Поняття страхової монополії

Поняття страхової монополії

Вступ

У багатьох державах світу страхова діяльність визнається самостійною галуззю економіки. Її структура охоплює страховиків різних форм власності та спеціалізації, а також посередницькі й консультаційні організації. Центральне місце в цій системі посідають страховики.

Страховиком називають організацію, яка на підставі ліцензії за обумовлену плату приймає на себе обов'язок компенсувати страхувальнику або вказаним ним особам збитки, заподіяні страховим випадком, чи виплатити страхову суму.

Сукупність страховиків, що діють у конкретному економічному просторі, формує страхову систему, головне призначення якої — надання страхових послуг.

За формою власності страховики поділяються на державні (публічні) та приватні.

За характером діяльності їх групують на три категорії: ті, що спеціалізуються на страхуванні життя; ті, що проводять інші види страхування; та ті, що надають виключно перестрахувальні послуги.

Публічні страховики зазвичай створюються та управляються від імені уряду. Серед приватних страховиків у світовій практиці зустрічаються індивідуальні підприємці, акціонерні товариства та інші страхові об'єднання. Співвідношення між державними та приватними страховиками визначається суспільним ладом країни та її економічною політикою.

У колишньому СРСР та країнах соціалістичного табору Європи страхування було державною монополією. Усі страхові операції виконувалися державними структурами. У Радянському Союзі таку функцію виконував Держстрах СРСР із розгалуженою мережею республіканських та місцевих підрозділів. Подібна практика зберігається й нині в окремих соціалістичних країнах.

1. Сутність страхової монополії

Страхова монополія (insurance monopoly) може бути повною, коли держава або її організація має виключне право на проведення всіх видів страхування в країні, або частковою, якщо таке право поширюється лише на окремі види страхування.

Принциповою рисою сучасної організації страхової справи є її демонополізація. Поруч із державним страхуванням активно розвиваються акціонерні, кооперативні та інші страхові організації. Взаємне страхування, яке відіграє значну роль у ринкових економіках і було поширене в дореволюційній Росії, поки що не посіло належного місця серед них.

Державне страхування — це форма, за якої страховиком виступає державна організація. Воно може функціонувати в умовах абсолютної монополії держави на всі види страхування (універсальної), монополії на окремі види (часткової) або за відсутності будь-якої державної монополії. Сучасний розвиток рухається саме до останнього варіанту, хоча пріоритет держави в певних видах страхування не виключається.

Акціонерне страхування — це організаційна форма, за якої страховиками виступають акціонерні товариства, що формують статутний капітал через випуск акцій (іноді облігацій). Це дозволяє засновникам за наявності невеликих власних коштів швидко розгорнути страхові операції, залучаючи ресурси інших юридичних та фізичних осіб. Залежно від порядку формування первинного капіталу розрізняють акціонерні товариства відкритого та закритого типу (товариства з обмеженою відповідальністю).

Монополія на страхування не була притаманна лише соціалістичним країнам. Вона існувала в царській Росії, а до певного часу — навіть у Франції. І сьогодні можна знайти країни з ринковою економікою, де зберігається монополія на страхову справу, зокрема Ірландська Республіка (страхування здоров'я), Індонезія (усі види страхування) та деякі інші.

Державну монополію на страхування вперше було проголошено декретом уряду в 1918 році, і вона неухильно підтверджувалася подальшою практикою.

Ця монополія суттєво вплинула на все страхове законодавство. За таких умов не було потреби в загальному законі про страхування, адже він необхідний лише там, де існує розвинений страховий ринок із багатьма продавцями та потребою в державному регулюванні. При монополії достатньо приватного страхового законодавства, що регулює відносини між страховиком і різними категоріями страхувальників. Саме на цих принципах і будувалося чинне страхове законодавство.

Перехід до ринкових відносин ознаменував новий етап у розвитку страхового ринку, оскільки державна монополія на страхування була фактично ліквідована. Практика засвідчила, що монополія, як і будь-яка інша, не сприяє орієнтації на інтереси страхувальників, породжує відомчі інтереси, бюрократизує страховий апарат, позбавляє його гнучкості. Зростання фінансової стійкості та концентрація страхового фонду мали свої межі. Негативним було й те, що Держстрах пропонував обмежений набір послуг, орієнтуючись на потреби населення з обмеженими об'єктами страхування: домашнє майно, життя, здоров'я, будівлі, транспортні засоби.

Найбільшого поширення набуло страхування життя. Після реорганізації Держстраху почали виникати недержавні страхові організації, які освоювали нові види страхування: кредитів, комерційних і фінансових ризиків, біржових операцій. Розроблялися нові правила особистого та майнового страхування.

Ще одним негативним наслідком монополії було те, що Держстрах не завжди виконував свої зобов'язання щодо захисту інтересів страхувальників, що підірвало довіру до страхування. Тому нові страхові компанії України, прагнучи розширити сферу послуг і зміцнитися на ринку, мали зруйнувати старий стереотип і довести, що сучасний страховий бізнес не має нічого спільного зі своїми попередниками.

2. Витоки страхової монополії

Найдавнішою формою страхового захисту в Україні, як і в усьому світі, було взаємне страхування. Відомо, що з XIII століття і до появи залізниці чумацтво відігравало ключову роль у перевезенні вантажів на далекі відстані. Чумаки подорожували гуртом на возах, запряжених волами. Якщо в дорозі в когось гинув віл або ламався віз, усією громадою купували потерпілому необхідні засоби, щоб він міг продовжити шлях. При цьому не завжди вдавалися до попередньої сплати регулярних внесків для створення резервного фонду. Це мало сенс, оскільки перевозити гроші було безпечніше, коли вони розосереджені по багатьох гаманцях, що не заважало виконанню зобов'язань щодо відшкодування збитків.

Класичне страхування прийшло в Росію із Західної Європи ще в XVIII столітті. У Петербурзі та Москві з'явилися філії англійських страхових компаній. Але вже 1786 року було встановлено державну монополію на страхову діяльність і почали створюватися державні страхові товариства. Це було зумовлено потребами довгострокового кредитування. Маніфест "Про заснування державного позичкового банку" дозволяв операції лише з тими будинками, "які на страх до свого ж банку будуть передані". При банку було створено страхову експедицію, яка приймала на страхування виключно кам'яні будинки, покриті залізом або черепицею, в обох столицях та інших містах. Страхова премія становила 1,5% від прийнятої на страхування суми. Експедиція проіснувала 36 років, але, попри монополію на вигідні операції, помітної діяльності не розгорнула.

Особисте страхування виникло в 30-х роках XIX століття. Тривалий час страхування життя було монополією Російського товариства застрахованих капіталів і доходів. Статут передбачав чотири розряди страхування: А — страхування капіталу, В — страхування пенсій на користь спадкоємців і в разі дожиття до певного строку, С — страхування пенсій на користь самого страхувальника (страхування на дожиття), Д — страхування капіталів і пенсій на користь дітей. Понад 97% припадало на розряд А.

У 1906 році було прийнято закон про страхування життя через державні ощадні каси. Договори укладалися без попереднього лікарського огляду на суми не нижче 25 рублів. Однак виплата страхової суми відстрочувалася на 5–7 років, що не відповідало інтересам широких верств населення.

Окрім акціонерних товариств і ощадних кас, страхуванням життя займалися товариства взаємного страхування. Одне з них діяло в Києві. Обсяги страхування тут, як і в інших регіонах Росії, були незначними порівняно із Західною Європою.

У 1894 році було встановлено державний нагляд за діяльністю акціонерних страхових товариств, який здійснювало Міністерство внутрішніх справ. Інспектори утримувалися на кошти від спеціальних внесків страхових організацій.

З 1885 року було дозволено діяльність іноземних страхових товариств, серед яких були американські, англійські, німецькі та французькі компанії зі страхування життя. Для відкриття філії в Росії іноземний страховик мав внести до державної скарбниці заставу в розмірі 500 тисяч рублів і резервувати 30% надходжень страхових платежів на рахунках Державного банку. Але навіть отримавши дозвіл, іноземні компанії мали частку у страхових преміях не більш як 5,9%.

Отже, у дореволюційній Росії існували майже всі відомі на той час види страхування та форми страховиків. Провідна роль належала акціонерним товариствам, на які 1913 року припадало 63% застрахованого майна. Земські товариства охоплювали 15%, міські взаємні — 8%, а решта страховиків — 14% зобов'язань.

Події 1917 року внесли значні зміни в страхову справу. Уже через рік її було оголошено державною монополією. Усі страхові операції здійснювалися органами Головного управління державного страхування при Міністерстві фінансів, із застосуванням єдиних правил і тарифів для кожного виду страхування.

3. Страхування на сучасному періоді розвитку України

Сучасний етап розвитку України, починаючи з 1991 року, характеризується зародженням, формуванням і розвитком незалежного страхового ринку. Це період інтенсивного виникнення страхових компаній і поділу ринку, який раніше монопольно належав Держстраху. Для успішного розвитку страхової діяльності потрібні не лише самі компанії, а й, як у розвинених суспільствах, нормативно-правова база, управлінські інститути, досвід роботи в умовах цивілізованої конкуренції, професійна освіта та довіра страхувальників (позитивна страхова психологія). На жаль, ці чинники в Україні були майже відсутні: законодавство часів Держстраху, управлінська вертикаль постійно переходила від одних структур до інших, не дотримувалися певні правила та норми роботи на ринку, бракувало професійної освіти працівників новостворених компаній, а інколи й глибокого розуміння самої суті страхування. Як наслідок, з'являлися компанії, що працювали лише на відмиванні брудних грошей, за схематичними принципами, компанії-одноденки, які не мали відповідальності та можливості надати страховий захист тим, хто вкладав кошти в поліси. Ці процеси ускладнювала фінансова нестабільність, яка посилювала негативне ставлення громадян до страхування, формуючи негативну страхову психологію після знецінення коштів, вкладених у поліси Держстраху. Тому можна впевнено сказати, що негативна страхова психологія та недовіра до страхових компаній процвітають нині в українському суспільстві, як і небажання, а часто й економічна неможливість громадян забезпечити собі соціальні гарантії. Це головні стримуючі фактори, що не створюють нормальних умов для розвитку важливого економічного механізму — страхування.

Як бути в такій ситуації? Відповідь вбачається в законі створення-руйнації. Його зміст зводиться до того, що будь-яка система, здатна розвиватися, пристосовує свої якості до середовища, в якому існує. Але це середовище час від часу зазнає незгод, тобто необхідності різких змін умов, що потребує від системи вироблення нових якостей. Цей процес називають процесом створення. Якщо незгоди часті та сильні, а процес вироблення нових якостей інтенсивний, життєздатність системи збільшується. Якщо в таких умовах з'являються нові незгоди, а ймовірність вироблення нових якостей висока, система живе й розвивається. Навпаки, коли незгоди рідкі та слабкі, раніше вироблені, але не використані якості руйнуються, слабнуть — настає депривація, початок кінця. Система настільки слабне, що може ще деякий час існувати, але врешті гине навіть від слабкого незадоволення.

Ці процеси можна простежити і на страховій системі України. За наявної негативної страхової психології та виникаючих незгод страхова система повинна виробити нові підходи, принципи, умови та якості, що дадуть змогу створити справжній страховий ринок із покладеними на нього соціальними, економічними та суспільно-політичними функціями. Якщо ці нові якості будуть вироблені, можна стверджувати, що відбувся процес створення страхової системи України. Попри негаразди страхового ринку, є позитивний аспект — вони можуть і повинні спонукати страхову систему до життя, до вироблення нових якостей, до формування позитивної страхової психології. Початок позитивних процесів уже є. Прийнято нову редакцію Закону України "Про страхування"; триває реорганізація виконавчої структури, до компетенції якої віднесено страхування; активно працює Ліга страхових організацій України, що стала авторитетним захисником інтересів страховиків; спостерігається позитивна тенденція в забезпеченні ринку кадрами: введено дисципліну страхування в економічних вишах; з'явилися науковці в галузі страхування; створено інститут страхових брокерів; з'явилися нові страхові продукти; роботу ринку висвітлюють науково-практичні журнали "Страхова справа" та "Фінансові послуги", щотижневе електронне видання e-дайджест "Insurance online", газета "Україна-бізнес"; за сприяння ЛСОУ в Інтернеті створено Український сервер страхування "Insurance online". Ці та інші позитивні процеси спрямовані як на формування цивілізованого страхового ринку, так і на формування позитивної страхової психології в суспільстві, через яку можна донести до громадян цілі та завдання, передбачені Законом України "Про страхування".

4. Характеристика становлення та розвитку страхового ринку України

Страховий ринок — це сфера економічних відносин, у процесі яких формуються попит і пропозиція на страхові послуги та здійснюється акт їх купівлі-продажу. У деяких публікаціях наводиться ширше поняття, що охоплює всі форми надання страхового захисту. Із цим не можна погодитися, адже коли збитки відшкодовуються за рахунок централізованих фондів, відносини купівлі-продажу не виникають. Немає їх і тоді, коли використовуються кошти фондів самострахування.

Існує також думка, що страховий ринок — це сукупність його суб'єктів (страхувальників, страховиків та посередників) і страхових послуг, які є предметом купівлі-продажу. Можливо, з теоретичного погляду таке визначення не зовсім коректне, проте воно набуло визнання, особливо серед практиків.

Український страховий ринок сьогодні перебуває на порозі поступового інтегрування у світовий. Тому важливо з'ясувати, яке місце посідає страховий ринок у країнах із розвиненою економікою, де страхову галузь визнано однією з найважливіших. Вона забезпечує дієву систему захисту майнових прав та інтересів громадян і підприємств, підтримання соціальної стабільності, економічної безпеки держави, а також є важливим фінансовим інструментом регулювання національної економіки й потужним джерелом акумулювання коштів для довготермінового інвестування в народне господарство.

Страхова діяльність належить до найприбутковіших видів світового бізнесу. Так, 2000 року 6 страхових компаній входили до списку 50 найбільших компаній світу. Щорічний світовий обсяг страхових послуг наближається до 2,5 трлн доларів США.

Акумульовані страховими компаніями ресурси переважно використовуються для довготермінових виробничих капіталовкладень через ринок цінних паперів. Більшість банків, які опираються на короткотермінові залучені кошти, таких можливостей не мають. Тому страхові компанії поступово починають домінувати на світових і національних ринках капіталів. Оскільки приплив коштів у вигляді страхових премій і доходів від активних операцій зазвичай значно перевищує суму щорічних виплат держателям полісів, це дає змогу компаніям із року в рік збільшувати інвестиції в довготермінові цінні папери з фіксованими термінами погашення, насамперед в облігації промислових корпорацій, акції підприємств та закладні під нерухомість. Завдяки величезним інвестиційним ресурсам страхові компанії перетворюються на дієві зовнішні центри фінансового впливу на промислові корпорації.

У більшості економічно розвинених країн держава істотно впливає на національний страховий ринок через законодавство й уповноважені страхові організації, в яких вона володіє значним пакетом акцій. Такі страховики проводять за дорученням держави специфічні види страхування та виконують роль бар'єра для відпливу валюти по каналах страхування та перестрахування за кордон. Наприклад, компанії здійснюють страхування експортних кредитів, щоб заохотити національний експорт. У багатьох країнах закріплено законодавчу норму щодо обов'язкового передання уповноваженим страховим компаніям у перестрахування та співстрахування фіксованого відсотка всіх ризиків. Завдяки цьому вдається повніше використовувати місткість страхового ринку й забезпечувати державний контроль за каналами відпливу валюти.

Останнім часом значно посилилася конкуренція між банківським та страховим бізнесом, і переможцями часто виходять страхові компанії. Наприклад, у Франції за останні 20 років частка особистих заощаджень на банківських рахунках зменшилася з 59 до 15%, а коштів, інвестованих у страхові активи, зросла з 10 до 45%. Поширеним компромісним способом вирішення конкурентних суперечностей стало злиття банківського й страхового бізнесу в єдиний конгломерат, який одночасно забезпечує банківські та страхові послуги.

Банки пропонують страхові послуги, а страхові компанії відкривають депозитні та ощадні рахунки; інколи банки створюють дочірні страхові структури, а страхові компанії беруть участь у банківських формуваннях. В окремих країнах дозволяється злиття банків зі страховими компаніями. Крім того, банки часто купують цінні папери і стають власниками істотної частки цінних паперів страхових компаній або навпаки. Нерідко банки та страхові компанії укладають кооперативні угоди й утворюють спільне підприємство, залишаючись незалежними.

У більшості країн страхові компанії активно залучені до пенсійного бізнесу, де вони успішно конкурують з іншими інститутами цього ринку (пенсійними фондами тощо). Скажімо, у Франції та Великій Британії успіхи страхового бізнесу в цій сфері настільки переконливі, що уряди надали найвпливовішим страховим компаніям офіційні дозволи на право продажу та управління пенсійними коштами.

Реалією сьогодення стала активізація міжнародної діяльності страхових компаній (особливо в Європі зі створенням Європейського союзу), а саме злиття страхових компаній, розташованих у різних країнах, і відкриття нових філій за кордоном. З 16 червня 1999 року набула чинності Угода про партнерство між Україною та країнами Євросоюзу в частині банківської та страхової діяльності, яка передбачає створення для іноземних страховиків умов, не гірших за ті, що існують для страховиків-резидентів. З огляду на це страховий ринок України зазнає істотних змін.

У розвинених країнах страхування є одним із найважливіших секторів національної економіки і забезпечує перерозподіл 8–12% валового внутрішнього продукту. Загальний обсяг надходжень до бюджетів цих країн від страхової галузі порівнянний з обсягом відповідних надходжень від банківської системи. Акумульовані через страхування кошти є джерелом великих інвестицій.

Український страховий ринок порівняно з провідними країнами, де він розвивається протягом кількох століть, ще молодий і перебуває у стадії формування. Тому його частка у вітчизняній економіці ще доволі мала.

Поняття "страховий ринок" у пострадянській економіці склалося на початку 90-х років. Саме на цей період припало створення поряд із Держстрахом перших альтернативних страхових організацій.

Зародження й розвиток страхового ринку України — процес, що має багато спільного з аналогічними процесами в інших постсоціалістичних країнах. Проте нашій країні притаманні й деякі специфічні риси.

Із законодавчим упровадженням у колишньому Радянському Союзі деяких елементів ринкової економіки (особливо з появою 1988 року Закону "Про кооперацію") почали створюватися перші страхові кооперативи. Їхня частка в загальних обсягах страхування була незначною — не більш як 1%. Проте існування кооперативів протягом 1988–1989 років мало велике значення, оскільки дало змогу набути першого досвіду роботи в ринкових умовах, посприяло підвищенню кваліфікації кадрів. Під страховий захист почали брати "нетрадиційні" для Держстраху СРСР ризики, зокрема вантажі, відповідальність за невиконання угод третіми особами тощо. Уже на перших порах зародження страхового ринку альтернативні страховики звернули увагу на зміст страхових продуктів, що пропонуються в розвинених країнах Заходу. Завдяки цьому в Україні почав зростати асортимент страхових послуг, виник інститут перестрахування. Коли 1990 року рамки законодавства в напрямку розвитку ринкових відносин було розширено, почали створюватися перші комерційні страхові компанії. Можна виокремити чотири основні чинники, які сприяли розвитку повноцінних суб'єктів страхування.

Чинник 1-й — створення порівняно великих страхових організацій союзного значення з широкою мережею периферійних філій, у тому числі й в Україні, що перетворилися згодом на самостійних юридичних осіб. Так, скажімо, виникла теперішня компанія АСКА.

Чинник 2-й — створення комерційних страхових організацій на базі розміщених в Україні установ системи колишнього Держстраху СРСР та Індержстраху СРСР. Цей процес відбувався поступово й опосередковано. Оскільки до кінця 1993 року Держстрах залишався повністю державною організацією, через слабкий розвиток ринкового законодавства він був обмежений щодо можливостей підписувати вигідні страхові угоди, отримувати доходи від інвестиційної діяльності, впроваджувати ефективні форми мотивації праці. Система ще тривалий час пропонувала "застарілі" шаблонні страхові продукти доринкового періоду. Державний страховик мав здійснювати обов'язкове страхування, яке було здебільшого збитковим. Імідж Держстраху багато втратив через гіперінфляцію та неможливість своєчасно компенсувати втрати й виплачувати громадянам за попередніми договорами змішаного страхування життя.

Кваліфіковані працівники Держстраху почали переходити до інших компаній, створювати страховиків-супутників, які активно залучалися до страхування "вигідних" ризиків, запроваджуючи ті види страхування, яким не надавалося належної уваги в Держстраху. Навіть коли в 1992–1993 роках законодавством України Держстрах (на той час уже Національна акціонерна страхова компанія "Оранта") було поставлено в однакові умови з іншими компаніями, страхові компанії-супутники не зникли, а, набувши досвіду, працювали далі, поступово втрачаючи зв'язки зі своєю "базою". Цей процес не був результатом спеціальної політики Держстраху: його ініціювали й втілювали на місцях працівники регіональних установ.

Що ж до Індержстраху, то він ще до розпаду СРСР перетворився на холдинг із великими правами своїх філій, зокрема й в Україні. Тому протягом 1991–1992 років для створення на базі цих філій самостійних страховиків не довелося докладати великих зусиль.

Чинник 3-й — створення страхових компаній комерційними, торговельними, банківськими та іншими підприємницькими структурами. Перші роки самостійності української держави характеризувалися заснуванням багатьох банків, торговельних корпорацій, інвестиційних компаній. Ці суб'єкти, розвиваючи свій бізнес, доходили висновку про необхідність страхування. Оскільки на ринку ще не було великих надійних компаній, структури в інших галузях бізнесу почали засновувати своїх страховиків, щоб ті їх обслуговували. Надалі такі компанії почали працювати універсально, не обмежуючись потребами засновників.

Чинник 4-й — створення так званих кептивних страховиків при галузях, підгалузях, сферах виробництва. З розвитком ринкових відносин постала потреба створити обслуговуючу комерційну інфраструктуру. Тому поряд із банками, торговельними посередниками, зовнішньоекономічними фірмами почали засновуватися страхові компанії, які на перших порах брали на себе внутрішньогалузеві ризики. Характерною особливістю таких компаній було те, що на їхню роботу істотно впливали міністерства, відомства, державні корпорації.

Окрім цих головних чинників, масове виникнення страхових компаній протягом 1990–1993 років стимулювали (щоправда, набагато менше) такі чинники:

• а) ініціатива науковців, фахівців, які запозичували досвід роботи страхового ринку в розвинених країнах;
• б) засновницька робота профспілок, громадських організацій;
• в) участь зарубіжних інвесторів (такі компанії були, як правило, невеликі й створювалися передусім для розвідки ринку, але після встановлення 20%-вої межі участі нерезидентів у статутному фонді страховика майже всі вони припинили існування).

Не можна обминути й такий чинник, як створення страхових компаній із метою суто трастової діяльності — "гри на інфляції". Хоча частка таких компаній становила не більш як 3–5% ринку, вони свого часу завдали великої шкоди багатьом клієнтам, не повернувши їм належних коштів, а також страховим компаніям, підірвавши довіру громадян.

Отже, період 1990–1993 років характеризувався бурхливим зростанням кількості страхових компаній за невпорядкованого законодавства.

Після виходу в травні 1993 року Декрету Кабінету Міністрів України "Про страхування" та створення восени 1993 року Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю почався новий етап розвитку страхового ринку України.

Було впроваджено єдиний державний реєстр страхових компаній і видано ліцензії. Страхову діяльність визначено як виключний вид діяльності. Здійснювати страхову діяльність стало можливим лише за тими видами, які зазначено в ліцензії. Було передбачено обов'язкову звітність страховиків за результатами року. Установлено певну залежність між обсягами максимального зобов'язання та розмірами страхових резервів.

Діяльність страхового ринку протягом 1994–1995 років за умов, визначених Декретом, можна схарактеризувати так:

• По-перше, це посилення спеціалізації роботи страховиків.
• По-друге, це збільшення сфери страхування, поява і розвиток нових його видів. Саме в цей період значного поширення набуває страхування вантажів, особисте страхування від нещасних випадків. Почалося впровадження страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів, відповідальності за виробничими ризиками. Було зроблено перші кроки в медичному страхуванні. Водночас високий рівень інфляції зумовлював популярність так званого змішаного страхування життя з урахуванням інфляції. Проте цей вид страхування не мав достатньої законодавчої та методологічної бази. Тому коли 1995 року припинилася гіперінфляція, численні страхові компанії збанкрутували, і багато вкладників не отримали належних виплат.
• По-третє, завдяки законодавчому регулюванню страхової діяльності відчутно підвищилася фінансова дисципліна страховиків. Було впроваджено облік резервів, розроблено категорії активів, у межах яких страховики розміщували ці резерви, упорядковано взаємовідносини страховика з його філіями та представництвами, установлено необхідні форми спеціальної звітності. І найголовніше — розпочався нагляд за страховою діяльністю.

Усе це сприяло зростанню обсягів страхового ринку і розширенню сфери діяльності страховиків.

Проте, незважаючи на значні позитивні зміни, Декрет ще не забезпечував достатньої правової бази для розвитку ринку, особливо щодо гарантій платоспроможності страховиків. Головні недоліки Декрету були такі:

• неврегульованість системи страхування життя як окремої специфічної галузі страхування;
• відсутність системи чітких нормативів платоспроможності;
• нехтування загальноприйнятими у світі поняттями про технічні і математичні резерви, які забезпечують надійність покриття зобов'язань страховиків;
• недосконалість регулювання у сфері перестрахування та діяльності страхових посередників;
• недостатня визначеність договірних відносин між страховиком і страхувальником.

Отже, у період становлення ринкової економіки в Україні значно зросли обсяги страхового ринку, і він набув якісного розвитку. Сформувалися тенденції до збільшення кількості страхових договорів, кількості страховиків та їхньої спеціалізації за видами страхування, розвитку перестрахувальних операцій як на внутрішньому, так і на зовнішньому страховому ринку. Особливо слід зазначити, що завдяки належним заходам як на законодавчому рівні, так і на рівні застосування чинників управління й організації страхового ринку страхові резерви почали постійно зростати. А отже, посилилася фінансова надійність страховиків, підвищився рівень гарантій щодо виконання ними взятих зобов'язань.

З ухваленням Закону України "Про страхування" (березень 1996 р.) та перереєстрацією страховиків у 1997 році в Україні почався третій етап розвитку страхового ринку.

Закон установив систему контролю за рівнем платоспроможності страховиків і порядок розрахунку резервів, посилив норми, що регулюють нагляд за страховою діяльністю, упорядкував види обов'язкового страхування.

Як свідчить статистика, страхування — чи не єдина галузь економіки України, яка протягом останніх років має стабільний значний щорічний приріст обсягів наданих послуг.

Висновки

У сучасній теорії функціонування ринкових господарських систем проблема монополізації страхової діяльності є значною мірою академічною, оскільки вона перебуває поза сферою розв'язків як суперечка з принципами ринкового механізму.

Натомість більш складним і дискусійним є питання про обов'язковість страхування. Ця проблема є постійно актуальною. Цілком обґрунтованим є принципове обмеження юридичної (державної) обов'язковості як методу реалізації страхової політики. Натомість у цій сфері необхідною є наявність широкої суспільної підтримки. Одночасно необхідним є рішуче розширення сфери дії економічної обов'язковості. Зрозуміло, що треба намагатися, щоб економічна обов'язковість знаходила якнайповніше розуміння і схвалення суб'єктів господарювання.

Попри поширену думку, цього не так важко досягти, проте воно вимагає відповідного підходу до страхової проблематики. Передусім треба рішуче підняти рівень страхування в ієрархії окремих видів діяльності. Це, своєю чергою, вимагає створення відповідного страхового ринку з правильним набором різноманітних страхових послуг, уміло пропонованих страховиками.

Незалежно від цього, економічна обов'язковість, котра значною мірою визначає розміри і структуру попиту на страхові послуги, повинна бути відповідно узагальнена в розрахунках між суб'єктами господарювання і державним бюджетом. Іншими словами, вимоги та деякі цілі страхової політики повинні серйозно узгоджуватися переважно в податковій політиці держави.

Широка, але водночас контрольована конкуренція повинна відігравати суттєву роль у страховій політиці. Демократизація страхової діяльності була б безпредметною, якби одночасно вона не пов'язувалася з появою конкуренції. Проте в страховій сфері діють специфічні правила, котрі є іншими, ніж в інших сферах, або взагалі не зустрічаються. Їх у жодному випадку не можна ігнорувати. Звідси явище конкуренції в страхуванні, дія, методи і форми котрої повинні бути обмежені та старанно й уміло контрольовані.

Функціонування страхування в умовах конкуренції створює хороші умови для ділової і творчої страхової політики, а потім захищає дії, спрямовані на швидке та відповідне достосування умов пропонованих страхових продуктів до реальних потреб. Одночасно створюються умови для сприйняття фактично існуючих, але дуже слабо відчутних страхових потреб. Завдяки цьому вся система страхового захисту стає дієвою, що є дуже бажаним в усіх економічних процесах.

Список використаної літератури

1. Іваницька О. Ринок страхових послуг як складова фінансового ринку // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 1. — C. 135–141.
2. Базилевич В. Антимонопольні заходи держави й створення конкурентного середовища на страховому ринку України // Фінанси України. — 1998. — № 8. — C. 5–11.
3. Василенко А. В. Генезис державного регулювання страхового ринку України в контексті зарубіжного досвіду // Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 8. — C. 14–22.
4. Власенко О. О. Розвиток страхового ринку України // Фінанси України. — 2005. — № 8. — С. 140–144.
5. Гарматій Т. Проблеми розвитку страхового ринку України // Банківська справа. — 2000. — № 5. — C. 21–22.
6. Гутко Л. М. Проблеми розвитку національного страхового ринку // Фінанси України. — 2003. — № 11. — C. 146–148.
7. Гутко Л. М. Страховий ринок України: стан, проблеми розвитку та шляхи їх вирішення // Економіка. Фінанси. Право. — 2006. — № 7. — C. 19–24.
8. Дворак М. С. Вплив глобалізації світової економіки на розвиток українського ринку страхових послуг // Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 8. — C. 67–74.
9. Джуччі Р. Значення ринку страхування для економічного розвитку України: аналіз та рекомендації для економічної політики // Страхова справа. — 2004. — № 1. — C. 70–75.
10. Залєтов О. Державна політика на страховому ринку України // Фінанси України. — 2001. — № 11. — C. 119–126.
11. Лутак М. Ринок страхових послуг в Україні: стан і перспективи розвитку // Бухгалтерський облік і аудит. — 1998. — № 7. — C. 7–13.
12. Никонович А. Страховий ринок України: проблеми та шляхи вирішення // Економіст. — 2006. — № 1. — C. 41–43.
13. Самойловський А. Пропозиції щодо вдосконалення страхового ринку України // Фінанси України. — 2000. — № 11. — C. 106–113.
14. Свириденко А. А. Стан та перспективи розвитку страхового ринку в Україні // Фінанси України. — 2005. — № 4. — С. 146–147.
15. Страховий ринок в Україні: стан, проблеми, перспективи // Національна безпека і оборона. — 2003. — № 6. — C. 2–46.
16. Субачов І. Розвиток страхового ринку в Україні як фактору фінансової стабілізації економіки // Фінанси України. — 2001. — № 5. — C. 130–133.