Планування собівартості продукції в умовах ринкових відносин

Планування собівартості продукції в умовах ринкових відносин

Вступ.

1. Терміни і поняття. Класифікація витрат на виробництво. Види собівартості продукції.

2. Методи калькулювання собівартості.

3. Необхідність перегляду концепції планування собівартості продукції. Недоліки планування зниження собівартості продукції за факторами.

4. Технологія (процедура) планування зниження собівартості продукції від „нормативної бази на початок планового періоду".

5. Аналіз виконання плану собівартості продукції за плановий період (квартал)

6. Складання кошторису витрат на виробництво.

7. Планування постійних витрат при калькулюванні собівартості продукції „методом величини покриття витрат".

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

В умовах становлення ринкової економіки в Україні актуальним є питання вибору одиниці калькулювання: чи слід брати за основу фізичну одиницю продукції, чи одиницю повної споживчої вартості з урахуванням її корисності. Більшість економістів схиляються до думки, що об'єкт калькулювання має відображати не лише кількісні параметри, а й якісні характеристики виробу. Тому під час вибору калькуляційної одиниці варто зважати на такі чинники, як асортимент продукції, особливості технологічного процесу, тип виробництва, систему планування та обліку. Також варто зазначити, що для підвищення ефективності виробництва на всіх рівнях управління передбачено комплекс заходів, спрямованих на раціональне використання ресурсів — трудових, енергетичних, матеріальних, виробничих потужностей, а також на мінімізацію втрат, відходів та невиробничих витрат.

Слід зауважити, що згідно з п. 9, певні витрати не визнаються та не включаються до звіту про фінансові результати:

1. Попередня (авансова) оплата запасів, робіт і послуг.

2. Погашення отриманих позик.

3. Платежі за договорами комісії, агентськими угодами та іншими аналогічними договорами на користь комітента або принципала.

4. Витрати, які відображаються зменшенням власного капіталу відповідно до Положень (стандартів) бухгалтерського обліку.

5. Інші зменшення активів або збільшення зобов'язань, які не відповідають ознакам, наведеним у пункті 6 П(С)БО 16, тобто якщо порушені обов'язкові умови достовірності оцінки витрат.

Загальний склад витрат визначається двома П(С)БО: 3 "Звіт про фінансові результати" і 16 "Витрати", проте детальна структура (номенклатура) статей та елементів витрат наведена лише у П(С)БО 16.

1. Терміни і поняття. Класифікація витрат на виробництво. Види собівартості продукції

Головною метою будь-якої комерційної організації є максимізація прибутку. Припустимо, що підприємство-виробник закуповує всі необхідні фактори виробництва (сировину, обладнання, робочу силу тощо) та перетворює їх на кінцевий продукт, призначений для продажу. Обсяг реалізації товару на ринку залежить від суми витрат, понесених фірмою протягом усього виробничого циклу, та від реального попиту на готову продукцію (ціни, за якою товар продаватиметься). Отже, розмір виробничих витрат є однією з ключових умов успіху на ринку: чим нижчі витрати, тим вищий прибуток підприємства за інших рівних умов та з урахуванням ринкових цін.

Витрати виробництва відображаються у показниках собівартості продукції, яка у грошовій формі характеризує всі матеріальні витрати та витрати на оплату праці, необхідні для виробництва і реалізації продукції.

Однак до складу витрат підприємства входять не лише витрати, пов'язані з придбанням ресурсів. Підприємство також несе витрати на збут та просування продукції на ринок, зокрема на транспортування виробів споживачу, проведення маркетингових досліджень, організацію реклами тощо. У грошовому вираженні вони становлять витрати реалізації продукції.

Крім того, підприємство сплачує податки, збори та здійснює відрахування до різноманітних цільових і позабюджетних фондів, які також відносяться на собівартість продукції. Сума витрат виробництва і реалізації, податків, зборів та обов'язкових відрахувань формує витрати підприємства або повну собівартість продукції.

До собівартості продукції включають:

• витрати на освоєння виробництва;

• витрати, безпосередньо пов'язані з виробництвом продукції та зумовлені технологічними й організаційними чинниками;

• витрати на оплату праці;

• витрати, пов'язані з використанням природної сировини;

• витрати некапітального характеру, пов'язані з удосконаленням технологій, організацією виробництва та покращенням якості продукції;

• витрати, пов'язані з винахідницькою діяльністю, технічним удосконаленням і раціоналізаторськими пропозиціями;

• витрати на обслуговування виробничого процесу (поточний, середній і капітальний ремонти);

• витрати на забезпечення нормальних умов праці та техніки безпеки;

• витрати, пов'язані з кадровою політикою підприємства;

• поточні витрати, пов'язані з утриманням та експлуатацією фондів природоохоронного призначення;

• витрати, пов'язані з процесом управління виробництвом;

• витрати на транспортування робітників до місця роботи;

• виплати, передбачені законодавством про працю (оплата відпусток, компенсацій тощо);

• відрахування на державне соціальне страхування, пенсійне забезпечення та до фонду зайнятості;

• відрахування на обов'язкове медичне страхування;

• платежі на страхування майна підприємств;

• витрати на оплату відсотків по короткострокових позичках банків, оплата банківських послуг;

• витрати на гарантійне обслуговування продукції;

• витрати, пов'язані зі збутом продукції;

• витрати на відтворення основних виробничих фондів (амортизація);

• втрати від простоїв за внутрішньовиробничими причинами.

2. Методи калькулювання собівартості

Позаказний метод найчастіше використовується в індивідуальному та дрібносерійному виробництві, а також для калькулювання собівартості робіт ремонтного й експериментального характеру. Суть методу полягає в тому, що витрати на виробництво обліковуються за замовленнями на виріб або групу виробів. Фактична собівартість замовлення визначається після завершення виготовлення виробів чи робіт, що належать до цього замовлення, шляхом підсумовування всіх витрат за даним замовленням. Для розрахунку собівартості одиниці продукції загальна сума витрат за замовленням ділиться на кількість випущених виробів.

Попередільний метод калькулювання собівартості застосовується у масовому виробництві з коротким, але завершеним технологічним циклом. Продукція, що випускається підприємством, є однорідною за вихідним матеріалом і характером обробки. Облік витрат при цьому методі ведеться за стадіями (фазами) виробничого процесу.

Нормативний метод обліку та калькулювання є найбільш прогресивним, оскільки дозволяє здійснювати щоденний контроль за ходом виробничого процесу та виконанням завдань зі зниження собівартості продукції. У цьому випадку витрати на виробництво поділяються на дві частини: витрати в межах норм і відхилення від норм витрат. Усі витрати в межах норм обліковуються без групування, за окремими замовленнями. Відхилення від встановлених норм фіксуються за причинами та винуватцями, що дозволяє оперативно аналізувати причини відхилень. Фактична собівартість виробу при нормативному методі обліку визначається шляхом сумування витрат за нормами та витрат, що виникли в результаті відхилень і змін поточних нормативів.

При використанні будь-якого з перерахованих методів контроль за рівнем витрат найефективніше здійснювати за місцями їх виникнення, центрами витрат та центрами відповідальності.

Центри витрат представлені виробничими та структурними підрозділами, які характеризуються різноманітністю функцій і виробничих операцій, що дозволяє деталізувати облік, посилити контроль за витратами та підвищити точність калькулювання.

Центр відповідальності — це організаційний підрозділ, очолюваний керівником, який забезпечує контроль планових, нормативних і фактичних витрат. Вони поділяються на головні та функціональні. Головні центри контролюють витрати за місцями їх виникнення, а функціональні поширюють витрати на інші місця їх виникнення за умови, що цей центр обслуговує кілька центрів витрат.

3. Необхідність перегляду концепції планування собівартості продукції. Недоліки планування зниження собівартості продукції за факторами

Виробничі затрати та рівень собівартості продукції залежать від зміни обсягу і структури продукції, що випускається, техніки, технології, організації виробництва та праці. Усі фактори, що впливають на зниження собівартості, можна об'єднати в такі групи: підвищення технічного рівня виробництва, поліпшення якості продукції, зміна обсягу і структури продукції, що виробляється, підвищення рівня організації виробництва і праці. Ці фактори можуть бути доповнені відповідно до техніко-економічних особливостей виробництва.

Розрахунок впливу факторів на собівартість продукції в плановому році виконується в такому порядку. Спочатку визначають собівартість товарної продукції в плановому році за умови збереження умов виробництва, цін та рівня затрат попереднього року:

Стп = Qтп Sтб, Sтб = Стб / Qтб,

де Стп – собівартість товарної продукції запланованого року,

Qтп – товарна продукція запланованого року в цінах базисного року,

Sтб – затрати на одну гривню товарної продукції базисного року;

Стб – собівартість товарної продукції базисного року,

Qтб – товарна продукція базисного року.

Далі розраховується економія від зниження собівартості за рахунок впливу кожного фактора. Потім визначається сумарна економія від усіх факторів. Цю суму економії віднімають від собівартості товарної продукції запланованого року, розрахованої за рівнем затрат базисного року, і отримують собівартість товарної продукції в плановому році у співставних цінах. Після цього визначають затрати на одну гривню товарної продукції у співставних цінах та відсоток зниження затрат у плановому році порівняно з рівнем затрат попереднього року. Економія від зниження собівартості за рахунок підвищення технічного рівня виробництва приймається за розрахунками плану технічного та організаційного розвитку виробництва.

4. Технологія (процедура) планування зниження собівартості продукції від „нормативної бази на початок планового періоду"

Сутність нормативного методу обліку витрат і калькулювання собівартості полягає в тому, що в основу калькулювання фактичної собівартості продукції покладено її нормативну собівартість, яка розробляється попередньо до початку виробничого періоду на основі діючих на підприємстві норм витрат трудових, матеріальних та інших ресурсів. У поточному порядку ведеться роздільний облік витрат за нормами та відхиленнями від норм, а також змінами норм. Відхилення від норм можуть являти собою економію або перевитрату. Зміни норм зводяться до їхнього зниження або підвищення. Фактична собівартість визначається як алгебраїчна сума нормативної собівартості, виявлених відхилень від норм і змін норм за кожною статтею калькуляції. Основні принципи нормативного методу полягають у наступному:

- складання нормативних калькуляцій собівартості на весь розгорнутий асортимент продукції за діючими на початок місяця нормами та нормативами;

- оперативний облік змін норм за техніко-економічними заходами, ініціаторами, об'єктами обліку витрат і об'єктами калькулювання;

- виявлення, документування та облік відхилень від норм витрат за причинами їхнього виникнення та винуватцями, за місцями та госпрозрахунковими центрами витрат, групами однорідних виробів та іншими об'єктами калькулювання, а також за елементами та статтями витрат;

- систематизація фактичних витрат на виробництво за об'єктами обліку з підрозділом на витрати за нормами, відхиленнями від норм і змінами норм;

- обчислення фактичної собівартості окремих виробів шляхом підсумовування нормативної собівартості за кожною статтею та сум відхилень і змін, розрахованих за груповими коефіцієнтами;

- облік відхилень від норм та їхніх змін за госпрозрахунковими бригадами, ділянками та іншими виробничими підрозділами в розрізі витрат для виявлення результатів внутрішньовиробничого господарського розрахунку.

Характерною рисою нормативного методу є ведення зведеного обліку витрат на виробництво за цехами, видами або однорідними групами виробів з розчленуванням витрат за нормами, змінами норм і відхиленнями від них.

При нормативному методі обліку створюється система технічно обґрунтованих норм і нормативів, попередньо розробляються нормативні калькуляції виробів та їхніх складових частин, виявляються й ураховуються відхилення від норм і нормативів витрат, а також зміни норм.

Перевага нормативного методу полягає в тому, що він без складних вибірок, додаткових зведень і проміжних документів надає всі необхідні відомості, що випливають із самої системи обліку, зосереджуючи увагу на негативних моментах. Маючи розгорнуту інформацію про відхилення від норм за причинами та винуватцями, можна контролювати роботу будь-якого виробничого підрозділу. Проведений на цій основі ретроспективний та оперативний економічний аналіз дозволяє виявити недоліки в організації виробництва, постачанні, нормуванні, використанні матеріальних і трудових ресурсів, а також виявити наявні внутрішні резерви. Дані нормативного обліку полегшують роботу, пов'язану з підготовкою виробництва, оперативним плануванням і організацією виробництва. Тільки нормативний метод обліку витрат на виробництво дає можливість систематично в ході виробництва контролювати витрати, що впливають на собівартість продукції. Нормативний метод забезпечує оперативність у прийнятті рішень, спрямованих на поліпшення економічних показників. Єдність системи оперативного виробничого планування та регулювання з нормативним методом дає максимальний ефект у зниженні собівартості продукції, забезпеченні безперебійності та ритмічності виробництва.

5. Аналіз виконання плану собівартості продукції за плановий період (квартал)

Схему аналізу собівартості продукції та джерела даних для його проведення наведено на рис. 1.

Завданнями аналізу собівартості продукції є:

• оцінка виконання плану по собівартості за звітний рік;
• виявлення використаних ресурсів подальшого зниження собівартості продукції;
• розроблення заходів щодо мобілізації резервів економного витрачання матеріальних, трудових, грошових ресурсів.

Групування затрат за елементами призначене для виявлення всіх затрат на виробництво за їх видами та відображає всі затрати підприємства, пов'язані з виготовленням промислової продукції, включаючи й ту її частину, яка призначена для виконання робіт і послуг непромислового характеру.

У цьому групуванні збережено принцип однорідності витрат, незалежно від спрямування затрат, які не можуть бути розподілені на складові частини.

Аналіз затрат за елементами дозволяє вивчити вплив на рівень собівартості використання трудових ресурсів, основних фондів і оборотних засобів. Дані такого аналізу є базою для:

- встановлення потреб підприємства в матеріальних ресурсах, оборотних засобах, матеріально-технічному постачанні;

- визначення завдань по одиниці собівартості продукції;

- складання кошторису витрат на плановий період;

- розрахунку суми затрат на весь випуск продукції за кожним елементом.

Для виявлення причин зміни рівня собівартості вивчають склад і структуру затрат на виробництво. З цією метою визначають питому вагу кожного елемента в загальній сумі затрат на виробництво у відсотках.

Це дозволяє намітити основні напрями аналізу затрат, знайти резерви зниження собівартості продукції за рахунок зменшення її матеріало-, трудо-, енерго- та фондомісткості.

При цьому порівнювати затрати в абсолютних величинах не має сенсу, оскільки вони обчислені на різний обсяг продукції чи робіт.

Для порівняння фактичної структури з плановою складають табл. 1.

З таблиці 1 видно, що найбільшу питому вагу мають матеріальні та трудові витрати (48,17 + 18,13 = 66,3 %), їх структура фактично порівняно з планом знизилась на 1 % (67,3-66,3). Однак структура інших витрат збільшилась на 1,06 % (20,54-19,42).

Групування затрат за економічними елементами дозволяє визначити загальну суму затрат на виробництво по підприємству в цілому та їх структуру, але не дає можливості обчислити собівартість продукції, розподілити затрати за видами продукції та цільовим призначенням. Це досягається шляхом аналізу затрат за статтями калькуляції.

6. Складання кошторису витрат на виробництво

Мета складання кошторису витрат на виробництво — встановлення всієї суми затрат на виробництво в плановому році.

Групування витрат за економічними елементами використовують для складання кошторису витрат на виробництво. Кошторис витрат — це плановий розрахунок витрат на всі потреби підприємства за певний проміжок часу (як правило, рік). Такий кошторис дає можливість визначити потреби підприємства в кожному виді ресурсів (сировині, матеріалах, паливі, фонді заробітної плати тощо). Співвідношення елементів витрат характеризує структуру витрат. Залежно від структури витрат галузі або виробництва поділяють на матеріаломісткі, фондомісткі, трудомісткі.

Основною формою планування витрат підрозділів як центрів відповідальності є складання їх кошторисів. Кошторис охоплює всі витрати підрозділу на виробництво продукції (надання послуг) за плановий період незалежно від ступеня її готовності. У підрозділах з коротким виробничим циклом виготовлення продукції кошторис і виробнича собівартість кінцевої продукції за певний період, як правило, збігаються. Якщо виробничий цикл тривалий і змінюються залишки незавершеного виробництва на початок і кінець планового періоду, такої відповідності немає.

Кошториси підрозділів виконують такі важливі функції, як організуюча, контролююча та стимулююча. Організуюча функція кошторису полягає в тому, що, маючи встановлену планову величину витрат, працівник, відповідальний за їх рівень, намагається дотримуватись чинного регламенту та норм використання ресурсів. Кошториси підрозділів дають змогу контролювати роботу працівників, відповідальних за рівень витрат. Це здійснюється порівнянням фактичних витрат з плановими, передбаченими в кошторисах. Відхилення аналізуються, що є основою для реалізації стимулюючої функції щодо працівників, які впливають на величину витрат і відповідають за неї. Стимулювання здійснюється через відповідальність за необґрунтовані витрати та заохочення в їх зниженні.

Кошторис складають на основі виробничої програми підрозділу та відповідної нормативної бази, а також цін і тарифів на ресурси. Структурно він може будуватися за статтями й елементами витрат.

Кожний із цих аспектів побудови кошторису має свої позитивні сторони та призначення. Постатейний кошторис дає змогу узгодити його з кошторисом непрямих витрат (загальновиробничими витратами), а також з калькуляціями на окремі вироби підрозділу. Побудова його за елементами витрат показує їх ресурсну структуру, матеріало-, зарплато- та капіталомісткість виробництва і, що важливо, дає змогу чіткіше ув'язати витрати підрозділу (цеху) в цілому з витратами його структурних одиниць (дільниць, робочих місць), оскільки останнім плануються лише окремі їх елементи. На практиці для центрів відповідальності високого рівня домінує постатейна структура кошторисів.

Шахматна форма кошторису, у якій витрати групуються постатейно та поелементно, є більш інформативною. На її основі досить легко розподілити всі витрати на змінні та постійні, що є необхідною умовою надання кошторису властивості гнучкості при поваріантних обчисленнях і визначенні планових витрат на фактичний обсяг виробництва.

Матеріали (за вирахуванням відходів). До статті заносяться витрати на матеріали, що утворюють основу виготовлюваної продукції (основні матеріали), а також на матеріали допоміжного призначення (допоміжні матеріали), які можна прямо віднести на окремі вироби (кріпильні матеріали, фарби, формувальні матеріали, хімікати для гальванічного покриття та ін.). Витрати обчислюються на основі встановлених норм, цін на матеріали та виробничої програми. Крім ціни придбання матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (комісійні виплати заготівельним організаціям, плата за вантажно-розвантажувальні роботи, транспортування та ін.). Слід мати на увазі, що до транспортно-заготівельних витрат не належать витрати на утримання відділу матеріального постачання, складів матеріалів і постійних складських робітників. У вітчизняній практиці їх відносили до загальногосподарських витрат. З 2000 р. вони належать до витрат періоду у складі адміністративних витрат.

7. Планування постійних витрат при калькулюванні собівартості продукції „методом величини покриття витрат"

Відомо, що в умовах невизначеності та частої зміни ринкової кон'юнктури перевагу варто віддавати складанню калькуляцій методом "величини покриття", тобто при розподілі тільки змінних витрат з виділенням маржинального прибутку за виробами. Але варто враховувати, що практичним працівникам, які десятки років здійснювали розрахунок повної собівартості виробів, буде важко адаптуватися до такого "нововведення". Крім того, інформація про прибуток і рентабельність становить чималий практичний інтерес. Є ще один аспект цієї проблеми, на який зазвичай не звертають увагу. Складання калькуляцій "методом величини покриття" дозволяє робити численні варіантні розрахунки з урахуванням зміни ринкової кон'юнктури, вирішувати питання з цінами, асортиментами, включенням у замовлення нових виробів тощо, точно розраховуючи, як при цьому зміниться прибуток по підприємству.

Вплив зміни обсягу, ціни, змінних витрат на прибуток розраховується за формулою:

∆ПМ i = ∆П i = ∆ПМ i (±∆ N i ) (11)

де ∆ПМ і , ∆П і - відповідно приріст (зменшення) маржинального прибутку та прибутку;

∆ N i - приріст (зменшення) кількості і-го виробу.

Висновки

У розв'язанні проблеми об'єктів калькулювання собівартості продукції можна виділити два напрями: вивчення зв'язків об'єктів калькулювання з об'єктами обліку витрат виробництва та зв'язків об'єктів калькулювання з калькуляційними одиницями.

Необхідний взаємозв'язок об'єктів обліку витрат виробництва з об'єктами калькулювання собівартості продукції забезпечується прямим і тісним зв'язком об'єктів обліку витрат із процесом формування виробничих витрат, унаслідок чого вони безпосередньо впливають на вибір методу обліку витрат і калькулювання собівартості продукції щодо конкретних умов технологічного процесу, а також рівня його організації.

Проблема зв'язків об'єктів калькулювання собівартості продукції з калькуляційними одиницями широко дискутується в зарубіжній та вітчизняній економічній літературі. За калькуляційну одиницю береться одиниця вимірювання, в якій виражається обсяг калькульованого об'єкта.

Відносна самостійність та економічна значимість калькуляційної одиниці випливає з поставлених до неї вимог. Калькуляційна одиниця має показувати кількісну сторону певної споживної вартості; бути економічно однорідною, тобто прийнятою для всіх підприємств, що випускають певний вид продукції; бути стійкою в часі та, по можливості, відповідати одиницям ціноутворення.

Ототожнення об'єкта калькулювання з калькуляційною одиницею призводить до того, що не прослідковується різниця в калькулюванні собівартості виду та одиниці продукції. З іншої точки зору, калькуляційна одиниця є об'єктом калькулювання лише в одиничному виробництві. У масовому багатоасортиментному виробництві обчислюється собівартість усього випуску продукції, собівартість виду однорідної групи продукції (наприклад, 100 штук) скловиробів, що береться за калькуляційну одиницю.

Список використаної літератури

1. Іванова В. Планування діяльності підприємства: Навчальний посібник/ Валентина Іванова; Мін-во освіти і науки України, Полтавський ун-т споживчої кооперації України. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 471 с.

2. Організація і планування виробництва на підприємствах: Підручник для студ. вуз./ За ред. Л.Я.Зрібняка. - К.: Урожай, 1999. - 350 с.

3. Організація і планування на підприємстві: Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, В. К. Станчевський, М. О. Панкова та ін; М-во освіти і науки України, Гуманітарний університет "Запорізький інститут державного та муніципального управління", Європейський університет управління, безпеки та інформаційно-правових технологій. Запорізька філія. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 527 с.

4. Пасічник В. Г. Планування діяльності підприємства: Навчальний посібник/ В. Г. Пасічник, О. В. Акіліна; М-во освіти і науки України, Ін-т муніципального менеджменту та бізнесу. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 255 с.

5. Сопко В., Завгородній В. Організація бухгалтерського обліку, економічного контролю та аналізу: підручник. – К.: КНЕУ, 2000. – 260 с.

6. Сук Л. Контроль і ревізія: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Леонід Сук, Петро Сук; Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2006. – 274 с.

7. Тарасюк Г. Планування діяльності підприємства: Навч. посіб. для студ. вузів/ Галина Тарасюк, Людмила Шваб. - К.: Каравела, 2003. - 427 с.

8. Яковлев О. І. Планування діяльності підприємства: Навчальний посібник/ О. І. Яковлев, А. О. Устич; Харківський ін-т управління. - Харків: Консум, 2005. - 87 с.