Політика щодо державного втручання в економіку

Вступ.

1. Сутність державного втручання в економіку.

2. Межі втручання держави в економіку.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У сучасних умовах змішана економіка функціонує переважно на основі ринкових регуляторів. Саме ринковий механізм поєднує виробників та споживачів у цілісну економічну систему, підпорядковуючи виробництво суспільним потребам, вираженим через платоспроможний попит. Ринок забезпечує ефективний розподіл ресурсів, скеровуючи їх на виготовлення товарів, які є найбільш затребуваними суспільством. Він також спонукає підприємців до пошуку найефективніших способів використання обмежених ресурсів та впровадження інноваційних технологій. Крім того, ринок виконує важливу селективну функцію серед виробників, усуваючи з економічного простору ті суб'єкти господарювання, чия діяльність не відповідає вимогам конкурентного середовища.

Втручання держави в економічні процеси може бути результативним лише тоді, коли воно є виваженим та враховує чіткий «розподіл обов'язків» між державою та ринком. Саме тому в теорії та на практиці постійно постає питання про оптимальне співвідношення між державним регулюванням та ринковим саморегулюванням. Значною мірою розв'язання цього питання залежить від трактування сутності державного регулювання економіки.

Під державним регулюванням економіки розуміють цілеспрямовану діяльність держави, спрямовану на формування правових, економічних та соціальних передумов для ефективної роботи ринкового механізму та зменшення його негативних проявів. Раціональне державне регулювання не протиставляє себе ринковому механізму і не замінює його, а натомість свідомо використовує його потенціал, підвищуючи здатність ринкових регуляторів більш цілеспрямовано впливати на економічний розвиток. Зрештою, це має сприяти досягненню державних цілей та пріоритетів із меншими економічними та соціальними втратами.

1. Сутність державного втручання в економіку

У постсоціалістичних країнах надмірне одержавлення економіки стримувало економічне зростання, гальмувало розвиток соціальних відносин та підривало основи демократизації й суспільних ініціатив. Тому в 90-х роках XX століття процес роздержавлення став ключовим елементом трансформації суспільства. Цей процес зачепив і Україну, що зумовило сучасний розподіл підприємств за формами власності.

Однак практика багатьох країн підтвердила неможливість ефективного функціонування економіки, що базується лише на одному секторі — державному чи приватному. Державні підприємства відіграють допоміжну роль у ринковій системі, забезпечуючи задоволення попиту на суспільні товари. Вони також сприяють впорядкуванню конкурентної боротьби та вирішенню галузевих і регіональних проблем.

Політика держави у сфері регулювання структури економіки є важливим індикатором економічної свободи. Структурні зміни в усіх сферах господарства України спрямовані на реалізацію моделі відкритої конкурентної економіки та впровадження стратегії європейського вибору. У цьому контексті особливо актуальним стає аналіз тенденцій трансформації галузевої структури української економіки та напрямів її державного регулювання.

Внаслідок економічної кризи та зростання зовнішнього боргу Україна перетворилася на довгострокового фінансового реципієнта, який змушений постійно наздоганяти розвинені країни. Це, своєю чергою, послаблює її позиції у переговорах із міжнародними фінансовими організаціями та зумовлює необхідність прийняття західних сценаріїв економічного розвитку, основою яких є загальна лібералізація.

Найважливішим чинником структурних змін на внутрішньому ринку є антимонопольна політика держави, яка через ціновий механізм забезпечує розподіл прибутків між галузями та підприємствами. Нормальна прибутковість галузей, у свою чергу, сприяє формуванню національних фінансових ресурсів для подальшого реінвестування у виробництво та забезпечення розширеного відтворення.

Водночас кількісне зменшення підприємств державного сектора не можна ототожнювати з якісними змінами у демонополізації виробництва. Станом на 1 січня 2004 року в Україні офіційно визнано монополізованими 584 товари (товарні групи) на загальнодержавних ринках та 4186 регіональних і локальних ринків 184 товарів (товарних груп). На цих ринках монопольне становище займали 3395 суб'єктів господарювання. Протягом усього перехідного періоду особливо високий рівень монополізації зберігався на ринках електроенергії, централізованого тепло- та водопостачання, нафтопостачання, транзитних послуг, зв'язку, матеріально-технічного забезпечення АПК, комунальних послуг (газопостачання населенню), продовольчих і речових послуг, спеціалізованих послуг морських портів тощо.

Отже, лібералізація цін, яка офіційно вважається одним із провідних напрямів ринкових перетворень, торкнулася лише окремих сегментів української економіки. Заходи з лібералізації не лише не вирівняли показники рентабельності галузей, але й ще більше їх викривили. Це призвело до нестабільного формування фінансових ресурсів або взагалі відсутності цього процесу. Такі «викривлення» рентабельності у галузевому розрізі значно ускладнили процес реального інвестування національної економіки за рахунок власних коштів українських виробників. За таких умов найдієвішими напрямами економічного впливу на структурні зміни в галузевих пропорціях залишаються державне інвестування через капітальні трансферти сектора загального державного управління; державні інвестиції в галузі бюджетної сфери; реінвестування доходів (прибутків) підприємств державної форми власності. Крім того, набуває поширення непряме інвестування, яке здійснюється шляхом надання з бюджетних джерел кредитів під гарантію Уряду, а також за умови широкого використання податкових пільг суб'єктами господарювання всіх форм власності [4, c. 113-115].

За даними Міністерства фінансів України, з 1992 року під державні гарантії було залучено іноземні кредити на суму понад 5 млрд. дол. Загальна сума простроченої заборгованості за кредитами під державні гарантії визнана на рівні 900 млн. дол. У 2001 році було введено мораторій на видачу кредитів під гарантії Уряду. Цей процес відновився у 2004 році, коли були надані гарантії на кредити для будівництва автобану Київ-Одеса та мосту через Дніпро в Києві.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що пасивний характер державного регулювання галузевих пропорцій став однією з причин кризового стану української економіки в 90-х роках. Незадовільно використовувався й інший регулюючий потенціал державного впливу на структурні галузеві перетворення. Так, гарантовані державою іноземні кредити, по суті, перетворилися на неефективні державні інвестиції. Про це свідчать поширення практики відсутності офіційно декларованих доходів у підприємств та регулярна практика державного погашення боргів за рахунок бюджетних коштів. Отже, аналіз сфер і методів регулювання тенденцій трансформування галузевої структури економіки України при розробці сучасної економічної політики потребують особливої уваги з боку органів державного управління і не можуть бути вирішені лише за рахунок механізмів ринкового саморегулювання.

Державна промислова політика має забезпечувати випереджальні темпи зростання обсягів наукомісткої продукції машинобудування, для якого характерний високий рівень технологій, а також легкої та харчової промисловості, які можуть давати швидкий обіг капіталу, при збереженні темпів зростання у базових галузях (зокрема таких, як металургійна і хімічна), а також при зниженні питомих сировинних і енергетичних затрат.

Запорукою відродження української економіки є формування повноцінного внутрішнього ринку вітчизняної продукції та послуг. Аксіомою у світовій практиці торгівлі давно стала первинність внутрішнього ринку, з якого надалі відбувається експансія товарів і послуг на зовнішні ринки. Лише після формування повноцінного вітчизняного ринку він стає суб'єктом міжнародного ринку і міжнародного поділу праці.

Промислова політика, насамперед, повинна виходити з необхідності посилення присутності наших підприємств на внутрішньому ринку. Першим і головним показником успішної промислової політики у галузі затратності, ресурсомісткості, технологічності, дизайну мають стати конкурентна перевага і домінування на внутрішньому ринку вітчизняної (а не зарубіжної) промислової продукції.

Проблема створення свого внутрішнього ринку, імпортозаміщення стає актуальнішою з урахуванням того, що створено єдиний внутрішній ринок ЄС.

Отже можна оцінити державне втручання в економіку як помірне – 3,0 бали [2, c. 128-131].

2. Межі втручання держави в економіку

У стабільній економіці основним регулятором соціально-економічних процесів виступає ринковий механізм, а державне регулювання економіки (ДРЕ) виконує допоміжну роль. Основне призначення останнього — створення нормальних умов для функціонування ринку, нейтралізація негативних наслідків і вирішення проблем, які не під силу ринковому механізму.

У перехідній економіці роль державного регулювання значна і суттєва, але в міру створення необхідних засад розвитку ринкових відносин вплив держави має зменшуватись.

Ринкове і державне регулювання економіки часто доповнюється функціонуванням інституту соціального партнерства, що дає можливість найкращим чином узгоджувати інтереси суб'єктів, реалізовувати економічні й соціальні цілі розвитку суспільства.

Державне втручання в економіку має бути раціональним — надмірна активність держави може породжувати негативні тенденції і наслідки, а також обумовлює зменшення фінансових можливостей держави.

Це пов'язано з тим, що будь-яке втручання держави в економічне життя передбачає:

• певні адміністративні витрати (на утримання управлінського апарату);
• існування так званих "побічних ефектів", "фіаско державного регулювання".

Причина виникнення "побічних ефектів" в тому, що ринок — це органічний механізм, і будь-який державний захід (якого б характеру він не був) змінює умови взаємодії на даному ринку, ринкову кон'юнктуру, впливає на рішення суб'єктів господарювання.

"Фіаско" (провали) державного регулювання обумовлено:

• по-перше, неправильним застосуванням методів та інструментів ДРЕ (розміри податків, мита, кредитних ставок, квот, ліцензій тощо);
• по-друге, можливістю помилок в прийнятті управлінських рішень через відсутність чи недостатність інформації;
• по-третє, існуванням проблеми часових лагів — "ефекту запізнення" в процесі постановки цілей, прийняття рішень, виборі інструментів регулювання. Необхідно враховувати і швидкість введення в дію та термін дії кожного інструмента, які по-різному впливають на ціль: зміни в грошово-кредитному регулюванні дають швидший ефект, в податковому — більш віддалений результат;
• по-четверте, перевищенням владних повноважень, використанням цього інструмента на користь вузького кола осіб (клану, об'єднання тощо).

Державне втручання в ринкову економіку необхідно в тих сферах, у яких механізм ринку не в змозі усунути різні наслідки зовнішніх ефектів або несправедливостей самої ринкової системи. Цих сфер з розвитком економіки ставало усе більше, і тим складніше ставали форми державного втручання в економічні процеси. На нинішньому рівні розвитку ринкового способу виробництва форми втручання держави придбали настільки складний характер, що розглянути всі наслідки економічної діяльності держави неможливо. Проте існує ряд сфер, втручання держави в які життєво необхідно. Це: перерозподіл доходів і ресурсів, регулювання зайнятості, антиінфляційна й антимонопольна політика, виправлення наслідків зовнішніх ефектів і багато чого іншого [5, c. 236-239].

Втручання держави в економіку носить прямий і непрямий характер. До прямих мір державного регулювання потрібно в першу чергу віднести державний сектор економіки (також і пайову участь держави в АТ), кредитування або пільгове оподатковування окремих суб'єктів, прийняття регулюючих законодавчих актів. До непрямих мір відносяться стимулювання інвестицій, забезпечення зайнятості, оподатковування, стимулювання експорту/імпорту і т.д. Засоби державного втручання підрозділяються на економічні й адміністративні. Економічні здійснюються за допомогою економічних важелів, що знаходяться в розпорядженні держави, а адміністративні використовують законодавчу владу і здійснюються в наказовому порядку. Генеральною метою державного регулювання економіки є стабільність національної економіки, пристосування її до зовнішніх умов, що змінюються. Крім того, на сучасному етапі саме від державної економічної політики залежить здоров'я приватного сектора економіки — основи ринкового господарства, а значить і всієї країни.

Державне регулювання економіки – це суб'єктивний фактор економіки. Тому його ефективність обумовлена тим, якою мірою держава в процесі виконання своїх регулювальних функцій враховує об'єктивні економічні закони, і передусім закони ринку. У цьому розумінні ринкові закони створюють об'єктивну межу для втручання держави в економіку. Іншими словами, ринковий механізм – це сфера державного невтручання. Більше того, держава повинна сприяти розвиткові ринкового механізму, усувати штучні перешкоди на його шляху, які можуть створювати для нього підприємницькі монополії та владні структури.

Держава може втручатися в ринковий механізм лише в одному випадку – коли цей механізм ще не досяг необхідного потенціалу і тому не здатний виконувати свою позитивну роль в економіці. Показовим прикладом для цього є перехідна економіка, яка знаходиться в стані зміни економічних відносин, коли адміністративно-командні механізми вже не діють, а ринкові – ще знаходяться в стадії становлення. Знайти раціональне співвідношення між державним втручанням в економіку і її ринковим саморегулюванням – актуальна проблема органів державного управління [1, c. 152-154].

В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки – це втручання держави не в ринковий механізм, а в передумови та побічні наслідки його функціонування. У першому випадку держава з метою одержання необхідних зрушень в економіці повинна не підміняти закони ринку штучними законами, а впливати на ті умови, які забезпечують реалізацію цих законів. Впливаючи на умови функціонування ринку, вона може спрямувати розвиток ринкових відносин відповідно до цілей і пріоритетів державної економічної політики. Так, застосовуючи політику “дорогих” або “дешевих” грошей, держава не втручається в закони грошового ринку, а впливає лише на співвідношення між попитом і пропозицією на гроші і через зміни в цьому співвідношенні цілеспрямовано регулює економічні процеси.

В іншому випадку держава, враховуючи обмеження ринкового механізму, його нездатність запобігти виникненню негативних побічних наслідків від функціонування економіки, може нейтралізувати їх за допомогою неринкових інструментів. Так, державні програми допомоги малозабезпеченим, непрацездатним і тимчасово безробітним членам суспільства можуть забезпечити їхній соціальний захист без втручання в ринковий механізм.

Важливою передумовою, яка визначає ефективність державного регулювання економіки, є врахування в регулювальних діях держави індивідуальних умов конкретної країни. Ці умови характеризуються такими показниками, як частка державного сектора в змішаній економіці, структура економіки, досягнутий технічний рівень виробництва, місце національної економіки в світовому розподілі праці, природні, демографічні, національні та політичні умови. Врахування цих умов вимагає від кожної держави творчого підходу до визначення межі та методів свого втручання в економіку.

Довголітня практика державного втручання в економіку дала змогу виробити відповідні методи і важелі, в результаті чого економічна система стала високоефективною. Політика державного регулювання дає можливість нейтралізувати численні руйнівні процеси і небажані відхилення, які періодично переривають і деформують рух економічного циклу.

Місце політики державного регулювання в господарській системі є сталим, проте його масштаби і форми не залишаються незмінними. Дії державної адміністрації не обов'язково втілюються у певних заходах щодо управління національною економікою. Регулювання відбувається і тоді, коли держава відмовляється від реалізації цих заходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної та соціальної ефективності.

Незважаючи на те що централізоване і ринкове регулювання за своєю суттю є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяє забезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної системи. Політика державного регулювання не підпорядкована закону самозростання капіталу, вона враховує розстановку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню великих приватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний розвиток — забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні, її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення [6, c. 215-217].

Висновки

Розвинена ринкова економіка не означає якоїсь "абсолютної свободи" і "вільної гри" економічних сил, що спрямовуються "невидимою рукою" саморегульованої конкуренції. Необмежена економічна свобода існувала лише на ранніх ступенях розвитку товарного виробництва і формування ринкових відносин, коли функціонувало безліч порівняно однакових за розмірами капіталу, переважно дрібних і середніх підприємств, між якими точилася конкурентна боротьба за ринок збуту товарів. За умов вільної конкуренції ринкові сили попиту й пропозиції стихійно, через вільне ціноутворення визначали оптимальні пропорції виробництва та його економічну ефективність. Головними регуляторами суспільного виробництва були вільний ринок і конкуренція. Держава лише створювала загальні умови для функціонування приватних капіталів. З розвитком відносин власності та вдосконаленням організації суспільного виробництва розширилися сфера і напрями політики державного втручання в економічні та соціальні процеси. Головним завданням політики централізованого економічного регулювання стало розв'язання суперечностей між частковою монополістичною планомірністю і товарними відносинами, які залишалися загальною формою економічних зв'язків у суспільстві.

Для сучасних умов характерні переплетення ринкових з державними методами регулювання та їх поєднання. Кожен з них має свою сферу застосування і відповідає певним інтересам суб'єктів власності та господарювання. Проте вони збігаються в тому, що і держава, і ринок приводять у відповідність часткові планомірності, властиві окремим господарським одиницям.

Список використаної літератури

1. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. - 5-те вид., стереотип.. - К.: Знання , 2006. - 213 с.

2. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. - 2-ге вид., доопрац. і доп.. - К.: КНЕУ, 2005. - 316 с.

3. Державне регулювання економіки: Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. - Львів: Українські технології, 1999. - 639 с.

4. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. - К.: Вікар, 2003. - 262 с.

5. Черевко Г. Державне регулювання економіки в АПК: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. - К.: Знання , 2006. - 339 с.

6. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. - К.: Знання , 2006. - 435 с.