Політекономіка

1. Сутність відтворення та його різновиди

У період становлення ринкових відносин одним із ключових питань діяльності підприємств стає підвищення ефективності застосування основних засобів. Саме від розв'язання цієї проблеми залежить фінансове становище компанії та її здатність конкурувати на ринку.

Під основними засобами розуміють матеріальні цінності, які використовуються у виробничому процесі підприємства протягом більш ніж одного календарного року з моменту введення в експлуатацію, а також предмети, вартість яких перевищує 500 гривень за одиницю (за ціною придбання). До їх складу входять як виробничі, так і невиробничі основні засоби.

Не відносяться до основних засобів наступні категорії:

1. предмети, термін служби яких не перевищує одного року, незалежно від їх вартості;
2. предмети вартістю до 500 гривень за одиницю (за ціною придбання), незалежно від терміну їх використання. Варто зазначити, що граничну вартість таких предметів може змінювати Міністерство фінансів України;
3. спеціальні інструменти та пристосування, що використовуються підприємствами серійного чи масового виробництва для виготовлення певних виробів або індивідуальних замовлень, незалежно від їх вартості;
4. спеціальний одяг, взуття та постільні речі, незалежно від їх вартості та терміну служби;
5. формений одяг, що видається працівникам підприємства, незалежно від вартості та терміну служби.

Виробничі основні засоби — це частина основних засобів, яка бере безпосередню участь у виробничому процесі протягом тривалого часу, зберігаючи при цьому свою натуральну форму. Їх вартість переноситься на готовий продукт поступово, частинами, у міру використання. Оновлення таких засобів відбувається завдяки капітальним інвестиціям.

Невиробничі основні засоби — це житлові будинки та об'єкти соціально-культурного й побутового призначення, які не задіяні в господарській діяльності та перебувають на балансі підприємства.

На відміну від виробничих, невиробничі основні засоби не беруть участі у створенні продукту і не переносять на нього своєї вартості. Їх відтворення здійснюється виключно за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства. Хоча вони й не впливають безпосередньо на обсяги виробництва, їх збільшення сприяє покращенню добробуту працівників, що в кінцевому підсумку позитивно відображається на продуктивності праці та результатах діяльності підприємства.

Залежно від виробничого призначення, основні виробничі засоби поділяються на такі групи:

• А. Будівлі та споруди.
• Б. Передавальні пристрої.
• В. Машини та устаткування, зокрема:
  • робочі машини та устаткування;
  • вимірювальні та регулюючі прилади;
  • лабораторне устаткування;
  • обчислювальна техніка;
  • транспортні засоби.
• Г. Виробничий і господарський інвентар.
• Д. Інші основні засоби.

Співвідношення між окремими групами основних виробничих засобів формує їх структуру. Покращення цієї структури, особливо збільшення частки активної частини, сприяє зростанню обсягів виробництва, зниженню собівартості продукції та збільшенню грошових нагромаджень підприємства.

На рис. 1 представлено склад основних виробничих засобів підприємства.

Для розрахунку амортизаційних відрахувань основні засоби класифікують за групами:

• Група 1 — будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої;
• Група 2 — автомобільний транспорт та запчастини до нього; меблі; побутові електронні, оптичні та електромеханічні прилади й інструменти, включаючи комп'ютери та інші машини для автоматичної обробки інформації; інформаційні системи; телефони, мікрофони та рації; конторське обладнання та приладдя;
• Група 3 — інші основні засоби, що не увійшли до груп 1 і 2, зокрема робочі машини й устаткування, вимірювальні та регулюючі прилади.

Для підприємства важливо, в яку групу основних засобів вкладати кошти. Воно зацікавлене в оптимальному збільшенні питомої ваги машин та устаткування, тобто активної частини, яка безпосередньо обслуговує процес виробництва та визначає виробничі потужності.

Зрозуміло, що для нормальної роботи активних елементів необхідні будівлі, споруди та інвентар, які становлять пасивну частину основних засобів.

Структура основних виробничих засобів суттєво відрізняється в різних галузях. Наприклад, у промисловості України найвища частка будівель у загальній вартості основних засобів спостерігається в легкій та харчовій промисловості (близько 44%); споруд — у паливній (17%); передавальних пристроїв — в електроенергетиці (32%); устаткування та робочих машин — у машинобудуванні (45%).

На структуру основних виробничих засобів впливають такі фактори, як рівень автоматизації та механізації, спеціалізації та кооперування, а також кліматичні й географічні умови розміщення підприємств. Кожен із них має свій вплив. Покращити структуру можна шляхом оновлення та модернізації обладнання, ефективнішого використання виробничих площ (встановлення додаткового обладнання на вільних територіях) та ліквідації зайвого й малоефективного устаткування.

Відтворення основних виробничих засобів — це процес їх безперервного оновлення, який може бути простим або розширеним.

Просте відтворення передбачає заміну окремих зношених частин або старого обладнання на аналогічне, тобто відновлення попередньої виробничої потужності в тому самому обсязі.

Розширене відтворення, своєю чергою, означає кількісне та якісне збільшення діючих основних засобів або придбання нових, які забезпечують вищий рівень продуктивності.

Процес відтворення має характерні особливості:

1. вартість основних виробничих засобів переноситься на продукцію поступово;
2. під час відтворення одночасно відбувається рух як споживної вартості, так і вартості;
3. завдяки амортизаційним відрахуванням відбувається нагромадження в грошовій формі частково перенесеної вартості;
4. основні засоби поновлюються в натуральній формі протягом тривалого часу, що дозволяє маневрувати коштами амортизаційного фонду.

Кругооборот основних виробничих засобів у процесі господарської діяльності проходить три стадії.

На першій стадії відбувається продуктивне використання засобів та нарахування амортизації. У процесі експлуатації засоби зношуються, і сума зносу стає підставою для списання амортизаційних відрахувань на витрати після завершення виробництва. Тут втрачається споживна вартість засобів праці, а їх вартість переноситься на готову продукцію.

На другій стадії частина основних засобів, що перебувала в продуктивній формі, перетворюється на грошові кошти через нарахування амортизаційних відрахувань.

На третій стадії відбувається поновлення споживної вартості частини основних засобів шляхом заміни зношених на нові за рахунок нарахованого зносу.

Просте відтворення здійснюється у двох формах: заміна зношених або застарілих засобів та капітальний ремонт діючих. Джерелом фінансування тут виступає нарахована амортизація. Розширене відтворення, яке передбачає кількісне та якісне зростання засобів, фінансується за рахунок частини додаткового продукту.

В умовах ринкових відносин необхідність оновлення основних засобів визначається насамперед конкуренцією. Саме вона змушує підприємства прискорено списувати застарілі засоби, щоб нагромадити фінансові ресурси для придбання прогресивнішого обладнання та впровадження нових технологій.

2. Сімейні доходи та структура їх використання

Як уже зазначалося, головним джерелом зростання доходів населення є заробітна плата. Однак у колишньому СРСР, а значною мірою й нині в Україні, Росії та інших країнах СНД, вона часто відірвана від особистого трудового внеску працівника та кінцевих результатів роботи колективу. Освіта, кваліфікація, стаж і навіть робочий час суттєво не впливали на її рівень. Аналогічна ситуація була й із суспільними фондами споживання, які є другим важливим елементом сімейних доходів.

У країнах Заходу зі змішаною економікою на рівень доходів працівників у різних сферах впливають освіта, набута спеціальність, власність, успадковані багатства, а також результати підприємницької діяльності.

Частина доходів сімей у розвинутих країнах формується з відсотків на вклади, дивідендів тощо. В Україні ж сімейний бюджет значною мірою поповнюється за рахунок натурального споживання продукції індивідуального господарства та її часткової реалізації з урахуванням зміни роздрібних цін.

У сучасному цивілізованому світі частина доходів населення спрямовується не просто на придбання житла, а на купівлю власного будинку з усіма зручностями, комунальним обслуговуванням, автогаражем, сауною, басейном та зеленою зоною. Наприклад, у Великобританії майже 60% сімей володіють власними будинками. Сьогодні йдеться не лише про предмети особистого споживання (одяг, взуття), а й про те, щоб вони були зручними, красивими, модними та приносили задоволення. Такий самий підхід і до продуктів харчування: враховуються не тільки кількісні показники калорійності, а й якісна структура відповідно до фізіологічних потреб та науково обґрунтованих норм.

Після Другої світової війни в економічно розвинутих країнах за порівняно нетривалий час у повсякденне життя увійшли телефон, телевізор, магнітофон, холодильник, автомобіль, комп'ютер та десятки інших побутових предметів, які помітно змінюють структуру потреб і звичок. На розваги та відпочинок американці у 1993 р. витратили понад 300 млрд. дол., а кількість зайнятих у сфері дозвілля становить майже 20%. Водночас нижче від офіційного рівня бідності в цій країні того ж року проживало 14,5% сімей.

Внаслідок глибокої економічної кризи в Україні у 1990—1998 рр. у структурі сімейних витрат відбулися істотні зміни. Якщо офіційна статистика стверджувала, що у 1985—1990 рр. на продукти харчування робітники й службовці витрачали 30,2—30,9% бюджетних коштів, то у 1991—1998 рр., за найскромнішими підрахунками, — 85—90%. Товари тривалого користування стали недоступними для населення. Щоб купити 1 кг хліба, в Україні треба працювати 2,5 год., у США — 5,8 хв., у ФРН — 11,5 хв., в Китаї — 18,8 хв., в Малайзії — 47,5 хв.; для придбання 1 кг цукру в США працюють 3,5 хв., у ФРН — 7,3 хв., в Китаї — 22,5 хв., в Малайзії — 26,5 хв., а в Україні — 6,2 год.; масла вершкового — відповідно 11,8 хв., 33,5 хв., 1,11 год., 2,37 год. і 20,7 год.; холодильника — 19 год., 35 год., 214 год., 476 год. і 2850 год.; утримання двокімнатної квартири протягом місяця — 21 год., 24,45 год., 56 год., 119 год. і 206,4 год. За експертними оцінками угорського журналу "World Economy Weekly", в Україні у 1997 р. робітник із середньою зарплатою повинен був витратити 227 год. робочого часу, щоб придбати 22 товари й послуги середньостатистичної корзини, тоді як в Угорщині — 158 год., у Болгарії — 143, у Польщі — 95, в Австрії — 41 год.

3. Міжнародна економічна інтеграція

Сучасний розвиток світових продуктивних сил дедалі більше набуває характеру цілісності та безперервності їх національних елементів. Це зумовлює перевагу доцентрових сил у розвитку світового господарства, зростання відкритості національних економік і виступає каталізатором інтернаціоналізації господарського життя. Світовий економічний розвиток характеризується двома головними тенденціями. З одного боку, посилюються й домінують процеси міжнародної економічної інтеграції, яка як явище характеризується відсутністю будь-яких форм дискримінації іноземних партнерів, а як процес виявляється у стиранні відмінностей між економічними суб'єктами різних країн. З іншого боку, ці процеси не прямолінійні, оскільки поряд з інтеграцією в окремих регіонах мають місце й дезінтеграційні процеси, викликані політичними, національними та релігійними причинами (наприклад, на євразійському просторі колишнього СРСР, у Центральній і Південно-Східній Європі, на Балканах).

Міжнародну економічну інтеграцію можна визначити як якісно новий етап розвитку та форму прояву інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення, взаємопристосування та переплетення всіх структур національних господарств.

У широкому розумінні інтеграцію розглядають і як відносини, і як процес. У першому розумінні її тлумачать як відсутність будь-якої дискримінації іноземних партнерів у кожній із національних економік, тобто як найвищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин. Як процес інтеграція проявляється у стиранні відмінностей між економічними суб'єктами різних держав. На мікрорівні вирізняють горизонтальну та вертикальну інтеграцію.

Горизонтальна інтеграція виникає при злитті фірм, які виробляють подібні або однорідні товари з метою їх реалізації через спільну систему розподілу та отримання додаткового прибутку. Вона супроводжується виробництвом за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються в країні базування.

Вертикальна інтеграція передбачає об'єднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах. Розрізняють три її форми:

1. інтеграція «вниз» (приєднання заводу-виробника сировини чи напівфабрикатів до компанії, яка веде головне виробництво);
2. виробнича інтеграція «вгору» (придбання сталеплавильною компанією заводу, що виробляє металоконструкції);
3. невиробнича інтеграція «вгору», що включає сферу розподілу.

На певному рівні розвитку мікроінтеграції виникають транснаціональні корпорації, які є найбільш інтегрованими мікроструктурами (зокрема, Chrisler, General Motors, Volkswagen, Toyota, Honda — вертикальна, а Exoon, Mobil, Texaco — горизонтальна інтеграція).

На рівні національних економік інтеграція розвивається на основі формування економічних об'єднань країн із тим чи іншим ступенем узгодження їх національних політик. Тут ідеться про явище економічного регіоналізму. Отже, маємо дворівневу структуру інтеграційного процесу (рис. 1).

Процес економічної інтеграції відбувається, коли дві або більше країн об'єднуються для створення ширшого економічного простору. Країни укладають інтеграційні угоди, сподіваючись на економічний виграш, хоча можуть переслідувати й політичні цілі. На макрорівні розглядають такі основні форми міжнародної регіональної економічної інтеграції: зона преференційної торгівлі; зона (асоціація) вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний та політичний союзи.

Зона преференційної торгівлі — це зона з пільговим торговельним режимом, коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи на імпорт товарів, зберігаючи рівень тарифів у торгівлі з іншими країнами. Найбільш показовим історичним прикладом є преференційна система Британського співтовариства (з 1932 р.), що об'єднувала 48 держав.

У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейська асоціація вільної торгівлі (1960 р.), зона вільної торгівлі «США—Канада» (1988 р.), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА).

Наступною сходинкою інтеграції є митний союз — угода двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Таким чином, митний союз передбачає заміну декількох митних територій однією при повній ліквідації митних податків у межах союзу та створенні єдиного зовнішнього митного тарифу.

Угоди про створення митного союзу діяли в Бенілюксі (з 1948 р.) та в Європейському союзі (з 1968 р.).

Митний союз перетворюється у спільний ринок з усуненням будь-яких обмежень на переміщення товарів, послуг, а також виробничих факторів — капіталу та робочої сили.

У рамках спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та громадян. Такі умови економічних взаємовідносин у цілому характерні для Європейського союзу.

Передумови переходу до спільного ринку створює митний союз, оскільки він ліквідує митні податки між державами-учасницями та розробляє єдину торговельну політику щодо третіх країн. Проте для створення спільного ринку цього недостатньо, оскільки потрібно вирішити ще декілька важливих завдань:

• розробити спільну політику розвитку окремих галузей і секторів економіки (вибір конкретної галузі залежить від того, наскільки це важливо для закріплення інтеграції; в ЄС при переході до спільного ринку пріоритетними було визнано сільське господарство та транспорт);
• створити умови для вільного переміщення капіталу, робочої сили, послуг та інформації (що доповнить вільне переміщення товарів);
• сформувати спільні фонди сприяння соціальному та регіональному розвитку.

Ці економічні кроки зумовлюють необхідність гармонізації та уніфікації національних законів, а отже, потребують формування наднаціональних органів управління й контролю.

Побудова спільного ринку має завершитися створенням єдиного економічного, правового та інформаційного простору й дати імпульс для переходу до якісно нової сходинки — економічного союзу.

В економічному союзі вільний рух факторів і результатів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики. У країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова одиниця.

Ознаками економічного союзу є:

1. ліквідація будь-яких торговельних обмежень і проведення єдиної зовнішньоторговельної політики;
2. вільне переміщення товарів, послуг, капіталу та громадян;
3. жорстка координація (по суті — єдність) економічної, фінансової та соціальної політики.

Прикладами таких союзів є Бенілюкс (з 1960 р.), США, Радянський Союз (до 1991 р.). На стадіях практичної реалізації — плани щодо створення економічного й валютного Європейського союзу.

На основі економічних створюються й політичні союзи, у яких поряд з економічною забезпечується політична інтеграція.

Економічна природа інтеграційних угруповань та взаємовідносин між країнами зумовлює логіку й наступність у становленні та розвитку форм міжнародної регіональної економічної інтеграції.

При утворенні зон преференційної та вільної торгівлі, митних союзів міждержавні відносини стосуються лише сфери обміну, тобто розвивається торговельна інтеграція. Глибші форми координації створюють умови для інтеграції й у сфері виробництва. Рівні, форми та типи міжнародної економічної інтеграції тісно взаємопов'язані (рис. 2).

Для створення економічного інтеграційного угруповання двох чи кількох країн необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні умови. З політико-правової точки зору принципове значення мають сумісність політичних устроїв та основного законодавства. Ключовими економічними критеріями є: рівень розвитку країн, їх ресурсні та технологічні потенціали; ступінь зрілості ринкових відносин, зокрема національних ринків товарів, послуг, капіталу та праці; масштаби й перспективи розвитку економічних взаємозв'язків. Важлива також інфраструктурна та соціально-культурна сумісність. При цьому процеси формування інтеграційних угруповань мають яскраво виражену регіональну специфіку.

Економічні інтеграційні угруповання можуть формуватися різними шляхами:

• «знизу-догори» — у процесі поглиблення інтернаціоналізації та транснаціоналізації, коли домовленостям між країнами передує тривалий період розвитку міжнародних економічних зв'язків на рівні підприємців, фірм та корпорацій. Ці зв'язки активно підтримуються на державному рівні, розробляються широкомасштабні двосторонні проекти. Саме таким шляхом розвивались інтеграційні процеси в Північній Америці, насамперед між США та Канадою;
• «згори-донизу» — коли з різних політичних та соціально-економічних причин створюється угруповання країн, які ще не повністю відповідають критеріям інтеграційної сумісності, але в процесі подальшого регульованого й скоординованого на наднаціональному рівні співробітництва досягають тієї чи іншої форми інтеграції.

Переважно таким шляхом розвивалась економічна інтеграція в Європі через дво- і багатосторонні переговори та асоційовану участь окремих країн у діяльності вже функціонуючих угруповань. Зокрема, таким шляхом ідуть сьогодні країни Східної Європи, які ставлять за мету інтеграцію до ЄС. Те саме можна сказати про Мексику та її причетність до формування НАФТА. Для становлення й розвитку конкретних форм інтеграції характерним є взаємозв'язок згаданих шляхів (рис. 3).

У цілому послідовний розвиток форм міжнародної регіональної економічної інтеграції забезпечує найбільш повне та раціональне використання економічного потенціалу країн і підвищення темпів їх розвитку.

Водночас вирішуються важливі питання соціальної політики за рахунок об'єктивно зумовленого зниження цін на основні товари та послуги, створення нових робочих місць і концентрації зусиль країн-учасниць на пріоритетних програмах соціально-економічного розвитку. У зрілих інтеграційних угрупованнях виробляються й реалізуються потужні механізми забезпечення колективної економічної безпеки.

Проте, незважаючи на очевидні економічні переваги, процеси інтеграції відбуваються на тлі складного переплетіння політичних і соціально-економічних проблем. Основні чинники, що зумовлюють їх виникнення:

• націоналізм; традиційні конфлікти між окремими країнами та групами країн; ідеологічні розходження;
• політико-правові, економічні та соціально-культурні відмінності країн-учасниць; зростання затрат при реалізації регулятивних функцій на наднаціональному рівні; суперечності, пов'язані з розширенням інтеграційних угруповань.

Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні особливості:

• динамізм процесів, зумовлений як дією об'єктивних факторів, так і «ланцюговою» реакцією країн світу на розвиток окремих інтеграційних угруповань;
• нерівномірність розвитку й реалізації форм інтеграції, спричинена відмінностями економічного розвитку країн і регіонів світу;
• розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів, які мають глибокі корені в історичних, політичних, економічних і соціальних закономірностях світового розвитку.

Дослідники відзначають, що у сучасному світі інтеграція та дезінтеграція розвиваються асинхронно, як два різноспрямовані процеси. Дезінтеграційні явища можуть мати не тільки локальний характер (провінція Квебек у Канаді, Шотландія та Уельс у Великобританії, Корсика у Франції, Каталонія та Країна Басків в Іспанії, фламандці–валони у Бельгії, північ–південь в Італії, роз'єднання Чехословаччини, розпад Югославії, дезінтеграційні тенденції у Південній Азії, Росії тощо), але й глобальний (розпад Радянського Союзу, Ради економічної взаємодопомоги).

Інтеграція та дезінтеграція є об'єктивними взаємопов'язаними процесами. Більше того, дезінтеграція формує передумови інтеграції на нових кількісних та якісних засадах. В окремих випадках можуть скластися умови для реінтеграції. Доцільно розрізняти: 1) повну; 2) часткову; 3) розширену реінтеграцію. У першому випадку йдеться про відновлення інтеграційного угруповання у попередньому складі на тих самих політико-економічних засадах. Часткова реінтеграція має місце, коли об'єднуються окремі члени угруповань на попередніх принципах або всі учасники, але на якісно нових засадах. Розширена реінтеграція характеризується включенням в об'єднання, що відновлюються, нових учасників.

Для розвитку міжнародних інтеграційних процесів необхідна наявність ряду об'єктивних і суб'єктивних передумов, ступінь розвитку яких суттєво відрізняється в окремих регіонах світового господарства. Найважливішими об'єктивними передумовами є:

• сучасна науково-технічна революція, що є матеріальною основою для розвитку інтеграції. Якісні зміни в продуктивних силах, поява принципово нових засобів виробництва й технологій заходять у суперечність з обмеженістю національних ринків та міждержавними бар'єрами. Масштабність проблем сучасного розвитку робить неможливим їх вирішення окремими країнами, що зумовлює необхідність об'єднання ресурсів;
• соціально-економічна однорідність національних господарств, що зближаються. На сучасному етапі існують дві основні моделі організації виробництва: ринкова і планова. Формування спільного господарського простору передбачає принципову подібність основ організації національного виробництва;
• наявність достатньо високих і близьких рівнів економічного розвитку країн. Суттєві розбіжності в продуктивності праці, кваліфікації робочої сили, конкурентоспроможності продукції можуть стати основою одержання односторонніх переваг і призвести до виникнення бар'єрів;
• наявність тривалого періоду й досвіду взаємного економічного співробітництва. Інтеграція є продовженням господарської взаємодії країн, її новим, вищим рівнем;
• економіко-географічна близькість країн, наявність спільних кордонів, що інтенсифікує взаємні зв'язки, знижує транспортні витрати та створює умови для реалізації спільних проектів;
• цілеспрямована діяльність соціальних груп, партій, законодавчих і виконавчих органів щодо розвитку інтеграційних процесів. Ця передумова має суб'єктивний характер, але може сприяти розвиткові інтеграції чи гальмувати його;
• тенденція демографічного розвитку;
• наявність і необхідність розв'язання глобальних проблем (енергетичної, продовольчої, екологічної, використання Світового океану та космосу, економічного зростання, економічної безпеки, роззброєння);
• різке скорочення відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж;
• ринкова «уніфікація» економічного розвитку.

Інтеграція має декілька рівнів розвитку. Головне значення має взаємодія на рівні підприємств та організацій — безпосередніх виробників товарів і послуг. Саме тут виникають інтеграційні зв'язки в основних сферах відтворення, здійснюється структурна перебудова національних економік. Зростання обсягів взаємної торгівлі, міжнародний рух капіталу, науково-виробнича кооперація та міграція робочої сили є вирішальними факторами розвитку інтеграційних процесів.

Інтегрування основних ланок економік доповнюється взаємодією на рівні держав. Така взаємодія здійснюється, по-перше, шляхом створення умов для інтеграційних процесів державними структурами, по-друге, безпосередньою участю державних підприємств у міжнародному співробітництві.

Третій рівень — взаємодія на рівні партій, соціальних груп, окремих громадян різних країн — можна визначити як соціально-політичний. Змістом такої взаємодії є утворення та розвиток політичних, релігійних, культурних та інших передумов міждержавної інтеграції.

Четвертий рівень — це рівень власне інтеграційного угруповання як економічної спільності з властивими їй характерними рисами. Будучи результатом міждержавного об'єднання, угруповання виступає як якісно нове та відносно самостійне утворення, що формує власну систему відносин як із кожним учасником, так і поза ним. Важливе значення мають чітке розмежування повноважень угруповання та його учасників, визначення умов взаємодії з третіми державами.

Будучи формою виявлення та етапом розвитку інтернаціоналізації господарського життя, економічна інтеграція суттєво відрізняється від традиційного економічного співробітництва. Втім, ця відмінність має відносний характер, оскільки інтеграція є прямим продовженням міжнародного економічного співробітництва.

З 1947 по 1995 р. у світі було створено понад 60 інтеграційних угруповань. Їх об'єднання визначалося низкою передумов:

• схожість рівнів економічного розвитку та ступеня ринкової зрілості країн. За рідкісним винятком (НАФТА) міждержавна інтеграція розвивається між промислово розвиненими або між країнами, що розвиваються;
• географічна наближеність країн, наявність спільного кордону та історично сформованих економічних зв'язків;
• спільність економічних та інших проблем у сфері розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва. Інтеграція покликана вирішити конкретні проблеми, що реально існують перед країнами;
• демонстраційний ефект. У країнах, що входять до інтеграційних об'єднань, зазвичай відбуваються позитивні зрушення (прискорення темпів зростання, зниження інфляції, ріст зайнятості), що справляє психологічний вплив на інші країни. Наприклад, бажання країн колишнього СРСР якнайшвидше стати членами ЄС, навіть без макроекономічних передумов;
• «ефект доміно». Після того, як більшість країн регіону стали членами інтеграційного об'єднання, інші країни відчувають труднощі, пов'язані з переорієнтуванням економічних зв'язків. Це нерідко призводить до скорочення обсягів торгівлі, і вони змушені вступити в об'єднання.

Спираючись на зазначені передумови, країни утворюють інтеграційні об'єднання, які, незважаючи на численність та різні рівні розвитку, переслідують приблизно однакові цілі.

Найбільш вагомі інтеграційні угруповання включають десятки країн. Так, Африканське співтовариство — понад 30 країн, АТЕС — понад 20, ЄС — 15.

Конкретно визначити, на якому етапі розвитку знаходиться те чи інше інтеграційне угруповання, доволі складно.

Список використаної літератури

1. Економічна теорія : Посібник для вищої школи / Ред. Є. М. Воробйов. — К.; Харків: ТОВ "Корвін", 2003. — 702 с.
2. Економічна теорія : Макро- і мікроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів / За ред. Зіновія Ватаманюка, Степана Панчишина. — К.: Вид. дім "Альтернативи", 2001. — 606 с.
3. Економічна теорія : Підручник / Національний банк України. — К., 1998. — 169 с.
4. Економічна теорія. Політекономія : Підручник для студ. вищ. закладів освіти / Ред. В. Д. Базилевич. — К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.
5. Економічна теорія. Політекономія : Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В. Д. Базилевича. — 3-тє вид., доп. і перероб. — К.: Знання-Прес, 2004. — 615 с.
6. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 624 с.
7. Предборський В. А. Економічна теорія : Підручник для студентів вищих навчальних закладів / В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. — К.: Кондор, 2003. — 491 с.