Політична думка Київської Русі

Вступ

Найдавніші писемні пам'ятки, які залишили нам наші предки і які дійшли до сучасних поколінь українців, датуються X—XI століттями. Це означає, що вони майже на чотири тисячоліття молодші за перші тексти Стародавнього Єгипту та Шумеру, на 2,5—3 тисячі років — за індійські «Веди», китайські «Шуцзін» і «Шіцзін», закони Хаммурапі з Вавилону, на півтора-два тисячоліття — за «Іліаду» та «Одіссею», Біблію й «Авесту», праці Конфуція, Каутільї, Платона й Аристотеля, і на тисячоліття — від політичних ідей Цицерона та вчення Ісуса Христа.

Наші пращури пройшли тривалий шлях розвитку: від стихійного кочівництва та матріархату до патріархату, племінних утворень, язичницьких культів і первісної військової демократії. Українські землі знали високу еллінську полісну культуру, римські традиції, «демократичні» царства скіфів, державні об'єднання протоукраїнських слов'янських племен. На формування первинних політичних процесів впливали готи, гуни, алани, авари, хозари, варяги, угри, печеніги, половці та інші народи. Київське князівство, яке виникло в середній течії Дніпра на межі VIII—XI століть, згодом стало політичним центром величезної імперії — Руської (Київської) держави.

На межі XII—XIII століть естафету національного державотворення перейняла Галицько-Волинська земля. Проте в середині XIV століття, не витримавши натиску численних зовнішніх ворогів, вона на шість століть втратила зв'язок із материзною, перетворившись на поневолену провінцію Польщі, Угорщини чи Австрії.

1. Еволюція політичних ідей Київської Русі

Основою світогляду духовних мислителів Київської Русі слугували Старий та Новий Заповіти, а також релігійні настанови отців церкви — Афанасія Александрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.

Завдяки священнослужителям-літописцям до нашого часу дійшли давньоруська міфологія, відомості про ключові історичні події, тексти окремих політико-правових документів світського характеру — договори Русі з Візантією X століття та «Руська правда». Ці документи закріплювали характерні для того часу політичні принципи: панування сили в державі, становий поділ суспільства на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканність приватної власності, божественне чи напівбожественне походження князівської влади. Багато норм «Руської правди», а також церковні устави Володимира Великого та Ярослава Мудрого, ґрунтувалися на біблійному П'ятикнижжі Мойсея, Еклозі — візантійському законодавчому зведенні VIII століття, Законі Судному людям — південнослов'янській версії Еклоги, та Прохіроні — візантійському зведенні законів IX століття. У церковних уставах князі добровільно обмежували власну владу, визнаючи зверхність Бога, тобто божественних і природних законів, хоча прямо про це не йшлося.

В XI столітті жили й творили засновники чернецтва в Україні-Русі та Печерської лаври — Антоній і Феодосій. Їхні духовні надбання розвивали при переробці найдавніших літописних зведень 30—40-х років XI століття ігумен Никон, диякон Нестор-літописець та ігумен Сильвестр у «Повісті минулих літ». Цей видатний твір охоплює події від біблійного потопу до започаткування християнства на Наддніпрянщині апостолом Андрієм Первозванним, від розселення народів — до політичного об'єднання слов'янських племен, їхніх перших провідників, приходу варягів та виникнення власної державності [10, c. 32-33].

Найвидатнішим політичним мислителем того часу був київський митрополит Іларіон (XI століття). У своїй праці-проповіді «Про закон і благодать» він виступив проти рабства, за мир і злагоду між народами, вважаючи їх рівними між собою, обстоював політичну самостійність Київської Русі. Іларіон відкидав закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини та закріплюють богообраність лише одного народу. Він закликав підпорядковуватися не закону, а благодаті — євангельським істинам, які скасовують рабство, прославляють доброту людини й роблять церкву вірною служницею держави та князя.

У літописаннях духовенства збереглися й інші цінні пам'ятки XI—XIII століть: «Збірник Святослава», лист Володимира Мономаха до Олега Святославича, його «Повчання дітям», послання митрополита Никифора Володимиру Мономаху, митрополита Клима Смолятича пресвітеру Фомі, «Слова» Кирила Туровського. Ці твори порушують питання політики, мистецтва державного управління, моралі та соціально-економічного становища людей. Автор «Слова о полку Ігоревім» першим на Русі висловив думку про виникнення держави на основі суспільного договору між князем і народом.

Києво-Печерський патерик (1215—1230) сповнений обстоюванням духовних цінностей. «Моління Данила Заточника» (кінець XII — початок XIII століття) закликає князів судити людей не за багатством, а за розумом, наближаючи до себе мудрих і справедливих. За впровадження високоморальних стосунків ратував у своїх повчаннях архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон Володимирський.

Галицько-Волинський літопис (1201—1292) проникнутий патріотичним прагненням єднання руських земель навколо Києва та закликом до сильної, централізованої політичної влади князів. У ньому значна увага приділяється постаті Данила Галицького, настроям боярства та міжнародним політичним відносинам Галицько-Волинської землі із сусідніми державами [11, c. 19-20].

2. Витоки політичних ідей

Княжа доба, що охоплює майже п'ять століть, посідає важливе місце в українській історії. Історики виділяють у ній два періоди від середини IX століття: Київський — до 1240 року та Галицько-Волинський — до 1349 року.

Ця могутня українська середньовічна держава простягалася майже на всій території Східноєвропейської рівнини — від Балтики до Чорного моря, від Закарпаття до Волго-Окського межиріччя. Виникнувши на рубежі VIII—IX століть із серцевиною в Наддніпрянщині, Київська Русь стала впливовим політичним об'єднанням, центром економічної та культурної консолідації східних слов'ян, швидко перетворюючись на одне з найрозвинутіших і економічно процвітаючих суспільств тогочасної Європи. Після загарбання Києва татаро-монголами та розпаду Київської Русі Галицько-Волинське князівство стало другою великою державою на українській землі. Воно об'єднало навколо себе більшість етнографічних земель колишньої Київської Русі, що не потрапили під татаро-монгольське іго, й відіграло значну роль у збереженні та примноженні державно-політичних, етнокультурних надбань і традицій давньоруської народності.

Характерною ознакою тогочасного суспільно-політичного життя було становлення й зміцнення феодальних відносин і відповідних соціальних структур. Чітко виділялися такі стани: феодали-землевласники, духовенство, дружинники, воїни, «люди» — селянство та міське населення. Звісно, в межах кожної з цих груп також відбувалася диференціація.

Важливим рубежем у духовно-культурному й політичному житті Київської Русі стало введення християнства київським князем Володимиром Великим [7, c. 21-22].

Могутня феодальна держава з усіма її атрибутами неминуче мусила шукати шляхів творення державної ідеології. У той період зі світосприйняттям і світобаченням поєднувалися мораль, право, суспільно-політичні погляди певних класів і соціальних груп. В умовах середньовіччя стрижнем ідеології була релігія.

Князь Володимир Святославович як визначний політичний діяч розумів, що розбудувати державу можна лише за умови міцної релігійної централізації. Давньоруське язичництво з його багатобожжям не могло сприяти цьому, хоча київські князі й робили такі спроби. Саме тому Володимир, відкинувши сумніви та вагання, звертається до монотеїстичної релігії, обравши християнство. Релігійна реформа Володимира остаточно утвердила християнство як державну релігію Київської Русі. Це мало важливе значення для розширення міжнародних зв'язків руської держави та входження її в коло могутніх країн раннього середньовіччя.

Отже, нова релігія як серцевина державної ідеології сприяла утвердженню політичної могутності владних структур. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній міцну ідеологічну опору. Водночас християнство вносило в життя суспільства високу культуру, увібрану зі стародавньосхідного та античного світу. «Якщо язичництво, — зазначає Р. Іванченко, — культивувало залежність людини від сил природи, страх перед нею, то християнський світогляд стверджував її владу над силами природи, вивільняв людину від поклоніння самій землі, стверджував, що за свої вчинки людина відповідає лише перед Богом».

Водночас не слід однозначно оцінювати введення християнства на Русі. Воно не залишало місця попередній духовній культурі нашого народу, столітні традиції якого відкидалися, нехтувалися й зазнавали нещадного руйнування. Християнізація Русі проходила не без боротьби та спротиву широких верств населення й охопила тривалий період. Як зазначають дослідники, народним традиціям удалося зберегти чимало своїх позицій. Нова релігія сприймалась у народі крізь призму традиційного світогляду й перероблялася відповідно до його принципів [4, c. 52-53].

3. Становлення державної ідеології

У Київській Русі політико-правова думка досягає великого розвитку. У документах, що дійшли до нас, знаходимо постановку та шляхи розв'язання найважливіших проблем: походження держави; виникнення правлячої династії; єдності й суверенності політичної влади; організації найдоцільніших форм правління (можливості й навіть необхідності обмеження влади великого князя за допомогою дружини, ради бояр тощо); законності й реалізації найвищих владних повноважень; взаємовідносин між церквою та державою; формування та обґрунтування юридичної термінології.

Важливе суспільне значення мав релігійний і філософсько-політичний твір «Слово про закон і благодать» видатного мислителя XI століття Іларіона — першого українця на престолі Київського митрополита, висвяченого на цю посаду без погодження з візантійським патріархом. Обрання його було приурочене до завершення будівництва нового центру давньокиївської митрополії — Софії й знаменувало проголошення незалежності Руської православної церкви від Константинополя. У цьому творі читаємо важливі думки про співвідношення влади й закону, про мудрість і владу, основу та межі закону не лише в релігійному, а й у конкретно-політичному аспекті. Автор звертається до «закону», «істини», «благодаті», з'ясовує їхній зв'язок і взаємодію. Виходячи з релігійно-християнського вчення, Іларіон акцентує увагу на тому, що закон роз'єднує народи, вивищуючи одні й принижуючи інші, що він свідчить про рабський стан людства. Зовсім іншою, на думку автора, є істина: вона універсальна, всеохопна й тому тотожна благодаті, яка усуває однобічність закону й, подібно до сонця, однаково світить усім людям. Істина вища за хвилинну користь, вища за саме людство: вона зміцнює «животрепетне» буття, породжує спасіння. «Законові, — пише він, — чуже уявлення про найвище благо, волю, він цілком занурений у побут, у суєту земних пристрастей, він не облагороджує, не очищає, а лише породжує підозру та ганьбу, гнів і злочини, він веселить явним, не віддаючи таємного, не дає мале, не знаючи вічного». Істину Іларіон сприймає як абсолют, ідеал людської досконалості, єдиний для всіх часів і народів, що дає змогу оцінювати дійсність і поведінку людей. Безумовно, за тих часів найвищою істиною проголошувалося вчення Христа, і лише пізнання та засвоєння його дає змогу дійти істинності буття.

Оскільки в ранньому середньовіччі теологічні й правові категорії були невіддільними, а закон тлумачився як боже веління, Іларіон проголошує, що закон є зовнішнім обмежувачем поведінки людини в суспільному бутті, а істина є розкриттям людини у високому моральному стані. Це дає змогу піднестися над законом, досягти людиною благодаті. Закон є тимчасовим явищем для людини, яке виводить її на шлях істини, волі. За Іларіоном, воля не зводиться просто до незалежності однієї людини від іншої. Це явище багатогранніше, воно передбачає, насамперед, моральну лінію поведінки й відповідальності за неї. Ми тут бачимо надзвичайно важливий для політико-правових ідей нерозривний зв'язок закону та моральних цінностей, пріоритет моральних критеріїв у поведінці людини. Іларіон одним із перших уводить до юридичної термінології поняття «правда», що включає й моральну мотивацію. Правда виступала як звід законів, право судити, карати й милувати. Слід звернути увагу ще на один важливий аспект цього документа: обстоювання рівноправності всіх християнських народів (час обраності одного народу відійшов у минуле, адже місія Христа полягає в урятуванні всіх «язиків», настав час рівності всіх перед Богом) [8, c. 39-40].

Важливим джерелом дослідження права та політико-правових відносин є судово-правові чинники того часу, що збереглися до наших днів. Відомо, що прийняття християнства зумовило поширення на Русі візантійського права, але переважно у сфері церковного законодавства. Високий ступінь розвитку політичного життя виявився у виробленні на Русі власного права та його кодифікації в першій половині XI століття у відомому зводі законів «Руська правда» («Правда Ярослава»). Цей правовий документ став важливим державотворчим джерелом у наступні часи, зокрема під час складання «Статуту Великого князівства Литовського», введеного 1629 року в Литовському князівстві, до складу якого тоді входила значна частина українських земель.

Значні кроки в розвитку та зміцненні правових основ суспільства зробив за час свого правління Володимир Мономах (1113—1125), про якого М.І. Костомаров зазначає, що це князь діяльний, сильний волею, що визначався здоровим умом серед своїх братів, «... являє собою руської історії законодавцем».

Як у «Слові...» Іларіона, так і в інших тогочасних документах, зокрема в «Повісті временних літ», «Сказанні про життя Бориса і Гліба», «Посланії» Климентія Смолятича та інших, знаходимо нові важливі історіософські концепції: про шляхи та причини розвитку людського суспільства, про історію слов'янства й, зокрема, Руської землі, обґрунтування незалежності давньоруської держави перед загрозою чужоземних загарбань, засудження міжкнязівських усобиць. Центральне місце в них належить думці про універсалізм історичного процесу людського суспільства. Це знаходимо в поглядах про «богоданість» князівської влади, яка виступає об'єднувальною основою держави, у прагненні включити історію князівства до єдиної історії землі Руської, у включенні історії слов'ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнювалася з історією людства.

Широко використовуючи образи нової релігії й принципи грецької історіографії, старокиївські мислителі відходять від християнських догматів і схем історичного процесу, за якими історія людства чи окремого народу починається з прийняттям християнського вірування. Вони значно розширюють обрії історичних знань, включивши до історичного процесу дохристиянський період як рівноцінний усій наступній історії.

Іларіон наголошує, що Київська Русь стала відомою світові не лише після прийняття християнства, що й раніше про неї знали всі чотири кінці землі, що тут князі управляють «правдою, мужністю й розумом» [6, c. 43-45].

Істотне місце в історіософських поглядах обіймає думка про самовладдя, свободу волі людини, яка оголошується однією з головних властивостей душі. На основі вчення про самовладдя людини формується концепція, що обґрунтовує уявлення про людину як активного суб'єкта дій, хоча ця активність мала ще суто релігійне спрямування. Це був значний крок уперед порівняно з міфологічною свідомістю, де колективістські основи переважали над індивідуальними, підпорядковували їх собі, норми поведінки особи визначалися традиціями й ритуалом, де весь історизм був пов'язаний з культом предків і розкритий у родових легендах та переказах.

Становлення державної ідеології та політико-правових норм було тісно пов'язане зі складними процесами в суспільному житті, відображаючи його вимоги й потреби.

Як відомо, з X по XIII століття організація Київської держави, її влада й соціальна структура зазнали великих змін. За князювання Володимира була проведена адміністративна реформа, спрямована на ліквідацію «племінного» князювання й запровадження нового адміністративного поділу країни на уділи — землі довкола найбільших міст. Очолювали адміністративно-політичну владу сини великого князя або довірені особи з великокнязівського оточення — посадники. За Володимира та Ярослава процеси централізації досягли високого ступеня розвитку. Завершується формування основних атрибутів державності, ранньофеодального апарату, відірваної від народу публічної влади, політичної й правової ідеології, писаного законодавства.

Центральне місце в суспільно-політичній думці Київської Русі належить проблемі князя та князівської влади. Як і багато інших державних інститутів ранньокласового суспільства, князівська влада формувалася з органів військової демократії. У процесі еволюції військово-політичних союзів VII—IX століть складалися умови для перетворення племінних вождів на носіїв державно-політичної влади, формувалися відповідні функціональні обов'язки. Серед них важливе значення мали військове керівництво та організація збройних походів проти ворогів.

Тогочасна література всіляко прославляла вояцьку хоробрість, бойові звитяги, нещадність до ворогів. Найвищі вимоги ставилися до князя, який мав бути особливо хоробрим, сміливим, своїм прикладом вести воїнів на супротивника. Ось як звертався Святослав до своїх воїнів напередодні битви:

І не посоромимо землі Руської.

А ляжемо тут кістьми, мертвим сорому ж немає.

А коли побіжимо, то сором нам.

І не маємо втікати, а станемо кріпко,

Я ж попереду вас піду.

До здобутків політичної думки Київської Русі слід віднести докорінну зміну поглядів на війну та її роль у суспільному житті [5, c. 46-47].

Зауважимо, що Ярослав Мудрий не любив військової справи й не прагнув розширювати свої володіння шляхом застосування військової сили. Ідея миру та мирних відносин яскраво висловлена в передсмертному зверненні Ярослава до своїх синів. Він говорив їм: «...якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, підгорне під вас ворогів ваших, і будете мирно жити, а коли будете в ненависті жити, в сварках і міжусобицях, то й самі загинете, й землю батьків та дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим, тож слухайте брат брата, живіть мирно». Рішуче засуджується війна в геніальному «Слові о полку Ігоревім». Автор розкриває причини нещасливого походу 1185 року й різко картає князів саме за схильність до міжусобної боротьби, «за готовність заради фальшивої лицарської слави завдати країні незмірних страждань і горя». Мужність, хоробрість, войовничість в авторському уявленні є не чеснотами, якими можна пишатися чи захоплюватися, а вадами, що межують зі злочином.

У системі політичної влади князя вагома роль належала судовій діяльності, основне вістря якої було спрямоване на придушення класового невдоволення, а також на регуляцію правових відносин між громадянами. За свідченнями тогочасних документів, найвищою судовою інстанцією в країні був князь. Безумовно, він, як і вся тодішня адміністративна та правова система, відстоював класові інтереси феодалів. Але в свідомості народу ще довго зберігалася повага до родоплемінної старшини, тому князя і його суд сприймали як найвищий і справедливий суд. Згідно з церковно-державною політичною доктриною, князь був утіленням божої справедливості на землі. З наростанням класових суперечностей у суспільстві ідеал справедливого суду втілювався в шануванні князівської влади, яка розв'язувала ці суперечності.

Поступово судова діяльність на місцях переходила до рук васалів, адміністрації князя й стала державною функцією. Тому виникла необхідність судової реформи, яка й була проведена Володимиром. У результаті її було розмежовано сфери юрисдикції між князем, церквою та васалами. Це було важливим елементом поділу владних відносин у політичному житті, відбрунькуванням судової влади (хоча ще й не за найвищим рівнем) від законодавчої та виконавчої. За князем залишався розгляд найважливіших кримінальних справ. Князівський суд поступово став регулятором відносин між феодалами. М. Брайчевський зазначає, що в країні не вдалося ввести смертну кару, що вже видану постанову через кілька років довелося скасувати. «Русь, — пише він, — аж до самої монгольської навали (чи не єдина середньовічна держава) не знала юридично санкціонованого вбивства як методу запобігання злочинам або покарання за них» [3, c. 28-29].

4. Легітимність князівської влади

Багато важило в політичній думці Київської Русі питання легітимності влади князя. Дослідження давньоруських уявлень про місце князя у владних системах, про сутність і межі князівської влади фактично лише починається. Найповніше про це мовиться в книжці О.П. Толочка «Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология». На основі широкого кола джерел, у тому числі іноземних, автор висловив свою точку зору щодо цієї проблеми. За його твердженням, у давньоруських поглядах на державну владу існувало дві протилежні правові концепції: колективних форм влади та влади одноосібної. Перша виявилася в існуванні київських «дуумвіратів» — співправлінні князів Ізяслава Мстиславовича й Вячеслава Володимировича, Рюрика Ростиславовича й Святослава Всеволодовича та ін. Безумовно, така форма правління могла відіграти позитивну роль за певних ситуацій. Втім, у політичній думці й політичній практиці домінує погляд на державну владу як на владу одноосібну. Першою передумовою для зайняття головного державного столу й, отже, для здійснення загальноруської влади відповідно до норм «сімейного права» був принцип «старійшинства», тобто престол посідав старший з князівської родини. «Політична думка Київської Русі XI—XIII ст., — зазначає О. Толочко, — засуджувала як прояви "самовладдя", так і спроби його встановлення особистими зусиллями, бо поставлення князя й розміри його влади цілком у руках вищих сил, і бажати, а гірше того — домагатися більшого, означало ігнорувати божі промисли, іти проти світопорядку».

Дослідники вважають, що абсолютної влади й навіть її ідеї Русь XI—XIII століть не знала. А вживані в джерелах поняття «самовладдя», «самодержавство» свідчать не про принципово іншу владу, що практикувалась у реальному житті, а лише про відступ від ідеальної норми. «Одновладдя» сприймалося як альтернативна форма правління щодо колективного, але виключно як тимчасовий стан у рамках колективного владарювання.

У давньоруських поглядах на суть державної влади домінувала думка, що суб'єктом влади й пов'язаної з нею земельної власності має бути не один якийсь князь, навіть київський, а весь князівський рід, у ставленні до якого правлячий князь виступає як тимчасовий володар. Цим поглядам відповідало й те, що правова свідомість домонгольської епохи визнавала право на державну владу, а отже, й посідання княжого столу тільки представниками одного роду — династії Рюриковичів.

Важливе значення мала концепція, згідно з якою князь уже від народження розглядався як потенційний носій державної влади й узагалі як необхідний елемент державної структури. Право князя на престол — його невід'ємна якість, якою він володіє від народження. Тому князі мали особливий статус щодо решти населення [2, c. 36-38].

У XI столітті політико-ідеологічне обґрунтування ролі одноосібної влади посилилося вже на час боротьби Ярослава Мудрого зі своїм братом Святополком за великокнязівський престол. Автор «Повісті временних літ» включив до неї традиційну доктрину, що заперечує випадковість у становленні монархічної влади. Він розглядає владу як суворо детерміноване явище: Бог дає владу кому захоче, ставить того «цесарем і князем, якого забажає».

Подібні мотиви чітко проходять у «Слові...» Іларіона, який палко відстоював монархічну тенденцію князівської влади. В єдиновладді він убачав вирішальний фактор єдності й сили держави, її територіальної цілісності, збереження національної державності. Великокнязівський централізм, на думку автора твору, це єдиний шлях подолання тенденції до роздрібнення країни, посилення удільно-феодального сепаратизму.

У пізніших документах, зокрема в «Повчанні...» Володимира Мономаха, вже значно виразнішою стає лінія на повну відповідальність монарха за долю країни. Політичні доктрини частково поєднуються з релігійними й спрямовуються на обґрунтування екстраординарного становища князівської влади. Поширюється догмат безумовної підлеглості князеві його підданих. Політичний аспект подібної доктрини зміцнював особливе становище давньоруського князя, його непідсудність ніяким органам і невідповідальність у загальноприйнятому розумінні. За вчинені дії князь ніс лише моральну відповідальність перед Богом і не підлягав нічиїм санкціям.

Тут доречним буде навести думку Ф. Енгельса про роль королівської влади в розвитку західноєвропейських країн. Він писав, що в умовах тогочасного загального хаосу вона була прогресивним елементом, виступала представником нації, яка народжувалася, до неї тяжіли молоді революційні сили бюргерства. Союз королівської влади та бюргерства, що сформувався в X столітті, нерідко порушувався конфліктами протягом усього середньовіччя, поки не здобув остаточної перемоги.

У системі політичних поглядів руської феодальної держави, формуванні владних відносин важливе місце належало представницьким установам, що мали глибокі демократичні традиції. У Київській Русі, як і в багатьох інших феодальних державах, існували відповідні структури: князівська рада, боярська рада, князівські з'їзди, собори тощо. Серед них найвпливовішою можна вважати князівську раду, становлення якої було результатом компромісу міцної державної структури з відживаючими, ще з періоду воєнної демократії, установами.

Структурою, що справляла помітний вплив на функціонування князівської влади, відносини між князем і «людьми», широкими масами селян і міським населенням, залишалося віче. Воно прийшло із сивої давнини родоплемінного суспільства. Безумовно, що «золотий вік» віча та його установ періоду Київської Русі був уже далеко в минулому. Але й не рахуватися з ним князі не могли, їхнє володарювання великою мірою залежало від волі віча. Та й серед народних мас іще досить сильною була ця традиційна установа. Відомий дослідник давньоруського суспільства В.І. Сергієвич вважає, що характер тогочасного віча визначений двома умовами: слабкістю князівської влади і всесильністю особистої волі, такої звичайної для первісного суспільства [1, c. 56-58].

Здійснюючи своє особисте право, народ, що сходився на віче, брав безпосередню участь в обговоренні й розв'язанні важливих для держави питань. Кожен учасник віча нічим не був обмежений у своїх міркуваннях і висловлюваннях. Без народного бажання віче ніколи не могло відбутися, коли б навіть скликав його князь. Компетенція віча надзвичайно широка: цей верховний орган влади міст і земель вирішував питання війни та миру, фінансів, обговорював закони, мав право «закликати князів», ставити їх на володіння, виганяти тих, які не влаштовували громаду. Звичайно, всі ці ситуації регулювалися не лише бажанням народного зібрання, а й правилами, законами, що діяли як у містах, так і в сільській місцевості, відкриваючи широкі можливості самоврядування. «У старих городах, — зазначає літописець, — були старі перекази і звички, які обмежували владу князя. Тогочасні жителі вважали владу князя нижчою від своєї вічової влади».

Отже, незважаючи на авторитет і громадську вагу князя, існування віча в добу Київської Русі обмежувало князівську владу, робило її інституцією, покликаною оберігати інтереси суспільства.

У системі регуляції політичних відносин руської феодальної держави важливе місце належало церкві. Церква і держава — дві могутні організації, що мали спільні економічні та політичні інтереси, й це робило їх союзниками. Водночас їх стосунки були позначені низкою суперечливих тенденцій.

Князь Володимир, зупиняючи свій погляд на християнстві, враховував, що в системі візантійської державності церковна влада перебувала в підпорядкованому становищі, в усьому залежала від імператора. Становище ж константинопольського монарха цілком відповідало політичним устремлінням Володимира Святославовича, а тому він спирався у своїй діяльності на практику візантійських правителів. Стосунки світської влади з церковною на Русі дістали відображення в ідеї «богоданості» князівської влади, єдиновладдя князя. У «Слові...» Іларіона князь є «єдинодержцем» своїх володінь, автор «Повісті временних літ» називає Ярослава Мудрого «самовластием» Руської землі. Отже, ми бачимо, що, як і в ранньофеодальних державах Західної Європи, так і в Русі, церковне обґрунтування монархічної влади еволюціонувало до утвердження принципу: монарх — помазаник божий.

У багатьох тогочасних документах проходить думка, що князь є самовладним правителем, який не потребує посередників ні в стосунках із підлеглими, ні в ставленні до Бога. Духівництву та церкві відводилася другорядна роль серед тих, хто служить князеві й сприяє реалізації його задумів.

Церква брала участь у виконанні державних функцій шляхом ідеологічного примусу й виправдання соціальної політики держави. У сфері її впливу перебували сімейно-шлюбні відносини, а також правотворчі функції держави, оскільки вона боролася за визнання божественності князівського законодавства. Церква освячувала карально-владні дії держави, поряд із цим у відносинах між церквою й державою, особливо в XII столітті, спостерігаємо претензію духівництва на керівну роль стосовно світської політичної влади, що ставило його в опозицію до великокнязівського престолу. Ця тенденція посилюється в умовах князівських міжусобиць і феодальної роздробленості.

Отже, український народ і його предки з найдавніших часів були автохтонами на території сучасної України. Тут у ході розвитку складних суспільних процесів відбулися великі прогресивні зрушення у формуванні політико-владних структур.

Дані про політичне життя того часу надзвичайно бідні, в них, до того ж, чимало суперечностей і перекручень, причому з'ясувати рівень цих викривлень надзвичайно складно. Осмислення генезису політичних ідей ускладнюється тим, що політична думка в ті часи ще не виділялась із загальної релігійно-теологічної свідомості, були відсутні розвинуті форми теоретичного осмислення світу. Політична наука ще не змогла сформуватися в окремий тип політичної діяльності.

В умовах існування могутньої ранньофеодальної держави — Київської Русі, яка займала гідне місце серед цивілізованих європейських народів, політичні ідеї виступали важливим чинником державотворення, регуляції суспільно-політичних відносин [9, c. 18-20].

Висновки

Для аналізу панівних суспільно-політичних ідей у Київській державі важливе значення має те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зводи законів тощо. Серед них можна назвати «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», «Остромирове Євангеліє», «Ізборник Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Климентія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

Розвиток і характер політичного мислення в добу Київської Русі зумовлений надзвичайно високим культурно-освітнім рівнем країни. Тодішні школи існували при княжому дворі, при монастирях, церквах і у приватних заможних людей, насамперед, бояр і купців. Саме життя, розвиток торгівлі, економіки, зв'язків з іншими країнами, поширення християнства вимагали вдаватися до письма, освіти, шкільництва. Освіченість була досить поширеною в різних колах суспільства: не лише серед феодалів, вищого духовенства та монахів, а й серед купців, ремісників, інших міських жителів. У дотатарську епоху Київська Русь була однією з найбільш цивілізованих держав. Княжа держава завоювала авторитет шкільної й освіченої країни, куди на навчання та виховання приїздили діти правлячих родин із країн Європи.

Особливі заслуги у сфері духовного життя мав київський князь Ярослав (1045—1054), який піклувався про розвиток освіти, науки, філософії, письменства, містобудування, архітектури, образотворчого мистецтва. За Ярослава при Софійському соборі в Києві склався вчений гурток книжників, багато було зроблено в книжковій справі, зокрема засновано першу державну книгозбірню. З великою теплотою говорить автор «Повісті временних літ» про любов Ярослава до книги, що читав він часто і вдень і вночі.

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

9. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. - 311 с.

10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.