Підприємницьке право

План

1. Суб’єкти підприємницької діяльності: визначення та ознаки.
2. Представництво: сутність та різновиди.
3. Мирова угода в процедурі банкрутства.
Список використаних джерел.

1. Суб’єкти підприємницької діяльності: визначення та ознаки

Базові норми, що визначають коло осіб, здатних виступати суб’єктами підприємництва, закріплені в ст. 2 Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ. Згідно з цим актом, підприємцями можуть бути:

1. Фізичні особи — громадяни України, іноземці та особи без громадянства, якщо вони не обмежені законом у правоздатності чи дієздатності.

Передусім це вказує на неможливість набуття статусу підприємця особами, молодшими за 18 років, адже саме з цього віку настає повна дієздатність (виняток — неповнолітні, які одружилися та отримали повну дієздатність у зв’язку з цим). Лише з повноліттям особа отримує право самостійно діяти в цивільному обороті: укладати угоди, брати на себе зобов’язання, відповідати за свої дії. Під час державної реєстрації вік перевіряється за паспортом.

Крім того, не можуть бути підприємцями особи, визнані судом недієздатними (через психічне захворювання чи недоумство, що позбавляє їх здатності усвідомлювати свої дії або керувати ними) або обмежено дієздатними (внаслідок зловживання алкоголем чи наркотиками, що ставить сім’ю у скрутне матеріальне становище). Однак при реєстрації ці обставини не перевіряються, оскільки перелік необхідних документів не передбачає підтвердження відсутності таких фактів.

Окремо законодавство встановлює заборони на підприємницьку діяльність для певних категорій осіб через виконання ними службових функцій. Так, ст. 2 Закону «Про підприємництво» не дозволяє займатися підприємництвом військовослужбовцям, службовцям прокуратури, суддям (включно з господарськими судами), працівникам органів держбезпеки, внутрішніх справ, держнотаріату, органам влади та управління, що контролюють діяльність підприємств, а також особам, яким суд заборонив певну діяльність до закінчення строку, визначеного вироком. Ст. 5 Закону «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР забороняє держслужбовцям та іншим уповноваженим на виконання державних функцій особам займатися підприємництвом особисто, через посередників чи підставних осіб. Також згідно зі ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 24-92 керівникам та їх заступникам на державних підприємствах, посадовим особам державних органів і місцевого самоврядування заборонено безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю.

Водночас це не означає повної заборони на бізнес для таких осіб. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону «Про підприємництво», заснування юридичної особи та володіння корпоративними правами не вважається підприємницькою діяльністю. Тож ці особи можуть виступати засновниками суб’єктів господарювання — юридичних осіб.

Особи з непогашеною судимістю за крадіжки, хабарництво чи інші корисливі злочини не можуть бути зареєстровані як підприємці, бути співзасновниками підприємницьких організацій або обіймати керівні посади чи посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю, у підприємницьких товариствах та їх об’єднаннях (ч. 5 ст. 2 Закону «Про підприємництво»).

2. Юридичні особи всіх форм власності, передбачених Законом України «Про власність». У науковій літературі справедливо вказується на неточність цього формулювання. Наприклад, Верховна Рада України, яка згідно зі ст. 32 Закону «Про власність» є суб’єктом права загальнодержавної власності, не може безпосередньо провадити підприємницьку діяльність [4, c. 68].

Визначення юридичної особи наведено у ст. 23 Цивільного кодексу УРСР: це організація, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права, нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді, господарському чи третейському суді.

Правове становище юридичної особи суттєво відрізняється від статусу фізичної особи-підприємця. По-перше, юридична особа — це організація, тобто колективне утворення з організаційною єдністю, що проявляється у внутрішній структурі, ієрархії органів управління та регламентації відносин між складовими [7, c. 34].

По-друге, юридична особа має відокремлене майно, яке формується з внесків засновників. Вона самостійно несе майнову відповідальність за зобов’язаннями, крім випадків, передбачених законом чи установчими документами. Натомість для фізичної особи-підприємця законодавство не вимагає відокремлення майна, що використовується в бізнесі, від решти майна.

По-третє, для набуття статусу юридичної особи необхідна державна реєстрація, після якої організація отримує цивільну праводієздатність і право діяти в цивільному обороті. Натомість цивільна правоздатність фізичної особи виникає з народження, а державна реєстрація як підприємця лише дозволяє реалізувати конституційне право на підприємницьку діяльність. Згідно зі ст. 6 Закону «Про підприємництво», підприємництво в Україні може здійснюватися в будь-яких організаційних формах, визначених законами, на вибір підприємця. Тобто засновник може обрати будь-яку організаційно-правову форму, передбачену законом.

3. Об’єднання юридичних осіб, які діють в Україні на підставі угоди про розподіл продукції.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» від 14 вересня 1999 р. № 1039-XIV, за такою угодою Україна доручає інвестору на визначений строк пошук, розвідку та видобування корисних копалин на визначеній ділянці надр і ведення пов’язаних робіт, а інвестор зобов’язується виконати роботи за власний рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням винагороди у вигляді частини прибуткової продукції. Інвесторами можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи України чи інших держав, об’єднання юридичних осіб, створені в Україні або за її межами, які мають відповідні матеріально-технологічні та економічні можливості або кваліфікацію для користування надрами, що підтверджено документами згідно із законами країни інвестора.

Загальну інформацію про суб’єктів підприємницької діяльності наведено у схемі № 1.

Стаття 5 Закону «Про угоди про розподіл продукції» дозволяє об’єднанню юридичних осіб, яке не є юридичною особою (наприклад, промислово-фінансовій групі), виступати інвестором за такою угодою. Таке об’єднання, попри відсутність статусу юридичної особи, визнається суб’єктом підприємницької діяльності в розумінні ст. 2 Закону «Про підприємництво».

2. Представництво: сутність та різновиди

Представництво є однією з форм реалізації суб’єктами своїх цивільних прав та обов’язків.

Представництво — це правовідношення, за якого одна сторона (представник) має право або зобов’язана вчиняти правочини від імені іншої сторони, яку вона представляє.

Цей інститут цивільного права дозволяє юридичним особам ефективніше здійснювати свої повноваження та захищати інтереси в суді через юристів. Завдяки представництву недієздатні особи та малолітні також можуть реалізовувати свої цивільні права.

Необхідність у представництві виникає також через тривалу відсутність особи за місцем проживання, тяжку хворобу чи інші обставини, коли фізична особа не може особисто отримувати пенсію, заробітну плату, поштові перекази, розпоряджатися майном, керувати транспортними засобами чи захищати інтереси в суді. У таких випадках на допомогу приходить представник.

Представник вчиняє юридичні дії, заміщаючи особу, яку представляє, і виступаючи від її імені. Саме ці ознаки відрізняють представництво від інших подібних відносин.

Залежно від підстави виникнення, представництво може ґрунтуватися на договорі, законі, акті юридичної особи чи інших законних підставах. Представник може вчиняти лише ті правочини, право на які має особа, яку він представляє. Своїми діями він ніби пов’язує особу, яку представляє, з третьою особою.

У представника не виникає жодних прав чи обов’язків за правочинами, які він укладає. Такий правочин створює, змінює або припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку представляють.

Не вважається представником особа, яка діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена лише на ведення переговорів щодо можливих майбутніх правочинів.

Важливо зазначити, що не всі правочини можуть вчинятися через представника. Наприклад, згідно з Цивільним кодексом України, заповіт має бути підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва.

Комерційний представник — це особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Повноваження комерційного представника можуть підтверджуватися письмовою угодою з особою, яку він представляє, або довіреністю. Одночасне комерційне представництво різних сторін правочину допускається за згодою цих сторін або в інших випадках, передбачених законом. Наприклад, члени товарної біржі укладають договори з біржовими брокерами, які виконують доручення на здійснення біржових операцій (ст. 16 Закону України «Про товарну біржу»). Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємництва визначаються законом та іншими нормативно-правовими актами.

Юридичні особи також можуть бути представниками у випадках, прямо передбачених їх статутом чи положенням, тобто в межах своєї правоздатності (ст. 20 Закону України «Про об’єднання громадян», ст. 2 Закону України «Про товарну біржу»).

Отже, договірне представництво ґрунтується на волі особи, яку представляють, що особисто визначає повноваження представника, зазвичай через видачу довіреності або укладення договору доручення. Наприклад, особа доручає представнику придбати автомобіль за кордоном. У цьому разі повноваження представника визначаються особою, для якої купується автомобіль, і представник зобов’язаний діяти в межах наданих повноважень.

Законне представництво має такі характерні ознаки: по-перше, представник та його повноваження встановлюються нормативними актами (цивільними, господарськими, сімейними). Наприклад, батьки та опікуни виступають представниками недієздатних осіб і малолітніх до 14 років на підставі прямої вказівки закону. По-друге, особа, яку представляють, не бере участі в призначенні представника і не може самостійно скасувати чи змінити його повноваження, оскільки вони визначені законом. Різновидом законного представництва є статутне представництво, за якого представниками виступають уповноважені організації, що мають право представляти інтереси цих організацій згідно зі статутом чи положенням. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або уповноваженою особою з прикладенням печатки.

Представник зобов’язаний вчиняти правочини особисто. Однак він може передати свої повноваження повністю або частково іншій особі, якщо це передбачено законом чи договором, або якщо він був вимушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яку представляє.

Представник, який передав повноваження, повинен повідомити про це особу, яку представляє, та надати інформацію про замісника. Якщо цей обов’язок не виконано, відповідальність за дії замісника покладається на особу, яка передала повноваження.

Передоручення оформляється нотаріально посвідченою довіреністю, строк дії якої не може перевищувати строку основної довіреності.

3. Мирова угода в процедурі банкрутства

Закон передбачає такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності); ліквідація банкрута.

Однією з процедур, що застосовуються до боржника, є укладення мирової угоди. Що таке мирова угода?

Це домовленість між боржником та кредитором (або групою кредиторів) про відстрочку та/або розстрочку платежів або припинення зобов’язання за угодою сторін.

Вона може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.

Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається більшістю голосів кредиторів — членів комітету кредиторів.

Мирова угода вважається укладеною лише за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, висловили згоду на її підписання.

Мирова угода укладається в письмовій формі та підписується від імені боржника керівником чи арбітражним керуючим, а від кредиторів — головою комітету кредиторів.

Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов’язковою для боржника, кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, та кредиторів другої і наступних черг.

У разі невиконання мирової угоди вона може бути розірвана рішенням суду, що є підставою для поновлення провадження у справі про банкрутство. Якщо боржник готується до банкрутства заздалегідь, він часто намагається забезпечити, щоб більша частина боргів припадала на лояльних кредиторів, наприклад, купуючи продукцію без оплати. Тоді він може розраховувати на потрібне рішення.

За клопотанням комітету кредиторів господарський суд може винести ухвалу про проведення санації боржника. У цьому разі строк і черговість виплати боргу визначаються в плані санації. План може передбачати відстрочку чи розстрочку платежів або прощення частини боргів через мирову угоду. Рішення приймається комітетом кредиторів більшістю голосів за умови письмової згоди всіх кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою. Від імені боржника виступає керівник підприємства або арбітражний керуючий. Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.

Умови мирової угоди є обов’язковими для всіх, включно з податковими органами. Вони зобов’язані погодитися на задоволення частини вимог за податками і зборами. Податковий борг, що виник раніше ніж за три повні календарні роки до подання заяви про порушення справи про банкрутство, вважається безнадійним і списується. Податкові зобов’язання чи борг, що виникли протягом трьох останніх років, відстрочуються або списуються на умовах мирової угоди, яка має бути підписана керівником податкового органу за місцезнаходженням боржника. Протягом трьох днів із дня отримання ухвали суду керівник податкового органу зобов’язаний прийняти рішення про розстрочку податкового боргу. Одночасно податковий орган укладає з боржником договір про розстрочку (відстрочку) та визначає графік погашення. Договір і рішення мають містити однакову дату.

На перший погляд може здатися, що мирова угода вигідна лише підприємству, але це хибне враження. Кредитори, особливо великі, отримують такі переваги від підписання мирової угоди:

1. Підприємство-боржник письмово зобов’язується виплатити борг.
2. Кредитор, підписуючи мирову угоду, отримує реальну картину фінансового становища боржника.
3. У тексті мирової угоди можна передбачити умови нагляду за підприємством з боку кредитора.
4. У разі банкрутства та ліквідації боржника кредитор може недоотримати або взагалі нічого не отримати.

Враховуючи специфіку галузі, структуру активів боржника та реальну можливість виходу підприємства на прибутковий режим, рішення кредиторів про укладення мирової угоди є цілком зрозумілим.

На етапі аудиту ліквідності активів та платоспроможності підприємства вирішуються такі завдання:

• аналіз оборотних активів;
• визначення рівня ліквідності активів;
• оцінка платоспроможності підприємства;
• перевірка виконання умов забезпечення фінансової рівноваги.

Отже, згідно із Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі — Закон про банкрутство), мирова угода — це домовленість між боржником і кредиторами про відстрочку та/або розстрочку, а також прощення (списання) боргів боржника. Наслідком домовленості про прощення боргу є припинення відповідного зобов’язання. Закон визнає мирову угоду також судовою процедурою (з чим важко погодитися), що застосовується до боржника в межах провадження у справі про банкрутство, а також засобом відновлення платоспроможності, який може міститися в плані санації.

Мирова угода може укладатися на будь-якій стадії провадження, включно зі стадією ліквідації (після визнання боржника банкрутом). Після затвердження господарським судом мирова угода стає обов’язковою для боржника (банкрута) та кредиторів. Умови угоди обов’язкові лише для кредиторів, вимоги яких включені до реєстру вимог кредиторів. Кредитори, вимоги яких не підлягають задоволенню в межах провадження, не були заявлені або заявлені після закінчення процесуального строку, можуть подати позов у порядку, встановленому ГПК. Одностороння відмова від мирової угоди не допускається. Для захисту прав кредиторів Закон про банкрутство встановлює, що для кредиторів, які не брали участі в голосуванні або голосували проти, не можуть бути встановлені гірші умови, ніж для тих, хто погодився, якщо їх вимоги віднесені до однієї черги.

Органи податкової служби та інші державні органи, що контролюють справляння податків і обов’язкових платежів, зобов’язані погодитися на задоволення частини вимог на умовах мирової угоди для забезпечення відновлення платоспроможності підприємства. Податковий борг, що виник раніше ніж за три повні календарні роки до подання заяви про банкрутство, списується як безнадійний (після змін, внесених Законом України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 р. № 2181-III), а податкові зобов’язання чи борг, що виникли протягом трьох останніх років, розстрочуються або списуються на умовах мирової угоди. Законодавство про банкрутство передбачає випадки, коли укладення мирової угоди ініціюють арбітражні керуючі.

Так, якщо в процедурі санації для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі суми, вирученої від продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу, недостатньо, керуючий санацією пропонує кредиторам укласти мирову угоду. Це остання можливість врегулювати заборгованість, а неукладення мирової угоди тягне визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Арбітражний керуючий подає інформацію про затвердження мирової угоди до Агентства з питань банкрутства протягом десяти днів із дня винесення господарським судом відповідної ухвали. Після затвердження мирова угода стає правовстановлюючим документом, на підставі якого, наприклад, проводиться державна реєстрація права власності на об’єкти нерухомого майна (див. Інструкцію про порядок державної реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна, затверджену наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 9 червня 1998 р. № 121).

Список використаної літератури

1. Цивільний кодекс Української РСР, затв. Законом Української РСР від 18 липня 1963 р. № 1540-06 / Кодекси України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — Кн. 2.
2. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 «Про власність» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 20. — Ст. 249. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприємництво» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 14. — Ст. 168.
3. Закон України від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР «Про боротьбу з корупцією» // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 34. — Ст. 266. Кравчук В. Правові ознаки юридичної особи // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1999. — № 9. — С. 11.
4. Підприємницьке право України / За ред. Шишки Р.Б. — Харків: Еспада, 2000. — С. 64.
5. Підприємницьке право: Навчальний посібник / Людмила Ніколаєва, Олександр Старцев, Петро Пальчук, Лариса Іваненко. — К.: Істина, 2001. — 478 с.
6. Підприємницьке право: Підручник для студ. вузів / Людмила Ніколаєва, Олександр Старцев, Лілія Кальчук, Лариса Іваненко; За ред. О. В. Старцева; Київський нац. торговельно-економ. ун-т. — К.: Істина, 2005. — 594 с.
7. Фролов Ю. Некоторые проблемы правовой характеристики юридического лица // Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 5. — С. 34.