Поняття про діяльність, основні види та елементи

Зміст

• Вступ
• 1. Ціннісні підстави концепцій діяльності в психології й сучасній методології
• 2. Сутність мотивів діяльності
• 3. Професійна діяльність
• 4. Психологічна теорія діяльності
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

Питання мотивів поведінки та діяльності є одним із центральних у психологічній науці. Його вивчення має суттєве значення як для теоретичних засад психології, так і для практичної суспільної діяльності. Дедалі очевиднішою стає потреба у більш глибокому врахуванні мотиваційних чинників.

Актуальність проблеми мотивів діяльності визначається насамперед необхідністю ефективного розв'язання завдань прискорення соціально-економічного поступу країни як ключового чинника всіх перетворень та активізації людського потенціалу. Одним із головних шляхів досягнення цієї мети є формування мотивів праці. Об'єктом дослідження є діяльність особистості, а предметом — види та елементи діяльності.

В умовах удосконалення суспільства зростає значення проблем формування особистості та способу життя, оскільки вирішення суспільних завдань значною мірою залежить від особистості, ядром якої виступає її мотиваційна сфера. Удосконалення управління також тісно пов'язане з мотивацією. Розуміння мотивів праці, їхнього змісту, динаміки та механізмів формування дає змогу підвищити ефективність керівництва на всіх рівнях — від первинного колективу до державного.

Значущість розробки проблеми мотивів для психологічної теорії зумовлена тим, що вона належить до ключового розділу психології — психології особистості, виступаючи в ній стрижневою проблемою. Недостатня розробленість цього питання гальмує розвиток досліджень психології особистості загалом, а також пошук шляхів формування «гармонійно розвинутої, суспільно активної особистості, що сполучає в собі духовне багатство, моральну чистоту й фізичну досконалість».

Водночас мотивація розглядається як найважливіший структурний елемент у системі діяльності. Будучи стрижнем психології особистості, мотивація визначає особливості як поведінки, так і діяльності особистості. Дедалі очевиднішою стає неможливість їхнього аналізу без урахування мотивації. Остання виступає своєрідним індикатором суспільних відносин і змін, що в них відбуваються. Зміни в мотивації є важливим показником ефективності не лише виховання, а й праці.

Мета роботи полягає у дослідженні діяльності особистості, її основних видів та елементів.

Практичне значення зумовлене необхідністю подальшої розробки проблеми мотивів, що випливає з логіки розвитку психологічної науки. Останніми роками як в Україні, так і за кордоном з'явилося чимало нових досліджень мотивації за різними її аспектами. У зв'язку з цим виникає потреба в узагальненні нового фактичного матеріалу, накопиченого в численних працях вітчизняних і зарубіжних авторів. Це важливо ще й тому, що в психологічних дослідженнях різні аспекти мотивації нерідко розглядаються поза зв'язком із певною теоретичною концепцією, що ускладнює використання отриманих результатів, які часом важко порівняти.

Подальша розробка зазначеної проблеми пов'язана з визначенням її місця в структурі особистості. Будучи стрижнем психології особистості, мотивація задає спрямованість, характер і здатності особистості, здійснюючи на неї вирішальний вплив.

Психологічна наука нині звернулася до системного підходу. Такий підхід до мотивації передбачає її системно-ієрархічне розуміння.

Дослідження трудової діяльності ґрунтуються на положенні про полімотивацію діяльності та необхідність урахування багатовимірності мотивації, а отже, і її поліпараметричної оцінки. Однак поки що вони розроблені недостатньо.

У зв'язку з цим мають розроблятися відповідні методики та процедури вивчення мотивації діяльності з метою системно-ієрархічного розуміння. Нині дослідники нерідко використовують лише один із методів, що не завжди дозволяє представити систему мотивів.

1. Ціннісні підстави концепцій діяльності в психології й сучасній методології

Поняття діяльності широко застосовується в сучасній психологічній та методологічній літературі. Здається, що всі добре розуміють, про що йдеться. Проте можна говорити про існування методологічної проблеми, пов'язаної з цим поняттям. Різні дослідники не лише по-різному трактують діяльність, але й, що більш суттєво, по-різному оцінюють місце цієї категорії в пізнанні. З погляду одних дослідників, діяльність — це один зі способів опису й пояснення дійсності. Інші ж вважають, що категорія діяльності задає саму реальність, що нічого, крім діяльності, не існує. Дотримуючись першої точки зору, можна порушувати питання, наприклад, про вивчення певних видів діяльності, як це робить В.В. Давидов (він звертає увагу на те, що досі мало досліджень, присвячених походженню й історичному розвитку таких видів діяльності, як художня й навчальна, що недостатньо вивчено культурно-історичні аспекти діяльності [3, с. 28-29].

Однак у цьому випадку не ставиться завдання представити в діяльнісній онтології абсолютно всі значущі в психології або методології явища, навіть ті, які в ній погано описуються й пояснюються. Справді, сьогодні низка відомих дослідників вважають неможливим тлумачити в діяльнісному плані такі феномени, як спілкування, творчість, культура, свідомість, духовне життя, процесуальні утворення. Зокрема, тому, що це веде або до спрощення досліджуваних явищ, або до повного ігнорування їхньої природи. Обговорюючи це питання, С.Д. Смірнов пише: «Спілкування є лише одним із варіантів недіяльнісної реалізації людських відносин, що роблять внесок у формування особистості. Діяльність не може бути єдиною парадигмою наукового психологічного знання, як не може претендувати на цю роль і будь-яка інша категорія й пояснювальний принцип, інакше багато чого доведеться виносити за дужки в інтересах "чистоти теорії" [8, с. 24]. «Творчість, — відзначає приблизно в ті ж роки Г.С. Батищев, — відрізняється від діяльності тим, що воно може саме те, що діяльність принципово не може» [1, с. 29]. Приблизно про те ж пише й В.П. Зінченко, розглядаючи у своїй статті точку зору — «що психологічна теорія діяльності ігнорує або спрощує духовний світ людини, редукуючи його до предметної діяльності, що вона бездуховна, механістична» [5, с. 44]. Потрібно, говорить він, перебороти «дитячу хворобу» і зрозуміти, що ні діяльність, ні культура не можуть претендувати «на формулювання вичерпного пояснювального принципу» [5, с. 50].

На противагу цьому, прихильники другої точки зору (ті, хто стверджує, що нічого, крім діяльності, не існує), упевнені, що всі згадані феномени цілком з'ясовні в рамках теорії діяльності. Наприклад, О.К. Тихомиров, який розвиває теорію творчої діяльності, вважає невиправданим протиставлення категорій «діяльність» і «взаємодія», «діяльність» і «спілкування»; він намагається показати, що взаємодія реалізується через діяльність, а спілкування «включено в спільну діяльність» і за певних умов «саме стає діяльністю» [11, с. 32].

Щоб розібратися в цій полеміці та проблемі діяльності, потрібно розглядати діяльнісне пояснення в психології та проблему розвитку й формування в одному з напрямків методології поняття діяльності.

2. Сутність мотивів діяльності

Зв'язок потреб і мотивів виявляється в тому, що потреби реалізуються в поведінці й діяльності за допомогою мотивів. Наприклад, потреба в праці реалізується в трудовій діяльності людини, вибір якої людина здійснює під впливом сформованих мотивів. У процесі виникнення й формування вони впливають один на одного. Розвиваючись і зміцнюючись, мотиви сприяють зміцненню потреби. Своєю чергою, розвиток потреб сприяє ефективнішому формуванню мотивації.

У найзагальнішому вигляді тісний зв'язок мотивів із потребами можна представити у вигляді наступної схеми. Розглядаючи зазначені взаємозв'язки, ми виходимо з положень про те, що «ніхто не може зробити що-небудь, не роблячи цього заради якої-небудь зі своїх потреб» [2, с. 245]. Потребами визначаються мотиви й цілі, які взаємозалежні та здійснюють у процесі цієї взаємодії певний вплив як на поведінку й діяльність людини, так і на її дії. Дія — елемент діяльності — «управляється» як метою, так і мотивом, зазвичай загальним для діяльності й дії. Результати діяльності (поведінки) ніби за принципом зворотного зв'язку впливають на формування потреб, а також цілей і мотивів.

У цьому зв'язку потребує уточнення положення про взаємозв'язок «мотив — діяльність», «ціль — дія», «умова — операція». На мою думку, між цими явищами жорсткого зв'язку не існує. Такий висновок можна зробити навіть з аналізу викладу цього питання у відомій книзі О.М. Леонтьєва «Діяльність. Свідомість. Особистість», де обґрунтовуються подібні зв'язки. У названій роботі дуже часто мотиви співвідносяться то з діяльністю, то з діями, що спостерігалося й в інших роботах. Однак діяльність складається з дій, які, своєю чергою, складаються з низки операцій. Виконання сукупності дій і є діяльність. І якщо «вилучити» з діяльності ці дії, то й сама діяльність зникне. Як нам видається, і діяльність (як ціле), і дії (як складові її частини) управляються тими самими мотивами. За логікою критикованих підходів, кожна частина цілого, тобто дія, управляється одним, а їхня сукупність, так звана діяльність, — чимось іншим (мотивом).

Таким чином, мета співвідноситься не тільки з дією, але й з усією діяльністю. Приміром, ціль навчальної діяльності студента — успішне закінчення курсу навчання; її досягнення забезпечує сукупність певних мотивів.

Мотиви пов'язані й зі спрямованістю особистості, тобто, власне кажучи, із сукупністю найважливіших цілей, які людина ставить у житті. Але постановка цих цілей залежить від виниклих мотивів певної діяльності (або її видів). При цьому мета не втрачає своєї самостійності, не перетворюється на мотив.

Унаслідок тісного зв'язку мотивів і потреб стає скрутним аналіз мотивів у відриві від потреб і навпаки. У зв'язку із цим І.А. Джидарьян відзначає, що, наприклад, рішення проблеми естетичної потреби включає аналіз і її змісту, і мотивації. При цьому вона підкреслює, що «тільки стаючи мотивом, потреба здобуває, нарешті, свою повну психологічну визначеність».

Потреби як випробуваний організмом нестаток у чому-небудь можуть відображатися на різних рівнях: біологічному, фізіологічному, психологічному. На нижчих рівнях відображаються, наприклад, деякі найпростіші людські потреби, пов'язані з підтримкою життєдіяльності організму.

Мотиви поведінки й діяльності виникають на вищому рівні відбиття потреб — їхньому усвідомленні. На шляху виникнення мотивів відбувається усвідомлення потреб. Це усвідомлення — відбиття, засвоєння, «присвоєння», співвіднесене з вимогами суспільства, суспільними нормами.

Про важливість соціальних мотивів у структурі мотивації всіх основних видів діяльності свідчать і результати дослідження (табл. 1).

Таблиця 1. Залежність ефективності діяльності від розвитку мотивації в основних видах діяльності (в середньому по групі)

Категорія дорослих опитуваних	Загальна оцінка діяльності (в балах)			Середня оцінка
	Суспільно-політична	навчальна	професійна
Групи, в яких суспільно значущі мотиви визначають: 1) три види діяльності	4,8	4,9	4,8	4,8
2) два види	4,2	4,1	4,3	4,2
3) один вид	3,1	3,7	3,3	3,4

Аналіз цих даних показує, що ефективність діяльності найбільш висока в тих людей, у яких сформовані суспільно значущі мотиви всіх основних видів діяльності. У людей, суспільно значуща мотивація яких зумовлює лише один вид діяльності, успішність значно нижча (на 1,2–1,7 бала).

3. Професійна діяльність

Мотивація особистості як прояв суспільних відносин, зумовлюючи поведінку й діяльність, впливає й на її професійне самовизначення, а згодом — на задоволеність професією.

Вибір професії — важливе питання в житті людини, і від того, наскільки правильно він буде вирішений, залежить ефективність діяльності та задоволеність людини своєю працею, прагнення підвищувати кваліфікацію й багато іншого.

Раніше виникнення професійних мотивів позитивно впливає на подальшу професійну діяльність. Так, серед фахівців, які ще в середній школі зробили свій професійний вибір, задоволені ним понад 60%, серед інших висловлюють задоволеність 17%. Таким чином, тенденція до раннього становлення професійних мотивів сприятлива для діяльності.

Мотиви вибору професії численні й різноманітні. Вони включають усвідомлення важливості даної професії для суспільства, для розвитку різних галузей народного господарства, для прогресу науки й техніки. Низка спонукань пов'язана зі специфічними особливостями професії, зі змістом і характером праці, його умовами й особливостями; з бажанням керувати людьми, організовувати їхню працю, трудитися в складі колективу; з винагородою (зарплата, надбавки, пільги) та інше.

Зазвичай при аналізі результатів діяльності передбачається всебічний аналіз самої діяльності людей у різних її видах (професійної, суспільно-політичної, навчальної) та оцінки (успішності й ставлення) у балах (відсотках). Такий аналіз може успішно використовуватися для виявлення мотивації, але особливо важливий він на початковому етапі дослідження, коли за результатами діяльності (оцінками) виявляється наявність мотивів цього виду діяльності без уточнення, яких саме.

4. Психологічна теорія діяльності

Діяльність — це активність у культурі, і цей зміст споконвічно визначає зміст поняття діяльності як вихідного поняття діяльнісного підходу. Подальша конкретизація цього поняття, що задає демаркаційну лінію «людського світу», окреслює контури його простору, на мою думку, логічно неминуче може здійснюватися в руслі експлікації уявлень про формування, функціонування й розвиток соціокультурних парадигм. І відразу ж варто підкреслити у світлі міркувань про сферу дієвості діяльнісного підходу — можливість фіксації на його основі в тому його розумінні, що було сформульовано вище, специфічності людського світу, аж ніяк не визначає ще всеохоплення його пояснювальної чинності щодо різних властивостей і проявів цього світу. Іншими словами, те, що може виступати й дійсно виступає як специфічна ознака, зовсім не обов'язково — у найкращому разі це відкрите питання — повинне бути функцією горезвісної «клітинки», з якої може бути логічно розгорнуте все різноманіття «людського світу».

Розглядаючи діяльність як специфічно людський тип відносин до дійсності, діяльнісний підхід насамперед виходить із того, що цей тип відносин до дійсності визначається не біологічно заданими, а історично виробленими соціокультурними програмами. Як відомо, тварини ніби вписані в певну «екологічну нішу», тобто в той спектр навколишніх природних умов, у якому вони можуть жити й еволюціонувати як певний біологічний вид. Форми їхньої адаптивної, пристосувальної до навколишнього природного середовища поведінки, хоч і досить лабільної у високорозвинених тварин, складаються на основі тих вихідних можливостей, які визначаються будовою тіла тварини, природними органами. Їхні міжіндивідуальні відносини, складність і тонкість яких нині переконливо показує етологія, змушуючи геть-чисто розпрощатися з міфом про «зоологічний індивідуалізм», проте також в остаточному підсумку підпорядковані біологічним закономірностям. У людини як живого організму, звичайно, також діють механізми цієї вітальної пристосувальної поведінки. Але ці механізми в людини вписуються в контекст програм, що задаються культурою, яка, якщо вживати класичний філософський термін, трансцендентна стосовно природи. Безсумнівно, що трансцендентність діяльності стосовно природної вітальної поведінки не може обмежуватися спрямованістю зовні людини, на зміну й перетворення зовнішнього середовища, вона повинна передбачати також самозміну, самовдосконалення людини, її внутрішнього світу, що передбачає виникнення специфічно людських форм регуляції відносин між людьми, формування в принципі відмінного від стайно-стадних спільнот у тваринному світі людського соціуму, в основі якого лежать культурні норми, що блокують певні механізми вітальної поведінки.

Діяльність, що передбачає соціокультурні підстави, передумови й норми, може здійснюватися й здійснюється на двох рівнях, якщо завгодно, у двох режимах. Це, у першу чергу, діяльність, пов'язана з освоєнням і використанням, застосуванням вироблених в історичному розвитку соціокультурних способів зміни й перетворення дійсності, зафіксованих у певних установках, нормах, програмах, які задають деяку парадигму діяльності. Це поняття, узяте з методології науки, у якій воно було визначене американським істориком і філософом науки Т. Куном, насамперед як типове рішення завдань у сфері наукового дослідження, нині вживається досить широко для характеристики чітко фіксованих способів дій у всіляких сферах людської життєдіяльності. Діяльність, засновану на використанні, застосуванні наявних способів і норм, можна, таким чином, назвати діяльністю в рамках певної парадигми або внутрішньопарадигмальною діяльністю. Оскільки вихідні підстави парадигми зумовлюють певний спосіб відносин до світу і, тим самим, спрямованість діяльності, її орієнтири, внутрішньопарадигмальна діяльність виступає як доцільна зміна й перетворення дійсності.

Орієнтація діяльності охарактеризованого вище типу на чітко фіксовані способи, норми, орієнтири дозволяє охарактеризувати даний тип діяльності як закриту систему. Ця «закритість» зближає її типологічно з вітальною поведінкою, оскільки і там, і там має місце активність у рамках заданих передумов і орієнтирів. Завдяки заданості, «закритості» своїх відправних передумов внутрішньопарадигмальна діяльність несе в собі безсумнівні риси адаптивної, пристосувальної поведінки, що досить чітко виявляється в орієнтації на дотримання прийнятих у навколишньому середовищі звичаїв, правил, традицій. У цьому сенсі правомірно говорити про закриті системи діяльності як про типи соціальної поведінки.

Необхідно, однак, пам'ятати, що всі ці звичаї, правила, традиції, дотримання яких може мати характер соціокультурного автоматизму (так звана традиційна поведінка, за відомою класифікацією М. Вебера), задані все-таки не природою, на відміну від вихідних передумов адаптивної вітальної поведінки, а є завжди результатом культурної творчості на певному етапі його історичного розвитку. Сприйняття соціокультурних норм як природного непорушного безальтернативного «порядку речей» являє собою ілюзію суспільної свідомості, що виникає в результаті стійкого відтворення традиції.

Генетично будь-яка внутрішньопарадигмальна діяльність на основі культурних норм сходить усе-таки до творчого акту зі створення вихідних установок культурної парадигми. Іншими словами, в основі всякої культурної традиції, її буття й відтворення лежить подія її творчості. У цьому полягає корінна відмінність людського буття від просто вітального існування.

Усякий феномен культури, усякий соціальний порядок, що видається чимось природним, а отже, непорушним, безальтернативним, у принципі «відкритий», альтернативний у двох вимірах: по-перше, він виступає як інновація стосовно того, що йому передувало; по-друге, він сам може стати предметом, так би мовити, жертвою інноваційної діяльності. Істотні підстави для розрізнення історії й традиції, безумовно, є. Але їх усе-таки не треба абсолютизувати, не забуваючи, що традиції виникають як результат історичних «подій».

Активний, творчий початок діяльності найбільшою мірою виявляється, звичайно, у діяльності з розвитку наявних форм культури, відповідних способів відношення до дійсності, пов'язаних із ними установок і норм. Саме в діяльності на цьому рівні, на висоті її можливостей розкривається специфіка «феномена людини». Діяльність такого роду не обмежується орієнтацією на наявні програми дій, ким би вони не були задані — природою чи соціумом. Вона передбачає здатність до постійного перегляду й удосконалення програм, що лежать в її основі, до постійного, так би мовити, перепрограмування, до перебудови своїх власних підстав і, тим самим, може бути охарактеризована як відкрита система. Люди виступають при цьому не просто виконавцями заданої програми поведінки — хоч би й активними, що знаходять нові оригінальні рішення в рамках її здійснення, — а творцями, творцями принципово нових програм дії, нових соціокультурних парадигм. Як ми вже відзначали, у рамках пристосувальної поведінки й внутрішньопарадигмальної діяльності активність пов'язана з пошуком можливих засобів досягнення цілей, вона цілеспрямована, доцільна.

Очевидно, що експлікація поняття діяльності через відкритість і трансцендентність людського відношення до світу відрізняється від вужчого і, треба визнати, звичнішого його розуміння, що пов'язує її обов'язково з усвідомленим активізмом, раціональністю, особистісною активністю й заповзятливістю та ін.

Варто спеціально підкреслити, що чітка диференціація цих двох змістів терміна «діяльність» є найважливішою необхідною умовою конструктивного критичного аналізу діяльнісного підходу. Ясно, що діяльність у вужчому її розумінні характерна тільки для цивілізації західноєвропейського типу, тоді як уживання поняття «діяльність» у сенсі відкритості й трансцендентності людського буття в рамках діяльнісного підходу стосується специфіки людського соціуму в цілому, можливостей його формування й розвитку, безвідносно до того, чи домінувала активістсько-діяльнісна свідомість західноєвропейського типу в конкретних культурах і цивілізаціях. Тому й не може служити аргументом проти універсальності діяльнісного підходу як відомого тлумачення «відкритості» людського буття посилання на те, що в різних типах культури діяльність «займає істотно різне місце, виступаючи то в ролі носія вищого змісту людського буття, то на правах необхідної, але аж ніяк не шанованої умови життя». Тому ще раз підкреслимо, що, власне кажучи, у термін «діяльність» вкладається різний зміст. [6, c.66-69]

Висновки

Уявлення про діяльність спочатку вводилися з метою пояснити розвиток мислення. При цьому діяли дві провідні установки (підходи) — природничо-наукова й соціотехнічна. Відповідно до першої на мислення переносилися методи точних наук, відповідно до другої передбачалося знання змістовно-генетичної логіки використовувати для нормування й управління мисленням предметників (включаючи нормування мислення самих методологів).

У ході роботи ми з'ясували, що уявлення про діяльність пройшли у своєму розвитку три основні етапи. На першому це всього лише методологічні схеми, що дозволяли конфігурувати різнопредметні уявлення — процеси розвитку й визначальні їхні фактори та умови. На другому подібні схеми об'єктивуються, тобто покладається існування особливої реальності й об'єкта — власне діяльності. Діяльність починає вивчатися. На третьому етапі уявлення про діяльність використовується як пояснювальний принцип і метод при вивченні інших предметів і проблем.

Аналіз розглянутих тут прикладів, а також дискусії з приводу діяльнісного підходу, на мою думку, дозволяють стверджувати наступне. І в психології, і в методології, говорячи про діяльнісний підхід, реально мають на увазі (часто не розрізняючи) три різні моменти: по-перше, вивчення різних видів діяльності; по-друге, побудова теорії, що поєднує різнорідні уявлення, які всі приписуються діяльності, але за походженням запозичені з інших дисциплін або теорій; по-третє, власне діяльнісний підхід, що включає такі установки, як природничо-наукова, генетична (тобто установка на аналіз розвитку), соціо- і психотехнічна.

Зрозуміло, що вивчати різні види діяльності необхідно й далі. Інша справа — теорія діяльності. Сама ця установка — створити узагальнену правильну науку (теорію), яка б зняла досягнення всіх інших наук, іде від природничо-наукової позиції. Наприклад, наприкінці 20-х років Л.С. Виготський пропонував замість окремих психологічних теорій, шкіл і напрямків (фрейдизм, біхевіоризм, рефлексологія, гештальттерапія тощо) розгорнути «загальну психологію», що виступатиме в ролі своєрідної «філософії психології» [2, с. 310]. При цьому Виготський полемізує з Бінсвангером, який пропонував об'єднати (синтезувати) приватні психологічні теорії на методологічній основі [2, с. 310, 312]. Діяльність у концепції Леонтьєва — це і є саме та сама ідея й пояснювальний принцип, яким усе ще відповідає «психологічна риса дійсності».

Щодо зв'язку загальної психології з окремими психологічними напрямками Виготський пише наступне: «Єдність окремих психологічних предметів і дисциплін у загальній психології досягається шляхом підпорядкування, панування, шляхом відмови окремих дисциплін від суверенітету на користь загальної науки. Усередині нового цілого утвориться не співіснування окремих дисциплін, але їхня ієрархічна система, що має головний і вторинний центри, як Сонячна система. Отже, ця єдність визначає роль, зміст, значення кожної окремої області, тобто визначає не тільки зміст, але й спосіб пояснення, найголовніше узагальнення, що в розвитку науки стане згодом пояснювальним принципом» [2, с. 300].

Отже, можна припустити, що теорія діяльності — це реалізація в рамках природничо-наукового підходу ідеї «загальної науки», що знімає у своїй будові й онтології уявлення й поняття інших наук, де вивчаються свідомість, культура, спілкування, установка, символічні форми життя та інше. Однак, якщо визнати, що природничо-науковий ідеал не є єдиним, що існують й інші ідеали науки, наприклад, античний або гуманітарний, то компетенцію теорії діяльності потрібно обмежити тільки тією областю, де діяльнісний підхід працює. На що сьогодні звертають увагу багато критиків і навіть прихильників діяльнісного підходу.

Список використаної літератури

1. Батищев Г.С. Неисчерпанные возможности и границы применения категории деятельности // Деятельность: теория, методология, проблемы. М., 1990.
2. Выготский Л.С. Исторический смысл психологического кризиса // Выготский Л.С. Собр. соч. В 6 т. М., 1982. Т. 1.
3. Давыдов В.В. О перспективах теории деятельности // Вестник Московского университета. Серия 14. Психология. 1993. № 2.
4. Гуленко В.В. Вторичная установка на вид деятельности // Соционика, ментология и психология личности. — 1999. — № 6. — С. 7-8.
5. Зинченко В.П. Культурно-историческая психология и психологическая теория деятельности: живые противоречия и точки роста. — М., 1997.
6. Зинченко В.П. Психологическая теория деятельности // Вопросы философии. — 2001. — № 2. — С. 66-88.
7. Сіліна Г.О. Некоторые теоретические аспекты психологии творческой деятельности // Практична психологія та соціальна робота. — 2003. — № 2-3. — С. 122-125.
8. Смирнов С.Д. Методологические уроки концепции А.Н. Леонтьева // Вестник Московского университета. Серия 14. Психология. 1993. № 2.
9. Соколова Е.Е. К определению понятия «психическая деятельность»: теоретический анализ дискуссий между А.Н. Леонтьевым и П.Я. Гальпериным / Е.Е. Соколова // Вестник Московского университета. — 1998. — № 4: Сер. 14. Психология. — С. 3-13.
10. Сухоруков А.С. К проблеме отношений общей психологии и методологического движения: «значение» и «смысл» как системообразующие уровни деятельности / А.С. Сухоруков // Вестник Московского университета. — 1998. — № 1: Сер. 14. Психология. — С. 3-8.
11. Тихомиров О.К. Теория деятельности, измененной информационной технологией // Вестник Московского университета. Серия 14. Психология. 1993. № 2.