розпорядження – це визначення власником юридичної або фактичної долі речі. Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) у власних інтересах, незалежно від волі та бажань інших осіб.

Кожне з цих повноважень власник може передати іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Наприклад, при здачі майна до камери схову володіння ним здійснює охоронець; орендар володіє та користується зданим йому в оренду чужим обладнанням; комісіонер володіє і розпоряджається речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець, ні орендар, ні комісіонер не стають власниками майна, що перебуває у їхньому володінні. Право власності зберігається за тією особою, якій воно належало до передачі майна на зберігання, в оренду чи на комісію.

Водночас існують випадки, коли право володіння, користування та розпорядження одночасно зосереджується в особи, яка не є власником майна (наприклад, право власності на майно, закріплене за державними підприємствами, належить державі, а не підприємству, яке ним володіє, користується та розпоряджається).

Похідними від права власності та абсолютними за своїм характером є права на майно власника, що належать іншим особам, а саме: право повного господарського ведення, оперативного управління, оренди. З одного боку, ці права є абсолютними, оскільки реалізується тріада повноважень: володіння, користування та розпорядження, що можна порівняти з обсягом повноважень самого власника, і підприємство має право на захист від усіх осіб, включаючи власника. З іншого боку, вони спочатку обмежені законом, оскільки є вторинними, похідними: тільки власнику чи уповноваженому ним органу належить право створення, реорганізації або ліквідації підприємства, визначення цілей його діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання та схоронністю довіреного майна.

На мою думку, за обсягом повноважень форми реалізації права власності можна розташувати у такому порядку:

– Право повного господарського ведення є найбільш широким за обсягом та змістом речовим правом;

– Право оперативного управління є значно жорсткішим, ніж право повного господарського ведення, принаймні порівняно із закріпленою в законі теоретичною моделлю цього права;

– Право орендаря як речове господарське право є найбільш вузьким, оскільки право володіння та користування встановлюються як невід'ємна частина повноважень орендаря, а обсяг розпорядчих можливостей визначається виключно угодою оренди;

– Право внутрішньогосподарського ведення, по суті, є похідним від права повного господарського ведення, оскільки реалізується у внутрішньогосподарських відносинах і не входить у сферу товарообігу. Основними повноваженнями тут є володіння та користування, а розпорядчі можливості практично виключають можливість відчуження майна.

Тема цієї курсової роботи добре висвітлена у підручнику Мартем'янова В. С. «Господарське право». У ньому найбільш чітко охарактеризовано ознаки, притаманні кожній із форм реалізації права власності, а також розглянуто особливості правового регулювання окремих видів майнового найму, що властиво угоді оренди.

Об'єктом дослідження цієї теми є безпосередньо право власності та похідні від нього права.

Предметом дослідження є правовідносини, що виникають у зв'язку з реалізацією права власності та похідних від нього прав.

Задачі дослідження:

1. Вивчити навчальну літературу, що висвітлює право власності та його види;

2. Дослідити форми реалізації цих прав;

3. Провести порівняльний аналіз цих форм щодо обсягу та характеру.

Методи, використані при написанні курсової роботи на тему «Порівняльна характеристика права власності та права повного господарського ведення: спільне та відмінності»:

1. Аналіз літератури, що висвітлює дану тему.

2. Узагальнення та систематизація наявних даних щодо цієї теми.

3. Синтез.

4. Метод порівняльного правознавства.

Структура та зміст курсової роботи зумовлені поставленими метою та задачами. Робота складається з:

– Вступу;

– Глави 1;

– Глави 2;

– Списку літератури;

– Приміток;

– Додатку.

ГЛАВА 1. ПОНЯТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ТА ЙОГО ВИДИ

1.1 Суб'єкти і засоби виникнення та припинення права власності

Суб'єктами права власності в Україні визнаються народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про власність» від 07.02.91 р. суб'єктами права власності можуть бути також інші держави, їхні юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. «Іноземні юридичні особи і громадяни можуть стати власниками майна в Україні у випадках придбання об'єктів приватизації, а також внаслідок здійснення іноземних інвестицій у формах, зазначених Декретом Кабінету Міністрів України[1]. Для забезпечення підприємницької діяльності законодавство допускає об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності спільних підприємств за участю юридичних осіб та громадян інших держав.

Усі засоби придбання права власності, визначені законодавством, поділяються на первинні та похідні. ПЕРВИННИМИ є такі засоби, коли право власності виникає на річ уперше або незалежно від попередніх власників. До них належать, зокрема, створення нової речі внаслідок виробничої діяльності, націоналізація, конфіскація, знахідка, скарб, реквізиція. ПОХІДНИМИ називаються такі засоби придбання права власності, при яких право нового власника ґрунтується на праві попереднього власника і виникає внаслідок волевиявлення останнього. У всіх випадках похідного придбання права власності має місце правонаступництво – перехід прав від однієї особи до іншої. Найбільш поширений похідний засіб придбання права власності – передача речі за договором (поставка, купівля-продаж, дарування). Підстави припинення права власності поділяються на ті, що залежать від волі власника (угоди про відчуження майна, знищення майна внаслідок користування ним), і ті, що від неї не залежать (примусовий продаж, вилучення майна відповідно до закону, загибель майна внаслідок стихійного лиха).

Майнову основу господарювання складає право власності. Власнику належать засоби виробництва, на базі яких здійснюється підприємницька діяльність. Власник створює підприємство, визначає його завдання, доручає, якщо не діє сам, ведення справ уповноваженій особі – підприємцю, встановлює межі майнових прав підприємця. У цих випадках на підставі договору встановлюється частка прибутку, яку підприємець отримуватиме за використання переданого майна. Також власнику належить право на ліквідацію підприємства. Власник може використати майно для здійснення будь-якої, не забороненої законом підприємницької діяльності. Умовою її ведення є вимога не порушувати публічні інтереси, права громадян, організацій та держави, що охороняються законом. Здійснення права власності не повинно завдавати шкоди навколишньому середовищу.

У зазначених випадках, з одного боку, порушується межа здійснення права власності на екологічно шкідливі виробництва, а з іншого – виникають перешкоди для нормального здійснення права власності на природні ресурси. Закон забороняє власнику вчинення не лише дій, що здійснюються з наміром заподіяти шкоду особистості або майну іншої особи, але й таких дій, що об'єктивно завдають цю шкоду або створюють високий ступінь імовірності її настання.

У підприємницькій діяльності право власності реалізується по-різному. Такі власники, як держава та адміністративно-територіальні утворення, реалізують його, здаючи майно в оренду, створюючи підприємства, організації або заклади. Їм надаються права повного господарського ведення або оперативного управління. Майно, не розподілене таким чином, кошти скарбниці реалізуються у господарському обігу владою органів держави та відповідних адміністративно-територіальних утворень (наприклад, встановлення порядку користування природними ресурсами). Право приватної власності реалізується значною мірою самим власником (групою власників). У товариствах і акціонерних товариствах управління майном здійснюється або зборами співвласників, або через створені ними органи. Громадяни безпосередньо управляють своїми приватними (сімейними) підприємствами. Аналогічно господарюють селяни (фермери), які поряд із використанням свого майна, що належить їм на праві власності, реалізують право довічного успадковуваного володіння щодо земельної ділянки. Колгоспи, радгоспи, сільгосппідприємства, організації споживчої кооперації, асоціації, об'єднання в багатьох випадках діють на базі колективної часткової та колективної спільної власності. Для такої форми власності характерним є управління нею через виборний орган, а також право виходу зі складу господарства з майновим паєм. Ведення господарства на базі всіх форм власності не виключає можливості передачі власником майна підприємцю. У всіх таких випадках постає питання про правовий статус майна, що передається. Підприємець у цій ситуації реалізує один із відомих інститутів:

– право повного господарського ведення;

– право оперативного управління;

– право господарського ведення;

– оренду та інші.

1.2 Право державної власності

До державної власності в Україні належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць. Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської – Республіка Крим, суб'єктами права комунальної власності – адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Повноваження з управління державним майном, що перебуває у загальнодержавній власності, покладено на уряд – Кабінет Міністрів України. Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного майна та його значення для народу держави, законодавство відносить до об'єктів права загальнодержавної власності: землю; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних військ і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдину енергетичну систему; систему транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк та його установи і створювані ними державні кредитні ресурси; республіканські, резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

«Майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи раціоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території»[2]. У зв'язку з розподілом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 05.11.95 року «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць», якою затверджено перелік державного майна України, що передається у власність адміністративно-територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць.

1.3 Право колективної власності

Колективна власність охоплює майно, що належить окремим організаційно оформленим колективам громадян, а також іншим колективним організаціям. Члени таких організацій об'єднують свою працю і кошти для досягнення певних цілей. Вони безпосередньо або через створювані органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів. До кола суб'єктів колективної власності відносять трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства та інші громадські об'єднання, релігійні організації, що є юридичними особами[3]. Трудовий колектив державного підприємства може бути суб'єктом права колективної власності щодо частини чистого прибутку державного підприємства, яка може передаватися йому у випадках, передбачених статутом підприємства[4]. Порядок розподілу і використання цієї частини прибутку здійснюється радою або зборами трудового колективу.

Колективу орендарів належить право власності на виготовлену на основі орендованого майна продукцію, інше майно, набуте створеним ним підприємством, господарським товариством тощо, а також на дохід, одержаний орендарем.

Слід розмежовувати право власності організації орендарів і право повного господарського відання створеного нею підприємства, товариства.

Власність колективного підприємства.

У власності колективного підприємства перебувають вироблена продукція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Вклади працівників визначаються залежно від їх трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення.

Окрему групу об'єктів права колективної власності складає майно, що належить кооперативам (колгоспам). За своїм правовим режимом до цієї групи відноситься майно споживчої кооперації, а також майно колективних сільськогосподарських підприємств. Вона складається з власності споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств та організацій, та їх спільної власності. Власність споживчих товариств створюється з внесків їх членів, прибутків, одержуваних від реалізації товарів, продукції, послуг, цінних паперів та іншої діяльності, не забороненої чинним законодавством. До характерних особливостей права колективної власності кооперативу слід віднести визначення часток (паїв) членів кооперативів у майні, що належить кооперативу. Усі відносини регулюються статутом підприємства. Майно споживчих товариств та їх спілок може бути продано, передано в оренду, надано в позичку і безоплатне тимчасове користування членам споживчих товариств, державним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим колективам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференцій та з'їздів відповідних спілок або уповноважених ними органів. Об'єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, не заборонених законом. Об'єктом права власності господарського об'єднання підприємств і організацій є майно, добровільно передане йому підприємствами й організаціями, а також набуте в результаті господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, не заборонених законом. Об'єктами права власності громадських об'єднань, професійних спілок, благодійних та інших громадських фондів є кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності, у тому числі майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення та інше. Право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Політичні партії та створювані ними установи і організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатися господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури та інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою.

1.4 Право приватної власності

Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавством. Об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, продуктивна та робоча худоба, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна не обмежуються, крім випадків, передбачених законом (не може бути у власності зброя, боєприпаси, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні засоби та інше). Майно може належати громадянам на праві спільної власності (сумісної чи часткової). Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Важливим аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої діяльності.

Таким чином, держава законодавчо встановлює форми власності: державну, колективну та приватну. Кожній із цих форм власності притаманні тільки їй характерні риси (суб'єкти, засоби придбання, об'єкти), що викладені у главі 1. В основі розподілу на види лежить суб'єктивний склад даного права, оскільки суб'єктом, припустимо, загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської – Республіка Крим, комунальної – адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, сільських, селищних, міських Рад народних депутатів. У державній власності перебуває більш широке коло об'єктів, ніж у колективній та приватній власності. Суб'єктами колективної власності є окремі організаційно оформлені колективи та інші колективні організації, такі як господарські товариства, трудові колективи, релігійні організації, громадські об'єднання та інші, які є юридичними особами. Як і у праві приватної власності, коло об'єктів визначене законодавчо. Існує ряд об'єктів, що не можуть перебувати у приватній та колективній власності. Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Усі форми власності мають свої переваги та недоліки.

ГЛАВА 2. ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Поняття речових прав, на відміну від зобов'язальних, може вживатися у широкому та вузькому змісті. У широкому змісті це право на майно, що належить власнику, а також похідні від них права на це ж майно інших осіб – неспіввласників. Усі види речового права є абсолютними за своїм характером і передбачені безпосередньо законодавством. Речові права у широкому змісті протиставляються зобов'язальним, що випливають із договору (оренди, перевезення, зберігання та ін.), квазідоговорів та деліктів. На відміну від речових прав, що забезпечують закріплення майнових відносин у статиці як вихідного положення для економічного обороту, зобов'язальні права на майно виникають і реалізуються у самому цивільному обороті як у динамічному процесі переходу майна і пов'язаних із ним прав від одного суб'єкта до іншого.

У вузькому змісті речові права розуміються як вторинні, похідні від права власності та абсолютні за характером права на майно власника, що належать іншим особам[5].

2.1 Право орендаря як речове господарське право

Для ведення господарської діяльності майно може передаватися власником підприємцю за договором оренди, у силу якого наймодавець зобов'язується надати наймачу майно у тимчасове користування за плату. Правовідносини, що виникають при цьому, є зобов'язальними і підкоряються нормам зобов'язального права. Однак у відносинах з усіма третіми особами вони є речовими і захищаються як речові права.

Відповідно до ст. 257 ЦК України договір між громадянами на строк більше одного року повинен бути укладений у письмовій формі. Договір найму майна державних, кооперативних та інших громадських організацій повинен бути укладений у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених особливими умовами. Інтереси орендаря, що вдається до використання майна, яке наймається, полягають у тому, щоб, не обтяжуючи себе щоразу придбанням майна у власність, отримати можливість ефективно використовувати тимчасово наймані виробничі фонди. Ці інтереси можуть полягати також у тому, щоб у ході оренди викупити майно у власність. Такі, зокрема, мотиви оренди підприємств трудовими колективами. З одного боку, тут розуміється виробничий комплекс, що вже «на ходу». З іншого боку, оренда такого комплексу повинна бути ефективною, оскільки орендарем виступає колектив, який тут працює, знає виробництво, його переваги і недоліки, економічно зацікавлений у хорошій роботі підприємства. При переході права власності на здане у найм майно від наймодавця до іншої особи договір найму зберігає силу для нового власника. Договір найму зберігає силу і при переході майна від однієї державної організації (наймодавця) до іншої[6].

Право володіння та користування майном в орендаря встановлюється як невід'ємна частина повноважень орендаря: продукція, плоди та інші доходи, отримані орендарем у результаті використання майна, що орендувалося відповідно до договору, є його власністю. Обсяг розпорядчих можливостей орендаря визначається виключно договором з орендодавцем. Орендар має право за згодою орендодавця здавати майно у суборенду. Якщо йдеться про оренду майна, що належить орендодавцю на праві приватної власності, у договорі оренди може міститися умова про викуп майна за умови внесення обумовленої договором викупної ціни.

Якщо йдеться про державне та муніципальне майно, викуп може здійснюватися тільки на основі законів про приватизацію.

Відмінність орендного речового права полягає у відносно вузьких розпорядчих можливостях орендаря. Воно відрізняється від права повного господарського ведення також тим, що обсяг повноважень останнього встановлений законом. Також слід відзначити, що ці права, на відміну від оренди, надаються не за плату. Це не виключає передачі власнику певної частини доходів, але це не плата за майно, а умова його надання.

На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (дохід). Порядок використання прибутку визначає власник підприємства або уповноважений ним орган згідно зі Статутом підприємства та чинним законодавством[7].

У контрагентів існує ряд прав, притаманних тільки договору оренди, до яких відносяться:

– обов'язок наймодавця передати майно відповідно до договору і право вимагати встановленої плати;

– право наймача вимагати передачі майна відповідно до договору, обов'язок вносити обумовлену плату і повернути майно у належному стані з урахуванням нормального зносу (або у стані, обумовленому договором);

– встановлення права власності наймача на продукцію, плоди та інші доходи, отримані орендарем у результаті використання майна, що орендувалося, якщо інше не встановлено договором;

– обов'язок наймодавця щодо капітального ремонту переданого об'єкта і наймача – щодо поточного ремонту, якщо інше не встановлено договором;

– визначення прав сторін на поліпшення майна у випадку їх відокремлюваності: у наймача, якщо інше не встановлено договором, а у наймодавця – на відокремлювані поліпшення, зроблені без його згоди, і за плату, коли вони зроблені за його згодою, якщо інше не передбачено договором;

– встановлення права наймача на відновлення договору на невизначений термін за відсутності заперечень наймодавця і продовження користування майном після закінчення строку договору.

У договорі оренди особливим чином регулюється право орендаря на зроблені поліпшення, розподіл обов'язків щодо ремонту майна між учасниками договору. У той час як передача майна у повне господарське ведення означає для суб'єктів цього права несення всіх обов'язків за всіма видами ремонту отриманого від власника майна.

Підприємства самостійно здійснюють матеріально-технічне забезпечення власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих угод або через товарні біржі та інші посередницькі організації України та інших держав. Орендний договір має строковий характер, а право повного господарського ведення такого характеру не має.

2.2 Право внутрішньогосподарського ведення майном

Право внутрішньогосподарського ведення майна являє собою також похідне від права власності, а можливо, і від права повного господарського ведення право внутрішньогосподарського підрозділу щодо володіння, користування та розпорядження закріпленим за ним майном підприємства. Воно здійснюється відповідно до внутрішньогосподарського договору, завдань підприємства, мети діяльності, визначених у положенні про даний підрозділ, правил ведення госпрозрахунку на підприємстві.

Особливістю цього права є те, що його межі визначені для реалізації внутрішньогосподарського розрахунку самим підприємством. Це право реалізується у переважній більшості у внутрішньогосподарських відносинах і не входить у сферу товарного обороту. Лише у тих випадках, коли за умовами діяльності відокремленому підрозділу підприємства відкривається рахунок у банку, воно може реалізувати майно шляхом виступу у товарно-грошовому обороті.

Наприклад, товарний цех може відповідно до умов внутрішньогосподарського розрахунку виробляти та реалізовувати самостійно створювану тару. Транспортний цех підприємства може займатися у встановлених межах транспортним обслуговуванням клієнтури від свого імені.

Підставою виникнення права внутрішньогосподарського ведення може бути акт наділення підрозділу відповідним правом або внутрішньогосподарський договір. Основними повноваженнями у тріаді внутрішньогосподарського ведення є правомочності володіння та користування. Розпорядчі можливості, що надаються підрозділам, практично виключають можливість відчуження майна іншим підрозділам або взагалі за межі підприємства, хоч це допустимо. Наприклад, надання права реалізації непотрібних підприємству предметів обладнання, інвентаря, інших речей. Зазвичай розпорядчі повноваження пов'язані з передачею верстатів, обладнання у ремонт, з переміщенням їх у сферу діяльності інших підрозділів. Параметри розпорядження повинні бути обумовлені у відповідному акті підприємства і остаточно закріплені за підрозділом.

2.3 Порівняльна характеристика права власності та права повного господарського ведення

Серед речових прав законодавець особливо виділяє права повного господарського ведення та оперативного управління[8]. Правом повного господарського ведення власник (або уповноважені ним органи) наділяють підприємства, що здійснюють професійне господарювання як підприємницьку діяльність з метою вилучення прибутку. Тут застосовуються правила про власність, якщо інше не передбачено законодавчими актами або договором підприємства з власником. У цьому випадку речове право підприємств через повноваження володіння, користування і розпорядження реалізується з найбільшою повнотою, порівнянною з обсягом повноважень самого власника. Більше того, користуючись своїм абсолютним правом повного господарського ведення, підприємство має можливість його захисту від усіх осіб, включаючи власника. Водночас, будучи вторинним, похідним, це право вже спочатку обмежене законом, оскільки тільки власнику та уповноваженим ним органам належать права створення, реорганізації, ліквідації підприємства, визначення мети (цілей) його діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання та схоронністю довіреного майна.

Щодо даної вихідної конструкції право повного господарського ведення держава або інший власник може встановити подальші обмеження його обсягу та змісту. Ці обмеження можуть бути загальнонормативними, спеціально нормативними або індивідуальними.

ЗАГАЛЬНОНОРМАТИВНИМИ є обмеження, встановлені чинним законодавством при реалізації права повного господарського ведення будь-якими підприємствами стосовно всіх або деяких форм власності. Частина цих обмежень поширюється і на підприємства, що є власниками свого майна. Обмеження, нормативно встановлені для державних або муніципальних підприємств, полягають здебільшого у введенні особливого порядку розпорядження майном, що передбачає необхідність отримання дозволу, погодження з комітетами з управління майном або ж необхідність здійснення розпорядчих дій безпосередньо комітетами. Назвемо деякі найбільш важливі обмеження:

Ліквідація та реорганізація підприємства провадяться за рішенням власника або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, за участю трудового колективу.

Підприємство-боржник подає до арбітражного суду заяву про свою неспроможність (банкрутство) тільки за згодою власника або уповноваженого ним органу. Продаж матеріальних та нематеріальних активів діючих державних і муніципальних підприємств здійснюється відповідно до законодавства про приватизацію.

При здачі в оренду нерухомого майна державних та муніципальних підприємств, структурних одиниць цих підприємств, їхніх філій, відділень та інших відокремлених підрозділів повноваження орендодавця здійснюють виключно відповідні комітети з управління майном. Здача в оренду рухомого майна цих підприємств на строк більше 1 року здійснюється підприємствами за погодженням з відповідними комітетами.

СПЕЦІАЛЬНО-НОРМАТИВНІ обмеження встановлюються зазвичай на підзаконному рівні і застосовуються до певних галузей або видів діяльності. Подібні обмеження можуть полягати у закріпленні за підприємствами майна на праві ПОВНОГО ГОСПОДАРСЬКОГО ВЕДЕННЯ (не повного – отже, обмеженого) або навіть на праві ОПЕРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ. Останнє характеризує загальний вихідний режим майна не за підприємствами, а за державними та іншими установами, що фінансуються за рахунок коштів власника. Межі здійснення права оперативного управління встановлюються законом відповідно до мети діяльності установи, завдань власника і призначення майна. Вони є значно жорсткішими, ніж межі здійснення права повного господарського ведення (у всякому разі, порівняно із закріпленою в законі теоретичною моделлю цього права).

ІНДИВІДУАЛЬНІ обмеження встановлюються власником або уповноваженим ним органом щодо того чи іншого конкретного підприємства, виходячи зі специфіки умов господарювання у кожному окремому випадку.

Як можливий правовий засіб застосування індивідуального обмеження ЗУ «Про власність» називає лише договір підприємства з власником.

Виходячи зі сказаного, імперативну вказівку про те, що за державними та муніципальними підприємствами майно закріплюється на праві повного господарського ведення, слід сприймати лише як базову теоретичну правову конструкцію, що може бути модифікована (обмежена за обсягом і змістом суб'єктивного права) нормативним шляхом або договором. Крім того, у силу ст. 5 «Про власність» власник не зобов'язаний, а лише може закріпити майно, що йому належить, за створеним ним підприємством на праві повного господарського ведення. Цю досить вагому розбіжність у підставах виникнення даного права (пряма вказівка закону або ж розсуд власника, втілений у договорі) не можна пояснити лише дефектами юридичної техніки. Мабуть, подібні коливання законодавця відображають суттєві моменти і, зокрема, відтворюють об'єктивну тенденцію до наділення суб'єктів господарювання найбільш широким за обсягом та змістом речовим правом. Однак це не виключає можливості прояву волі власника в обмеженні цього права або навіть його заміні іншим, свідомо вужчим правом оперативного управління.

Таким чином, у даній курсовій роботі розглянуто такі форми реалізації права власності, як оренда, право повного господарського ведення та право внутрішньогосподарського ведення. Виходячи із задач курсової роботи, необхідно провести порівняльний аналіз права власності та права повного господарського ведення. Щодо суті, дані права є ідентичними, оскільки обидва володіють тріадою повноважень: володіння, користування та розпорядження. Вони є абсолютними правами у частині можливості захисту, оскільки і власник, і підприємство, що володіє майном на правах повного господарського ведення, мають можливість захисту від усіх осіб, а останні – навіть від власника. Істотні відмінності цих двох прав полягають у тому, що суб'єктом права власності можуть бути і фізичні, і юридичні особи, а права повного господарського ведення – тільки юридичні особи; засоби придбання права власності можуть бути як первинними, так і похідними, а засоби придбання права повного господарського ведення – тільки похідними; власник має право на створення, ліквідацію, реорганізацію підприємства, визначення цілей його діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання та схоронністю довіреного майна, а юридична особа, яка володіє майном на праві повного господарського ведення, таких прав не має.

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Абсолютним правом, якому не кореспондує жоден конкретний суб'єкт, є право власності. Право власності дає його суб'єкту можливість володіння, користування та розпорядження майном відповідно до закону. Це право використовується для здійснення господарювання на базі власного майна державою, областями, містами, а також приватними власниками. У невеликому обсязі реалізує своє право власності для здійснення господарської діяльності й громадська організація з метою реалізації статутних завдань, але найчастіше як споживач продукції (робіт та послуг).

Держава (або регіон) як власник реалізує своє право у господарюванні, коли приймає рішення та розпорядчі (дозвільні) акти щодо об'єктів власності про направлення їх на господарські цілі.

Такі рішення, як планові акти про будівництво важливих народногосподарських об'єктів, про створення нових об'єднань або виробничо-господарських комплексів з їхніми керівними органами, про передачу підприємств, об'єднань, їх приватизацію – це все дії щодо реалізації права власності. Оскільки ці акти мають виробничо-господарські цілі та породжують підприємницькі відносини, вони відносяться до господарського регулювання. Беруть участь у господарських відносинах на базі власного майна й приватні власники – фізичні та юридичні особи.

Держава законодавчо встановлює форми власності: державну, колективну та приватну. Кожній із цих форм власності притаманні тільки їй характерні риси (суб'єкти, засоби придбання, об'єкти), що викладені у главі 1. В основі розподілу на види лежить суб'єктивний склад даного права, оскільки суб'єктом, припустимо, загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської – Республіка Крим, комунальної – адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, сільських, селищних, міських Рад народних депутатів. У державній власності перебуває більш широке коло об'єктів, ніж у колективній та приватній власності. Суб'єктами колективної власності є окремі організаційно оформлені колективи та інші колективні організації, такі як господарські товариства, трудові колективи, релігійні організації, громадські об'єднання та інші, які є юридичними особами. Як і у праві приватної власності, коло об'єктів визначене законодавчо. Існує ряд об'єктів, що не можуть перебувати у приватній та колективній власності. Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Усі форми власності мають свої переваги та недоліки.

Форми реалізації прав власності можуть бути різноманітними. У процесі реалізації суб'єкти вступають в абсолютно-відносні речові правовідносини. До числа таких правовідносин відносяться право повного господарського ведення, оперативного управління, оренди та інші права на майно, отримані від власників для ведення господарської діяльності.

Вони є абсолютно-відносними, оскільки суб'єкт такого права реалізує свої можливості поза взаємодією з іншими суб'єктами, володіє, користується та розпоряджається майном «абсолютно», не використовуючи своїх можливостей ні з ким, крім власника, з яким він перебуває у відносному правовідношенні. Правовідносини такого роду у сучасному регулюванні опосередковують представлення державного майна підприємцю.

Вони отримують майно для його реалізації в умовах ринкової конкуренції з тим, щоб використати автономну оперативно-господарську самостійність, отримати оптимальні фінансово-господарські результати, що дозволять рентабельно для держави та регіону вести справи у власних інтересах та інтересах власника. У даній курсовій роботі розглянуто такі форми реалізації права власності, як оренда, право повного господарського ведення та право внутрішньогосподарського ведення. Виходячи із задач курсової роботи, необхідно провести порівняльний аналіз права власності та права повного господарського ведення. Щодо суті, дані права є ідентичними, оскільки обидва володіють тріадою повноважень: володіння, користування та розпорядження. Вони є абсолютними правами у частині можливості захисту, оскільки і власник, і підприємство, що володіє майном на правах повного господарського ведення, мають можливість захисту від усіх осіб, а останні – навіть від власника. Істотні відмінності цих двох прав полягають у тому, що суб'єктом права власності можуть бути і фізичні, і юридичні особи, а права повного господарського ведення – тільки юридичні особи; засоби придбання права власності можуть бути як первинними, так і похідними, а засоби придбання права повного господарського ведення – тільки похідними; власник має право на створення, ліквідацію, реорганізацію підприємства, визначення цілей його діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання та схоронністю довіреного майна, а юридична особа, яка володіє майном на праві повного господарського ведення, таких прав не має.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Гречко В. В., Зіоменко Ю. І. Конституційне право на особисту власність – К.: Политвидав України, 1989. – 65 с.

2. Заболотний В. Організаційно-правові основи і особливості функціонування різних форм власності // Політика і час – 1991. – № 13. С. 15-23.

3. Закон України «Про власність» від 07.02.91р. // Юрид. вісник України – 1997. – №11.

4. Закон Украины «О предприятиях» от 27.03.91 с изм. и доп.

5. Комах Е. Право коллективной собственности в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право – 1997. – №6. – С. 3-7.

6. Майнові права громадян юридичних осіб // Михайленко О. Р. Основи правознавства – К., 1997. – С. 171-181.

7. Мартемьянов В. С. Хозяйственное право – БЭК, М., 1994. – Т. 1. – 298 с.

8. О собственности в СССР – М.: Политиздат, 1990. – 126 с.

9. Правовое регулирование отношений собственности в Украине // Юрид. вестник – 1997. – №1. – С. 84-89.

10. Правоведение 90 г. – №4 Толстой Ю. К. Собственность и пр. Собственности в условиях перестройки.

11. Приходько И. А. Молодому предпринимателю – М.: Мол. гвардия, 1991. – 189 с.

12. Пронська Г. Правове становище орендного підприємства // Юрид. вісник України – 1996. – №11.

13. Селіванов В. Проблеми трансформації власності права в Україні // Віче – 1997. №6. – С. 86-100.

14. Сиплувий Ю. М. Підприємцям – про захист власності // Юрид. вісник України – 1997. – №16.

15. Система форм собственности переходных обществ // Экономика Украины – 1996. – №6. – С. 54-62.

16. Собственность: право и свобода – М.: ИГПАН, 1992. – 127 с.

17. Суханов Е. А. Лекции о праве собственности – М.: Юрид. лит., 1991. – 238 с.

18. Шемякин Л. Конституционное обеспечение прав субъектов права собственности и хозяйствования // Юрид. вестник – 1997. – №2. – С. 62-63.