Політичний реалізм

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти політичного реалізму.

1.1. Поняття політичного реалізму.

1.2. Парадигма політичного реалізму.

1.3. Політичний реалізм Г. Моргентау та Р. Арона.

Розділ 2. Особливості теорії політичного реалізму.

2.1. Основні принципи політичного реалізму за Г. Моргентау.

2.2. Ренесанс політичного реалізму.

2.3. Погляди З. Бжезинського, Ф. Фукуями.

Розділ 3. Політичний реалізм та створення системи політичної безпеки України.

3.1. Створення системи забезпечення політичної безпеки України в межах цілісної політики національної безпеки.

3.2. Концептуальне забезпечення політичної безпеки України.

3.3. Система політичної безпеки України.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Міжнародні відносини належать до найскладніших об’єктів наукового пізнання. Від найдавніших часів вони посідали вагоме місце в житті кожної держави й суспільства. Нині їхня роль особливо зростає, адже всі держави залучені до широкої мережі найрізноманітніших взаємодій, які позначаються на долі всього людства. Дослідження міжнародних відносин та їхньої історії набуває окремого значення в умовах, коли незалежна Україна утверджується як самостійний суб’єкт міжнародної взаємодії. З давніх часів існування людства наука прагнула логічно осмислити міжнародні відносини. Дослідники відштовхувалися від реальної потреби з’ясувати причини війни та миру, пояснити стан взаємовідносин між державами і народами. Вивчення міжнародних відносин вимагає нових методологічних підходів, засобів і методів.

На дослідження цих відносин сучасною історичною наукою істотно вплинула та обставина, що тривалий час суспільствознавчі науки перебували під жорстким контролем тоталітарних режимів. Наукові праці мали відповідати обов’язковим на той час ідейно-політичним стандартам і узгоджуватися з цілями тогочасної пропаганди. Упродовж радянського періоду вітчизняна історична наука фактично розвивалася в межах однієї методологічної парадигми.

Це, без жодного сумніву, негативно позначилося на її розвитку та вплинуло на дослідження міжнародних відносин українськими вченими.

Витоки політичного реалізму сягають античної доби. Його засновником вважають давньогрецького історика Фукідіда, а серед усіх його висновків найважливішими є такі:

від найдавніших часів зіткнення між племенами і народами відбувалися за володіння найціннішими для господарства землями.

стабільність стосунків між державами залежить від рівноваги сил між ними, а війни виникають через її порушення.

Іншими прихильниками політичного реалізму були Томас Гоббс, Макіавеллі, Ганс Маргентау.

Особливості: реалісти намагалися подати об’єктивну оцінку тим реальним фактам і процесам, які відбувалися в світі.

Об’єкт дослідження – реальний світ, такий, який він і є. Головний суб’єкт – держава. Суть – конкуренції та конфлікти. Зовнішня політика – реалізація національних інтересів держав (лорд Пальместон).

Сутність МВ – баланс сил на міжнародній арені.

Макіавеллі стверджував, що успішна зовнішня політика має ґрунтуватись на дотриманні таких правил:

• Будь-які дії щодо інших держав мусять опиратись на достатній рівень сили та можливостей, оскільки створювати певні плани та намагатися їх реалізувати, не маючи для цього певних засобів, – нерозумно та небезпечно.
• дії держави мають бути спрямовані на підтримання вигідного для себе дисбалансу сил у найближчому оточенні, як традиційно діяли мудрі римляни.
• держава має діяти превентивно, не допускаючи посилення та об’єднання своїх ворогів.
• жодна держава не повинна вважати будь-який альянс, в якому вона є, абсолютною її безпеки.
• жоден тріумф над іншою державою не є абсолютним.

Різновиди школи політичного реалізму:

– Реалполітика – намагається пояснювати, що війна – невідворотна і до неї треба бути готовим

– Геополітика. „Зовнішня політика держави починається з її географії” Наполеон Бонапарт

– Неореалізм (після ІІ св. Війни) – відповідь на недоліки реалізму.

1.1. Поняття політичного реалізму

Різні теоретичні школи намагалися структурно систематизувати історичний досвід щодо проблеми війни та миру. Серед них — політичний реалізм, політичний ідеалізм, теорії марксистсько-ленінського спрямування та школи західних вчень.

Політичний реалізм репрезентований доробком відомих політологів і вчених, зокрема Дж. Белла, Г. Кіссінджера, Г. Моргентау, К. Норра, Р. Макнамарі та Дж. Кеннана. Їхні дослідження мають конкретно-історичний, конкретно-політичний та конкретно-публіцистичний характер.

Як уже зазначалося, політичний реалізм аж ніяк не заперечує міжнародної моралі. Із шести принципів політичного реалізму, сформульованих Гансом Моргентау, три безпосередньо стосуються взаємодії моралі та зовнішньої політики держави. Наголошуючи на існуванні непримиренних протиріч між універсальними моральними нормами і державними цінностями, Г. Моргентау наполягає на необхідності розглядати моральні принципи в конкретних обставинах місця і часу. Державний керівник не може дозволити собі сказати: "Fiat justitia, pereat mundus" (нехай здійсниться правосуддя, хоч би й світ загинув), а тим більше — діяти, керуючись цією максимою. Інакше він був би або божевільним, або злочинцем. Тому вища моральна чеснота в політиці — це обережність, поміркованість. Про моральні цінності нації-держави не можна судити на основі універсальних моральних норм. Необхідне розуміння національних інтересів. Якщо ми їх знаємо, то можемо захищати свої національні інтереси, шануючи національні інтереси інших держав. Головне при цьому — пам'ятати про існування неминучої напруженості між моральним обов'язком і вимогами плідної політичної діяльності.

По суті, солідарний із таким розумінням і Р. Арон, який, щоправда, не поділяє концепції Г. Моргентау щодо національного інтересу. Спираючись на "праксеологію" — науку про політичну дію і політичне рішення, Арон доволі скептично оцінює роль універсальних цінностей у царині політики. Зрештою він наполягає на тому, що через брак абсолютної впевненості щодо моральності того або іншого політичного рішення варто виходити з урахування його наслідків, керуючись при цьому мудрістю й обережністю. "Бути обережним — значить діяти в залежності від особливостей моменту і конкретних даних, а не виходити із системного підходу або пасивного підпорядкування нормам або псевдонормам. Це значить надати перевагу обмеження насильства покаранню так званого винного, або так званої абсолютної справедливості. Це значить намічати собі конкретні, досяжні цілі, що відповідають віковому закону міжнародних відносин".

Отже, в основі політичного реалізму лежить веберівське розуміння політичної моралі. Справді, за М. Вебером, властива політичній моралі необхідність вдаватися до поганих засобів знаходить своє логічне завершення у сфері міжнародних відносин. Вважаючи, що вищою цінністю державних діячів є сила відповідної держави, він не лише усуває з цієї сфери моральний вибір із приводу цілей державної зовнішньої політики, але й фактично переносить цей вибір в область засобів, де він також достатньо обмежений, оскільки вирішальним засобом політики Вебер називає насильство. [1, c. 109]

Таке розуміння є неминучим для гоббсівської традиції, що розглядає міжнародні відносини як сферу непримиренних моральних конфліктів, які вирішуються насильницькими засобами. Проте і воно далеко не беззаперечне.

По-перше, якими б тендітними і відносними не були універсальні цінності у сфері міждержавних взаємодій, вони все ж існують, як існує і тенденція до збільшення їхньої кількості та зростання їхньої ролі в регулюванні міжнародних відносин. З'являються нові цінності, пов'язані з імперативами збереження навколишнього середовища, скорочення соціальної нерівності, розв'язання демографічних проблем. До числа найбільш пріоритетних цінностей, що набувають усе нових вимірів, висувається дотримання прав людини. Як підкреслює А. Самюэль, сьогодні концепція прав людини наповнюється новим змістом, включаючи право журналістів на незалежну інформацію, права особистості на еміграцію і конфесійну свободу, права заарештованих і біженців, права засланих і права дітей. У результаті виникає дійсний "інтернаціонал Прав Людини". Проводяться міжнародні конференції, які стоять над міждержавними конфліктами і мобілізують суспільну думку проти насильства, де б воно не відбувалося — у ПАР або в Іраку, у секторі Газа або на площі Тянаньминь. Уряди відчувають зростаючий тиск, покликаний забезпечити дотримання Хельсінкських угод.

По-друге, навіть якщо погодитися з тим, що вищою цінністю для державного керівника є сила (могутність) його держави, важко заперечити те, що різні лідери мають різноманітні уявлення як про пріоритетні елементи її складу (темпи економічного росту, добробут нації, військова могутність, лідируюче положення в альянсах, соціально-політична стабільність, престиж у міжнародному співтоваристві і т.п.), так і про засоби її досягнення. Достатньо порівняти відповідні уявлення офіційних осіб радянської держави і пострадянської Росії.

Нарешті, по-третє, не задовольняє і те, що політичний реалізм персоніфікує моральний вибір в області міжнародних відносин, віддаючи його "на відкуп" державним лідерам, що неминуче призводить не тільки до морального релятивізму, коли залишається "тільки давати поради правителям і сподіватися, що вони не будуть божевільними", але і до морального прагматизму, тобто до підпорядкування індивідуальної моралі політичній етиці, настільки знайомому нам у часи радянського режиму.

Намагаючись уникнути нормативних суджень, представники модернізму вважають етику несумісною з експериментальною наукою. Водночас деякі з них думають, що в рамках позитивного дослідження можна (а в якомусь ступені і потрібно) брати до уваги визнані в суспільстві норми, якщо розглядати їх як факти. Можна також задатися питанням про ефективність моральних норм. Так, К. Холсті розрізняє три рівні, на яких моральні норми спроможні впливати на поведінку міжнародного актора: рівень цілей, які проголошуються урядом (мир, справедливість і т.п.); рівень методів дії (задекларована урядом відданість деяким принципам поведінки, наприклад принципу ненасилля); усі рішення, які приймаються "hiс et nunc" ("тут і тепер"). Саме останній рівень "важніш усього в етичному плані, тому що саме тут виявляється засіб досягнення державою своїх цілей, і етика видається найбільш застосовною до міжнародної політики". У цілому ж представники даного напрямку сходяться з політичними реалістами в позитивістській спокусі встановити чітку різницю між об'єктивними фактами і цінностями, які, на їхню думку, не можуть зробити якого-небудь істотного впливу на міжнародні відносини, а, навпаки, самі залежать від співвідношення сил між державами.

Проте в дійсності аналіз міжнародних відносин не може не враховувати нормативних суджень і цінностей, які зачіпають такі істотні явища, як мир і війна, справедливість і свобода, інтереси і цілі і т.п. Без цього неможливо зрозуміти мотиви поведінки міжнародних акторів, а значить і приховані пружини функціонування міжнародних відносин, що аж ніяк не зводяться до конфлікту національних інтересів або співвідношення сил між державами.

Таким чином, жодна з розглянутих теоретичних шкіл не може претендувати на остаточне розв'язання питання про сутність і роль моралі в міжнародних відносинах. Проте, це зовсім не позбавляє їх значимості: кожна з них звертає увагу на той або інший аспект, розкриває ту або іншу сторону проблеми, збагачуючи її бачення. Крім того, вони взаємно доповнюють одна одну в тому, що підводять до висновку, тривіального лише на перший погляд, — про дійсну наявність етичних норм у міжнародних відносинах.

Український історик С.Троян узагальнює, що політичний реалізм виходить із конфліктного розуміння всієї системи міжнародних відносин і силового розв’язання проблем. Російський учений П.Циганков зазначає, що саме «політичний реалізм став основою таких широковідомих понять, як біполярна, мультиполярна, врівноважена та імперська міжнародні системи». Додамо, що при цьому доцільно враховувати норми міжнародного права й моралі, але в жодному разі не можна їх надмірно ідеалізувати та надто довірятися їм.

Із вищенаведеного стає зрозумілим, що успішна зовнішня політика та дії держави щодо інших держав повинні опиратися на достатній рівень сили і можливостей; мають бути спрямовані на підтримання вигідного для себе дисбалансу сил у найближчому оточенні; не допускати посилення й об‘єднання своїх ворогів; жодна держава не повинна допомагати іншій, якщо це сприятиме значному зростанню могутності останньої; жодна держава не може вважати будь-який альянс, членом якого вона є, абсолютно надійною запорукою її безпеки, позаяк кожний із них є об‘єднанням сильних і слабких, причому сильніші держави, на допомогу яких розраховують слабші, підпорядковують їх собі; виконання будь-яких угод, укладених державою, потрібно розглядати крізь призму їх відповідності ситуації. [14, c. 218]

Разом із тим, було б неправильно зводити дану теорію лише до загальних положень. По-перше, політичний реалізм не є монолітом, а його прихильники не демонструють повної єдності поглядів. Пожвавлена дискусія ведеться не тільки між політичним реалізмом та іншими напрямами, але і в межах самої «класичної парадигми» (на це вказують ідеалістичні теорії). По-друге, реалізм не отримав би такого поширення як в академічному, так і в політичному середовищі, якби він не прагнув осмислити під кутом зору наявних у ньому вихідних положень усі актуальні проблеми міжнародних відносин. І те, й інше можна прослідкувати на прикладі праці директора Вашингтонського центру досліджень зовнішньої політики Арнольда Уолферса «Суперечності та співробітництво. Ессе з міжнародної політики». Згідно з позиціями політичного реалізму, він вважав основним мотивом поведінки держав на міжнародній арені національні інтереси. У той же час зовнішня політика різних держав не є автоматичною реакцією на зовнішні виклики. По-перше, вона багато в чому залежить від психологічних особливостей політичних лідерів (про це зазначають прихильники біхевіористичного або модерністського підходу); по-друге, дедалі більшою мірою зовнішня політика визначається зростаючою взаємозалежністю держав, тому міжнародні відносини, які складаються з різноманіття зовнішніх політик різних держав, не тільки не виключають, але і передбачають міжнародне співробітництво, що розуміється як взаємодія між державами. Мабуть, невипадково проблема міжнародного співробітництва все частіше переміщується в центр уваги як академічних кіл, так і державних діячів, міжнародних організацій та інших структур і об‘єднань, що є суб‘єктами міжнародного життя.

Основні ідеї транснаціоналізму були викладені у праці американських учених Дж.Ная і Р.Кохейна «Транснаціональні відносини та світова політика». Вони стверджують, що політичний реалізм вичерпав себе, оскільки міжнародні відносини виходять далеко за рамки міждержавних взаємодій і на міжнародну арену виходять нові актори міжнародних відносин, якими є міжнародні організації та транснаціональні корпорації. Транснаціоналізм об’єднав у собі теорії інтеграції та взаємозалежності. Але разом з тим, не можна не помітити, що транснаціоналізм певною мірою «ідеалізував» зміни характеру міжнародних відносин.

Отже, прибічники політичного реалізму вважають, що зовнішня і внутрішня політика, хоч і мають єдину сутність, — яка в кінцевому рахунку зводиться до боротьби за силу, — тим не менш складають принципово різні сфери державної діяльності. На думку Г.Моргентау зовнішня політика визначається національними інтересами. Національні інтереси об’єктивні, оскільки зв’язані з незмінною людською природою, географічними умовами, соціокультурними і історичними традиціями народу. Вони мають дві складові: постійну — імператив виживання; перемінну, що є конкретною формою, якої ці інтереси набувають у часі і просторі. Визначення цієї форми належить державі, що має монополію на зв’язок із зовнішнім світом. Основа ж національного інтересу, що відображає мову народу, його культуру, природні умови і т.п., лишається постійною. Тому внутрішні фактори життя країни (політичний режим, суспільна думка і т.і.), які міняються в залежності від різних обставин, не розглядаються реалістами як здатні вплинути на природу національного інтересу: зокрема, національний інтерес не пов’язаний з характером політичного режиму. Отже, внутрішня і зовнішня політика мають значну автономію відносно одне одного.

Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати в суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена незаконним шляхом, наприклад у результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співтовариством правомірною, тобто стати легітимною.

1.2. Парадигма політичного реалізму

Ганс Моргентау та Реймон Арон стояли біля витоків політичного реалізму і були його провідними представниками. Книга Ганса Моргентау "Політичні відносини між націями. Боротьба за владу", що побачила світ у 1948 р., перетворилася на своєрідний дороговказ для багатьох політологів як у США, так і в країнах Західної Європи. Серед найвідоміших прихильників цього напряму — Рейнхольд Нібур, Фредерік Шуман, Джордж Кеннан, Джордж Кеннет Томпсон, Генрі Кіссінжер, Едвард Карр, Арнольд Уолферс та інші. Піддавши ідеалізм нищівній критиці, вони розробили оригінальну теорію, якій притаманні такі ключові положення:

1. Держави виступають головними учасниками міжнародних відносин і володіють політичним правом та необхідними ресурсами для здійснення різноманітних акцій на світовій арені: укладення договорів, оголошення війн тощо. Водночас не всі держави однаковою мірою залучені до світової політики. Ставлення держави до міжнародної політики змінюється разом зі зміною її сили, яка може або висунути її на передній план, або позбавити можливості активно діяти на міжнародній арені. Політичні реалісти наполягають: сильні держави роблять те, що вони можуть, а слабкі — те, що їм дозволяють сильні. Отже, стан міжнародних відносин визначається взаємодіями між великими державами, і лише їхніми зусиллями можуть бути збережені або порушені міжнародні стабільність і порядок. При цьому інтереси малих держав не завжди беруться до уваги, а часом вони приносяться в жертву.

2. Специфіка міжнародних відносин полягає в тому, що вони мають анархічний характер і являють собою арену гострого протиборства держав. Відповідно, головними міжнародними процесами є міждержавні конфлікти та їх крайня форма — війна. Оскільки, за твердженнями Реймона Арона, міжнародні відносини розгортаються у тіні війни, то міжнародні конфлікти не є єдиним видом міжнародних процесів: держави постійно укладають різноманітні військові і військово-політичні союзи з метою спільної боротьби. Співробітництво у них відіграє другорядну роль.

3. Анархічний характер міжнародних відносин сприяє виникненню небезпеки чи загрози для державних інтересів. Тому в основі міжнародної діяльності держав, як відзначає Ганс Моргентау, лежить їх прагнення до збільшення влади, і, відповідно, зменшення влади інших. На цій основі забезпечується власна безпека. Але тут випливає невирішена "дилема безпеки": чим більшої безпеки добивається одна з держав, тим менше її у інших.

4. На міжнародній арені держави забезпечують собі владу, що асоціюється з поняттям "національний інтерес", двома шляхами: військовою стратегією (продовження політики насильницькими методами) і дипломатично (мирна боротьба за владу). Невід'ємною частиною влади є сила (power), яка є одним із вирішальних засобів забезпечення національної безпеки: загроза фізичного насилля є органічним елементом політики. Результатом прагнення кожної із держав до максимального задоволення своїх національних інтересів є встановлення на світовій арені певної рівноваги (балансу) влади (сили), яка є єдиним реальним засобом забезпечити і зберегти мир. Таким чином, з точки зору політичного реалізму, стан миру — це стан рівноваги сил між державами. Адже проблему подолання міжнародної анархії, війни та миру неможливо вирішити шляхом кодифікації універсальних моральних норм і удосконалення міжнародного права та за допомогою механізмів колективної безпеки чи гармонізацією національних інтересів шляхом створення світового співробітництва. [11, c. 410-417]

Виходячи із незмінності людської природи, представники політичного реалізму стверджують, що природу міжнародних відносин змінити неможливо і міжнародна політика функціонуватиме за своїми незмінними законами. Можна лише змінити конфігурацію політичних сил, пом'якшити наслідки міжнародної анархії, встановити більш стабільні та більш безпечні міждержавні відносини та ін.

Безумовно, що такі фактори, парадигми політичного реалізму, як об'єктивність в аналізі законів суспільного розвитку і явищ міжнародної дійсності, сприяли поширенню його впливу як серед науковців, так і серед державних діячів різних країн. Водночас, політичний реалізм не став єдиним і пануючим напрямком у теорії міжнародних відносин. Це пов'язане із деякими його серйозними недоліками:

• по-перше, міжнародні відносини зводились по суті до відносин міждержавних, не враховуючи того факту, що на міжнародній арені з'явились різноманітні і впливові недержавні міжнародні актори;
• по-друге, абсолютизація ролі сили і недооцінка інших факторів (моральних, правових і соціокультурних) звужувала аналіз міжнародних відносин;
• по-третє, покладання на вічні і незмінні об'єктивні закони міжнародних взаємодій не врахувало важливих тенденцій та змін, що відбувались у сфері міжнародних відносин впродовж XX ст., звідси і відставання у використанні нових методів і засобів наукового аналізу міжнародних відносин.

1.3. Політический реализм Г. Моргентау и Р. Арона.

Сторонники политического реализма предложили стройную теорию и надолго определили пути развития науки о международных отношениях. Главными идеологами и выразителями этого направления стали американский ученый Ганс Моргентау и французский социолог Раймон Арон. Концепция политического реализма предлагает рассматривать международные отношения как сумму политик отдельных государств, а борьбу государств за власть, силу и доминирование — как универсальную для всех времен и регионов.

Основы данной концепции наиболее полно были раскрыты в написанной в 1947 г. Г. Моргентау работе "Политические отношения между нациями. Борьба за власть". Многие исследователи считают ее "наиболее важной книгой по теории международных отношений, которая когда-либо была написана". В своей концепции Г. Моргентау исходит из шести принципов политического реализма. Осуществим их краткое изложение и анализ на основе как работы самого американского исследователя (см.: Моргентау Г. Политические отношения между нациями. Борьба за власть и мир // Социально-политический журнал. — 1997. — № 2), так и учебного пособия П. Цыганкова "Международные отношения" (М., 1996).

1-й принцип — политика подчинена объективным законам, основа которых находится в вечной и неизменной человеческой природе. Поэтому можно создать рациональную теорию, которая позволяет относительно объективно воспроизвести содержание международной политики.

2-й принцип — политический реализм основывается на "понятии интереса, выраженного в терминах власти" и требует рациональной политики. Такая политика правильна, поскольку она минимизирует риски и максимизирует преимущества. В то же время рациональность политики зависит также от ее моральных и практических целей.

3-й принцип — политический реализм убежден в том, что изменить существующий мир можно лишь с помощью умелого использования объективных законов, а не путем подчинения политической реальности какому-то абстрактному идеалу, который отказывается признавать такие законы.

4-й принцип — признание морального значения политического действия, но при этом моральные требования должны рассматриваться не как абстрактные и универсальные нормы, а в конкретных обстоятельствах места и времени. Поэтому высшая мораль в международной политике — это умеренность и осторожность.

5-й принцип — отказ отождествлять моральные стремления какой-либо нации с универсальными моральными нормами. Одно дело — знать, что нации подчиняются моральному закону в своей политике, а совсем другое — претендовать на знание того, что хорошо и что плохо в международных отношениях.

6-й принцип — политический реализм исходит из признания плюралистической концепции природы человека. Реального человека нужно рассматривать в комплексе, но при этом учитывать при анализе относительную самостоятельность отдельных сторон его бытия (экономической, моральной, религиозной).

Итак, с точки зрения Г. Моргентау, международные отношения опираются на объективные законы общественного развития и являются ареной острого противоборства государств. В основе всей их международной деятельности находится стремление к увеличению своей власти или силы и уменьшению власти других двумя основными путями — военной стратегии и политической игры, а также добиваться баланса власти (силы), который является единственным реальным способом обеспечить и сохранить мир. Состояние мира — это и есть состояние равновесия сил между государствами. При этом нужно учитывать нормы международного права и морали, но ни в коем случае нельзя их чрезмерно идеализировать и слишком доверяться им. [15, c. 24]

В духе политического реализма рассматривал международные отношения в своих основных работах "Мир и война" (1967 г.) и "Клаузевиц: философия войны" (1983 г.) известный французский социолог и политолог Р. Арон. Он также не без успеха стремился дополнить политический анализ международных реалий социологическим. На это обращает внимание и профессор П. Цыганков в статье "Раймонд Арон о политической науке и социологии международных отношений" (см.: Социально-политические науки. — 1991. — № 5. — С. 82 — 96).

По мнению Р. Арона, в эпоху индустриальной цивилизации и ядерного оружия завоевательные войны становятся невыгодными и рискованными. Но это не означает коренного изменения основной особенности международных отношений, которая заключается в законности и узаконенности использования силы их участниками. Поэтому, считал Р. Арон, мир невозможен, но и война невероятна. Нормальным для международных отношений является конфликт, а не его отсутствие. Поэтому главное, что требует объяснения — это не состояние мира, а состояние войны. Отсюда Р. Арон выходит на специфику социологии международных отношений, содержание основной проблематики которой мы проанализируем далее в контексте рассмотрения достижений французской социологической школы.

Кратко следует подытожить, что несмотря на концептуальную стройность, стремление опираться на объективные законы общественного развития, склонность к взвешенному и строгому анализу международной действительности, политический реализм не стал безраздельно господствующей парадигмой в науке о международных отношениях. Дело в том, что политический реализм абсолютизировал роль силы в международных отношениях, сводил последние к межгосударственным, а также не учитывал новые важные изменения и тенденции развития, которые требовали применения наряду с традиционными новых методов и средств научного анализа международных отношений. Все это вызвало критику в адрес сторонников политического реализма со стороны представителей других современных направлений ТМО. [12, c. 189-201]

2.1. Основні принципи політичного реалізму за Г. Моргентау

Як напрям у сучасній теорії міжнародних відносин політичний реалізм постав у добу кризи міжвоєнного часу. Називаючи себе «реалізмом», він проголошував первинність практики щодо теорії — з її окремими реаліями для кожної сфери людської діяльності, — а не якусь пізнавану реальність, що нібито існує незалежно від дослідника, здатного зірвати з неї покриви ідеологій. «Політичним» цей реалізм був тому, що зосереджувався на одній конкретній царині — політиці. Щоправда, у межах цього напряму політика поставала найчастіше не просто однією зі сфер діяльності, а тією сферою, де через «боротьбу за могутність і мир» формувалися етичні ідеали й утверджувався єдиний порядок — хай навіть підтримуваний такими ненадійними механізмами, як баланс сил. Зрештою, європейська практика балансу сил відрізнялася від античної (чи від балансу в торгівлі) тим, що бажана рівновага досягалася не як непередбачений наслідок ревного змагання із сусідами, а в результаті розумної турботи про спокій цілого.

Г. Моргентау (1904–1980) народився в Німеччині. Навчався в університетах Берліна, Франкфурта і Мюнхена, згодом викладав і працював практикуючим юристом у Франкфурті. З 1932 р. викладав в університеті Женеви, а потім у Мадриді. У 1937 р. емігрував у США. У 1943 р. учений одержав запрошення на роботу до Чиказького університету, надавши нового подиху відомій чиказькій школі політології. Г. Моргентау читав лекції в багатьох американських університетах, включаючи Гарвард і Йель. Він очолював Центр вивчення американської зовнішньої політики в Чиказькому університеті, був членом Дослідницького інституту в Принстоні, членом Вашингтонського центру вивчення зовнішньої політики і старшим науковим співробітником Ради з міжнародних відносин. Крім цього, Г. Моргентау був консультантом державного департаменту США і міністерства оборони. Найбільшу популярність і визнання одержала його книга «Політичні відносини між націями. Боротьба за владу і мир», яка вийшла у 1948 р. і стала маніфестом школи політичного реалізму. [8, c. 125-141]

Оцінювати цю теорію слід не апріорно, а емпірично й прагматично. Інакше кажучи, теорія має оцінюватися не за абстрактними критеріями, що не мають нічого спільного з реальністю, а за її призначенням: внести певний порядок і зміст у масу розглянутих явищ, які без цієї теорії залишалися б невпорядкованими і незрозумілими. Теорія повинна задовольняти дві вимоги: емпіричну і логічну. Чи відповідають реальні факти їхній теоретичній інтерпретації, і чи випливають ті висновки, до яких приходить теорія, з її початкових тез? Іншими словами, чи відповідає теорія фактам і чи є вона послідовною? Проблема, яку вивчає ця теорія, стосується природи політики як такої. Історія сучасної політичної думки — це історія наукової полеміки між двома школами, що розходяться в розумінні природи людини, суспільства і політики. Представники однієї з них вважають, що може бути встановлений раціональний і моральний політичний порядок, заснований на універсальних й абстрактних принципах. Вони вірять у споконвічну добропорядність людської природи і засуджують нинішній соціальний порядок за його недосконалість. Свої надії вони покладають на розвиток освіти, реформи і припускають лише поодинокі випадки застосування насильства для викорінювання соціальних недуг.

Послідовники іншої школи вважають, що світ недосконалий з раціонального погляду і є наслідком дії тих сил, які закладені в людській природі. Для сучасного світу характерна наявність протилежних інтересів і, як наслідок, конфліктів між ними. Моральні принципи ніколи не можуть бути цілком дотримані, але до них можна наблизитися через баланс інтересів, але він, однак, завжди буде тимчасовим. Ця школа бачить у системі стримування і противаг універсальний принцип існування всіх плюралістичних суспільств. Вона апелює до історичних прецедентів, а не до абстрактних принципів; її метою є пошук «найменшого зла», а не абсолютного добра. Теорія, представлена тут, одержала назву реалістичної через свій інтерес до реального стану речей, реальної людської природи, реальних історичних процесів. Які принципи політичного реалізму? Тут не буде почато спроби цілком розкривати філософію політичного реалізму; вона буде обмежена шістьма основними принципами, сутність яких часто інтерпретується неправильно.

ШІСТЬ ПРИНЦИПІВ ПОЛІТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ

1. З погляду політичного реалізму, політика, як і суспільство в цілому, підкоряється об'єктивним законам, які кореняться в людській природі. Для того, щоб удосконалити суспільство, треба спочатку збагнути закони, за якими воно живе. Дія цих законів не залежить від нас; будь-яка спроба їхньої зміни буде закінчуватися невдачею.

Визнаючи об'єктивність законів політики, реалізм також визнає можливість створення раціональної теорії, яка описувала б (хоча і не повно) ці закони.

Така теорія мас ґрунтуватися на реальних фактах, а не на суб'єктивних судженнях, які не мають нічого спільного з дійсністю і продиктовані забобонами і неправильним розумінням політики.

Людська природа, у якій кореняться закони політики, не змінилася з часів їхнього відкриття філософами Китаю, Індії і Греції, тому будь-які нововведення в політичній теорії не можна розглядати як її перевагу, а значний вік цієї теорії — як її недолік. Відхиляти зазначену теорію лише на тій підставі, що вона була створена в далекому минулому, означає спиратися не на раціональні аргументи, а на модерністське упередження, що визнає перевагу сьогодення над минулим. Розглядати її відродження як моду або чиюсь примху рівносильне визнанню того, що в питаннях політики не може бути істини, а мають місце тільки суб'єктивні думки.

З погляду політичного реалізму, теорія повинна встановлювати факти й інтерпретувати їх. Передбачається, що характер зовнішньої політики може бути зрозумілий тільки через аналіз політичних дій і їхніх можливих наслідків. Однак простого аналізу фактів недостатньо. Для того, щоб додати значення і зміст фактичному матеріалу, ми повинні мати якусь теоретичну модель. Іншими словами, ми ставимо себе на місце державного діяча, який зіштовхується з певною зовнішньополітичною проблемою за певних обставин, і запитуємо себе, якими раціональними засобами він може вирішити цю проблему в даних обставинах (припускаючи, що він завжди діє раціонально), і який із цих засобів він, швидше за все, обере. Перевіряючи такі гіпотези, ми починаємо розуміти зміст і значення явищ міжнародної політики.

2. Ключовою категорією політичного реалізму є поняття інтересу, визначеного в термінах влади. Саме зазначене поняття пов'язує розум дослідника і явища міжнародної політики. Саме воно визначає специфічність політичної сфери, її відмінність від інших сфер життя, таких як економіка (яка розуміється в категоріях інтересу, визначеного як багатство), етика, естетика або релігія. Без такого поняття теорія політики, внутрішньої або зовнішньої, була б неможливою, оскільки в цьому випадку ми не змогли б відокремити політичні явища від неполітичних і привнести принаймні деяку впорядкованість у політичне середовище.

Ми припускаємо, що політики думають і діють з погляду інтересу, визначеного в термінах влади, й історичні приклади підтверджують це. Дане припущення дозволяє нам вгадати і простежити дії політика. Розмірковуючи в термінах інтересу, визначеного як влада, ми думаємо так само як і він, і як сторонні спостерігачі розуміємо зміст його дій, можливо краще, ніж він сам.

Поняття інтересу, визначеного в термінах влади, накладає на дослідника обов'язок бути акуратним у своїй роботі, вносить впорядкованість у безліч політичних явищ і тим самим уможливлює теоретичне осмислення політики. Політику воно дозволяє діяти раціонально і сприяє проведенню цілісної зовнішньої політики, яка не залежить від його мотивів, уподобань, професійних і моральних якостей.

Погляд, відповідно до якого ключем до розуміння зовнішньої політики є винятково мотиви державного діяча, помилковий. Тому що мотивація — це психологічний феномен, при дослідженні якого можливі перекручування внаслідок зацікавленості або емоцій як з боку політика, так і з боку дослідника. Чи дійсно ми знаємо, які наші мотиви? І що ми знаємо про мотиви інших людей?

Однак, навіть якщо ми правильно розуміємо мотиви державного діяча, це навряд чи допоможе нам при дослідженні зовнішньої політики. Знання його мотивів може бути одним із ключів до розуміння загального напряму його зовнішньої політики, але воно не може допомогти нам у передбаченні його конкретних кроків на міжнародній арені. В історії не існує прикладів стійкого зв'язку між характером мотивів і характером зовнішньої політики. [20, c. 68-91]

Не можна стверджувати, що добрі наміри політика ведуть до моральної й успішної зовнішньої політики. Аналізуючи його мотиви, ми можемо сказати, що він не буде навмисне проводити аморальну політику, але ми не в змозі визначити її успішність. Якщо ми дійсно хочемо зрозуміти моральні і політичні особливості дій політика, то треба судити не за його мотивами, а за самими діями. Як часто політики хотіли поліпшити світ, але робили тільки гірше? І як часто, прагнучи досягти однієї мети, вони досягали зовсім іншої? Політика умиротворення Невілля Чемберлена була продиктована, наскільки можна судити, гарними мотивами. Він не шукав особистої влади, намагався зберегти мир і задовольнити всі зацікавлені сторони. Проте ця політика сприяла початку другої світової війни. З іншого боку, мотиви Уїнстона Черчілля не були такими шляхетними і спрямовувалися на досягнення особистої влади і сили нації, однак його зовнішня політика була набагато моральнішою й успішнішою, ніж у його попередника. Якщо судити за мотивами, то Робесп'єра можна назвати найдоброчеснішою людиною в історії. Однак утопічний радикалізм його чесноти, змушував його вбивати людей і, зрештою, привів на ешафот та покінчив з революцією, лідером якої він був.

Гарні мотиви захищають від навмисно «поганої» політики, проте не гарантують моральності й успішності політики, яку ініціюють. Якщо ми дійсно хочемо зрозуміти сутність зовнішньої політики, то нас мають цікавити не мотиви державного діяча, а його здатність осягнути основи зовнішньої політики і перетворити це в успішні політичні дії. Якщо етика бере до уваги моральність мотивів людини, то політичну теорію повинні цікавити розум, воля і практичні дії політика.

Теорія політичного реалізму уникає також іншої розповсюдженої помилки — виведення зовнішньої політики з філософських і політичних поглядів лідерів держави. Звісно, політики, особливо в сучасних умовах, можуть намагатися представляти свою зовнішню політику як прояв їхніх світоглядних позицій з метою одержання народної підтримки. При цьому вони будуть усіляко розмежовувати свої «офіційні обов'язки», які полягають у відстоюванні національних інтересів, й «особисті інтереси», спрямовані на поширення і нав'язування їхніх власних моральних цінностей і політичних принципів. Політичний реалізм визнає значимість політичних ідеалів і моральних принципів, але він вимагає чіткого розмежування між бажаним і можливим: бажаним усюди і завжди і можливим у даних конкретних умовах місця і часу.

Варто сказати, що не будь-яка зовнішня політика йде раціональним, об'єктивним курсом. Особисті якості, упередження, суб'єктивні переваги можуть викликати відхилення від раціонального курсу. Це особливо проявляється в демократичних суспільствах, де необхідність заручитися підтримкою виборців може негативно вплинути на раціональність зовнішньої політики. Однак теорія політичного реалізму повинна абстрагуватися від ірраціональних елементів і спробувати розкрити раціональну суть зовнішньої політики, не звертаючи уваги на випадкові відхилення від норми.

Відхилення від раціональності, які не є результатом особистої примхи або психопатології політичного діяча, можуть здаватися випадковими, але можуть бути й елементами загальної ірраціональної системи. Ведення Сполученими Штатами війни в Індокитаї підтверджує цю можливість. Заслуговує на увагу таке питання: чи здатні психологія і психіатрія дати нам інструментарій, який дозволив би створити певну теорію ірраціональної політики, або патології міжнародних відносин?

Досвід війни в Індокитаї наводить на думку, що така теорія має включати п'ять моментів: спрощену та апріорну картину світу, засновану на суб'єктивних поглядах; небажання виправляти її під впливом обставин; сталість у зовнішній політиці як результат неадекватного розуміння реальності і прагнення не адаптувати політику до реальної дійсності, а пояснювати реальність так, щоб вона відповідала політиці; егоїзм державних діячів, який збільшує розрив між політикою і реальністю; нарешті, прагнення ліквідувати цей розрив шляхом певних дій, що створюють ілюзію влади над непокірливою реальністю. [9, c. 502-512]

Розходження між реальною зовнішньою політикою і раціональною теорією таке ж, як між фотографією і художнім портретом. Фотографія відбиває все, що доступно неозброєному оку; на портреті немає всього, що бачить неозброєне око, але він показує або, має показувати те, що не може бачити озброєне око: сутність зображуваного. Політичний реалізм містить не тільки теоретичні аспекти, але і нормативний елемент. Він визнає, що випадковість й ірраціональність присутні в політичній реальності і впливають на зовнішню політику. Проте подібно до будь-якої іншої соціальної теорії, політичний реалізм робить основний акцент на раціональних елементах політичної реальності, тому що саме ці раціональні елементи уможливлюють її теоретичне осмислення. Політичний реалізм пропонує теоретичну модель раціональної зовнішньої політики, яка, проте, ніколи повною мірою не може бути реалізована на практиці.

У той же час політичний реалізм вважає, що раціональна зовнішня політика є найкращою, тому що тільки така політика здатна мінімізувати ризики і принести максимальні вигоди. Політичний реалізм прагне до того, щоб свого роду фотографія політичного світу якнайбільше була схожою на його художній портрет. Він стверджує — зовнішня політика має бути раціональною з погляду своїх моральних принципів і практичних цілей.

Звичайно ж, існують аргументи проти представленої тут теорії. Однак треба враховувати, що метою даної роботи є не опис усієї політичної реальності, а представлення раціональної теорії міжнародної політики. Не заперечуючи того факту, що, наприклад, ідеальний баланс сил навряд чи існує в реальності, ця теорія припускає, що зовнішня політика може найкраще бути вивчена й оцінена через її наближення до ідеальної системи балансу сил.

3. Політичний реалізм вважає, що поняття інтересу, визначеного в термінах влади, є об'єктивною категорією, хоча сам інтерес може мінятися. Проте поняття інтересу розкриває суть політики і не залежить від конкретних обставин місця і часу. Згідно з Фукідідом, «спільність інтересів є найміцнішою сполучною ланкою як між державами, так і між індивідами». Ця думка була підтверджена в XIX ст. лордом Солсбері, на думку якого, «єдиний міцний зв'язок» між державами — це «відсутність усякого конфлікту інтересів». Даний принцип було покладено в основу діяльності уряду Джорджа Вашингтона, який стверджував таке: «Реальне життя переконує нас у тому, що більшість людей керується в ньому своїми інтересами. Мотиви суспільної моралі можуть іноді спонукувати людей робити вчинки, які йдуть врозріз з їх інтересами, але вони не в змозі змусити людей дотримуватися всіх обов'язків і розпоряджень, прийнятих у суспільстві. Далеко не всі здатні довгий час приносити в жертву особисті інтереси заради загального блага. У цьому сенсі не слід звинувачувати людську природу в розбещеності. За всіх часів люди керувалися насамперед власними інтересами, і якщо ми хочемо змінити це, то спочатку маємо змінити саму природу людини. Жодне суспільство не буде міцним і процвітаючим, якщо не буде враховувати цього факту».

Подібний погляд знайшов відображення в роботах Макса Вебера: «Інтереси (як матеріальні, так і духовні), а не ідеї визначають дії людей. Проте «уявлення про світ», створені цими ідеями, дуже часто можуть впливати на напрямки розвитку інтересів».

Однак тип інтересу, який визначає політичні дії в конкретний історичний період, залежить від політичного і культурного контексту, у межах якого формується зовнішня політика. Цілі, переслідувані державою в її зовнішній політиці, можуть бути зовсім різними. Те ж саме відноситься і до поняття влади. її зміст і спосіб застосування залежать від політичного і культурного середовища. Під владою розуміється все те, що забезпечує контроль однієї людини над іншою. Таким чином, влада включає всі види соціальних відносин, що відповідають цій меті, — від фізичного насильства до найтонших психологічних зв'язків, які дозволяють одному розумові контролювати інший. Політичний реалізм не вважає, що сучасна структура міжнародних відносин, яка характеризуються крайньою нестабільністю, не може бути змінена. Баланс сил, наприклад, є постійним елементом плюралістичних суспільств і може діяти в умовах відносної стабільності і мирного конфлікту, як у Сполучених Штатах. Якби чинники, які становлять основу цих умов, можна було перенести на рівень міжнародних відносин, то таким чином були б створені подібні умови для миру і стабільності між державами, як це спостерігалося між деякими з них протягом тривалих історичних періодів.

Те, що справедливо для міжнародних відносин у цілому, справедливо і для окремих держав як головних учасників цих відносин. Головним критерієм правильності зовнішньої політики держави політичний реалізм вважає відстоювання цією державою своїх національних інтересів. У той же час зв'язок між національним інтересом і його носієм — державою є продуктом історії і тому згодом може зникнути. Політичний реалізм не заперечує того, що згодом національні держави можуть бути замінені якимись утвореннями принципово іншого характеру, які у більшій мірі відповідають технічним можливостям і моральним вимогам майбутнього.

Для реалістичного напряму одним з найважливіших питань вивчення міжнародної політики є питання про те, як може бути трансформовано сучасний світ. Реалісти переконані, що подібна трансформація може бути здійснена тільки шляхом штучної маніпуляції тими силами, що впливають і будуть впливати на політику. Однак вони не вважають можливою трансформацію сучасного світового порядку шляхом зміни функціонуючої за своїм законами політичної реальності, за допомогою деяких абстрактних ідеалів, у яких ці закони не враховуються.

4. Політичний реалізм визнає моральне значення політичної дії, а також неминучу невідповідність між моральним імперативом і вимогами успішної політики. Неврахування зазначеної невідповідності могло б внести плутанину в моральні і політичні питання, представивши політику більш моральною, а моральний закон менш строгим, ніж він є насправді.

Реалізм стверджує, що універсальні моральні принципи не можуть бути застосовні до державної діяльності у своєму абстрактному формулюванні і мають бути пропущені через конкретні обставини місця і часу. Індивід може сказати: «Fiat justitia, pereat mundus (Нехай загине мир, але тріумфує закон)», але держава не має такого права. І нація, й індивід мають оцінювати політичні дії на основі універсальних моральних принципів таких, як наприклад, свобода. Однак, якщо індивід має моральне право принести себе в жертву цим моральним принципам, то нація не

вправі ставити мораль вище вимог успішної політики, яка вже сама по собі заснована на моральному принципі виживання нації. Розсудливість, сприйнята як урахування наслідків політичних дій, є складовою частиною політичної моралі і вищою чеснотою в політиці. Етика судить про дію за її відповідністю моральному закону; політична етика судить про дію за її політичними наслідками.

5. Політичний реалізм не визнає ототожнення моралі окремої нації з універсальними моральними законами. Розрізняючи істину та думку, він так само відділяє істину від ідолопоклонства. Кожна нація відчуває спокусу — і лише деякі спроможні тривалий час їй опиратися — подати власні цілі й дії як втілення універсальних моральних принципів. Одне — усвідомлювати, що нації підлягають моральному закону, і зовсім інше — проголошувати, що є добрим, а що поганим у відносинах між націями. Існує розбіжність між вірою в те, що все підкоряється волі Бога, і переконанням, ніби Бог завжди на чиємусь боці.

Ототожнення політичних дій конкретної держави з волею Провидіння не має морального виправдання, адже це, по суті, вияв такого гріха, як гординя, від якого грецькі трагіки та біблійні пророки застерігали і правителів, і підвладних. Небезпечне таке ототожнення і з політичного погляду, бо здатне спричинити викривлене бачення міжнародної політики й зрештою призвести до того, що держави прагнутимуть знищити одна одну нібито в ім'я моральних ідеалів або Всевишнього.

Власне, саме поняття інтересу, визначеного в термінах влади, дозволяє нам оминати зазначені моральні крайнощі. Справді, якщо ми розглядаємо всі нації, включаючи і свою, як політичні утворення, що переслідують свої інтереси, визначені в термінах влади, то ми здатні належним чином сприйняти всіх: по-перше, ми здатні судити про інші нації так само, як ми судимо про свою; по-друге, виходячи з цього, ми можемо проводити таку політику, яка поважає інтереси інших націй і в той же час захищає і просуває інтереси нашої власної нації. Помірність у політиці є відображенням помірності морального судження.

6. Таким чином, існує величезна різниця між політичним реалізмом й іншими теоретичними школами. Однак сама теорія політичного реалізму часто розуміється й інтерпретується неправильно, хоча в ній немає протиріччя між вимогами раціональності, з одного боку, і мораллю - з іншого.

Політичний реаліст зважає на специфічність політичної сфери, подібно до того, як це робить економіст, юрист, етик. Він мислить у термінах інтересу, визначеного як влада, так само як економіст мислить у категоріях інтересу, визначеного як багатство, юрист — у категоріях відповідності дії юридичним нормам, етик — у категоріях відповідності дії моральним принципам. Економіст запитує: "Як ця політика впливає на багатство суспільства?". Юрист запитує: "Чи відповідає ця політика нормам закону?". Мораліст запитує: "Чи відповідає ця політика моральним принципам?". А політичний реаліст запитує: "Як ця політика впливає на міць нації?" (Або федерального уряду, або Конгресу, або партії, або сільського господарства — залежно від обставин).

Політичний реаліст визнає існування і важливість неполітичних феноменів, які він, проте, розглядає з погляду політики. Він також визнає, що й інші науки можуть розглядати політику під своїм кутом зору. Тут політичний реалізм розходиться з легалістсько-моралістичним підходом до міжнародних відносин. Те, що такий підхід існує, підтверджується численними історичними прикладами. Наведемо три з них.

У 1939 р. Радянський Союз напав на Фінляндію. Це поставило перед урядами Франції і Великобританії два питання: одне правове, інше — політичне. Чи порушив СРСР статті Договору про заснування Ліги Націй, і якщо так, які відповідні кроки можуть бути зроблені? З правового погляду відповідь на перше питання була стверджувальна, тому що Радянський Союз зробив те, що було заборонено Договором. Відповідь на друге, політичне питання залежить, по-перше, від того, якою мірою були порушені інтереси Франції і Великобританії; по-друге, від існуючого тоді співвідношення сил між Францією і Великобританією, з одного боку, і Радянським Союзом й іншими потенційними супротивниками — з іншого; по-третє, від того, як могли вплинути відповідні кроки на інтереси Франції і Великобританії і на майбутнє співвідношення сил. Франція і Великобританія, як провідні члени Ліги Націй, виступили за виключення Радянського Союзу з цієї організації; і єдиним, що запобігло їхньому вступу у війну на боці Фінляндії, було небажання Швеції пропустити війська цих країн через свою територію. Якби не відмова Швеції, Франція і Великобританія незабаром могли б опинитися в стані війни й із СРСР, і з Німеччиною одночасно. [21, c. 120]

Політика Франції і Великобританії була класичним прикладом легалістичного підходу, який цілком обумовив їхні дії. Замість того, щоб розглядати проблему з двох поглядів: правового і політичного, вони розглядали її тільки з погляду міжнародного права. Приймаючи рішення, вони не враховували той факт, що від цього, можливо, залежить їхнє існування як незалежних держав.

Другий приклад демонструє моралістичний підхід у міжнародній політиці. Він стосується статусу комуністичного уряду Китаю. Його поява поставила перед Заходом два питання: моральне і політичне. Чи відповідає природа і політика цього режиму моральним принципам західного світу? Чи треба Заходу мати з ним справу? Відповідь на перше питання не може не бути негативною. Однак із цього не випливає, що відповідь на друге питання також має бути негативною. При відповіді на перше — моральне — питання треба було просто проаналізувати сутність і політику комуністичного керівництва Китаю на предмет їхньої відповідності західним моральним принципам. Цей аналіз цілком міг привести до висновку, що не слід визнавати комуністичний уряд Китаю. Відповідь же на друге — політичне — питання вимагала складного аналізу інтересів дотичних сторін і співвідношення сил між ними, а також наслідків того або іншого рішення західних держав. Однак лідери Заходу проігнорували політичний аналіз проблеми і стали розглядати її тільки з морального погляду, що можна назвати класичним прикладом моралістичного підходу в міжнародній політиці.

Третій приклад демонструє різницю між реалізмом і легалістично-моралістичним підходом у зовнішній політиці. Великобританія, як один з гарантів нейтралітету Бельгії, оголосила війну Німеччині в серпні 1914 р. після того, як остання порушила бельгійський нейтралітет. Дії Великобританії могли бути виправдані або з реалістичного, або з легалістсько-моралістичного погляду. З позиції реалізму довгий час аксіомою британської зовнішньої політики було недопущення контролю над малими державами з боку ворожих держав. З цього погляду, Великобританію змусило вступити у війну не так порушення суверенітету Бельгії, як її власні інтереси. Якби нейтралітет Бельгії було порушено не Німеччиною, а якою-небудь іншою державою, то Великобританія цілком могла б утриматися від втручання. Такої позиції дотримувався тодішній британський міністр закордонних справ Едвард Грей. Однак була й інша позиція, що відбиває легалістсько-моралістичний підхід. Відповідно до неї втручання Великобританії могло бути виправдане тим, що порушення суверенітету Бельгії вже саме по собі, незалежно від інтересів, суперечило нормам міжнародного права і моралі. Такої позиції дотримувався, наприклад, Теодор Рузвельт.[3, c. 12-14]

Політичний реаліст говорить про специфічність політичної сфери, але це не означає заперечення важливості інших сфер громадського життя. Політичний реалізм ґрунтується на плюралістичному розумінні природи людини. Реальна людина складається з "економічної людини", "політичної людини", "етичної людини", "релігійної людини" і т. д. Людина, яка є тільки "політичною людиною", подібна тварині, тому що вона не обмежена жодними моральними межами. Людина, яка є тільки "моральною людиною", подібна дурню, тому що він позбавлений розсудливості. Людина, яка є тільки "релігійною людиною", подібна святому, тому що він не відчуває жодних земних бажань. Визнаючи існування різних аспектів людської природи, політичний реалізм вважає, що при вивченні кожного з них необхідний свій підхід. Наприклад, якщо ми хочемо вивчити релігійний аспект, нам слід використовувати підходящий для релігійної сфери термінологічний апарат, при цьому пам'ятаючи про існування інших сфер життя і, отже, інших стандартів мислення. Те ж саме стосується й інших аспектів людської природи і сфер життя... Природно, що теорія політики, заснована на таких принципах, не отримає беззастережного схвалення, як не отримає її і зовнішня політика, базована на цій теорії, оскільки і ця теорія, і ця політика суперечать двом тенденціям у нашій культурі. Одна з них — прагнення применшити роль влади в суспільстві — ґрунтується на гуманістичній філософії XIX ст. Інша — протиставлення гуманістичній теорії і практиці політики, ґрунтується на самому зв'язку між людським розумом і політикою. З причин, яких ми торкнемося згодом, людська свідомість не в змозі об'єктивно розглядати явища політичної дійсності. Вона повинна ховати, спотворювати і прикрашати політичну реальність; і чим більшою мірою людина залучена до політики, особливо міжнародної, тим більшою мірою це проявляється. Тому що тільки вводячи себе в оману щодо природи політики і ролі, яку вона грає на політичній арені, людина здатна одержувати задоволення від політичної діяльності. Таким чином, політичному реалісту неминуче треба переборювати певний психологічний бар'єр, з яким не знайомі інші галузі знання. Тому теорія політичного реалізму має потребу в спеціальному поясненні і виправданні.[5, c. 13]

2.2. Ренесанс політичного реалізму

Ідея про те, що систему безпеки неможливо вибудувати винятково на військовій силі, а пріоритет слід віддати політичним засобам, була зафіксована у 1975 році в заключному документі Гельсінської наради, у якій взяли участь 35 держав Європи, а також США й Канада. Такі загальновизнані принципи колективної безпеки, як суверенність держав, відмова від застосування сили чи погрози нею, мирне розв'язання спорів тощо, стали результатом еволюції уявлень європейської спільноти про побудову не лише нової архітектури безпечної Європи. Саме під їхнім впливом сформувався новий погляд на міжнародні відносини. Однак мрія про світ без конфліктів як політичний ідеал згодом обернулася ілюзією. Розпад Радянського Союзу, Варшавського договору та події в Югославії продемонстрували: процвітаюча Європа так і не позбулася війн, руїн та переділів, а принципи колективної безпеки залишилися гарними лише на папері. Нові політичні реалії підтвердили думку Шарля де Голля про те, що угоди загалом мають сезонний характер, а державні діячі керуються передусім національними інтересами.

Перемога в "холодній війні", як зазначав Г. Кіссінджер, зробила втілення мрії про загальну колективну безпеку ще більш проблематичним, адже суттєвою рисою нового міжнародного порядку є його гетерогенність. Глобальні та регіональні центри сили - США, Росія, Японія, Індія, Китай, країни мусульманського світу - подеколи дотримуються навіть протилежних поглядів на те, яким шляхом створювати систему міжнародної безпеки.

У сучасній політичній науці безпеку розглядають через два концептуальних напрями - традиціоналістський та модерністський, кожен з яких має власні теоретичні засади залежно від поглядів на роль і місце держави у створенні безпечних умов існування.

У межах першого напряму суб'єктом міжнародних відносин і носієм безпеки виступає національна держава як головний актор і провідник міжнародної політики. Другий же напрям віддає першість неурядовим організаціям і приватній ініціативі. Для представників традиційного напряму - Г. Моргентау, Г. Кіссінджера, Р. Арона, С. Хантінгтона, К. Томсона, У. Фокса, С. Хофмана та інших - царина міжнародних відносин є ареною вічного й неминучого суперництва, зумовленого природним прагненням згаданих "акторів" до абсолютної влади. Цей напрям у розмаїтті підходів представляє школа "політичного реалізму".

Міжнародна політика, як і будь-яка інша, на переконання Г. Моргентау, - це боротьба за владу. "Державні діячі і народи можуть в кінцевому підсумку шукати свободу, безпеку, процвітання чи особисту силу. Вони можуть визначити свої цілі у вигляді релігійних, філософських, економічних і соціальних ідеалів. Але кожного разу вони прагнуть до досягнення своїх цілей методами міжнародної політики і роблять це у боротьбі за владу. Боротьба за владу універсальна в часі і просторі і це незаперечний факт історичного досвіду". Звідси політичні реалісти роблять висновок - безпека держави залежить від її власної сили і боротьби за силу на міжнародній арені.

Відомо, що політичний реалізм, починаючи з сорокових років, був основою формування й проведення зовнішньополітичного курсу США. Домінування його постулатів певною мірою залежало від відносин між США і Радянським Союзом та від адміністрації в Білому домі. Але бурхливі дев'яності роки XX століття показали, що політичний реалізм і тепер не втратив своєї цінності. [6, c. 68-74]

"В нинішній, перехідний, період зовнішня політика багатьох європейських країн тяжіє до використання перевірених політичних інструментів. Політика балансу сил (стрижень концепції політичного реалізму), мета якої відновити або зберегти рівновагу, знову стала переважаючою рисою європейської політики", - вважає А. Ротфельд, директор Стокгольмського міжнародного інституту досліджень миру.

Сутність сили, згідно з концептуальною дефініцією, визначається спроможністю одних держав утискувати національні інтереси інших аж до підпорядкування їх собі. Загроза сили стає чи не найголовнішим інструментом політики, а вміння маніпулювати тими загрозами - головною функцією дипломатії та стратегії забезпечення національної безпеки.

Саме цю академічну істину дедалі відвертіше демонструють США щодо країн-ізгоїв. Під прикриттям гасла боротьби з тероризмом вони намагаються повалити небажані для них режими й змінити зовнішньополітичний курс деяких країн на проамериканський.

Поверненню до цінностей реалізму, тобто використання військової сили в міжнародних відносинах, сприяє декілька вагомих факторів.

Фактор перший. До розпаду Радянського Союзу світ умовно поділявся на проамериканський і прорадянський. Починаючи ж з дев'яностих років XX століття, він перетворився на проамериканський і антиамериканський. Неоднакове сприйняття лідерства і цінностей США породжує й відповідну реакцію, що має декілька форм:

- курс на ізоляцію, як це зробили Північна Корея, Бірма та інші країни;

- приєднання до США й Заходу та прийняття їх цінностей;

- створення противаги США і Заходу шляхом власної модернізації та набуття військової могутності на основі збереження національних цінностей.

Фактор другий. Багато країн, які набувають регіонального масштабу впливу, вже перестає влаштовувати лідерство США, побудоване на використанні традиційно перевірених інструментів. А саме - американської "логіки, економічних стимулів, технічної допомоги, нових угод, обміну інформацією, насилля, загрози насилля, санкцій, загрози санкцій і всіляких можливих комбінацій переліченого" вище. За висловом екс-держсекретаря США М. Олбрайт, це - домінанти в проведенні зовнішньополітичного курсу США.

Фактор третій. На зміну воєнним загрозам, побудованим на відкритому протистоянні полярних військово-політичних союзів, прийшли ризики, пов'язані з негативними наслідками нестабільності, породжені економічними, політичними і соціальними труднощами, міжетнічною ворожнечею, територіальними суперечками як у Європі, так і в світі в цілому.

Фактор четвертий. Дедалі масштабнішим стає тероризм як форма асиметричних дій слабшої сторони (певних країн, організацій, рухів і т. ін.) проти сильнішої, щоб запобігти її домінуванню та зберегти свої національно-культурні і релігійні цінності.

Політичний реалізм став основою таких широковідомих понять, як біполярна і мультиполярна рівновага, імперська (уніполярна) міжнародна система, поліцентричний світ, євроатлантична та панєвропейська безпека тощо. Водночас ці нові явища неможливо розглядати окремо від такого поняття, як система міжнародної безпеки. Адже остання нав'язує країнам лінію поведінки, яка може вступати у протиріччя з їх особистими інтересами. Система міжнародної безпеки дозволяє зрозуміти й передбачити лінію поведінки на світовій арені країн, котрі мають неоднакову вагу в системі характеристик міжнародних відносин.

К. Уотц у роботі "Людина, держава і війна: теоретичний аналіз" стверджує, що міжнародно-політична структура визначається впливом великих держав та співвідношенням їх сил подібно до того, як в економіці стан ринку залежить від впливу кількох великих фірм. Зміни у співвідношенні цих сил, на його думку, можуть змінити структуру міжнародної системи, але сама природа цієї системи, в основі якої - існування граничної кількості великих держав, інтереси яких не збігаються, залишається незмінною. Так вважає і Р. Арон: "Міжнародна система включає в себе відносно невелику кількість дійових осіб. Коли кількість дійових осіб зростає, кількість головних дійових осіб не зростає в тій самій пропорції, а часто й узагалі не зростає". [18, c. 20]

Думку К. Уотца та Р. Арона підтверджує такий факт. У 1960 році в складі ООН було 100 країн, а в 2000 році їх уже 190. Однак кількість головних дійових осіб на міжнародній арені не змінилася. Вони, як і раніше, ті ж самі: США, Росія, Англія, Франція, Німеччина, Італія, Японія, Канада. Та й політична конфігурація "7+1", мабуть, і надалі буде найбільш впливовою у вирішенні європейських та світових проблем. Хоч щодо впливу сучасної Росії на світові процеси є чимало сумнівів, світові лідери мусять з нею рахуватися хоча б тому, що це єдина держава, здатна знищити США. Водночас у коло головних світових лідерів впевнено входить Китай, який, за прогнозами багатьох аналітиків, починає помітно конкурувати зі США, а в майбутньому може стати наддержавою. Р. Арон виділяє три структурні виміри міжнародної системи безпеки. "Найпершою характеристикою міжнародної системи є конфігурація співвідношення сил, поняття, що включає в себе кілька аспектів: якими є межі системи? Яким є розподіл сил між різними дійовими особами? В який спосіб дійові особи розмішуються на географічній мапі?

Головним виміром, згідно з концепцією політичного реалізму, є конфігурація співвідношення сил, яка відображає існування центрів сили в міжнародній системі. Принаймні таке розуміння, на думку багатьох науковців, лягло в основу знаменитої типології М. Каплана. Вона складає шість типів систем, більшість із яких (за винятком двох) має гіпотетичний характер.

Перший тип - "система балансу сил" - характеризується мультиполярністю.

Другий тип - "гнучка біполярна система" - міжнародна система безпеки, в якій є держави-актори і новий тип акторів - союзи та блоки держав, а також універсальні актори (міжнародні організації).

Третій тип - "негнучка біполярна система" (структурована) має вигляд такий, як і гнучка, але організована за строго ієрархічним принципом.

Четвертий тип - "універсальна система" - фактично відповідає федерації, універсалізації та солідарності національного актора.

П'ятий тип - "ієрархічна система" - світова держава, національна держава тут нівелюється.

Шостий тип - "система одиничного вето" - кожна держава спроможна захистити себе сама шляхом блокування всієї системи.

Проте переважна більшість сучасних досліджень присвячена, як правило, двом системам - біполярній та мультиполярній і пошукам умов їх безпечного існування.

Сучасна політична наука пропонує шість правил стабільності (для біполярних і мультиполярних систем), виконання яких кожним з полюсів мультиполярної системи дозволяє їй залишатися стабільною:

- кожна дійова особа повинна не лише прагнути збільшити свої спроможності, а й віддавати перевагу методам переговорів перед методами війни;

- вона береться за зброю раніш, ніж відмовляється від нагоди збільшити свої спроможності;

- мусить передусім припинити бойові дії, а тоді вже вивести із гри одну з "головних дійових осіб системи" (велику державу або державу, що володіє такими силами). Це є одним з головних елементів рівноваги у системі;

- вона повинна також протистояти будь-якій коаліції чи окремій державі, що прагне посісти панівне становище;

- стримувати учасників системи, які обстоюють принципи наднаціональної організації;

- а також дозволяти раніш переможеним державам повертатися в систему в ролі партнерів, допускати дійову особу, яка була раніше другорядною, в категорію головних.

Отже очевидно - основними закономірностями міжнародних відносин у доктрині політичного реалізму є домінантна роль держави як головного й пріоритетного міжнародного актора; залежність зовнішньої політики держав від національних інтересів; перевага сили, передусім в її військовому розумінні як головного інструмента досягнення політичних цілей; вирішальної ролі великих держав у світовій політиці, балансу сил як засобу підтримання міжнародної стабільності.

Класичну теорію політичного реалізму та її головне визначення, що міжнародна політика є боротьбою за владу, дещо пом'якшив неореалізм, який виник у сімдесяті роки. [22, c. 94]

Його засновник, К. Уотц, запропонував відійти від консервативного визначення поняття сили (тільки військової) і дивитися на це явище крізь структурний підхід - силу економічну, наукову, фінансову, інформаційну і т. ін. Неореалізм по-своєму визначив положення про взаємозалежність та надтериторіальну сутність нового типу влади - влади над ідеями, кредитами, технологічними ринками ...

Підхід К. Уотца й Р. Арона до співвідношення сили та структури системи міжнародної безпеки поділяє і колишній держсекретар США Г. Кіссінджер, який у жовтні 1973 року в Вашингтоні, на конференції з питань зовнішньої політики США, наголошував: "Щоб бути могутньою, державі треба бути сильною в усіх категоріях. Сьогодні поняття сили складніше. Військова сила ще не гарантує політичного впливу. Економічні гіганти можуть бути слабкими у військовому відношенні, а військова міць часом не в змозі приховати економічну слабкість. Держави здатні справляти політичний вплив, навіть якщо не володіють ні військовою, ні економічною силою..."

Міжнародні політичні реалії неореалісти розглядають з точки зору системного підходу, коли держави виступають як елементи системи. Система, на їхню думку, впливає на кожного актора - державу шляхом примусу, заохочення, попередження, що призводить до особливої конфігурації міжнародних відносин у певний історичний час, яка й визначає баланс сил.

Сьогодні, як і раніше, політичний реалізм у світовій політиці посідає досить міцні позиції. У 80-90-ті роки XX століття вийшла низка фундаментальних праць американських і російських вчених. Вони розглядають сучасне становище провідних держав з позицій геополітичного та цивілізаційного протистояння. Але в основі цих теорій теж лежить боротьба за владу як вищу цінність реалізму.

З. Бжезінський, Г. Кіссінджер, О. Хантінгтон, А. Страус, К. Грей, А. Подберезкін, С. Бабурін та ін. мають власне світобачення та політичні уподобання, але їхні ідеї тією чи іншою мірою впливають на розвиток міжнародних відносин як у Європі, так і в світі в цілому.

Так, К. Грей стратегічну ситуацію у світі зводить до протиставлення союзу морських держав на чолі зі США і континентальних, які змагаються за світове панування. Основним шляхом гарантування безпеки США, на його думку, є нарощування військової міці, у тому числі й ядерної.

В історичному аспекті К. Грей повторює засновників теорії "Морська сила - як основа безпеки для США", Т. Мехема (1840-1914 pp.) і Н. Спікмена (1893-1943 pp.).

Т. Мехем вважав, що основою могутності такої держави, як США, повинна стати "морська сила", зразком чого були древній Карфаген та Англія XVII і XIX століть. Поняття "морська сила", на його думку, засновувалося на свободі "морської торгівлі", а військово-морський флот був лише гарантом цих відносин. "Морська сила вважалася різновидом цивілізації. Причому, - найкращим, найефективнішим, а тому й призначеним до світового панування. Мехем бачив місію США в тому, щоб вони взяли на себе провідну роль в економічному, стратегічному та ідеологічному відношеннях. Він виділив такі параметри морської могутності: географічне положення держави, природні ресурси та клімат, розмір території, чисельність населення, національний характер і державний устрій.

Основою своєї доктрини Н. Спікмен зробив не стільки геополітичне усвідомлення місця США як "морської сили", скільки необхідність контролю берегових територій Європи, арабських країн, Індії, Китаю та ін. Він вважав - такий контроль над Римлендом приведе до повної перемоги над сухопутними державами Хартленда. [16, c. 130]

Ключем до контролю над світом Спікмен розглядав євразійський пояс берегових територій або - "маргінальний півмісяць", куди входять морські країни Європи, Близького Сходу, Середнього Сходу, Індія, Північно-Східна Азія і Китай. Він виділив три великих центри сили - атлантичне узбережжя Північної Америки, європейське узбережжя і Далекий Схід.

Процеси глобалізації, на думку багатьох аналітиків, впевнено доводять, що головною ареною світової політики у XXI столітті стане Євразія. Саме в Євразії, яка виробляє 60 % валового продукту і де проживає 75 % населення світу, зосереджено 75 % світових енергетичних ресурсів. Отож саме звідси, за Бжезінським, походять головні виклики світовому пануванню Америки. Тому в США вважають, що безпека їхньої країни залежить насамперед від подій у Євразії. Підтримання балансу сил в цьому регіоні вимагає подальшої присутності 100 тис. американських військовослужбовців у Європі, такого ж числа - в Азії, 25 тисяч - на Близькому Сході, 20 тисяч - у Боснії. У стані постійної бойової готовності перебувають 12 авіаносних груп, які здійснюють постійне патрулювання нафтових скарбниць світу.

Обґрунтувати американське лідерство в новому, посткомуністичному світі покликана також концепція уніполя А. Страуса, яка відводить США роль першого серед рівних в американо-центричному уніполі, що складається в новому столітті. Однак він вважає - навколо лідерства Сполучених Штатів постійно зріють загрози або бунти, до яких слід віднести:

- країни з "периферії", колишні колонії західних держав;

- найсильніші незалежні держави поза межами традиційного Заходу: Німеччина, Росія, Японія, Китай;

- ісламський світ;

- країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Але все-таки найбільше А. Страуса турбують Китай, Японія, Росія. Про це він пише відверто: "У нинішній період головним чином Східна Європа та Росія є напрямами, на яких Заходом буде відбудована або втрачена впевненість у собі".

Державно-центристський підхід до формування системи безпеки у Європі і світі проглядається і в теоріях цивілізаційного протистояння. Так, Семюел Хантінгтон підкреслює, що "джерелом майбутніх конфліктів між країнами й народами буде не ідеологія, не економіка, а культура і що глобальні конфлікти в глобальній політиці будуть виникати між націями й групами, які належать до різних цивілізацій". [12, c. 189-201]

Цілком зрозуміло, що підходи 3. Бжезінського, Г. Кіссінджера, А. Страуса, С. Хантінгтона є спробою, з одного боку, зафіксувати гегемонію США як єдиного світового лідера і освятити недоторканність посткомуністичного світового статус-кво, а з іншого - "узаконити" постійний пошук "нових ворогів" американського лідерства в іпостасі непередбачуваної Росії, ісламського фундаменталізму, "жовтої" загрози з Китаю.

Про майбутнє загострення відносин між цивілізаціями пишуть і російські дослідники А. Подберезкін, С. Бабурін та інші. Основний конфлікт майбутнього - цивілізаційний, - вважає останній. Сьогодні на історичній сцені, на його думку, діє чотири групи цивілізацій: ліберальна (атлантична); російсько-слов'янська; ісламська; далекосхідна.

Залишаються "річчю в собі" цивілізації китайська та індійська. "Ворожнеча між цивілізаціями настільки глибока, що збереження звички жити за стандартами "антлантистів" неминуче буде вимагати усунення русо-слов'ян і мусульман з історичної арени". На відміну від американських авторів А. Подберезкін каже - криза сучасного світу у своїй основі є, передусім, кризою духовного світогляду. Військове протистояння, про яке весь час твердить Захід, тут ні до чого.

Отже, як свідчать події останніх десяти років, силовий фактор у вирішенні світових проблем залишається одним з вирішальних, а головні тези політичного реалізму, незважаючи на строкатість підходів багатьох фахівців, можна звести до такого:

- міждержавні відносини мають анархічний характер;

- держава була і є домінуючим політичним суб'єктом на міжнародній арені;

- у світі не вщухає боротьба за силу і владу;

- воєнна сила є найважливішим інструментом політики, а війна як засіб вирішення спірних питань залишається в арсеналі дипломатії;

- характер міжнародних відносин визначають, передусім, відносини між окремими державами, союзами та коаліціями;

- великим державам належить вирішальна роль у світовій політиці та створенні систем безпеки;

- баланс сил між державами, союзами, коаліціями є основою підтримання міжнародної стабільності і головним регулятором міжнародного порядку;

- ядерна зброя - могутній фактор стримування потенційного агресора, забезпечення рівноваги і безпеки.

Якщо ми визнаємо, що політичний реалізм відіграє провідну роль у відносинах між державами, то неминуче постає питання: із чим пов'язаний такий стан речей? Існує низка причин.

Перша з них полягає в тому, що після "холодної війни" в міжнародному житті відбулися глибокі зрушення, які підірвали усталений баланс сил і створили передумови для виникнення єдиної наддержави - США.[10, c. 176-186 ]

Друга причина: теза політичного реалізму про те, що міжнародна політика є змаганням держав за владу і силу, наприкінці XX - на початку XXI століть знову користується попитом у політичних та урядових колах США і країн Заходу.

Третя причина: збереженню цінностей політичного реалізму сприяє діяльність окремих соціальних груп, генералітету, представників воєнно-промислового комплексу, численних експертів, радників, інститутів, центрів тощо. Також не є таємницею, що З.Бжезінський, Г.КІссінджер, Дж.Гудбі та інші теоретики сучасного політичного реалізму свого часу обіймали високі керівні посади в адміністраціях президентів США.

2.3. Погляди З.Бзежинського, Ф.Фукоями

Уся історія міжнародних відносин (а до появи національних держав її точніше називати "історією дипломатії") розгорталася як боротьба за гегемонію – тобто за беззаперечне домінування на світовій арені [4, с. 12].

Щодо самого поняття гегемонії, його раціональності, класифікації та типології гегемонічних систем точаться безперервні суперечки. Частина дослідників заперечує можливість побудови стабільного світового порядку в межах однополярності (Богатуров, Циганков та інші), інші вбачають у гегемонії основу стабільної міжнародної системи (Кьоейн, Най), дехто намагається надати гегемонії плюралістичності у межах інтеграційних теорій (Моравчік, Краснер та інші), або ж екстраполювати економічні та політекономічні "об’єктивні фактори" на дискусію навколо цієї проблеми (Гілпін, Фукуяма та інші).

Дискурс у гегемонічній проблематиці тісно пов’язаний із критикою, чи навпаки – ствердженням геополітичної теорії у міжнародних відносинах. Одні дослідники подовжують відстоювати геополітичні погляди на процеси у світовій політиці (Бзежинський, Дугін), інші намагаються довести беззмістовність та застарілість геополітичних уявлень про еволюцію міжнародної системи у сучасних умовах, підкреслюючи нове технологічне та економічне наповнення світової політики (Люк, Косолапов, Бауман та ін.).

Світополітичні процеси у 20-му столітті вивели Сполучені Штати Америки на перший план у міжнародних відносинах. Упродовж століття критики зовнішньої політики США звинувачували американську еліту в претензіях на роль "світового поліцейського", у спробах заблокувати процес перебудови "міжнародного суспільства", за концепцією Хедлі Була, "узурпації" ролі "лідера демократичного світу". Сполучені Штати явили світові небачений досвід еволюційної побудови надстабільної національної економіки, яка не спиралася б на колоніальні володіння; гармонійного розвитку плюралістичної демократії; найбільш дієздатних професійних збройних сил; крім того, американці безперечно очолюють інформаційну та промислову революцію з середини 60-тих років [3, с. 103-120].

Необхідність створення постійного органа при уряді США для керування національно-державним будівництвом. за словами Ф.Фукоями, як ідею буде нелегко продати на політичному ринку. Ми поки не упокорилися з думкою, що нам ще довго прийде займатися національним будівництвом. Однак міжнародні відносини перестали бути тільки грою великих держав; тепер події усередині малих країн можуть мати величезний вплив на інший мир. Наша "імперія", можливо, є щось минуще, засноване на демократії й правах людини, але наші інтереси жадають від нас досконалості в справі навчання інших націй мистецтву самостійного керування.

Перша фаза національно-державного будівництва - постконфліктне відновлення - украй важке, оскільки необхідні засоби розпилені серед безлічі урядових і неурядових установ. Колишні спроби подібного будівництва страждали внаслідок недостатньої координації як на рівні уряду США, так і на рівні світового співтовариства в цілому. Так, відповідно до Дейтонськими угод військова влада в Боснії належить НАТО, тоді як цивільна влада була розподілена між Керуванням верховного представника ООН, ОБСЄ, Керуванням верховного комісара ООН по справах біженців, Всесвітнім банком, Міжнародним валютним фондом і Міжнародним трибуналом по колишній Югославії. Деякі функції, у тому числі створення міжнародних поліцейських сил, загубилися в міжвідомчих зазорах. Усередині американського уряду відбувалися тертя між військовими й цивільними агентствами, які змагалися за першість у рішенні небойових завдань, таких, як демобілізація й поліцейські функції.

Американські чиновники, що приймали в цьому участь, витягнули в 1990- х роках кілька уроків, які адміністрація Клінтона в травні 1997-го систематизувала в Директивному рішенні Президента США № 56 (PDD-56). Ця директива заклала основи координування діяльності американських відомств у зв'язку з виникненням постконфликтных надзвичайних ситуацій і використовувалася в період відновлення Косово після натовської інтервенції 1999 року. Почасти завдяки більше погодженим діям США національне будівництво в Косово відрізнялося набагато більше злагодженою організацією на міжнародному рівні, чим у Боснії, більшою згуртованістю керівництва й проходило зі значно меншими міжвідомчими тертями.

На початковій стадії діяльності адміністрація Буша готувалася замінити Директивне рішення № 56 новою директивною вказівкою президента, що поклало б відповідальність за координацію будь-якої діяльності по національно-державному будівництву на апарат Ради національної безпеки в Білому домі. Це була здорова у всіх відношеннях думка, але президент так і не підписав проект цього документа - очевидно, через завзяті заперечення з боку Міністерства оборони. Потім відбулися події, пов'язані з 11 вересня, війна в Афганістані й спроби відновлення, що пішли за нею, країни. При цьому в адміністрації Буша так і не з'явилося погодженої політичної концепції національно-державного будівництва, а спроби відновлення Афганістану багато офіційні особи розцінили як невдалі[21, c. 48].

3.1. Створення системи забезпечення політичної безпеки України в межах цілісної політики національної безпеки

Класичний — і на сьогодні найпоширеніший — підхід до визначення державного суверенітету сформували представники школи політичного реалізму (М. Вебер, Г. Моргентау, Р. Арон, К. Уолт, Г. Кіссінджер, А. Уолферс та інші). Його ключові положення зводяться до такого. Головним актором виступає держава, а суверенітет є її визначальною ознакою, пов’язаною із застосуванням сили. Міжнародні відносини мають анархічний характер, адже у світі немає “наддержавного владного осередку”. Через це держави взаємодіють „хаотично”. Держава постає як “монополія на легітимне використання фізичної сили в рамках певної території” [2]. У межах цього територіального простору суверенітет означає наявність у держави вищої влади для вироблення і реалізації законів.

У тлумаченні теоретиків школи політичного реалізму національний суверенітет є наріжним каменем міжнародного права. Він забезпечує державам, з одного боку, свободу поведінки, а з іншого – зобов’язує їх нести відповідальність за свої дії.

Реалісти вважають, що глобалізація не впливає на таку основну характеристику планетарної політики, як територіальний розподіл світу на національні держави. Посилення економічних та інших зв’язків може зробити держави більш взаємозалежними, але це не стосується державних систем. Держави зберігають свій суверенітет, глобалізація не робить безглуздою їхню боротьбу за політичну владу, не зменшує значення використання сили для забезпечення національних інтересів або збереження балансу сил в ім’я тих же інтересів.

Отже, підходи політичних реалістів ґрунтуються на захисті базового для них поняття національних інтересів [3]. Проте ці підходи не можуть не викликати деяких застережень. По-перше, таке тлумачення передбачає “сутнісну” концепцію суверенітету, що у принципі не підлягає історичним змінам: атрибути суверенітету, мовляв, існують вічно і породжують єдину форму держави. Але ж суверенітет можна розглядати і як постійний елемент державної ідентичності, припускаючи, що його зміст може зазнавати змін. По-друге, теоретичне розмежування установчої та регулятивної функцій не відповідає нинішнім реаліям. Зміна регулятивної ролі держави спричиняє трансформації державної ідентичності, отже й зміни змісту суверенітету.

Недовготривалий пострадянський період, що став для України перенасиченим внутрішніми катаклізмами, продемонстрував те, що з розвалом соціалістичного табору епоха біполярності в міжнародних відносинах відійшла у минуле. Технологічно ведучий у світі блок НАТО, базуючись на принципах доктрини "політичного реалізму", розпочав активно заповнювати геостратегічну порожнечу, що утворилася і не проявляє ніяких ознак відступу. Швидше навпаки: рух послідовно набирає обертів та прямує до кінцевої мети - абсолютної домінування та встановлення оновленого світового порядку у відповідності з власними соціально-економічними та політичними інтересами.

Прагнення до незмінності такого курсу підтверджується вже здійсненими діями (Балкани) та безпрецедентною дипломатичною активністю Заходу не тільки у Центральній та Східній Європі, але й в країнах ближнього зарубіжжя. Все це диктує необхідність якнайшвидшого орієнтування України в життєво важливому питанні: чи повинна і чи здатна вона зайняти власну нішу на світовій політичній карті і якщо так, то які її рамки та можливості їх позначення?

Міжнародна політична практика останнього п`ятиріччя свідчить: позбавлення комуністичних аномалій, нажаль, мало змінило світовий клімат. Захід, як і колись, продовжує відносити Україну до категорії напівпротивників і немає намірів зараховувати її до партнерів. Серед багатьох мотивів, що в основі цього підходу, домінують два найбільш очевидних.

По-перше, принципи "політичного реалізму" в цьому випадку виключають можливість рівноправного партнерства, оскільки технологічно відсталий та економічно неспроможний партнер просто невигідний. Тому і побутує відношення до України як до країни з багатими природними ресурсами та достатнім щоб рахуватися з ним, ядерним потенціалом. Мається на увазі понад півдесятка АЕС і в першу чергу Чорнобильська, яка може продукувати збагачений військовий плутоній. По-друге, небезпідставним все ще залишається побоювання можливого відходу України до тоталітаризму.

Це реалії, на українському ґрунті яких потрібно прогнозувати хід подій у світі. Ось чому необхідно детальніше розглянути ці реалії і постаратися визначити характер їх еволюції в недалекому майбутньому.

Аналіз стану політичної безпеки України свідчить, що процес загострення негативних впливів на пріоритетні національні інтереси у політичній сфері триває. Комплексна дія цих негативних чинників суттєво впливає на рівень реалізації національних інтересів, стан національної безпеки країни в цілому. Водночас спостерігається недостатня обізнаність частини політичної еліти та політичного керівництва з системою національних інтересів, у тому числі і в політичній сфері, та недостатня переконаність у необхідності її забезпечення. Втім підвалини цілісної системи національної безпеки України лише закладаються — в концептуальному, законодавчому та організаційному аспектах.[4, c. 16]

Очевидно, назріла потреба вдосконалення державної політики, яка б дала змогу розробити ефективніші механізми стабілізації державних та політичних процесів, реалізації соціально-політичних прав та інтересів громадян України. Має впроваджуватися комплексний механізм виявлення загроз національним інтересам у політичній сфері, розробки та вжиття відповідних заходів з метою їх нейтралізації, координування зусиль державних та недержавних інституцій щодо їх усунення.

Означені функції повинна виконувати система забезпечення політичної безпеки України, яка буде органічною складовою цілісної системи національної безпеки України. При цьому розробка та затвердження стратегічних напрямів забезпечення політичної безпеки є функцією найвищого політичного керівництва держави. Тільки на такому рівні з урахуванням усіх реалій зовнішньо- і внутрішньополітичної ситуації можуть бути сформульовані основні цілі, завдання, напрями, форми і способи забезпечення політичної безпеки. Тактичні ж питання цієї діяльності потребують постійної корекції залежно від факторів та умов, що впливають і на пріоритетність національних інтересів у галузі політичної безпеки, і на зміни параметрів зовнішніх та внутрішніх негативних чинників. Складність суспільно-політичного життя зумовлює необхідність застосування різноманітних тактичних прийомів — форм, способів та засобів нейтралізації загроз політичній безпеці України. До забезпечення безпеки можуть залучатися як державні органи — окремі або у всій сукупності, так і недержавні організації та установи.

Основним суб'єктом системи забезпечення політичної безпеки має бути держава, яка виконує функції у цій сфері через органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Тому політична безпека має базуватися передусім на сильній триєдиній державній владі. Вона повинна керуватися науково визначеними для сучасних умов пріоритетними національними інтересами України у політичній сфері, всебічно оціненим переліком загроз цим інтересам. Функціонування системи забезпечення політичної безпеки мають підтримувати досконалі інформаційно-методологічні технології прийняття рішень. Нарешті, здійснення цих рішень буде ефективним, якщо воно спиратиметься на виконавчі структури з раціональним розподілом та координацією їхніх дій.

Це дасть змогу відпрацювати та ефективно реалізовувати визначену державну політику, забезпечувати захист інтересів людини (її соціально-політичних прав та свобод), суспільства (виявлення та реалізацію інтересів різних суспільних груп, досягнення суспільної стабільності та громадської злагоди), держави (суверенітет і територіальну цілісність, конституційний лад, ефективне функціонування державного механізму).

Основними вимогами до функціонування системи забезпечення політичної безпеки мають бути:

♦ відповідність принципам забезпечення політичної безпеки;

♦ спрямованість на захист інтересів населення України — як груп, так і окремих осіб;

♦ законність функціонування системи;

♦ керованість системи;

♦ ефективність і сталість функціонування.

На створенні такої системи як органічної складової системи національної безпеки необхідно зосередити зусилля усіх гілок влади, виконавчих структур, експертів.[19, c. 312-319]

3.2. Концептуальне забезпечення політичної безпеки України

Українська політична наука, мабуть, і без нагадувань перебуває у складному періоді свого поступу, якщо не сказати — становлення. Державоцентрична парадигма тут відіграє провідну роль. Через таку однобічність сучасна ситуація нерідко тлумачиться надто спрощено. Глобалізацію та суверенітет часто подають як явища, що взагалі не можуть співіснувати. І це зрозуміло, якщо зважити на цілком природне бажання України зміцнити свою незалежну державу, яка ще зовсім молода.

Зазначена обставина позначається і на підходах та концепціях, через які визначають поняття суверенітету. Скажімо, ставлення вітчизняних науковців до головних декларованих геополітичних партнерів України — Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки — поєднує повагу з дистанціюванням, а це, звісно, зумовлює певну упередженість досліджень. Проблему трансформації суверенітету розглядають здебільшого у правовій площині.

Разом з тим варто зауважити, що в Україні виконано й ґрунтовні, глибокі студії процесів глобалізації та їхніх наслідків. Тут доречно згадати доробок таких учених, як О. Білорус, Ю. Пахомов, О. Зернецька, В. Гура, В. Кремень та інші, для яких характерні пошук методологічної реконструкції та синтез наявних підходів [16].

Для забезпечення політичної безпеки необхідно розробити й реалізувати Концепцію політичної безпеки України. Цей документ має відповідати національним інтересам України, слугувати стратегічним орієнтиром на 10-20 років і закласти підвалини безпеки розвитку національної внутрішньої та зовнішньої політики.

Стратегія забезпечення політичної безпеки України повинна спиратися на: системний підхід до аналізу динаміки еволюції стану суспільства та політичних процесів, що в ньому відбуваються; багатоваріантність параметрів аналізу;

багатоваріантність прогнозів суспільно-політичного розвитку держави та суспільства.

Переваги такого підходу полягають у можливості: об'єктивної оцінки наявної ситуації та динаміки її еволюції з огляду на потреби у забезпеченні цілісності, стабільності та ефективності функціонування українського суспільства як системи з власними внутрішніми особливостями та як структурного компонента світової суспільної та політичної системи;

побудови всебічно обґрунтованих аналітичних моделей, здатних враховувати багатоваріантність впливів зовнішніх і внутрішніх чинників суспільно-політичного розвитку та підтримувати високий рівень достовірності прогнозу;

корекції стратегії залежно від розвитку подій за тим чи іншим варіантом, що дає змогу уникати екстрених політичних рішень, недостатньо обґрунтованих та спрогнозованих стосовно своїх наслідків; розробки стратегії політичної безпеки України на ґрунті відповідності виключно національним інтересам України.

У Концепції політичної безпеки України слід визначити сутність політичної безпеки, систему національних інтересів у даній сфері, систему критеріїв та індикаторів політичної безпеки, систему загроз політичній безпеці, передбачити створення аналітичної моделі стану та прогнозу політичної безпеки України, розробити механізм забезпечення політичної безпеки та запропонувати шляхи його практичної реалізації.

Концепція політичної безпеки України має бути органічною складовою загальнодержавної Концепції національної безпеки. На основі Концепції політичної безпеки необхідно розробити і прийняти відповідні законодавчі акти, що мають стати індикатором ефективності внутрішньо-та зовнішньополітичних рішень владних структур різних рівнів, а також правовим та моральним регулятором політичної поведінки усіх суб'єктів політичної діяльності в Україні. Очевидно, попередні політичні рішення та законодавчі акти мають узгоджуватися з положеннями цієї Концепції. Засобом реалізації Концепції має стати виконання Програми першочергових та перспективних заходів щодо забезпечення політичної безпеки.

Програма повинна базуватися на ґрунтовному аналізі національних інтересів та загроз політичній безпеці. Результатом реалізації Концепції та Програми має стати створення цілісної загальнонаціональної системи політичної безпеки України.

З.Бзежинський є автором численних книг та наукових праць. Зокрема, вчений-політолог послідовно захищає тезу про те, що процес об'єднання Європи не може вважатися завершеним без повномасштабної інтеграції України до європейських структур. [7, c. 11]

3.3. Система політичної безпеки України

Призначення та загальна побудова системи. Система забезпечення політичної безпеки виступає невід'ємним елементом цілісної системи національної безпеки України. Її призначення полягає у вчасному виявленні та оцінюванні загроз інтересам України у сфері політичної безпеки, а також в оперативному вжитті державних заходів для захисту цих інтересів.

Зазначена система є комплексом організаційних структур, форм і методів діяльності, що спрямовані на розроблення та виконання рішень із питань політичної безпеки.

Вона передбачає здійснення узгоджених внутрішньо- та зовнішньополітичних заходів у таких галузях:

• суспільно-політичній;
• державно-управлінській;
• оборони;
• охорони громадського порядку;
• культурно-освітній;
• інформаційній;
• міжнаціональних відносин;
• релігійного життя;
• міжнародних зв'язків та міждержавних відносин.

Система забезпечення політичної безпеки має охоплювати концептуально-аналітичний, організаційно-управлінський та ресурсний аспекти, а саме:

1. Концептуально-аналітичне забезпечення — це розроблення методології, стратегії й тактики ухвалення рішень щодо політичної безпеки, а також оперативний аналіз та прогнозування наслідків таких рішень.
2. Організаційно-управлінське забезпечення — практичне формування механізму політичної безпеки через організацію, координацію та контроль діяльності відповідних владних і інших структур, як уже наявних, так і новостворених.
3. Ресурсне забезпечення — залучення відповідних матеріальних, фінансових, інтелектуальних, інформаційних та інших ресурсів для розв'язання відповідних питань політичної безпеки.

Доцільно в Апараті Ради національної безпеки і оборони України створити відповідний підрозділ з питань політичної безпеки, на який покласти такі функції:

• розробка основних напрямів стратегії та проектів програм забезпечення політичної безпеки України;
• розробка пропозицій щодо вдосконалення системи політичної безпеки України;
• підготовка рекомендацій Президентові для прийняття рішень у галузі забезпечення політичної безпеки громадян, суспільства та держави;
• здійснення моніторингу процесів у галузі політичної безпеки України;
• прогноз наслідків реалізації рішень державних органів з питань внутрішньої та зовнішньої політики у галузі політичної безпеки;
• розробка рекомендацій щодо запобігання виникненню надзвичайних ситуацій у політичній сфері.

Вимоги до системи. Одним із ключових питань, що постають під час створення таких складних організаційних систем, є розроблення та реалізація основних вимог до їхнього функціонування відповідно до Конституції України.

Особливої ваги набуває вимога керованості запропонованою системою. Це зумовлено складністю та важливістю завдань системи, потребою в постійному контролі за їх виконанням, а також тим, що структура системи є багаторівневою, хоча сама вона є підсистемою системи національної безпеки. [13, c. 38-51]

Невід'ємними властивостями складної системи мають бути також ефективність і сталість функціонування. Лише за умови дотримання вимог ефективності та сталості система забезпечення політичної безпеки дасть змогу своєчасно виявляти загрози політичним інтересам України, розробляти й реалізовувати ефективні методи протидії негативним чинникам у сфері суспільно-політичного життя країни з використанням наявних ресурсів, необхідних сил і засобів за умов, що постійно змінюються.

Важливою вимогою до системи забезпечення політичної безпеки України повинна стати спрямованість на захист інтересів її громадян. Забезпечення гідних соціальних умов існування та розвитку людини, всебічне виявлення та реалізація її прав і свобод, забезпечення суспільної стабільності та громадської злагоди є і завжди будуть запорукою стабільності та динамічного розвитку як суспільства, так і держави в Україні.

Однією з головних вимог до системи забезпечення політичної безпеки (пріоритетною за своєю вагомістю) є легітимність та законність функціонування. Істотного значення набуває відповідна законодавча база, яка створює єдине правове поле для вирішення питань політичної безпеки, сприяє впорядкуванню політичних інтересів держави, громадських інституцій та особистостей, а також перетворення їх на гармонійну загальнонаціональну систему інтересів. Усі без винятку дії та заходи щодо захисту та реалізації національних інтересів України у політичній сфері мають підтверджувати свою легітимність та законність, спираючись на чинне законодавство України, насамперед на законодавство з питань національної безпеки. Великого значення набуває можливість контролю громадськості за діями системи забезпечення політичної безпеки. Ця можливість, характерна для демократичного, стабільного суспільства, сама по собі є ознакою і водночас чинником політичної безпеки.

Правові умови створення системи. Легітимність функціонування Ради національної безпеки і оборони України як координаційного органу з питань національної безпеки дає змогу створити відповідну нормативно-правову базу забезпечення політичної безпеки.

Така нормативно-правова база повинна виконувати насамперед такі основні функції:

• регулювати взаємовідносини між суб'єктами забезпечення політичної безпеки (людина, суспільство, держава), визначати їх права, обов'язки та відповідальність;
• забезпечувати та координувати дії суб'єктів політичної безпеки;
• встановлювати порядок застосування засобів забезпечення політичної безпеки.

Нормативно-правову базу з проблем політичної безпеки доцільно створювати в контексті існуючої нормативної бази національної безпеки в цілому. Конституція України, Концепція національної безпеки України створили необхідне правове поле для Концепції політичної безпеки України та відповідних заходів її реалізації. Цей документ повинен:

• враховувати основні положення міжнародних угод, які прийняті Україною і стосуються її безпеки як політичного утворення;
• визначати стратегію та основні принципи забезпечення політичної безпеки в Україні як складової національної безпеки.

На другому рівні мають бути конституційні закони, де визначатимуться такі важливі складові забезпечення політичної безпеки, як принципи формування, побудови та діяльності владних структур усіх гілок влади.

В ієрархії нормативної бази системи політичної безпеки особливе місце саме на організаційно-управлінському рівні посідатимуть Укази та Розпорядження Президента України, акти (постанови, декрети) Кабінету Міністрів України. Вони є підзаконними і повинні видаватися з метою конкретизації та підвищення якості вирішення питань політичної безпеки.

Міністерства й відомства у межах своєї компетенції та відповідальності на основі чинного законодавства з питань національної безпеки та безпеки в політичній сфері, а також згідно з рішеннями Президента України, Кабінету Міністрів України мають розробляти відомчі накази, інструкції, положення, спрямовані на реалізацію життєво важливих політичних інтересів людини, суспільства, держави.

Важлива роль у системі законодавства України з питань національної безпеки належить актам нормативного та директивного характеру місцевих органів влади щодо питань забезпечення політичної безпеки осіб, громадських осередків, загальнодержавних інтересів на регіональному та місцевому рівнях. Це стосується, наприклад, забезпечення та захисту І політичних, національних, культурних, релігійних прав і свобод, підтримання легального режиму політичної діяльності, мінімізації суспільних конфліктів на місцях, дотримання громадського порядку тощо.

Слід підкреслити, що система забезпечення політичної безпеки України є засобом інституціоналізації політичної діяльності з максимально високим рівнем відповідальності за рішення, які приймаються. Тому означена система належить до складних систем з високим рівнем організації: з одного боку, вона є підсистемою системи національної безпеки України, а з другого — передбачає власну ієрархічність, розгалуженість внутрішніх та зовнішніх {зв'язків.

Елементи системи та їхні функції. Система політичної безпеки і об'єднує, координує та спрямовує діяльність державних органів, організацій недержавного сектора, посадових осіб та окремих громадян, а також включає комплекс законодавчих актів, що регламентують та регулюють відносини у даній галузі. [17, c. 37]

Оскільки головним суб'єктом забезпечення політичної безпеки (як і національної безпеки в цілому) є держава, то особливе місце у даній системі посідають вищі та центральні органи державної влади, міністерства і та відомства.

Верховна Рада України:

• визначає основи, забезпечує законодавче регулювання та бюджетне фінансування системи політичної безпеки в межах загальної системи національної безпеки України;
• здійснює загальний контроль за виконанням державних програм та заходів у цій сфері.

Президент України:

• виступає гарантом політичної безпеки України;
• спрямовує діяльність Ради національної безпеки і оборони України в сфері політичної безпеки;
• вживає заходів щодо забезпечення політичної безпеки України, видає відповідні укази та розпорядження, здійснює контроль і координацію діяльності державних органів у забезпеченні політичної безпеки;
• подає на розгляд Верховної Ради України щорічні доповіді про стан національної безпеки України, до яких включається спеціальний розділ про стан політичної безпеки.

Рада національної безпеки і оборони України:

• під головуванням Президента України приймає рішення щодо забезпечення політичної безпеки як необхідного компонента національної безпеки України;
• розглядає питання координації та контролю за підтриманням у готовності сил і засобів локалізації та нейтралізації загроз пріоритетним національним інтересам у сфері політичної безпеки;
• спрямовує та координує діяльність органів державної виконавчої влади в процесі планування та здійснення заходів до виконання прийнятих рішень;
• здійснює поточний контроль і оцінку діяльності посадових осіб щодо виконання ними завдань забезпечення політичної безпеки.

Кабінет Міністрів України:

• розробляє та вживає необхідних заходів для реалізації державної політики у галузі політичної безпеки:
• організовує розробку відповідних розділів у державних програмах забезпечення національної безпеки, зокрема в політичній сфері;
• координує дії міністерств і відомств, спрямованих на локалізацію та нейтралізацію загроз національним інтересам України у галузі політичної безпеки.

Міністерства, відомства України:

• забезпечують реалізацію довгострокових державних програм або термінових заходів щодо забезпечення політичної безпеки України;
• беруть участь у розробці системи заходів щодо захисту особистості, суспільства та держави в межах своїх повноважень.

Структурно-функціональний аналіз системи існуючих та потенційних загроз політичній безпеці України дає змогу передбачати першочергове залучення до системи політичної безпеки таких міністерств та відомств України:

• Служба безпеки України;
• Міністерство внутрішніх справ;
• Міністерство оборони;
• Національна гвардія;
• Державний комітет у справах охорони державного кордону;
• Міністерство закордонних справ;
• посольства та консульства України;
• Міністерство фінансів;
• Національний банк;
• Державний комітет у справах національностей та міграції;
• Державний комітет у справах релігій;
• Міністерство юстиції;
• Прокуратура України.

Військові структури, правоохоронні органи, правосуддя:

• забезпечують захист конституційного ладу в Україні;
• здійснюють нагляд за дотриманням Конституції та законів України;
• здійснюють правосуддя у сфері забезпечення політичної безпеки щодо злочинних посягань на безпеку людини, суспільства та держави.

Неурядові політичні та громадські інституції:

• беруть участь у реалізації і захисті національних інтересів України в галузі політичної безпеки у межах, визначених Конституцією, законодавством України, та виконують свої суспільні функції відповідно до власних статутних цілей і завдань.

У взаємодії об'єктів та суб'єктів політичної безпеки суттєвим є те, що особа або недержавна громадська інституція, що бере участь у системі забезпечення політичної безпеки, отримує насамперед право захисту своїх інтересів, тоді як на державні органи усіх гілок влади покладається обов'язок щодо захисту інтересів людини, суспільства та держави. [2, c. 341]

Чи можлива правова держава в Україні – так, проте як скоро – важко сказати. Відомий американський політолог Збігнєв Бзежинський, котрий працював деякий час в Україні, дав цифру 25-30 років. А чому така держава можлива – люди вже стомилися жити у тій державі, де вони живуть зараз. Існуюче положення речей невигідне нікому, окрім нечисленної суспільної еліти, котра діє насамперед у власних інтересах. Бідняки прагнуть вирватися зі злиднів, інтелігенція – отримувати достойну платню за свою працю, підприємці – можливість розвивати власну справу, зміни у суспільстві необхідні, причому глибокі та всеохоплюючі. Проте чи готові самі люди до цих змін, чи готові вони брати участь у них? Відповідь на це питання – так, і підтвердженням є ті масові виступи спрямовані проти фальсифікації виборів, котрі пройшли зовсім недавно. Це яскрава демонстрація того, що Бзежинський міг помилятися у своїх оцінках – те усвідомлене бажання змін, якого не було 13 років тому, зараз надзвичайно розповсюджене у суспільстві. Головна небезпека цього – аби порив людей не було використано лише для чергової зміни декорацій, без змін у самій державі.

Висновки

У межах класичної парадигми політичного реалізму сила — і передусім сила військова — постає беззаперечно головним інструментом просування національних інтересів та гарантування зовнішньої і внутрішньої національної безпеки. Підвищити ж рівень останньої дають змогу альянси, блоки й союзи, завдяки яким можна ефективно протистояти загрозам і підтримувати баланс сил у міжнародному середовищі, анархічному за своєю суттю.

Закономірно, що чіткі союзницькі зобов’язання та «розподіл праці» в межах систем колективної оборони й зовнішньополітичної діяльності суттєво знижують для всіх союзників рівень витрат на підтримання національної безпеки у необхідному стані.

До того ж участь у політичних або військово-політичних альянсах і блоках разом із великими державами — це ще й дієвий інструмент зростання міжнародного авторитету та результативності втілення зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних стратегій малої чи «середньої» країни. З нею змушені рахуватися навіть ті потенційні супротивники, які за інших умов могли б її просто не помічати.

Поряд із перевагами участь в альянсах і блоках має й доволі серйозні вади, а подекуди може нести навіть прямі загрози. Саме тому, на думку окремих аналітиків, вона виправдана лише за крайньої потреби [8, 444]. Стрімкі зміни в міжнародному середовищі нерідко призводять до того, що вчорашні союзницькі зобов’язання стають невигідними або навіть шкідливими для національної безпеки, реально звужуючи свободу вибору й можливості маневру в політиці. За таких обставин стають неможливими балансування на суперечностях, опора на полярні центри сили, отримання політичних чи економічних дивідендів звідусіль, підтримання «добросусідських» відносин з усіма конфліктуючими сторонами, ведення так званої «багатовекторної» зовнішньої політики.

Ще один недолік участі в альянсах і блоках — зростання ризику втягнення держави у конфлікти, започатковані іншими союзниками. Потенційно небезпечною тут є й імовірність розколу суспільства всередині країни через небажання населення брати участь у «чужих чварах».

Насамкінець звернімо увагу на суто психологічні наслідки блокової участі. Посилення будь-якої країни, зокрема й через утворення альянсів і блоків, неминуче сприймається потенційним супротивником як безпосередня загроза. Це зазвичай спричиняє відповідні контрзаходи іншої сторони (нарощування потенціалу стримування, контрсоюзи, контрблоки тощо). У підсумку постає так звана «дилема небезпеки»: зусилля зі зміцнення національної безпеки обертаються її фактичним послабленням — причому для всіх без винятку учасників протистояння. Додамо, що сусідні та колишні дружні країни теж можуть вельми неоднозначно сприйняти входження цієї держави до союзу чи блоку, особливо якщо самі вони залишилися поза його межами й не мають змоги скористатися перевагами такої участі.

Недоліки та потенційні небезпеки, пов’язані з перебуванням в альянсах і блоках, спонукали багатьох представників політичного реалізму до макіавеллістського висновку: «добрим альянсом є тільки такий альянс, який може бути легко розпущений, коли рівень загроз національній безпеці зменшиться» [8, 445].

Зауважимо, що попри всю критику цих об’єднань представники політичного реалізму одностайно наголошують на їхній важливості та незамінності як інструменту підтримання балансу сил і стабільності міжнародних систем.

Класична парадигма сучасного політичного ідеалізму загалом заперечує корисність будь-яких альянсів і блоків. Одним із батьків-засновників цієї течії є президент США Вудро Вільсон. Звертаючись до американського сенату в 1917 р., він твердив, що «всі країни намагаються утримуватися від зв’язків з будь-якими альянсами, що можуть їх втягнути в нове життя інтриг та егоїстичного суперництва». Як засвідчила подальша історія, найбільші світові центри та країни-клієнти були не надто схильні дослухатися до подібних рекомендацій.

З погляду політичного реалізму, саме творення й розпад союзів, блоків і альянсів є головним інструментом підтримання балансу сил і динамічної стабільності міжнародних систем глобального та регіонального рівнів. Водночас наявна методологічна, а часом і правова невизначеність цих категорій, брак загальновизнаної термінологічної диференціації подеколи спричиняють серйозні помилки при спробах реалізувати засновані на них зовнішньополітичні стратегії чи стратегії національної безпеки. Особливо небезпечно це для країн, які з тих чи інших причин ще чітко не визначили своїх гео- та зовнішньополітичних пріоритетів і орієнтирів.

Політичний реалізм — це універсальний принцип західної (втім, і східної також) політичної свідомості, притаманний як владним, так і масовим групам. Джерела такого солідарного мислення полягають у тому, що попри різницю в рівні та якості політичної участі масових і владних груп західного суспільства обидві ці категорії причетні до світу політики, адже політика тут не поглинута адміністративним управлінням (влада організована дисперсно). Причетність до світу політики дає змогу й пересічному громадянинові (а не лише політикам) усвідомити специфіку політичної моралі. Що ж до владних груп західного соціуму, то в них політичний реалізм панує безроздільно: світова політика розглядається переважно як гра з нульовою сумою.

Список використаних джерел

1. Арон Р. Мир і війна між націями. — К.: Юніверс, 2000. — 264 с.
2. Бабурин С. Территория государства. — М., 1997. — 567 с.
3. Бжезинский З. Великая шахматная доска: господство Америки и его геостратегические императивы / Збигнев Бжезинский; Пер. с англ. О.Ю. Уральской. — М.: Межд. отношения, 2002. — 254 с.
4. Бжезінський З. Україна і Європа // Національна безпека і оборона. — 2000. — № 7. — С. 11.
5. Бжезінський З. Велика шахівниця. Америка: її провідна роль та геостратегічні імперативи // Всесвіт. — 1999. — № 2; Всесвіт. — 1999. — № 3.
6. Возжеников А.В. Национальная безопасность: теория, политика, стратегия. — М., 2000. — 211 с.
7. Возжеников А.В. Национальная безопасность: теория, политика, стратегия. — М., 2000. — 168 с.
8. Глобалізація і безпека розвитку. Монографія / О. Г. Білорус, Д. Г. Лук’яненко та ін.; Кер. авт. колект. і наук. ред. О. Г. Білорус. — К.: КНЕУ, 2001. — 733 с.
9. Грубов В. Ренесанс політичного реалізму // Політика і час. — 2002. — № 7. — С. 68–74.
10. Зотов В. Д. Бжезинский о проблемах господства-лидерства США в возможных войнах в однополярном мире // Социально-гуманитарные знания. — 2005. — № 3. — С. 325–334.
11. Каплан М. Система и процесе в международной политике // Вестн. Моск. универс, сер. 18. Социология и политология. — 1998. — № 2. — С. 125–141.
12. Кукулка Ю. Проблемы теории международных отношений: [Пер. с польского] / Юзеф Кукулка. — М.: Прогресс, 1980. — 320 с.
13. Мальський М. Теорія міжнародних відносин: рекомендовано Мін. освіти / Львівський націон. ун-т ім. І. Франка. — 2-е вид., перероб. і доп. — К.: Кобза, 2003. — 527 с.
14. Моргентау Г. Политические отношения между нациями. Борьба за власть и мир // Социально-политический журнал. — 1997. — № 2. — С. 189–201.
15. Мурадян А. Буржуазные теории международной политики: Критич. анализ / Отв. ред. В. И. Дашичев; АН СССР, Ин-т экономики мировой соц. системы. — М.: Наука, 1998. — 142 с.
16. Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред. Б. Кухти. — Львів: Кальварія, 1999. — Ч. 4: Міжнародна політика. — 1999. — 435 с.
17. Политический дискурс: национальный интерес // Полис. — 1997. — № 1. — С. 95.
18. Ротфельд А. Європа: к новому региональному режиму безопасности // СИПРИ, 1994. — К., 1995. — 276 с.
19. Страус А. Униполярность. Концентрическая структура нового мирового порядка и позиция Росии // Полис. — 1997. — № 2. — С. 37.
20. Уткин А.И. Американская стратегия для XXI века. — М.: Логос, 2002. — 148 с.
21. Фукуяма Ф. Примат культури // "Ї". — 2001. — № 21. — С. 48–57.
22. Хантингтон С. Столкновение цивиливаций? // Этнос и политика. — М.: УРАО, 2000. — С. 312–319.
23. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин: Навчальний посібник / Василь Цимбалістий, Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. — 3-е вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 320 с.
24. Цыганков А. П. Несостоявшийся диалог с Фукуямой. О западных идеях, многокультурном мире и ответственности интеллектуалов // Вопросы философии. — 2002. — № 8. — С. 3–23.
25. Цыганков П.А. Природа международных отношений // Вест. Моск. универс, сер. 18. Социология и политология. — 1999. — № 1. — С. 120–122.