Політологія як наука і її предмет та методи

Вступ

Політологія є невід'ємною та значущою складовою гуманітарного знання. Вона вивчає суперечності, тенденції та закономірності, що визначають політичний розвиток соціуму. Особлива увага приділяється ролі політики у сучасному світі, її місцю серед інших суспільних явищ. Розглядаються закони та категорії політичної науки, їхня специфіка та співвідношення з аналогічними елементами інших гуманітарних дисциплін. Аналізуються методи та функції політології в контексті оновлення сучасної цивілізації. Ключовим завданням є визначення ролі цієї науки у формуванні політичної культури особистості та пізнанні загальнолюдських цінностей та ідеалів. Головна мета політології полягає у встановленні критеріїв законності, справедливості та ефективності дій політичних суб'єктів, а також у створенні оптимальної моделі соціально-політичного устрою.

Політика, як сфера управлінської діяльності, є однією з ключових областей суспільного життя. Вона виступає своєрідним синтезом різноманітних типів людської активності. Основним предметом політології є дослідження тенденцій та законів розвитку політичного життя соціальних спільнот та інститутів. Важливу роль відіграє загальносоціологічний закон історичного прогресу, який впливає на виникнення та трансформацію політичних систем. Закони функціонування політики мають суттєве значення для розуміння явищ політичної дійсності.

Питання специфіки предмету політичної науки стає особливо актуальним у сучасних умовах. Існує багато підходів до його визначення, що потребує синтезу соціально-політичного, історичного, філософського, юридичного та соціологічного поглядів. Для теоретичних уявлень і політичної практики необхідним є дослідження реальних суб'єктів політичних відносин та визначення специфіки їх регулювання. Особливості світового політичного процесу також є важливим об'єктом вивчення політології.

Розділ 1. Політологія як наука. Предмет, методи, функції і категорії політології

У сучасному суспільствознавстві політична наука посідає одне з провідних місць. Така її роль зумовлена значним впливом політики на життя соціуму. Впродовж усієї історії цивілізації політика, держава та влада були ключовими елементами суспільної взаємодії, суттєво впливаючи на повсякденне існування людини. Політологія виступає загальною інтегративною наукою про політику в усіх її проявах. Вона охоплює такі складові, як політична соціалізація, політична філософія, теорія держави та права, політична географія та інші політичні дисципліни. До предмету політології входять: політичні інститути, насамперед держава, партії та групи інтересів; політична свідомість і культура; суб'єкти політики, включаючи особистість, соціальні групи, еліти та лідерів; внутрішньодержавні та міжнародні відносини, а також політичний процес.

Важливим аспектом обґрунтування наукового статусу політології є розмежування її об'єкта та предмета. Об'єкт пізнання — це все те, на що спрямована діяльність дослідника, що постає перед ним як об'єктивна реальність. Предмет дослідження конкретної науки — це певна частина об'єктивної реальності, яка розглядається лише з тієї сторони, що визначається специфікою даної науки. Інші аспекти при цьому вважаються другорядними. Саме тому науки відрізняються одна від одної тим, що навіть досліджуючи один об'єкт, кожна з них вивчає свій специфічний предмет.

Об'єктом політології виступає «політична реальність», яку також розглядають філософія, соціологія, політична психологія тощо. Проте предмет політичного пізнання не може бути тотожним об'єкту, саме він дозволяє виділити політологію в самостійну наукову дисципліну. Питання його визначення досі залишається дискусійним.

На сьогодні серед політологів немає єдиної думки щодо змісту предмета політології. Це зумовлено відмінностями національного політичного досвіду, який формував традиції дослідження політики в різних країнах. Для подолання розбіжностей у 1948 році група провідних експертів ЮНЕСКО з Америки та Європи ухвалила резолюцію, в якій пропонувався перелік проблем, що досліджуються політологією:

• Політична історія
• Політичні інститути
• Партії, групи та суспільна думка
• Міжнародні відносини

Незважаючи на це, суперечки та розбіжності тривали. Це пояснюється прагненням розділити політологію на дві самостійні дисципліни: теоретичну та прикладну. Однак у більшості випадків політологію розуміють як науку, що вивчає політичні відносини разом із супутніми політичними факторами. Відповідно до такого підходу, теоретико-змістовним ядром політології є вчення про владу, державу та взаємини людей у політичній сфері.

Слід враховувати, що політологія є інтегральною наукою, яка включає сукупність дисциплін, що відрізняються предметом, методами та підходами до дослідження політичного життя. У цьому контексті об'єкт, тобто політична реальність, виступає об'єднуючим фактором.

Політологія відповідає на численні питання, що постають перед практикою сучасного етапу розвитку нашої держави та світового співтовариства. Це наука про «політику» та «технології» політичного процесу. Вивчаючи політичне життя суспільства, вона надає знання про закономірності становлення та функціонування політичної влади, політичних відносин і діяльності, допомагає формувати навички рівноправного учасника політичного життя.

Творення нової України потребує теоретичного осмислення та надання будівничим силам наукового інструментарію для ефективного здійснення цього процесу. Без науки, що безпосередньо служить українській практиці, неможливе виконання нинішнім поколінням історичної місії — побудови вільної, демократичної, правової держави як спільності, що називається «народ України».

Основний тягар лягає на науки, покликані осмислювати політичне життя, політичні відносини та діяльність в Україні, оскільки саме з ними пов'язані реформаційні процеси. Вони є одним із найефективніших елементів української самоорганізації, за допомогою якої народ України виходить на сучасний рівень цивілізованості.

Питання рівня політизації суспільного життя та свідомості в Україні сьогодні визначене досить чітко: вони набули характеру основного соціального руху за радикальні перетворення через політику, політичну організацію, діяльність та менталітет. Факт загального підвищення політизації українського суспільства став очевидним, а стратегія кардинальних реформ через нову правову організацію суспільних відносин принципово змінила роль політики у розбудові нової України.

Отже, зміст української політології можна визначити як політичне життя українського народу в його багатонаціональній структурності, українську політичну історію в еволюційному зв'язку із сьогоденням як магістральний шлях нації, її національну та загальнолюдську сутність, творчий зміст боротьби українства за національне самоутвердження та набуття інтеграційних якостей щодо загальнолюдської цивілізації.

Предметом політології є політичне життя в цілому, з'ясування його головних компонентів, тенденцій зв'язків та змін з іншими сферами суспільного життя. Об'єкт науки визначається конкретними завданнями, що стоять перед дослідниками політики. Це ті області політичного життя, які безпосередньо вивчаються, наприклад, політичні відносини, політична система, політичні процеси тощо.

Методами називаються конкретні засоби засвоєння знань про політику. До них належать:

• загальні методи дослідження (соціологічний, культурологічний, функціональний, поведінковий, системний, інституціональний, антропологічний, порівняльний, історичний);
• загальнологічні методи (аналіз та синтез, індукція та дедукція, абстрагування та сходження від абстрактного до конкретного, поєднання історичного та логічного аналізу, уявний експеримент, моделювання тощо);
• методи емпіричних досліджень (використання електоральної статистики, анкетне опитування, теорія ігор, спостереження, аналіз документів, лабораторний експеримент).

Політологія як наука виконує об'єктивно корисні для суспільства функції:

• пізнавальна, що реалізується у процесі формування точного образу політики, виявленні основних закономірностей та тенденцій змін;
• прогностична, яка дозволяє здійснювати передбачення майбутніх політичних подій;
• практична, що реалізується як вплив на управління;
• ідеологічна, що сприяє обґрунтуванню та пропаганді політичних ідеалів, цінностей та цілей;
• культурна, яка збагачує уявлення людей про засоби досягнення політичних цілей та формує ціннісні ідеали;
• виховна, у ході якої складаються навички участі громадян у політичному процесі, необхідні в демократичному суспільстві.

Завдання політології:

• виявлення та передбачення постійності у структурі, сутності та логіці політичної поведінки;
• прояснення політичних процесів;
• наукове консультування;
• соціальне конструювання (реформування, зумовлене потребами суспільства).

Структура політології складається з:

• історії політичної думки, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне життя в різні історичні епохи;
• політичної філософії, яка формує категоріальний апарат політичної науки;
• політичної соціології, що вивчає конкретні політичні явища та процеси на основі аналізу емпіричних даних;
• політичної психології, яка досліджує політичну поведінку та її мотивацію, особливо у масових формах;
• політичної антропології, об'єктом якої є людина, що займається політикою, та умови її входження в цю сферу соціального життя.

Розділ 2. Становлення політичної науки

Політика займає особливе місце в діяльності людей з того часу, коли людство переходить від варварства до цивілізації та з'являється держава. Суспільне життя вивчають різні гуманітарні науки, кожна з яких має свій предмет дослідження. Політологія — це наука про політику та її взаємовідносини з людиною та суспільством.

Виникнення професійної політичної науки зумовлено такими основними факторами:

• суспільною потребою в раціональнішій організації державної влади, що змінює інтуїтивне розуміння проблем політики;
• загальним процесом становлення наукового пізнання світу та суспільства, що характеризується диференціацією наукового знання та інтеграцією політичного знання з іншими суспільними науками;
• формуванням політичної науки як автономної дисципліни;
• пізнанням політичних подій неполітичними засобами, що вимагало наукової рефлексії та звільнення від викривлень.

Політичне життя суспільства — це багатовікове соціальне явище. Зародження політичної думки відбулося у країнах Стародавнього Сходу: закони Хаммурапі у Вавилоні, міф Заратустри в Персії, буддизм в Індії, конфуціанство та даосизм у Китаї. У Стародавньому світі політика була частиною релігійно-філософського комплексу. Уявлення про владу та володаря формувалися на Близькому та Середньому Сході, в Стародавній Індії, Китаї та в ранній античності. Філософи античного світу заклали основи раціонального розуміння політики.

Інтерпретація влади в ранньому та середньовічному християнстві, політична філософія Візантії, східно-християнських держав, Стародавньої та середньовічної Русі. Політична ідеологія та філософія західноєвропейського середньовіччя. Церква, держава та суспільство в політичній думці Сходу та Заходу. Політичні елементи ранньохристиянських та середньовічних єресей. Історичний розвиток політичної філософії іудаїзму, індуїзму, буддизму, конфуціанства, ісламу. Становлення раціоналістичних поглядів на владу та політику.

Проблеми політики та права в епоху Відродження ознаменували новий етап у розвитку політичної думки. Відбулося протиставлення політики богослов'ю та відокремлення її від моралі. Н. Макіавеллі вважається засновником світової політичної науки, а його вчення дало початок макіавеллізму. Політичні погляди Т. Мора та Т. Кампанелли. Проблема суверенності державної влади, вчення Жана Бодена про державу. Теорія природного права Гроція, Гоббса та Спінози про природні основи політики. Проблема перетворення політики на «точну» науку.

Політичні концепції Нового часу. Д. Локк — родоначальник теоретичної системи класичного лібералізму. Т. Гоббс про походження та сутність держави. Проблеми природних прав людини та прагнення обмежити втручання в громадське життя у Джона Локка. «Розподіл влад» та політико-правовий режим у суспільстві та державі. Раціоналістична трактовка політики та влади в працях Руссо, Дідро, Гельвеція, Гольбаха. Монтеск'є та історичні, географічні, економічні та соціальні основи політики. Гуманістичні критерії політики. Філософсько-правові концепції політики класиків німецької філософії. Етичні основи права та держави в філософії Канта. Ідея «правової держави» та «вічного миру». Місце політики в «Філософії права» Гегеля. Традиціоналізм.

Ліберальна політична думка: Б. Констан, Є. Бентам, А. Токвіль та ін. Теорія насильства Л. Гумпловича. Виникнення та еволюція соціально-політичних утопій. Концепції А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є, Р. Оуена, М. Чернишевського. Виникнення та основні етапи розвитку політичної доктрини марксизму. Сутність кризи марксизму. Політичні ідеї в Російській імперії другої половини XIX ст. (О. Герцен, М. Салтиков-Щедрін, М. Драгоманов, В. Соловйов, Б. Чичерін, М. Ковалевський, М. Бердяєв, М. Грушевський, І. Ільїн).

Головні напрямки розвитку політичної науки в Україні в 40-90 pp. XX ст. Політичні концепції українського зарубіжжя (Б. Крупницький, І. Лисяк-Рудницький, Я. Пеленський). Рух українських «шістдесятників». Обґрунтування новітньої української державності: «Декларація про державний суверенітет України», «Акт про державну самостійність України», «Конституція України» 1996 р. Формування та розвиток політичних концепцій у сучасній Україні. Утвердження політології як навчальної вузівської дисципліни, розвиток фундаментальних досліджень (філософія політики та соціологія політики, конфліктологія, етнополітологія, партологія, кратологія, прикладна політологія та ін.).

Розділ 3. Політологія в системі суспільствознавства, її роль у формуванні політичних відносин в життєдіяльності суспільства

Спроби дослідити політику як суспільне явище лише в межах інших політичних наук створюють певні труднощі, пов'язані з отриманням фрагментарних знань, та унеможливлюють вивчення цілісності цього феномену. Тому більшість учених дотримується думки, що політична наука у своїй основі єдина, хоча й внутрішньо диференційована. У цьому розумінні стосовно окремих галузей політичної науки правомірно говорити про низку політичних наук, які виступають специфічними відгалуженнями єдиної політичної науки — політології.

Узагальнюючи зміст і завдання науки про політику, можна дійти висновку, що предметом політології є вивчення закономірностей становлення та розвитку взаємовідносин соціальних суб'єктів (особи, соціальних груп, політичних партій, націй, держав тощо) з приводу політичної влади, організації політичних систем в окремих суспільствах та їхньої взаємодії на міжнародній арені.

Відповідно до визначених основних розділів можна окреслити проблеми, які покликана розв'язувати політологія як наука. Серед них слід назвати: проблеми політичної влади; організації політичних інститутів; управління політичними процесами; відносин між різними суб'єктами політичної влади; відносин громадянського суспільства — держави — особи; розвитку демократії; міжнародних відносин та ін. Оскільки коло цих проблем постійно розширюється та наповнюється новим змістом, політологія як наука покликана своєчасно враховувати такі зміни та вносити їх у теорію політики та соціальну практику політичного життя.

Отже, у найзагальнішій формі політологія являє собою науку про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством. У цьому визначенні людина є суб'єктом, який започатковує дію, і, найголовніше, вона є метою цієї дії. Таким підходом об'єкт політологічного дослідження нібито звужується до аспекту політичної антропології, але в даному випадку «людина в політиці» розглядається не просто як предмет вивчення поряд з іншими (об'єктивна політична реальність, політичне спілкування, проблемне поле пізнання політичних процесів, політико-історичний процес тощо), а й є вихідною величиною, з якої починає конструюватися система знань про політичну дійсність і якою завершується, констатуючи цим свої засади, — людина як мета.

Визначення політології просто як науки про політику побудовані на принципі самодостатності політичної сфери. Система теорії будується за принципом лінійної адекватності. Тут розгорнута схема об'єктивної політичної дійсності, вибудувана на основі визначення значущості окремих її елементів щодо розгортання цілісного політичного процесу, водночас є схемою побудови системи наукових знань про цю дійсність. Лінійність дійсності: політична влада — держава — інституції — організації — відносини — політична культура — соціальні групи — людина — у такій самій схематично-лінійній формі відображається в системі конструювання теоретичного матеріалу політологічної науки: вчення про владу — державу — ... — людину. У такій адекватності вбачається об'єктивність та істинність процесу теоретичної інтерпретації політичної діяльності. Нерідко система пізнання та впорядкування теоретичних знань у політичній науці будується за принципом оберненості або логічності (а не лінійної адекватності) щодо політичної діяльності. Тоді остання вибудовує лінію: влада — держава — інституції — організації — ... — людина, з урахуванням того, що людина, приходячи в це життя, застає вже складеним увесь названий ланцюг, у який вона мусить увійти. Пізнання ж цієї дійсності, а таким чином і формування теорії щодо її трактування, є не дублюванням визначеного вище ряду на двох рівнях (практика — теорія), а логічним продовженням його або ж «згортанням» цього ланцюга у зворотному порядку, який започатковує вже людина, а далі йдуть: соціальні групи — ... — інституції — держава — влада. Причина такої оберненості у відображенні лежить у діяльнісному підході до пізнання цієї епістемологічної дійсності.

Висновок

Становлення політичної науки — політології (від грец. слів politike — державне чи суспільне діло і logos — слово) сягає в глибину віків. Є підстави стверджувати, що першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна інтерпретація божественного походження влади та держави, загалом суспільно-політичного устрою. Згодом античні мислителі Сократ, Платон, Арістотель і Полібій висунули раціональніші політичні погляди. Так, у розумінні Арістотеля політика є однією з найважливіших сфер діяльності людини, вона пов'язана з управлінням людським співжиттям у межах держави. На його думку, навіть якщо для однієї людини добробут має таке саме значення, що й для держави, важливішим і повнішим вважається все ж таки добробут держави, хоч і добробут однієї людини є бажаним і необхідним.

Історію становлення політичної науки неможливо уявити без теоретичного осмислення політологічних ідей, висунутих у працях Цицерона, Ж. Бодена, Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск'є, І. Канта, К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Парето, Г. Моски, Р. Міхельса, М. Вебера, А. Токвіля, Б. Чичеріна, М. Ковалевського, П. Новгородцева, М. Остроградського, А. Богданова, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського та багатьох інших.

Важливість проблем політичних відносин, влади та владних відносин для предмету політичної науки. Центральне місце влади та владних відносин у суспільстві. Закони і принципи розвитку політичних систем та їх елементів. Політична поведінка та пов'язані з нею проблеми цілей і засобів лідерства. Політична свідомість і політична культура як важливі фактори детермінації політичних орієнтацій і поведінки народних мас. З'ясування суті та закономірностей світової політичної еволюції міжнародних відносин. Проблеми і перспективи розвитку глобальної макроетносоціосистеми.

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник / Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп. — К.: Знання, 2004. — 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник / І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси: Видавництво ЧНУ, 2004. — 387 с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл. / Федір Кирилюк. — К.: Академія, 2003. — 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х.: ХНЕУ, 2004. — 340 с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник / Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Миколи Обушного; КНУ ім. Т. Г. Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник / Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп. — К.: Фирма «ИНКОС»: Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник / Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: ВД «Ін Юре», 2006. — 519 с.

9. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти / Укл.: В. М. Піча, Н. М. Хома; Наукова ред. В. М. Пічі. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 311 с.

Політична система. Державо-політична система

Держава — це організація політичної влади, і як організація політична вона є одним із компонентів усієї сукупності політичних відносин та інституцій, які виникають і функціонують у суспільстві та складають його політичну систему.

Політична система суспільства — це система політичних явищ, які існують у соціально неоднорідному суспільстві. Вона являє собою впорядковану сукупність державних, політичних, громадських організацій та інститутів, сферу політичного життя суспільства. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним ладом, формою правління, типом держави, характером політичного режиму, політико-ідеологічними та культурними відносинами, політико-правовим статусом держави, історичними та національними традиціями політичного устрою.

Згідно із загальною теорією систем, елементами політичної системи вважаються її невід'ємні та взаємозв'язані складові. Наявність кожної з них необхідна для існування та функціонування системи, досягнення її цілей. Такі елементи системи називаються підсистемами, кожна з яких водночас є й окремою системою. Оскільки кожна підсистема має складні внутрішні зв'язки та будову, то стосовно її власних складових використовується термін «елементи системи».

У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири основні групи елементів: політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виокремлюються інституціональна (або організаційно-інституціональна), регулятивна, функціональна та комунікативна підсистеми політичної системи.

Інституціональну підсистему політичної системи складають політичні інститути — формалізовані явища та процеси політичного життя суспільства, до яких належать як самі політичні установи — держава та її структурні елементи (парламент, уряд тощо), політичні партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування тощо, так і процеси їх упорядкованого функціонування. Інституціональна підсистема виступає основоположною як щодо політичної системи суспільства в цілому, так і стосовно її окремих складових. Це зумовлено тим, що саме вона є джерелом усіх найважливіших зв'язків, які виникають у межах політичної системи. Інституціональна підсистема визначає характер норм, які регулюють ці зв'язки. Саме стосовно неї політичні ідеї, погляди, уявлення, теорії виконують службові функції.

Політична система являє собою одну з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною. Центральне становище політичної системи визначається організаційною та регулятивно-контрольною роллю самої політики. Політична система суспільства визначається формою держави, її соціальним ладом, класовою природою, формою соціально-політичних відносин (стабільні чи ні, конфліктні чи консенсусні), політико-правовим статусом держави та іншими факторами.