Політика Цезаря

Політика Цезаря

Перший тріумвірат. Усе більшої популярності серед населення набував ще один політик і воєначальник — Гай Юлій Цезар (100–44 рр. до н. е.). Він належав до заможного і знатного патриціанського роду Юліїв, підтримував популярів, проте діяв вкрай обачно. Влаштовував для народу пишні видовища. У численних битвах зарекомендував себе як відважний і вправний полководець. У 62 р. до н. е. його обрали претором.

Перша спроба захопити вищі посади в республіці через змову та державний переворот сталася у 66 р. до н. е. До змови долучилися переважно збанкрутілі нобілі, зокрема й сенатори. Очолив її Луцій Сергій Катиліна, колишній сулланець, намісник провінції Африка, де його звинувачували у здирстві. Він прагнув стати консулом у Римі, обіцяючи широким народним масам багато благ. Проте змову викрили за активної участі Цицерона. Багатьох учасників стратили, а Катиліна загинув у бою.

Тим часом до Італії зі сходу повернувся Помпей, а з Іспанії — Цезар. Цезаря на 59 р. до н. е. обрали консулом. Помпея в сенаті, де значний вплив мав його супротивник Лукулл, зустріли вороже, і більшість його східних реформ не затвердили.

Цезарю вдалося помирити Помпея з Крассом, які суперничали за владу. Це примирення підірвало авторитет сенату. Отже, троє впливових людей Риму — Помпей, Цезар і Красс — уклали неофіційний союз, зобов'язавшись підтримувати одне одного. Це об'єднання отримало назву перший тріумвірат («союз трьох»)*, його опорою стали вершники, народ та армія. Сенатська знать поставилася до цієї угоди вороже.

У 59 р. до н. е. Цезар, будучи консулом, попри опір сенату провів два аграрні закони, що передбачали наділення землею незаможних громадян із державного фонду та викуп земель в Італії у приватних власників (за їхньою згодою). Окремими законами затверджувалися всі заходи Помпея на Сході та зменшувалася сума відкупів податків в Азії, що влаштовувало Красса та його прихильників із вершницького стану. На інтерцесію трибунів Цезар не зважав. Сенаторів під загрозою суворого покарання зобов'язали присягнути на вірність усім законам.

Цезар ухвалив й інші закони: закон (lex Iulia) про здирство посилював покарання за цей злочин у провінціях і чіткіше визначав повноваження провінційних намісників; закон про обов'язкове оприлюднення всіх рішень сенату та інші.

За пропозицією народного трибуна Публія Ватинія, Цезар після консульства отримав в управління Галлію та Іллірію (на п'ять років), що дало йому змогу здобути військову силу, славу, багатство та віддане військо. Цезар повністю завоював і підкорив Риму цю величезну провінцію, яка охоплювала території сучасної Франції, Бельгії, частини Голландії та більшої частини Швейцарії. Розгромивши германців, Цезар першим серед римських полководців перейшов Рейн. Усе це принесло римлянам величезну здобич. Успіхи Цезаря викликали захоплення в Римі, на його честь влаштували урочистості, що тривали п'ятнадцять днів.

Поки Цезаря не було в Римі, між Помпеєм і Крассом знову спалахнула ворожнеча. Помпей зблизився із сенатом та оптиматами. Красс невдовзі вирушив до Сирії, де очолив війну проти могутнього Парфянського царства, яке підкорило всю Месопотамію та частину Сирії, але загинув від рук парфянських воїнів.

У самому Римі політична ситуація дедалі загострювалася. Судові процеси, здебільшого у фінансових справах та справах управління провінціями, викривали неймовірні зловживання римських адміністраторів і ділків у підвладних Риму областях. Проте підкуплені судді виправдовували навіть тих, чия злочинність була очевидною.

Боротьба під час виборів магістратів набула надзвичайної гостроти, передвиборні збори переростали у збройні сутички. Сенат надав Помпею надзвичайні повноваження для наведення спокою в столиці. Він уперше, всупереч звичаям, поєднав у своїх руках різні магістратури (консульство, намісництво в Іспанії, повноваження з виняткового постачання Риму продовольством). Таке суміщення раніше не практикувалося, але відтоді стало прецедентом для майбутніх подій.

Діяльність Помпея в тісному союзі із сенатом та оптиматами, ідеологом яких був Цицерон, призвела до розриву з Цезарем. Чутки про те, що Цезар вирушає до Риму, змусили сенат доручити Помпею командування всіма військами. Оптимати та сенат готувалися до збройної боротьби проти Цезаря. У 49 р. до н. е. Цезар з одним легіоном справді перейшов річку Рубікон, що відділяла галльську провінцію від Італії, і рушив на Рим. На його бік перейшло багато війська, його підтримували широкі верстви населення, сподіваючись на зміни на краще. Помпей із прихильниками, зокрема більшістю сенаторів, утік до Греції. Там у 48 р. до н. е. відбулася вирішальна битва (біля м. Фарсали у Фессалії). Переможений Цезарем Помпей, рятуючись, утік до Єгипту, де його підступно вбили та обезголовили (голову прислали Цезарю).

Згодом римська політична традиція почала зображати його як мученика за свободу, республіку та батьківські традиції. Проте це не відповідає дійсності. Помпей неодноразово змінював свої політичні позиції, він, як і Цезар, прагнув до єдиновладдя. Недарма він вважав себе «новим» Олександром Македонським і намагався наслідувати його.

Після перемоги над Помпеєм Цезар вирушив до Єгипту, де, втрутившись у династичний конфлікт, посадив на престол царицю Клеопатру. Невдовзі в Сирії він переміг сина Мітрідата — Фарнака. Саме він надіслав до Риму знамените повідомлення про перемогу: veni, vidi, vici — прийшов, побачив, переміг. Згодом Цезар розбив значні сили помпейців в Африці (46 р. до н. е.), а потім в Іспанії, де супротивниками керували сини Помпея Гней і Секст. Цезар пишно відсвяткував тріумф. Із цього часу він став єдиновладним правителем Риму. У 44 р. до н. е. Цезаря обрали на посаду пожиттєвого диктатора (dictator perpetuus).

Отже, громадянська війна 49–45 рр. до н. е. стала наслідком кризи, яку переживала Римська держава. Соціальна боротьба в Римі вступала в нову фазу, набуваючи дедалі гостріших форм. Почалася ера громадянських воєн — кривавих, затяжних, ера військових диктатур, що стали не винятком, а правилом як форма управління країною. Класова боротьба рабів усе частіше поєднувалася із соціальною боротьбою міських і сільських низів. Система управління величезною державою, форми та методи цього управління дедалі менше відповідали новим умовам. Провінції розглядалися не як частини єдиного цілого, а як маєтки римського народу, чужорідні області, на які поширюється влада Риму.

Нещадна експлуатація провінцій призводила до повного розорення деяких регіонів, викликала протести, що загрожували римському пануванню. Римське законодавство передбачало суворі покарання за зловживання в провінціях, проте судові процеси, які часто відбувалися в цей період, не захищали населення провінцій, а були засобом боротьби між окремими групами чи особами панівних кіл.

Об'єктивною потребою був перехід до такого політичного ладу, який змінив би форми та методи управління провінціями, пригальмував соціальну і політичну боротьбу в самому Римі. Події засвідчили, що нобілітет неспроможний самостійно провести радикальні зміни в державному устрої, а вершництво в середині І ст. до н. е. не виконувало самостійної політичної ролі.

Разом із розоренням селянства та розкладом демократії зникли передумови для подальшої демократизації римського політичного ладу. Проте в ході боротьби між різними рабовласницькими угрупованнями представники панівних верств часто зверталися за підтримкою до вільної бідноти і навіть до рабів, що певною мірою перешкоджало придушенню виступів рабів і низів вільного населення.

Досвід соціально-політичної боротьби цих років показав неминучість встановлення твердої одноособової влади. Цезар у цьому плані був послідовнішим, ніж Помпей, який домагався єдиновладдя, але водночас мав намір зберегти панування нобілітету, що звужувало соціальну опору його боротьби.

Цезар вийшов на політичну арену як керівник демократичної партії, партії популярів. Гасла популярів зберігали значення і в наступні періоди його діяльності. Він прагнув залучити на свій бік значні групи провінційного населення, щедро роздаючи права римського громадянства не лише окремим особам, а й цілим містам і регіонам (зокрема в Цізальпінській (приальпійській) Галлії).

Здобувши перемогу, Цезар милостиво вчинив із противниками. Було конфісковано лише майно Помпея та його найзавзятіших прихильників. Усі інші отримали амністію. Цезар неухильно стає на шлях примирення зі старою аристократією. Він наділяє привілеями визначних сенаторів, представники старої знаті обираються на вищі державні посади, отримують великі земельні володіння тощо. Для соціальної політики Цезаря, отже, було характерним прагнення знайти підтримку різних соціальних груп римського населення. В інтересах італійських жителів він запропонував закон про муніципії, який надавав містам автономію у розв'язанні місцевих питань, встановлював правила проведення цензу та виборів міських магістратів, давав привілеї воїнам-ветеранам.

Цезар виселив 80 тис. міської бідноти з Риму в колонії, наділивши її земельними ділянками. Але було зменшено кількість бідняків із 320 до 150 тис., які мали право отримувати від держави безоплатно хліб. Ухвалено закони, які оберігали особу боржників. Близький до Цезаря відомий історик Саллюстій закликав його до значніших соціальних реформ, навіть до ліквідації грошей, що породжують розкіш — головну ваду римського суспільства. Але Цезар лише обмежив суми грошей, які могли мати окремі особи на руках. Видано закони проти розкоші та розпусти. Цезарю належать широкі проєкти осушення боліт, дренажу ґрунтів, прокладання доріг, водопроводів тощо. Ухвалено суворий закон проти зловживань у провінціях, упорядковується податкова система. Взято під контроль діяльність публіканів (відкупників податків). Відкупи на прямі податки ліквідовано, їх вносили державі безпосередньо представники общин.

Цезар провів також реформу календаря. З 1 січня 45 р. до н. е. введено нове літочислення (так званий юліанський календар), яке значно пережило Римську державу, а в Росії та Україні існувало до кінця 1917 р. Цезар мав намір кодифікувати римське право, але не встиг цього зробити.

Для всієї системи заходів і проєктів Цезаря характерними є прагнення примирити, задовольнити всі верстви населення, уміння лавірувати між соціальними групами, серед яких точилася боротьба. Згодом таку політику, такий режим було названо цезаризмом. Соціальна опора Цезаря не була стійкою через суперечності інтересів різних її прихильників. За цих умов особливого значення набувала армія, за допомогою якої Цезарю вдалося домогтися слави та багатства. Його популярність серед війська була надзвичайна, отже, опора на армію є також однією з характерних рис цезаризму.

Як відомо, Цезар займав різні високі посади в державі — постійно обирався консулом, був верховним понтифіком, йому пожиттєво надано звання диктатора. У 48 р. до н. е. він отримав довічну владу народного трибуна, а в 46 р. до н. е. йому вручено префектуру нагляду за моральністю. Він дістав почесний титул батька вітчизни (pater patriae). Війська проголосили його імператором. Цезар мав права вирішувати питання війни і миру, визначати кандидатів у магістрати, розпоряджатися державною скарбницею. Сукупність цих повноважень надавала Цезарю, по суті, довічну монархічну владу. Він реорганізував сенат, довівши кількість його членів до 900. Збільшено кількість магістратів: преторів — до 16 осіб, едилів — до шести, квесторів — до 40.

Статуї Цезаря ставили в храмах поруч зі зображеннями богів, він очолював римську релігію. Його прихильники неодноразово улесливо намагалися оголосити Цезаря царем. Зокрема, 44 р. до н. е. у святковий день перед величезним натовпом друг Цезаря Марк Антоній хотів увінчати його царською діадемою, але Цезар не прийняв її, що викликало вибух оплесків. Це була своєрідна політика «загравання» з римським народом, який ще не відійшов від республіканських звичаїв. Безперечно, цей жест Цезаря не був щирий (як і в інших випадках, коли він нібито відхиляв відкрите звеличення своєї особи). Насправді ж він схвалював усі урочистості, організовані на його честь.

Серед верхів римського суспільства було чимало незадоволених порушенням республіканських традицій, усуненням їх від державних посад, зосередженням необмежених повноважень в одній особі, тенденцією до встановлення монархічної влади. І проти Цезаря почали готувати змову, в якій брало участь близько 60 сенаторів. Замах вчинили в 44 р. до н. е.

На початку засідання сенату Цезар увійшов у курію і сів у своє крісло. За умовним знаком на нього накинулися змовники з кинджалами, серед яких був і Марк Юній Брут, котрого Цезар вважав другом. Побачивши його, закривавлений Цезар вигукнув: «І ти, Брут?» Цей вислів увійшов в історію як символ зради.

Отже, Цезаря було вбито. У заповіті Цезар усиновлював і оголошував спадкоємцем свого внучатого племінника Гая Октавія (його батько був одружений з племінницею Цезаря), якого було названо Гаєм Юлієм Цезарем Октавіаном. Октавіан не наважився правити державою одноособово, тим паче, що умови для єдиновладдя в країні не склалися — знову настав період конфронтацій, громадянських воєн, дестабілізації. Тому в 43 р. до н. е. прихильники цезаризму утворили так званий другий тріумвірат у складі Октавіана, Марка Антонія і Марка Емілія Лепіда. Народні збори офіційно його затвердили. Тріумвірам вручили консульську владу і необмежені повноваження «для облаштування держави». Республіканці вчинили проти них збройний виступ, однак у вирішальній битві були розбиті.

Другий тріумвірат довго не проіснував, Лепід зійшов з політичної арени, між Октавіаном і Антонієм почалася ворожнеча, що закінчилася війною. Накреслився чіткий поворот до зміни форми правління — до монархії.