Вступ.

1. Концепція форми держави у конституційному праві.

2. Конституційний інститут форми правління.

3. Конституційний інститут форми територіально-політичної організації держави.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У юридичній науці поняття форми держави належить до найстаріших концепцій, які вивчали державу як явище, її внутрішню будову та функціонування. Тривалий час під цим терміном розуміли сукупність найзагальніших рис держави, через що в правовій літературі часто наголошувалося, що ця категорія не є предметом конституційного права, а належить до загальної теорії держави і права. Усталеною думкою, відображеною у більшості підручників з конституційного права, було те, що слід аналізувати не форму держави загалом, а дві її складові: форму правління (передусім структуру та взаємовідносини вищих органів влади) і форму державного устрою (територіально-політичну організацію). Останнім часом замість терміна "державний устрій" дедалі частіше вживають поняття "територіальна організація публічної влади" або "політико-територіальна організація держави".

Згодом у теорії держави і права до цих двох елементів додали третій — політичний режим. Однак у конституційному праві політичний режим розглядався як окреме явище, поза зв'язком із формою держави. Такий підхід переважає і в зарубіжних підручниках із курсу "Політичні інститути і конституційне право". Отже, у зарубіжній конституційній доктрині форма держави аналізується у трьох вимірах: форма правління, форма державного устрою та політичний режим.

1. Концепція форми держави у конституційному праві

Незалежно від того, якою є форма держави у зазначених трьох аспектах, з огляду на її внутрішню будову та основні характеристики, держава як політичний чи соціальний феномен залишається незмінною. Попри відмінності у формах держави, різні країни репрезентують ті самі ключові риси, що визначають державне явище. Наприклад, Австрія, Великобританія, Іран, КНР, Лівія та США мають різні форми правління, державного устрою і навіть політичні режими, але їхні найсуттєвіші характеристики, які визначають державні ознаки, є спільними: ці держави є суб'єктами права у конституційно-правових відносинах та міжнародного публічного права, юридично рівними між собою тощо.

Причин різноманітності форм держави у сучасному світі чимало. У науковій літературі серед головних зазвичай називають такі:

1. Історичні традиції розвитку національної державності. Зокрема, стійкість монархічних форм правління у Великобританії, Данії, Швеції, Японії пояснюється, серед іншого, тим, що монархія в цих країнах існує вже багато століть.

2. Історичні особливості становлення національної державності. Наприклад, вибір федеративної форми державного устрою такими країнами, як Мексиканські Сполучені Штати, США, ФРН, Швейцарія, зумовлений історичними умовами виникнення самої держави, а не національними чинниками.

3. Національний склад населення країни. Саме ця обставина призвела до встановлення федерації у таких багатонаціональних державах, як, наприклад, Індія.

4. Вплив метрополії на країни, що звільнилися від колоніальної залежності, значною мірою визначав вибір державної форми. Так, у багатьох колишніх колоніях монархічної Великобританії (Трінідад і Тобаго, Ямайка) після здобуття незалежності встановилася монархічна форма правління, тоді як колишні колонії республіканської Франції переважно стали республіками (Бенін, Буркіна-Фасо, Габон, Ісламська Республіка Мавританія).

5. Домінуюча в суспільстві система морально-релігійних цінностей (наприклад, теократична республіка в Ірані).

Певний вплив на форму держави може мати і суб'єктивний чинник. Досить згадати, який вплив справив генерал де Голль на функціонування інститутів П'ятої республіки у Франції.

Розглянуті питання стосуються переважно доктринального опрацювання поняття форми держави. Однак, на наш погляд, варто звернути увагу ще на один не менш важливий аспект аналізу — характеристику конкретних конституційних норм, які її визначають. При цьому слід враховувати, що форма держави не лише певною мірою встановлюється нормами конституцій, але й значною мірою формується в результаті політичної та конституційної практики. Державно-правова практика іноді стає джерелом своєрідних конституційних норм, які визначають багато суттєвих аспектів форми держави (наприклад, конвенційні угоди у Великобританії регулюють деякі принципові питання відносин глави держави, парламенту та кабінету міністрів).

У спеціальній літературі проблематика форми держави тривалий час розглядалася переважно з теоретичних позицій, а аналізу конкретних конституційних норм приділялося мало уваги. Для цього були й об'єктивні причини: термін "форма держави" в основних законах не вживався, а згодом використовувався дуже рідко й обмежено, переважно при характеристиці форми правління. Лише у другій половині XX ст. форма держави стала об'єктом конституційного регулювання. Аналіз конституційних текстів дає підстави для однозначного висновку: основні закони деяких країн почали використовувати термін "форма держави", який трактується дуже близько до наведених вище доктринальних положень. Так, один із розділів Конституції Туреччини 1982 р. має назву "Форма держави". Положення, що стосуються різних елементів форми держави, містяться в розд. 3 "Організація державної влади" Конституції Македонії 1991 р., розд. 4 "Державна влада" Конституції Словенії 1991 р., розд. 3 "Публічні влади" Конституції Молдови 1994 р. У конституціях багатьох держав є "синтезовані" формулювання, що стосуються форми держави в цілому. Конституція Російської Федерації 1993 р. встановлює, що Росія є демократичною федеративною правовою державою з республіканською формою правління (п. 1 ст. 1). Ст. 1 Конституції Іспанії 1978 р. визначає Іспанію правовою демократичною соціальною державою, а її політичною формою — парламентарну монархію. Політична Конституція Колумбії 1991 р. містить досить всеохоплююче формулювання: ст. 1 проголошує, що ця держава є соціально-правовою у формі унітарної республіки, децентралізованою, з автономією її територіальних одиниць, демократичною, партиципаторною і плюралістичною. У деяких конституціях окремі положення щодо форми держави включені до розділів, які встановлюють територіальну організацію держави та організацію органів державної влади. Зауважимо, що як у вищезгаданих, так і в інших основних законах ідеться не про один (з трьох) "елементів" форми держави, а про два-три або про форму в цілому. Це свідчить про те, що конституційне регулювання форми держави, яке раніше було відсутнім, у наш час усе частіше здійснюється на основі комплексного або поелементного аналізу, а її конституційна характеристика, доповнена політичною практикою, наближається до доктринальної.

У зв'язку з цим деякі вчені-конституціоналісти навіть роблять висновок про появу комплексного конституційно-правового інституту форми держави — системи узгоджених норм, які регулюють це явище у правових зв'язках. Не вступаючи в дискусію, зазначимо лише, що у зарубіжних країнах аналіз цього інституту побудований на основі елементного підходу до поняття "форма держави". Такий підхід є корисним і необхідним, особливо у навчальних цілях.

2. Конституційний інститут форми правління

Інститут форми правління займає центральне місце у вивченні конституційно-правового регулювання організації та функціонування держави. Форма правління — це не просто абстрактна категорія науки конституційного права, а той ключ, за допомогою якого можна аналізувати систему органів державної влади, встановлену конституцією відповідної держави.

За традицією, що сягає античних часів, у центрі уваги перебувають два питання: 1) які форми правління існують; 2) яка з відомих форм правління найбільше підходить для даного часу в даній країні.

Термін "форма правління" (рідше — форма державного правління) міститься у багатьох конституціях держав світу. Зокрема, у ст. 1 Конституції Румунії 1991 р. зазначено, що Румунія є суверенною, національною, незалежною, унітарною та неподільною державою. Формою правління у Румунській державі є республіка. Ст. 1 Конституції Туркменістану 1992 р. фіксує таке положення: "Туркменістан — демократична, правова і світська держава, в якій державне правління здійснюється у формі президентської республіки". Цей термін використовується в конституціях Мексики 1917 р., Бразилії 1988 р., Ефіопії 1994 р., Молдови 1994 р., Казахстану 1995 р. та інших країн. Однак вони майже завжди закріплюють основний принцип форми правління: монархія або республіка. При цьому у багатьох випадках ці терміни супроводжуються різними уточненнями (у Конституції Греції 1975 р. йдеться про "парламентську республіку", Данії 1953 р. — про "конституційну монархію", Болгарії 1991 р. — про "республіку з парламентарним правлінням", Пакистану 1973 р. — про "Ісламську республіку").

Оскільки розгорнутого визначення терміна "форма правління" в конституціях немає, при аналізі її змісту зазвичай керуються доктринальним поняттям. Найчастіше у конституційному праві під формою правління розуміють спосіб організації та функціонування вищих органів влади, який у принципі зумовлюється становищем глави держави та його відносинами із законодавчою владою.

Інакше кажучи, форма правління — це тип панування у даній державі, адже якщо виходити з буквального, повсякденного змісту цих слів, то це відповідь на запитання: "Хто править?".

Порядок заміщення посади глави держави — у порядку успадкування або шляхом виборів — визначає дві основні форми правління: монархію та республіку. Але типологія форм правління у державах сучасного світу не обмежується названими, кожна з них має свої різновиди. Останні визначаються співвідношенням законодавчої та виконавчої влади, розподілених між главою держави, парламентом й урядом у конкретній державі, та порядком їх формування, що випливає звідси.

Монархія — це така форма правління, за якої глава держави — монарх (імператор, король, князь, Великий герцог, султан, емір) — володіє особливим юридичним статусом: його повноваження мають первісний, непохідний від будь-якої іншої влади у державі характер, він набуває свій пост, як правило, за спадкоємством і посідає його довічно.

У юридичній літературі розрізняють два основних різновиди монархічної форми правління.

А. Абсолютна монархія — форма правління, за якої монарх має всю повноту державної влади (монарх — джерело будь-якої влади, і тільки він визначає її межі в нормативних актах, які дарує своїм підданим). Будь-які виборні органи відсутні, проте це не виключає можливості існування різного роду дорадчих установ (наприклад, Диван (рада) у Саудівській Аравії), де представлені члени численного (до 7 тис. осіб) сімейного клану Аль Саудів. Основні риси абсолютної монархії на сьогодні зберігають такі держави, як Бахрейн, Бруней, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія. Привертає увагу той факт, що конституції та прирівняні до них законодавчі акти цих країн не тільки декларують монархічну форму правління, але й закріплюють її за конкретною династичною родиною. Так, у Саудівській Аравії ст. 5 конституційного документа (нізам) 1992 р. декларує: "Система влади у Королівстві Саудівська Аравія — монархічна. Влада належить синам короля-засновника Абдель Азіза Ібн Абдель Рахмана Аль-Фейсала Аль Сауда та синам їх синів...". Ст. 5 Конституції ("Базового статуту держави" Оману 1996 р.) говорить: "Система правління — султанська ("монархічна").

На конституційному рівні, як правило, у державах Перської затоки закріплюється правове становище монарха. Наприклад, конституції Бахрейна і Катара проголошують своїх монархів "недоторканними" персонами. Відповідно, процедура усунення їх від влади, оголошення імпічменту (ст. 41) фіксує таке положення: "Його особа (султана) недоторканна. Поважання його є обов'язком. Його накази повинні виконуватися". У конституційному законодавстві тут закріплюються і широкі повноваження монархів, і в першу чергу у сфері виконавчої влади. Наприклад, у Конституції Бахрейна прямо записано, що глава держави реалізує свою владу через міністрів (ст.ст. 33 і 55). У Конституції Катару також підкреслюється, що емір здійснює виконавчу владу за допомогою уряду (ст. 18). Глава держави тут має повноваження призначення та зміщення голови уряду і міністрів, вони є йому підзвітні. Додамо до сказаного, що до компетенції монарха входять прийняття законів та їх ратифікація. Повсюдно глава держави є верховним головнокомандувачем. Отже, в усіх країнах з абсолютною монархічною формою правління прерогативи глави держави настільки великі, що дозволяють йому незаперечно утримувати свій правлячий статус.

До абсолютної теократичної монархії відносять також Ватикан (глава держави — Папа Римський: з 1978 р. Іоан Павло II (Кароль Войтила). Папа володіє законодавчою, виконавчою і судовою владою. Створені вищі консультативні (дорадчі) органи: Вселенський собор римсько-католицької церкви, колегія кардиналів і єпископський синод. Папа обирається довічно колегією кардиналів. До його компетенції належить представництво держави в міжнародних відносинах, укладання, ратифікація і денонсація міжнародних договорів і конкордатів, прийом дипломатичних представників і призначення представників Ватикану в інших країнах.

Б. Обмежена (конституційна) монархія — форма правління, за якої монарх не володіє абсолютною владою: його влада обмежена наявністю парламентської установи.

Залежно від ступеня конституційного обмеження влади монарха розрізняють дуалістичну і парламентарну монархії.

Дуалістична монархія характеризується розподілом влади між монархом і парламентом із переважанням влади монарха. Повноваження монарха обмежуються тільки у законодавчій сфері, проте і в цій сфері жоден закон не може бути прийнятий без згоди на те монарха (він володіє правом абсолютного вето). Монарх є главою держави і володіє основними прерогативами у сфері виконавчої влади (призначає уряд, який несе відповідальність перед ним, є головнокомандувачем армії). Він також може призначати членів верхньої палати парламенту, розпускати парламент на невизначений час, і на цей період володіти усією повнотою влади. Інституту парламентської відповідальності уряду у дуалістичних монархіях немає.

Окремі із згаданих елементів знайшли своє відображення в конституціях. Так, згідно зі ст. 51 Конституції Йорданії 1952 р. уряд є відповідальним перед парламентом. Але при цьому вотум недовіри урядові, у разі його висловлювання, повинен бути схвалений королем. У Марокко уряд несе відповідальність перед парламентом і королем.

Сьогодні ця форма правління зберігається в Йорданії, Кувейті, Марокко, а також у Непалі після 1990 р., де за новою конституцією уряд є відповідальним тільки перед парламентом.

Сучасною формою конституційної монархії є суто парламентарна монархія. У державознавчій літературі її визначають як таку форму правління, за якої главі держави присвоюється титул, феодальний за своєю ознакою, його пост передається за спадкоємством, але уряд формується і діє лише за тієї умови, що він користується підтримкою нижньої палати парламенту.

За текстом конституцій парламентарними монархіями є більшість монархічних держав: Великобританія, Бельгія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Люксембург, Ліхтенштейн, Монако, Норвегія, Таїланд, Швеція, Японія, а також ті члени британської Співдружності, що мають главою держави британського монарха (їх понад двадцять). Наприклад, ст. 2 Конституції Данії 1953 р. містить такий припис: "Формою правління держави є конституційна монархія". П. 3 ст. 1 Конституції Іспанії проголошує: "Політичною формою іспанської держави є парламентарна монархія". Конституція Норвегії 1814 р. встановила для цієї країни форму правління у вигляді обмеженої та спадкової монархії.

Водночас і за конституціями, і на практиці форми правління у вказаних державах різні. У деяких із парламентарних монархій конституції наділяють монарха "виконавчою владою" (наприклад, § 3 Конституції Норвегії встановлює, що "виконавча влада належить Королю". Ст. 33 Конституції Люксембургу містить припис: "Великий герцог один здійснює виконавчу владу") або поряд з нею правом участі у здійсненні законодавчої влади (ст. 36 Конституції Бельгії, §§ 21, 22 Конституції Данії, ст. 47 Конституції Нідерландів та ін.).

І все ж найбільш типовим прикладом парламентарної монархії є Великобританія. Повноваження британського монарха сторіччями не піддавалися суттєвим юридичним обмеженням, але у силу діючих конституційних угод, ніде не зафіксованих, але яких беззастережно дотримуються. У силу Англійської неписаної конституції усі повноваження щодо здійснення виконавчої влади належать монарху, однак на практиці роль його має чисто номінальний характер. Так, "Уряд її величності" формується парламентським способом і зберігає свої повноваження тільки до того часу, доки він користується підтримкою більшості у Палаті громад. На посаду прем'єр-міністра монарх може призначити тільки лідера партії, яка перемогла на парламентських виборах. Склад Кабінету також визначається прем'єр-міністром. Щодо повноважень монарха стосовно парламенту (його розпуск, призначення лордів, тронна промова), то вони здійснюються тільки за пропозицією уряду. Уся нормотворча діяльність монарха здійснюється також за волею уряду. Всі юридичні акти монарха потребують міністерського контрасигнування, оскільки відповідальність за них несе тільки уряд, що випливає із відомого формулювання "король не може чинити неправильно".

Монархічна форма правління існує у 45 державах світу. Її розповсюдженість по континентах така: в Європі — 12 (Андорра, Бельгія, Ватикан, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція), в Америці — 10 (Канада, Антигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Гренада, Сент-Вінсент і Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Ямайка), в Австралії та Океанії — 6 (Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Соломонові Острови, Тонга, Тувалу); в Азії — 11 (Бахрейн, Бруней, Йорданія, Малайзія, Непал, Камбоджа, Кувейт, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія, Таїланд, Японія); в Африці — 3 (Лесото, Свазіленд, Марокко).

На відміну від монархії, при республіканській формі правління єдиним джерелом влади за конституцією є народ (наприклад, у ст. 1 Конституції Австрії говориться: "Австрія є демократичною республікою. Її права походять від народу". "Естонія, — сказано у ст. 1 Конституції 1992 р., — самостійна і незалежна демократична республіка, де носієм верховної влади є народ"). Та й саме походження терміна "республіка" пов'язане із народом. "Republica est res populi", — підкреслював Цицерон, вважаючи державу справою народу. Отже, республіка — це держава, юридична конструкція якої передбачає, що єдиним суб'єктом суверенітету є народ. Усі вищі державні органи прямо або непрямо отримують свої повноваження від народу і формально, тобто юридично, відповідальні перед ним. Виходячи із цього, можна запропонувати таку дефініцію.

Республіка — це така форма правління, за якої усі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою і несуть формальну відповідальність за свою діяльність згідно з Конституцією та законодавством.

Найбільше розповсюдження отримали представницькі республіки, де народний суверенітет здійснюється у формі діяльності органу народу — парламенту та інших обраних органів. Саме за допомогою виборів установлюються відносини відповідальності між народом-сувереном і державою. Усі вищі державні органи повинні бути прямо або опосередковано обрані громадянами. Інші інститути держави формуються або призначаються виборними органами. За нашими підрахунками, 148 сучасних держав, або 76,7 відсотка, є республіками.

Залежно від статусу глави держави і правового становища парламенту традиційно в літературі виділяють два основних різновиди республіканської форми правління: президентську і парламентську республіки. Але наш час вносить до цієї класифікації суттєві поправки: розмиваються межі між цими різновидами, виникають нові, які іноді мають дуже мало спільного і з тим, і з іншим.

Зазначимо, що визначення парламентарної або президентської республіки рідко містяться в основних законах держав.

Відмінність між республіками проводиться не стільки на основі формулювань конституцій (вони нерідко є досить своєрідними), скільки на основі аналізу взаємовідносин між вищими органами держави. У літературі, як правило, називають декілька ознак, які відрізняють одну республіку від іншої, але вирішальним критерієм визнається спосіб формування, підпорядкованості та відповідальності уряду і міністрів.

3. Конституційний інститут форми територіально-політичної організації держави

Запропонований нами термін "територіально-політична організація держави" для позначення даного інституту є умовним. У повсякденній мові, а іноді і в політичній літературі, тривалий час вживається термін "державний устрій" у занадто широкому значенні цього слова: для характеристики державного ладу країни, системи державного управління. У спеціальній юридичній літературі термін "державний (національно-державний) устрій" використовується лише у вузькому розумінні цього слова для характеристики політико-територіальної та адміністративно-територіальної організації держави, визначення співвідношення держави у цілому з її складовими частинами (штатами, провінціями, землями), автономними утвореннями, адміністративно-територіальними одиницями. Зарубіжні конституції також використовують різні поняття для позначення цього інституту. Так, термін "структура держави" застосовується в конституціях Греції 1975 р. (розд. 1 частини 3), Ефіопії 1994 р. (глава IV) та Перу 1993 р. (розд. 4). Але під цією назвою в основних законах цих країн розміщений нерівнозначний за змістом нормативний матеріал: у Конституції Греції говориться про структуру державних органів; у Конституції Ефіопії мова йде про форму правління і територіальний устрій держави; в Конституції Перу — про законодавчу та виконавчу влади, виборчу систему, регіони та муніципалітети. Невдалими є і терміни "Публічні влади" (розд. III Конституції Молдови), "територіальна організація публічної влади", оскільки їх неоднозначне тлумачення може призвести до змішування державної влади і місцевого самоврядування, а трактування федеративного устрою — до адміністративно-територіального устрою. Інакше кажучи, адекватний узагальнюючий термін поки що не знайдено. У формі територіально-політичної організації держави відбиваються юридичні особливості її політичного ладу. Тому територіально-політичну організацію країн потрібно розрізняти насамперед за формальними критеріями та ознаками. Такими критеріями є:

- склад територій, які володіють державністю, та їх правовий статус;

- законодавче закріплення права на сецесію, тобто виходу з територіально-політичного утворення;

- правовий статус територіальних органів та нормативних актів, які видаються ними;

- юридичне визначення статусу особи в її взаємовідносинах з територією (наявність громадянства одного чи двох державоутворень);

- система розподілу повноважень між територіями і центральним територіально-політичним утворенням, до якого вони входять;

- система фінансово-бюджетних відносин між центром і територіями, що утворюють державу.

Виходячи з вищезазначеного, можна запропонувати таке визначення: конституційний інститут форми територіально-політичної організації держави — це сукупність принципів і норм, які визначають політико-правовий статус держави і територій, що її утворюють, систему взаємовідносин між ними, територіальну структуру влади, а також політична і державна практика відповідної країни.

Насамперед, у конституціях зарубіжних країн можна знайти норми, які регулюють питання території та кордонів держави. Так, в Основних законах Бразилії, Канади, ФРН, Швейцарії територія держави окреслюється шляхом переліку її складових частин (штатів, провінцій, земель). Розгорнуте визначення державної території дається у ст. 42 Конституції Мексики, в якій є таке формулювання: "Державна територія включає: 1) територію складових частин федерації; 2) територію островів, включаючи рифи (скелі) і острівки у прилеглих морях; 3) територію острова Гваделупе й островів Ревілья-Хіхедо, розташованих у Тихому океані; 4) континентальний шельф і зону морського дна островів, острівців і рифів; 5) води територіальних морів у межах, установлених міжнародним правом і внутрішнім морським правом; 6) повітряний простір над державною територією у межах, установлених міжнародним правом". Докладні положення про склад території дають конституції Коста-Ріки, Колумбії, Куби, Нікарагуа (Латиноамериканський регіон), Намібії (Африка), Азербайджану та інших держав світу. Звичайно, включення до тексту конституції положень про територію держави має принципове значення: воно засвідчує відмову від будь-яких територіальних зазіхань, стабільність кордонів, миролюбний характер держави.

При всій важливості конституційних норм, які стосуються території держави, серцевину цього інституту, безперечно, складають принципові положення про унітаризм, федералізм, автономію. У даному ракурсі необхідно зазначити, що хоча наука і виділяє дві основні форми — унітарну і федеративну, це зовсім не виключає існування змішаних форм територіально-політичної організації держави. Як засвідчує аналіз конституційних норм і державно-правової практики, такі форми у зарубіжних країнах різноманітні та суто індивідуальні.

Унітарна форма територіально-політичної організації держави є переважаючою: вона існує у 169 країнах світу. Конституції, які закріплюють унітарний характер держави, або містять це визначення (наприклад, ст. 6 Конституції Португалії, яка має назву "Унітарна держава", фіксує такі положення: "1. Держава є унітарною і поважає у своїй організації принцип автономії місцевих органів влади і демократичної децентралізації державного управління. 2. Архіпелаги Азорський і Мадейра утворюють автономні області, які мають політико-адміністративні і власні урядові органи"), або говорять про неподільність держави (конституції Беніну 1990 р., Франції 1958 р., Люксембургу 1968 р.), або поєднують ці визначення (п. 1 ст. 1 Конституції Румунії проголошує: "Румунія є національною державою, суверенною та незалежною, унітарною та неподільною"). Інколи передбачається, що розчленування держави, сепаратизм складають кримінальний злочин.

У переважній більшості унітарних держав світу територія поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (зокрема, виняток складають такі держави, як Науру і Тувалу в Океанії, населення кожної з яких не перевищує 10 тис. осіб і які, цілком зрозуміло, не мають адміністративно-територіального поділу). Як правило, види адміністративно-територіальних одиниць перелічуються в конституціях (наприклад, ст. 110 Конституції Молдови фіксує таке положення: "В адміністративному відношенні територія Республіки Молдова поділяється на райони, міста й села. Відповідно до закону деякі міста можуть бути визнані муніципіями").

Якщо територія унітарної держави поділяється тільки на адміністративно-територіальні одиниці — це проста унітарна держава. Отже, унітарна держава — це єдина, цілісна, злита держава, складові частини якої не володіють будь-якою політичною самостійністю.

У конституційно-правовій літературі зарубіжних країн унітарна держава характеризується на основі таких ознак:

1) наявність тільки однієї конституції; 2) існування єдиної системи вищих органів державної влади; 3) єдина система права; 4) єдине громадянство; 5) єдина судова система; 6) складові частини найчастіше мають статус адміністративно-територіальних одиниць.

З точки зору організації публічної влади в центрі та на місцях, а також характеру взаємовідносин центральних і місцевих органів, усі унітарні держави можна класифікувати як: а) централізовані; б) відносно децентралізовані; в) децентралізовані. Які ж відмінності між ними?

У централізованій унітарній державі адміністративно-територіальні одиниці одноособово управляються чиновниками, призначеними центром, а виборні місцеві органи, як правило, відсутні (Судан, Малаві). В Індонезії ці чиновники можуть бути рекомендовані з числа кандидатур, запропонованих місцевими представницькими органами. Натомість у Болгарії та Польщі обласна ланка територіального устрою не має виборних представницьких органів, а адміністративне управління здійснюють призначені урядом особи (начальники областей — у Болгарії, воєводи — у Польщі).

Відносно децентралізована унітарна держава характеризується тим, що поряд із призначеними із центру чиновниками (наприклад, префектами у Франції) існують обрані населенням муніципальні органи (у тій же Франції — мери, ради в провінціях). Представники уряду тут володіють величезними повноваженнями, навіть правом втручання у справи муніципального управління.

У децентралізованій унітарній державі місцеве управління здійснюють виборні органи місцевих адміністративно-територіальних одиниць (наприклад, ради графств у Великобританії).

Необхідно враховувати при цьому, що бувають дволанкові (Болгарія), триланкові (Колумбія) і чотириланкові (Франція) адміністративно-територіальні поділи.

Водночас унітарна держава може бути і складною, якщо поряд із адміністративно-територіальним поділом існують і автономні утворення. Останнім часом у конституціях і законодавстві зарубіжних країн поняття автономії вживається у двох значеннях. У широкому розумінні цього слова автономія означає надання будь-якій частині держави або всім однопорядковим частинам (Італія, Японія) будь-якої форми самостійності, внутрішнього самоврядування. Так, Конституція Японії проголошує "принцип місцевої автономії", яку часто називають обласною. Водночас у ряді випадків створення автономних утворень в унітарній державі ґрунтується на врахуванні особливостей культури, історії, традицій, побуту населення, що проживає в них (Корсика у Франції, Іракський Курдистан, округа для індіанського поселення в Нікарагуа).

У зарубіжному конституціоналізмі, залежно від того, компактно чи розрізнено проживають національні меншини, використовуються три концепції автономії: персональна, корпоративна і національно-територіальна. Зокрема, персональна автономія використовується, коли нацменшини розсіяні (наприклад, саамі у Фінляндії та Швеції). Вони створюють свої організації, клуби, інші об'єднання, за допомогою яких беруть участь у державному житті. Конституція Македонії (ст. 48) передбачає, що "представники усіх національностей мають право відкривати культурні, мистецькі та навчальні заклади, а також інші установи для вираження, плекання та розвитку своєї самобутності". А згідно зі ст. 78 Збори Республіки Македонія, тобто парламент, утворюють Раду з міжетнічних відносин, до складу якої входять Голова парламенту та по два представники, кожен з яких репрезентує македонців, албанців, турків, волохів, румунів, а також інших національностей, що проживають у Македонії. Парламент зобов'язаний взяти до уваги думку та пропозиції Ради та прийняти рішення з їх урахуванням.

Висновки

Важливо підкреслити, що форма держави у зарубіжному конституціоналізмі, як правило, не розглядається як інтегрована концепція, що об'єднує у синтезованому понятті названі три аспекти. Можна говорити, що форма держави може бути виражена у трьох обличчях залежно від установлених критеріїв. Цими трьома критеріями є: орган, наділений прерогативами глави держави; спосіб організації та здійснення суверенної влади на території держави; методи правління. Залежно від цих трьох критеріїв держава отримує певну форму: монархії або республіки; унітарної держави або федеративної держави; може мати демократичний, монократичний (самодержавний) або авторитарний політичний режим.

Незважаючи на величину, економічний або військовий потенціал та інші фактори подібного порядку, будь-яка держава як суверенне творіння володіє прерогативою у силу свого суверенітету вирішувати вільно і згідно із конституційними передбаченнями, яку форму правління, державний устрій або політичний режим прийняти.

Право вибору певної форми держави є у першу чергу політичним вибором. Але не власне держави, представленої парламентом, главою держави, урядом. Вибір будь-якої форми держави не може бути нічим іншим, як результатом усенародного референдуму. Реальний характер такого вибору залежить від ступеня участі громадян у референдумі, щирості голосування і не в останню чергу від того, наскільки населення із правом голосу, тобто виборці, має точне уявлення про зміст форми держави, стосовно якої висловилась громадська думка.

Список використаної літератури

1. Бостан С. К. Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник / С. К. Бостан, С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, Запорізький юридичний ін-т МВС України, Київський юридичний ін-т МВС України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 503 с.

2. Георгіца А. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник / Аурел Георгіца; М-во освіти і науки України, Чернівецький нац. ун-т ім. Юрія Федьковича. — Тернопіль: Астон, 2003. — 431 с.

3. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посібник / Віктор Бесчастний, Олександр Філонов, Владислав Субботін, Сергій Пашков; За ред. В. М. Бесчастного. — К.: Знання, 2007. — 467 с.

4. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник / За заг. ред. В. О. Ріяки; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 543 с.

5. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник / За заг. ред. В. О. Ріяки; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 511 с.

6. Конституционное право развивающихся стран: Основы орг. государства / [Э. С. Онан, С. В. Троицкий, М. А. Штатина и др.; Редкол.: В. Е. Чиркин (отв. ред.) и др.]; Рос. акад. наук, Ин-т государства и права. — М.: Наука, 1992. — 351 с.

7. Шаповал В. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник для студ. юрид. вищ. навч. закл. і фак. / Володимир Шаповал. — 5-е стереотипне вид. — К.: АртЕк, 2002. — 262 с.