Підприємництво в Україні

1. Сутність підприємництва і умови його існування

1.1. Поняття підприємця і підприємництва

Демократизація економічної системи відкриває шлях до розвитку різноманітних форм господарювання, що, своєю чергою, розширює спектр підприємницької діяльності.

У вітчизняній економічній науці підприємництво як система економічних відносин тривалий час не досліджувалося. Це пояснюється тим, що командно-адміністративна система несумісна зі свободою господарювання. В економічній теорії домінувало спрощене трактування підприємництва як явища, притаманного виключно капіталістичній економіці, що має експлуататорську природу. На практиці підприємницька діяльність була заборонена, а ставлення до ділових людей — настороженим і навіть ворожим. Дрібне підприємництво також переслідувалося законом і вважалося кримінально караним діянием.

Водночас зарубіжний досвід та сучасні тенденції економічного прогресу свідчать, що без ініціативних і ділових людей, а також без розвитку різноманітних форм підприємницької діяльності подальший поступ неможливий. В умовах переходу від командно-адміністративних до економічних методів управління підприємництво стає ключовим напрямом удосконалення господарської діяльності та важливою передумовою формування ринкового середовища.

Підприємництво передбачає конкретну діяльність підприємця. Тому в економічній літературі при розгляді сутності підприємництва значна увага приділяється визначенню поняття «підприємець».

Адам Сміт у праці «Причини багатства народів» зазначав, що «людина має на меті лише власний інтерес, переслідує лише власну вигоду; при цьому вона також спрямовується невидимою рукою до цілей, які зовсім не входили в її наміри. Переслідуючи свої власні інтереси, вона часто більш дієвим способом служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне служити їм». Це твердження можна застосувати й до підприємця, адже він, можливо, навіть не усвідомлюючи цього, працює на благо суспільства.

По-перше, підприємництво є дієвим інструментом зміни структури економіки. Підприємець виробляє ті товари та надає ті послуги, за які споживачі готові платити. Це особливо актуально для перехідної економіки, де підприємництво сприяє реструктуризації народного господарства та спрямуванню виробничих потужностей на випуск необхідної споживачам продукції.

По-друге, підприємництво характеризується конкурентною боротьбою. Змагаючись за прихильність споживачів, підприємці підвищують якість продукції, знижують ціни, пропонують післяпродажне обслуговування тощо.

По-третє, підприємництво виступає каталізатором економічного розвитку суспільства. Основний показник економічного розвитку країни — валовий внутрішній продукт, що відображає загальний обсяг кінцевого виробництва за певний період. Підприємці, прагнучи максимізувати прибутки, намагаються продати якомога більше продукції, тим самим збільшуючи ВВП країни.

По-четверте, підприємництво стимулює економію та раціональне використання всіх видів ресурсів. Оскільки підприємництво ґрунтується на приватній власності, підприємці прагнуть мінімізувати витрати для максимізації власного доходу. Від цього виграє суспільство загалом, адже обмежені ресурси використовуються найефективніше.

Крім того, підприємець вирішує багато соціальних проблем: створює робочі місця, сприяючи вирішенню проблем зайнятості, сплачує податки, що дозволяє державі виконувати свої функції [9, c. 163].

Поняття «підприємець» тісно пов'язане з поняттям «господар». Господар — це не лише той, хто не розтрачає своє майно, а й той, хто прагне його примножити, займаючись підприємницькою діяльністю особисто або доручаючи це іншим. Збіг понять власника й підприємця характерний передусім для дрібного підприємництва. У великому виробництві, як правило, відбувається розмежування власників і підприємців. Керівник підприємства, який виконує підприємницькі функції, може не бути власником (наприклад, в акціонерних або державних підприємствах). В основі розмежування функцій власника й підприємця лежить відокремлення капіталу-функції від капіталу-власності.

Підприємницька діяльність — це безмежне поле для застосування зусиль і здібностей. Вона така ж різноманітна, як і людські потреби. Численні прояви підприємництва можна згрупувати в такі види: виробниче, комерційне, посередницьке, фінансове та страхове підприємництво.

Виробниче підприємництво — найважливіший вид діяльності, спрямований на виробництво товарів і надання послуг. Цю діяльність здійснюють підприємства або окремі підприємці, які випускають різноманітну продукцію, виконують роботи та надають послуги.

Комерційне підприємництво охоплює товарно-грошові та торгово-обмінні операції, що здійснюються у вигляді угод з купівлі-продажу товарів.

Посередницьке підприємництво передбачає діяльність установ та окремих осіб, які перебувають між виробником і споживачем, допомагаючи їм знайти одне одного та отримуючи за це винагороду у вигляді комісійних.

Фінансове підприємництво має об'єктом купівлі-продажу специфічний товар — гроші та цінні папери. Страхове підприємництво — це діяльність, пов'язана з формуванням грошових фондів та їх використанням для відшкодування збитків у передбачених страховою угодою випадках та надання допомоги громадянам і юридичним особам [5, c. 83-84].

1.2. Функції та умови існування підприємництва

Головна суспільна функція підприємця полягає у вивченні потреб суспільства та їх задоволенні. У ринковій економіці саме підприємець першим має визначити, які товари й послуги знадобляться покупцям у майбутньому. Його діяльність дає суспільству такі переваги:

по-перше, підприємець зазвичай досягає кращих результатів, оскільки є висококваліфікованим спеціалістом, який добре знає свою справу. Саме вміння примножувати багатство, розвивати власні здібності та здібності інших до творчості, раціонально використовувати наявні ресурси вигідно вирізняє його в суспільстві;

по-друге, підприємець може краще працювати «на споживача». Прогнозуючи його запити, він орієнтується не лише на поточні, а й на майбутні потреби, спрямовуючи суспільне виробництво на їх задоволення;

по-третє, лише підприємець здатний організувати виробництво так, щоб затрачені ресурси дали найбільшу віддачу. Таким чином, задоволення суспільних потреб досягається найефективнішим способом. Тому підприємця інколи порівнюють з полководцем, який здатний з меншими силами виграти бій у кількісно переважаючого ворога.

Виходячи з цих характеристик, підприємництво можна визначити як уміння починати й вести справу, генерувати та використовувати ініціативу, ризикувати, долати протидію середовища. Воно виступає головним чином як прояв економічної та організаційної творчості й новаторства.

Економічна та організаційна творчість і новаторство — це серцевина підприємництва. Тому можна запропонувати таке визначення: підприємництво — це певна система функціонування підприємства, основу якої становлять демократичні форми економічної діяльності, забезпечення права ініціативи у виборі сфер, форм і методів господарювання, економічної, організаційної та технічної творчості й новаторства. У центрі цієї системи — підприємець, компетентний господарник, здатний організувати ведення господарства на основі найновіших досягнень економічної та технічної науки. Отже, природу підприємця не слід пов'язувати з його посадою чи суспільним становищем. Вона визначається високим професіоналізмом, умінням ризикувати, здатністю прогнозувати, створювати нові якісні товари, технології, послуги, об'єднувати людей, розвивати в них культуру й здібності до творчості та раціонального використання наявних ресурсів.

Підприємцем може бути: дрібний власник, керівник акціонерного товариства, кооператор, орендар тощо. Підприємницькою діяльністю може займатися як окрема особа, так і група людей (колективне підприємництво). Закон України «Про підприємництво» передбачає, що суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни України та інших держав, не обмежені законом у працездатності або дієздатності, а також юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України «Про власність». Водночас не допускається зайняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, а також органів державної влади й управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємців [9, c. 240-242].

Різні форми підприємництва мають свої особливості. Але спільним для всіх є ініціатива, прагнення отримати вигоду, вміння ризикувати. Чималу роль відіграють і психологічні мотивації економічної діяльності, наявність і значення яких ще нещодавно заперечувалися вітчизняною економічною теорією.

Підприємництво може розвиватися лише в певному економічному середовищі. Насамперед воно передбачає наявність у суб'єкта чітко визначеної сукупності прав і свобод щодо вибору виду господарської діяльності та джерел її фінансування, планування, доступу до ресурсів, організації й управління, збуту продукції. Йдеться про економічну автономію підприємства. Вона фактично означає відмову від командних методів вирішення господарських завдань. Ці методи можуть забезпечити лише тимчасовий комерційний успіх, який потім перекривається значними економічними втратами. Тому держава через систему законодавства та фінансово-кредитні важелі може лише здійснювати економічне регулювання підприємницької діяльності, але не втручатися в неї.

Підприємництво передбачає наявність у господарника прав власності на засоби виробництва, продукт і доход. Одержання прибутку — важлива мета для підприємця. Однак це не самоціль. Для нього головне — використання прибутку для ще більшого його зростання шляхом розширення, модернізації, структурної перебудови виробництва. В умовах підприємництва змінюється співвідношення між матеріальною заінтересованістю і мотивацією трудової діяльності. Для підприємця останнє висувається на перший план.

Підприємництво має ґрунтуватися на певних економічних важелях, які реально забезпечували б, а не просто декларували самоуправління, свободу господарського вибору, можливість інвестування доходу. Іншими словами, має існувати ринково-конкурентний режим господарювання. Необхідна також система діючих законів, які захищали б підприємництво й забезпечували стабільне ринкове середовище та стійкі «правила гри» на ринку [14, c. 22-25].

Названі умови підприємницької діяльності значною мірою передбачені в Законі України «Про підприємництво». У ньому, зокрема, зазначається, що підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Тут же сформульовані такі принципи підприємництва:

• вільний вибір діяльності;
• залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;
• самостійне формування програм діяльності та вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється, встановлення цін відповідно до законодавства;
• вільний найом працівників;
• залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством;
• вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;
• самостійне здійснення підприємцем як юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частини валютної виручки на свій розсуд.

Розробка правових норм і відповідного законодавства щодо розвитку підприємництва — сьогодні одне з найважливіших завдань, від оперативного вирішення якого залежить перехід до цивілізованих форм господарювання.

Досвід розвинутих країн переконливо доводить, що підприємництво — найпрогресивніша система ведення господарства незалежно від соціально-економічного устрою суспільства. Функції підприємництва різноманітні.

По-перше, це гнучка форма організації виробництва, яка оперативно реагує на потреби ринку, сприяє впровадженню досягнень НТП та своєчасним структурним зрушенням в економіці. Наприклад, тривалий час вважалося, що досягнення НТП найповніше реалізують великі фірми. Однак це було характерним переважно для першої половини XX ст. Сучасний розвиток розвинутих країн доводить, що сам НТП, як і ефективна реалізація його досягнень, неможливі без широкої підприємницької діяльності та використання найрізноманітніших форм організації виробництва.

По-друге, підприємництво — така форма господарювання, за якої утверджується почуття господаря в кожного учасника суспільного виробництва. Ще нещодавно в нашій економічній літературі переважала думка, що підприємець — це «капіталіст», «ділок», «рвач». Однак родове поняття «господар» включало багато економічних суб'єктів: не лише капіталіста, а й дрібного виробника, керівника підприємства, кооператора, орендаря, селянина-власника, кваліфікованого спеціаліста, робітника, тобто кожну ділову людину. Без широкого розвитку економічних умов підприємництва утвердження почуття господаря неможливе.

По-третє, підприємництво, якщо розуміти його як дійову організаційно-господарську творчість, як уміння вести справу, сприяє вільному розвитку працівників, вихованню в них почуття чесності, порядності, сумлінності, впровадженню демократичних принципів суспільного й економічного життя, самоуправління.

По-четверте, широкий розвиток підприємництва застерігає від суб'єктивізму й волюнтаризму та найповніше відповідає вимогам природно-історичного процесу суспільного розвитку. Він об'єктивно обумовлений рівнем розвитку продуктивних сил і відповідним характером відносин власності. Це проявляється, зокрема, в тому, що рівень усуспільнення виробництва в різних галузях неоднаковий, а отже, передбачає наявність різних форм власності та необхідність різноманітних методів підприємницької діяльності. Таким чином, широкий розвиток підприємництва збагачує економічну діяльність суспільства, урізноманітнює її форми, підвищує економічну й соціальну ефективність суспільного виробництва [8, c. 192-195].

2. Дайте визначення простого й розширеного відтворення. Що спільного і в чому відмінності понять «розширене відтворення» та «економічне зростання»? Які основні типи економічного зростання?

Відтворення — це безперервне оновлення процесу виробництва. Просте відтворення здійснюється в незмінних масштабах, розширене — у зростаючих. Просте відтворення завжди є складовою розширеного. Здійснення розширеного відтворення в промисловості передбачає систематичне використання певної частини доходу на збільшення обсягів виробництва. При цьому не тільки відшкодовуються матеріальні блага, але й створюються нові засоби виробництва та предмети споживання, що є матеріальною основою розширеного відтворення [1, С. 120].

Відтворення основних виробничих засобів — це процес безперервного їх поновлення. Розрізняють просте та розширене відтворення.

Просте відтворення основних засобів здійснюється в тому самому обсязі, коли відбувається заміна окремих зношених частин основних засобів або заміна старого устаткування на аналогічне, тобто коли постійно відновлюється попередня виробнича потужність.

Розширене відтворення передбачає кількісне та якісне збільшення діючих основних засобів або придбання нових, які забезпечують вищий рівень продуктивності устаткування.

Розширене відтворення суспільного продукту втілюється в економічному зростанні. Від розв'язання проблеми економічного зростання залежить створення відповідних основ соціально-економічного прогресу суспільства, перспектив зростання національного багатства та добробуту кожної людини.

Економічне зростання і розширене відтворення — це ідентичні, проте не тотожні поняття. Розширене відтворення належить як до макрорівня (національне і світове господарства), так і до мікрорівня (підприємство, фірма, галузь). Якщо йдеться про розширене суспільне відтворення, то в центрі уваги — проблема пропорційності в зростаючому суспільному виробництві, акцентується увага на капіталонагромадженні та підвищенні суспільної продуктивності праці.

Економічне зростання переважно характеризує цілі економічні системи, наприклад господарство країни, групи країн, тобто належить в основному до макрорівня. Головна увага приділяється таким показникам, як валовий продукт, національний доход, зайнятість, суспільний капітал. Вони характеризують абсолютні результати господарської діяльності макроекономічних об'єктів. Такі показники також необхідні для зіставлення макроекономічних об'єктів, що мають різні якісні характеристики, наприклад національних економік, які перебувають на різних рівнях розвитку, або суспільств, які відрізняються структурою своїх продуктивних сил.

Економічне зростання означає регулярне, стійке розширення масштабів діяльності даної господарської системи, яке виявляється у збільшенні розмірів застосованої суспільної праці та виробленого продукту — товарів і послуг. При розгляді економічного зростання головною стає проблема кількісного та якісного розвитку виробництва і поліпшення його структури [4, c. 165-168].

Механізм економічного зростання розглядають у чистому вигляді, абстрагуючись від конкретних соціально-економічних відносин виробництва.

Економічне зростання виявляється в конкретній динаміці кількісного збільшення та якісного удосконалення суспільного продукту і факторів його виробництва. Розрізняють два основних типи економічного зростання — екстенсивний та інтенсивний — залежно від того, за рахунок чого досягається розширене відтворення.

Екстенсивний тип економічного зростання — це розширення виробництва на основі кількісного збільшення його функціонуючих факторів при збереженні попередніх техніко-технологічних і кваліфікаційних параметрів. Це розширення виробництва за рахунок збільшення кількості тих самих засобів і предметів праці, робочої сили тієї самої кваліфікації при практично незмінних економічних виробничих відносинах. За таких умов продуктивність праці та її ефективність залишаються фактично незмінними.

Інтенсивний тип економічного зростання — це розширення виробництва на основі якісного поліпшення його функціонуючих факторів при вдосконаленні організаційно-економічних відносин виробництва (поділ праці, спеціалізація та кооперування виробництва тощо). Таке зростання досягається за рахунок підвищення кваліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму, застосування принципово нових засобів і предметів праці, раціональнішого використання виробничого потенціалу. При цьому зростають продуктивність праці та її ефективність.

Основними джерелами інтенсивного економічного зростання є, по-перше, підвищення ефективності живої праці, її продуктивності; по-друге, підвищення ефективності уречевленої праці на основі зростання віддачі функціонуючої техніки, технології, засобів праці в цілому, їх принципового оновлення та зниження витрат предметів праці на одиницю виробленого продукту. Особлива роль у процесі інтенсивного економічного зростання належить НТП.

Кожний з типів економічного зростання на практиці не існує в чистому вигляді. Тому в реальному житті існують переважно екстенсивний або переважно інтенсивний тип економічного зростання. Збільшення ролі та частки інтенсивного типу економічного зростання називається інтенсифікацією економіки. Відбуваються якісні зміни у взаємовідносинах суспільства і природи, гострішою стає проблема природоохорони як особливої сфери діяльності суспільства. За умов сучасної НТР проблеми природного навколишнього середовища, екологічні проблеми перетворилися в глобальні. Для виживання людства стало необхідним формування єдиної еколого-економічної системи відтворення. Розв'язання еколого-економічних проблем можливе через використання досягнень НТР та соціальний прогрес людства в умовах миру і міжнародної безпеки.

Поняття економічного зростання відображає передусім характер використання продуктивних сил суспільства. Більш осяжним і широким є поняття економічного розвитку. Поряд з характером використання продуктивних сил суспільства воно включає також еволюцію економічної системи в цілому, зокрема всіх підсистем економічних виробничих відносин, у тому числі й соціально-економічних, як суспільної форми існування продуктивних сил. Під час зміни, вдосконалення виробничих відносин відповідно до вимог розширеного відтворення створюються умови для економічного зростання [9, c. 435-439].

3. Визначте суть безробіття як соціально-економічного явища. Які основні види безробіття і як вони пов'язані між собою? Особливість сучасного стану безробіття в Україні

Безробіття — це незайнятість у виробництві працездатного населення, яке бажає мати роботу. Розрізняють такі форми безробіття:

1. фрикційне (добровільне);
2. структурне;
3. циклічне;
4. сезонне;
5. приховане.

Особливість українського безробіття початку 90-х років можна пояснити специфікою його окремих видів. Незважаючи на кризовий стан економіки, циклічне безробіття ще не набуло розмаху завдяки його штучному стримуванню шляхом дотування підприємств державного сектора. Так само гальмується повільністю ринкових перетворень і структурне безробіття, головний поштовх якому дала лише реорганізація військово-промислового комплексу. Фрикційне безробіття спричинене передусім низькою зарплатою в державному секторі.

Безробіття — це соціально-економічне явище, при якому частина робочої сили (економічно активне населення) не зайнята у сфері економіки. Тобто в реальному житті безробіття виступає як перевищення пропозиції робочої сили над попитом на неї. В Україні вперше в 1991 році з прийняттям Закону «Про зайнятість населення» законодавчо визначається безробіття. Згідно з нашим законодавством, безробітними вважаються люди працездатного віку, які втратили роботу з незалежних від них причин, не мають заробітку, а також ті громадяни, що виходять вперше на ринок праці, зареєстровані в центрах зайнятості, шукають роботу і здатні приступити до праці.

Сезонне безробіття обумовлене сезонними коливаннями в обсягах виробництва в певних галузях (сільське господарство, риболовля, туристичне обслуговування тощо). Технологічне безробіття викликається впровадженням у виробництво нових «безлюдних» технологій. Ці форми складають вимушене, або надлишкове безробіття.

Однак характеристика форм безробіття буде неповною, якщо не згадати про приховане безробіття. Воно виникає тоді, коли існує часткова зайнятість, тобто працівники працюють неповний робочий день (тиждень, місяць, рік) без збереження заробітної плати. Такі люди є частково безробітними, хоча й входять до категорії зайнятих. Приховане безробіття, яке розповсюджене досить широко, не дає змоги точно визначити рівень безробіття, адже частково безробітних удвічі-утричі більше, ніж повністю безробітних.

До безробітних, зареєстрованих в органах державної служби зайнятості, відносяться особи, що не мають роботи, шукають роботу і в установленому порядку отримали офіційний статус безробітного в органах державної служби зайнятості.

Щоб пояснити причину безробіття, необхідно передусім проаналізувати наслідки нагромадження капіталу. Вони, як відомо, однозначно позитивні для підприємців, оскільки передбачається в майбутньому отримання ще більших прибутків; неоднозначні для трудящого населення, тому що нагромадження капіталу суттєво впливає на рівень його зайнятості [16, c. 31-33].

Система заходів щодо регулювання безробіття в Україні включає: розвиток розгалуженої системи державної служби зайнятості, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів; надання підприємцям субсидій, премій та податкових пільг для найму додаткової робочої сили або переведення частини працівників на скорочений робочий день; державну підтримку нетрадиційним сферам зайнятості; стимулювання підприємців до навчання, перекваліфікації й подальшого працевлаштування додаткової робочої сили; залучення приватного (як вітчизняного, так й іноземного) капіталу в райони зі стійким рівнем безробіття; регулювання можливості працевлаштування за кордоном, приєднання України до міжнародного ринку праці; стимулювання осіб, що отримують державну допомогу, до пошуку робочих місць; збільшення кількості стажистів у системі професійної освіти; введення в дію запасів невстановленого устаткування та підвищення коефіцієнта змінності його в цілому; заходи щодо квотування робочих місць для представників найуразливіших груп на ринку праці, безвідсоткові кредити, що надаються безробітним, які започатковують власний бізнес; організацію регіональними або місцевими органами влади у кооперації з окремими підприємствами або закладами соціальних (громадських) робіт тощо. Механізм соціальної допомоги безробітним становлять різні види компенсацій при втраті роботи; особливі гарантії працівникам, які втратили роботу у зв'язку зі змінами в структурі виробництва й організації праці, стипендії на час професійної підготовки та перепідготовки, виплати допомоги по безробіттю. В Україні допомогу по безробіттю виплачують з одинадцятого дня після реєстрації громадянина в державній службі зайнятості до вирішення питання про працевлаштування, але не більш як 12 міс. протягом наступних трьох років, а для осіб передпенсійного віку — 18 міс. Розмір допомоги гарантується не менш як 50 відсотків середньої заробітної плати за попереднім місцем роботи, проте не нижче встановленої законодавством мінімальної заробітної плати. Громадяни, які шукають роботу вперше або після перерви більше одного року, одержують допомогу в розмірі не нижче ніж 75 відсотків мінімальної заробітної плати. Система соціального захисту населення у сфері зайнятості повинна охоплювати три взаємопов'язаних рівні — макрорівень, регіонально-галузевий і первинний — з властивими для них функціями і механізмами реалізації. У моделі управління системою зайнятості повинні дістати відображення всі фактори, що впливають на поповнення ринку робочої сили, і мотиви, які формують поведінку населення допрацездатного віку, працюючого, працездатного непрацюючого і непрацездатного. Суспільне виробництво України в умовах переходу до ринкових відносин перенасичене робочою силою. За підрахунками спеціалістів, потенціальний надлишок її — надзайнятість — становить 18-20 відсотків. Це означає, що з кожним роком процеси вивільнення робочої сили торкатимуться все більшого числа людей і цілих колективів, інтереси яких можуть і не збігатися. Головне завдання системи захисту від безробіття в цих умовах — боротьба із соціальним утриманством, стимулювання людини до пошуків роботи і перенавчання, а також надання їй необхідної при цьому допомоги. Загалом безробіття, як економічне і соціальне явище ринкової економіки, є виявом відносного перенаселення, появою відносно зайвих людей. Проте це не абсолютне перенаселення, а тільки відносно потреб у робочій силі для прибуткового ведення підприємницького господарства [4, c. 168-171].

Сучасний стан ринку праці України характеризується такими ключовими проблемами:

• недостатній рівень реформування трудової сфери, що призводить до неефективної зайнятості і проявляється в концентрації робочої сили на збиткових підприємствах; значні масштаби недовикористання робочого часу зайнятих, низька ефективність праці і недостатній рівень її оплати; зниження частки працюючих у високотехнологічних і наукоємних видах діяльності; відсутність взаємозв'язку між трудовим вкладом і доходами працівників тощо;
• втрата трудових навичок кваліфікованих і висококваліфікованих кадрів унаслідок закриття, реструктуризації великих промислових підприємств, їх збитковості; перехід фахівців і спеціалістів у сферу неформальної зайнятості, тіньової економіки, міграція за кордон;
• погіршення якісних характеристик робочих місць, недостатнє введення в дію нових робочих місць, особливо для кваліфікованих кадрів, що збільшує обсяги та рівень безробіття, знижує продуктивність праці і конкурентоспроможність виробництва;
• невідповідність між попитом і пропозицією робочої сили, незважаючи на ознаки стабілізації виробництва і пожвавлення інвестиційної активності; поряд з цим обсяги інвестицій у сферу виробництва є недостатніми для вирішення питань забезпечення безробітних сучасними робочими місцями; недостатньою є також державна підтримка підприємництва і малого бізнесу;
• недоліки процесів реформування системи державного професійного навчання і освіти, неадекватність масштабів, структури і форм професійної підготовки і перепідготовки кадрів вимогам сучасного ринку праці в аспектах попиту на певні професії; недостатня розвинутість системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації; слабка зацікавленість роботодавців у підвищенні кваліфікації працівників;
• складна ситуація щодо працевлаштування окремих соціально-демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів, колишніх військовослужбовців та ін.); збереження селективного підходу при вирішенні питань вивільнення і найму на роботу залежно від статі, віку, стану здоров'я; недоліки системи дотримання норм трудового законодавства щодо режиму і охорони праці окремих груп працюючих;
• існуюча диференціація регіональних ринків праці, наявність депресивних регіонів з особливо напруженою ситуацією на ринку праці, значно вищим за середній рівнем безробіття за одночасно обмеженої можливості щодо трудової міграції, що свідчить про недоліки державної системи регулювання цих аспектів зайнятості і безробіття.

Вирішення проблем безробіття на ринку праці України щодо регулювання незайнятості населення мають включати заходи, систематизовані за 7 основними напрямами, зокрема:

1. Формування нормативно-правової бази у сфері зайнятості населення.
   • Забезпечення розробки нових проектів, перегляд і адаптація чинних законодавчих і нормативних актів і міжнародних договорів з питань регулювання процесів незайнятості з метою приведення національного законодавства у відповідність з міжнародними нормами і принципами, запровадження механізмів захисту внутрішнього ринку праці України.
   • Законодавче забезпечення підвищення конкурентоспроможності робочої сили на основі адекватного вимогам ринку праці розвитку механізму підготовки кадрів.
2. Професійно-освітня підготовка кадрів, підвищення якості робочої сили.
   • Розширення зв'язків підприємств і організацій з місцевими освітніми установами всіх рівнів з метою залучення інвестицій на розвиток матеріальної бази навчальних закладів, вдосконалення системи професійної орієнтації учнів загальноосвітніх шкіл з урахуванням потреб місцевих ринків праці.
   • Вирівнювання освітнього потенціалу між регіонами країни за рахунок трансформації мережі вищих навчальних закладів; зменшення міграційних потоків молоді [7, c. 172-175].
   • Розвиток системи виробничого навчання персоналу підприємств і організацій, а також випереджаючого навчання працівників, які підлягають вивільненню, як важливого засобу підвищення їх конкурентоспроможності в умовах реформування окремих галузей економіки.
   • Створення системи безперервної освіти, розробка професійних стандартів з урахуванням вимог до професійного рівня працівників, що дозволить забезпечувати якість і продуктивність виконуваних робіт.
   • Створення системи оцінки професійних якостей працівників, що ґрунтується на визначенні їх компетентності і здатності гнучко реагувати на безперервні зміни вимог до кваліфікації і професійної підготовки відповідно до вимог професійних стандартів.
   • Розроблення і затвердження на державному рівні концептуальних засад формування та розвитку єдиної цілісної системи безперервної професійної освіти, зорієнтованої на задоволення поточних і перспективних потреб у кадрах для сучасного виробництва та сфери послуг.
3. Збереження і створення робочих місць, сприяння розвитку підприємництва та самостійної зайнятості населення.
   • Реалізація Державної та регіональних програм зайнятості населення, акцентуючи увагу на розширенні сфери прикладання праці за рахунок збереження ефективно функціонуючих та створення нових робочих місць, особливо в регіонах з критичною ситуацією на ринку праці, насамперед у вугільних регіонах, сільській місцевості, малих монофункціональних містах.
   • Забезпечення збереження ефективно функціонуючих робочих місць, підвищення ефективності використання робочої сили та скорочення обсягів «прихованого безробіття», розвиток гнучких форм зайнятості на допоміжних роботах та у сфері послуг.
   • Створення сприятливих умов для розвитку сфери малого бізнесу; самозайнятості та підприємницької діяльності безробітних [17, c. 90].

Список використаної літератури

1. Башнянин Г. І. та ін. Політична економія: Підручник. - К., 2000. Теми: 11, 16, 19.

2. Базилюк А. Визначшіьні проблеми соціального розвитку України // Економіка України. - 1996. - №12. - С.27-28.

3. Верховодова Л. Підприємництво. Нові форми господарювання //Економіка України.- 1992.-№10.-С.27-28.

4. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Підручник.-К.: Вищашк., 1995. Теми: 18 §1; 21 §2; 24 §2.

5. Гладкова Л., Шестаков Ю. Підприємницька праця і проблеми її становлення //Економіка України. - 1994. - №5. - С.90-92.

6. Долгоруков Ю., Кужман О. Про розвиток малого підприємництва // Економіка України. - 2005. - № 12.

7. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. - К.: Знання-Прес, 2001. - Гл. 10,15,16 § 4.

8. Закон України "Про підприємництво": Закони України. Т. 1. - К., 1996.- С. 191 -201.

9. Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. - К.: Академія, 1999. - С.240-251; 435-439.

10. Основи економічної теорії: Підручник /За ред. С.В. Мочерного. - Тернопіль, 1993. -Теми: 2 §1; 6 §1-3; 14 §2.

11. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник /За ред. Г.Н.Климка, В.П.Нестеренка. - 2-ге вид. — К.: Вища шк., 1997. - Розділи: 19 §1; 22 §1-2; 25 §4.

12. Основи економічної теорії: Підручник /За ред. А. А. Чухна. - К., 2001. Розділи: 9, 19.

13. Сорока І. Підприємець - ключова фігура ринкової економіки //Економіка України. -1992.-№11,с.44-50.

14. Тимчук М., Терлецький Ю. Тенденції розвитку підприємництва в Україні //Економіка України. - 1993. - №12. - С.22-28.

15. Чухно А. Нова економічна політика // Економіка України. - 2005. - № 6-7.

16. Шевченко Л. Ринок праці: аналіз економічних концепцій //Економіка України. -1994. -№4. -С.31-34.

17. Шепель П. Як зменшити безробіття //Економіка України. - 1997. - №8. - С.90.

18. Яцкевич В. Проблема "меж зростання" і системна оптимізація // Економіка України. -2006. -№3.