Політичні погляди Сократа та його політичні ідеї

Вступ.

1. Політична діяльність Сократа.

2. Політичні ідеї Сократа.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Сократ став уособленням тієї творчої енергії, завдяки якій початкові ідеї перетворилися на струнку систему. Примітно, що саме йому приписували найрізноманітніші людські здібності. Його харизматична особистість глибоко впливала на людей із різними характерами, а спілкування з ним спонукало до роздумів і висновків, які часто суперечили логіці, хоча, безсумнівно, мали сократівське коріння. Наприклад, Антисфен вбачав суть його особистості у самовладанні та міг перебільшити цю рису, зробивши її основою етики мізантропії. Натомість Аристип знаходив секрет тієї ж особистості у здатності до насолоди та міг утрирувати її, створивши етику гедонізму — дві протилежні версії калліклеської сильної людини, здатної знехтувати закони спільноти.

Проте видається беззаперечним, що і особистість Сократа, і глибина його ідей найповніше розкриваються у вченні його найвидатнішого учня — Платона. Для всіх послідовників Сократа спільним було завершення тієї гуманістичної реакції, яку розпочали софісти. У зрілому віці Сократ зосередився на питаннях етики, на складній проблемі локальної різноманітності та мінливості звичаїв, а також на істинності чинного права.

Отже, враховуючи ці два аспекти сократівського вчення, можна припустити можливість віднайдення універсального правила поведінки та впровадження його через освіту. Іншими словами, якщо можна визначити етичні принципи, то можливе їхнє наукове застосування в конкретних ситуаціях. Така наука могла б слугувати основою для створення та підтримки ідеального суспільства. Саме таке бачення політичної науки — раціональної та наочної — було притаманне Платону впродовж усього його життя.

1. Політична діяльність Сократа

Сократ (469–399 рр. до н.е.) — постать, яка посідає одне з найважливіших місць в інтелектуальній історії людства, і саме з нею пов'язують зародження моральної філософії. Він викладав свої ідеї лише усно. Інформація про них дійшла до нас завдяки творам його учнів та сучасників, насамперед Платона і Ксенофонта. Сократ підняв обговорення моральних і політико-правових питань до рівня логічних визначень і понять, заклавши основи теоретичного дослідження в цій сфері. Він вважав, що моральна організація полісного життя неможлива без законів, так само як закони немислимі поза полісом: закони, на його думку, є фундаментом полісу. Як і софісти, Сократ розрізняв природне та писане право. Однак для нього це розрізнення не переростало в протиставлення, як у софістів. І неписані божественні закони, і писані людські закони, згідно з Сократом, слугують одній меті — справедливості, яка є не просто критерієм законності, а по суті тотожна їй. Сократ був переконаним прихильником такого полісного устрою, де панують справедливі за своєю природою закони. Він наполегливо пропагував необхідність дотримання полісних законів, пов'язуючи з цим і однодумність громадян, без якої, на його думку, не може стояти ні дім, ні держава. Під "однодумністю" він розумів відданість і підкорення законам, а не уніфікацію смаків чи поглядів.

Принцип законності був для Сократа базовим критерієм для класифікації форм державного устрою. Владу, що спирається на волю народу та державні закони, він називав царством, а владу, що діє проти волі народу та ґрунтується на сваволі правителя, — тиранією. Правління людей, які дотримуються законів, він називав аристократією, владу, що походить від багатства, — плутократією, а владу волі всіх — демократією. Згідно з платонівським діалогом "Крітон", Сократ першим у європейській політичній думці сформулював концепцію договірних відносин між державою та її громадянами. Він пояснював, що будь-який повнолітній громадянин може безперешкодно покинути державу, якщо її порядки йому не до вподоби, і вирушити до колонії чи іншої держави. Отже, прийняття громадянства є добровільним актом. Ті, хто залишається в полісі, фактично погоджуються виконувати всі веління держави. Такий громадянин, за Сократом, повинен або законними, ненасильницькими засобами намагатися уникнути несправедливих рішень, або виконувати їх.

Сократ пов'язував можливість політичної свободи з пануванням розумних і справедливих законів. Говорячи про обов'язки індивіда перед полісом, він мав на увазі законні обов'язки вільних і рівних громадян у справедливо впорядкованому полісі. Лише так, на його думку, можна досягти свободи — "прекрасного і величного надбання як для людини, так і для держави".

Вплив Сократа найбільше відчутний у таких вершинах грецької політичної думки, як політична філософія Платона та політична наука Аристотеля.

Про політичне життя філософа ми маємо досить повні відомості. Сократ брав участь у трьох військових кампаніях як гопліт, важкоозброєний піхотинець, і проявив себе мужнім і витривалим воїном, який зберігає самовладання навіть під час відступу та залишається вірним бойовим товаришам.

Сократ демонстрував не лише військову доблесть, але й громадянську мужність у складних суспільно-політичних обставинах. Однак у питанні участі в політичному житті він обрав своєрідну позицію. Він свідомо уникав участі в державних справах, пояснюючи це принциповою розбіжністю своїх внутрішніх переконань щодо справедливості та законності з тією безліччю "несправедливостей і беззаконь, які відбуваються в державі". Водночас він не вважав за можливе ухилятися від виконання цивільних обов'язків, таких як відвідування народних зборів чи участь у суді присяжних, які покладали на нього закони держави.

Незважаючи на небажання виступати на суспільно-політичній арені та обіймати відповідальні посади, на схилі віку йому довелося стати активним політичним діячем і на практиці довести свою здатність захищати законність і справедливість перед співгромадянами, всупереч волі більшості. Це сталося наприкінці Пелопоннеської війни.

Так, під час правління Тридцяти тиранів, які знехтували законністю та справедливістю, Сократ поводився з гідністю незалежного громадянина, керуючись власними уявленнями про законність і справедливість.

Так само й за демократії він виступав проти більшості, коли вона була готова порушити встановлені нею ж закони. Він вважав, що якщо закон і закріплену ним справедливість можна порушувати в якомусь "особливому" випадку, то немає жодних гарантій, що їх не потопчуть і в інших ситуаціях. Тоді суспільство опиниться у владі беззаконня та свавілля, навіть якщо це свавілля більшості.

Афінська демократія, яка за часів Перикла (444-429 рр. до н.е., крім 430 р.) поєднувала автократію з демократією, за його наступників набула радикальніших форм. Повноваження народних зборів постійно розширювалися за рахунок компетенції Ради п'ятисот і суду присяжних — геліеї.

Розпоряджаючись майже всіма сферами державного життя через "псефізми" (постанови), народні збори в останній чверті V ст. до н.е. почали зневажати закони, що призвело до стирання межі між постановами та конституційними законами. Втрата цього розрізнення, що свідчила про занепад афінської демократії, породила уявлення, що народні збори можуть робити все, що завгодно. У часи ж розквіту демократії народ обмежував себе законом і визнавав його верховенство.

Сократ був серед тих, хто усвідомлював небезпеку відходу від законів та їх заміни псефізмами. Він намагався, хоч і безуспішно, протистояти цій тенденції. Саме в заклику дотримуватися законів і вбачають так званий антидемократизм або аристократизм Сократа. Це питання досить складне, тому розглянемо його детальніше.

2. Політичні ідеї Сократа

Основу благополуччя держави та нормального функціонування її інститутів Сократ вбачав у непорушності законів і покорі громадян їм. Перикл, вождь афінського демосу, також вважав непорушність законів і підкорення обраним посадовим особам однією з головних підвалин демократії.

У негативному ставленні Сократа до порушення законності не було, по суті, нічого антидемократичного. Навряд чи щось антидемократичне було й у його розумінні "аристократії". За свідченням Ксенофонта, Сократ вважав "аристократією" (буквально — "владою кращих") лише той лад, де "посадові особи вибираються з людей, що виконують закони".

Природно, що тиранію Сократ вважав беззаконням і несправедливістю, правлінням "проти волі народу й не на підставі законів, а по сваволі правителів".

Майже з повною впевненістю можна стверджувати, що Сократ був прихильником поміркованої демократії, подібної до тієї, що існувала в Афінах за Перикла. Непрямим підтвердженням цього є його відгуки про Перикла як видатного громадянина та державного діяча, про любов співгромадян до нього та його славу "кращого радника" батьківщини. Будучи противником крайньої демократії та анархічного свавілля, Перикл правив "помірковано": він прагнув поєднувати свободу та рівність із верховенством закону, народовладдя з "покорою особам, улученим владою тепер". Фукідід зауважує, що Перикл, спираючись на свій авторитет, "вільно стримував народну масу, і не стільки вона керувала ним, скільки він нею". "По імені це була демократія, на ділі влада належала першому громадянинові".

Сократ, зважаючи на все, надавав вирішального значення не стільки формі правління (за винятком тиранії), скільки суворому дотриманню законів і вмілому керівництву. Це не випадково, адже після смерті Перикла в Афінах настав період панування демагогів. За словами Фукідіда, "спадкоємці Перикла скоріше були рівні між собою; у той же час кожний з них, прагнучи стати першим, догоджав народу й надавав йому керування державою". Якщо раніше, за рідкісними винятками, керувати народом міг лише досвідчений державний діяч чи стратег, то тепер такі явища стали звичними.

У зв'язку з цим зрозуміла наполегливість Сократа щодо необхідності кваліфікованого керівництва державою. Це було, можливо, його основною вимогою. Проводячи аналогію з керманичем на кораблі, він вважав, що державою повинен керувати лише той, хто знається на управлінні, подібно до того, як кораблем може керувати лише той, хто має необхідні знання та навички.

Сократ критикував практику обрання посадових осіб за жеребом. Ця критика з античних часів і донині використовується як головний аргумент на користь тези про його "антидемократизм".

Розглянемо це питання. Спочатку звернемося до системи виборів в Афінах V ст. до н.е. За цією системою одні посадові особи обиралися голосуванням у народних зборах, інші — жеребкуванням. Так, стратеги в кількості 10 осіб завжди обиралися голосуванням. Переважно так само призначалися фінансові чиновники. Інші численні посади: 9 архонтів, 500 членів Ради, 6 тисяч геліастів (суддів), 10 міських наглядачів, 20 хлібних наглядачів, 10 портових піклувальників тощо — заміщалися за жеребом. Посади були річними. Після закінчення терміну повноважень усі посадові особи звітували про свою діяльність.

Прийнятий в Афінах порядок забороняв обіймати двічі ту саму посаду, за винятком військової, на яку можна було обирати одну особу неодноразово. Членом Ради п'ятисот можна бути двічі протягом життя. Річний термін і черговість, що забезпечувалася жеребом, дозволяли залучати до державної діяльності майже всіх дорослих афінських громадян. Рідкістю було, щоб рядовий громадянин не обіймав протягом життя якоїсь посади.

Система заміщення посад за жеребом вважалася волевиявленням богів. Вона практикувалася й в олігархічних державах і сягала давніх часів, коли релігія безпосередньо впливала на діяльність державних установ. У часи Сократа релігійні мотиви жереба значно ослабли, але посилилися політичні: крайні демократи вбачали в жеребі гарантію рівноправності, а у виборах — ознаку олігархії. Тому серед обвинувачень проти Сократа фігурувало й таке: "Сократ учив своїх співрозмовників нехтувати встановлені закони; він говорив, що нерозумно посадових осіб у державі вибирати за допомогою бобів, тоді як ніхто не хоче мати обраного за допомогою бобів кермового, теслі, флейтиста або виконуючу іншу подібну роботу, помилки в якій приносять набагато менше шкоди, чим помилки в державній діяльності; подібні мови, говорив обвинувач, збуджують у молоді презирство до встановленого державного ладу й схильність до насильницьких дій".

Схема обвинувачення була простою: вибір багатьох посадових осіб за допомогою бобів — основний зміст афінської демократії. Сократ заперечує проти такого вибору. Отже, Сократ — супротивник демократії. Обвинувачення будувалося на тому, що спочатку один з ознак демократичного ладу був оголошений вирішальним, щоб потім критику цієї ознаки кваліфікувати як підрив підвалин демократії. Тим часом за законами афінської демократії кожен громадянин мав повну свободу слова та законодавчої ініціативи. Він міг критикувати посадових осіб і порядки, пропонувати нові закони чи скасовувати застарілі.

У критиці Сократом практики виборів за жеребом не було суперечності афінській конституції його часу та, на наше переконання, нічого антидемократичного. Він не висував особливої програми державної перебудови, а лише рекомендував проводити вибори на відповідальні посади, як у стратеги, шляхом голосування. Існуючу практику заміщення багатьох посад, наприклад Ради п'ятисот, за жеребом він вважав безглуздою.

Постійні нападки Сократа на вибір посадових осіб за жеребом не подобалися тим, хто доводив принцип рівноправності до крайнощів, коли рівність ігнорувала питання про придатність особи для посади. Водночас, маючи на увазі розпливчасті уявлення про демократію, Сократ вимагав чіткого визначення демократії та її завдань. Це ставило співгромадян у скрутне становище, викликало невдоволення та роздратування.

У своїх поглядах на державне керівництво Сократ випередив свою епоху. Тому він не був зрозумілий багатьма сучасниками й викликав ворожнечу, попри те, що не був винний у жодному злочині.

Сократ також піднявся над забобонами свого часу щодо рабства. Для нього рабство було категорією моральною, а не юридичною чи расовою. За свідченням Ксенофонта, він вважав рабами тих, хто не знає "прекрасного, доброго, справедливого". До рабських натур він відносив нестриманих і нездатних володіти своїми низинними інстинктами: "...нездержливі перебувають у самім кепському рабстві...".

Поважаючи фізичну працю, Сократ дотримувався думки, що "у людей більше моральності" і справедливості, коли вони зайняті "корисною працею", а не ведуть дозвільний спосіб життя. Він визнавав, що воля й щастя полягають у діяльному житті, а не в тому, щоб лише "є й спати". Сократ, якому під загрозою страти довелося відстоювати законність і справедливість і при тиранії, і при крайній демократії, був противником обох форм правління. Крайня демократія, за словами Сократа, ратуючи за необмежену волю, підготовляє "нестаток у тиранії".

Залишаючись осторонь від особистої участі в політичному житті Афін, Сократ водночас вважав своїм обов'язком чесно виконувати громадянські обов'язки та суворо дотримуватися законів. Чим тоді пояснити судове переслідування Сократа та обвинувачення в антидержавній діяльності? Частково ми вже відповіли на це питання, але повне з'ясування потребує ознайомлення з ідейною атмосферою та філософськими течіями того часу, а також розгляду вчення мислителя загалом.

Поява софістів супроводжувалася чіткою постановкою питання про роль суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Софісти вперше висунули гносеологічну проблему достовірності людських знань і можливості об'єктивних істин. Ця проблема не була зовсім чужою попереднім мислителям, як-от Геракліту, Парменіду чи Демокриту. Однак хоча Геракліт і Парменід підкреслювали відмінність "істини" від "думки", а Демокрит — "світлого" знання від "темного", жоден із них не сумнівався в доступності об'єктивного знання. Софісти ж уперше піддали критиці переконання в можливості достовірного знання та висунули ідеї про суб'єктивний характер людських уявлень, згідно з якими істина (добро, прекрасне тощо) існує лише для нас. З цього погляду немає нічого істинного, справедливого чи прекрасного поза людиною та суспільством. Оскільки в різних людей і народів різні уявлення, то скільки людей — стільки й істин. Ця схема характерна для Протагора. Він виходив із тези гераклітівця Кратила, що про речі, залучені в процес руху та зміни, не можна сказати нічого визначеного. Якщо ми стверджуємо щось про речі, це не означає, що наші судження мають об'єктивну цінність: властивості речей є відносинами, що виникають у результаті взаємодії. Тому не можна говорити про існування речей самих по собі. Відчуття, що виникають унаслідок взаємодії предмета та органа чуття, існують лише під час цієї взаємодії. Суб'єктивний характер знань обумовлюється психологічною організацією суб'єкта, його станом і ставленням до середовища. Отже, об'єктивних знань немає, є лише "думки". Кожна думка однаково істинна й хибна: про кожну річ можна висловити протилежні судження, і вони будуть однаково переконливі. "Яким кожна людина відчуває щось, таким, швидше за все, воно і буде для кожного". Звідси принцип: "Міра всіх речей — людина". Світ речей такий, яким він постає в наших відчуттях. Кінцевий висновок — об'єктивна істина неможлива. Але якщо істини немає, а людина є мірою всіх речей, то вона є мірою всіх норм і в поведінці. Якщо для кожного істинним є те, що йому здається таким, то ми не застраховані від висновку, що кожному "все дозволено". Далі, якщо істини немає, а є лише думки, то як відрізнити освіченого від неосвіченого? І як бути із загальнообов'язковими судженнями та правовими нормами? Враховуючи такі питання, Протагор установлював розрізнення в цінності думок: "істинні" ті, що корисні людям. Медицина істинна, бо корисна. Завдання софіста — допомогти учневі обрати корисну думку. В області правових і моральних норм Протагор, уникаючи крайнощів індивідуалізму, спробував обмежити свій релятивізм: суб'єктивні судження окремих людей він замінив колективною думкою більшості за принципом демократичного голосування. Інакше кажучи, він запропонував вважати критерієм "істинності" думку, яку поділяє більшість громадян.

Софісти та Сократ не поділяли уявлень своїх попередників про людину як частину космосу; вони проголосили людину центром світобудови. Теза Протагора про людину як "міру" всіх речей у певному сенсі поділяється й Сократом. Спільним для софістів і Сократа є те, що вони зосередили філософію на питанні про сутність людини, її місце та призначення у світі.

Висновки

Точні висновки Сократа щодо політичної діяльності невідомі. Однак сенс ототожнення доброчесності зі знанням надто очевидний, щоб його ігнорувати. Сократ, імовірно, був відвертим критиком афінської демократії з її припущенням, що будь-яка людина може обіймати будь-яку посаду. Про це йдеться в "Апології" та в "Меморабіліях" Ксенофонта; у будь-якому разі, суд над Сократом і вирок було б важко зрозуміти без політичного підґрунтя. Цілком імовірно, що значна частина політичних принципів, розвинутих у "Державі", насправді належала Сократу та була запозичена Платоном. Інтелектуальний характер "Держави", схильність шукати порятунок у добре освіченого правителя, безперечно, є наслідком розвитку сократівського переконання, що доброчесність, включно з політичною, — це знання.

Список використаних джерел

1. Блекки Джон Стюарт Четыре фазиса нравственности: Сократ, Аристотель, Христианство, Утилитаризм/ Джон Стюарт Блекки,. -М.: Тип. Вильде, 1999. -423 с.

2. Боннар А. Греческая цивилизация/ Андрэ Боннар,. От Илиады до Парфенона. От Антигоны до Сократа. От Еврипида до Александрии : В 3 ч./ Андре Боннар,; Пер. с фр. О. В. Волкова, Е. Н. Елеонской. -М.: Искусство, 1995. -670 с.

3. Гомперц Т. Греческие мыслители/ Теодор Гомперц; Пер. с нем. Д.Жуковского и Е.Герцык. -СПб. -1991. - Т.1 : Начальный период. Переход от метафизики к положительной науке. Эпоха просвещения, Т.2 : Сократ и сократики. - 205 с.

4. Кессиди Ф. Сократ/ Феохарий Кессиди,. -2-е изд., доп.. -М.: Мысль, 1988. -220 с.

5. Сиповский В.Д. Сократ и его время : Исторический очерк. -С-Петербург: Изд. Я.Башмакова и К, 1990. -110 с.

6. Суд над Сократом : Сборник исторических свидетельств/ Укл. А.В.Кургатников. -СПб.: Алетейя, 2000. -262 с.

7. Толстых В. Сократ и мы : Разные очерки на одну и ту же тему. -2-е изд.. -М.: Политиздат, 1986. -383 с.

8. Томан Й. Сократ -К.: Дніпро, 1979. -510 с.