Підприємництво як комерційна діяльність

Формування в Україні нової соціально-економічної моделі господарювання викликало підвищений інтерес суспільства до підприємництва як потужної рушійної сили, здатної суттєво прискорити реформування вітчизняної економіки на сучасних ринкових засадах і на цій основі забезпечити належне зростання виробництва та добробуту населення. Підприємництво як одна з форм вияву суспільних відносин сприяє не лише підвищенню матеріального й духовного потенціалу суспільства, не лише створює сприятливий ґрунт для практичної реалізації здібностей і талантів кожної людини, але й веде до єднання народу, збереження його національного духу й національної гордості.

Підприємництво — складна й неоднозначна сфера діяльності. Воно реалізується в системі ринкових відносин, перебуває на перехресті економіки, політики, соціології, юриспруденції, психології та етики. Поняття "підприємництво" містить цілу систему виробничо-господарських відносин, зорієнтованих на максимальне, ефективне використання наявних ресурсів підприємства для виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг. Здійснення підприємницької діяльності зумовлює необхідність засвоєння значної кількості сучасних знань, важливих для ефективної самостійної діяльності в ринкових умовах. Умови ринкової економіки потребують від підприємців високої компетентності, вміння знаходити ефективні господарські рішення, раціонально та якісно використовувати обмежені ресурси. Підприємницька діяльність вимагає від людини інтуїтивності, рішучості, завзяття, відповідальності, комунікабельності.

1.1. Об`єкт, предмет, мета та завдання дослідження

Залежно від мети, способу організації та здійснення господарської діяльності виділяють два її види - підприємницьку (комерційну) і непідприємницьку (некомерційну).

Непідприємницька господарська діяльність провадиться задля задоволення конкретних суспільних потреб, причому прибутковість такої діяльності не має визначального значення: одержання прибутку тут відходить на другий план (йдеться, зокрема, про діяльність окремих казенних, експериментальних та інших планово-збиткових підприємств, що утримуються за рахунок державних дотацій).

Підприємницька господарська діяльність - це безпосередня самостійна, систематична, здійснювана на власний ризик діяльність суб'єкта господарювання з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, спрямована на отримання прибутку; її провадять фізичні та юридичні особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

У сучасній економічній науці підприємництво постає як сукупність особливих принципів та функцій, що виконуються в економіці й покликані забезпечувати та вдосконалювати господарський механізм, безперервно оновлювати економіку, формувати інноваційне поле діяльності.

Мета дослідження: науково-теоретичний аналіз й характеристика підприємницької комерційної діяльності та правового статусу підприємства.

Об`єктом наукового дослідження виступає підприємницька діяльність як особливий вид господарської комерційної діяльності.

Предметом дослідження виступає підприємництво.

Наукове дослідження сутності підприємницької діяльності потребує певної системи, сукупності прийомів і операцій, за допомогою яких предмет цієї діяльності відтворюється у думці. Загальною методологічною і теоретичною основою підприємницької діяльності є економічна теорія. Методологічну базу підприємницької діяльності становлять принципи діалектики, конкретизовані у таких конкретних методах, як системно-структурний аналіз, єдність історичного і логічного, аналіз і синтез, метод абстракції та ін.

Системно-структурний аналіз передбачає розгляд підприємницької діяльності як складного цілісного утворення, що складається із частин, елементів. Такими частинами, що виконують певні функції в системі, є виробнича, цінова, товарна, збутова, грошова ланки. Різні ланки системи взаємозв'язані та взаємозумовлені. Після структурного аналізу досліджуваної системи та її окремих ланок розробляється відповідна концепція розвитку підприємницької діяльності.

Єдність історичного і логічного. Цей метод передбачає вивчення процесу виникнення, становлення та розвитку розуміння специфіки феномену підприємництва. Логічний підхід, з одного боку, відбиває історичний процес становлення підприємництва, а з іншого боку — передбачає з'ясування основних заходів формування процесу підприємницької діяльності - від зародження підприємницької ідеї до привласнення підприємницького доходу.

Метод абстракції полягає у виділенні найбільш суттєвих сторін підприємницької діяльності, абстрагуванні від усього другорядного і випадкового. Абстрактне мислення охоплює й інші методи пізнання економічних відносин, пов'язаних з підприємницькою діяльністю, зокрема - аналіз і синтез. У процесі аналізу підприємництво розчленовується на його складові (суб'єкти, об'єкти, ціна продукту, ринкова ниша тощо). В процесі синтезу підприємництво досліджується у взаємозв'язку і взаємодії його складових частин.

Гіпотеза дослідження та наукова новизна

Навряд чи сьогодні в Україні хтось сумнівається в тому, що підприємницька діяльність виступає рушійною силою суспільного прогресу та розвитку продуктивних сил. Відтак, формування сприятливих умов для розвитку підприємництва постає найважливішим напрямом трансформації перехідної економіки України через використання ринкових цінностей, важелів і механізмів.

У науковому дослідженні ми зосередимось на основних і, на наш погляд, найбільш життєво важливих проблемах, які реально гальмують нарощування потужності підприємницького потенціалу країни.

Загалом можна констатувати, що реальний ефект заходів, які здійснювалися останнім часом, був практично невідчутним для широкого кола підприємців, внаслідок чого в Україні і досі не створені ефективні механізми державної підтримки малого бізнесу.

Гіпотеза наукового дослідження: необхідність належної підтримки з боку держави, на рівні конституційних законів, сприятливих для вітчизняних підприємців умов.

Потрібно вказати і на одну з найболючіших проблем вітчизняного підприємництва, пов'язану з постійним адміністративним та кримінальним тиском на підприємницькі структури.

1.3. Загальна характеристика законодавства у сфері підприємницької діяльності

Спробуймо окреслити, з яких саме нормативно-правових актів складається загальний масив регулювання підприємництва. У кількісному вимірі це виглядає так. У комп'ютерній правовій системі «Нормативні акти України» версії 8.3, відлік у якій ведеться від 24.08.91 р. — дня проголошення незалежності України, станом на 01.02.2003 р. налічувалося майже 100 082 документи. З-поміж них загалом ухвалено 33 827 нормативно-правових актів, які тією чи іншою мірою торкаються економіки, що становить близько 34 %. І лише 624 акти із цієї загальної кількості, тобто 1,9 %, є законами, що регулюють економіку. Причому 311 із них (половина) — це зміни та доповнення до вже чинних законів.

Зрозуміло, що першопричиною такого стану речей є те, що підприємництво — явище для України нове у соціально-економічному плані, а отже, її законодавство ще тільки складається. Не менш важливо й те, що регулювати підприємницьку діяльність намагається переважна більшість органів державної влади. Зокрема, у першому розділі Концепції адміністративної реформи, затвердженої Указом Президента України від 22.07.98 р. № 810/98, зазначено: «Після проголошення державної незалежності в Україні обсяги управлінської діяльності зросли у деяких сферах у 20-30 разів, а окремі з них (оборона, зовнішня політика) були утворені заново»,[6, с.21] що й зумовило бурхливий розвиток нормотворчої діяльності більшості органів державної влади. Водночас, на наш погляд, така кількість нормативно-правових актів, яка існує, навряд чи взагалі може бути виправданою.

Варто звернути увагу й на ще один аспект проблеми: законодавство України про підприємництво годі назвати системним чи впорядкованим. Сам той факт, що закони становлять лише 1,9 % від загальної кількості нормативно-правових актів, які регулюють економічні процеси, засвідчує надто слабкий регулятивний вплив законів, а їхню дію — розпорошену у підзаконних нормативно-правових актах, переважно відомчих. Так, лише Державна податкова адміністрація України за час свого існування станом на 01.02.2003 р. видала 5608 документів, які прямо чи опосередковано регулюють підприємницьку діяльність. Такий стан із підзаконним відомчим нормотворчим рішенням погіршує ефективність регулювання підприємницької діяльності. Аби визначити основні тенденції розвитку законодавства, що регулює підприємництво, спробуймо виокремити в ньому головні напрями чи блоки. Класифікувати їх можна за засобами державного регулювання підприємництва. Такий підхід не зовсім вдалий, адже ці засоби є численними і різноманітними. Тому така класифікація не може бути вичерпною чи завершеною. Проте виокремити у законодавстві, що регулює підприємницьку діяльність, хоча б найголовніші блоки нормативно-правових актів, які кореспондують найважливішим напрямам, формам чи засобам державного регулювання підприємництва, на наш погляд, видається актуальним, оскільки це дає змогу системно проаналізувати організаційно-правовий вплив держави на регулювання підприємницької діяльності.

В окрему множину можна виокремити законодавство у галузі оподаткування, оскільки оподаткування — головний економічний напрям регулювання підприємництва. Цей блок є і кількісно одним із найбільших (станом на 01.02.2003 р. 21 904 документи, з них 358 — закони, в тому числі зміни та доповнення до них) і найбільш суперечливим.

Другою сукупністю, не менш важливою, є законодавство, що регламентує дозвільно-реєстраційні дії щодо підприємницької діяльності, а саме державну реєстрацію суб'єктів господарювання, ліцензування певних видів господарської діяльності, обов'язкову сертифікацію та стандартизацію продукції, дозвільні процедури при введенні в експлуатацію нових і реконструйованих виробничих та інших об'єктів (9031 документ, з них 22 — закони, в тому числі зміни та доповнення до них).

Крім того, можна виокремити ще багато відносно самостійних функціональних блоків у законодавстві, що регулюють підприємництво, як, наприклад, антимонопольне законодавство, законодавство про захист від недобросовісної конкуренції, законодавство у сфері зовнішньоекономічної діяльності, законодавство про цінні папери і фондовий ринок тощо.

На думку російського правознавця Ю. Тихомирова, потрібний міцний юридичний режим підприємницької діяльності, стимулюючий її учасників і гарантуючий їм захист інтересів, що забезпечує правильне поєднання із суспільними, державними інтересами. Такий режим створюють різноманітні правові акти, і тому в нормативному масиві виділяється ряд «шарів» регулювання підприємництва загалом і малого зокрема [4, с. 226].

Вихідними положеннями вчений вважає конституційні норми, сталість та правильне розуміння яких важливі для орієнтації і державних органів, і господарюючих суб'єктів, їх потрібно послідовно реалізовувати в законодавстві, у всій системі правового забезпечення підприємництва, включаючи і мале, оскільки саме від цього залежить ефективність спеціального законодавства [4, с. 226]. Спеціальне законодавство розвивається виданням як спеціальних федеральних законів і законів суб'єктів федерації, так і указів Президента РФ, президентів ряду республік, постанов федерального та республіканського урядів, актів адміністрацій країн і областей. Правові акти і методичні матеріали та рекомендації готує Державний комітет РФ із підтримки та розвитку малого підприємництва [4, с. 226-227].

Другою особливістю правового забезпечення малого підприємництва Ю. Тихомиров вважає його комплексний характер. Йдеться про закони і акти, що мають іншу сферу використання, але стосуються також діяльності суб'єктів малого підприємництва. Такими є, наприклад, Кодекс законів про працю, Цивільний кодекс, Закон «Про загальні принципи організації місцевого самоуправління в РФ» тощо. Вчений акцептує увагу на тому, що між різними правовими актами є суперечності, спостерігається і дублювання. Неправильне їх тлумачення і застосування створює значну кількість юридичних колізій [4, с. 226-228].

Вітчизняний фахівець у галузі господарського права В. Щербина вважає, що система господарського законодавства загалом обумовлена предметом регулювання. Однією з головних ознак господарського законодавства вчений визнає комплексний зміст основних нормативних актів, оскільки переважна більшість нормативних актів господарського законодавства включає норми двох і більше галузей права. Об'єктивною ознакою господарського законодавства є множинність актів. Це зумовлено тим, що:

• таке законодавство регулює різні види господарської діяльності;
• в економіці наявні різні форми власності;
• на території України застосовують акти законодавства Союзу РСР з питань, які неврегульовані законодавством України;
• відсутній кодифікований акт господарського законодавства, натомість діє значна кількість актів, прийнятих вищими та центральними органами державної влади [2, с. 32].

У законодавстві, що регулює господарську діяльність, В. Щербина виокремлює чотири блоки:

1. норми Конституції України про власність, про підприємництво, про компетенцію вищих органів державної влади;
2. господарські закони (у тому числі кодифіковані);
3. законодавчі акти (постанови Верховної Ради України, Декрети Кабінету Міністрів України);
   1. підзаконні нормативні акти [2, с. 36-38].

Вітчизняний фахівець у галузі підприємницького права Н. Саніахметова вважає, що законодавство про підприємництво як галузь законодавства — «...це сукупність нормативних актів, що регулюють суспільні відносини у сфері підприємництва» [3, с, 43]. «У підприємницькому законодавстві як самостійній галузі законодавства України можна виділити три блоки нормативію-правових актів:

1. Конституція України, що містить норми про підприємництво;
2. блок спеціальних нормативно-правових актів, що регулюють виключно підприємницьку діяльність, основним із яких є Закон України "Про підприємництво"; нормативно-правові акти, що містять окремі норми або їх сукупність, які регулюють підприємництво (наприклад, Цивільний кодекс України).

Підприємницьке законодавство України складають регулюючі підприємництво закони, декрети, постанови Кабінету Міністрів, нормативні акти міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування, в тому числі тих державних органів, що здійснюють державне регулювання підприємництва, контроль і нагляд за ним» [3, с. 39].

Ґрунтуючись на наведених наукових поглядах, спробуємо здійснити власну типологію законодавства України про підприємництво. Слід уточнити, що викладена нижче авторська точка зору зумовлена «розшаруванням» регулюючого впливу держави на підприємництво, а не обґрунтуванням відносної самостійності чи відокремленості законодавства про підприємництво як галузі законодавства.

Отже, сформулюємо системні (характерні, довготривалі, стійкі) проблеми, які притаманні для підприємницького законодавства України.

По-перше, необґрунтовано велика кількість неузгоджених нормативно-правових актів унеможливлює задіяння оптимальних організаційно-правових засобів і механізмів, а також зумовлює наявність колізій і дублювання і, як наслідок, неякісність та неефективність законодавства, що регулює підприємництво. Це законодавство, як і будь-яке інше, має бути зручним для тих, хто його використовує, та зрозумілим для тих, кого називають суб'єктами підприємницької діяльності, тобто воно має бути несуперечливим, прозорим та чітко структурованим.

По-друге, надчасті зміни у законодавстві. Наприклад, до Закону України «Про підприємництво» (прийнято 07.02.91 р.) станом на 01.12.2003 р. внесено 49 змін та доповнень; «Про підприємства в Україні» (прийнято 27.03.91 р.) — 51 зміна та доповнення; «Про податок на додану вартість» (прийнято 03.04.97 р.) — 84 зміни та доповнення; «Про оподаткування прибутку підприємств» (28.12.94 р.) — 76 змін і доповнень. Зрозуміло, що це спричиняє нестабільність організаційно-правового впливу держави на підприємництво, що конкретизується у неефективності законодавства.

По-третє, переважна кількість підзаконних нормативно-правових актів (варто ще раз нагадати: кількість та частка останніх у масиві законодавства, що регулює підприємництво, становить відповідно 33 827 та 98,1 %). Це призводить до нівелювання регулятивного впливу законів та розпорошення їх дієвості у підзаконних нормативно-правових актах. Динаміка зростання масиву підзаконних нормативно-правових актів свідчить про відсутність науково обґрунтованого підходу до організаційно-правових засад державного регулювання підприємництва, а гіпертрофовані обсяги відомчого нормотворення — про постійне бажання втручатися в економічні процеси та будь-якими засобами їх «регулювати», що нагадує «відповідь на подразнення», тобто намагання негайно прореагувати на вже існуючі реалії або відносини, що динамічно розвиваються. У результаті — неякісність та неузгодженість масиву законодавства, що регулює підприємництво.

2.1. Еволюція поняття „підприємництво”

Наступний етап у розвитку уявлень про підприємництво пов'язаний з американським ученим австрійського походження Йозефом Шумпетером. У книзі «Теорія економічного розвитку» (1911 рік) він значно розширює аналіз різних форм підприємницької діяльності. «Підприємцем-новатором» Шумпетер називав не лише промислового капіталіста, а й «фінансиста», «дільця» та інших, чия функція полягає саме у здійсненні нових комбінацій, що виступають активним елементом підприємництва. На думку Й. Шумпетера, підприємництво є особливою функцією в соціально-економічному процесі. За Шумпетером, у підприємництві поєднано соціокультурні цінності античності, протестантську етику XVI ст., раціоналізм XVII ст., просвітництво XVIII ст., винахідництво XIX ст. та нові підприємницькі властивості, які стали рушієм економічного зростання і НТП у XX ст.

Іншої позиції щодо проблеми підприємництва дотримувався англійський учений, лауреат Нобелівської премії з економіки за 1974 рік Ф. А. Хайєк. На його переконання, сутність підприємництва полягає у пошуку та вивченні нових економічних можливостей; підприємництво — це характеристика поведінки, а не вид діяльності.

Ще один англійський учений — Роберт Хізріч — у 1985 році зазначав, що підприємництво є процесом створення чогось нового, що має вартість.

У законі України «Про підприємництво» підприємництво розглядається як самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою отримання прибутку.

Наука про підприємництво виходить із того, що підприємницька діяльність — це особлива діяльність людини, яка має свою структуру та логіку і передбачає наявність специфічних мотивів і ціннісних установок, спеціальних знань і навичок економічного мислення та особистий інтерес, що реалізується у процесі задоволення потреб суспільства.

2.2. Історія виникнення підприємництва в Україні

Уже в ІХ–VIII століттях до н. е. на етнічній території сучасної України спостерігалися перші ознаки підприємництва. Скіфи, яких вважають пращурами українського народу, торгували з греками: вивозили хліб, полотно, хутра та мед, а натомість отримували золото, срібло й різноманітні тканини.

Чимало свідчень про підприємницьку діяльність у Київській Русі, що зробила величезний внесок у світову історію IX–XIII століть, зберегли історики та географи. Перський учений Аль Істахрі, відомий у ті часи, описує Київську Русь як квітучу й могутню країну. За його словами, купці з усіх куточків світу прибували торгувати до Києва, який значно перевершував Булгар Великий на Волзі — одне з головних торжищ тогочасного східного світу. Для розвитку підприємництва Київська Русь мала всі необхідні умови: помірний клімат, вигідне географічне розташування для транзитної торгівлі та волелюбний народ. Окрім зовнішньої торгівлі, тут процвітали різноманітні ремесла — налічувалося близько ста спеціальностей. Ремісники виконували замовлення, а також працювали для потреб внутрішнього й зовнішнього ринку.

Київська Русь мала розвинуту грошову систему та проводила широку фіскальну політику, ставши найважливішим осередком торговельно-підприємницької діяльності. Про високий рівень зовнішньої діяльності свідчить і об'єднання купців Київської Русі в корпорації, які зосереджувалися на торгівлі певними товарами з окремими країнами. У Києві, Галичі, Володимирі-Волинському та інших великих містах України зводилися колонії іноземних купців, для них споруджували торговельні двори. Київські купці були відомі на торгах Багдада, Константинополя, Кракова, Парижа та інших міст. Розвиток і постійне вдосконалення товарного виробництва, торгівлі, грошової системи — усе це засвідчує розвиток підприємницької праці. Із фундаментального дослідження Б. Рибакова "Ремесло Стародавньої Русі" дізнаємося, що підприємництво відігравало значну роль у житті українського населення тих часів.

Упродовж XVI–XVIII століть у господарствах України широко розвивалися ринкові відносини, сформувалася нова соціальна група — скупники, які ставали посередниками між виробниками і споживачами. Власники майстерень та купці перетворювалися на підприємців. Разом із зростанням кількості ремісників удосконалювався грошовий обіг, поширювалися кредитні операції й лихварство, ставали різноманітнішими форми підприємницької діяльності. У XVIII столітті проводились великі ярмарки у Ніжині, Ромнах, Переяславі. Прізвища українських підприємців Терещенка, Симиренка, Яхненка були відомі далеко за межами України.

Подальший розвиток підприємництва в Україні відбувається у тісному зв'язку з процесами становлення ринкових відносин у країнах Європи. Із третім суспільним поділом праці купці, торговці, ремісники починають розширювати функції підприємців. З'являється акціонерний капітал, який поступово охоплює різні галузі економіки та банки.

У XVI–XVIII століттях в Україні формувався загальнонаціональний ринок. Розвиток торгівлі сприяв подальшому становленню фінансово-грошової системи. Для грошового обігу був характерним біметалізм — використання як золотих, так і срібних монет, які оцінювалися стихійно за ринковою вартістю вміщеного в них металу. Із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях поширилися кредитні операції й лихварство — безпосередні чинники підприємницької діяльності. Розвиток короткострокового споживчого кредиту і, особливо, комерційного кредиту дозволив підприємцям оперувати великими партіями товарів. У другій половині XVIII століття в Україні з'явилися великі централізовані мануфактури. У цей період національний ринок формувався як складова європейської та світової господарської системи.

Кардинальні зміни в усіх сферах господарського життя, пов'язані з промисловим переворотом у країнах Європи та США, не оминули й Україну. У середині XIX століття в Україні нараховувалось 649 підприємств різних галузей. Звільнення у 1816 р. мануфактур від обов'язкових поставок державній скарбниці та надання права вільної торгівлі сприяли поширенню приватного підприємництва. У 1869 р. в Україні налічувалося 3712 промислових підприємств, обсяг виробництва яких постійно збільшувався, зростала кількість найманих працівників. Збільшення підприємств фабрично-заводського типу, докорінні технічні перетворення у провідних галузях української економіки створили матеріально-технічні та соціальні передумови для розширення сфери підприємницької діяльності. Певний вплив на розвиток підприємництва в Україні мав іноземний капітал, приплив якого постійно збільшувався. В кінці XIX — на початку XX століття в Україні набуває широкого розмаху акціонування — необхідний атрибут розвитку підприємництва. Великою прибутковістю характеризувалися такі акціонерні товариства, як Катеринське гірничопромислове товариство, Кримсько-Донецьке товариство кам'яновугільної та гірничої промисловості, акціонерне товариство Катеринославського трубо- і залізопрокатного заводу, Краматорське металургійне товариство, товариство Південно-Російського машинобудівного заводу тощо.

Розвиток підприємництва в Україні у кінці XIX — на початку XX ст. супроводжується, як і в інших країнах Європи, високим рівнем концентрації та монополізації виробництва. У 1904 р. в Україні був організований синдикат "Продвугілля" — один із найбільших синдикатів Російської імперії, на його підприємствах працювало 64 тис. робітників. У металургії найбільшим був синдикат "Продмет", продукція якого користувалася великим попитом.

Значно поширюється підприємницька діяльність у сільській місцевості. Із скасуванням кріпосного права сільське господарство стало торгово-підприємницьким. У товарно-грошові відносини були втягнуті як поміщицькі, так і селянські господарства. На селі виник новий тип господаря — підприємець.

Вагоме місце у становленні та розвитку підприємництва в Україні мало подальше розширення внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Як і раніше, кінець XIX — початок XX ст. в Україні характеризується розвитком широкої мережі ярмарків. На початку XX ст. налічувалося 5600 ярмарків. Це свідчить про те, що майже кожен населений пункт знаходився в межах мережі ярмарків, перебував у сфері їх впливу. Широко застосовувалась оптова торгівля за зразками та у формі аукціонів. Особливу роль відігравали товарні біржі, серед них за обсягом операцій виділялися Київська, Одеська та Миколаївські біржі, які проводили операції з купівлі-продажу зерна.

Україна займала значне місце в системі світового ринку. Вона експортувала велику кількість продукції землеробства, тваринництва, а також промислову сировину і напівфабрикати. Важлива роль у внутрішній і зовнішній торгівлі належала малому підприємництву. Чималу групу населення України у період її промислового розвитку становили дрібні торговці, які щорічно брали посвідчення на право вести торгівлю. На початку XX ст. місцевою дрібною торгівлею займалося майже 80 тис. осіб.

Проведений невеликий історико-економічний аналіз становлення та розвитку в Україні промислового і сільськогосподарського виробництва, зовнішньої та внутрішньої торгівлі, грошової системи свідчить про наявність в українському народі "підприємницького духу". За своїм характером населення схильне до прийняття підприємницької культури, головних принципів підприємницької діяльності. Однак можливості подальшого прояву цього характеру були перервані встановленням в Україні більшовицького режиму. Економічна політика "воєнного комунізму", що була запроваджена у 1919–1921 рр., передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, централізований розподіл продуктів і товарів. З теоретичної установки більшовиків випливала необхідність ліквідації товарного виробництва, насамперед на селі. Характерним для цього періоду були натуралізація господарських відносин і різке знецінення грошових знаків. В результаті здійснення політики воєнного комунізму стан господарства в Україні був катастрофічним. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали із підприємств у села. Торгівля набула спотворених форм. Були заборонені такі елементарні компоненти підприємництва як кооперація та кустарні промисли, а важка промисловість фактично не працювала. Вихід із розрухи народного господарства, фінансової кризи й голоду був знайдений у проведенні нової економічної політики, яка відкрила реальні перспективи для розвитку приватного підприємництва. При цьому значну роль повинен був відіграти ринок. Замість адміністративних були запроваджені економічні важелі. На зміну продрозкладці селяни стали платити державі податок спочатку сільгосппродуктами, а з 1924 р. — грішми. Було дозволено підприємництво у сільській місцевості і селянам надавалося право орендувати землю та наймати робочу силу. Значно були розширені товарно-грошові відносини у містах, розширилась приватна торгівля, об'єктом продажу стали середні та малі підприємства. Всі ці заходи дозволили відновити економіку, налагодити виробництво. Вже у 1927 р. промисловість та сільське господарство перевищили рівень 1913 р. — найвищого за економічними показниками у царській Росії. Національний доход досяг довоєнного рівня, значно покращилося матеріальне становище населення міст і сіл. Успіхи були б ще значнішими, якби держава не обмежувала можливості ринку та підприємницької діяльності. А наприкінці 20-х років Сталін взагалі поклав край новій економічній політиці. НЕП з його спрямованістю на госпрозрахунок, матеріальні стимули, розвиток ініціативи й ентузіазму — основних критеріїв підприємницької діяльності, був замінений адміністративно-командною системою керівництва господарською діяльністю. Була встановлена система економічних відносин на безпосередній організації державного процесу відтворення на підприємствах, в галузях та на територіях. Були націоналізовані всі великі підприємства, експропрійовані засоби виробництва та майно усіх приватних підприємців. З цього часу в Україні була встановлена й впродовж декількох десятиріч функціонувала адміністративно-командна система, основою якої були повне одержавлення власності, централізований розподіл ресурсів, директивне планування та ціноутворення. Господарською діяльністю керував державний апарат, а власне — партійні чиновники. Відчуження виробника від власності, створеного працівником продукту та відчуження від влади підривало матеріальну зацікавленість у результатах праці. Відсутність конкуренції підривало інтерес товаровиробників до впровадження нової техніки та технології. Все це породжувало негативне ставлення до будь-яких проявів підприємливості.

Проголошення 24 серпня 1991 року України незалежною суверенною державою створило реальні можливості для створення нового, динамічного народного господарства ринкового типу, розвитку підприємництва на базі корінних змін соціально-економічних умов розвитку суспільства, прийняття законів України "Про власність", "Про підприємництво" та ін.

2.3. Поняття та принципи підприємницької діяльності

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р., під підприємництвом розуміють безпосередню самостійну, систематичну діяльність, що провадиться на власний ризик і спрямована на виробництво продукції, виконання робіт чи надання послуг задля одержання прибутку. Здійснюють її фізичні та юридичні особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, визначеному законодавством.
Водночас створення (заснування) юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності, а також володіння корпоративними правами не вважаються підприємницькою діяльністю, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Матеріальною основою підприємництва виступає власність. Як економічна категорія власність — це відносини між людьми щодо речей, які полягають у присвоєнні або належності матеріальних благ одним особам і, відповідно, у відчуженні цих благ від решти осіб.
Власник має право використовувати своє майно (будівлі, споруди, засоби виробництва, виготовлену продукцію, транспорт, грошові кошти, цінні папери тощо) для підприємницької діяльності. Для власників забезпечуються рівні умови реалізації їхніх прав.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству. Відповідно до ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання, а також соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.
Суб'єкти підприємництва. Згідно зі ст. 2 Закону України "Про підприємництво" суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть виступати:

• громадяни України та інших держав, які не обмежені законом у правоздатності або дієздатності;
• юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України "Про власність".

Законодавство не допускає заняття підприємницькою діяльністю для окремих категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражного суду, державного нотаріату, а також органів державної влади й управління, які покликані контролювати діяльність підприємств. Законом України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. та ст. 5 Закону України "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 р. державним службовцям та іншим особам, уповноваженим на виконання функцій держави, заборонено займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо, через посередників або підставних осіб, а також входити самостійно, через представника чи підставних осіб до складу правління або інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність. Заборона безпосередньо займатися підприємництвом для керівників, заступників керівників державних підприємств, установ і організацій, їхніх структурних підрозділів, а також посадових осіб державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування встановлена Декретом Кабінету Міністрів України "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" від 31 грудня 1992 р. Втім, це не позбавляє їх права отримувати дивіденди по акціях, а також доходи від інших корпоративних прав (доходи відповідно до своєї частки майна в статутному фонді господарського товариства тощо). Посадовими особами, на яких поширюється дія зазначеного Декрету, вважаються працівники, чия діяльність пов'язана зі здійсненням державно-владних повноважень, виконанням організаційних, розпорядчих, адміністративних і господарських функцій, прийняттям управлінських рішень. Збереження за цими особами лише права на отримання дивідендів (доходів) означає, що право на управління належним їм майном (друга складова корпоративного права) зазначені в Декреті посадові особи на період зайняття вказаних посад можуть передавати довіреним особам відповідно до чинного законодавства.
Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не лише не можуть бути зареєстровані як підприємці, а й не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також обіймати в підприємницьких товариствах, їхніх спілках (об'єднаннях) керівні посади та посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.
Свобода підприємницької діяльності. Суб'єкти підприємницької діяльності (підприємці) мають право без обмежень приймати рішення і самостійно здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Однак у деяких видах діяльності через підвищені вимоги до безпеки робіт та необхідність централізації функцій управління підприємництво застосовуватися не може. Перелік таких видів діяльності встановлює Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України. Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Окрім обмеження суб'єктного складу підприємництва, законодавство України, зокрема Закон України "Про підприємництво", встановлює певні обмеження, що стосуються здійснення окремих видів підприємницької діяльності. Ці обмеження полягають, по-перше, у тому, що окремі види підприємництва (господарської діяльності) мають право здійснювати лише певні суб'єкти. Так, діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється відповідно до Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів".
Діяльність, пов'язану з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язану з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробкою, випробуванням, виробництвом і експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою, можуть здійснювати тільки державні підприємства та організації, а проведення ломбардних операцій — також і повні товариства. Частинами 2-4 ст. 4 Закону України "Про підприємництво" встановлено також інші обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності. По-друге, обмеження у здійсненні підприємницької діяльності полягають у забороні здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлює Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1 червня 2000 р., без спеціального дозволу (ліцензії). Цей Закон визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.
Дія Закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання, проте ліцензування банківської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної власності здійснюється згідно із законами, що регулюють відносини у цих сферах (ст. 2 Закону).
Відповідно до ст. 9 Закону ліцензуванню підлягають, зокрема, такі види господарської діяльності:

• пошук (розвідка) корисних копалин;
• виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, певної пневматичної зброї, а також торгівля зазначеними видами зброї та боєприпасами до неї;
• виробництво вибухових речовин і матеріалів (за переліком, що його визначає Кабінет Міністрів України);
• видобування уранових руд;
• видобування дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння тощо (всього стаття налічує 60 найменувань видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню).

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. У заяві про видачу ліцензії мають міститися такі дані:

1) відомості про суб'єкта господарювання-заявника: найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код — для юридичної особи;
прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи-платника податків та інших обов'язкових платежів — для фізичної особи;
2) вид господарської діяльності, вказаний згідно зі ст. 9 Закону (повністю або частково), на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.
У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа. Рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі приймає орган ліцензування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, який регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.
Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду якщо:

• заяву подано (підписана) особою, яка не має на це повноважень;
• документи подано з порушенням встановлених вимог.

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку. За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлює Кабінет Міністрів України. Плата за видачу ліцензії вноситься після того, як прийнято рішення про видачу ліцензії. У ліцензії зазначаються:

• найменування органу ліцензування, що видав ліцензію;
• вид господарської діяльності, вказаний згідно зі ст. 9 Закону (в повному обсязі або частково), на право провадження якої видається ліцензія;
• найменування юридичної особи або прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності;
• ідентифікаційний код юридичної особи або ідентифікаційний номер фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності;
• місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності;
• дата прийняття рішення про видачу ліцензії та його номер;
• строк дії ліцензії;
• посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію;
• дата видачі ліцензії.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлює Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але він не може бути меншим ніж три роки.
Ліцензія може бути анульована. Анулювання ліцензії — це позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на провадження певного виду господарської діяльності.
Підставами для анулювання ліцензії є:

• заява ліцензіата про анулювання ліцензії;
  акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;
• рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання;
• нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності;
• акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;
• акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності;
• акт про встановлення факту неподання у встановлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;
• акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;
• неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності.

Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через десять днів з дня його прийняття.
Якщо ліцензіат протягом цього часу подасть скаргу до експертно-апеляційної ради, дія даного рішення органу ліцензування зупиняється до прийняття відповідного рішення спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.
Рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку. Законом України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" від 23 березня 1996 р. на території України запроваджено патентування діяльності у сфері роздрібної торгівлі, торгівлі іноземною валютою (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльності з надання послуг у сфері грального бізнесу.
Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися діяльністю з роздрібної торгівлі, з обміну готівкових валютних цінностей, а також діяльністю з надання послуг у сфері грального бізнесу.
Порядок придбання торгового патенту на здійснення роздрібної торгівлі загалом визначається нормами Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності", а докладніше — Положенням про виготовлення, зберігання і реалізацію торгових патентів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 р. № 1077. Торговий патент придбається:
по-перше, на здійснення операцій з роздрібної торгівлі — для кожного пункту роздрібного продажу товарів (магазину, кіоску, палатки, автомагазину, лотка тощо).
Під роздрібною торгівлею розуміється торгівля товарами, а також виконання при цьому супутніх робіт (послуг) за готівку, а також за інші готівкові платіжні засоби, включаючи кредитні картки. Під пунктами роздрібного продажу товарів у вищезгаданому Законі розуміють:

• магазини, які займають окремі приміщення або будівлі та мають торговельний зал для покупців, площа якого не перевищує 20 квадратних метрів;
• кіоски, палатки та інші малі архітектурні форми, які займають окремі приміщення, але не мають вбудованого торговельного залу для покупців;
• автомагазини, розвозки та інші види пересувної торговельної мережі;
• лотки, прилавки та інші види торгових точок у відведених для роздрібної торгівлі місцях, крім тих, що надаються в оренду суб'єктам підприємницької діяльності — фізичним особам та містяться на території ринків, створених за рішенням органів місцевого самоврядування;
• стаціонарні, малогабаритні і пересувні автозаправні станції, заправні пункти, які здійснюють роздрібну торгівлю нафтопродуктами;

По-друге, на здійснення операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями — для кожного пункту обміну іноземної валюти, за винятком операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями, що їх здійснюють банківські установи у власних операційних залах.
Вартість торгового патенту на здійснення роздрібної торгівлі встановлюють органи місцевого самоврядування, проте за календарний місяць вона не може перевищувати:

• на території міста Києва, обласних центрів — суми, еквівалентної 160 екю;
• на території міста Севастополя, міст обласного підпорядкування (крім обласних центрів) і районних центрів — суми, еквівалентної 80 екю;
• на території інших населених пунктів — суми, еквівалентної 40 екю.

Підставою для придбання торгового патенту на право здійснення відповідного виду підприємницької діяльності є заявка суб'єкта підприємницької діяльності за встановленою формою, яка подається до органу державної податкової служби, що контролює сплату податку на прибуток суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи (або структурного підрозділу цього суб'єкта).
Торговий патент видається суб'єктові підприємницької діяльності під розписку у триденний термін з дня подачі заявки. Датою придбання торгового патенту є зазначена в ньому дата. Термін дії торгового патенту на здійснення роздрібної торгівлі становить 12 календарних місяців, а операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями — 36 календарних місяців. Принципи підприємницької діяльності, тобто основні засади, на яких базується підприємництво, законодавче закріплені в ст. 5 Закону України "Про підприємництво". До них належать:

а) вільний вибір діяльності;

б) залучення на добровільних засадах до підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян;
в) самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів виготовленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

г) вільний найом працівників;

д) залучення і використання матеріально-технічних, фінансо-
вих, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;
е) вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;
є) самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

2.4. Умови здійснення підприємництва

Державна реєстрація підприємництва належить до ключових умов провадження підприємницької діяльності.
Якщо особа займається підприємництвом без державної реєстрації, це має наслідком штраф у розмірі від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, причому можлива конфіскація виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини або ж без такої (ст. 164 Кодексу про адміністративні правопорушення). У разі вчинення цих дій упродовж року після накладення адміністративного стягнення за аналогічні порушення фізична особа, винна у їх вчиненні, може бути притягнена до кримінальної відповідальності — у вигляді штрафу від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправних робіт на строк до двох років, або обмеження волі на той самий строк (ч. 1 ст. 202 КК).
Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності провадиться згідно зі ст. 8 Закону України "Про підприємництво" і докладно врегульована Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 740. Така реєстрація здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради народних депутатів або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання цього суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.
Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується договором, який передбачає передачу засновникові у власність або користування приміщення, частини приміщення (договір купівлі-продажу, міни, дарування, оренди, лізингу, безоплатного користування майном, про спільну діяльність, установчий договір тощо). Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи подаються такі документи:

• рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників,або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у випадках, перебачених законом;
• статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності;
• реєстраційна картка встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію;
• документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом;
• документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, яка водночас є заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичній особі - платнику податків та інших обов'язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.
За державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єктів підприємницької діяльності вноситься плата (реєстраційний збір):

• для громадян-підприємців - 1,5, для юридичних осіб - 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
• за прискорену (протягом одного дня) державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єктів підприємницької діяльності - потрійний розмір відповідного реєстраційного збору;
• за державну реєстрацію змін (доповнень) до установчих документів суб'єктів підприємницької діяльності - 30 відсотків реєстраційного збору.

Органам державної реєстрації забороняється вимагати від суб'єктів підприємницької діяльності додаткові документи, не передбачені Законом України "Про підприємництво".
Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться за наявності всіх необхідних документів за заявочним принципом протягом не більше п'яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним номером фізичної особи-платника податків та інших обов'язкових платежів. У п'ятиденний термін від дати реєстрації органи державної реєстрації надсилають примірник реєстраційної картки з позначкою про державну реєстрацію відповідному державному податковому органові й органові державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності до органів Фонду соціального страхування і Пенсійного
фонду України. Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб'єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.
У такому самому порядку проводиться і перереєстрація суб'єкта підприємницької діяльності. Підстави перереєстрації зазначені в ст. 8 Закону України "Про підприємництво", відповідно до якої перереєстрація проводиться у разі зміни назви, організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності, а також форми власності.
Безпосередньо підприємницьку діяльність можуть здійснювати не лише суб'єкти - юридичні особи, а й створені ними філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи. За загальним правилом, вони не потребують державної реєстрації (суб'єкт підприємницької діяльності повідомляє про відкриття зазначених підрозділів орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної картки). Виняток становлять представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності, які мають бути зареєстровані відповідно до ст. 5 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" у порядку, встановленому Інструкцією про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженою наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 18 січня 1996 р. № 30.
Суб'єкти підприємницької діяльності підлягають внесенню: юридичні особи, а також їхні філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи - до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, що його ведуть органи державної статистики.
Відповідно до ст. 10 Закону України "Про державну статистику" (в редакції закону від 13 липня 2000 р.) Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України (ЄДРПОУ) - це автоматизована система збирання, накопичення та опрацювання даних про всіх юридичних осіб, їхні філії, відділення, представництва та інші відокремлені структурні підрозділи, що містяться на території України, а також про всіх юридичних осіб, їхні філії, відділення, представництва та інші відокремлені структурні підрозділи, що перебувають за межами України і створені за участю юридичних осіб України. ЄДРПОУ забезпечує єдиний державний облік та ідентифікацію всіх вищеназваних суб'єктів і є основою для проведення державних статистичних спостережень. Створення і ведення ЄДРПОУ, розробка організаційних і методологічних принципів його функціонування забезпечуються органами державної статистики.
Порядок внесення суб'єктів господарювання - юридичних осіб до ЄДРПОУ визначається Положенням про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів від 22 січня 1996 р. № 118. Орган державної статистики після внесення суб'єкта підприємницької діяльності до реєстру проставляє у свідоцтві про державну реєстрацію ідентифікаційний код і дату внесення до реєстру; фізичні особи - до державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів, що ведеться органами державної податкової служби. Порядок внесення визначається Законом України "Про Державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів" від 22 грудня 1994 р.
Відмова в державній реєстрації може бути оскаржена в судовому порядку. Як зазначається у Роз'ясненні Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств" від 12 вересня 1996 p., якщо у державній реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності відмовлено або її не проведено за наявності усіх необхідних для цього документів у встановлений строк (не більше 5 робочих днів), засновник суб'єкта підприємницької діяльності, який є юридичною особою, має право відповідно до ч. 13 ст. 8 Закону України "Про підприємництво" звернутися до арбітражного суду з заявою про визнання
недійсним акта відповідного органу про відмову в реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності або про спонукання його провести таку реєстрацію. При цьому спір про визнання згаданого акта недійсним підпадає під дію ч. 4 ст. 5 Арбітражного процесуального кодексу України, а на спори про спонукання до проведення державної реєстрації поширюються вимоги щодо арбітражного врегулювання спорів (розділ II Арбітражного процесуального кодексу України).
Суб'єкти підприємницької діяльності з різних причин можуть з часом змінювати своє місцезнаходження. У таких випадках суб'єкт підприємництва у 7-денний строк з дня виникнення такої зміни повинен повідомити про це орган державної реєстрації. Невиконання цієї вимоги дає право органам державної реєстрації звернутися до суду (арбітражного суду) з позовом про скасування державної реєстрації.
Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності здійснюється за заявою власника (власників) або уповноважених ним (ними) органів чи за особистою заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду (арбітражного суду) в разі:

• визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;
• здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству України;
• несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження;
• визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених законодавством);
  - неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно із законодавством.

У таких випадках орган, який здійснив державну реєстрацію підприємства, не має права скасувати власне рішення про реєстрацію. У разі скасування такого рішення відповідні дії органу державної реєстрації слід визнавати такими, що не відповідають чинному законодавству і не породжують для підприємства будь-яких правових наслідків.
Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи здійснює орган державної реєстрації шляхом виключення його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності після проведення ліквідаційною комісією заходів щодо ліквідації суб'єкта підприємницької діяльності і подання до органу державної реєстрації таких документів:

• заяви (рішення) власника (власників) або уповноваженого ним (ними) органу чи рішення арбітражного суду у випадках, передбачених законодавством;
• акта ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, затвердженого органом, що призначив ліквідаційну комісію;
• довідки аудитора, якщо це необхідно відповідно до вимог законодавства для перевірки достовірності ліквідаційного балансу;
• довідки установ банків про закриття рахунків;
• довідки органу державної податкової служби про зняття з обліку;
• підтвердження про опублікування у друкованих засобах масової інформації оголошення про ліквідацію суб'єкта підприємницької діяльності;
• довідки архіву про прийняття документів, які підлягають довгостроковому зберіганню;
• довідки органу внутрішніх справ про прийняття печаток і штампів;
• оригіналів установчих документів (статут, установчий договір);
• свідоцтва про державну реєстрацію.

Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії додатково надсилають повідомлення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку про скасування реєстрації випуску інвестиційних сертифікатів інвестиційних фондів та інвестиційних компаній. Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта підприємницької діяльності статусу юридичної особи і є підставою для виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.
Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи здійснюється шляхом виключення його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності на підставі таких документів:

• особистої заяви підприємця-громадянина або рішення суду (арбітражного суду) у випадках, передбачених законодавством;
• довідки органу державної податкової служби про зняття з обліку;
• довідки установ банків про закриття рахунків;
• довідки органу внутрішніх справ про здачу печаток і штампів;
• оригіналу свідоцтва про державну реєстрацію.

Орган державної реєстрації у 10-денний термін повідомляє відповідні органи державної податкової служби та державної статистики про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності. Реєстраційна справа суб'єкта підприємницької діяльності, державну реєстрацію якого скасовано, передається органом державної реєстрації до місцевої державної архівної установи у встановленому порядку.
Законодавчими актами України можуть бути встановлені спеціальні правила державної реєстрації окремих суб'єктів господарського права. Так, державну реєстрацію банків, як зазначено в статті 17 Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р. здійснює Національний банк України відповідно до вимог зазначеного Закону та нормативно-правових актів Національного банку України; промислово-фінансові групи реєструє Кабінет Міністрів України, фондові біржі - Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, Авіаційне страхове бюро - Київська міська державна адміністрація, Морське страхове бюро - Одеська обласна державна адміністрація тощо.
Для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їхньої праці. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов'язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в Україні мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства. При втраті працездатності підприємець забезпечує потерпілому відшкодування витрат у випадках і порядку, передбачених чинним законодавством. Здійснюючи підприємницьку діяльність, підприємець зобов'язаний не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій і держави, що охороняються законом. За заподіяні шкоду і збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність.
Суб'єкт підприємництва - юридична особа - може бути визнана арбітражним судом банкрутом у порядку, передбаченому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

2.5. Підприємець і держава

Загальні та майнові — саме на ці дві групи поділяються гарантії прав суб'єктів підприємницької діяльності. Суть загальних гарантій полягає в тому, що незалежно від обраної організаційної форми підприємницької діяльності держава забезпечує всім підприємцям рівні права та однакові можливості щодо доступу до ресурсів — матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних тощо. Якщо ж ідеться про ресурси, які розподіляються державою централізовано, то їх надання можливе лише за умови, що підприємець виконує роботи і поставки для державних потреб.
У випадках, визначених законом, підприємця або громадянина, котрий працює в нього за наймом, можуть залучити до виконання державних обов'язків у робочий час. Орган, який ухвалює відповідне рішення, зобов'язаний відшкодувати підприємцю завдані збитки. Що ж до гарантій майнових прав, то держава тут виступає гарантом недоторканності майна та забезпечує захист права власності підприємця. Вилучення державою основних і оборотних фондів підприємця чи іншого майна, яке він використовує, не допускається — окрім випадків, прямо передбачених законодавчими актами України. Якщо громадяни, юридичні особи або державні органи порушують охоронювані законом майнові права підприємця, завдані йому збитки відшкодовуються згідно з чинним законодавством. Державна підтримка підприємництва відіграє роль важливого чинника його активізації в умовах побудови ринкової економіки. Аби створити сприятливі організаційні та економічні умови для розвитку підприємництва, держава надає земельні ділянки, передає підприємцю державне майно (виробничі та нежитлові приміщення, законсервовані й недобудовані об'єкти та споруди, невикористовуване устаткування), потрібне для здійснення підприємницької діяльності. Через економічні важелі (цільові субсидії, податкові пільги тощо) держава стимулює модернізацію технологій, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг. Підприємцям надаються цільові кредити та інші види допомоги. На формування і розвиток малого підприємництва, на становлення його як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці спрямований Закон України "Про державну підтримку малого підприємництва" від 19 жовтня 2000 р. Цей Закон визначає суб'єктами малого підприємництва фізичних осіб, зареєстрованих у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності; юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 500 тис. євро. Державну підтримку малого підприємництва здійснюють Кабінет Міністрів України — центральний орган виконавчої влади з питань регуляторної політики та підприємництва, інші центральні органи виконавчої влади за такими напрямами:
1) формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;

2) встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва;
3) запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;

4) фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;
5) залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

Для розуміння взаємовідносин між підприємцем і державою важливе значення мають норми Закону України "Про підприємництво" щодо державного регулювання підприємництва. Стаття 42 Конституції України зазначає, що держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт.

В умовах побудови ринкової економіки характер організаційно-правових відносин державних та інших органів з суб'єктами підприємництва докорінно змінюється. Нині ці відносини будуються з використанням:

• податкової та фінансово-кредитної політики, включаючи встановлення ставок податків і процентів за державними кредитами;
• податкових пільг; цін і правил ціноутворення;
• цільових дотацій; валютного курсу;
• розмірів економічних санкцій;
• державного майна і системи резервів, ліцензій, концесій, лізингу, соціальних, екологічних та інших норм і нормативів;
• науково-технічних, економічних та соціальних республіканських і регіональних програм;
• договорів на виконання робіт і поставок для державних потреб.

Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо воно не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів контролю за діяльністю підприємців.
Щоб зменшити втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунути правові, адміністративні, економічні та організаційні перешкоди у розвитку підприємництва, запровадити нові підходи до державного регулювання підприємництва, Указом Президента України "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності" від 3 лютого 1998 р. визнано за необхідне здійснити заходи щодо усунення обмежень, які стримують розвиток підприємницької діяльності, та щодо зменшення надмірного державного регулювання підприємницької діяльності (дерегулювання).
Зазначені заходи, частину яких уже реалізовано в чинному законодавстві, зокрема, включають:

• спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємницької діяльності;
• скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, вимагають одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності;
• лімітування перевірок та контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва;
• спрощення процедури митного оформлення вантажів при здійсненні експортно-імпортних операцій;
• забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності.

Відповідно до чинного законодавства державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки лише в межах своєї компетенції, встановленої законодавством. Якщо державний чи інший орган видає акт, який не відповідає його компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися до суду чи арбітражного суду із заявою про визнання такого акта недійсним. Збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їхніх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їхніми службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами. Спори про відшкодування збитків вирішує арбітражний суд.

2.6 Сутність підприємницької діяльності та основні умови розвитку її в Україні

Передусім ідеться про формування сприятливого середовища для підприємництва як масового явища в Україні. Для цього конче потрібні дієві кроки, спрямовані на розв'язання численних проблем, що стримують розвиток малого бізнесу. Очевидно, що ця сфера підприємництва зростає надто повільними темпами. Так, нині в Україні налічується близько 200 тисяч малих підприємств (причому частка збиткових серед них сягає майже 40 %), тоді як, скажімо, у Польщі малих і середніх підприємств більше 2 мільйонів.

Загалом доводиться визнати, що реальна віддача від заходів, які вживалися останнім часом, була майже непомітною для широкого загалу підприємців, і через це в Україні досі не сформовано дієвих механізмів державної підтримки малого бізнесу.

Ще одна болюча проблема стосується перепон на шляху розвитку вже не так малого, як великого бізнесу, особливо експортно орієнтованого. Її суть полягає в потребі належної державної підтримки сприятливих для вітчизняних підприємців умов здійснення зовнішньоторговельних операцій. Водночас наявна нині глибока диспропорція між валютною стабілізацією гривні та значним рівнем внутрішньої інфляції, яка минулого року, при зміцненні гривні, сягнула 25,8 % (по промисловій продукції 20,8 %), є не лише несприятливою для національних виробників, а й дискримінаційною, якщо зважати на ті пільгові умови, які така ситуація створює для імпортерів.

Утім, проблема полягає навіть не в цьому. Якщо взяти до уваги сильну залежність нашої економіки від зовнішньоекономічної кон'юнктури, а також значні обсяги державного боргу, гривнева частка якого за 2000 р. зросла у безпрецедентних масштабах в 1,6 раза і досягла 14,3 млрд гри., то ситуація, що склалася на валютно-фінансовому ринку України, є загрозливою для всієї фінансової системи країни.

Отже, йдеться не лише про фінансові інтереси бізнесових кіл. Колізія, що має місце між ними і політикою штучної підтримки курсу гривні, на нашу думку, найкращим чином ілюструє головну ідею, яку вважаємо за необхідне підкреслити: економічна політика, що створює перешкоди для розвитку вітчизняного підприємництва, завжди є небезпечною для перспектив соціальна-економічного розвитку країни.

Нарешті, треба вказати і на одну з найболючіших проблем вітчизняного підприємництва, пов'язану з постійним адміністративним та кримінальним тиском на підприємницькі структури. У зв'язку з цим необхідно пояснити, що постійні вимоги з боку Українського союзу промисловців і підприємців щодо зниження податкового тиску стосуються не тільки і навіть не стільки податків і зборів, передбачених податковим законодавством України (яке, безумовно, потребує суттєвого коригування), скільки неофіційного, прихованого, так званого «тіньового» оподаткування, якого в нашій країні не може уникнути буквально жоден підприємець, незалежно від профілю і масштабів його бізнесу.

У даному випадку йдеться насамперед про створення численних бюрократичних перешкод, хабарництво чиновників різних рівнів, існування при державних установах паралельних «комерційних структур», без «допомоги» яких неможливо вирішити навіть поточні питання підприємницької діяльності, починаючи з реєстрації юридичної особи і розміщення офісу.

На додаток до цього підприємці виявляються практично незахищеними від свавілля численних контролюючих інстанцій: податківців, пожежників, санітарних та інших служб, які широко і практично безконтрольно користуються правом застосування штрафних санкцій і стягнень. Нарешті, крім державно-чиновницького, вітчизняний бізнес, як відомо, потерпає від суто кримінального рекету, який набув тотального характеру і став невід'ємним супутником підприємницької діяльності в Україні.

Кардинальне вирішення всіх цих нагальних питань, що є безумовною прерогативою і прямою функцією держави, надало б потужного імпульсу до розвитку підприємництва, залучило до цієї сфери широкі прошарки населення України, поки що відокремлені від неї штучно створеними бар'єрами.

Необхідно підкреслити, що пріоритетне формування, причому буквально протягом найближчих одного-двох років, максимально сприятливих умов для розвитку підприємництва потребує активної, наступальної за своїм характером політики, насамперед з боку структур виконавчої влади, адже врешті-решт ідеться не лише про "важливий, а й про імперативний напрям після кризового розвитку української економіки.”

Зрозуміло, що розвиток підприємництва в нашій країні має свої національні особливості. Разом з тим державна політика, що здійснюється у цій сфері, повинна враховувати значний світовий досвід, що певною мірою дасть змогу уникнути численних перешкод, які природно виникають або штучно створюються на шляху розвитку підприємництва.

Сьогодні вже ні в кого в Україні, мабуть, не викликає сумніву той загальновідомий факт, що підприємницька діяльність є рушійною силою суспільного прогресу, розпитку продуктивних сил. Отже, створення сприятливих умов для розвитку підприємництва є найважливішим напрямом трансформації перехідної економіки України шляхом використання ринкових цінностей, важелів і механізмів.

Слід зазначити, що унікальність значення підприємницького потенціалу полягає в тому, що саме завдяки йому приходять у взаємодію інші економічні ресурси - праця, капітал, земля, наука. Ініціатива, ризик і уміння підприємців, помножені на ринкові стимули, дають можливість їм із максимальною ефективністю використовувати наявні та знаходити нові економічні ресурси, стимулювати економічне зростання.

Як показує досвід багатьох країн із ринковою економікою, їхні економічні досягнення, у тому числі темпи економічного розвитку, інвестиційна активність, технологічні нововведення прямо залежать від реалізації підприємницького потенціалу. Так, економічний курс, орієнтований на підтримку підприємництва, зменшення державних витрат і державної регламентації, дав змогу США і ряду інших західних кращ ефективно перебороти більшість економічних проблем 70-90-х років.

На нашу думку, можна впевнено стверджувати, що підприємницький потенціал як соціально-економічний ресурс більш ефективно реалізується в умовах максимально ліберальної економічної системи, не обтяженої надмірною державною бюрократією. При цьому також очевидно, що основою успішної реалізації підприємницького потенціалу є насамперед самі підприємці, їхні кваліфікація і рівень освіти, здатність брати на себе відповідальність, уміння орієнтуватися у конкурентному середовищі, а також їхнє почуття соціальної відповідальності.

Водночас необхідно підкреслити, що без відповідного державного втручання необмежений підприємницький егоїзм може перетворитися па шаленство стихії ринку, яке не тільки призводить до значного розшарування суспільства за доходами (необмежено збагачуючи одних за рахунок інших), а й руйнує цивілізовані основи економічного розвитку.

Як відомо, економічна природа підприємництва характеризується через його основні ознаки: ініціативу, комерційний ризик і відповідальність, комбінування чинників виробництва, новаторство.

Підприємницька ініціатива це прагнення до реалізації можливостей, наданих самим процесом ринкового обміну, що здійснюється при взаємній вигоді учасників цього процесу. Тобто підприємництво варто асоціювати не із загальноприйнятими у соціалістичній ідеології обманом і насильством, а з добуванням власної вигоди за допомогою задоволення суспільних потреб.

Зрозуміло, що ініціатива вимагає певної господарської свободи. Коли рівень регламентації підприємницької діяльності занадто високий, ініціативна активність знижується, що обертається діловою стагнацією. У цьому зв'язку створення умов для активізації ініціативи у суб'єктів господарювання - ключове завдання переходу до підприємництва як домінуючої сили економічного прогресу.

У країнах із високим підприємницьким потенціалом важливу роль відіграє малий і середній бізнес, що є живильним середовищем підприємництва, свого роду „кузнею” підприємницьких кадрів. Наприклад, у США, 40 % ВНП створюється на підприємствах малого і середнього бізнесу. Держава забезпечує підприємництву широку підтримку. У країні, поряд із підтримуючим підприємництво федеральним органом Адміністрацією малого бізнесу, при органах виконавчої влади на місцях діють 19 тис. регіональних комісій з економічного розвитку, покликаних сприяти розвитку бізнесу в конкретному регіоні, зростанню виробництва перспективних товарів і послуг, що мають попит у даній місцевості.

Крім того, у США в середині 90-х років діяло близько 600 так званих «підприємницьких інкубаторів» - спеціалізованих державних і приватно-державних установ, що здійснювали багатопланову підтримку новоствореніш компаніям. Такий бізнес-інкубатор територіальнооб'єднує нові компанії під одним дахом і сприяє їх «вирощуванню» і становленню.

Слід зазначити, що не тільки підприємці-початківці, а й органи господарського управління різних рівнів ще недостатньо усвідомлюють ті труднощі, які необхідно долати при здійсненні практичної підприємницької діяльності в тих умовах, що склалися в Україні на цей час.

Загальновідомим є той факт, що у США кожного року на підприємницьку стезю вступає більше ніж півмільйона пошукачів, але приблизно стільки ж їх залишає це «поле битви». Пояснюється це передусім особливостями підприємницької діяльності. Як писав шведський економіст Клас Еклунд, крім «підприємницьких здібностей» повинна існувати суспільна «атмосфера підприємництва», під якою він розумів те, що «для людини повинно бути і можливо, і достатньо привабливо вкладати капітал, знання та енергію у «свою справу».[14, с.174]

Статтею 42 Конституції України встановлено, що кожен громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Зміст підприємницької діяльності в нашій країні був ще у 1991 р. офіційно визначений Законом України «Про підприємництво», відповідно до ст. 1 якого «підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством».

На нашу думку, створення правових передумов для формування сприятливої для розвитку підприємництва атмосфери є найважливішою функцією держави. Ілюстрацією складності цього процесу, може бути той факт, що за час дії базового Закону України «Про підприємництво», який набув чиннисті з 1 березня 1991 р., до нього було внесено більше сорока змін і доповнень, і майже 400 Нормативно-правових актів мають на нього посилання.

Проте цей процес не обмежується прийняттям певних юридичних норм, він повинен послідовно формувати загальновідомі умови підприємницької діяльності, які включають:

1) приватну власність; 2) свободу діяльності та вибору; 3) особистий інтерес як головний мотив поведінки; 4) конкуренцію; 5) опору на ринкову систему.

У зв'язку з цим особливої уваги потребують дослідження функцій уряду країни у розвитку підприємництва.

Теоретична концепція чистого капіталізму, яка розглядає його як ідеальну систему, що саморегулює економіку, виключає значнуроль уряду в процесі розвитку підприємницької діяльності. Однак, як свідчить віковий досвід високорозвинених країн ринкової економіки, на практиці уряд повинен використовувати свої масштабні можливості не тільки для встановлення загальних правових норм щодо використання приватної власності, а й для активного втручання в економічні процеси.

Як справедливо зазначають сучасні дослідники економіки розвинених країн, економічна роль уряду здійснюється у таких широких масштабах, що практично неможливо охопити та скласти вичерпний перелік усіх його економічних функцій. Однак у загальному вигляді економічну діяльність уряду щодо розвитку підприємництва можна умовно поділити на кілька напрямів.

Перший напрям пов'язаний з необхідністю підтримки та полегшення функціонування ринкової економіки. У цій сфері необхідно відмітити два основні види діяльності уряду:

1. Забезпечення умов функціонування ринкової економіки за рахунок забезпечення правової бази та суспільної атмосфери, що сприяють її успішному розвитку, створюють умови інтегрування підприємництва у загальний простір соціальної відповідальності та підтримки соціального консенсусу.

2. Захист внутрішніх ринків та власного товаровиробника від зовнішньої конкуренції та створення умов для розвитку внутрішньої конкуренції власних товаровиробників.

Враховуючи сьогоднішню економічну специфіку України, тут слід особливо підкреслити, що нам необхідно виробити свою особливу політику входження до глобального економічного простору, яка б грунтувалася не тільки на підтримці малого та середнього бізнесу, а й передусім на створенні умов для розвитку та вмілому супроводженні у «зовнішньоекономічному плаванні» справжніх «криголамів» постіндустріального суспільства - вітчизняних транснаціональних корпорацій.

Саме на великих корпораціях лежать основні функції із забезпечення реальних успіхів у конкурентній боротьбі, що викликані глобальними процесами. Уряд, на нашу думку, має погодитися, що просто здійснювати допомогу корпораціям замало, необхідно використовувати всі загальноприйняті у світі методи боротьби, в тому числі й «силові».

Другий напрям економічної діяльності уряду пов'язаний з необхідністю посилення та модифікації функціонування ринкової економіки за рахунок:

• перерозподілу доходів та багатства;
• коригування розподілу ресурсів з метоюзміни структури національного продукту;
• стабілізації економіки, що включає контроль за рівнем інфляції та зайнятості, яківідбуваються під впливом коливань ринковоїкон'юнктури, а також стимулювання важелівекономічного зростання.

У цьому контексті серед першочергових проблем, що мають бути розв'язані для стимулювання підприємницької діяльності в Україні, насамперед необхідно назвати такі.

У сфері інвестиційної діяльності:

• оновлення основних фондів за рахунокудосконалення амортизаційної політики таекономічного стимулювання використання наці цілі прибутку підприємств;
• створення мережі спеціалізованих банківських структур, зокрема вітчизняного банкуреконструкції та розвитку;
• запровадження ефективної системи страхування інвестицій, розвитку спільного інвестування, лізингу, житлової іпотеки тощо;
• залучення до приватизації стратегічнихінвесторів, що забезпечать приплив значнихкоштів для оновлення виробничих потужностей, розміщення відповідни замовлень навітчизняних підприємствах.

У сфері промислової політики:

• утвердження економічних механізмів прискорення структурної перебудови промисловості, розвиток внутрішнього ринку промислової продукції;
• прискорення інноваційного оновлення виробничого потенціалу, підвищення його конкурентоспроможності, зниження енерго- таметалоємності;
• сприяння виробництву імпортозамішюї продукції як важливого напряму розвитку внутрішнього ринку та внутрішньої конкуренції;
• підтримка вітчизняного високотехнологічного та наукоємгюго сектору економіки.

У сфері аграрної політики:

• закріплення позитивних наслідків реформування АПК;
• подолання збитковості і зміцнення фінансового та матеріально-технічного стану сільськогосподарських підприємств;
• остаточне вирішення проблем врегулювання майнових відносин у реформованихпідприємствах;
• формування ринку землі та забезпеченнядержавного захисту приватної власності наземлю;
• удосконалення умов функціонування ринків збуту продукції аграрного сектору.

У сфері приватизації та корпоративного управління:

• підвищення привабливості об'єктів, щоприватизуються, ліквідація у приватизаційному процесі будь-якої дискримінації вітчизняного капіталу;
• забезпечення правових, організаційних таекономічних умов корпоративного управління акціонерної форми власності;
• створення гарантій для реалізації та захиступрав дрібних акціонерів.

Необхідно зазначити, що це тільки загальні умови розвитку підприємництва, на фоні яких існують більш конкретні напрями і проблеми (зокрема, й ті, про які йшлося на початку цієї статті), від ефективного вирішення яких багато в чому залежить створення умов для забезпечення сталого економічного зростання в Україні.

Висновки до другого розділу:

1. Вся історія людства підтверджує, що успіх виробництва на будь-якому рівні визначається людьми, які зайняті в ньому. Найдосконаліші знаряддя праці, комплекси машин і механізмів, багаті ресурси перетворюються у мертвий вантаж, якщо їх не поєднати з людиною, з її фізичними та розумовими здібностями до праці. Разом з тим, неправомірно зводити роль людини до виконання чисто виробничих функцій. У сучасних умовах сама людина, її цілісна сутність стала найважливішою метою економічного розвитку. Тому й феномен підприємництва, його суть та форми слід розглядати в контексті природи людини, сутність якої визначається певною діяльністю.

2. Сучасна економічна наука розглядає підприємництво як комплекс основних принципів і функцій, виконуваних в економіці та спрямованих на забезпечення тавдосконалення господарського механізму, постійного
оновлення виробництва, створення інноваційного полядіяльності. Підприємництво ґрунтується на особливих
економічних важелях, що реально забезпечують дійснуекономічну свободу господарювання. Основні принципипідприємницької діяльності в Україні чітко визначенізаконом України "Про підприємництво". Сутність
підприємницької діяльності більш глибоко розкривається через основні функції підприємництва - організаційну, ресурсну, творчу, соціальну та особистісну.

3. Розвиток підприємницької діяльності в Україні залежить не стільки від намірів окремих політиків, скільки передусім від створення реальних, повноцінних ринкових умов, що не тільки дадуть змогу особистостям, які здатні на бізнесовий ризик, здійснювати підприємницьку діяльність, а й формуватимуть атмосферу підтримки підприємництва як основної рушійної сили суспільного прогресу та основи задоволення численних соціальних потреб.

3.1. Поняття підприємства

Серед суб'єктів господарського права чільне місце посідає підприємство. Такий стан речей зумовлений тим, що підприємство виконує в економічній системі особливі економічні та соціальні функції — передусім функції товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах та послугах. Саме тому законодавчий інститут підприємства (господарюючого суб'єкта) становить центральну частину системи господарського права України та її правову основу. Усі ключові закони й інші нормативні акти господарського законодавства ухвалюються з огляду на економічне та правове становище підприємства.
Поняття «підприємство» має узагальнюючий, або збірний, характер. По-перше, воно окреслює підприємства як суб'єкти господарського права щодо всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми та види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто охоплює загалом промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства. Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут наділене певною сукупністю економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими його кваліфікують як господарюючий суб'єкт і суб'єкт права. Завдяки цим ознакам, систематизованим у ст. 1 Закону України «Про підприємства в Україні», уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності та галузей народного господарства. Закон закріплює, що підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської («бізнесової») організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначення «основна ланка», з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (на кшталт домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншого — від суб'єктів господарського права, які не належать до основної ланки: об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів управління економікою.

Закон також закріплює, що підприємство — це господарюючий суб'єкт. Суть визначення «господарюючий суб'єкт» полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність. Термін «господарюючий» означає, що підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій — релігійних, об'єднань громадян тощо). Підприємство є самостійним, господарюючим суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності «має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України» (ст. 27 Закону України «Про підприємства в Україні»). Нарешті, підприємство — це статутний господарюючий суб'єкт. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства, тому ст. 9 Закону України «Про підприємства в Україні» спеціально визначає обов'язкові й альтернативні пункти, які включаються до статуту підприємства. Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта майно — основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, повного господарського відання чи оперативного управління). Це майно юридичне відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні і оборотні кошти перебувають на самостійному бухгалтерському балансі, гроші — на поточному рахунку підприємства в банку. Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як господарюючого суб'єкта, з другого – зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ст. 1 Закону України «Про підприємства в Україні»). Цим підприємство істотно відрізняється від об'єднань підприємств (господарських об'єднань), до складу яких входять юридичні особи.
Як господарюючий суб'єкт з правами юридичної особи підприємство починає діяти від дня його державної реєстрації.
Отже, підприємство — це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в банках.

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками. Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України і Законом України "Про власність", та способів розмежування у підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цього полягає в урахуванні в законодавстві, тобто в Законі України "Про підприємства в Україні" і спеціальних законах, особливостей правового становища підприємств окремих видів.

Загалом саме організаційна форма і вид окреслюють того суб'єкта, котрий має право привласнювати результати діяльності підприємства. Якщо розглядати організаційну форму, то ст. 2 Закону України "Про підприємства в Україні" називає такі види підприємств:

• приватні,
• колективні,
• господарські товариства,
• підприємства, засновані на власності об'єднання громадян,
• комунальні,
• державні (в тому числі казенні).

Варто враховувати, що згідно з законодавством, чинним на час створення підприємств, в Україні були засновані й продовжують діяти донині й інші види підприємств: індивідуальні, сімейні, спільні (в тому числі з іноземними інвестиціями) підприємства.
Приватне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності фізичної особи.
Означення "приватне", крім форми власності, відображає головну рису правового становища підприємств цієї організаційної форми. За законодавством України власник у такому разі одночасно виступає і підприємцем, тобто власність та управління майном у приватному підприємстві не розмежовуються.
Колективне підприємство (точніше його можна було б назвати "підприємство колективної власності") — це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства.
Означення "колективне" означає, що підприємство належить колективу співвласників (засновників, учасників), які виступають як один суб'єкт права колективної власності. Правосуб'єктність власника (у цьому випадку колективу або групи власників, організованих у колективне підприємство з правами юридичної особи) реалізується через юридичну особу — підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається майном відповідно до свого статуту (статті 6, 20 і 21 Закону України "Про власність"). Це вид недержавної юридичної особи. Право колективної власності у колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління — вищий орган управління (загальні збори або конференція) і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє, — це об'єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники і учасники є власниками часток (паїв, вкладів) у майні підприємства.
По-іншому визначає поняття колективного підприємства Закон України "Про власність", за яким видів колективних підприємств стільки ж, скільки суб'єктів права колективної власності названо в ст. 20 Закону України "Про власність": колективні підприємства (наприклад, підприємство, приватизоване трудовим колективом державного підприємства і не перетворене на інший вид; колективне сільськогосподарське підприємство); акціонерне або інше статутне господарське товариство (статті 25 і 26 Закону); виробничий кооператив (ст. 24 Закону); підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян (наприклад, профспілкове — ст. 28 Закону); підприємство релігійної організації (ст. 29 Закону); підприємство, створене господарським об'єднанням (ст. 27 Закону).
Специфічним видом колективного підприємства є також орендне підприємство (ст. 22 Закону України "Про власність"). Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, заснованого на державній власності. Означення "державне" вказує, що це підприємство має особливості правового становища порівняно з недержавними підприємствами. Ці особливості зумовлені способом відмежування функцій власника від функцій управління майном у державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності. Підприємству як суб'єктові права це майно належить на праві повного господарського відання. Це право вужче, ніж право власності. Обсяг його залежить від цільового призначення відповідного майна. Державне підприємство володіє, користується і розпоряджається цим майном "на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства". Оскільки державне підприємство є суб'єктом права повного господарського відання майном, а не суб'єктом права власності, щодо державних підприємств діє спеціальна категорія — правовий режим майна державних підприємств (ст. 37 Закону України "Про власність"). Вона означає, що державні підприємства керуються спеціальними правилами заснування, утворення їх майна при заснуванні, визначення цілей і предмета діяльності (статути державних підприємств розробляються на підставі Типового статуту державного підприємства, затвердженого 22-28 квітня 1993 р. Мінекономіки, Мінпраці, Мінфіном та Фондом державного майна України), управління майном, розподілу прибутку тощо.
Державні підприємства як суб'єкти однієї форми власності (організаційної форми) поділяються на види:

а) державні підприємства, засновані на державній власності; б) державні підприємства, засновані на республіканській (Автономної Республіки Крим) власності;

в) казенні підприємства.

Усі ці підприємства — державні юридичні особи.

Особливим видом підприємства, заснованого на державній власності, є казенне підприємство. Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому не на праві повного господарського відання, а на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє і користується зазначеним майном. Розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління державним майном, що належить до основних фондів підприємства, казенне підприємство може лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються у його статуті. Важливе значення для правового регулювання діяльності казенних підприємств мають постанови Кабінету Міністрів України "Про перетворення державних підприємств у казенні" від 30 червня 1998 p. № 987, якою визначено перелік державних підприємств, що мають бути перетворені на казенні; "Про типовий статут казенного підприємства" від 16 червня 1998 р. № 914, якою затверджено Типовий статут казенного підприємства, та "Про деякі питання управління казенними підприємствами" від 22 липня 1998 р. № 1129, якою, зокрема, затверджено Положення про складання плану розвитку казенного підприємства та Положення про складання фінансового плану казенного підприємства.
Спільне підприємство — це організаційна форма підприємства, заснованого за законами України на базі об'єднання майна різних форм власності (так звана змішана форма власності). Спільні підприємства, як правило, мають форму господарських товариств, тобто є суб'єктами права колективної власності. Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні особи і громадяни України, інших держав. Залежно від цього є два види спільних підприємств: а) звичайні (національні) спільні підприємства; б) спільні підприємства з іноземними інвестиціями.
Спільне підприємство з іноземними інвестиціями — це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.
Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс. Правове становище і діяльність таких підприємств, крім Закону України "Про підприємства в Україні", регулюється законами України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 р. та "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р.
Іноземне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства з місцезнаходженням в Україні, створеного як суб'єкт права згідно із законодавством іноземної держави, майно якого повністю перебуває у власності іноземних громадян, юридичних осіб або держави.
Означення "іноземне" (іноземна власність) означає, що підприємство підпорядковується різним юрисдикціям. Порядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підприємства регулюється законодавством країни, якій воно належить. Законодавство України не регулює цих відносин. Разом з тим умови реєстрації діяльності іноземного підприємства в Україні регулюються українським законодавством, тобто на іноземні підприємства загалом поширюється національний правовий режим господарської діяльності.
Окрім форм і видів, законодавець застосовує для класифікації підприємств поняття категорії (ст. 2 Закону України "Про підприємства в Україні"). Категорія означає техніко-економічну (не юридичну) класифікацію підприємств (незалежно від форм власності) відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників. За цією ознакою розрізняють малі та інші (середні, великі) підприємства.

Кількість працюючих, за якою підприємство відносять до категорії малих, диференційовано залежно від галузей народного господарства:

- у промисловості та будівництві — до 200 чоловік;
- в інших галузях виробничої сфери — до 50 чоловік;
- у науці і науковому обслуговуванні — до 100 чоловік;
- у галузях невиробничої сфери — до 25 чоловік;
- у роздрібній торгівлі — до 15 чоловік.
Малі підприємства виділено в самостійну категорію з метою розвитку малого бізнесу шляхом надання їм певних пільг, переваг тощо. З юридичного боку, важливим є те, що особливості їх створення і діяльності встановлюються як загальним законодавством України про підприємства, так і спеціальним законодавством України про підприємства цієї категорії.
Особливості правового становища малих підприємств, крім спеціальних статей Закону України "Про підприємства в Україні", врегульовані ще й постановою Ради Міністрів УРСР "Про заходи щодо створення і розвитку малих підприємств" від 22 вересня 1990 р. в редакції від 19 жовтня 1991 р. Як зазначено в ст. 28 Закону України "Про підприємства в Україні", держава стимулює розвиток малих підприємств України: надає пільги при оподаткуванні, одержанні державних кредитів, створює фонди сприяння розвитку малих підприємств та ін.

3.3. Створення підприємства

Поняття "створення" належить до правових категорій господарського права і охоплює врегульовані законодавством умови, за яких підприємство фактично виникає та набуває легітимного статусу правового господарюючого суб'єкта, суб'єкта права.
Оскільки в економіці України діють підприємства різних організаційно-правових форм, господарське законодавство розрізняє загальні та спеціальні умови їх створення. Загальні умови стосуються всіх форм підприємств. Вони закріплені в законах України "Про підприємства в Україні" (ст. 5), "Про підприємництво" (ст. 6), а також у Цивільному кодексі, який визначає загальні умови створення юридичної особи, включаючи й підприємство. Спеціальні умови створення встановлюються законами, що регулюють окремі види підприємств. Як правове поняття створення охоплює визначення засновників, їхньої засновницької компетенції та порядку дій, пов'язаних зі створенням підприємства. Засновником вважається особа, яка має право у встановленому порядку створити підприємство (організацію) як юридичну особу. Відповідно до законів України "Про власність" (статті 6 і 33) та "Про підприємства в Україні" (ст. 5) таке право мають безпосередньо власники засобів виробництва та іншого майна, а також уповноважені власником (власниками) органи, тобто фізичні й юридичні особи, наділені засновницькою право- і дієздатністю. Таким чином, діє загальний принцип: засновниками (співзасновниками) можуть бути "фізичні і юридичні особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України". Коло уповноважених органів, які можуть виступати засновниками підприємств, визначає власник. Для підприємств загальнодержавної власності це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади: міністерства, державні комітети, інші центральні відомства. Саме вони ухвалюють рішення про створення підприємств державної власності, затверджують статути і контролюють їх додержання, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємствами майна та його збереження (Декрет Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 15 грудня 1993 р.). Це загальне правило. У деяких випадках (наприклад, щодо підприємств будівельного комплексу) зазначені функції і повноваження Кабінет Міністрів України делегує господарським об'єднанням: корпораціям, концернам тощо. Щодо підприємств комунальної власності уповноваженими органами із засновницькими правами є сільські, селищні та
міські ради (п. 30 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.), а також місцеві державні адміністрації (п. 1 ст. 19 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р.). Засновники реалізують свої засновницькі права через:

• вибір організаційної форми підприємства;
• визначення цілей і предмета його діяльності;
• ухвалення рішення про його створення;
• затвердження у встановленому порядку статуту;
• безоплатну передачу на баланс підприємства основних фондів та оборотних коштів;
• формування органів управління, визначення у статуті меж їхніх повноважень тощо.

У юридичному розумінні створення підприємства означає затвердження та одержання передбачених законом документів: рішення власника (власників) або уповноваженого органу про створення підприємства, статуту (якщо цього вимагає організаційна форма), свідоцтва про державну реєстрацію. Якщо новостворюваному підприємству потрібна земельна ділянка, до цього додаються також документи на землекористування (землеволодіння), визначені земельним законодавством України. Дозвіл на користування створюваним підприємством земельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевої ради за місцезнаходженням підприємства в порядку, встановленому Земельним кодексом України (статті 19, 21, 23, 32, 34 та ін.). Відмова в наданні земельної ділянки може бути оскаржена у встановленому законом порядку.
Господарське законодавство регулює також способи створення підприємств. Так, підприємство може бути створене згідно з рішенням одного чи кількох власників або уповноваженого ним органу. Підприємство може створюватися внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Примусовий поділ підприємства здійснюється згідно з рішенням Антимонопольного комітету України, його територіальних управлінь. Рішення про поділ підприємства-монополіста є обов'язковим для власника (власників) або уповноваженого органу. Рішення про примусовий поділ визначає строк створення нових підприємств, який не може бути менше шести місяців. Підприємство може створюватися шляхом реорганізації діючого підприємства, тобто в результаті виділення із складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів за рішенням їхніх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу. Аналогічно може створюватися підприємство на базі структурної одиниці діючого об'єднання. Щодо таких підприємств діє правило про збереження за ними взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.
Підприємства мають право створювати на території України та за її межами суб'єкти господарського права без прав юридичної особи - свої відокремлені підрозділи: філії, представництва, відділення тощо з правом відкриття поточних та інших рахунків. Відокремлені підрозділи діють на підставі положень про них, які затверджуються підприємством. Відкриття зазначених підрозділів не потребує їхньої реєстрації. Підприємство лише повідомляє про це реєстраційний орган шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної картки.

Аналогічно створюються дочірні підприємства. За законодавством України, правом створювати дочірні підприємства наділені господарські товариства (ст. 9 Закону України "Про господарські товариства"). Дочірні підприємства мають бути зареєстровані в порядку, встановленому для реєстрації підприємств.

3.4 Установчі документи підприємства

Комплект документів, визначеної законом форми, на підставі яких підприємство постає та функціонує як суб'єкт права, має назву установчих документів підприємства. Якщо розглядати їхню правову природу, то установчі документи належать до локальних нормативних актів — тобто таких, що набирають юридичної сили після затвердження одним або кількома засновниками підприємства. Форму та зміст установчих документів визначають залежно від видів підприємств загальні закони про підприємства, а також закони про окремі види підприємств.

Перелік актів, що належать до установчих документів, наводиться у статті 8 Закону України "Про підприємництво". Першим із них є рішення одного чи кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створення підприємства. Коли власників чи органів двоє або більше, таке рішення має форму установчого договору. Другим документом виступає статут підприємства.
Перелік обов'язкових відомостей, які слід включати до статуту підприємства як одного з його головних установчих актів, містить стаття 9 Закону України "Про підприємства в Україні".
Зміст установчих документів (статутів, установчих договорів) господарських товариств регламентується статтями 4, 37, 51, 65, 67 і 76 Закону України "Про господарські товариства". У цих статтях наведено переліки основних даних, що підлягають включенню до установчих документів товариств окремих видів. Під час розробки проектів установчих документів підприємств слід також керуватися типовими нормативними актами. Для підприємств окремих видів законодавець застосовує типові форми установчих документів (зокрема, Типовий статут державного підприємства, Типовий статут казенного підприємства, Типовий статут закритого акціонерного товариства, Типовий статут відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного підприємства).
Установчі документи повинні містити обов'язкові дані про підприємство, без яких вони вважаються такими, що не відповідають вимогам законодавства. Йдеться про такі дані:

• найменування (завод, фабрика, майстерня тощо) і вид підприємства;
• зазначення власника (склад засновників, учасників) та місцезнаходження підприємства;
• предмет та цілі діяльності підприємства;
• юридичний статус підприємства. Це статті про юридичну особу підприємства, про його майно, про самостійний баланс, поточний, валютний та інші рахунки в банках, про фірмову марку та знак для товарів та послуг, про печатку з найменуванням підприємства. Якщо підприємство має право випускати цінні папери, то таке право теж відноситься до юридичного статусу підприємства;
• про склад майна підприємства: перелік фондів (основні, оборотні, інше майно, статутний фонд, резервний фонд, страховий фонд, інші фонди);
• порядок утворення майна; порядок розподілу прибутків та покриття витрат;
• порядок випуску акцій (щодо акціонерного товариства). Якщо підприємство не є власником майна, включається стаття про те, що майно закріплене за ним на праві повного господарського відання, оперативного управління або оренди;
• про перелік органів управління підприємства, порядок їх формування, компетенцію;
• про контрольні органи — спостережну раду, ревізійну комісію (ревізора);
• про порядок припинення діяльності підприємства: підстави; орган, що приймає рішення про припинення; порядок створення роботи ліквідаційної комісії; умови розрахунків з бюджетом і кредиторами; розподіл майна, що залишилося.

В установчих документах господарських товариств окремими статтями визначається порядок внесення змін до статуту (вищим органом, за рішенням 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, чи одностайно).
Окрім обов'язкових, до установчих документів можуть включатися альтернативні положення, які не повинні суперечити законодавству України. Це положення, пов'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, засновані на членстві (колективні підприємства, кооперативи), про раду підприємства (порядок її створення, склад, компетенцію), про інші органи, які реалізують повноваження трудового колективу (раду трудового колективу, профспілковий комітет).

3.5 Державна реєстрація підприємства

Обов'язковою юридичною дією, що супроводжує створення підприємства, виступає його державна реєстрація. Вона передбачена ст. 6 Закону України "Про підприємства в Україні" та ст. 8 Закону України "Про підприємництво". У цих статтях названо державні органи, яким доручено проводити реєстрацію підприємств (органи державної реєстрації), а також окреслено загальні умови та порядок її здійснення. Більш детально ці питання регламентує Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. №740.
За своєю суттю реєстрація підприємств є процесуально-правовою дією, завдяки якій підприємства потрапляють до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій. Днем включення до цього реєстру вважається день реєстрації підприємства. Мета такої дії — надати підприємству формально-юридичних ознак суб'єкта права, завдяки яким воно починає діяти у господарсько-правовому обігу як юридична особа, загальновідома для третіх осіб і державних органів. Запис у Єдиному державному реєстрі про реєстрацію підприємства є юридичним фактом виникнення підприємства — суб'єкта права з правами юридичної особи. Згідно із законодавством України підприємство вважається діючим, стає юридичною особою, набуває прав та обов'язків з дня його державної реєстрації (ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні"). Функціонування незареєстрованих підприємств не допускається. Водночас підприємство вважається таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення відповідного запису до державного реєстру. Такий запис означає скасування реєстрації.
Законодавство встановлює, які саме органи здійснюють державну реєстрацію підприємств. Як загальне правило, це державні органи за місцезнаходженням підприємств, а саме:

а) виконкоми міських, районних у містах рад;

б) районні, районні міст Києва і Севастополя державні адміністрації.
Крім того, законодавство визначає органи, що проводять державну реєстрацію окремих видів суб'єктів господарського права. Зокрема, господарські товариства, які провадять банківську діяльність, реєструє Національний банк України в порядку, встановленому Законом України "Про банки і банківську діяльність", а фондова біржа підлягає державній реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Щоб здійснити державну реєстрацію, реєструючому органові потрібно подати документи, перелік яких закріплено ст. 8 Закону України "Про підприємництво".

Якщо всі документи наявні, реєстрація підприємства проводиться у строк, що не перевищує п'яти робочих днів. Упродовж цього часу реєструючий орган має видати заявнику свідоцтво про державну реєстрацію підприємства. Свідоцтво слугує юридичною підставою для відкриття підприємству рахунків у банку за місцем його реєстрації або у будь-яких інших банках за згодою сторін. Банк зобов'язаний відкрити рахунок і в 3-денний термін повідомити про це податкову інспекцію.
Орган, який здійснює реєстрацію, зобов'язаний у 10-денний термін подати відомості до відповідної податкової інспекції та органу державної статистики. Ці органи встановлюють коди підприємств відповідно до Загального класифікатора галузей народного господарства Міністерства статистики України.
Якщо змінюється форма власності, організаційна форма або назва підприємства, воно підлягає перереєстрації, яка здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.
Відмова у державній реєстрації підприємства вважається законною лише з двох підстав: внаслідок порушення встановленого законом порядку створення підприємства; у разі невідповідності установчих документів вимогам законодавства.
Не допускається відмова в державній реєстрації підприємства з мотивів його недоцільності. Скасування державної реєстрації підприємства може бути добровільним (за заявою підприємства) або примусовим (на підставі рішення суду, арбітражного суду у випадках:

а) визнання недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, установчих документів;

б) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та чинному законодавству України;

в) у разі несвоєчасного повідомлення підприємством про зміну свого місцезнаходження;

г) визнання підприємства банкрутом (у випадках, передбачених законодавством);

д) неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством. Скасування державної реєстрації підприємства припиняє підприємницьку діяльність і є юридичною підставою для його ліквідації як господарюючого правового суб'єкта. Статусу юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення всіх заходів щодо ліквідації його як суб'єкта підприємницької діяльності.

3.6. Припинення діяльності підприємства

Припинення діяльності підприємства належить до юридичних понять господарського права і є специфічною правовою роботою. Зміст поняття «припинення» охоплює юридичні підстави («умови»), акти та процесуально-правові дії, спрямовані на припинення діяльності підприємства як суб'єкта права. Ці підстави, акти й дії закріплені в законодавстві про підприємства. Загальні підстави припинення діяльності підприємств усіх видів визначено Законом України «Про підприємництво» (ст. 11). Загальний процесуальний (процедурний) порядок і форми припинення регулює Закон України «Про підприємства в Україні» (статті 34–36). Коли йдеться про банкрутство підприємства, правовідносини припинення регулюються Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р. (в редакції від 30 червня 1999 р.), який також поширюється на підприємства всіх видів.
Особливі підстави і форми припинення діяльності підприємств окремих видів встановлюються також законами про ці підприємства.
Діяльність підприємства припиняє його власник (вищий орган підприємства, уповноважений орган). Як зазначалося вище, за юридичними підставами припинення може бути двох видів: добровільним і примусовим.
Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо. До передбачених законом чи установчим договором обставин належать:
а) закінчення строку, на який створювалось підприємство;

б) досягнення мети, поставленої засновниками під час створення підприємства (ст. 19 Закону України «Про господарські товариства»).

Установчі документи підприємств можуть включати й інші підстави цього виду. Рішення про припинення діяльності підприємства з цих підстав приймає його вищий орган. Підприємці зобов'язані припинити свою діяльність також «у разі закінчення строку дії ліцензії» (ст. 11 Закону України «Про підприємництво»). Види юридичних підстав примусового припинення підприємства визначені в законодавстві про підприємства у вигляді примірного переліку (ст. 34 Закону України «Про підприємства в Україні», ст. 19 Закону України «Про господарські товариства»).
Примусово підприємства припиняються, по-перше, на підставі рішень суду (арбітражного суду) про визнання недійсними установчих документів підприємства (невідповідність їх чинному законодавству) та акта (рішення засновника) про створення підприємства. По-друге, підприємство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. По-третє, підприємство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) у разі несвоєчасного повідомлення ним про зміну свого місцезнаходження (при зміні місцезнаходження підприємство повинно в 7-денний термін повідомити про це реєструючий орган). По-четверте, підприємство припиняє свою діяльність на підставі рішення арбітражного суду про визнання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Закон передбачає дві правові форми припинення підприємства: ліквідацію і реорганізацію (ст. 34 Закону України «Про підприємства в Україні»). У випадку ліквідації підприємство припиняється як суб'єкт права без правонаступництва.

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого підприємства одного або більше нових підприємств як суб'єктів права. У разі реорганізації підприємства усі його права та обов'язки переходять до правонаступника (правонаступників). Законодавство визначає п'ять правових способів реорганізації підприємства: злиття, приєднання, поділ, виділ та перетворення. З юридичної точки зору ці способи різняться залежно від того, до якого суб'єкта права переходять усі майнові права та обов'язки підприємства, що реорганізуються.
Злиття двох і більше підприємств в одне означає перехід прав та обов'язків кожного з них до підприємства, що виникло внаслідок правового акту злиття. У цьому випадку виникає нове підприємство. Приєднання одного підприємства до іншого означає, що до нього переходять права та обов'язки приєднаного підприємства. Нове підприємство внаслідок такої реорганізації не виникає. Поділ підприємства є створенням на базі одного існуючого підприємства двох і більше підприємств як суб'єктів права. За таких умов відбувається поділ усього майна підприємства. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (уповноваженим органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим актом частини майна і відповідні права та обов'язки реорганізованого підприємства переходять до підприємств, створених внаслідок поділу. Виділ передбачає, що з діючого підприємства виділяються один або більше структурних підрозділів, які створюються як самостійні підприємства. Поділу всього майна підприємства цей спосіб реорганізації не передбачає. Згідно з роздільним актом (балансом) до них переходять частини майна та відповідні права та обов'язки реорганізованого підприємства. Перетворення підприємства як спосіб реорганізації означає перетворення однієї форми власності на іншу (наприклад, державної на колективну) і відповідно зміну організаційно-правової форми підприємства. Такий спосіб реорганізації масово застосовується у процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. При перетворенні до підприємства, яке щойно виникло, переходять права та обов'язки колишнього підприємства.
Ліквідація і реорганізація підприємства тягне за собою виключення його з державного реєстру підприємств України. З дати виключення підприємство вважається реорганізованим чи ліквідованим. Статусу суб'єкта права і юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення щодо нього заходів, які є ліквідаційним процесом, врегульованим законом. Зокрема, це такі заходи:
1. Ліквідація підприємства ліквідаційною комісією, що призначається органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію. Цей орган (особа) може покласти обов'язок щодо ліквідації підприємства на його органи управління.
2. Встановлення порядку і строків ліквідації, їх встановлює орган, що прийняв рішення про ліквідацію (власник, уповноважений орган, суд, арбітражний суд). Встановлюється також строк для задоволення претензій кредиторів. Він не може бути менше двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.
3. Виконання ліквідаційною комісією своїх обов'язків: повідомлення про ліквідацію підприємства в пресі (за місцезнаходженням), про порядок і строки ліквідації; вжиття необхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості підприємства, виявлення його кредиторів та претензій останніх. Кредитори та інші юридичні й фізичні особи, які мають угоди з підприємством, повідомляються про ліквідацію письмово.
4. Здійснення ліквідаційною комісією згідно з встановленим законом порядком: інвентаризації і оцінки майна організації, реалізації майна, розрахунків з кредиторами і членами трудового колективу, складання ліквідаційного балансу і подання його органу, який призначив ліквідаційну комісію, або власнику. Майнові претензії кредиторів до підприємства, що ліквідується, задовольняються з його майна. При цьому законодавець припускає, що відповідного майна для задоволення претензій всіх кредиторів може не вистачити (презумпція недостатності майна). Тому в законодавстві про ліквідацію підприємств діє загальне правило черговості задоволення боргів підприємством-боржником, що ліквідується.
Залежно від підстав ліквідації підприємства встановлено два види черговості. Якщо підприємство ліквідується у звичайному порядку, діє черговість, встановлена ст. 36 Закону України «Про підприємства в Україні». Вона має бути конкретизована статутом. Якщо підприємство оголошено банкрутом, діє черговість, визначена ст. 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Звичайна черговість — це першочергові та інші борги підприємства-боржника. Першочерговими є борги:
перед бюджетом; витрати на відновлення природного середовища, якому завдано шкоди ліквідованим підприємством; розрахунки з оплати згідно з трудовими договорами (контрактами) ліквідованого підприємства;
вимоги кредиторів, забезпечені заставою.
Черговість задоволення інших боргів має бути встановлена у статуті (установчому договорі). Вона має визначатися згідно з частинами 2, 4, 5 ст. 36 Закону України «Про підприємства в Україні», а саме: друга черга — за вимогами органів державного соціального страхування та соціального забезпечення. У межах цієї черги здійснюється капіталізація платежів, належних з підприємства у зв'язку із заподіянням каліцтва, іншого ушкодження здоров'я громадянина або у зв'язку з його смертю; третя черга — своєчасно виявлені і заявлені вимоги кредиторів, не забезпечені заставою; четверта черга — повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства і виплати за акціями трудового колективу; п'ята черга — претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку, встановленого для їх заявлення, а також будь-які інші вимоги.

Суть черговості полягає у тому, що вимоги кожної наступної черги виконуються після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для повного погашення боргів не вистачає, воно розподіляється між кредиторами пропорційно до заявлених ними і визначених ліквідаційною комісією сум.
При ліквідації підприємства застосовується категорія так званих погашених претензій (ч. 3 ст. 36 Закону України «Про підприємства в Україні»). Погашеними згідно із законом визнаються претензії:

а) не задоволені за браком майна;

б) не визнані ліквідаційною комісією.

Останні можуть бути оскаржені до суду або арбітражного суду кредиторами. Позови про задоволення їхніх вимог мають бути подані кредиторами протягом місяця з дня отримання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії. Майно, що залишилося після погашення боргів підприємства, використовується згідно з рішенням власника майна.

Висновки до третього розділу:

Різноманітні організаційні форми підприємств з'явилися саме завдяки ринковій економіці — йдеться про господарські товариства, виробничі кооперативи, приватні та казенні підприємства. Постала потреба врегулювати правовий статус об'єднань підприємств (асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів тощо), встановити правовий режим вільних (спеціальних) економічних зон, а також визначити правовий режим іноземного інвестування.

Успішність переходу економіки України до розвинених ринкових відносин значною мірою залежить від правового забезпечення ринкових реформ, від створення належних умов функціонування суб'єктів господарської діяльності та від суворого додержання останніми вимог чинного законодавства.

Висновки

Засадничі принципи ринкової економіки вимагають, щоб підприємства й організації, які діють у народному господарстві, мали повну господарську самостійність і водночас вступали між собою у найрізноманітніші виробничі, господарські та інші зв'язки. Усі ці суспільні відносини — як між самими товаровиробниками, так і між ними та державними й іншими органами — потребують правового регулювання, завдяки якому вони перетворюються на правовідносини. Ринкова економіка зумовила появу різних організаційних форм підприємств: господарських товариств, виробничих кооперативів, приватних і казенних підприємств. Постала потреба врегулювати правовий статус об'єднань підприємств (асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів тощо), встановити правовий режим вільних (спеціальних) економічних зон, а також визначити правовий режим іноземного інвестування.

Те, наскільки успішно економіка України перейде до розвинених ринкових відносин, значною мірою залежить від правового забезпечення ринкових реформ, від створення належних умов для функціонування суб'єктів господарської діяльності та від суворого додержання ними вимог чинного законодавства.

Якщо узагальнити, економічну діяльність уряду, спрямовану на розвиток підприємництва, можна умовно поділити на кілька напрямів.

Перший напрям пов'язаний з необхідністю підтримки та полегшення функціонування ринкової економіки. У цій сфері необхідно відмітити два основні види діяльності уряду:

1. Забезпечення умов функціонування ринкової економіки за рахунок забезпечення правової бази та суспільної атмосфери, що сприяють її успішному розвитку, створюють умови інтегрування підприємництва у загальний простір соціальної відповідальності та підтримки соціального консенсусу.

2. Захист внутрішніх ринків та власного товаровиробника від зовнішньої конкуренції та створення умов для розвитку внутрішньої конкуренції власних товаровиробників.

Враховуючи сьогоднішню економічну специфіку України, тут слід особливо підкреслити, що нам необхідно виробити свою особливу політику входження до глобального економічного простору, яка б грунтувалася не тільки на підтримці малого та середнього бізнесу, а й передусім на створенні умов для розвитку та вмілому супроводженні у «зовнішньоекономічному плаванні» справжніх «криголамів» постіндустріального суспільства - вітчизняних транснаціональних корпорацій.

Другий напрям економічної діяльності уряду пов'язаний з необхідністю посилення та модифікації функціонування ринкової економіки за рахунок:

• перерозподілу доходів та багатства;
• коригування розподілу ресурсів з метою
  зміни структури національного продукту;
• стабілізації економіки, що включає контроль за рівнем інфляції та зайнятості, яківідбуваються під впливом коливань ринковоїкон'юнктури, а також стимулювання важелівекономічного зростання.

Список використаної літератури

1. Беляневич О. А. Господарський договір та способи його укладання : Навчальний посібник. — К.: Наук. думка, 2002.
2. Варналій З. С. Мале підприємництво: Основи теорії і практики. — К.: Знання, 2001.
3. Варналій З. С. Основи підприємництва: Навч. посіб. — 2-е вид., виправл. і доп. — К.: Знання-Прес, 2003.
4. Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2005.
5. Гайворонский В. Предпринимательство, хозяйственная и трудовая деятельность: законодательное урегулирование // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1998. — № 9. — C. 3–6.
6. Господарське право: Практикум / Уклад.: В. С. Щербина, Г. В. Пронська, О. М. Вінник, О. А. Беляневич, П. О. Повар; За заг. ред. В. С. Щербини; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К.: Юрінком Інтер, 2001.
7. Господарський кодекс України. Господарський процесуальний кодекс України : Офіційні тексти надані Міністерством юстиції України / Редкол.: В. С. Ковальський (гол.), В. Г. Гончаренко та ін. — К.: Юрінком Інтер, 2003.
8. Господарський кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р.: Текст відповідає офіційному. — К.: Школа, 2003. Господарський кодекс України. Господарський процесуальний кодекс України: Офіційні тексти / М-во юстиції України. — К.: Юрінком Інтер, 2003.
9. Господарський кодекс України: Коментар / Н. О. Саніахметова, Н. І. Шутов, А. К. Вишняков, С. Б. Мельник та ін.; За заг. ред. Н. О. Саніахметової. — Харків: Одіссей, 2004.
10. Довідник приватного підприємця / Під загальною ред. В. Д. Кольги. — К.: Літера, 2000.
11. Дратвер Б. Л. Основи підприємництва: Навчальний посібник; М-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград, 2000.
12. Закон України "Про підприємництво": Офіційне видання / Верховна Рада України. — К.: Парламентське вид-во, 1998.
13. Карпенко С. В. Проблеми розвитку малого підприємництва на сучасному етапі (Регіональний аспект) : Автореф. дис. на здобуття наук. ступ. кандид. економ. наук: Спец. 08.02.03 — Організація управління, планування і регулювання економікою; Наук.-дослід. економ. ін-т М-ва економ. України. — К., 1999.
14. Коломієць А. Право громадян на здійснення підприємницької діяльності // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 4. — C. 28–30.
15. Кравцова Т. Здійснення принципів правової держави як засіб вдосконалення державного регулювання господарської діяльності // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 1. — C. 3–7.
16. Кравцова Т. Юридична природа правових норм, що регулюють відносини у сфері державного регулювання господарської діяльності // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 12. — C. 3–7.
17. Кучеренко І. Сучасна історія розвитку українського законодавства, яке регулює порядок створення та діяльність державних підприємств // Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 8. — C. 25–28.
18. Ластовецький А. Загальна характеристика законодавства у сфері підприємницької діяльності та основні тенденції його розвитку // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 7. — C. 3–5.
19. Ляпіна К. М. Національна програма розвитку малого підприємництва: Очікування. Проблеми. Перспективи. — К.: Ін-т конкурентного суспільства, 2001.
20. Мочерний С. В. Основи підприємницької діяльності : Посібник. — К.: Академія, 2001.
21. Мусияка В. Правовые основы предпринимательской деятельности. — Х.: АО "Бизнес Информ", 1995.
22. Основи підприємницької діяльності: Навчальний посібник; М-во освіти і науки України, АПН України, Ін-т проблем виховання. — Кіровоград, 2004.
23. Пачезеров В. Ф. Сборник хозяйственных договоров и учредительных документов: Образцы договоров; Сост. В. Ф. Пачезеров. — Донецк: Сталкер, 1998.
24. Пилипенко В. Підприємництво у дзеркалі соціологічної й психологічної науки // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2002. — № 3. — C. 204–206.
25. Підприємництво: можливості кожного: Підсумкові матеріали місячника підтримки малого і середнього підприємництва / Спілка підприємців малих, середніх і приватизованих підприємств України; Упоряд. В. М. Биковець та ін. — Біла Церква: ВАТ "Білоцерківська друкарня", 1999.
26. Покропивний С. Ф. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність: Навч. посіб.; М-во освіти України. Київський нац. економ. ун-т. — К.: КНЕУ, 1998.
27. Приватне підприємництво в Україні / Київ. Нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Каф. фінансів, грошового обігу і кредиту; Упоряд. О. Є. Користін, М. В. Савчук. — К., 1998.
28. Розвиток підприємництва в Україні / Адміністрація Президента України. — К.: Нора-Друк, 2003.
29. Саниахметова Н. А. Юридический справочник предпринимателя. Одесская национальная юридическая академия. — 3-е изд., перераб. и доп. — Харьков: Одиссей, 2001.
30. Сизоненко В. О. Підприємництво: Підручник. — К.: Вікар, 1999.
31. Сизоненко В. О. Сучасне підприємництво: Довідник. — К.: Знання-Прес, 2003.
32. Сіненко В. О. Господарське право: Хрестоматія: Навчальний посібник; Кіровоград. держ. тех. ун-т. — Кіровоград, 1999.
33. Слюсаренко О. О. Словник підприємця; НАН України; Рада по вивченню продуктивних сил України; Держ. ком. України з питань розвитку підприємництва. — К.: РВПС України: НАН України, 1999.
34. Стан малого бізнесу в Україні: Результати соціологічного дослідження малих приватних підприємств у Макієвці, Миколаєві, Кіровограді, Чернігові та Рівному (травень 1999) / Міжнародна фінансова корпорація; Центр соціальних експертиз і прогнозів ін-ту соціології.
35. Цигилик І. Підприємницька діяльність в аспекті економічної політики держави // Економіка. Фінанси. Право. — 2001. — № 1. — С. 5–6.
36. Цимбалюк В. Питання інформатизації податкового планування суб’єктів підприємницької діяльності (організаційно-правовий аспект) // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 1. — C. 35–37.
37. Шевеленко С. Д. Підприємництво і підприємницька діяльність : Навч. посіб. для студ. вуз.; За заг. ред. В. В. Сопка. — К.: Вища школа, 1997.
38. Шиян Д. Позбавлення права займатися підприємницькою діяльністю: поняття, ознаки, підстави призначення і порядок виконання // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 1. — C. 118–121.
39. Шнипко О. Сутність підприємницької діяльності та основи умови розвитку її в Україні // Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 6. — C. 3–6.
40. Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посіб. для студ. вуз. — К.: Атіка, 1999.
41. Щербина В. С. Господарське право: Навч. посіб. для студ. вуз.; М-во освіти і науки України. — 2-е вид., перероб. і доп. — К.: Юрінком Інтер, 2001.
42. Щербина В. С. Господарське право: Навч. посібник для студ. вуз.; М-во освіти і науки України. — 3-є вид., перероб. і доп. — К.: Юрінком Інтер, 2002.
43. Щербина В. С. Господарське право: Підручник; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003.