Політичний, економічний та ідеологічний плюралізм в Україні

Вступ

Політичний плюралізм передбачає визнання та функціонування широкого спектра думок, які є інструментом донесення до держави різноманітних цінностей, інтересів і проблем суспільства з метою їх подальшого розгляду та вирішення. Це поняття також тісно пов'язане з ідеєю розподілу політичної влади між різними органами, які взаємно обмежують повноваження один одного. Оскільки фундаментом політичного плюралізму є ухвалення рішень різними інституціями та способами, він корелює з політичною стабільністю, де ці інститути виконують посередницькі функції. Плюралістична політика охоплює низку елементів: повагу та схвалення різноманіття (соціальних традицій, релігійних і моральних переконань, моделей поведінки різних груп), гарантії індивідуальних прав, відкритість політичної системи, залучення громадян до процесу прийняття рішень та пошук консенсусу для досягнення спільних цілей.

Вважаємо, що Україні не варто сліпо копіювати жодну з моделей "західного" чи "східного" суспільного устрою. Натомість необхідно сформувати власну українську демократичну систему, ключовими атрибутами якої мають стати: а) дієва законодавча та виконавча гілки влади; б) змішана економіка; в) соціальний захист населення; г) демократизація суспільно-політичних процесів. Важливо творчо застосовувати позитивний світовий досвід, не допускаючи, щоб запозичене домінувало над національними особливостями.

Як відомо, Україна обрала шлях побудови демократичної держави та формування громадянського суспільства. Останнє, своєю чергою, вимагає розвитку громадянської свідомості, що базується на цивілізованій ідеології та демократичних засадах її формування й функціонування.

Для досягнення цієї мети необхідно впровадити низку демократичних принципів:

• поширення ідей національної та соціально-класової толерантності;
• гарантування свободи (слова, пересування, совісті тощо);
• подолання старих психологічних стереотипів та нових, набутих (як-от уявлення, що гідне життя можливе будь-де, лише не в нас);
• формування позитивного іміджу Української держави як спільного дому для всіх її мешканців, відкритого для співпраці.

1. Поняття та зміст політичного плюралізму

Політичний плюралізм (від лат. pluralis — множинний) — це принцип організації та діяльності політичної системи, який передбачає різноманіття та вільну конкуренцію політичних ідей, поглядів, програм, партій та інших інституцій. Він також означає наявність у суспільстві легітимної опозиції та різних політичних суб'єктів, які змагаються за владу в межах правового поля. Стимулюючи багатоманітність політичного життя, плюралізм сприяє задоволенню різних потреб громадян, збагаченню ідей та форм політичної організації, а також підвищує ймовірність ухвалення оптимальних політичних рішень і вибору найкращих шляхів суспільного розвитку.

Соціальну основу політичного плюралізму становлять групи інтересів, представлені громадськими організаціями, політичними партіями тощо. Їхнє головне призначення — артикуляція інтересів окремих громадян для здійснення впливу на політичну волю. Процес артикуляції інтересів у групах можна умовно поділити на етапи:

1. визначення інтересів — трансформація різноманітних особистих та емоційно забарвлених думок у конкретні формули й вимоги. На цьому етапі формується відчуття спільності "ми", протиставлене "вони" (наприклад, "ми" — захисники пам'яток, "ми" — філателісти, "ми" — спортсмени);
2. узагальнення та формулювання основних інтересів — агрегування різних інтересів усередині групи для підвищення шансів впливу на політику;
3. вибір інтересів — селекція та фільтрація інтересів за критеріями важливості та першочерговості.

Політичний плюралізм покликаний запобігати узурпації та монополізації влади однією особою, групою чи партією, а також використанню її у вузькокорпоративних інтересах. Легітимізуючи конфлікти та протиріччя, які вирішуються цивілізовано, він запобігає застою в політичному житті та стимулює її оновлення й розвиток. Ключовою вимогою плюралізму є створення в політиці та суспільстві системи стримувань і противаг, яка врівноважує вплив найпотужніших політичних сил і забезпечує контроль над владою. В інституційному вимірі ця ідея втілюється у поділі влади на законодавчу, виконавчу, судову та інформаційну, а також у відкритому суперництві правлячої партії та опозиції.

Функціонування політичного плюралізму можливе за наявності консенсусу серед більшості громадян, партій та організацій щодо базових політичних цінностей. Це включає спільну зацікавленість у збереженні та зміцненні держави, визнання демократичних правил гри, що передбачають чесну конкуренцію за владу, толерантність до опозиції, повагу до закону, рішень більшості та прав людини, а також повагу до автономії меншості та її права на власну думку та її вільне відстоювання в межах закону. Важливою є відмова від застосування неконституційної сили для вирішення спірних питань.

Політичний плюралізм — це визнання множинності соціальних інтересів та різноманітних способів їх вираження в політиці. Він є похідним від інших проявів різноманіття в суспільних відносинах, зокрема в економіці (множинність форм власності, що взаємодіють і конкурують), у соціальній структурі (рівноправність різних соціальних груп), у культурі (розвиток багатьох напрямів і форм самобутності), а також у світогляді, що виражається у повазі до духовного вибору людей та відмові держави від виконання світоглядної функції.

Політичний плюралізм є показником і результатом зрілості демократичної політичної системи, яка формується на основі історичного досвіду. Цей досвід засвідчує, що основою стабільної політичної системи є не уніфікація, яка придушує специфічні інтереси та орієнтації різних груп, а визнання природності їхніх відмінностей та створення умов для їх збереження й відтворення. Водночас плюралізм — це не лише множинність, а й сумісність інтересів, без якої неможливий жоден механізм здійснення влади політичними засобами. Це єдність у різноманітті, тому, попри відмінності, в рамках соціального й політичного плюралізму мають існувати спільні точки зору та єдині принципи, які поділяють усі учасники політичного процесу. Звідси випливає можливість реалізації принципу плюралістичної політики, суть якого полягає не в ліквідації розбіжностей, а в управлінні ними.

Політичний плюралізм спрямований на пошук оптимального балансу між різноманіттям і єдністю, децентралізацією і централізмом, автономією й об'єднанням, свободою і відповідальністю, конкуренцією і солідарністю. Ключовою умовою його конструктивного застосування є збереження політичної стабільності, контрольованість різноманіття та процесу вирішення конфліктів. Без цього та без стійкого консенсусу в суспільстві політичний плюралізм може призвести до дестабілізації, криміналізації, хаосу, анархії та навіть громадянської війни.

Головне призначення громадянського суспільства полягає в досягненні консенсусу між різними соціальними силами та інтересами. Воно має визначати норми та межі, які блокують руйнівний потенціал боротьби різних сил і спрямовують її в творче русло.

У громадянському суспільстві, незалежно від держави, існують інститути (родина, церква, добровільні організації), здатні забезпечувати дотримання загальноприйнятих норм. Плюралізм не можна уявляти як хаотичне поєднання ізольованих елементів, позбавлених внутрішньої єдності. Навпаки, як зазначав С.Л. Франк, "громадянське суспільство є ніби молекулярним суспільним зв'язком, який зсередини зчіплює окремі елементи у вільне й пластичне загальне ціле".

Реалізація ідеї політичного плюралізму в українському суспільстві передбачає:

• подолання розриву між теоретичною невизначеністю та масовим емпіричним тлумаченням;
• виявлення стійких, а не кон'юнктурних групових інтересів, їхній всебічний аналіз та врахування в діяльності політико-державних структур різних рівнів;
• створення правових гарантій для вираження цих інтересів не лише в політичній, а й в економічній, соціальній та духовно-ідеологічній сферах;
• порівняння різних, зокрема альтернативних, політичних програм і підходів, їхню наукову експертизу та широке громадське обговорення;
• визначення загального курсу політико-державного розвитку країни на найближчу та віддалену перспективу, що відповідає інтересам більшості суспільства;
• пошук розумних шляхів досягнення консенсусу між різними суспільно-політичними групами, рухами та партіями;
• розробку ефективного політико-правового механізму цивілізованого вирішення конфліктів між ними.

Найважливіша роль у плюралізмі відводиться політичним партіям та всенародним виборам.

Проте деякі політологи вказують на вади плюралізму, як і демократії загалом, зокрема на його "всеїдність". Це, на їхню думку, призводить до численних витрат, як-от дублювання функцій, опрацювання багатьох альтернатив тощо. У результаті система не може бути достатньо ефективною для вирішення завдань на кшталт "наздогнати і перегнати" чи здійснити радикальну реформу за короткий час. Для таких цілей більше підходить тоталітаризм. Саме такі "однозначні" системи, що претендують на максимальну ефективність, на думку Черчілля, піддаються перевірці. Вона зазвичай підтверджує їхню ефективність, але одразу виявляє руйнівність або безглуздість поставлених цілей. Черчілль вважав, що краще не спокушати долю гонитвою за надзвичайно ефективними формами правління, а задовольнятися "гіршим" — поєднанням того, що працює і дозволяє повільно, але впевнено вирішувати практичні завдання.

Однак, на мою думку, відсутність політичного плюралізму та існування однієї партії означає тотальне нав'язування однієї ідеології, яка сприймає все інше як вороже та не дає можливості для реалізації інших поглядів. Радянські часи є яскравим прикладом такого недемократичного розвитку суспільства. Його наслідки очевидні: ідеологічні ігри, постійні прорахунки, тоталітаризм, політична, економічна та соціальна деградація. Лише можливість відкрито відстоювати різні, навіть протилежні, думки в різних сферах та надання різним політичним силам можливості боротися за покращення суспільства є яскравим проявом демократичних процесів.

2. Сутність економічного плюралізму в Україні

Економічний плюралізм означає перехід до визнання та конституційного закріплення різноманіття форм власності, включно з приватною.

Однією з найбільш фундаментальних змін в Україні у 90-х роках XX століття став перехід до визнання та закріплення в Конституції різноманіття форм власності, зокрема приватної. Конституція не лише проголошує визнання різноманіття форм власності, а й зобов'язує державу однаково захищати всі ці форми. Варто звернути увагу на порядок їх перерахування. Всупереч звичному алфавітному порядку, Конституція на перше місце ставить приватну власність, підкреслюючи її особливу роль і значення в новий період розвитку Української держави. Цілком логічно, що серед економічних пріоритетів, поряд із єдністю економічного простору, гарантується підтримка конкуренції та свободи економічної діяльності.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про власність", власність в Україні існує у таких формах: приватна, колективна, державна. При цьому закон встановлює рівноправність усіх форм власності.

Відносини власності в Конституції України регулюються дещо інакше. По-перше, у Конституції (статті 41, 116, 142 і 143) вживаються терміни "приватна", "державна" та "комунальна" власність, а про колективну власність не згадується. При цьому комунальна власність (власність територіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається окремо від державної. По-друге, на відміну від Закону України "Про власність", Конституція говорить не про рівноправність форм власності, а про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (ч. 4 ст. 13). Ці новели зумовлюють необхідність внесення відповідних змін до Закону "Про власність".

Кожній формі власності та відповідному сектору економіки притаманний свій спосіб розподілу суспільного продукту, що регулюється діючими економічними законами. Водночас можливе поєднання різних способів розподілу в різних суспільно-економічних укладах.

1. Дрібнотоварне виробництво, засноване на приватнотрудовій власності. У цьому секторі товаровиробники, які одночасно є працівниками, отримують доходи пропорційно своєму внеску в суспільне виробництво, скориговані на співвідношення попиту та пропозиції на їхні товари.
2. Приватнокапіталістичний уклад. У цій сфері працівники отримують заробітну плату відповідно до цін на робочу силу, що склалися на момент укладення контракту. Варто зазначити, що в індустріально розвинутих країнах заробітна плата кваліфікованих працівників наближається до величини доходу, що відповідає їхньому трудовому внеску. Підприємці отримують прибуток відповідно до закону середнього прибутку, пропорційно вкладеному капіталу.
3. Корпоративний сектор. Акціонери отримують дивіденди пропорційно наявним пакетам акцій. Доходи найманих працівників формуються так само, як і в приватнокапіталістичному укладі.
4. Кооперативний сектор. Доходи кооператорів і найманих працівників регулюються законами розподілу за працею, попитом та пропозицією. Характер і способи розподілу визначаються статутом кооперативу.
5. Державний сектор. Доходи працівників державного сектора регулюються законами розподілу за працею, попитом та пропозицією. Активний вплив на процес формування доходів має державна політика у сфері регулювання трудових відносин і колективних договорів.

Суб'єктами права власності в Україні визнаються народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Відповідно до ст. 3 Закону України "Про власність", суб'єктами права власності можуть бути також інші держави, їхні юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Іноземні юридичні особи та громадяни можуть стати власниками майна в Україні у разі придбання об'єктів приватизації (відповідно до законів України "Про приватизацію державного майна" та "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)"), а також внаслідок здійснення іноземних інвестицій у формах, визначених Законом України "Про режим іноземного інвестування". Для забезпечення підприємницької діяльності законодавство допускає об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, зокрема власності спільних підприємств за участю юридичних осіб і громадян інших держав.

3. Ідеологічний плюралізм в Україні

Україна набуває статусу самостійної держави та входить у світову спільноту не лише на рубежі тисячоліть, а й на рубежі цивілізацій.

Становлення України як незалежної держави з особливою гостротою порушує питання про політичне обґрунтування її розвитку у формі ідеологічної парадигми держави. Відсутність ідеологічного обґрунтування державотворення та світоглядних основ суспільного розвитку вкрай негативно позначається на визначенні національної стратегії, практиці розбудови держави, проведенні соціально-економічних реформ та демократизації суспільства. Не визначившись із власним ідеологічним баченням шляху розвитку, Україна не зможе стати на шлях динамічних ефективних суспільно-економічних перетворень демократичного плану, які мали б цілісний характер, а її дії будуть сліпим запозиченням чужого досвіду. Така політика вже призвела до значних труднощів перехідного періоду в розвитку України до демократії, спровокувала поглиблення кризових явищ у суспільстві та зубожіння людей. Саме тому для України сьогодні важливо сформувати серйозну ідеологічну парадигму національно-державного розвитку.

Ідеологія — це ціннісна система, яка виражає ставлення до існуючих суспільних порядків, обґрунтовує політичні ідеали, принципи, норми, цілі, зразки поведінки тощо. Ідеологія як феномен суспільно-політичного життя існує як на міжнародному, так і на локально-регіональному рівнях. За допомогою ідеології політичні сили обґрунтовують свої цілі та обирають засоби для їх реалізації. На основі ідеології розробляються політичні концепції, доктрини, програми. Ідеологія, за словами Ф.А. Граміні, служить для пробудження в народі колективної волі. Німецький соціолог Р. Мангейм звернув увагу й на негативний бік ідеології, підкресливши, що вона маскує "шахрайство". Ідеологія — це феномен свідомості, а філософське та психологічне розуміння сутності свідомості передбачає аналіз свідомості як явища.

У період СРСР дослідження проблем свідомості та ідеології ґрунтувалося виключно на матеріалістичній основі. Сучасні дослідники свідомості дійшли висновку, що теоретичні уявлення про свідомість не розкривають її сутності. Так, М. Мамардашвілі вважає, що свідомість не підлягає теоретизації. На думку Є. Ісаєва та Слободчикова, свідомість інтегрує багатоманітні явища людської діяльності в дійсно цілісний спосіб буття, що робить людину людиною.

У сучасній вітчизняній науці свідомість розглядається як певна цілісність, що не подібна до хаотичного конгломерату ідей, знань, уявлень, образів, переживань тощо. Це внутрішньодиференційована, структурно і композиційно оформлена цілісність, у складі якої виділяють різні структурні елементи змістовного та процесуального характеру, різні рівні усвідомлення (рефлексивний і арефлексивний), різні рівні функціонування самої свідомості (буденна, емпірична, теоретична тощо) [2]. Традиційним стало виокремлення таких форм свідомості, як індивідуальна, колективна, групова, класова, масова, суспільна, глобальна, політична.

Свідомість характеризується такими рисами:

• здатністю акумулювати знання про навколишній світ на основі пізнавальних процесів (відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, уява);
• чітким закріпленням у свідомості суб'єкта, тобто розрізненням "Я" і "не-Я" людини;
• забезпеченням цілеспрямованої діяльності людини — свідомість формує мету діяльності;
• наявністю у її складі певного ставлення у почуттях до когось або чогось.

Суспільна свідомість — це комплексне уявлення, одним із рівнів якого є суспільна ідеологія. Суспільна ідеологія, на відміну від буденної свідомості, поширюється в масах цілеспрямовано завдяки вихованню, освіті, засобам масової інформації. Вона являє собою певний набір уявлень, позицій та цінностей, які поділяє більшість членів суспільства. Своєрідним фоном для існування суспільної свідомості є громадська думка — стан масової свідомості, який включає приховане чи явне ставлення різних соціальних груп до суспільно значущих проблем, подій, фактів дійсності [3, с. 84]. Прикладом може служити стрімке зниження народжуваності, високий рівень смертності та міграційні втрати населення України працездатного віку, які поглиблюють процес постаріння населення та зменшуватимуть його трудовий потенціал уже в найближчому майбутньому. Для населення України характерний досить високий рівень демографічної старості: на 1 січня 2000 р. частка населення у віці 60 років і старше дорівнювала 20,5 %. Демографічна криза поглиблюється. Це зобов'язує уряд впроваджувати дієву ідеологію соціального захисту, як це робиться в демократичних державах.

Хоча громадяни України очікували від ринкових реформ значного поліпшення економічної ситуації в плані оптимізації власного матеріального та соціального статусу, цього не відбулося. Потрібні нові ідеологеми економічного зростання, таких ідеологем має бути багато, а з них слід обирати найбільш ефективні.

Нормальна держава не може існувати без ідеології та ідеологічних інституцій, метою яких є відтворення цієї ідеології в масовій та індивідуальній свідомості. Для сучасного суспільства єдиною ідеологією, яка забезпечує стабільність держави й гідний рівень матеріального та духовного життя людей, є демократична система цінностей, що ґрунтується на політичному плюралізмі, вільній ринковій економіці й рівності громадян перед законом. Прийнята в західному суспільстві ця система цінностей підтримується розвиненою інфраструктурою політичної соціалізації як засобом відтворення демократичної політичної культури. Ця система в головних її рисах декларативно приймається й Україною, її владою та більшістю населення держави.

Президент України Л.Д. Кучма підкреслив, що принцип ідеологічного плюралізму аж ніяк не заперечує потреби суспільства в певному консолідуючому началі, в консенсусі в найбільш принципових питаннях і поглядах на способи їх вирішення, забезпеченні суспільної злагоди і гармонії [5].

Однак ми усвідомлюємо, що на сьогодні різниця між європейськими й українськими політичними реаліями в плані демократизації має місце: в Україні лише частково реформовано парламент та органи управління, не приведена у відповідність з Конституцією судова система, не завершено становлення органів місцевого самоврядування.

Національні інтереси України під кутом зору реформування політичної системи вимагають урахування світового досвіду, а також різних ідеологій союзів і форм міжнародного співробітництва, які сприяють політичній консолідації та зміцненню іміджу України.

Ідеологічне поле сучасної державницької ідеології в Україні ще тільки створюється, тому має місце ціла низка проблем у системі взаємин влади і народу.

Важливим аспектом ідеологічних цінностей сучасного українського суспільства є проблеми мовної культури.

У системі нових ідеологічних цінностей слід звернути увагу на інформаційний простір. Саме інформаційний простір використовується як ідеологічний інструментарій для вирішення соціальних, політичних, економічних чи військових проблем. Глобалізація зробила роль інформації надзвичайно важливою. Інформаційний статус держави, її представлення у світовому інформаційному просторі є часткою її політичної чи економічної ваги у світі.

Найсильнішим каналом комунікації з погляду можливості впливу на масову свідомість стало телебачення. Кілька десятків років таким було радіо, після телебачення, а за останній період стає Інтернет.

Кожна ідеологема політиків намагається привернути до себе увагу через ЗМІ, зокрема телебачення, бо, як спостерігаємо, публічність на сьогодні знаходить свій найголовніший вияв у телебаченні, воно "творить ідеологію" і популяризує її в різних формах та проявах. Світ перейшов до розуміння, що ідеологічні цінності стали дорожчими, ніж матеріальні.

Висновки

Плюралізм — це принцип організації суспільства, заснований на визнанні різноманіття існуючих інтересів та їх конкуренції. Політичний плюралізм є умовою й ознакою демократичного режиму, він визнає, створює необхідні умови для реалізації та заохочує різноманіття політичних організацій та інтересів, що конкурують між собою.

Тому ідеологічним наповненням демократичних перетворень українського суспільства мало б бути:

• утвердження в суспільній свідомості ідеї стабільного суспільного розвитку;
• формування та закріплення в суспільній свідомості національної та культурної ідентичності України як держави, яка є складовою європейського історичного та культурного процесу;
• пошук консенсусу і злагоди між різними суспільними прошарками та представниками еліти в суспільстві щодо того, куди ми йдемо, чи йдемо до демократичного суспільства європейського типу з українською специфікою (а так би мало бути);
• усвідомлення всіма, що Україна повинна стати державою з високим рівнем захисту прав людини тощо.

У політичному житті демократичного суспільства надзвичайно важливе місце належить різним ідейно-політичним течіям як певному способу тлумачення політичної реальності, так і способу політичних дій, що спрямовані на збереження або на зміну існуючої політичної реальності. Вони, таким чином, поєднують одночасно теорію і практику, роздуми і дії, раціональні моделі мислення та емоційні настрої, які формують у людини цілісний тип орієнтацій у політичних процесах та її світоглядні засади.

Для сучасного українського суспільства, як ми зауважили, характерним є світоглядний плюралізм. Має місце відсутність державницької ідеології (наголошуємо — не державної), а це спонукає не до консолідації суспільства, а до його розшарування за національними, мовними та культурними ознаками, що для побудови цивілізованої держави є проблемою. Державницька ідеологія ж покликана примирити минуле й сьогодення, окреслити перспективні шляхи в майбутнє, якщо вона буде носити інтегративний характер.

Таким чином, можемо зробити висновок, що в практичній діяльності світоглядний плюралізм в Україні має базові основи реалізації, які надає Конституція України (ст. 15, 36, 37), а проблеми демократизації суспільного розвитку запотребували його.

Список використаної літератури

1. Гончарова Г. Плюралізм профспілок і трудові відносини //Право України. - 1999. - № 10. - C. 30-33

2. Кононенко С. Теоретичний плюралізм суспільствознавства і пізнавальні формації політології міжнародних відносин //Політичний менеджмент. - 2006. - № 1. - C. 11-17.

3. Лук'яненко Є. Інформаційний суверенітет та інформаційний плюралізм - реальність чи відсутність явищ? //Віче. - 1998. - № 8. - C. 33-36

4. Лукаш С. Політичний плюралізм як принцип конституційного ладу/ С.Лукаш //Віче. - 1997. - № 7. - C. 13-23

5. Остапенко М.А. Філософські основи плюралізму/ М. Остапенко //Віче. - 2007. - № 12. - C. 26-28.

6. Розенблюм Ненсі Л. Громадські суспільства: лібералізм і моральні впливи плюралізму //"Ї". - 2001. - № 3. - C. 6-29

7. Троян С. Партійно-політична система України в 1989-2002 рр. від української атомізації до європейського плюралізму/ С. Троян //Історія України. - 2003. - № 45. - C. 9-13

8. Уткін О. До громадської злагоди через етнічний плюралізм/ О.Уткін //Віче. - 2000. - № 4. - C. 22-39