Поняття про психологічний розвиток

Вступ

Вікова психологія є окремою галузю психологічної науки, що досліджує закономірності, умови, причини та механізми психічного розвитку особистості в онтогенезі. Ця наука трактує онтогенез як процес формування ключових структур свідомості людини від моменту народження та протягом усього життєвого шляху. Втім, на сьогодні наукове знання ще не дає повної картини розвитку психіки на всіх етапах життя, тому в межах цього матеріалу увага зосереджена на дитячому, підлітковому та юнацькому віці.

Об'єктом вивчення вікової психології виступає цілісний психічний розвиток індивіда. Базовим поняттям тут є психологічний вік — відносно окреслений у часі етап психічного розвитку, що вирізняється сукупністю типових психологічних рис, притаманних більшості людей цього вікового проміжку. Згідно з Л. С. Виготським, психологічний вік є завершеним циклом психічного розвитку з власною структурою, змістом і динамікою. Його тривалість визначається внутрішнім психологічним наповненням, а не паспортними даними, тому він часто не збігається з хронологічним віком.

Основними складовими психологічного віку виступають:

• змістовні психологічні характеристики, притаманні людині в конкретному віковому періоді. Ці типові ознаки фіксуються через спостереження та наукові факти (наприклад, специфіка дитячого сприймання зображень чи особливості мовленнєвого розвитку);
• механізми формування певних психологічних якостей та властивостей дитини відповідного віку. Розуміння цих механізмів дає змогу створювати належні умови для розвитку конкретних структур свідомості. Так, будь-яка моральна якість формується через поєднання знань, відповідних дій та їх мотивації, що надає поведінці дитини особистісного сенсу;
• динаміка розвитку (перехід від одного стану до іншого) в межах вікового періоду, що дозволяє простежити тенденції та перспективи розвитку й забезпечує ефективне управління цим процесом;
• активність дитини, специфіка її діяльності та поведінки. Саме в активності відбувається поєднання змістовних психічних характеристик із діями, що проявляється в цілях, інтересах, ставленні до предметного світу, інших людей і самої себе;
• рушійні сили розвитку — джерела, фактори та спонукальні механізми.

Для повної характеристики дітей певного вікового періоду необхідно висвітлити всі ці складові, оскільки саме вони визначають особливості їхньої діяльності та поведінки як особистостей.

Основними завданнями вікової психології є:

1. Опис фактів психічного розвитку дітей певного вікового періоду в категоріях вікової психології.
2. Виявлення закономірностей психічного розвитку та становлення особистості дітей відповідного віку.
3. Визначення на основі встановлених вікових особливостей шляхів керівництва психічним розвитком, його корекції для компенсації можливих відхилень, запобігання затримкам і сприяння успішному становленню особистості на кожному етапі онтогенезу.

Вагомий внесок у розв'язання цих завдань зробили такі науковці, як Л. С. Виготський, О. В. Запорожець, В. В. Давидов, Д. Б. Ельконін, Л. І. Божович, Г. С. Костюк, П. Р. Чамата, В. К. Котирло, а також їхні учні та послідовники. Серед зарубіжних дослідників варто відзначити К. Бюлера, Ж. Піаже, Е. Клапареда, З. Фрейда, А. Валлона, Р. Заззо, Е. Еріксона, Дж. Брунера та інших, чиї роботи суттєво збагачують розуміння психічного розвитку людини впродовж життя.

1. Суть, характеристика, огляд фактів, що обумовлюють розвиток

Психічний розвиток являє собою закономірні зміни психіки в часі, що виявляються через кількісні, якісні та структурні перетворення.

Аналіз психічного розвитку дитини в кожному віковому періоді слід здійснювати з урахуванням його місця в загальному циклі онтогенезу.

Кожен період має неповторну цінність, тому його не можна розглядати виключно як підготовку до наступного етапу (наприклад, до шкільного навчання чи дорослого життя). У межах кожного періоду формуються сприятливі умови для певних впливів навколишньої дійсності — так звані сенситивні періоди, які збігаються з оптимальними термінами навчання. Кожен вік має власні сенситивні можливості, і їхнє ігнорування призводить до педагогічної занедбаності. Звідси випливає необхідність збагачувати психічний розвиток через унікальний внесок кожного віку (концепція ампліфікації О. В. Запорожця).

Своєрідність психологічного віку визначається специфічною структурою з власними законами розвитку: відбуваються якісні трансформації особистості дитини, формується новий рівень відображення дійсності, перебудовується система стосунків з оточенням, здійснюється перехід до нових видів діяльності, з'являються якісні зміни в мотивації поведінки.

Вікові психологічні утворення ускладнюються: епізодичне стає актуальним, недиференційоване — диференційованим, безпосереднє — опосередкованим, несвідоме — свідомим, поодиноке — системним. На зміну стабільному функціональному періоду приходить критичний. Виникає «вікова криза», зумовлена новоутвореннями попереднього літичного (стабільного) періоду. Ці новоутворення руйнують наявну соціальну ситуацію розвитку та сприяють формуванню нової, що відповідає зміненому психологічному складу дитини. Вікова криза супроводжується зростанням труднощів у взаємодії з дорослими, що пов'язано зі зміною орієнтацій дитини при збереженні старої системи взаємин. Ці труднощі можуть бути варіативними («Я сам!», «Я вже не маленький!»), а можуть і не виникати, якщо дорослі вчасно передбачають необхідність зміни системи стосунків. Однак без цих криз неможливо осягнути віковий розвиток (Л. С. Виготський).

Отже, психологічний зміст критичного періоду становлять механізми зміни соціальної ситуації розвитку. Головним же змістом кожного критичного періоду є позитивні зміни, що забезпечують готовність дитини діяти в новій соціальній ситуації та встановлювати новий тип зв'язків з оточуючими.

Процес розвитку охоплює особистість дитини як цілісне системне утворення: інтелектуально-пізнавальну та потребнісно-мотиваційну сфери, між якими існує тісний взаємозв'язок («єдність інтелекту та афекту»).

Постає завдання віднайти одиницю аналізу психічного розвитку, яка б зберігала специфіку цілого (Л. С. Виготський). Це завдання успішно розв'язується в межах теорії діяльності (О. М. Леонтьєв). Будь-яка діяльність дитини розгортається в системі «дитина — суспільство», що включає підсистеми «дитина — суспільний дорослий» та «дитина — суспільна річ».

У першій підсистемі дитина залучається до видів діяльності, в межах яких відбувається інтенсивна орієнтація в основних смислах людської діяльності. Дитина активно опановує завдання, мотиви та норми взаємин між людьми (наприклад, через рольову гру).

Друга підсистема охоплює види діяльності, завдяки яким відбувається засвоєння способів дій із предметами та еталонів, що відображають різні сторони предметів (наприклад, предметна чи навчальна діяльність). Через ці види діяльності дитина орієнтується в предметному світі, і формуються її інтелектуальні сили. Психічний розвиток визначається послідовною зміною періодів, у яких переважно розвивається то потребнісно-мотиваційна сфера, то операційно-технічні можливості дітей. Таким чином, між періодами розвитку існує тісний зв'язок: кожен попередній період функціонально готує настання наступного. Зміна провідної діяльності на кожному етапі підпорядковується внутрішній логіці та законам розвитку.

Психічний розвиток відбувається нерівномірно, стрибкоподібно, зміни мають неоднорідний характер і в різних сферах особистості є неоднозначними.

Саме тому в дитячій психології виокремлюють фази, стадії, періоди та епохи розвитку.

Фаза характеризується переважно кількісною динамікою, а зміни мають локальний характер.

Стадія охоплює кілька рівнів психічної організації, проте зміни в різних сферах відбуваються нерівномірно.

Період передбачає і кількісні, і якісні зміни, що охоплюють усі сфери особистості та всі рівні психічної організації.

Епоха характеризується докорінними змінами в усіх системах організму.

Принципи вікової періодизації психічного розвитку дають змогу визначити критерії (ознаки, показники), на основі яких складається психологічна характеристика кожного періоду:

Соціальна ситуація розвитку — це специфічні, унікальні для даного віку відносини між дитиною та навколишньою дійсністю, передусім соціальною (О. В. Запорожець). У процесі онтогенетичного розвитку дитина поступово формує власну внутрішню позицію щодо дійсності, яка виявляється в системі ціннісних орієнтацій та через становлення особистісних смислів. Динаміка зміни вікових періодів, за Л. С. Виготським, відбувається так: спочатку під впливом середовища змінюється внутрішня позиція дитини та її мотивація, з'являються нові потреби, що викликають незадоволення наявним становищем і прагнення до нового, що призводить до новоутворень наприкінці етапу. Потім нові якості вступають у протиріччя зі способом життя та становищем дитини — і цикл повторюється: перебудовується соціальна ситуація розвитку, виникають нові види співпраці з іншими та нова діяльність. Об'єктивними показниками соціальної ситуації розвитку є спосіб та умови життя, соціальний статус дитини, соціальні ролі, які вона виконує. Отже, розвиток можна уявити як процес входження дитини в соціальне середовище та інтеграції в ньому, тобто соціалізацію, механізмами якої є адаптація, індивідуалізація та інтеграція.

2. Рушійні сили психологічного розвитку

Рушійними силами психічного розвитку дитини виступають протиріччя, що виникають унаслідок суперечливих зовнішніх впливів або суперечностей у власному життєвому досвіді людини.

Розвиток особистості на основі передбачення внутрішніх протиріч психологи (Л. І. Анциферова, Г. С. Костюк, С. Д. Максименко та ін.) розглядають як саморозвиток. Власна активність дитини, спрямована на подолання протиріч, є джерелом саморуху та саморозвитку. Прикладами протиріч можуть бути співвідношення потреб і можливостей їх задоволення, ставлення до мети діяльності та до самого процесу її виконання, готовність до самостійної відповідальної діяльності та залежність поведінки від безпосередньої потреби чи емоції. Протиріччя стає рушійною силою, якщо особистість усвідомлює його актуальність, що викликає переживання незадоволення та бажання його усунути. Прикладом внутрішнього протиріччя є розбіжність між ставленням до себе та усвідомленням певних якостей власної особистості. За наявності критичної самооцінки виникає прагнення позбутися негідних рис, що призвели або можуть призвести до певного вчинку.

Протиріччя виникають також між зовнішнім і внутрішнім у процесі спілкування дитини з оточенням та під час її діяльності. Так, вимоги дорослого дещо випереджають реальні можливості дитини (спираючись на зону найближчого розвитку), що стимулює розвиток знань, умінь, формування здатності виконувати складніші завдання, досягати нових цілей та вдосконалювати навички.

Кожен віковий період вивчається з урахуванням загальних тенденцій розвитку та особливостей попереднього й наступного етапів онтогенезу. Межі вікових періодів є мобільними. Дитина в будь-якому віці має внутрішні резерви розвитку, які можуть бути мобілізовані в умовах спеціально організованої діяльності. Тому важливо знати вікові особливості розвитку як специфічні та типові для дітей певного психологічного віку, що закономірно змінюються зі зміною вікового періоду. Ці особливості характерні для більшості представників певної культури в конкретний період онтогенезу за приблизно однакових соціально-економічних умов.

Вікові особливості виявляються в індивідуальних відмінностях — у тому, чим відрізняються індивіди (розумові здібності, творчий потенціал, організаторські можливості, мотиваційна та емоційна сфери тощо). Індивідуальні відмінності проявляються в термінах настання сенситивних періодів, темпах і ритмі наближення до зрілості, варіантах поєднання індивіда, суб'єкта діяльності та особистості, а також у розмаїтті формально-динамічних характеристик: тип вищої нервової діяльності, пластичність кори великих півкуль, чутливість аналізаторів тощо.

Індивідуальні особливості зумовлюються також досвідом попередніх видів діяльності, досвідом спілкування з оточуючими тощо. Індивідуальні відмінності зростають у міру дорослішання дитини та в ході добре організованого навчання.

Висновки

Сформулюємо принципове положення, яким слід керуватися в подальшому вивченні матеріалу.

Зміст кожного періоду психічного розвитку полягає не лише у фізичному зростанні, а й у засвоєнні соціального простору, накопиченні новоутворень та усвідомленні себе як суб'єкта певної діяльності.

Мета психічного розвитку — засвоєння, присвоєння та реалізація дорослості. При цьому соціальне й особистісне дедалі активніше визначає зміст подальшого розвитку особистості та її індивідуальності.

Темпи вікового та індивідуального розвитку можуть не збігатися (явища акселерації — прискорення та ретардації — затримки розвитку). Іноді виникають сприятливі поєднання внутрішніх умов із різних періодів дитинства, що посилює передумови для успішного розвитку, але на наступних етапах розвиток може сповільнюватися. З іншого боку, факти повільного розвитку в певний період не свідчать про негативний прогноз на майбутнє — діти можуть наздогнати й навіть випередити своїх ровесників.

Якщо індивідуальні особливості набувають стійкого характеру, вони починають визначати індивідуальний стиль будь-якої діяльності особистості. З накопиченням життєвого досвіду особистість стає здатною змінювати обставини свого життя, обирати вид діяльності, визначати характер спілкування та формувати самого себе (через самоосвіту й самовиховання).

Нерівномірність психічного розвитку зберігається і в період старіння (Б. Г. Ананьєв, Л. І. Анциферова).

Список використаної літератури

1. Венгер А. Л. Психическое развитие ребенка в процессе совместной деятельности. // Вопросы психологии, 2001. — № 3. — С. 17—26.
2. Загальна психологія: навч. посібник / Авт. кол.: О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін. — К. : А.П.Н., 2002. — 461 с.
3. Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. — К., 1989. — С. 95—133.
4. Психологія : підручник для студ. вуз. / За ред. Ю.Л.Трофімова. — 3-тє вид., стереотип. — К. : Либідь, 2001. — 558 с.