Поняття культури мислення і роль філософії в її формуванні

Вступ

Термін «культура» давно й міцно закріпився в нашому повсякденному та науковому мовленні. Проте його філософське тлумачення досі залишається відкритим. Насамперед воно стосується найзагальніших, інваріантних рис людського мислення, які проявляються у формах діалектичного процесу, таких як перехід, рефлексія та розвиток. Вивчення цього питання тісно пов'язане з формуванням наукового методу для пізнання природних, соціальних і духовних явищ, а також із практичним втіленням наукових знань.

Фундаментальні ідеї щодо діалектики як культури мислення належать німецькому філософу Гегелю. У своїй «Науці логіки» він виділив основні типи зв'язку категорій: перехід, рефлексію та розвиток. У роботах М.О. Булатова («Деятельность и структура философского знания». – К., 1976. – 215 с.; «Диалектика и культура». – К., 1989. – 216 с.) досліджується сутність суперечності в логіці понять та взаємозв'язок діалектики з культурою. Е.В. Ільєнков у своїх працях (зокрема, у «Философии и культуре». – М., 1991. – 463 с.) порушує питання діалектичної суперечності як підґрунтя культури мислення, а також критичності й самокритичності як найвищих проявів філософської культури розуму. В.А. Босенко («Всеобщая теория развития». – К., 2001. – 470 с.) аналізує сутність теоретичної культури мислення та роль у ній «зовнішньої» та справжньої діалектики. Водночас важливо зосередити дослідницьку увагу на аналізі конкретних форм діалектики (перехід, рефлексія, суперечність, розвиток) у контексті загальних характеристик філософської культури мислення.

1. Поняття культури мислення

Наскільки ефективно людина мислить, визначається її здатністю розв'язувати завдання, що постають перед нею. Ця здатність залежить, з одного боку, від природного інтелектуального потенціалу, а з іншого — від виховання, навчання, самоосвіти, життєвого досвіду та, зрештою, від залучення до культури.

Саме з культури людина отримує знання для вирішення завдань, уявлення про цінності та ідеали, що формують її ставлення до цих завдань, а також навички, прийоми та правила мислення, необхідні для їх розв'язання.

Саме поняття мислення належить до тих, які важко піддаються визначенню. Якщо стверджувати, що мислення — це узагальнене відображення дійсності мозком, то ми виявляємо лише його гносеологічний, тобто теоретико-пізнавальний аспект. Фізіолог, імовірно, сформулював би це інакше: мислення — це ідеальний прояв вищої нервової діяльності. Психіатр сказав би, що мислення — це інтелект у дії. Але тоді постає питання: що таке інтелект? Ми ризикуємо опинитися в колі взаємозалежних визначень: мислення — продукт мозку, а мозок — матеріальний носій мислення.

На сучасному рівні знань про мисленнєві процеси з'явилися інформаційні визначення. Наприклад, англійський кібернетик У. Росе Ешбі розглядає мислення як процес обробки інформації за певною програмою, що передбачає відбір даних на рівні, вищому за випадковий.

Звісно, не варто повністю ототожнювати людське мислення з обробкою інформації, адже воно має як біологічні, так і соціальні аспекти. Однак пізнавальна сутність мислення полягає в активному добуванні інформації з навколишнього світу та її опрацюванні. Тому, коли кажуть, що мислення — це обробка інформації, то радше вказують на одну з його рис, аніж дають повне визначення.

У кожній культурі мислення адаптується до розв'язання завдань, які перед нею постають. Тому якісно відмінні культурні світи породжують і якісно відмінні культури мислення. Процес мислення ніколи не починається «з нуля». Дитина, засвоюючи спосіб мислення дорослих, починає використовувати його для власних завдань. Отже, осмислення будь-якого завдання відбувається за певними канонами, які в узагальненому вигляді формують сценарій мисленнєвого процесу. Згідно з цим сценарієм людина окреслює питання для роздумів, висуває гіпотези, добирає аргументи, перевіряє їхню істинність тощо.

Під час реалізації задуму сценарій може змінюватися, у ньому можуть з'являтися «білі плями», для подолання яких потрібні оригінальні та несподівані «стрибки» думки. Але навіть вони, за винятком рідкісних випадків творчого осяяння чи інстинкту, не надто відхиляються від загальноприйнятого в цій культурі образу мислення [10, c. 169-172].

Сучасне мислення. У кожній сфері діяльності існують власні сценарії мислення, специфічні правила, прийоми та способи розв'язання розумових завдань: мислення художника відрізняється від мислення вченого, гуманітарне — від природничо-наукового чи технічного, методи медичної діагностики не схожі на методи аудиту в економіці. Існують субкультурні відмінності в мисленні людей, які належать до різних соціальних, вікових чи професійних груп. Наприклад, побутує думка, що «жіноча логіка», на відміну від «чоловічої», менш чутлива до суперечностей, більш пластична та гнучка, що жінки частіше покладаються на інтуїцію та емоційну оцінку ситуації, аніж на абстрактний аналіз причинно-наслідкових зв'язків, і що дрібниці для них можуть мати більше значення, ніж для чоловіків.

Так чи інакше, сценарії мисленнєвих процесів можуть видозмінюватися під впливом різних чинників. Проте існують і певні загальні вимоги, що відповідають «нормальному мисленню». Їх не завжди ретельно дотримуються, можливі відхилення, але організація мисленнєвих процесів має певною мірою підпорядковуватися цим нормам [4, c. 98].

2. Основні вимоги до сучасної культури мислення людини

Розгляньмо деякі з найбільш характерних вимог до сучасної культури мислення.

Рефлексивність. Це організація мисленнєвого процесу, яка включає не лише роздуми над завданням, а й роздуми про те, як саме протікають ці роздуми.

Термін «рефлексія» походить з латини (загинати, обертати) і означає унікальну здатність свідомості сприймати не лише дійсність, а й саму себе. Завдяки цьому свідомість стає самосвідомістю, думка — думкою про думку, а знання — знанням про знання.

Аргументованість. Важливо чітко розрізняти тезу та її обґрунтування. Думки, які не мають належних доказів, слід вважати не більш ніж гіпотезами. Ця норма передбачає критичність і самокритичність.

Критичність вимагає самостійної оцінки істинності будь-якої думки, навіть якщо вона є «загальноприйнятою» або належить «авторитету».

Самокритичність полягає у здатності об'єктивно оцінювати аргументацію власних думок і висновків. Емоції, бажання чи «інтуїтивне відчуття» можуть відігравати значну роль у мисленні, стимулюючи наполегливий пошук на користь тієї чи іншої позиції. Проте в пошуках істини не можна нічого приймати на віру. Віра — не аргумент. Вона є лише суб'єктивною психологічною установкою, яка без відповідних пояснень не гарантує достовірності знань.

Логічна культура. Це, по суті, логічна грамотність. Від часів Арістотеля, який заклав основи логіки, її правила для дедуктивних та індуктивних умовиводів вважаються обов'язковими нормами мислення. Як грамотна людина пише без орфографічних помилок, так і логічно грамотна людина мислить без логічних помилок, дотримуючись законів логіки, послідовно та без суперечностей.

Професіоналізм. Окрім загальних законів логіки, існує багато спеціальних методів для розв'язання завдань у різних галузях знань (наприклад, метод Фур'є в математиці, методи математичного моделювання в техніці, статистичні методи в психології). Сьогодні важко знайти сферу інтелектуальної праці, де не було б таких спеціальних засобів мислення. Час дилетантів минув — усюди потрібні фахівці з відповідним рівнем професійної культури, які володіють методами професійного мислення.

Стратегічне управління. Вміння користуватися загальнологічними та спеціальними професійними методами дозволяє успішно справлятися зі стандартними завданнями, шлях до розв'язання яких відомий. Але коли йдеться про складні, нові, нестандартні проблеми, де напрямок пошуку заздалегідь невідомий, одного цього вміння може бути недостатньо. Постає питання: як знайти шлях до мети, як обрати з безлічі наявних засобів ті, що будуть найефективнішими? [2, c. 177-179]

За недостатньої культури мислення людина може діяти «за інтуїцією», методом «проб і помилок», безсистемно. Однак у наш час існують різноманітні форми стратегічного управління мисленням, які дозволяють раціонально організувати весь процес. Їх поділяють на два основні типи.

Перший — алгоритмічні та напівалгоритмічні методики для розв'язання стандартних завдань. Вони повністю або майже повністю визначають ланцюг операцій і з високою надійністю гарантують правильний результат. Другий тип — евристичні стратегії (евристика). Їх використовують переважно для нестандартних завдань. На відміну від алгоритмів, вони не дають однозначних вказівок і не гарантують успіх, але містять прийоми, які розширюють поле пошуку та можуть наштовхнути думку на правильний шлях. Такі стратегії підвищують імовірність успіху та є значно ефективнішими, ніж «інтуїція» чи метод «проб і помилок».

«Стратегічність» — ознака сучасної культури мислення. Сьогодні важко досягти успіху в інтелектуальній діяльності без організації мисленнєвих процесів за допомогою алгоритмічних та евристичних стратегій. Широкого поширення набули спеціально розроблені евристичні стратегії винахідництва, такі як метод аналогій, методика «гірлянд асоціацій», евристичні прийоми Пойа, синектика, методика «шести шляп мислення», «мозкова атака», теорія розв'язання винахідницьких завдань Альтшуллера та інші.

Ці риси сучасної культури мислення є принципами побудови сценаріїв мисленнєвої діяльності в умовах сучасного цивілізованого суспільства [13, c. 294-296].

3. Філософські аспекти сучасної культури

Свого часу давні греки, зіткнувшись із ситуацією багатодумства (частково подібною до сучасної), розв'язали її, сформулювавши уявлення про мислення, яке підпорядковується системі правил (що пізніше стали каркасом логіки) та описує устрій світу (онтологію). Можна виокремити три основні постулати, на які орієнтувалася традиційна філософія. Перший постулат — «паралелізму»: дійсність несуперечлива, а джерело помилок — у міркуваннях. Другий постулат — «автономності»: мислення, не звертаючись до інших форм досвіду, може вирішувати основні проблеми та знаходити стимули для власного розвитку. Третій постулат — «єдності»: мислення єдине, не може існувати багатьох різних мислень. Аристотель намагався створити єдині правила мислення, і цю ж задачу пізніше намагалися вирішити інші філософи.

Сучасна інтелектуальна ситуація зовсім інша: ми визнаємо існування різних типів мислення (класичного, природничо-наукового, гуманітарного, релігійного тощо), констатуємо відкритість мислення до різних форм досвіду та життя, вважаємо, що мислення описує різну дійсність, яку частково й конституює. На противагу класичним постулатам можна сформулювати три постулати сучасного, посткласичного мислення. Постулат «породження»: мислення породжує відповідні форми дійсності, які потім відображаються в думці. Постулат «контекстності»: мислення не автономне, воно має різні контексти (форми досвіду та життя, що переплітаються з мисленням і сприяють його розвитку). Третій постулат — «поліфонічності»: сучасне мислення — це безліч різних мислень, які перебувають у різноманітних відношеннях (доповнення, протистояння, заперечення). Наприклад, природничо-наукове та гуманітарне мислення, з одного боку, перебувають в опозиції, а з іншого — доповнюють одне одного. Але якщо сучасне мислення поліфонічне, контекстне та породжуюче, то постає питання: як воно може виконувати своє призначення — упорядковувати думку та давати правильне уявлення про дійсність? І як у таких умовах вести дискусії та визначати істину? Ще одне питання: яку роль у сучасному мисленні відіграє філософія? Лише після відповіді на ці складні запитання ми можемо судити про філософію культури.

Перше положення, яке хотілося б сформулювати, таке. Щоб подолати хаос, взаємозаперечення та взаємонерозуміння в мисленні, про які говорив, зокрема, В. Дільтей, потрібно в явній формі відрефлексувати особливості сучасного мислення та дискурсу. При цьому мають бути дотримані умови, які дозволяють мислити та вести дискурс, не посягаючи на інші види мислення. Але як це можливо? Наприклад, якщо будуть артикулюватися особливості свого мислення та виявлятися їхні межі. Останнє передбачає відмову від «натуралістичної позиції», тобто віри в те, що наші форми мислення є єдино можливими. Чи готові ми до цього? Чи прийняли ми умови культурної комунікації? [7, c. 241-244]

Здається, і це друге твердження, тут потрібно орієнтуватися на саму комунікацію, на ті її ознаки та контексти, які більшість учасників культурної комунікації починають визнавати. На наш погляд, у сучасній культурі найбільш визнаними є чотири контексти. Контекст наукової та технічної раціональності, заданий не лише наукою й технікою, а й сферами проектування, виробництва, економіки. Контекст, заданий сферою впливу та активності особистості, реалізацією її фундаментальних бажань, цілей, цінностей (назвемо його персоналістичним). Третій контекст — груповий: тут визначальним є не особистість, а група чи співтовариство (творчий колектив, наукове або езотеричне співтовариство, «школа»); у цьому контексті мислення та породжені ідеї стають для групи подіями, а спілкування перетікає в мислення. Нарешті, четвертий контекст — це контекст самої культури, який демонструє кардинальні зміни мислення при переході від одних культур до інших.

Отже, рефлексія та впорядкування мислення (і свого, і чужого) мають вестися з позицій наукової та технічної раціональності, від якої ми в нашій цивілізації не можемо ухилитися, із позиції особистості як «автора» мислення, із позиції групи чи співтовариства, де мислення породжується, і, нарешті, із позиції культури (культурної традиції). Цей підхід можна доповнити міркуваннями С. Нєрєтіної. «Філософські та наукові теорії, — пише вона, — гранично розгорнувши свої елементарні поняття, виявилися перед необхідністю перегляду самого поняття елементарності, що підірвало аксіоматичні дедуктивні начала старої логіки. Класичний розум, що діє в сфері об'єктивної логіки розвитку людства, упав, не в силах зрозуміти цю тотальну ірраціональність. Його падіння стало особливо наочним у зв'язку з перекроюванням карти світу, коли Схід, отримавши самостійність, відмовився прийняти західні зразки державності: локомотив історичного процесу зійшов із рейок, і індивід опинився на перехресті різноманітних смислових рухів, кожен з яких претендує на загальність... У філософській логіці це виглядає так: при глибинному вичерпанні всіх засобів пізнання суб'єкт розуміння доходить до повного свого заперечення; притиснутий до стіни власної обмеженості, він пробуджується до виходу за власні межі, "у ніщо", у позалогічне. Використовуючи невизначену здатність судження, індивід у самому цьому "ніщо" виявляє нові можливості буття нового світу ("світу вперше", у термінології В.С. Біблера) і відповідно нового суб'єкта, що є носієм іншого розуму, іншої логіки». Навряд чи можна краще охарактеризувати сучасну гносеологічну ситуацію. Будемо з цього виходити й відрефлексуємо наше «ніщо», нашу «невизначену спроможність судження» [11, c. 59-60].

Насамперед ми хотіли б дотримуватися філософської традиції, розуміючи під цим певні історичні та сучасні засоби осмислення кардинальних проблем людського існування — співвідношення мислення і буття, проблему правильного вчинку, питання про вищі духовні реалії. Далі ми розглядаємо всі наші розумові побудови як інтелектуальне заняття, яке несе відбиток нашої особистості та її пристрастей. У цьому плані наші пізнання є вираженням наших устремлінь та реалізацією наших цінностей. Світ, який ми пізнаємо, з одного боку, відтворюється моделюючою здатністю нашого мислення, а з іншого — конституюється його роботою, породжується в акті філософської об'єктивації. Що ж моделює наше мислення, яку реальність? Ми стверджуємо, що сучасне мислення в розв'язанні подібних проблем відтворює насамперед гуманітарну реальність. Гуманітарне ж мислення, вважає В.С. Біблер, передбачає «роботу з текстом як із початком світової культури та як з орієнтиром на позатекстовий зміст, замкнутий в особистості й у вчинках його автора». Ось ключове вираження — світова культура. Наше «ніщо» — це культура. З одного боку, ми хотіли б зрозуміти культуру як твір думки, як форму культурного твору. З іншого — як «матеріал» культури, тобто як ідеї, уже втілені в мисленні та дії людей. З цього погляду культура для нас невіддільна від поняття культури. При цьому під культурою на цьому рівні міркування ми, як і Е. Орлова, розуміємо не об'єкт, а визначений засіб мислення та пояснення. Він містить: аналіз текстів культури, зіставлення різних культур, аналіз творчості представників культури, що створюють культурні тексти-твори, завдяки чому можливе відтворення культурних реалій окремими людьми, розгляд того, як ці тексти визначають дії та поведінку представників культури, опис усталеності та динаміки культури. Культура — це теоретичний концепт, поняття, засіб мислення, яке в рамках теоретичного мислення доводиться об'єктивувати, але наївно думати, що отриманий об'єкт схожий на об'єкт природи, наприклад, на газ чи Сонячну систему.

Сучасна філософія змушена визнавати не одне-єдине мислення, а багато різних. Проте вона не відмовляється впорядковувати та нормувати мислення, але робить це іншим шляхом. Замість установлення єдиної системи правил і онтології пропонується, по-перше, слідувати культурній комунікації, що створюється, а це передбачає врахування її основних контекстів (наукової та технічної раціональності, персоналістичної, групової, культурної), по-друге, здійснювати рефлексію основних структур мислення та вказувати його межі.

Питання в тому, що необхідно врахувати в рамках реального мислення? Наприклад, на наш погляд, сучасні філософи повинні врахувати, що будь-яка соціальна дія реалізується в полі інших сил, що в соціумі правлять не лише розум, а й стихія та навіть зло. Реалізм філософського мислення сьогодні пов'язаний не лише з наукою та інженерією, а й із досвідом мистецтва, досвідом життя окремих людей, досвідом соціальних рухів. Можливо, у наш час реалізм філософського мислення — це інстинкт самозбереження людського роду, воля до життя, до змін і самообмежень, до відмови від привабливих, але згубних форм буття [16, c. 314-316].

Діючи в рамках такого підходу, філософія культури більше не намагається врятувати європейську чи світову культуру, але визнає різні культури та їхню самоцінність, конституює та спрямовує їхнє вивчення, сприяє здоров'ю культури, тобто діє доцільно з культурою. Останнє означає, що культуролог як культурно та гуманітарно орієнтований спеціаліст проводить у своїй діяльності етичні ідеї розуму та культури, враховуючи реальні можливості та межі своїх зусиль, постійно долаючи властиві мислителю натуралізм та утопізм. Не заперечує сучасна філософія культури й теорії культури, науки про культуру. Навпаки, філософія культури здійснює по відношенню до наук про культуру та історії культури важливі методологічну та аксіологічну функції. Тому важко погодитися з критикою філософії культури, висловленою Е. Орловою, проте цілком можна прийняти її висновок щодо співвідношення філософії культури, історії культури та наук про культуру: «Зрозуміло, будь-який тип дослідження культури містить у собі всі три компоненти: метафізичну, впорядковуюче-описову, пояснювальну... Всі вони співіснують, виконуючи свої пізнавальні функції у вивченні культури. І можна стверджувати, що саме їхня сукупність і складає в сучасній науці галузі спеціалізованого знання про культуру» [5, c. 168-169].

Висновки

Мислення на рівні сутності є особливим рівнем його культури. Пробним каменем цієї культури є здатність мислити суперечність як визначення сутності, адже істотна відмінність і є суперечністю. Тому, як слушно зауважує Е.В. Ільєнков, «загалом ставлення до суперечності є найточнішим критерієм культури розуму, уміння мислити. Навіть просто показником його наявності чи відсутності» [3, с. 48]. Сам Гегель щодо цього висловився цілком чітко: «у цьому діалектичному, як ми його беремо тут, і, отже, в осягненні протилежностей в їхній єдності, або, інакше кажучи, в осягненні позитивного в негативному, полягає спекулятивне. Це найважливіший, однак для ще не досвідченої, невільної здатності мислення – важкий бік. Якщо ця здатність мислення ще не позбавила себе чуттєво конкретних уявлень і резонерства, то вона спочатку має вправлятися в абстрактному мисленні, утримувати поняття в їхній визначеності й навчатися пізнавати, виходячи з них» [2, с. 110–111].

Важливо враховувати, що суть діалектики як культури мислення — це не лише твердження, які констатують її як таку. Йдеться про глибше розуміння суті цієї культури, особливо щодо здатності мислити суперечність. Йдеться не про розповідь, що таке суперечність, а про спроможність виразити, «показати» її в понятті, на власній стихії мислення. Бо «в окремому реченні негативність може лише називатися, коли просто сказано, що такі справи ("усе на світі рухається і розвивається", "суперечність є джерелом руху" і т. д.). Усе це так, усі ці твердження правильні, вони фіксують факти, але діалектики в них ще немає. Якщо сказано: "У світі все здійснюється діалектично", то це потрібно показати і на мисленні, тому що, крім мислення, іншого засобу схопити діалектику речей немає. Форми тверджень, які ми навели, є не зображенням, не вираженням у діалектиці понять діалектики речей, а... констатацією її. Залишається невираженою "пульсація" і "життєвість", негативність і рухливість речей. А найосновніше те, що не схоплено сутності всього, що відбувається» [8, с. 106].

Звичайно, дослідження сутності діалектики як культури мислення не повинно обмежуватися сферою філософії Гегеля, тим більше лише його «Наукою логіки». Необхідною умовою її формування є вивчення всієї історії філософії, що зумовлює потребу досліджувати всю історико-філософську базу діалектики в її культурологічному значенні як єдино істинного способу філософського мислення, його культури. Адже історія філософії — це й історія самопізнання діалектики. Традиція останньої завжди актуальна в аспекті духовної культури загалом і культури філософського мислення зокрема. Тому «людям, які бажають виховати в собі діалектичний розум, уміння діалектично мислити, діалектично оперувати поняттями і діалектично ставитися до них, вірним помічником буде вивчення історії філософії, розвитку найкращих взірців класичної і сучасної наукової думки» [3, с. 56]. У тому числі й думки Г.В. Гегеля, автора останньої системи «світової філософії».

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,. - М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.