Вступ

Політична сфера належить до найбільш динамічних сегментів суспільного буття. Якщо зіставити швидкість еволюції, скажімо, в економіці, системах власності та розподілу, у моральних засадах чи естетичних уподобаннях із змінами, що відбуваються в державних інституціях, у владній діяльності чи позиціях політичних партій, стає очевидним, що політика є надзвичайно мінливим феноменом. Така ситуація спостерігалася в усі історичні епохи, однак із плином часу темп політичних змін неухильно прискорюється. Це зумовлено зростанням мобільності суспільства загалом та підвищенням ролі людського чинника як рушійної сили історії. Сьогодні на політичні процеси, як ніколи раніше, впливають технологічні та технічні досягнення як у військовій, так і в цивільній галузях.

Політичне життя держав дедалі частіше визначається потребами у споживанні природних ресурсів, передусім води, нафти та газу. Революційні зміни останніх десятиліть у сфері інформації та комунікаційних мереж здійснюють значний, суперечливий і доволі непередбачуваний тиск на політиків та державних діячів — як безпосередньо через телебачення, радіо, пресу, так і опосередковано через банківські установи, біржі та ринок. Політичні процеси в кожній окремій країні дедалі більше залежать від геополітичного простору, стану та амбіцій інших держав.

1. Сутність та структура політичної системи

У сучасній політичній практиці виокремлюють такі типи політичних систем: постіндустріальні (посткапіталістичні), перехідні, постколоніальні тощо. Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на сучасному етапі притаманні: дієвість парламентського механізму боротьби за владу; підвищення рівня життя більшості населення, зниження гостроти класової боротьби, утвердження соціального партнерства, зміцнення інститутів громадянського суспільства та захист прав людини.

Перехідний тип політичної системи (країни СНД, Східної Європи) характеризується такими ознаками: надмірною політизацією народних мас, виникненням демократичних інститутів та елементів у суспільстві, що поєднується зі збереженням рудиментів тоталітаризму та командно-адміністративної системи. Це, своєю чергою, загострює боротьбу за владу, яка дедалі частіше набуває форми міжпартійного протистояння. У суспільстві поширюються крайньорадикальні погляди як «лівого», так і «правого» спрямування, активізується націоналізм. Перехідний тип також супроводжується стрімким падінням рівня життя, руйнуванням духовності, зростанням злочинності.

Постколоніальна політична система вирізняється: значним розмаїттям політичних режимів та форм державного правління, низьким рівнем життя населення, початковим етапом становлення капіталістичних відносин, відривом від натурального господарства, пасивністю широких верств населення через бідність та неграмотність.

Поняття політичної системи виконує важливу методологічну роль у політології. По-перше, воно дозволяє розглядати політичне життя як систему поведінки людей, виявляти механізми впливу політичних дій окремих осіб та груп на характер і структуру політичних інститутів.

По-друге, цей підхід дає змогу аналізувати політику як цілісне суспільне явище, досліджувати способи та форми її взаємодії з довкіллям, компонентами якого виступають природа, економіка, культура, соціальна структура.

По-третє, системний підхід уможливлює визначення способів підтримання рівноваги та стабільності політичної системи, її здатності адаптуватися до зовнішніх впливів.

І нарешті, по-четверте, методологічна функція цього поняття полягає в забезпеченні єдності та цілісності суспільного організму, який неминуче містить численні відмінності та різноспрямовані тенденції. Саме політична система стає засобом соціальної інтеграції, важливим чинником стримування деструктивного впливу соціальних відмінностей на функціонування складових суспільства [3, c. 21-23].

Ефективне функціонування політичної системи сприяє реалізації суперечливих, але взаємопов'язаних цілей суспільного розвитку: оновлення соціальних процесів, необхідного для адаптації до мінливих умов, та стабілізації — чинника збереження соціальної цілісності. Призначення політичної влади полягає саме в забезпеченні як розвитку, так і стабільності соціальної системи. Якщо влада неспроможна це зробити, виникають численні деструкції політичних відносин.

Отже, політична система є складним, багатовимірним утворенням, головне призначення якого — забезпечення цілісності та єдності дій людей та їхніх спільнот у політиці. У науковій літературі зазначається, що «політична система є діалектичною єдністю чотирьох сторін: 1) інституційної (держава, політичні партії, соціально-економічні та інші організації, що утворюють політичну організацію суспільства); 2) регулятивної (право, політичні норми та традиції, деякі норми моралі і т. п.); 3) функціональної (методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму); 4) ідеологічної (політична свідомість, передовсім панівна в даному суспільстві ідеологія)».

Погоджуючись із таким підходом, доцільно виокремити такі компоненти політичної системи:

• політичні відносини;
• політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та організацій;
• політичні, правові та моральні норми, що діють у вигляді конституцій, статутів та програм партій, політичних традицій і процедур регуляції політичних процесів;
• методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму;
• політичну культуру, яка виявляється в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці [2, c. 98-99].

Сутність політичної системи розкривається через її функції. Політична система відображає стан суспільства, включаючи економічні умови, соціальну та національну структуру, демографічні й економічні процеси, рівень освіти, стан суспільної свідомості, духовно-ідеологічне життя, міжнародне становище. Через політичну систему виявляються та акумулюються основні групи соціальних інтересів, визначаються соціальні пріоритети, які згодом закріплюються в політиці. Наприклад, нині в Україні одним із найскладніших завдань для політико-владних структур є пошук балансу різних соціальних інтересів в умовах переходу до ринкових відносин.

Політична система виконує координуючу та інтегративну функції. Для забезпечення стабільності вона має враховувати інтереси учасників політичного життя, долати суперечності, що виникають між ними, досягати оптимального узгодження інтересів, координувати зусилля класів та соціальних груп, а також організацій, які їх репрезентують. Політична система покликана інтегрувати різні елементи соціальної і національної структур на основі консенсусу щодо основних цінностей та ідеалів, як їх розуміють провідні економічні й політичні сили суспільства.

У межах політичної системи відбувається весь політичний процес. Тому одна з найважливіших її функцій полягає в забезпеченні адекватного відображення пріоритетних соціальних інтересів у політичних рішеннях та їхнього безумовного виконання [5, c. 49].

2. Проблеми становлення та розвитку політичної системи

За роки незалежності Україна пройшла складний шлях становлення. Основними аспектами цього процесу стали ліквідація політико-державного моноцентризму, уособлюваного КПРС, та конституційне визнання свободи політичної діяльності. Конституція України проголосила основні засади організації та діяльності політичних партій, принципи політичної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя.

Основним компонентом політичної системи є держава, якій належить особливе місце в політичному житті. Саме держава є головним носієм політичної влади, головним знаряддям реалізації класових інтересів, головним суб'єктом і водночас головним об'єктом політичної діяльності та політичних відносин.

Тільки держава як головний інститут влади володіє правом на суверенність, тобто верховенство всередині країни та зовнішню незалежність. Таке становище державної влади випливає, по-перше, з того, що вона володіє таким засобом охорони влади, як державний апарат, і, по-друге, реалізує свою волю в нормах права. Специфічна ознака державної влади виявляється в існуванні спеціальних державних службовців, у функціонуванні армії, адміністрації, судів, служби безпеки тощо. Держава — це всеосяжна організація в суспільстві та його офіційний представник. Саме держава володіє виключним правом на нав'язування своєї волі за допомогою апарату насильства — армії, поліції, служби безпеки. Якщо влада неефективно використовує легітимне насильство, це може призвести до поширення думки про право на використання насильства приватними особами та організаціями. Така ситуація здатна підірвати державну монополію на насильство та спричинити неконтрольоване поширення насильницьких дій, що стане загрозою державній безпеці.

З постанням незалежної України вітчизняні науковці розпочали ґрунтовні дослідження процесу сучасного державотворення. У цьому контексті особливої уваги заслуговує праця В. С. Журавського [1, с. 11-12]. Дослідник сформулював модерне поняття політичної системи, проаналізувавши різноманітні тлумачення сутності цього феномена. На основі аналізу існуючих поглядів він визначив складові структури політичної системи суспільства. До них належать політичні партії та громадські організації, держава з її загальними характеристиками (державно-територіальний устрій, форми правління, окремі державні структури — інститут глави держави, парламент, уряд, органи місцевого самоврядування), виборча система, інститут засобів масової інформації. Науковець проаналізував політико-правові аспекти становлення політичної системи сучасної України, суперечності й труднощі, пов'язані з утвердженням української державності.

Крім зазначеної праці, слід відзначити низку досліджень, присвячених становленню і розвитку окремих елементів політичної системи. Серед них розвідки І. О. Костецької [2], авторського колективу у складі В. М. Паламарчука, О. В. Литвиненка, С. О. Янішевського, праці В. В. Сухоноса [5] та А. І. Некряч [6].

Водночас у суспільстві триває напружений пошук оптимальної, адекватної сучасним реаліям політичної системи. Особливої гостроти ця проблема набула під час президентських виборів 2004 р. Виходячи з існуючого доробку вітчизняних дослідників, ми ставимо за мету проаналізувати особливості й характерні риси процесу становлення політичної системи сучасної України та сформулювати найоптимальніші, на наш погляд, шляхи її трансформації.

Поштовхом до активної боротьби проти радянської імперії та її політичної системи стали криваві події 1990 р. у Вільнюсі. Якщо керівництво КПУ сприйняло їх як закономірний крок, спрямований на збереження радянського режиму, і всіляко підтримувало дії союзного керівництва, то демократичні сили виступили з різкою критикою дій центральної влади. Чотири народні депутати СРСР від України та 19 народних депутатів УРСР надіслали на адресу М. Горбачова телеграму, у якій зазначалося: «Розцінюємо введення військ і намір встановити президентське правління в Литві як грубе порушення її суверенітету, неприховану спробу задушити демократичні сили і зігнорувати законно обрані органи. Протестуємо проти цієї ганебної акції і закликаємо Вас відмовитися від політики ескалації сили» [7, с. 38].

Надзвичайно активна підтримка населення України, особливо молоді, дала можливість Верховній Раді України прийняти 16.07.1990 р. Декларацію про державний суверенітет України, а 03.08.1990 р. — Закон України «Про економічну самостійність Української РСР». Ці акти фактично задекларували незалежність України. Згодом Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України та затвердила державну символіку: прапор України, Малий Герб України і мелодію Державного Гімну, а також прийняла Постанову «Про проголошення незалежності України» від 24.08.1991 р., якою передбачалося проведення республіканського референдуму щодо ставлення населення до акта проголошення незалежності. Референдум 01.12.1991 р. ствердив незалежність України та засвідчив, що держава відбулася.

Паралельно з подіями, спрямованими на ліквідацію командно-адміністративної політичної системи, розгортався та поглиблювався новітній конституційний процес, основним завданням якого було формування основоположних засад політичної системи незалежної України.

Його суть полягала у становленні та розвитку правових відносин у державі відповідно до нових реалій, утвердженні законності та правопорядку, вихованні правової свідомості та формуванні юридичної й політичної культури населення. Зміст передбачав виконання значного обсягу законотворчих робіт: внесення змін, доповнень та поправок до чинної Конституції УРСР 1978 р.; розширення юридичного поля шляхом прийняття окремих законів у галузі конституційного законодавства; обговорення, підготовку та затвердження нової Конституції України [7, с. 41-42].

Ще наприкінці жовтня 1990 р. Верховна Рада України внесла істотні поправки та доповнення до Конституції УРСР 1978 р. Зокрема, скасовувалася ст. 6 про «керівну і спрямовуючу роль» КПРС у радянському суспільстві.

У цей самий період Верховна Рада УРСР утворила конституційну комісію, перед якою було поставлено завдання розробити проект концепції Основного Закону. У червні концепція нової Конституції України була затверджена парламентом.

Основний Закон становить значну соціальну цінність для людини, держави та суспільства. Будучи за своєю сутністю ліберальною, такою, що ґрунтується на засадах природних і невідчужуваних прав людини, Конституція України відповідає основним цінностям світового конституціоналізму. Виходячи з пріоритету прав людини, Основний Закон закріплює верховенство права, принципи народовладдя, ідеологічну, економічну й політичну різноманітність. Конституція проводить ідею незалежного правосуддя та судового конституційного контролю за діяльністю законодавчої і виконавчої гілок влади. Вона виконує консолідуючу роль щодо суспільства [8, с. 3-4].

Разом із тим, діяльність органів державної влади та інших структур політичної системи щодо впровадження положень Конституції України 1996 р. не тільки розв'язала старі, а й поставила чимало нових як теоретичних, так і практичних проблем державотворення, суттєво вплинула на становлення конституціоналізму в країні. Тому цілком закономірною видається думка вітчизняних правознавців про те, що: «Як у науковому, так і практичному аспекті важливо проаналізувати і позитивні, і негативні чинники, що впливають на реалізацію конституційних положень, визначитися з тим, як Конституція вплинула на становлення конституційного законодавства і правової системи України в цілому».

3. Політична система сучасної України, особливості трансформації

Одним із найскладніших питань у контексті формування політичної системи сучасного українського суспільства є відносини між законодавчою та виконавчою гілками влади. Відповідно до Конституції главі держави належить центральне місце в системі вищих органів державної влади. Статус Президента в концентрованій формі закріплено в ст. 102 Конституції України. Президент є главою держави, а стосовно конкретних конституційних повноважень він є, по суті, і главою виконавчої влади, оскільки вона (в тому числі й уряд) — у повному його підпорядкуванні.

Відповідно до Конституції (п. 28 ст. 106) Президент «створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби». У процесі здійснення подальших конституційних повноважень при главі держави утворено Секретаріат Президента України.

Сьогодні ми констатуємо, що не прийнято новий закон про державно-територіальний устрій України. У результаті досі зберігається стара радянська адміністративна система з 25 областей, які то великі, то дуже дрібні, з нечітко розділеними функціями державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Водночас у процесі становлення сучасної політичної системи необхідно враховувати особливості історичного розвитку частин території України. Історична територія України формувалася з трьох частин: Наддніпрянщини та Західної України як двох етнографічних центрів українства, та третього ареалу — широкої зони пізнішої колонізації, що охоплює схід та південь країни. Своєю чергою, Західна Україна формувалася як складова трьох частин: Буковини, Галичини й Волині та Закарпаття. У Східній Україні як специфічний регіон можна виділити Слобожанщину. На цей географічний у своїй основі поділ накладається той, базою якого є соціально-політичні чинники та особливості правового становища зазначених частин, тобто історичний розвиток першого і третього ареалів у складі Російської держави та СРСР, а другого — у складі центрально- і східноєвропейських держав. Нарешті, не можна не брати до уваги і третю «лінію розлому», пов'язану з дією конфесійного чинника: по цій «лінії» діють, насамперед, розбіжності між православною та греко-католицькою традиціями в українському християнстві [9, с. 195-196].

Таким чином, формування території сучасної України відбувалося протягом тривалого історичного періоду. Тому поєднання регіональних відмінностей залишається надзвичайно актуальним. Вирішення існуючих суперечностей можливе лише за умов урахування об'єктивних чинників розвитку і становлення територіального устрою України. На нашу думку, Україна може бути федерацією окремих регіонів (земель). Це, своєю чергою, дозволить визначити оптимальні форми державної влади. За такої умови Україна повинна мати двопалатний парламент.

Удосконалення політичної системи українського суспільства справедливо пов'язується з політичною реформою. Початком цього процесу можна вважати «протестне» голосування під час президентських виборів 1999 р., яке призвело до перемоги представника комуністів у десяти областях України та АР Крим. Надалі ініціативу підтримав Президент України, який виявив бажання приступити до рішучого розв'язання існуючих проблем.

Феномену політичної трансформації суспільства була присвячена низка «круглих столів», проведених з ініціативи Національного інституту стратегічних досліджень, у яких брали участь як науковці, так і політики. Зокрема, у 2003 р. обговорювалися питання, пов'язані з проведенням політичної реформи. Так, на думку одного з учасників «круглого столу», заступника директора Інституту держави і права імені В. М. Корецького, В. Ф. Погорілка, існуюча політична система не набула завершеного вигляду через відсутність основоположного елемента — правлячої політичної партії або правлячого блоку партій. Тому формування політичної системи повинно відбуватися шляхом пропорційності у виборчому процесі. Завдяки цьому в парламенті буде створена більшість, необхідна «для формування відповідального уряду, для того щоб за уряд, за його діяльність несли відповідальність одна чи кілька партій» [10, с. 13-14].

Поступово, у ході постійних напрацювань політиків, науковців, представників влади, були вирішені питання про пряму законодавчу дію Всеукраїнського референдуму (Рішення Конституційного Суду України у справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою від 27.03.2000 р. № 3-рп/2000), двопалатного парламенту, скорочення на третину депутатського корпусу та одночасне проведення виборів до органів державної влади та місцевого самоврядування. Була озвучена, але не зібрала значного кола прихильників ідея обрання президента парламентом.

Наступним кроком до політичної реформи став прийнятий 25.03.2004 р. новий виборчий закон. Відповідно до Закону встановлювалася пропорційна система виборів за партійними списками з виборчим бар'єром у 3%.

Існуючі нововведення та напрацювання знайшли своє відображення у Законі «Про внесення змін до Конституції України», прийнятому 08.12.2004 р.

Згідно із Законом у країні встановлена парламентсько-президентська форма правління. Свідченням цього є розширення повноважень Верховної Ради у відносинах з урядом (призначення за поданням Президента прем'єр-міністра та за поданням прем'єр-міністра — складу кабінету, відповідальність Кабінету Міністрів перед Верховною Радою, прерогатива парламенту на розпуск Кабінету Міністрів). До цього додається розширення права Президента на достроковий розпуск парламенту, що повністю узгоджується із принципом стримувань і противаг гілок влади. Також визначено п'ятирічний термін повноважень Верховної Ради, несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності та імперативний мандат [10, с.15].

Як висновок зазначимо, що без прийняття законів про державно-територіальний устрій, про Адміністрацію Президента України, Кабінет Міністрів неможливо встановити стабільну політичну систему. Політична модернізація в Україні можлива лише за умови подолання політичної кризи, коли політична еліта отримає підтримку «знизу» і «ззовні» на кардинальні політичні реформи.

Висновки

Рухливість політичного життя властива сьогодні всім країнам: менше — слаборозвинутим, більше — провідним. Навіть тим країнам, які вважаються найбільш заможними, стабільними, з усталеними демократичними традиціями. Але найбільш нестійкими політичні відносини, природно, є там, де відбулося проголошення державної незалежності, формується політична система, а отже, демократичні перетворення здійснюють лише перші кроки, досить часто навмання, методом спроб і помилок.

Дослідження, аналіз та прогноз тенденцій швидкоплинних політичних процесів завжди і всюди є складними. Ця думка може здатися тривіальною, бо всяке пізнання явищ і речей відзначається складністю. Але пізнання явищ, яким властивий динамізм, значно складніше, ніж вивчення відносно сталих речей. Особливі труднощі чекають дослідників політичного життя в країнах, де тільки-но почалося становлення іншої, порівняно з минулим, політичної системи.

За наших умов усвідомлення політичних процесів вимагає від науковців не лише об'єктивного, позбавленого партійних пристрастей, всебічного відображення політичного життя, а й постійного, день за днем, місяць за місяцем, систематичного фіксування змін у політиці. Бо тільки так за безліччю поверхових, несуттєвих фактів та епізодичних політичних вчинків можна віднайти справжні тенденції розвитку політичного життя країни.

Список використаної літератури

1. Журавсъкий В. С. Політична система України: проблеми становлення і розвитку (правовий аспект). — К., 1999,- 112 с.

2. Костецька І. О. Інститут президентства в Україні: становлення і функціонування / теоретико-правовий аналіз. — К., 2003. — 496 с.

3. Паламарчук В. М., Литвиненко О. В., Янішевський С. О. Трансформація демократії та пошук стратегії суспільно-політичного розвитку України: Монографія. (Серія «Стратегія політики і політичний аналіз»). — Вип. 7. — К., 2003. — 120 с

4. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / Редкол.: Ф.М. Рудич (голова) та ін. - Парламентське видавництво, 1998. - 352 с.

5. Сухонос В. В. Динаміка сучасного державно-політичного режиму в Україні: антиномія демократизму і авторитаризму: Монографія. — Суми, 2003. — 336 с

6. Некряч А. І. Місцеве самоврядування — рівнозначна складова політичної системи суспільства // Держава і право. 36. наукових праць. Юридичні і політичні науки. — Вип. 20. — К., 2003. — С 494—499.

7. Бойко О. Еволюція суспільних поглядів та процесів: від ідеї оновленого Союзу до проголошення незалежності України (січень—серпень 1991 р.) // Людина і політика. — 2001. — № 4 (16). — С 38.

8. Тацій В., Тодика Ю. Проблеми становлення сучасного конституціоналізму в Україні // Право України. — 2001. — № 6. — С 3.

9. Нагарна Л. П. Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії. — К., 1998. — С 195—196.

10. Формування якісно нової політичної системи в Україні:влада,партії,суспільство // Трибуна. - 2000. - № 3-4 . - C. 13-15