Політична влада: сутність і структура

Вступ.

1. Поняття влади.

2. Структура влади: суб'єкти-носії, ресурси, різновиди.

3. Політична влада: сутність, характерні ознаки.

4. Легітимність політичної влади. Взаємодія влади і права.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Влада є однією з фундаментальних засад існування людського суспільства. Вона присутня всюди, де існує стабільне об'єднання людей: у робочому колективі, в організації, у державі, в родині. Саме слово «влада» є багатозначним і застосовується для опису різних явищ не лише в соціумі, а й у природі.

М. Вебер зауважував, що залежно від обставин можна говорити про владу батька над дітьми, владу капіталу, владу юридичну, духовну, економічну тощо. Проте найчастіше під владою розуміють владу державну. Так, французьке слово pouvoir перекладається не лише як «влада», а й як «центральний уряд»; англійське power — це і «влада», і «держава» з усією її могутністю; німецьке Gewalt — «влада», «міць», а також «насильство».

У сучасній науці не існує (і не може існувати) єдиного визначення поняття «влада», оскільки різні його тлумачення зумовлені не лише багатовимірністю самого слова, а й різними контекстами його вживання. Так, залежно від підходу, влада — це: здатність досягати поставлених цілей і реалізовувати плани; уміння нав'язувати та втілювати певні рішення; механізм самоорганізації суспільних відносин, що базується на цілеспрямованому розподілі функцій управління та підпорядкування; особливий тип відносин між тими, хто керує, і тими, ким керують.

1. Поняття влади

Будь-яка влада, зокрема батьківська, влада старших над молодшими, керівників над підлеглими, відображає певні відносини, у яких воля та дії одних домінують над волею та діями інших. Владні відносини є невід'ємною частиною суспільного життя, адже, як зазначали класики, «жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо».

У найзагальнішому вигляді владу можна визначити так: це право та можливість одних панувати, розпоряджатися й керувати іншими; здатність і можливість одних реалізовувати свою волю стосовно інших, впливати на їхню поведінку та діяльність, використовуючи авторитет, право, насильство та інші засоби. Важливо розуміти, що з поняттям «влада» тісно пов'язані такі явища, як «вплив», «сила», «управління», «панування». Що ж їх об'єднує, а що відрізняє від влади?

Поняття «влада» та «вплив» є близькими за своєю природою, але не тотожними. Ядром влади є здатність (можливість) впливу, тоді як вплив — це вже конкретні дії, вчинки. Наприклад, лікар демонструє пацієнту рентгенівський знімок легень і радить кинути палити; або студент після перегляду фільму ділиться враженнями з друзями, і вони також ідуть у кінотеатр. У цих випадках ні лікар, ні студент не мають влади, але їхній вплив спонукав хворого відмовитися від куріння, а студентів — піти на фільм. Влада ж не просто впливає — вона здійснюється над людьми, їхньою поведінкою та свідомістю, а її результати визначаються підпорядкованістю об'єкта суб'єкту.

Часто владу пов'язують, а іноді й ототожнюють із «силою» та «насильством». Очевидно, що ці категорії об'єднує спільна властивість — здатність до конкретної дії, звершення. Однак влада не обов'язково має бути пов'язана з насильством. Більше того, звернення влади до сили свідчить про її дефіцит. Як уже зазначалося, влада — це здатність суб'єкта впливати на об'єкт; якщо суб'єкт не має такої здатності, він не має влади. Водночас суб'єкт може володіти владою над об'єктом, але не реалізовувати її. Потенціал влади (її можливості) та її реалізація — це дві нерозривно пов'язані сторони одного явища, які не можна протиставляти, як не можна відокремити можливість від дійсності. Об'єкт може сам почати діяти згідно з волею суб'єкта, передбачаючи його можливі реакції. Проте ключовим у цьому понятті є саме володіння владою, оскільки лише воно притаманне будь-якій формі влади і може існувати без її безпосереднього здійснення.

Тісно взаємопов'язані поняття «влада» та «управління», але між ними є суттєві відмінності. Управління — це функція будь-якої організованої системи, що забезпечує збереження, підтримку діяльності та досягнення цілей цієї системи. Головним критерієм ефективності управління є ступінь досягнення поставленої мети. Невдачі в реалізації політики та досягненні цілей суб'єкта управління можуть бути зумовлені відсутністю в нього необхідної влади або невмінням її використовувати (помилки в управлінні) [3, c. 62-64].

Розмежування владних та управлінських аспектів дозволяє зрозуміти, у якій сфері криються причини невдач тих чи інших керівних дій. Воно дає змогу визначити відповідальність конкретних осіб за невиконання завдань, якщо вони не були наділені відповідними повноваженнями, або, навпаки, звинуватити їх у недбалому ставленні до обов'язків, якщо таку владу вони мали.

У зв'язку з цим важливо розрізняти поняття «результат влади» та «наслідок». Результат влади — це підпорядкованість об'єкта. Для його досягнення можуть використовуватися різні засоби: погроза застосування сили, фізичний примус, переконання, маніпуляція тощо. У будь-якому разі результат влади проявляється у змінах в самому об'єкті, його свідомості та поведінці.

Наслідки здійснення влади стосуються не лише об'єкта; вони можуть впливати на інших людей, тварин, предмети неживої природи. Тобто «наслідок» — поняття значно ширше і різноманітніше, ніж результат досягнення поставлених цілей (проведення соціальних реформ, вихід з економічної кризи, підвищення добробуту населення тощо).

Здатність досягати бажаних цілей залежить від уміння діями згідно з наміром спрямовувати зусилля людей, тобто від наявності влади над ними. Інакше кажучи, влада є необхідною умовою управління, його основою та рушійною силою. Суб'єкт управління одночасно має бути і суб'єктом влади. Але наявність влади не гарантує досягнення бажаного результату. На практиці часто трапляється, що суб'єкт домагається підпорядкованості об'єкта, але об'єкт або не може виконати вимоги, або наслідки його дій виявляються не тими, на які розраховував суб'єкт влади. Отже, підкорення об'єкта часто не є кінцевою метою дій суб'єкта влади; воно виступає як метод (інструмент, засіб) реалізації певних завдань. З цього випливає важливий висновок: керівник може мати «багато» влади і бути здатним примусити підлеглих виконувати його волю, але при цьому бути поганим керівником (наприклад, якщо він не передбачає наслідків своєї влади або використовує її лише для досягнення безпосереднього результату — підкорення).

Існує взаємозв'язок і водночас різниця між поняттями «влада» та «панування» (політичне). Політичне панування — це один із засобів політичного управління, що ґрунтується на безумовній покірності. Воно виникає тоді, коли влада інституціалізується, перетворюється на стійке утворення, коли в організації встановлюються позиції, що дають можливість приймати рішення, наказувати, дозволяти та забороняти. «Панування, — писав М. Вебер, — це призначений шанс зустріти покірність певному наказу». Політичне панування не може обмежуватися лише фактом реалізації влади, воно потребує віри та законності [8, c. 112-114].

Панування нерозривно пов'язане з владою і є формою її організації в суспільстві. Політична влада, що базується на насильстві, може виникнути і до встановлення панування. Однак у такому разі вона не здатна довго протриматися та виконувати свої функції. Панування — це політичний порядок, за якого одні керують, а інші підкоряються, хоча перші можуть перебувати під демократичним контролем других.

Усі ці аспекти є цілком реальними, хоча й нерівнозначними. Директивний аспект, тобто влада як засіб примусу до виконання волі наказуючого, зазвичай вважається основоположним. Про це свідчать і поширені в політології визначення влади:

«Влада» означає можливість проводити в даних соціальних відносинах власну волю, навіть всупереч опору, незалежно від того, на чому така можливість ґрунтується» (Макс Вебер).

«Влада — це можливість карати тоді, коли той, кому наказують, повинен підкорятися. Кажучи про накази та покірність, ми маємо на увазі певний тип діяння на поведінку інших осіб, який відрізняється від того, що звичайно називають "впливом"» (Єжи Вятр).

«Влада А над В є здатність А досягти того, щоб В зробив те, що він ніколи б не зробив без впливу А» (Роберт Даль).

Проте директивний аспект, як і функціональний та комунікативний, виконує загальну регулюючу роль у відносинах різних, навіть протилежних тенденцій у суспільному житті, домагаючись реалізації одних тенденцій і блокуючи інші [9, c. 37-38].

2. Структура влади: суб'єкти-носії, ресурси, різновиди

Основними елементами влади є суб'єкт, об'єкт і ресурси. Будь-яка влада відображає певну взаємодію і має щонайменше дві сторони. Одна з них — пануюча, яку в політології прийнято позначати поняттям «суб'єкт»; це може бути індивід, організація, держава і навіть світова спільнота (наприклад, ООН). Суб'єкт є безпосереднім носієм влади. Інша сторона — об'єкт, на який спрямовані дії суб'єкта. Суб'єкт повинен мати такі властивості, як бажання панувати, воля до влади, компетентність. Відомо, що не всі люди прагнуть влади, а деякі навіть уникають керівних посад та пов'язаної з ними відповідальності. Однак багато й тих, для кого прагнення до влади пов'язане з можливістю отримання різних благ: високого прибутку, престижу, зв'язків, привілеїв тощо. Проте, крім бажання і волі, суб'єкт влади має бути компетентним, знати справу, за яку береться, становище і настрій підлеглих, краще за інших бачити та знаходити вихід зі складних ситуацій керованої соціальної групи. Суб'єкт визначає свою владу в наказах, розпорядженнях, командах, де окреслюється поведінка об'єкта влади, передбачаються санкції за невиконання розпоряджень. Від наказу та його вимог залежить ставлення до нього іншого важливого елемента влади — об'єкта.

Як уже зазначалося, влада передбачає наявність щонайменше двох партнерів — того, хто здійснює владу (суб'єкта), і того, хто підкоряється (об'єкта). Без підкорення влада неможлива — якщо немає підкорення, немає й влади. Суб'єкт може мати бажання, волю до панування, усі необхідні засоби підкорення, але все це має бути застосоване до об'єкта влади. При цьому поняття «влада» не повинне поширюватися на відносини між наділеними свідомістю суб'єктами (індивідом, групою) та предметним світом, світом речей, тобто об'єктами, не здатними втілити волю суб'єкта в дії, як і влада речей, почуттів, дум над людиною. Якщо трапляються тлумачення влади як «сили речей», «влади грошей», «влади над природою» тощо, то це не більш ніж метафора, уособлення речей, що позначає будь-який вид залежності.

Стабільність будь-якої соціальної групи та суспільства в цілому залежить від взаємовідносин суб'єкта та об'єкта влади, від підтримки суб'єкта об'єктом. Відношення об'єкта до суб'єкта панування можуть виявлятися як у вигляді опору та заклику до боротьби на знищення, так і у вигляді підкорення.

Поняття «ресурси влади» вживається у широкому та вузькому розумінні. У широкому — це все те, що суб'єкт влади може використовувати для впливу на об'єкт: особисті властивості суб'єкта (компетентність, організованість тощо); певні ознаки об'єкта (звичка підкорятися тощо); конкретна ситуація, у якій здійснюється влада (економічне становище, міжнародний стан тощо), а також інші засоби діяння. У вузькому розумінні ресурси — це ті засоби, за допомогою яких суб'єкт влади здійснює вплив на об'єкт і завдяки яким може домагатися реалізації своїх розпоряджень. Ресурсами можуть бути: будь-які цінності (гроші, предмети вжитку тощо); засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотивацію людини (засоби масової інформації); знаряддя та інструменти, за допомогою яких можна позбавити людину цінностей, у тому числі власного життя (зброя, карні органи в цілому).

Отже, ресурси влади можна поділити на економічні, соціальні, культурно-інформаційні та силові.

До економічних ресурсів належать усі матеріальні цінності, необхідні для виробництва та споживання: гроші, земля, продукти харчування тощо.

Соціальні ресурси частково збігаються з економічними, оскільки підвищення соціального статусу індивіда пов'язане з прибутком і багатством. Але соціальний ресурс містить у собі й такі показники, як посада, престиж, освіта, медичне обслуговування, житло.

У сучасний інформаційний вік дуже важливими є культурно-інформаційні ресурси — знання та інформація, а також засоби їх отримання.

Проте юристи та правоохоронні органи зустрічаються переважно із силовими ресурсами. Силові ресурси, насильство — це атрибути будь-якої влади, різниця лише у «дозах» їх використання. Особливостями насильства як ресурсу влади є:

— низький творчий потенціал, його зв'язок, в основному, з руйнуванням, ліквідацією чого-небудь;

— засноване на страху. За допомогою погроз, команд, наказів та заборон можна добитися зовнішньої слухняності та виконання конкретних вимог, але норми та цінності, які передаються людям таким чином, не стають частиною їхніх внутрішніх переконань і легко зникають зі свідомості, щойно зникає страх;

— як правило, є дорогим засобом, особливо коли насильство пов'язане із застосуванням військової техніки;

— водночас завдає серйозної моральної шкоди, викликаючи у відповідь непокору, лють, помсту тощо.

Усе це призводить до висновку, що насильство, хоч і є одним із важливих ресурсів влади, має застосовуватися як крайній захід, коли всі інші не приносять бажаного результату. Не менш важливо, що насильство повинне бути суворо обмежене певними політичними, правовими та моральними рамками. Воно мусить мати відповідний характер, тобто бути реакцією на насильство, і бути останнім засобом, коли всі інші вже вичерпані; об'єктом насильства не може бути мирне населення; застосування насильства має бути вибірковим, пропорційним, без вандалізму, тотальної війни проти політичних противників. Крім того, суб'єкт насильства повинен максимально дотримуватися збереження фундаментальних прав і свобод людини, тобто діяти відповідно до правового закону (норм, прийнятих демократичним шляхом, причому обов'язок рівний для всіх громадян). Ці норми мають базуватися на правах людини [5, c. 24-26].

Орієнтиром для політичних суб'єктів повинні бути норми міжнародного гуманітарного права, зокрема Гаазькі та Женевські конвенції, додаткові протоколи до них, які регулюють внутрішні суперечки. Вони захищають права мирного населення, полонених, поранених, обмежують об'єкти нападу.

Зазвичай різні ресурси влади використовуються її суб'єктами комплексно. Але специфічним ресурсом влади є сама людина — демографічні ресурси. Людина — творець матеріальних благ (економічні ресурси), отримувач і поширювач знань та інформації (культурно-інформаційні ресурси). Людина не тільки ресурс влади, але й її суб'єкт та об'єкт.

Відповідно до поділу ресурсів, на яких ґрунтується влада, виділяють різні види влади.

Економічна влада — це контроль над економічними ресурсами, право на різного роду матеріальні цінності.

Соціальна влада — це можливість визначати становище в соціальній структурі статусів, посад, пільг і привілеїв. За допомогою соціальної політики сучасна держава може впливати на соціальний статус населення, викликаючи тим самим його лояльність та підтримку.

Духовно-інформаційна влада — це влада над людьми, яка здійснюється за допомогою наукових знань та інформації. Знання застосовуються для підготовки урядових рішень і для безпосереднього діяння на свідомість людей з метою забезпечення підтримки ними уряду. Таке діяння здійснюється через школу, вищі навчальні заклади, а також за допомогою засобів масової інформації. Інформаційна влада може служити різним цілям: поширювати об'єктивні відомості про дії уряду, але також впливати на свідомість, обманюючи людей, всупереч їхнім інтересам, а нерідко й волі.

Примусова влада спирається на силові ресурси та означає контроль над людьми шляхом застосування фізичної сили. Її легальне використання в масштабах суспільства є ознакою політичної влади; проте насильство, фізичний примус може використовуватися й неполітичною владою, наприклад, у стосунках господаря і рабів, деспота-чоловіка та його дружини тощо.

Залежно від суб'єкта влада поділяється на державну, партійну, профспілкову, армійську, сімейну та ін. За масштабом поширення виділяють мегарівень — міжнародні організації (ООН, НАТО, ЮНЕСКО), макрорівень — центральні органи держави та мікрорівень — влада в первинних організаціях і малих групах. Існує класифікація влади за функціями її органів — законодавча, виконавча, судова [4, c. 84-86].

3. Політична влада: сутність, характерні ознаки

Влада в загальносоціологічному розумінні передбачає здатність окремого індивіда або групи людей за допомогою різних засобів та методів утверджувати у сфері соціальних відносин власну волю. Без владних відносин неможливе функціонування суспільства в цілому, а також його елементів, їхня організація та взаємодія.

Політична влада є однією з гілок влади. На відміну від моральної, сімейної влади, політична влада має не особистий, а суспільно опосередкований характер. Для політичної влади значущими є не стільки інтереси приватної особи, скільки загальні інтереси всіх груп та соціальних верств суспільства. Існує багато визначень поняття «політична влада» як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі. У вузькому розумінні політичну владу можна визначити як реальну здатність індивіда, групи людей до виявлення своєї волі в політиці на основі свідомого політичного інтересу. Політичною владою є будь-які підстави для отримання влади однієї групи людей над іншою, якщо ця взаємодія має політичний характер. Основою політичної влади є політична нерівність, а також нерівність політичних статусів. Право приймати відповідальне політичне рішення людина отримує саме завдяки своєму особистому статусу в ієрархічній структурі суспільства, коли стає членом уряду, депутатом парламенту, лідером партії тощо. Політична нерівність створює передумови для управління суспільством. Адже для координації життя соціуму необхідний своєрідний управлінський центр — «мозковий штаб», а також подолання центробіжних сил, особистого та групового егоїзму. Ось чому історія суспільств — це історія не ліквідації політичної нерівності, а пошуку та створення ефективних засобів її організації.

Як же співвідносяться політична влада та влада державна? Будь-яка державна влада є політичною, але не всяка політична — державною: в умовах первіснообщинного ладу, зокрема на останньому етапі його розвитку, вже існувала політична влада, але держави не було. Найважливішою ознакою виникнення держави є наявність окремої групи осіб, у руках яких зосереджена влада, тобто професійно зайнятих управлінням суспільства та використовуючих для цього соціальний апарат насильства (армію, поліцію, в'язниці тощо).

Отже, державна влада — це влада, яка здійснюється за допомогою відокремленого професійного апарату на певній території, на яку поширюється державний суверенітет, і яка має можливість звернутися до засобів організованого та законодавчо інституалізованого насильства. Державна влада являє собою найвище, найповніше вираження політичної влади, є політичною владою в її найбільш розвинутому стані [7, c. 145-147].

Характерними ознаками політичної влади є:

— загальність, обов'язковість її рішень для всіх громадян, організацій, будь-якої влади. Політична влада може обмежити вплив могутніх корпорацій, засобів масової інформації та взагалі будь-яких інститутів аж до самої ліквідації;

— безособовість. На відміну від приватної особистої влади, яка існує в невеликих групах, політична влада виступає від імені всього суспільства та звертається за допомогою права до всіх громадян;

— монополія на фізичне насильство, як внутрішнє (право покарання), так і зовнішнє (право на війну). Політична влада означає, що панування, підкорення, насильство як специфічні засоби влади монополізовані та зосереджені у спеціально створених суспільством інститутах, органах і закладах, які в сукупності складають державу. Право на силу підкорення щодо можливих дій громадян вилучено у приватних осіб чи груп та передано державі, в особі якої насильство, панування отримує законність;

— різноманітність ресурсів. Політична влада, особливо держава, використовує не тільки підкорення, насильство, але й інші ресурси: економічні, соціальні, культурно-духовні.

4. Легітимність політичної влади. Взаємодія влади і права

Історичний досвід показує, що політична влада може бути сформована або в результаті вільного демократичного вибору, або — військового перевороту чи революції. Коли політична влада встановлюється шляхом її узурпації, у громадян даного суспільства формується недовіра до цієї влади, що незаконно очолює державу. Ефективність такої влади надто обмежена, і її основним засобом досягнення цілей є насильство.

По-іншому до політичної влади громадяни ставляться у випадку, коли вона сформована демократичним шляхом, офіційно визнана самим суспільством та закордонними державами. Така влада має потенційну можливість встановити оптимальні політичні відносини в державі між різними класами і верствами населення та досягти визнання суспільством, народом її права на керівну роль.

Проте первісне законне встановлення політичної влади не є гарантією того, що й надалі вона цілком виправдає довіру своїх громадян. Тобто влада може бути законною, але не ефективною, не викликати симпатії народу, який адекватно реагуватиме на будь-які владні накази та директиви. Коли влада законна, але спирається лише на підкорення (фізичне, економічне, психологічне, матеріальне), то можливості її вкрай обмежені. Будучи за своєю природою взаємодією між суб'єктом та об'єктом, власні відносини ґрунтуються на підкоренні та згоді. Авторитет влади, ступінь довіри до неї громадян визначається не стільки підкоренням, скільки згодою громадян добровільно їй підкоритися. Нав'язування політичною владою своєї волі може наштовхнутися на стійкий опір підлеглих.

У політології та правовій науці влада, що приймається масами та спирається на їхню добровільну згоду підкорятися її велінням, а не нав'язується, називається легітимною.

Термін «легітимність» уперше з'явився у Франції на початку XIX ст. та означав законність влади на противагу владі незаконній, узурпованій. Проте згодом значення терміна дещо змінилося — він став означати символ віри, уявлення громадян, що походить із визнання влади керівників та обов'язків підлеглих підкорятися їй. Отже, легітимність — це здатність влади створювати та підтримувати у населення переконання в тому, що влада в країні наділена правом приймати рішення, які громадяни повинні виконувати. Добровільна згода підкоритися владі можлива лише у випадку, якщо влада спирається на цінності, традиції, переконання та прагнення більшості населення. Легітимність є найважливішою ознакою демократичної влади.

Поняття «легітимність» у XX ст. було введене соціологом Максом Вебером. Воно означало такий порядок, який був значущим для індивідів та якому вони підкорялися як раціонально визнаній цінності. Вебер розробив концепцію про три типи легітимності влади, що відображає особливості мотивів підкорення або відторгнення індивідами певних типів соціального порядку у формі норм, правил, звичаїв, законів:

1. Традиційна легітимність — влада набуває легітимності згідно з традицією, звичкою підкорятися владі, вірою в нерушимість та священність століттями існуючих порядків. Наприклад, перехід влади у спадок у країнах з монархічним режимом здійснюється згідно з традицією.

2. Харизматична легітимність — політична влада набуває законності в очах членів суспільства внаслідок особливої популярності державного діяча, який досяг масштабності культу його особи.

3. Легальна, або раціонально-правова легітимність — люди визнають владу, що спирається на доцільність, добровільно прийняті ними закони. Цей тип легітимності заснований на довірі громадян не до окремих осіб, лідерів, а до устрою держави; характерний для демократичних держав.

З цією класифікацією Вебер пов'язує і типологію влади: державна — при її раціональному устрої та особиста — заснована на традиційних та харизматичних легітимуючих засадах. Ця типологія популярна і в сучасній західній політичній науці [6, c. 135-137].

Проблема легітимності політичної влади для юристів має особливе значення, тому що вона пов'язана не тільки з нормами права, але й справедливою системою моральних норм. Легітимність політичного явища не означає юридично сформованої законності, і саме тому легітимність не слід ототожнювати з легальністю, тобто законністю. Легітимність не виконує юридичних функцій і не є правовим процесом.

Населення може підкоритися владі, але в душі зневажати її, при найменшій можливості відхилятися від виконання її рішень тощо. У цьому випадку влада застосовує підкорення, силу. Влада, заснована на страху, не може бути легітимною. Легітимація означає покору, згоду, політичну участь без примусу. Легітимна влада авторитетна та ефективна, вона характеризується як правомірна та справедлива.

Основні ознаки легітимності політичної влади: 1. Довіра до неї переважної більшості населення, яка ґрунтується на впевненості, що існуючий порядок є найкращим для даної країни, а влада здатна розв'язати важливі для суспільства та індивідів проблеми.

2. Визнання суспільством значущості, цінності як самої влади, так і її організації. Влада сприймається не як зло, з яким неминуче треба уживатися, а як фактор, що забезпечує порядок у суспільстві, захищає життя людей. Легітимність влади утверджується, якщо вона проводить політику, яка відповідає інтересам, розумінню громадян.

3. Схвалення масами політики, яку проводить політичне та державне керівництво, що відображається у згоді з їхніми основними цілями, методами та засобами. Ця ознака розкриває суб'єктивне ставлення людей до конкретного уряду, лідера. Маси з розумінням ставляться до використання навіть непопулярних засобів та методів, зокрема насильницьких.

Усі ці ознаки тісно пов'язані між собою і в реальному житті нероздільні. Легітимним є той політичний режим, який може забезпечити стабільність та розвиток суспільства, не вдаючись до масового насильства. Американський теоретик-політолог Д. Істон зазначав, що той уряд легітимний, який відповідає уявленню народу про справедливість та соціальне призначення цього інституту.

Легітимність політичної влади пов'язана з протилежним явищем — делегітимацією — втратою довіри, позбавленням політики та влади суспільного кредиту. Розчарування в ідеалах, концепціях політики, її цілях і методах, у людях, які її здійснюють, — один із аспектів політичного життя суспільства, така сама рушійна сила розвитку політики, як і легітимація. Делегітимація влади може відбуватися з таких причин:

— суперечності між цінностями, домінуючими у суспільстві, та егоїстичними інтересами керуючої еліти, результатом чого є відсутність підтримки влади народом;

— суперечності між демократією та соціальною політикою, коли багато проблем розв'язується не демократичним, а силовим шляхом, тиском на засоби масової інформації, обмеженням прав і свобод громадян;

— зростаюча соціальна нерівність, масове зубожіння більшості населення, у результаті чого формується опозиція владі (як правило, з інтелектуалів);

— посилення бюрократизації і корумпованості за умови існування нульового контролю процесу «знизу» та надзвичайно слабкого — «зверху»;

— у багатонаціональній державі — націоналізм, етнічний сепаратизм, коли місцева влада відхиляє правомочність федеральної влади.

Проблема взаємовідносин влади та права важлива для будь-якої країни, проте особливої гостроти вона набуває при переході суспільства від тоталітаризму до демократії та формуванні правової держави.

Здавна існує два підходи до питання взаємозв'язку влади та права. Так, Платон вважав, що влада повинна належати монарху-філософу, який знає потреби своїх підлеглих краще, ніж вони, і тому для нього влада — самостійна цінність, яка організує життя за допомогою створених ним же законів. Згідно з цим підходом влада є метою, а право — засобом укріплення і здійснення влади. З іншого погляду — влада визначається правом, владні відносини перетворюються на правовідносини. Влада є засобом здійснення правової організації.

Отже, влада і право нерозривно пов'язані між собою, але водночас перебувають у постійній боротьбі. Влада принципово утримує в собі елементи безконтрольності, завжди прагне скинути з себе обмеження права. Право навпаки — завжди прагне підкорити собі владу, зробити її непотрібною, бо право є по своїй суті взаємодією вільних та рівних індивідів, є ідеєю безвладної організації. У влади завжди є безправ'я, а у праві — безвладдя.

На перший погляд, поняття влади та права несумісні і виключають одне одного. Проте вони міцно взаємопов'язані: будь-яка влада припускає мінімум права, а будь-яке право — мінімум влади. Так, із самого початку відносини панування набувають всезначної форми права, нормативної форми. Панує лише той, чиї накази виконуються закономірно, нормально, а не як виняток; панує той, хто має право наказувати. Законний володар той, кому повинні підкорятися всі, бо закон має форму загальності. Право і закон роблять владу організуючою та об'єднуючою силою. У законі і через закон сама влада істотно змінюється: вона перестає бути свавіллям, бо право обмежує владу. Проте елементи свавілля, правопорушення притаманні будь-якій владі.

У правовій державі пріоритетною силою є право, виходячи з принципу автономності особи, суверенітету народу, його самоуправління. Кожен громадянин може взяти участь у створенні закону, якому він сам і буде підкорятися; сам установлює владу, її контролює, але і підкоряється їй. Влада має служити праву і діяти у межах права; вона не порушує, а організовує і підтримує свободу. Влада може бути цінною і потрібною, якщо вона служить усім громадянам і кожному окремому громадянину, які делегують їй частину своєї особистої свободи.

Водночас право (позитивне право) формується і розвивається за безпосередньої участі політичної влади, держави, яка надає юридичним нормам загальнообов'язкової сили і забезпеченості; від характеру держави, її політичного режиму залежать особливості права. У праві присутній незримий державний елемент, на ньому лежить «відбиток» державної влади. Однак право, обумовлене у своєму формуванні та функціонуванні державою, у свою чергу, в процесі соціального розвитку може стати певним фактором щодо держави, реалізуючись у правовій державі [2, c. 117-119].

Висновки

Отже, влада, будучи суспільним явищем, відбиває об'єктивну потребу розвитку суспільства, його організації та регуляції. Влада — це необхідний і незамінний механізм регулювання життя всього суспільства і збереження його єдності. Функціонування політичної влади є фактором і умовою саморозвитку політичної системи суспільства, усіх інших її елементів. Політична влада пов'язує в єдину систему всі політичні структури, виступає гарантом політичного розвитку, ефективності політики і життєдіяльності всього суспільства.

Політична влада — це публічне і монопольне право реалізовувати волю, силу, панування у соціальному житті, тобто право призначених інститутів і закладів приймати рішення, обов'язкові для всіх громадян, спираючись на специфічні засоби та апарат влади.

Отже, різні трактування феномена влади не взаємовиняток, вони фіксують різні цілком реальні аспекти влади. У сучасній політичній літературі нерідко виділяють три такі аспекти (або вимірювання):

— директивний аспект, згідно з яким влада розуміється як панування, що забезпечує виконання наказу, директиви. Тут влада розуміється як можливість здійснити свою волю шляхом застосування різних наявних засобів, ресурсів. Очевидно, що це реальна і дуже важлива характеристика влади;

— функціональний аспект, тобто поняття влади як здатності та вміння практично реалізовувати функцію суспільного управління. Цей аспект влади обумовлений тим, що влада взагалі є виразником певних відносин між тими чи іншими суб'єктами (окремими громадянами чи організаціями);

— комунікативний аспект влади пов'язаний з тим фактором, що влада так чи інакше реалізується через відносини, через мову, зрозумілу всім сторонам суспільного співіснування.

Список використаної літератури

1. Борисенков А.А. Политические отношения: сущность и виды/ А.А. Борисенков // Социально-гуманитарные знания. -2004. -№ 1. - С. 161-170
2. Гелей С. Політологія : Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. -5-є вид., перероб. і доп.. -К.: Знання , 2004. -645 с.
3. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби : Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. -К.: Академія, 2003. -303 с.
4. Обушний М. Політологія : Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Миколи Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. -К.: Довіра, 2004. -599 с.
5. Піча В. Політологія : Типові питання та відповіді з лекційного курсу: Навч. посібник/ Володимир Піча, Наталія Хома, Казимир Левківський,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -174 с.
6. Політологія : Підручник для студ. вищ. навч. закл./ Ред. Микола Сазонов,; М- освіти України, Харківський державний ун-т. -Х.: Фоліо, 1998. -734 с.
7. Політологія : Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації/ Федір Кирилюк, Микола Обушний, Микола Хилько та ін.; За ред. Федіра Кирилюка,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Здоров'я, 2004. -775 с.
8. Політологія : Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: ВД "Ін Юре", 2006. -519 с.
9. Швидак О. Політологія : Практикум/ О. М. Швидак,; М-во освіти України, Ін-т змісту і методів навчання . -К., 1997. -163 с.