Поняття, джерела та принципи міжнародного повітряного права

Вступ

Інтенсивний розвиток глобальних міжнародних відносин, зокрема у сфері зовнішньоекономічної діяльності, протягом останніх років зумовив появу нових тенденцій і в міжнародному повітряному праві. Серед найактуальніших питань цієї галузі виокремлюються проблеми визначення її поняття, джерельної бази та ключових принципів.

Міжнародне повітряне право вважається однією з найновіших галузей сучасного міжнародного права. На початку минулого століття норми, які б регулювали поведінку держав у повітряному просторі, ще не існували. Їх поява стала наслідком науково-технічного прогресу та потреби в регламентації міжнародних авіаційних перельотів.

Поява літальних апаратів, здатних долати відстані між країнами, поставила перед міжнародною спільнотою завдання розробити правила їх польотів, а також визначити правовий статус повітряного простору як над державними територіями, так і над міжнародними територіями спільного користування. Керуючись принципом територіального верховенства, держави почали закріплювати у своєму законодавстві норми про повний суверенітет над власним повітряним простором. Першим міжнародним документом у цій царині стала Паризька конвенція про повітряну навігацію 1919 року, яка також підтвердила цей принцип.

У 20–30-х роках XX століття, спираючись на цей принцип, багато країн ухвалили спеціальні закони, що визначали правовий режим їхнього повітряного простору.

1. Поняття та основні джерела міжнародного повітряного права

На початковому етапі міжнародна практика розвивалася через укладення двосторонніх угод. У таких договорах держави фіксували права на польоти між своїми територіями, узгоджували маршрути, визначали національних авіаперевізників та вирішували технічні питання. Ці угоди відіграли важливу роль у становленні регулярних міжнародних рейсів та розвитку відповідного права.

Зростання інтенсивності польотів та урізноманітнення авіаційної діяльності вимагали створення багатосторонніх документів. У 1929 році було підписано Варшавську конвенцію, метою якої стала уніфікація правил міжнародних повітряних перевезень, зокрема щодо перевізної документації та відповідальності перевізника.

Згодом з'явилися й інші акти: Римська конвенція 1933 року про попереджувальний арешт повітряних суден разом із Брюссельським протоколом 1938 року, а також Брюссельська конвенція 1938 року про допомогу й рятування повітряних суден (остання так і не набула чинності) [7, c. 384].

Друга світова війна тимчасово зупинила нормотворчість у цій сфері. Проте вже наприкінці війни, за ініціативою США, які володіли найбільшим парком транспортних літаків, у листопаді 1944 року в Чикаго відбулася конференція. Її результатом стало ухвалення Заключного акта, Конвенції про міжнародну цивільну авіацію, а також угод про міжнародне транзитне повітряне сполучення та про міжнародний повітряний транспорт. Друга частина Чиказької конвенції була присвячена створенню Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО).

Учасники конференції в Чикаго дійшли згоди, що комерційні аспекти авіаперевезень (пасажири, багаж, вантажі, пошта) мають регулюватися двосторонніми угодами. У Заключному акті містилася рекомендація щодо «Типової форми угоди про надання повітряних ліній», відомої як «чиказький тип», яка передбачала реалізацію комерційної діяльності в межах п'яти «свобод повітря».

У 1946 році США та Велика Британія підписали на Бермудських островах угоду про повітряне сполучення, що отримала назву «бермудський тип». Вона стала компромісом між американським прагненням до вільної конкуренції та британським бажанням регламентувати тарифи й обсяги перевезень. У 1977 році Велика Британія денонсувала цю угоду, а 23 липня того ж року було підписано новий документ — «Бермуди-2». Він детально прописував залежність між частотою рейсів, вантажопідйомністю суден і використанням ліній, а також регулював чартерні перевезення. Ця угода стала зразком для багатьох держав у регулюванні міжнародних авіасполучень [5, c. 227].

Таким чином, міжнародне повітряне право є галуззю міжнародного права, що об'єднує норми та принципи, які регулюють відносини між державами й іншими суб'єктами міжнародного права щодо використання повітряного простору цивільною авіацією.

2. Основні принципи міжнародного повітряного права

Вивчення процесу формування вітчизняного повітряного права крізь призму загальнотеоретичних засад має вагоме значення, оскільки дозволяє дослідити витоки, становлення та еволюцію цієї галузі в Україні, а також окреслити вектори її подальшого розвитку. Нині триває активна трансформація повітряного права України, зумовлена імплементацією європейських правових стандартів.

Принцип повного й виключного суверенітету держав над їхнім повітряним простором закріплено як у міжнародних документах (наприклад, у Чиказькій конвенції 1944 року), так і в національному законодавстві, зокрема в Повітряному кодексі України 1993 року. Стаття 1 Чиказької конвенції проголошує, що кожна держава має повний і виключний суверенітет у повітряному просторі над своєю територією. Аналогічна норма міститься й у статті 1 Повітряного кодексу України.

Суть цього принципу полягає в тому, що держави самостійно встановлюють правовий режим свого повітряного простору. Згідно з Чиказькою конвенцією, закони держави щодо допуску, вибуття чи експлуатації повітряних суден у міжнародній аеронавігації застосовуються однаково до суден усіх договірних держав, незалежно від їхньої національності. Іншими словами, іноземне повітряне судно під час перебування в межах території іншої держави підпадає під її юрисдикцію.

Основою правового режиму повітряного простору є дозвільний порядок польотів для іноземних суден. Міжнародні польоти над державною територією здійснюються на основі міжнародного договору або спеціального дозволу (разового чи серійного). Такі польоти виконуються лише за встановленими повітряними коридорами з посадкою в аеропортах, відкритих для іноземної авіації [1, c. 148-149].

Принцип свободи польотів у міжнародному повітряному просторі. Сучасне міжнародне право відносить до простору спільного користування повітряний простір над відкритим морем та Антарктикою.

Оскільки суверенітет жодної держави не поширюється на міжнародний повітряний простір, повітряні судна там підпорядковуються юрисдикції держави їх реєстрації. Водночас свобода польотів не звільняє від дотримання міжнародних правил, закріплених у договорах чи регламентах ІКАО. Зокрема, Чиказька конвенція встановлює правила польотів над відкритим морем, яких зобов'язані дотримуватися всі держави та їхні повітряні судна.

Принцип забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації охоплює два аспекти: 1) заходи з технічної безпеки літальних апаратів, аеропортів, допоміжних служб і трас; 2) протидію актам незаконного втручання в діяльність цивільної авіації.

Авіаційна техніка є джерелом підвищеної небезпеки, тому вимоги до неї мають бути жорсткими та уніфікованими. Одним із головних завдань Чиказької конвенції та ІКАО стало забезпечення безпечного й упорядкованого розвитку міжнародної цивільної авіації. Єдині технічні стандарти містяться в самій Конвенції та 18 додатках до неї. З огляду на науково-технічний прогрес ці вимоги потребують постійного оновлення, що є завданням ІКАО. Держави-учасниці в межах організації розробляють міжнародні регламенти (стандарти, рекомендації тощо) щодо безпеки та ефективності аеронавігації.

Значну загрозу для цивільної авіації становлять акти захоплення та іншого незаконного втручання, які особливо почастішали в 60–70-х роках. У відповідь було розроблено окремий додаток 17 до Чиказької конвенції «Безпека. Захист цивільної авіації від актів незаконного втручання». Крім того, було ухвалено спеціальні конвенції про міжнародне співробітництво в боротьбі з незаконними актами проти безпеки цивільної авіації [6, c. 516-517].

Важлива роль у реалізації норм міжнародного повітряного права належить національному законодавству. В Україні ключовим актом у цій сфері є Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 року, який регулює використання міжнародного повітряного простору (ст. 12), здійснення міжнародних польотів (ст. 57) та переліт державного кордону (ст. 58).

Оскільки загальні принципи міжнародного права є визначальними для всіх галузей, міжнародна практика у сфері повітряних сполучень виробила й спеціальні галузеві принципи, що застосовуються лише в цій сфері. Серед них варто виокремити такі:

1. Принцип суверенітету над повітряним простором.

Кожна держава володіє повним і виключним суверенітетом над повітряним простором над своєю територією. Це закріплено у ст. 1 Конвенції про міжнародну цивільну авіацію та ст. 1 Повітряного кодексу України.

Здійснюючи верховенство та юрисдикцію, держави ухвалюють закони, що визначають:

а) порядок використання повітряного простору над державою та міжнародного простору;
б) статус повітряного судна та його екіпажу;
в) режим міжнародних польотів тощо.

1. Принцип гарантування безпеки міжнародної цивільної авіації.

Обов'язок держав гарантувати безпеку випливає з двосторонніх договорів та Чиказької конвенції 1944 року. Кожна держава своїм законодавством визначає повітряні траси — коридори, обмежені за висотою та шириною, призначені для безпечних польотів і забезпечені засобами навігації, контролю та управління повітряним рухом.

Усі обмеження щодо використання повітряного простору доводяться до відома заінтересованих осіб, інших держав і міжнародних авіаційних організацій через системи аеронавігаційної інформації. Постійно діючі заборонені зони та зони обмеження польотів включаються до збірників аеронавігаційної інформації та наносяться на карти.

Сукупність нормативних актів держави щодо безпеки використання власного повітряного простору формує національний режим гарантування безпеки цивільної авіації. У 1986 році Рада ІКАО ухвалила типову статтю про авіаційну безпеку та рекомендувала її для двосторонніх відносин. Разом із чинними міжнародно-правовими нормами ці заходи утворюють міжнародно-правовий режим безпеки цивільної авіації.

1. Принцип свободи польотів у міжнародному повітряному просторі.

Під час польоту в міжнародному просторі юрисдикцію щодо повітряного судна здійснює держава його реєстрації. Таке судно є недоторканним і незалежним від будь-якої іншої держави, підпорядковуючись лише законам країни реєстрації. Використання міжнародного простору регулюється міжнародними правилами.

Свобода польотів над відкритим морем є складовою принципу свободи відкритого моря, закріпленого в Конвенції з морського права 1982 року [3, c. 428-429].

Для галузі повітряного права характерні також такі спеціальні принципи: суверенітет держави над повітряним простором; дозвільний порядок вльоту, вильоту та польотів над територіями країн; взаємність у наданні комерційних прав; екологічний захист повітряного простору; пріоритет охорони життя та здоров'я людини; охорона й раціональне використання атмосферного повітря; принцип «забруднювач платить»; платність використання повітряного простору для авіаперевезень та інші.

З огляду на викладене можна зробити такі висновки:

• принципи права, що втілюють раціональність і справедливість незалежно від галузевої приналежності, стали основою для розробки нових законодавчих актів і ключовим елементом розвитку правовідносин у сфері повітряного права;
• роль принципів як відправних ідей існування повітряного права, що розкривають закономірності та підвалини системи права у зв'язку з формуванням загальноєвропейського права, зростатиме, оскільки вони є спільними для всіх західноєвропейських держав [5, c. 249].

Висновки

Отже, міжнародне повітряне право — це галузь міжнародного права, що охоплює систему норм, які регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права щодо використання повітряного простору для здійснення міжнародних повітряних сполучень і гарантування їх безпеки.

Просторова сфера дії цієї галузі зумовлена фізичними властивостями атмосфери як середовища для польотів об'єктів з аеродинамічними властивостями. Постійна практика польотів таких об'єктів і супутників на навколоземній орбіті призвела до виникнення міжнародно-правової звичаєвої норми, згідно з якою межа між повітряним і космічним простором визнається на рівні 100–110 км над рівнем моря.

Таким чином, сфера дії міжнародного повітряного права обмежена простором, що має юридичний статус повітряного. Простір над сухопутною та водною територією держав, включаючи територіальне море, є невід'ємною частиною їхньої території. У цих межах держави здійснюють виключний і повний суверенітет з урахуванням міжнародних зобов'язань щодо міжнародної аеронавігації.

Список використаної літератури

1. Агамиров Н. И. Международные институты в контексте права международной ответственности / Н. И. Агамиров // Современное право. – 2012. – № 4. – С. 148–151.
2. Василенко В. А. Відповідальність і санкції у сучасному міжнародному праві / В. А. Василенко // Антологія української юридичної думки. – К., 2015. – Т. 10 : Юридична наука незалежної України. – С. 887–892.
3. Денисов В. Н. Абсолютна відповідальність у міжнародному праві (тенденції розвитку) / В. Н. Денисов // Держава і право у світлі сучасної юридичної думки : зб. наук. пр. на пошану акад. Ю. С. Шемшученка. До 75-річчя від дня народж. – К., 2010. – С. 426–435.
4. Зелена О. В. Актуальні питання щодо визначення поняття міжнародної відповідальності / О. В. Зелена // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – К., 2016. – Вип. 8. – С. 259–265.
5. Пронюк Н. В. Сучасне міжнародне право : навч. посіб. / Н. В. Пронюк. – 2-е вид., змін. та допов. – К. : КНТ, 2014. – 344 с.
6. Сироїд Т.Л. Міжнародне публічне право : підручник. - Одеса : Фенікс, 2018. - 744 с.
7. Степанюк А. А. Міжнародне приватне право : підручник / А. А. Степанюк. – Х. : Кроссроуд, 2008. – 696 с.
8. Тимченко Л. Д. Міжнародне право : підручник / Л. Д. Тимченко, В. П. Кононенко. – К. : Знання, 2015. – 631 с.