Політекономія: теорія та практика

1. Теорії вартості

Визначення цінності товару — у матеріальній формі, як послуги чи інформації — є одним із ключових завдань економічної науки. Над його розв'язанням працювали представники різних шкіл і напрямів упродовж усієї історії розвитку людства. Існує чимало підходів до трактування цінності, кожен із яких спирається на певну теоретичну базу. Серед найпоширеніших вирізняють теорії трудової вартості, граничної корисності, попиту та пропозиції, факторів виробництва, а також інформативну теорію.

Трудова теорія вартості. Підхід, що ґрунтується на визначенні цінності через кількість вкладеної праці, отримав назву вартісного, а відповідна теорія — вартісної. Фундаментальні засади цього вчення заклали англійські економісти В. Петті, А. Сміт та Д. Рікардо. Найповнішого розвитку вона набула в працях К. Маркса. Досліджуючи еволюцію форми вартості, він довів, що вона, хоча й існує реально, безпосередньо не сприймається, а виявляється лише через мінові відносини. Товар набуває форми вартості тільки у зіставленні з іншими товарами. Світова економічна думка знає й інші теорії вартості: одні зосереджували увагу на витратах, інші — на кінцевих результатах виробництва.

Окрім трудової вартості, до «витратних» концепцій належать теорія витрат виробництва та теорія трьох факторів виробництва. Прихильники теорії витрат виробництва (Р. Торренс, Н. Сеніор, Дж. Мілль) вважали витрати виробництва основою мінової вартості та цін, стверджуючи, що нова вартість формується не лише живою, а й минулою, уречевленою працею.

Французькі економісти першої половини ХІХ ст. Ж. Б. Сей і Ф. Бастіа пояснювали формування вартості у процесі виробництва як результат витрат трьох основних факторів: праці, капіталу та землі. Усі вони, на їхню думку, беруть рівноправну участь у створенні вартості. Кожен фактор «створює» відповідну частину вартості: праця — заробітну плату, капітал — відсоток, а земля — ренту.

Теорія граничної корисності. Ця теорія визначає основою цінності товару ступінь корисного ефекту, який він приносить споживачу. Напрям виник в останній третині ХІХ століття. Найвідомішими представниками були У. Джевонс, А. Маршал, К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, Д. Кларк. Головна ідея полягає в тому, що зведення вартості лише до витрат (праці чи праці, землі, капіталу) є неприйнятним, оскільки не враховує корисність товару. Вартість, на їхню думку, визначається суб'єктивною граничною корисністю останньої реальної одиниці певного блага.

Наприклад, якщо є певний обсяг матеріальних благ, то перша одиниця задовольняє найбільш настійну потребу, друга — менш суттєву, третя — ще меншу, і так до повного насичення. Остання одиниця блага, що задовольняє найменшу потребу, і становить граничну корисність. Скажімо, людину мучить спрага: перша склянка води вгамовує найсильнішу потребу, друга — меншу, а третя повністю задовольняє потребу у воді. Саме третя склянка і є граничною корисністю, оскільки більше потреби у воді людина не відчуває.

Корисність блага полягає у здатності задовольняти потреби, і в міру їх задоволення вона знижується. Кожна наступна одиниця блага, що задовольняє найменш суттєву потребу, визначає граничну корисність. Саме вона формує цінність товарів і, зрештою, їх ринкову ціну.

На основі поняття граничної корисності обґрунтовуються такі категорії, як граничні витрати, граничний дохід тощо. Ці терміни широко застосовуються у граничному аналізі. Він базується на тому, що в основі будь-якого економічного рішення лежить вибір. Той, хто приймає рішення, зіставляє додаткові витрати з отриманим доходом. Додаткові витрати здійснюються в межах граничного доходу.

Теорія попиту і пропозиції. Представники цього напряму вважають, що реальна цінність товару дорівнює фактичній ціні, яка встановлюється на ринку під впливом попиту та пропозиції. Попит і пропозиція відображають реальний стан ринкової економіки, де протистоять інтереси покупців і продавців. Способом розв'язання цієї суперечності є формування ринкових цін, що веде до встановлення рівноваги між попитом і пропозицією, а отже, до відтворення стимулів економічних суб'єктів виробляти й купувати товари. Така ситуація досягається при цінах і обсягах, коли обсяг попиту відповідає обсягу пропозиції. Саме за цих умов утворюється ціна рівноваги. Розвиток сучасної технологічної революції, соціалізація виробничих процесів, перетворення інформації на домінуючий об'єкт власності та основний ресурс виробництва, що втілює переважно витрати інтелектуальної робочої сили, привели до появи й поширення серед західних дослідників інформаційної теорії вартості.

Сьогодні в США, наприклад, на інформативний сектор економіки працюють 55 відсотків усіх зайнятих. Головним джерелом вартості стають не психофізичні зусилля робітника, а насамперед його інтелектуальний потенціал, знання та досвід.

Згідно з інформаційною теорією вартості, домінуючим типом у структурі суспільної праці є не структурно розчленована, а цілісна, переважно інтелектуальна, озброєна науковими знаннями праця. «Якщо знання у своїй системній формі, — пише один із засновників цієї концепції Д. Белл, — застосовуються у практичній переробці існуючих виробничих ресурсів, то можна сказати, що саме вони, а не праця, виступають джерелом вартості».

Розглянуті теорії не варто протиставляти, адже кожна з них відображає різні сторони економічного життя, і всі вони впливають на цінність. Більше того, практика довела, що цінність товару інтегрує в собі різноманітні фактори, зокрема витрати живої й уречевленої праці, ступінь корисного ефекту, попит і пропозицію [9, c. 117-119].

2. Антимонопольна політика держави

Антимонопольне законодавство іноді називають «малою конституцією» ринкової економіки. Саме воно встановлює правила поведінки на ринку, захищає підприємців від антиконкурентних дій суб'єктів ринку, сприяє формуванню ринкового середовища та його головної рушійної сили — конкуренції.

У 90-х роках в Україні активно розвивалася система антимонопольного регулювання. Завдяки процесам демонополізації, що здійснювалися шляхом ліквідації та поділу державних монопольних утворень, рівень монополізації економіки знизився. Так, питома вага монополізованих товарних ринків у 1998 р. порівняно з 1994 р. зменшилась у машинобудуванні з 97,7% до 14,2%, у хімічній та нафтохімічній промисловості — з 61,9% до 9,7%, у галузях чорної та кольорової металургії — з 44,9% до 9%.

Загалом на початку 1999 р. до переліку підприємств, що займають монопольне становище на загальнодержавних ринках, було включено 372 суб'єкти господарювання, які діяли на 579 товарних ринках (на 1.01.1997 р. — відповідно 506 і 753).

Крім того, з 1998 р. у машинобудуванні та металообробці на ринках 152 товарних груп (6,6% від загальної кількості) монопольне становище було близьким до абсолютного.

У хімічній та нафтохімічній промисловості абсолютно монополізованими були ринки 53 товарних груп (8,4% від загальної кількості), у чорній та кольоровій металургії — 19 ринків (2%), у галузях будівельного комплексу — чотири підприємці були абсолютними монополістами.

Абсолютно монополізованими були ринки м'ятного ефірного масла, риболовних сіток, сириці, амінокислот, стрептоміцин-сульфату, поліакрилату, племінних бджіл закарпатської породи, послуг комунального обслуговування сільського населення тощо.

На 1.01.1999 р. на регіональних ринках монопольне становище посідали 3014 суб'єктів господарювання, що діяли на 887 ринках.

Використовуючи монопольну владу, фірми перешкоджають конкуренції, завищують ціни на продукцію, диктують умови тощо. Для запобігання монопольним зловживанням і сприяння ефективному функціонуванню ринку у світі сформувалося антимонопольне законодавство. Перший антимонопольний (антитрестівський) закон — так званий закон Шермана — був прийнятий у США у 1890 р. як відповідь на негативні явища в економіці, пов'язані з існуванням трестів. Пізніше закон Шермана було доповнено й уточнено в законах про Федеральну торгову комісію, законі Клейтона та інших.

У США величина ринкової частки фірми, яку слід вважати критерієм монополізації, законом не встановлена. Однак у судовій практиці з 1945 р. монополізацією ринку товару чи послуги вважається ринкова частка, що дорівнює або перевищує 60%. Водночас сама по собі значна ринкова частка не розглядається американськими суддями як єдиний аргумент для розпуску великої корпорації. Потрібно, щоб така корпорація поводила себе антиконкурентно. Крім того, практика антитрестівського законодавства виробила низку критеріїв, якими суди керуються перед тим, як порушити справу про звинувачення корпорації в монополізації ринку, зокрема:

• компанія не є новатором;
• велика ринкова частка не є наслідком вищої майстерності або відмінного прогнозування;
• велика ринкова частка не є результатом великомасштабного виробництва;
• фірма отримує надмірно великий прибуток;
• розслідування справи не приведе до істотного зниження вартості акцій корпорації.

З урахуванням ринкової частки фірми, її поведінки на ринку, наведених та інших критеріїв суд у разі необхідності може ухвалити рішення про ліквідацію монополії.

За прикладом США в інших країнах світу також ухвалювали антимонопольні закони. У Європі антимонопольні норми вперше запровадили у Франції, а згодом в інших країнах — Італії, Бельгії, Великій Британії, Німеччині тощо.

Законодавство різних країн підходить до визначення антиконкурентної діяльності неоднаково. У Німеччині, наприклад, підприємство вважають монополістом, якщо воно контролює третину ринку певного продукту, у Франції — чверть ринку. В усіх європейських країнах діють спеціальні державні органи, які стежать за дотриманням норм антимонопольного законодавства. У Німеччині, Австрії, Нідерландах, Великій Британії, Швеції суб'єкти господарської діяльності зобов'язані повідомляти відповідні державні органи про всі угоди, які можуть обмежити конкуренцію. У Франції, Бельгії, Швейцарії законодавство передбачає обов'язкове повідомлення про такі угоди лише у випадках, коли справа стосується заінтересованої сторони чи державного органу, що контролює дотримання антимонопольного законодавства [13, c. 135-137].

Антимонопольне законодавство Японії ґрунтується на Законі «Про заборону приватної монополії та забезпечення чесних угод». Мета цього документа — поставити поза законом приватну монополію, нечесне укладання угод, незаконне обмеження виробництва, спонукати до справедливої вільної конкуренції та розвивати підприємницьку діяльність. В Японії монопольним (домінуючим) визначається таке становище на ринку, коли частка одного постачальника перевищує 50%, а частка двох — 75%.

У європейських країнах найпоширенішими видами зловживань, пов'язаних із монопольним становищем фірм, є такі:

• практика призначення великих знижок із ціни на великі партії продукції. Малі фірми не в змозі постачати на ринок такі партії й тому не витримують конкуренції;
• практика призначення знижки з ціни покупцям, які закуповують велику частину потрібної їм продукції у монополіста. Ці знижки «за лояльність» по суті ліквідовують конкуренцію;
• практика підписання контрактів, у яких на партнера накладаються додаткові зобов'язання, що не мають прямого стосунку до предмета контракту. Наприклад, рішення люксембурзької телекомпанії «Телемаркетинг» припинити прийом коротких рекламних оголошень із вказівкою на номери телефонів, якщо ці номери в Бельгії не обслуговуються її дочірньою компанією;
• практика відмови монополіста постачати свою продукцію фірмам, які її потребують, є давніми клієнтами і дотримуються правил торгівлі.

У лютому 1992 р. було прийнято Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». У 1993 р. Верховна Рада України ухвалила також Закон «Про Антимонопольний комітет України». Порядок розгляду справ Антимонопольним комітетом (АМК) визначають Тимчасові правила розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затверджені у 1994 р.

З 1.01.1997 р. введено в дію Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції», спрямований на встановлення, розвиток і забезпечення торгових та інших чесних звичаїв ведення конкуренції при здійсненні підприємницької діяльності в умовах ринкових відносин.

Захист конкуренції у підприємницькій діяльності передбачено статтею 42 Конституції України, яка проголошує:

1. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності.
2. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція.
3. Види і межі монополії визначаються законом.

Деякі норми антимонопольного законодавства містять інші закони України. Серед них: Закон України «Про підприємства в Україні», який, наприклад, у статті 3 містить норми щодо об'єднань підприємств; Закон України «Про приватизацію державного майна», який містить норми щодо проведення приватизації державних підприємств-монополістів, об'єднань підприємств тощо. Закон України «Про видавничу справу», наприклад, передбачає проведення державної політики у вказаній галузі на принципах дотримання свободи, протидії монополізації. Загалом норми антимонопольного законодавства містять близько 100 законів України з питань регулювання економічної діяльності.

Законодавство України визначає фірму монополістом, коли її частка на ринку певного продукту перевищує 35%. Ця цифра для окремих виробництв може бути знижена Антимонопольним комітетом. Закон ураховує три групи порушень антимонопольного законодавства: 1) зловживання монопольним становищем на ринку; 2) неправомірні угоди, спрямовані на монополізацію та обмеження конкуренції; 3) дискримінація підприємств органами влади та управління.

За порушення антимонопольних норм у законі передбачені такі форми відповідальності:

• майнова — у вигляді штрафу, який накладають на підприємців — юридичних осіб; розмір штрафу залежить від виду порушення. Застосовують також стягнення з прибутку, отриманого внаслідок порушення антимонопольного законодавства, та відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем;
• оперативно-господарські санкції — примусовий поділ фірми, позбавлення ліцензії, заборона виходу на зовнішній ринок.

Антимонопольний комітет може встановлювати штрафи за ухилення від виконання чи за несвоєчасне виконання його рішень.

Наприкінці 90-х років основними видами порушень антимонопольного законодавства України були зловживання монопольним становищем і недобросовісна конкуренція, а головними порушниками — суб'єкти природних монополій та представники органів державної влади.

Розподіл штрафів за видами порушень мав такий вигляд: зловживання монопольним становищем — 64,5%; недобросовісна конкуренція — 6%; неправомірні угоди — 2%; дискримінація органами державної влади — 0,5%; неподання інформації та невиконання рішень АМК — 27%.

Практика застосування чинного антимонопольного законодавства показала, що через недоліки в нормативно-правовій базі воно поки що не забезпечує належного запобігання монопольним зловживанням. Згідно з програмою «Україна-2010», здійснюватимуться заходи щодо вдосконалення антимонопольного законодавства з метою забезпечення ефективного державного впливу на розвиток конкуренції [5, c. 173-175].

3. Як розміщення ресурсів фірми пов'язане з цілями, яких вона намагається досягнути?

Оптимальне розміщення ресурсів у галузі між окремими фірмами досягається тоді, коли галузь випускає максимально можливий обсяг продукції й неможливо перерозподілити ресурси так, щоб збільшити випуск і знизити витрати.

Кожна фірма галузі купує ресурси, керуючись правилом оптимального використання ресурсів, яке включає в себе і правило мінімізації витрат на заданий обсяг продукції.

Оскільки всі фірми галузі купують ресурси на конкурентному ринку ресурсів за єдиною рівноважною ціною, то для кожної з фірм галузі ця умова однакова. Якщо всі фірми мінімізують свої витрати, гранична норма технологічної заміни стає однаковою для всіх фірм.

За умови рівності в жодної з фірм не буде стимулу купувати додаткові ресурси, щоб покращити їх співвідношення з метою мінімізації витрат. Це означає, що в галузі ресурси розміщені й використовуються ефективно за Парето.

Правило оптимального співвідношення ресурсів включає в себе також правило граничного випуску, за яким конкурентні фірми визначають оптимальний обсяг виробництва для максимізації прибутку.

Коли всі фірми галузі вироблятимуть товари з однаковими граничними витратами, не знайдеться способу перерозподілити загальний обсяг виробництва між фірмами так, щоб зменшити витрати галузі в цілому. При цьому в довгостроковому періоді всі фірми вироблятимуть продукцію з мінімальними витратами.

Міжгалузева ефективність розподілу ресурсів встановлюється, коли всі фірми в усіх галузях досягають ефективності у виробництві. Оскільки всі виробники, незалежно від того, в якій галузі вони здійснюють виробництво, на конкурентному ринку ресурсів купують ресурси за одними й тими ж рівноважними конкурентними цінами, то граничні норми технологічної заміни повинні бути рівними для всіх фірм усіх галузей [10, c. 258-259].

Тести

1. Яке з наведених положень не має відношення до визначення економічної теорії:

а) ефективне використання ресурсів;
б) необмежені економічні ресурси;
в) максимальне задоволення потреб;
г) рідкість блага;
д) матеріальні і духовні потреби.

Існує багато сучасних визначень поняття «економічна наука». Серед них головними є ті, що визначають її як науку, яка вивчає: 1) умови та форми, за яких відбуваються виробництво й обмін і відповідний розподіл продуктів між людьми, шляхи вирішення проблеми організації споживання і виробництва; 2) проблеми використання обмежених виробничих факторів (землі, праці, устаткування, технічних знань), а також фінансових ресурсів для виробництва та розподілу продуктів між членами суспільства; 3) закономірності руху цін, грошей, норми відсотка, капіталу і прибутку для вироблення державою відповідної політики впливу на економічне життя тощо.

2. Яке твердження викривляє сутність товарного виробництва:

а) товарне виробництво існує тільки при наявності поділу праці;
б) товарне виробництво передбачає виробництво продукту для задоволення потреб самого виробника;
в) товарне виробництво неможливе без обміну продукту;
г) товарне виробництво передбачає виробництво продуктів, яких потребують інші люди.

Основні загальні ознаки товарного виробництва не залежать від специфіки економічної системи. До них належать: суспільний поділ праці; економічна відособленість виробників; еквівалентність відносин; ринковий зв'язок між виробниками і споживачами; визнання суспільного характеру праці через ринок; здійснення економічних процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі-продажу; виробництво для обміну і в розрахунку на вигоду; конкуренція. Серед них також відкритість системи відносин, існування таких категорій, як товар, вартість, мінова вартість тощо, і законів товарного виробництва та обігу. Ці ознаки мають такий самий об'єктивний характер, як і товарне виробництво та обіг.

3. Недоліками одноосібного підприємства не можна вважати:

а) обмеженість фінансових ресурсів;
б) необмежену відповідальність;
в) відносно невеликий обсяг господарського обороту;
г) відсутність потенційного виграшу від спеціалізації в управлінні підприємством.

Водночас одноосібна форма підприємництва має й певні недоліки.

По-перше, окремий підприємець не в змозі організувати велике виробництво, оскільки його фінансові можливості обмежені. Закуповуючи ресурси невеликими партіями, він змушений платити вищу ціну за них. Обмежений він і в отриманні всієї можливої економії від масштабу виробництва. Усе це обертається вищими витратами виробництва, що знижує конкурентоспроможність малого підприємства.

По-друге, виконання однією людиною різних функцій — управлінської, постачальницької, фінансової, маркетингової і кадрової — знижує ефективність управління загалом через надмірне навантаження та нестачу знань. Залучення до вирішення цих завдань сторонніх осіб або організацій знижує мотивацію і розосереджує відповідальність, що небажано для підприємця. Однак найбільшим недоліком індивідуальної форми підприємництва є повна господарська відповідальність підприємця, яка робить його ніби заручником своєї «справи», адже у правовому відношенні підприємець відповідає не лише активами підприємства, а й усім своїм майном, і в разі несприятливих для справи обставин може його позбутися. Ризик дуже високий, і це стримує новаторські можливості індивідуального підприємця.

Проблеми, що стоять перед індивідуальним підприємцем — обмеженість ресурсів і високий ризик, — можуть бути певною мірою подолані за допомогою організації товариства. Товариство (партнерство) — це об'єднання закритого типу з обмеженим числом учасників, що здійснюють спільну діяльність на основі пайової власності й беруть безпосередню участь в управлінні.

Список використаної літератури

1. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник / Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 651 с.

2. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник / Степан Дзюбик, Ольга Ривак. — К.: Знання, 2006. — 481 с.

3. Дратвер Б. Економічна теорія: Навчальний посібник / Борис Дратвер, Наталія Пасічник; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В. К. Винниченка. — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. — 256 с.

4. Економічна теорія: Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.

5. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В. Д. Базилевича. — 3-тє вид., доп. і перероб. — К.: Знання-Прес, 2004. — 615 с.

6. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич, Надія Гражевська; За ред. В. Д. Базилевича. — 6-те вид., доп. і перероб. — К.: Знання-Прес, 2007. — 719 с.

7. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник / Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук; Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. — К.: Атіка, 2001. — 343 с.

8. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій / Богдан Лановик, Микола Лазарович. — 6-те вид., стереотип. — К.: Вікар, 2006. — 405 с.

9. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 624 с.

10. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г. Н. Климко. — 5-те вид., виправлене. — К.: Знання-Прес, 2004. — 614 с.

11. Основи економічної теорії: Навчальний посібник / В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. — К.: Інститут аграрної економіки, 1999. — 466 с.

12. Основи економічної теорії: Навч. посібник / Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.

13. Основи економічної теорії: Підручник / В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко та ін.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. — К.: Алерта, 2005. — 510 с.

14. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. — К.: Кондор, 2003. — 491 с.

15. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник / С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. — 3-є вид., перероб. і доп. — Вінниця: Тезис, 2003. — 340 с.

16. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник / Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП. — К.: МАУП, 2005. — 323 с.