Політичні інтереси конкуруючих соціальних груп

Вступ.

1. Політичні інтереси як фундамент політичної діяльності.

2. Функціонування груп інтересів у демократичній політичній системі.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

У сучасній політичній науці поняття «політичний інтерес» залишається однією з найменш вивчених категорій. Без ґрунтовного осмислення цього феномену складно проводити науковий аналіз багатьох складних соціально-політичних проблем сьогодення.

Політичний інтерес можна охарактеризувати як інтерес соціальної групи чи особистості, що стосується питань здобуття, збереження та реалізації влади. Це динамічне явище, яке суттєво впливає на суспільне життя. Він слугує своєрідним каталізатором дій усіх елементів політичної системи — від держави та партій до громадських організацій. Головна особливість політичного інтересу полягає в його нерозривному зв’язку з механізмами та способами здійснення влади. Ключове питання тут — розвиток демократії, утвердження народовладдя та самоврядування.

1. Політичні інтереси як основа політичної діяльності

Роздуми про природу інтересів зустрічаються ще в античних мислителів. Наприклад, Демокріт, аналізуючи етапи розвитку людства та його досягнення (взаємодопомогу, створення житла, одягу, опанування вогнем, мистецтво), вказував, що рушієм цих змін були нагальні потреби. Він стверджував, що саме нужда змушувала людей пізнавати сутність речей.

Схожу позицію займав і Аристотель, зазначаючи, що спосіб життя людей визначається їхніми потребами та злиднями.

У добу Просвітництва П. Гольбах, К. Гельвецій та Д. Дідро прагнули пояснити суспільно-політичне буття, включно з державним устроєм, через інтереси й потреби людей. У їхніх працях уже чітко виокремлюється категорія інтересу.

П. Гольбах вважав інтерес головним мотивом людських вчинків. Через цю категорію він намагався пояснити всі суспільні явища. На його думку, інтерес — це об’єкт, з яким людина пов’язує своє уявлення про щастя. Таким чином, він виводив інтерес не з об’єктивних умов, а з суб’єктивних уявлень людей. Визнаючи егоїзм і прагнення до власної вигоди природними рисами людини, філософ пропонував ідею гармонізації особистих і суспільних інтересів.

К. Гельвецій у праці «Про розум» (1758 р.) зробив спробу створити цілісну теорію інтересу. Він називав інтерес рушійною силою людських учинків. На його переконання, інтерес лежить в основі всього суспільно-політичного життя, діяльності, уявлень, державного ладу та звичаїв. Інтерес — це себелюбство, але не варто вважати його лише вадою. Це природне почуття, яке може стати як чеснотою, так і пороком залежно від смаків і пристрастей. Він порівнював інтерес із чарівником, що змінює вигляд будь-якої речі.

Є. Бентам також вбачав в інтересах рушійну силу діяльності, але не зводив їх лише до особистих. Він вважав, що задоволення приватного інтересу має забезпечувати щастя для якомога більшої кількості людей. Філософ заперечував проти протиставлення індивідуального інтересу суспільному. Суспільний інтерес він називав абстракцією, що складається з реальних індивідуальних інтересів.

І. Кант також намагався пояснити суспільне життя через інтереси. Він вважав, що людина здатна піднятися над своїми чуттєвими бажаннями та інтересами. Її волі притаманна «причинність із свободи». Високе призначення людини, за Кантом, полягає не в судженні про добро і зло — це під силу лише «незацікавленому розуму» [3, с. 19]. Тут ідеться не про заперечення інтересу взагалі, а про критику його чуттєвої основи. Він виступав проти зведення інтересу до простого задоволення.

Значний внесок у розвиток теорії інтересу зробив Г. Гегель. У його філософській системі інтерес посідає важливе місце серед категорій філософії духу. Мислитель стверджував, що дії людей зумовлені їхніми потребами, пристрастями та інтересами. Об’єктивною основою інтересу він вважав абсолютну ідею, проте більше уваги приділяв суб’єктивному аспекту. Він був переконаний, що ніщо у світі не існує без інтересу. Саме інтерес становить зміст потягів, на задоволення яких спрямована діяльність. Через діяльність відбувається перехід від суб’єктивного до об’єктивного, і інтерес втілюється в певному об’єктивному цілому. Інтерес, за Гегелем, — це момент суб’єктивної одиничності та її активності в будь-якій справі. Різноманітність інтересів та суперечності між ними він пояснював різними формами прояву абсолютної ідеї. Інтерес ідеї не присутній у свідомості індивідів, а діє через природну необхідність і потреби. Спільний інтерес відокремлюється від суспільства і стає інтересом ідеї, що проявляється в конкретних потребах. Між інтересом ідеї та сваволею потреб Гегель розміщував природну необхідність.

К. Маркс запропонував власну теорію інтересів. Спільний інтерес, на його думку, виражає людські відносини, що ґрунтуються на раціональності. Йому протистоїть приватний інтерес — інтерес окремої верстви, пронизаний корисливістю. Якщо Гегель носієм спільного інтересу вважав народ, то Маркс — державу. Він визначав інтерес як єдність об’єктивного та суб’єктивного. Об’єктивний момент — це становище суб’єкта, а суб’єктивний — ідеальні спонукальні сили: бажання, прагнення, мотиви. Предмети цих мотивів становлять зміст інтересу, який відображається у свідомості залежно від становища суб’єкта. Отже, інтерес — це єдність внутрішньої сутності суб’єкта та відображення об’єктивного світу, матеріальних і духовних цінностей. У структурі інтересу можна виділити чотири елементи:

1. соціальне становище суб’єкта, його практичні зв’язки із суспільством;
2. рівень усвідомлення цього становища — від нечітких відчуттів до ясного розуміння;
3. ідеальні спонукальні сили, тобто мотиви діяльності, спрямовані на об’єкти інтересу;
4. сама дія, що утверджує суб’єкта в об’єктивному світі.

У 1920-х роках Р. Перрі, представник американського неореалізму, спробував створити загальну теорію цінностей, зумовлених інтересами. У праці «Сучасні філософські традиції» (1912 р.) він розглядає співвідношення інтересу та свідомості. Він відштовхувався від думки А. Бергсона, що «сприйняття... себе обмежує, оскільки воно має бути взірцем усього, а насправді зводиться до того, що нас цікавить» [3, с. 21]. Оскільки інтереси відіграють активну роль у пізнанні, то все пізнання є пізнанням інтересів людини. А оскільки воно не може вийти за їх межі, то уявлення про світ будуються за аналогією з людським світом. Перрі формулює важливу ідею: абсолютизація об’єктивної сторони інтересу призводить до того, що будь-яке пізнання стає самопізнанням. Інтерес, за Перрі, — основа будь-якої цінності. Він чітко розмежовує інтерес і пізнання, зазначаючи, що інтерес випереджає його усвідомлення. Інтерес — це узагальнююче поняття для всього психічного життя. Об’єктивність інтересу — це лише видимість, об’єктивність усередині суб’єктивності.

Американський соціолог Р. Мак-Івер доходить висновку про необхідність розрізняти суб’єктивний та об’єктивний бік інтересу. Він визначає інтерес як об’єкти відносин, мотивів, бажань. Інтереси та бажання нерозривно пов’язані — це два аспекти відносин між суб’єктом та об’єктом. Таким чином, інтерес трактується психологічно, як об’єкт уваги, поза соціальним змістом. Вчений не пов’язував об’єктивність інтересу з реальним становищем суб’єкта. Він ототожнював інтерес із зовнішнім об’єктом, що перебуває перед свідомістю. Поняття інтересу Мак-Івер використовує для розкриття структури суспільства, оскільки всі інститути визначаються інтересами. Однакові інтереси (задоволення первинних потреб) лежать в основі політичних інститутів, а спільні — в основі культурних.

Мак-Івер поділяв інтереси на обмежені та необмежені. Необмежені не мають чіткої спрямованості й пов’язані з такими асоціаціями, як клас, каста, плем’я, покоління. Обмежені поділяються на первинні (інтереси соціального суспільства, здоров’я, відтворення, релігійні, естетичні, наукові), вторинні (економічні, політичні, технологічні) та проміжні (освіта).

Загалом поняття «інтерес» (від лат. interest — має значення) визначається як реальна причина, рушійний фактор соціальних дій, що формує мотиви, стимули, ідеї та емоції соціальних суб’єктів. Це об’єктивне ставлення суб’єкта до суспільних умов, що відображає спрямованість поведінки при задоволенні потреб [3, с. 22]. Зміст інтересу визначається тим, що цей феномен властивий лише людині та її організаціям, де обов’язковим атрибутом є свідомість. Необхідність задоволення потреб — основа розуміння поведінки учасників суспільних відносин. Інтереси є рушійною силою діяльності та вчинків людей.

Існує багато трактувань категорії «інтерес». Він визначається як увага, зацікавлення; спрямування думки на певний предмет; те, що слугує на користь; прибуток, вигода; зміст чиїхось турбот. Інтерес також можна визначити як форму завдань, вирішення яких є реалізацією інтересу.

Інтереси спрямовані на зміну об’єктів соціального середовища, подолання перешкод для забезпечення потреб суб’єктів політики. Вони характеризують суб’єкта як діючу силу, що прагне закріпити своє панування над політичними умовами.

Інтереси — це особливий вид суспільних відносин. Вони не існують поза соціальними групами та особами — носіями. Носіями можуть бути особистість, група, сім’я, нація, суспільство, інститути. Інтереси спрямовуються на певний об’єкт: матеріальні та духовні цінності, соціальні інститути, суспільні відносини, звичаї. Вони спрямовані на відносини та інститути, від яких залежить розподіл благ.

Проблему інтересів можна розглядати з різних позицій. Найважливіші умови: зв’язок з об’єктивною необхідністю та суспільними відносинами; потреби людини; свідомість і воля; визначення інтересу як взаємозалежності людей.

Ці підходи можна звести до чотирьох типів:

1. інтерес як суб’єктивне явище, особливе спрямування свідомості (А. Айзикович та інші). Об’єктивне перебуває за межами інтересу;
2. інтерес як об’єктивне явище. Г. Глезерман розрізняє формування інтересу, його відображення у свідомості та реалізацію. Суб’єктивним є лише відображення, яке не входить до структури інтересу;
3. інтерес як єдність об’єктивного і суб’єктивного. Прихильники (А. Здравомислов, В. Нестеров) вважають, що «головним його досягненням є не зведення інтересу до потреб чи до мети, а визначення його як діалектичної єдності» [3, с. 23];
4. існує два ряди інтересів: об’єктивні та суб’єктивні.

Щоб бачити інтерес у кожному конкретному випадку, необхідно розуміти елементи його структури:

1. необхідність задоволення потреб;
2. можливість задоволення потреб (наявність способів і умов);
3. усвідомлення необхідності та можливостей задоволення потреб.

Таке розуміння пояснює, чому інтерес є реальною причиною соціальних дій. Це дозволяє розкрити властивості інтересу. Будь-який інтерес є егоїстичним, оскільки його носій сам шукає можливості задовольнити потреби. Інтерес завжди існує поряд з іншими, рівнозначними інтересами. Тому прагнення до реалізації інтересу збігається з такими властивостями, як суперечливість, конкурентність, змагальність. Необхідність задоволення потреб «вимагає» активних дій для пошуку засобів, які часто є в інших суб’єктів. Це визначає інтерес як владний, примхливий, а його стихією є конкуренція та імпровізація.

Зміст інтересу — це єдність внутрішньої сутності суб’єкта та відображення об’єктивного світу. Інакше кажучи, це сукупність об’єктів, цілей і завдань діяльності, що оволодівають свідомістю суб’єкта. Але ці завдання неоднорідні: одні близькі й досяжні, інші — лише уявні; до одних прагнуть із пристрастю, до інших — за певних умов.

Багатоманітність інтересів зумовлює проблему їх типологізації. Більшість дослідників поділяє інтереси за ознаками:

1. за носієм — загальнонародні, колективні, особисті;
2. за змістом і сферою — матеріальні та духовні;
3. за соціальною значимістю — корінні, основні, другорядні;
4. за відношенням до суспільних інтересів — загальні та приватні;
5. за часом дії — постійні, довгострокові, тимчасові;
6. за відношенням до суспільного розвитку — прогресивні та реакційні;
7. за ставленням носія — дійсні, реальні, уявні, ілюзорні, помилкові.

Категорія «інтерес» знайшла відображення й у політичній сфері у формі політичного інтересу. Його можна визначити як ставлення людини чи соціальної групи до політичних процесів і діяльності, що ґрунтується на світоглядних принципах і переконаннях. Це внутрішнє джерело політичної поведінки, що спонукає до визначення політичних цілей та здійснення дій для їх досягнення.

Вираженням політичних інтересів є активні, цілеспрямовані дії. У політиці відносини проявляються активно, оскільки задіяні маси людей. Політичний інтерес — це інтерес соціальної групи чи особистості, пов’язаний із проблемою задоволення, утримання та використання влади. Він динамічний і активно впливає на суспільне життя. Він виконує роль стимулу дій усіх компонентів політичної системи. Особливість політичного інтересу — тісний зв’язок із механізмом здійснення влади. Центральне питання — розвиток демократії, народовладдя, самоуправління.

2. Діяльність груп інтересів у політичній системі демократичного типу

Групи інтересів, будучи активними суб’єктами політичного процесу, діють у певному політичному середовищі. Характер взаємодії з його компонентами визначає міру впливовості цих об’єднань у сфері формування та реалізації державно-політичних рішень.

Роль груп інтересів у політичній системі є похідною від ефективності виконання властивих їм функцій — артикуляції та агрегації суспільних інтересів. Упорядковуючи «сирий» матеріал політичного процесу — первісні вимоги громадськості, які слугують джерелом легітимізації політичного курсу влади та альтернативних ініціатив опозиції, а також забезпечують стабільність суспільства через підвищення політичної участі населення [6]. Отже, характер репрезентації інтересів залежатиме від природи «трансмісійного» механізму між державою та суспільством, яким і є організовані об’єднання політичного тиску.

Кожна група мотивована пошуком особливих привілеїв для себе. Природно, що об’єднання представників реального сектора економіки скаржитимуться на зависоку заробітну плату; робітники будуть незадоволені високими цінами; фермери висловлюватимуть незгоду зі збитками від страйків. Домінування окремих груп унаслідок експлуатації привілейованого становища може призвести до економічної рецесії та звуження політичних свобод.

Показово, що один із батьків-засновників американської демократії Дж. Медісон розумів під групами інтересів «групу громадян незалежно від того, належить вона до більшості чи меншості, яка об’єднується спільними інтересами або спонукується спільними імпульсами, і є спрямованою проти прав інших громадян або проти постійних загальних інтересів спільноти» [5, с. 33]. Подолати небезпеку дестабілізації політичного режиму внаслідок ескалації партикулярних тенденцій, на його думку, здатне інституційне та структурно-корпоративне «закріплення» конкуренції інтересів, що продукуватиме їх балансування та спрямування в консенсусно оформлений інтегральний інтерес громадянського суспільства. Однак досягнення динамічного еквілібруму в міжгрупових відносинах, коли зберігається простір для вільного волевиявлення та існують запобіжники елiтаризації політичного життя, залежатиме від низки факторів. Вектор лобістської та репрезентаційної активності визначатиметься такими чинниками: інституційний дизайн політичного режиму, природа партійної системи та тип політичної культури.

Звичайно, навряд чи можна проводити однозначний кореляційний зв’язок між мірою інституалізації групової конкуренції та участю громадян у політиці. Але більшість дослідників солідарні в тому, що інституційно-структурні параметри та процедурні принципи плюралістичної демократії зумовлюють розвиненішу рольову спеціалізацію та інтенсивніше залучення населення в політичний процес. Залагодженню міжгрупових протиріч сприятимуть такі інститути, як незалежні суди, представницькі законодавчі установи, коаліційні партії. Наприклад, у США функціонує бікамеральна легіслатура, де і Сенат, і Палата представників мають значні повноваження. Існування потужної системи парламентських комітетів у Конгресі США зрушує фокус уваги лобістських об’єднань у площину «активної роботи» із законодавцями.

У країнах унітарного типу з парламентською формою правління modus vivendi груп інтересів має інший характер. Великобританія вважається прикладом сильного прем’єрського парламентаризму, де діють уряди однієї партії, яка потребує суворої партійної дисципліни. Вестмінстерська модель побудована на ідеї солідарності міністрів, коли всі члени кабінету несуть колективну відповідальність за урядовий курс. Така інституціональна конструкція робить британського прем’єра «першим серед рівних», оскільки він фактично одноособово керує урядом та формує його склад.

Крім того, у парламенті Великобританії вирішальне слово в законодавчому процесі належить не комітетам, а партійним фракціям. Парламентарії, виступаючи із законодавчими пропозиціями, діють лише у фарватері урядового курсу. Відповідно, адресатом більшості контактів лобістських угруповань є виконавча влада — як у персоніфікованому, так і в інституційному форматі.

Конституційні зміни у Франції 1958 р. автоматично переорієнтували вектор активності груп інтересів із Національної Асамблеї до структур виконавчої влади. Інституційна архітектура розподілу повноважень за напівпрезидентської форми правління, ґрунтуючись на гнучкій подвійній владній структурі (президент та прем’єр-міністр), майже прирікає організаційні об’єднання на співпрацю як з урядом загалом, так і з окремими відомствами. З результатів опитування представників груп інтересів у Франції зрозуміло, що найрозповсюдженішими видами діяльності є робота в урядових комітетах, формальні й неформальні контакти з урядовцями. Цьому сприяє домінуюча роль Ради Міністрів Франції у здійсненні права законодавчої ініціативи. Ініціативи уряду оформляються як законопроекти, а ініціативи депутатів — як законопропозиції.

Отже, інституційний дизайн політичного режиму є провідним фактором визначення політичного статусу груп інтересів. Він встановлює діапазон можливостей їх діяльності в межах конституційного формату розподілу владних прерогатив, типу державного устрою та традицій управління.

Однак, оскільки політичний процес у демократичних країнах розгортається переважно в публічній політиці, групи інтересів постійно стикаються з політичними партіями. Модифікації взаємодії між ними є одним із визначальних чинників формування порядку денного органів влади. В умовах плюралістичної демократії функціональна місія партій полягає в артикуляції та агрегації інтересів різних категорій населення. Це об’єднує їх з організованими групами тиску. Але останні лише вибірково транслюють вимоги тих чи інших класів, секторів, професій до вповноважених установ.

Політична криза в Україні містить ознаки трансформації політичної еліти від стану роз’єднаності до консенсусного об’єднання. Конкуруючі групи намагаються побудувати «тихий» консенсус щодо правил політичної поведінки.

Висновки

Загалом інтереси — це динамічна категорія, оскільки з розвитком суспільства змінюються потреби людини, що викликає появу нових інтересів.

Таким чином, діяльність груп інтересів у суспільствах плюралістичної демократії розгортається в контексті певних детермінант, які накладають відбиток на їх роль у політичному процесі. Інституційний дизайн політичної системи задає нормативно-процедурні параметри функціонування зацікавлених об’єднань: від законодавчого врегулювання правового статусу, через механізм «стримань і противаг» у конфігурації розподілу владних прерогатив, до режиму комунікативної взаємодії з органами влади. Стосунки між групами інтересів та політичними партіями мають амбівалентний характер: з одного боку, партії розглядаються як конкуренти в справі репрезентації інтересів, а з другого — їх слід вважати додатковим каналом впливу на формування політичних ініціатив. Нарешті, залежно від ментально-конативних факторів політичного розвитку, групи інтересів вимушені дотримуватися таких методів артикуляції та агрегації, які б не суперечили критеріям легітимності, що виправдовують в очах громадськості існування політичного режиму.

Список використаних джерел

1. Філософський словник соціальних термінів. – Х.: Корвін, 2002. – С. 340
2. Сиренко В. Ф. Обеспечение приоритета общегосударственных интересов (организационно-правовые вопросы). – Монографія. – К.: Наукова думка, 1997. – С. 77
3. Глезерман Г. Е. Интерес как социологическая категория // Вопросы философии, 1998, № 10, с. 19-25
4. Здравомыслов А. Г. Проблема интереса в социологической теории. – С. 6-9
5. Сиренко В. Ф. Интересы – власть – управление / АН УССР. Институт государства и права; отв. ред. В. В. Цветков. – К.: Наукова думка, 2004. - С. 7.