Політична система України

Вступ

Однією з ключових ознак будь-якої держави є природа її політичного режиму. Існує чимало критеріїв для класифікації таких режимів — від суто юридичних до географічних. Проте найбільш уживаним і простим підходом залишається поділ на тоталітарні, авторитарні та демократичні. Тоталітаризм, своєю чергою, може бути правим (фашизм, нацизм) або лівим (сталінізм, маоїзм, тітоїзм), а авторитаризм і демократія також мають безліч різновидів. Науковці зазвичай відносять політичний режим України до проміжного типу між авторитарним та демократичним.

Політична система — це впорядкована сукупність відносин, дій, ідей, цілей, методів та інститутів, що стосуються політики, її формування та реалізації. У ширшому розумінні це складна мережа взаємодій між державними та недержавними соціальними інститутами, які виконують політичні функції задля захисту інтересів різних класів і соціальних груп. Американський політолог Р. Даль, аналізуючи це питання, виокремлює такі головні компоненти політичної системи, як влада, керівництво або авторитет.

На думку Даля, сутність політичної системи полягає у регулюванні поведінки людей, що здійснюється через політичну владу. Саме тому «центральним елементом, стрижнем політичної системи є політична влада, подібно до того, як у економічній системі таким елементом є власність».

1. Політична система сучасної України: становлення, розвиток та особливості трансформації

Від часу здобуття незалежності Україна пройшла непростий шлях розбудови. Ключовими віхами цього процесу стали демонтаж політико-державного моноцентризму, який уособлювала КПРС, та конституційне закріплення свободи політичної діяльності. Основний Закон України проголосив засади організації та діяльності політичних партій, а також принципи політичної та ідеологічної багатоманітності.

Із проголошенням незалежності вітчизняні науковці розпочали активні дослідження процесів державотворення. Особливої уваги заслуговує праця В. С. Журавського [1], який запропонував сучасне визначення політичної системи, проаналізувавши різні підходи до розуміння цього феномена. На основі узагальнення наявних поглядів він виокремив структурні елементи політичної системи суспільства, серед яких: політичні партії та громадські організації, держава (з її територіальним устроєм, формою правління, інститутами глави держави, парламенту, уряду, місцевого самоврядування), виборча система та засоби масової інформації. Дослідник також розглянув політико-правові аспекти становлення політичної системи України, а також суперечності та труднощі на цьому шляху.

Окрім зазначеної роботи, варто згадати низку досліджень, присвячених окремим елементам політичної системи. Серед них — праці І. О. Костецької [2], колективу авторів у складі В. М. Паламарчука, О. В. Литвиненка, С. О. Янішевського [3], а також роботи В. В. Сухоноса [4] та А. І. Некряч [5].

Водночас у суспільстві триває пошук оптимальної моделі політичної системи, яка б відповідала сучасним викликам. Особливої актуальності це питання набуло під час президентських виборів 2004 року. Спираючись на доробок вітчизняних дослідників, ми ставимо за мету проаналізувати особливості становлення політичної системи сучасної України та окреслити можливі шляхи її трансформації.

Поштовхом до активної боротьби проти радянської імперії та її політичної системи стали трагічні події 1990 року у Вільнюсі. Якщо керівництво КПУ сприйняло їх як необхідний крок для збереження радянського режиму та підтримало дії союзного центру, то демократичні сили різко засудили дії влади. Чотири народні депутати СРСР від України та 19 народних депутатів УРСР надіслали М. Горбачову телеграму, в якій зазначалося: «Розцінюємо введення військ і намір встановити президентське правління в Литві як грубе порушення її суверенітету, неприховану спробу задушити демократичні сили і зігнорувати законно обрані органи. Протестуємо проти цієї ганебної акції і закликаємо Вас відмовитися від політики ескалації сили» [6].

Активна підтримка населення, особливо молоді, дозволила Верховній Раді України 16.07.1990 р. ухвалити Декларацію про державний суверенітет України, а 03.08.1990 р. — Закон України «Про економічну самостійність Української РСР». Ці документи фактично задекларували незалежність України. Згодом Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України, затвердила державну символіку (прапор, Малий Герб, мелодію Гімну) та ухвалила Постанову «Про проголошення незалежності України» від 24.08.1991 р., якою передбачалося проведення республіканського референдуму. Референдум 01.12.1991 р. підтвердив незалежність України та засвідчив факт формування нової держави.

Паралельно з процесами ліквідації командно-адміністративної системи розгортався новітній конституційний процес, головним завданням якого було формування основ політичної системи незалежної України.

Суть цього процесу полягала у становленні правових відносин відповідно до нових реалій, утвердженні законності та правопорядку, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення. Зміст передбачав значний обсяг законотворчої роботи: внесення змін до чинної Конституції УРСР 1978 р., ухвалення нових законів у галузі конституційного законодавства, а також обговорення та прийняття нової Конституції України [7].

Ще наприкінці жовтня 1990 р. Верховна Рада України внесла суттєві поправки до Конституції УРСР 1978 р., зокрема скасувала ст. 6 про «керівну і спрямовуючу роль» КПРС.

У цей же період парламент створив конституційну комісію для розробки концепції нового Основного Закону. У червні ця концепція була затверджена Верховною Радою.

Основний Закон має величезну соціальну цінність для людини, держави та суспільства. Будучи за своєю суттю ліберальним і ґрунтуючись на засадах природних та невідчужуваних прав людини, він відповідає ключовим цінностям світового конституціоналізму. Виходячи з пріоритету прав людини, Конституція закріплює верховенство права, принципи народовладдя, ідеологічну, економічну й політичну різноманітність. Вона також утверджує ідею незалежного правосуддя та судового конституційного контролю за діяльністю законодавчої і виконавчої влади, виконуючи консолідуючу роль для суспільства [8].

Разом із тим, впровадження положень Конституції 1996 р. не лише розв'язало старі проблеми, а й породило нові теоретичні та практичні питання державотворення, суттєво вплинувши на становлення конституціоналізму. Тому цілком слушною видається думка вітчизняних правознавців про те, що: «Як у науковому, так і практичному аспекті важливо проаналізувати і позитивні, і негативні чинники, що впливають на реалізацію конституційних положень, визначитися з тим, як Конституція вплинула на становлення конституційного законодавства і правової системи України в цілому» [9].

Одним із найскладніших питань у контексті формування політичної системи є взаємовідносини між законодавчою та виконавчою гілками влади. Відповідно до Конституції, главі держави належить центральне місце в системі вищих органів влади. Статус Президента закріплено в ст. 102 Конституції України. Президент є главою держави, а з огляду на конкретні конституційні повноваження — фактично й главою виконавчої влади, оскільки вона (включно з урядом) перебуває в його підпорядкуванні [10].

Згідно з п. 28 ст. 106 Конституції, Президент «створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби» [11]. У процесі реалізації цих повноважень при главі держави було утворено Секретаріат Президента України.

Сьогодні ми змушені констатувати, що досі не ухвалено нового закону про державно-територіальний устрій України. Як наслідок, збережено стару радянську адміністративну систему з 25 областями, де функції державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування розділені нечітко. Водночас, у процесі становлення сучасної політичної системи необхідно враховувати особливості історичного розвитку різних частин території України. Історична територія України формувалася з трьох частин: Наддніпрянщини та Західної України як двох етнографічних центрів українства, а також третього ареалу — широкої зони пізнішої колонізації, що охоплює схід та південь країни. Західна Україна, своєю чергою, складалася з Буковини, Галичини, Волині та Закарпаття. У Східній Україні як специфічний регіон можна виділити Слобожанщину. На цей географічний поділ накладається поділ, що ґрунтується на соціально-політичних чинниках та особливостях правового становища: перший і третій ареали розвивалися у складі Російської держави та СРСР, а другий — у складі центрально- та східноєвропейських держав. Не можна ігнорувати й третю «лінію розлому», пов'язану з конфесійним чинником: розбіжності між православною та греко-католицькою традиціями в українському християнстві [12].

Отже, формування території сучасної України відбувалося протягом тривалого історичного періоду. Тому врахування регіональних відмінностей залишається надзвичайно актуальним. Вирішення існуючих суперечностей можливе лише за умови врахування об'єктивних чинників розвитку територіального устрою. На нашу думку, Україна може бути федерацією окремих регіонів (земель), що дозволить визначити оптимальні форми державної влади. За такої умови Україна повинна мати двопалатний парламент.

Удосконалення політичної системи українського суспільства справедливо пов'язують із політичною реформою. Початком цього процесу можна вважати «протестне» голосування на президентських виборах 1999 р., яке призвело до перемоги представника комуністів у десяти областях України та АР Крим. Згодом ініціативу підтримав Президент України, який виявив бажання розпочати рішуче розв'язання наявних проблем.

Питанням політичної трансформації було присвячено низку «круглих столів», організованих Національним інститутом стратегічних досліджень за участю науковців та політиків. Зокрема, у 2003 р. обговорювалися питання проведення політичної реформи. На думку заступника директора Інституту держави і права імені В. М. Корецького В. Ф. Погорілка, існуюча політична система не набула завершеного вигляду через відсутність основоположного елемента — правлячої політичної партії або блоку партій. Тому формування політичної системи має відбуватися шляхом запровадження пропорційної виборчої системи. Це дозволить створити в парламенті більшість, необхідну «для формування відповідального уряду, для того щоб за уряд, за його діяльність несли відповідальність одна чи кілька партій» [13].

Поступово, завдяки постійним напрацюванням політиків, науковців та представників влади, було вирішено питання про пряму законодавчу дію Всеукраїнського референдуму (Рішення Конституційного Суду України у справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою від 27.03.2000 р. № 3-рп/2000), двопалатний парламент, скорочення на третину депутатського корпусу та одночасне проведення виборів до органів державної влади та місцевого самоврядування. Ідея обрання президента парламентом була озвучена, але не знайшла значної підтримки.

Наступним кроком до політичної реформи став новий виборчий закон, прийнятий 25.03.2004 р., який встановлював пропорційну систему виборів за партійними списками з виборчим бар'єром у 3%.

Ці нововведення знайшли відображення у Законі «Про внесення змін до Конституції України», прийнятому 08.12.2004 р.

Згідно із Законом, у країні встановлено парламентсько-президентську форму правління. Свідченням цього є розширення повноважень Верховної Ради у відносинах з урядом (призначення за поданням Президента прем'єр-міністра та за поданням прем'єр-міністра — складу кабінету, відповідальність Кабінету Міністрів перед парламентом, прерогатива парламенту на розпуск Кабінету Міністрів). До цього додається розширення права Президента на достроковий розпуск парламенту, що узгоджується з принципом стримувань і противаг. Також визначено п'ятирічний термін повноважень Верховної Ради, несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності та запроваджено імперативний мандат [14].

2. Сутність політичного режиму України

Очевидно, що розв'язання цього питання потребує аналізу не лише загальних рис, властивих усім країнам Центральної та Східної Європи, а й специфічних, характерних для політичного процесу в нашій державі. За другу половину 1990-х років вітчизняна політична наука накопичила певний масив інформації щодо специфічних рис і феноменів політичного режиму України. До них належать:

1. Непублічність влади. Тобто можна чітко ідентифікувати лише вимоги до влади та її реакцію у вигляді прийнятих рішень. Все, що відбувається навколо прийняття рішень, є "чорним ящиком" для дослідника.
2. Неможливість, внаслідок цього, конкретної інституційної ідентифікації влади.
3. Неповноцінність виборів. Вони не є механізмом формування волі більшості та цивілізованого розв'язання конфліктів і слабко виконують функцію рекрутування нової політичної еліти.
4. Наявність елементів клієнтелізму у стосунках виборець-депутат, виборець-партія, всередині самих партій.
5. Невиконання українськими партіями властивих партіям функцій і, навпаки, їх виконання іншими інститутами.
6. Існування кланових угруповань довкола державних та регіональних лідерів.
7. Чужорідність, ізольованість існуючих інститутів громадянського суспільства.
8. Протиріччя між конституційним і реальним механізмом владних відносин, тобто декларативний характер Конституції.
9. Існування державної політичної цензури.
10. Функціонування держави виключно як апарату насильства.
11. Гіпертрофована, авторитарно налаштована президентська влада.
12. Антипарламентаризм.
13. Централізм, антирегіоналізм.
14. Відсутність передумов для європейської ідентифікації.

Неважко помітити, що всі перераховані специфічні риси не є характерними для демократичного політичного устрою. Водночас більшість із них не характерні й для зрілого тоталітаризму. Практично всі вони притаманні авторитарним політичним режимам. Таким чином, мова має йти про існування цілого "пласта" ознак авторитарного режиму в Україні.

Наявність більшості перерахованих характеристик не можна заперечити, пославшись на заангажованість вчених, чиї висновки наводились вище. У реальному соціальному житті їхні прояви помітні неозброєним оком не лише політологам, соціологам та філософам. Питання постає не щодо самої наявності вищезазначеної специфіки — проблема полягає в тому, яку роль вона відіграє для сутнісної характеристики політичного режиму України. Іншими словами, як складається співвідношення загального й особливого в політичному процесі і що це співвідношення означає для характеристики політичного режиму. Саме тут серед українських науковців немає єдності.

Якщо ми визнаємо специфічні риси значущими, такими, що доповнюють одна одну і складають певну систему, то можна зробити два можливих висновки:

1. Політичний режим України в цілому вже сформувався. Консолідація влади відбулася, за марксистським законом заперечення, на основі повернення до звичної політичної практики недавнього минулого з прищепленням ряду демократичних інститутів (партії, вибори, місцеве самоврядування, вільна преса тощо). Сутність їх вихолощено, і вони відіграють суто інструментальну роль, фактом свого віртуального існування дозволяючи Україні претендувати на місце серед цивілізованих країн. Такий політичний режим є завершеним типом, його характеристики не випадкові і він може існувати без серйозних змін як завгодно довго. Таким чином, постає питання його адекватного розміщення в типологічному ряді політичних режимів. Судячи з низки важливих характеристик, це авторитаризм з елементами тоталітаризму, або "посткомуністичний неототалітаризм". Цей термін введено в науковий обіг В. Полохалом та О. Дергачовим. На сьогоднішній день концепція посткомуністичного неототалітаризму, що починалась у 1995-1996 роках з низки систематизованих спостережень і здогадок, набула завершеності, системності і навіть певної інтелектуальної вишуканості.

Стисло вона полягає в такому: класична концепція тоталітаризму (З. Бжезинський, Ф. Хайєк, Х. Арендт, Р. Арон та ін.) акцентувала увагу на формах тотального контролю над суспільством. Концепція посткомуністичного неототалітаризму пропонує звернути увагу не на форми, а на ефективність контролю і доходить висновку, що хоча форми контролю змінились (немає однопартійності, обов'язкової ідеології, масових убивств державою своїх громадян), його ефективність не зменшилась. Вона досягається через комплекс більш витончених засобів: організоване правове, психологічне, економічне насильство над громадянами, нехтування їхньою волею; відсутність реальної системи захисту декларованих прав і свобод; залежність судової влади; загальне безправ'я; використання демократії як технічного прийому. Як наслідок, людина в Україні залишається тим же "гвинтиком", безправним об'єктом державного маніпулювання. Ця концепція поступово завойовує прихильників серед дослідників.

1. Політичний режим України ще не сформувався остаточно. Де-факто в Україні існують дві конкуруючі системи політичних інститутів, цінностей, культури, поведінки: авторитарна (див. перераховані на початку статті специфічні риси) та демократична (система безперечно демократичних надбань, як-от: вільні вибори, багатопартійність, відносний економічний та політичний плюралізм, відповідна законодавча база). Незважаючи на неоднозначність, кризовість такої ситуації, майбутнє (щоправда, не найближче) виглядає оптимістично. Апріорі зрозуміло, що яким би важким і повільним не був шлях до демократії, більш загальна тенденція врешті-решт остаточно переможе. Щодо адекватної дефініції нинішнього моменту, то, як правило, використовується "перехідна" термінологія: "перехідний період", "перехідне суспільство", "демократичний транзит" тощо. Подібні дефініції, з одного боку, фактом свого існування підкреслюють окремішність і значущість описуваного ними явища; з іншого боку — наголошують на його історично несамостійному, проміжному характері.

На думку представників цього підходу, стара тоталітарна система продовжує латентно існувати. Водночас, з нею співіснує конституйована демократична система, яка поширюється на правові норми, певний ареал ідеології і представлена окремими новоствореними інститутами та процесами. При цьому тоталітарна система дуже повільно, але розмивається, йде безперервний однонаправлений процес демократизації. На думку В. Журавського, Україна як "перехідне суспільство" здійснює еволюційну трансформацію від одного якісного стану до іншого. Як підсумовують автори поважної колективної монографії, "становлення політичних структур і проведення економічних реформ — процес надзвичайно складний, але альтернативи йому немає". До цього підходу схиляється офіційна наука, і, виходячи з нього, планується державна стратегія.

Нарешті, можлива й інша позиція щодо оцінки значення перерахованих на початку статті специфічних рис. Вона є найменш поширеною і полягає в тому, що перераховані риси не мають системного зв'язку між собою; це — рудименти колишньої політичної системи, які збереглися суто випадково і остаточний демонтаж яких — справа уже найближчого майбутнього. З огляду на незаперечні докази зворотного, ця точка зору трапляється як виняток і, очевидно, є одним з останніх відгомонів уявлень про остаточну перемогу демократії у світі, про кінцеву перемогу західних моделей розвитку, що спалахнули в західній політичній науці у 1991-1992 роках. Такі відлуння, повторення західних висновків кількарічної давнини не лише щодо даної проблеми, а й щодо політичної проблематики в цілому інколи трапляються в Україні з огляду на молодість вітчизняної політичної науки. Однак, інколи можна натрапити і на такий підхід щодо сутності політичного режиму України (третій у нашому списку).

1. У 1991 році в Україні відбулася така ж сама мирна демократична революція, як і в усій Східній Європі 1989 року. Політичні процеси в Україні йдуть за тією ж схемою, що і в Польщі чи Угорщині, але з дворічним відставанням. Специфікою можна знехтувати через незначущість, і ...цілком очевидно, що реалії суспільно-політичного розвитку країн Центрально-Східної Європи слугують своєрідним дзеркалом найближчого майбутнього України". Таким чином, тут питання про характеристику політичного режиму не стоїть зовсім. Вважається, що політичний режим західного зразка у своїх основних рисах вже існує в Україні.

Отже, серед українських науковців немає єдності в розумінні сутності політичного режиму нашої держави. Разом з тим, більшість з них вважає, що він має значну специфіку, стоїть осібно серед інших типів політичних режимів. Відтак очевидно, що саме дослідження його специфічних рис і може привести до вироблення адекватної загальноприйнятної концепції.

Висновки

Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем: постіндустріальні (посткапіталістичні), перехідні, постколоніальні тощо. Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення, спадання напруженості класової боротьби, утвердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав людини.

Отже, політична система є складною підсистемою суспільства. Її оптимальне функціонування має винятково важливе значення для життєдіяльності й нормального розвитку як суспільства в цілому, так і соціальних груп та індивідів, що складають це суспільство.

Створення політичної системи розпочинається з поділу суспільства на класи та з виникненням держави. З розвитком суспільства та зростанням ролі держави політична система стає все більш складною та розгалуженою. Її структура та механізм функціонування визначаються рівнем економічного, соціального, духовно-морального розвитку суспільства, а також різними факторами міжнародного та іншого характеру.

Як висновок зазначимо, що без прийняття законів про державно-територіальний устрій, про Адміністрацію Президента України, Кабінет Міністрів неможливо встановити стабільну політичну систему. Політична модернізація в Україні можлива лише за умови подолання політичної кризи, коли політична еліта отримає підтримку «знизу» і «ззовні» на кардинальні політичні реформи.

Список використаної літератури

1. Журавський В. С. Політична система України: проблеми становлення і розвитку (правовий аспект). — К., 1999. 112 с

2. Костецька І. О. Інститут президентства в Україні: становлення і функціонування / теоретико-правовий аналіз. — К., 2003. — 496 с

3. Паламарчук В. М., Литвиненко О. В., Янішевський С. О. Трансформація демократії та пошук стратегії суспільно-політичного розвитку України: Монографія. (Серія «Стратегія політики і політичний аналіз»). — Вип. 7. — К., 2003. — 120 с

4. Сухонос В. В. Динаміка сучасного державно-політичного режиму в Україні: антиномія демократизму і авторитаризму: Монографія. — Суми, 2003. — 336 с

5. Некряч А. І. Місцеве самоврядування — рівнозначна складова політичної системи суспільства // Держава і право. 36. наукових праць. Юридичні і політичні науки. — Вип. 20. — К., 2003. — С 494—499.

6. Бойко О. Еволюція суспільних поглядів та процесів: від ідеї оновленого Союзу до проголошення незалежності України (січень—серпень 1991 р.) // Людина і політика. — 2001. — № 4 (16). — С 38.

7. Томенко М. Сучасна криза в контексті політичного процесу в Україні // Політична думка. -1998. - №3/4. - С.29

8. Тацій В., Тодика Ю. Проблеми становлення сучасного конституціоналізму в Україні // Право України. — 2001. — № 6. — С 3.

9. Кіш Є. Виклик демократії: політичні трансформації в Центрально-Східній Європі // Віче. -1998,-№5. -С.112.

10. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. — Суми, 1996. — С 22, 23—24.

11. Воронов І.О. Становлення правової держави в Україні (політологічний аспект). Автореф.дис... канд.політ.наук. - К.,1997. - С.14

12. Нагорна Л. П. Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії. — К., 1998. — С 195—196.

13. Політична реформа в Україні: ключові питання і суперечливості: Матер, «круглого столу». — К., 2003. — С 39.

14. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 p.; Закон України «Про внесення змін до Конституції України" від 08.12.2004 p. № 2222-IV. — Луганськ, 2004. — С 39, 41, 37.