Перші невдачі колективної безпеки 1923 – 1933 рр. Встановлення фашистських режимів в Італії, Португалії, Німеччині, Іспанії

Вступ

У середині 20-х років питання європейської безпеки знову вийшло на порядок денний. Франція намагалася утвердити власну першість на континенті, для чого формувала військові блоки, розробляла проєкти об'єднання Європи (так званої пан-Європи) та ініціювала обмеження озброєнь. Великобританія, своєю чергою, прагнула врівноважити вплив Франції, повернувши Німеччину до Ліги Націй як повноправного учасника та гарантуючи недоторканність її західних кордонів. У жовтні 1925 року на конференції у швейцарському Локарно було підписано Рейнський гарантійний пакт, що закріплював непорушність кордонів між Німеччиною, Францією та Бельгією.

Основними гарантами цієї угоди виступили Великобританія та Італія. Франція також уклала договори з Польщею та Чехословаччиною, зобов'язуючись надати їм допомогу в разі німецького нападу. Східні кордони Німеччини залишилися без гарантій, що породжувало напруженість у її стосунках із державами Східної Європи. Ця конференція засвідчила відновлення рівноправного статусу Німеччини в європейських справах і стала першим кроком до перегляду умов Версальського договору.

1. Міжнародні відносини та перші невдачі колективної безпеки 1923 – 1933 рр.

Версальсько-Вашингтонська система, створена після Першої світової війни, мала на меті запровадити такі правила міжнародного співжиття, які б унеможливили розв'язання конфліктів силовими методами. Однак вона не змогла узгодити інтереси всіх учасників та забезпечити стабільний мир. Уже на початку 20-х років суперечності між європейськими державами почали підривати цю систему, а згодом окремі положення Версальського договору перестали діяти або були скасовані.

На початку 30-х років міжнародна напруженість різко зросла через агресивні дії Японії в Китаї та загострення протистояння в Європі між Німеччиною й Італією, з одного боку, та Францією і Великобританією — з іншого. Гонка озброєнь дедалі більше набирала обертів, загрожуючи перерости у відкритий збройний конфлікт. Версальсько-Вашингтонська система безпеки фактично припинила існування. Керівництво Ліги Націй намагалося врятувати становище через укладання нових договорів та угод.

2 лютого 1932 року в Женеві відкрилася Міжнародна конференція з питань роззброєння, в якій взяли участь 57 держав. Засідання супроводжувалися гострими дискусіями, оскільки учасники мали різні погляди на цю проблему. Більшість делегацій використовувала трибуну для пропаганди власних позицій, а не для пошуку компромісних рішень. У 1933 році німецька делегація залишила конференцію та оголосила про вихід із Ліги Націй. Конференція завершила роботу в 1934 році, не ухваливши жодного рішення.

Німеччина дедалі частіше безкарно порушувала умови Версальського договору: у 1935 році запровадила загальну військову повинність, а 7 березня 1936 року вермахт увійшов у демілітаризовану Рейнську зону. Активно розбудовувалися військова авіація та флот [6, c. 151-152].

3 жовтня 1935 року італійські війська вторглися в Ефіопію. Санкції, запроваджені Лігою Націй проти агресора, виявилися неефективними. Навесні 1936 року Ефіопію було повністю окуповано фашистами. Того ж року Німеччина та Італія почали активно підтримувати заколотників в Іспанії, надсилаючи туди військові підрозділи «добровольців», авіацію та флот. Спільна участь у підтримці заколоту Ф. Франко сприяла зближенню Берліна та Рима. У жовтні 1936 року в Берліні між Італією та Німеччиною було підписано договір про розподіл сфер впливу на Балканах і в Дунайському басейні.

25 листопада 1936 року Німеччина та Японія підписали Антикомінтернівський пакт, в офіційній частині якого йшлося про спільну боротьбу проти Комінтерну та зобов'язання дотримуватися доброзичливого нейтралітету у разі війни однієї зі сторін із СРСР. 6 листопада 1937 року до пакту приєдналася Італія. Цей документ був спрямований не лише проти Радянського Союзу, а й проти Англії, Франції та США.

7 липня 1937 року Японія розпочала широкомасштабну агресію проти Китаю. Японські війська захопили північні райони країни, зокрема Пекін, а згодом — значну частину центральних територій, включаючи Шанхай.

12 березня 1938 року німецька армія вторглася в Австрію. Наступного дня було проголошено «аншлюс» — приєднання Австрії до Німеччини.

Правлячі кола Великобританії та Франції намагалися відвернути загрозу війни через постійні поступки агресорам, сподіваючись вирішити конфліктні ситуації мирним шляхом. Проте що більше було поступок, то агресивнішими ставали вимоги агресорів.

Навесні 1938 року Гітлер зажадав передати Німеччині Судетську область Чехословаччини, де більшість населення становили етнічні німці. Після відмови Чехословаччини німецькі війська почали зосереджуватися на її кордонах, що спонукало чехословацький уряд оголосити часткову мобілізацію.

Між Чехословаччиною, СРСР і Францією з травня 1935 року діяв договір про взаємодопомогу, за яким Радянський Союз мав надати допомогу Чехословаччині лише за умови аналогічних дій із боку Франції. Згодом СРСР заявив про готовність допомогти Чехословаччині навіть без участі Франції. Однак чехословацький уряд покладав більші надії на західні держави. Англія та Франція переконали Чехословаччину поступитися Гітлеру, обіцяючи гарантії недоторканності нових кордонів.

29-30 вересня 1938 року в Мюнхені Великобританія, Франція, Німеччина та Італія уклали угоду про передачу Судетської області Німеччині. Мюнхенська угода лише прискорила ескалацію фашистської агресії. У березні 1939 року профашистські сили у Словаччині захопили владу та проголосили незалежність. 15 березня гітлерівська армія окупувала Чехію. 21 березня Німеччина висунула Польщі вимогу передати їй місто Данциг (Гданськ). Тоді ж фашистські війська окупували литовську територію з містом Клайпеда (Мемель). У квітні італійські війська захопили Албанію [7, c. 117-119].

Англія та Франція, стурбовані таким розвитком подій, оголосили про гарантії допомоги низці європейських держав (Польща, Румунія, Бельгія, Голландія, Швейцарія та ін.). У середині квітня 1939 року вони звернулися до Радянського Союзу з пропозицією надати аналогічні гарантії Польщі та Румунії. СРСР відповів пропозицією укласти пакт про взаємодопомогу між Англією, Францією та Радянським Союзом із одночасним наданням гарантій усім державам, що межують із СРСР. Проте переговори ускладнювалися взаємною недовірою та небажанням сторін іти на компроміси.

Переговори щодо тристороннього пакту тривали з 15 червня по 2 серпня і зайшли у глухий кут. Великобританія розглядала їх не стільки як шлях до реальної угоди, скільки як засіб тиску на Німеччину.

Переговори військових делегацій про укладення військової конвенції також виявилися неефективними. Питання про згоду Польщі на розміщення радянських військ на її території у разі війни з Німеччиною залишалося невирішеним.

Водночас СРСР дедалі більше схилявся до союзу з Німеччиною. У середині серпня 1939 року радянська дипломатія, продовжуючи переговори з англо-французькою стороною в Москві, паралельно вступила в контакт із Німеччиною. Гітлер, якому потрібно було забезпечити успіх запланованої на 1 вересня операції проти Польщі, наполягав на терміновому укладенні пакту про ненапад. Він також обіцяв сприяти покращенню радянсько-японських відносин, загострених через конфлікт на р. Халхін-Гол.

20 серпня Гітлер знову звернувся до Сталіна, запевняючи, що готовий задовольнити всі вимоги радянської сторони. Після цього переговори з англійською та французькою делегаціями були остаточно припинені.

23 серпня нарком іноземних справ В. Молотов та міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп підписали пакт про ненапад строком на 10 років. Секретна частина договору передбачала розподіл сфер впливу СРСР і Німеччини між Балтійським та Чорним морями.

До радянської сфери впливу відійшли Фінляндія, Естонія, Латвія, Західні Україна та Білорусія (які тоді входили до складу Польщі), а також Бессарабія, що належала Румунії. Таким чином, Гітлер досяг бажаного результату та забезпечив нейтралітет Радянського Союзу під час агресії проти Польщі. У перспективі договір гарантував Німеччині надійний тил на сході для наступальних операцій у Західній Європі.

Мюнхенський договір і пакт Молотова-Ріббентропа стали ланками одного ланцюга, що відкрив фашистам шлях до безперешкодної агресії та втягнув людство у Другу світову війну [2, c. 231-233].

2. Встановлення фашистської диктатури в Італії

Розчарування і в монархії, і в демократії змусило тисячі італійців, знедолених і невдоволених підсумками війни, звернути свої погляди до нової політичної сили — фашизму.

Беззаперечним лідером фашистів був Б. Муссоліні.

Спочатку фашистські групи, як і більшовицькі в Росії чи націонал-соціалістичні в Німеччині, були нечисленними й малопомітними в політичному житті.

У 1919 році фашисти запропонували італійцям у своїй партійній програмі привабливі та зрозумілі цілі: встановлення республіки, створення Законодавчих зборів, передачу землі селянам, боротьбу проти «буржуазії», підвищення заробітної плати, формування «народної міліції», ліквідацію банків і бірж, відродження «Великої Італії» тощо. Оскільки Комінтерн проголосив головними ворогами комуністів, соціалістів і соціал-демократів, умови для зростання популярності фашистів були вельми сприятливими.

Однак перший досвід боротьби за владу став для них холодним душем — на виборах 1919 року вони не отримали жодного місця в парламенті, і навіть у рідному селі Б. Муссоліні за них не проголосував жоден виборець (!). Здавалося, партії разом із її вождем настав кінець — наприкінці року в ній залишилося лише близько 4 тисяч членів, і вона була за крок від саморозпуску. Але в цей момент фашистам кинув рятівне коло сам парламент, який через міжпартійну боротьбу виявився нездатним ухвалити жодного дієвого рішення для виведення країни з катастрофічного становища.

На виборах 1921 року фашисти діяли нахабно та агресивно й одразу здобули 35 депутатських мандатів (близько 7 %). Потрапивши до парламенту, депутати-фашисти своїми хуліганськими діями фактично паралізували його роботу, демонструючи народу та королю, що парламентська демократія остаточно вичерпала себе й настав час «сильної влади» — диктатури. Звісно, йшлося про фашистську диктатуру.

Цими гаслами фашисти влучили в ціль — суспільство втомилося від безпорадності влади та невизначеності власної долі й було готове прийняти будь-який режим, який забезпечив би стабільність і чітку перспективу на майбутнє.

Готуючись до захоплення влади, фашисти створили бойові групи — сквадри (наприкінці 1921 року Б. Муссоліні заявляв про понад 400 тисяч учасників, але це було відвертим перебільшенням). Сквадристи запровадили чорні сорочки як форму одягу (звідси їхня назва «чорносорочечники») та встановили контакти з рядом вищих армійських офіцерів.

Провідні ідеї італійського фашизму:

• Італійці повинні пишатися своєю країною
• Усі політичні партії, крім фашистської, забороняються
• Місце італійської жінки — вдома. Італійки повинні народжувати багато дітей — майбутніх вояків
• Демократія не потрібна. Італія потребує сильного лідера, який дасть народу те, чого він хоче
• Комунізм і соціалізм — вороги фашизму
• Війна є благом для країни. Італійська молодь повинна бути готовою до боротьби
• Італія повинна утвердитися як імперія в Африці
• Потрібно збити пиху з великих держав. Фашистський уряд повідомить нації, що для цього потрібно зробити [3, c. 221-223]

Б. Муссоліні вважав головними ворогами «простих» італійців заможні західні демократії та сусідні країни, які нібито перешкоджали перетворенню Середземного моря на «внутрішнє італійське море». З іншого боку, фашисти обіцяли негайно знизити податки, підвищити зарплати та ліквідувати безробіття. Увірувавши у свою зірку, Б. Муссоліні активно готувався до походу своїх прихильників на Рим, щоб захопити владу силою. На одному з мітингів він фактично висунув королю та уряду ультиматум: «Або нас добровільно допустять до управління, або ми захопимо владу, здійснивши похід на Рим». Проте це був відвертий блеф — «сквадри» були нечисленними й погано озброєними, і кількох поліцейських підрозділів вистачило б, щоб їх розігнати.

Весь розрахунок фашистів полягав у тому, що король Віктор Еммануїл не наважиться застосувати проти них силу. Реальна альтернатива фашистам — 80-річний авторитетний політик, неодноразовий прем'єр-міністр Італії Дж. Джолітті — перебував за межами столиці й не міг вплинути на перебіг подій. Серед генералів симпатії розділилися між монархією та фашистами, тому Б. Муссоліні привселюдно заявляв про корисність монархії. Монарх, який також не поспішав до Рима, спочатку хотів оголосити надзвичайний стан, але в останню мить, боячись, що фашисти проголосять королем герцога д'Аоста, передумав. Привід було знайдено — не допустити пролиття крові, за яким країну охопило б полум'я громадянської війни.

У ніч з 27 на 28 жовтня 1922 року сквадристи захопили ряд важливих державних об'єктів у Мілані (там, на випадок поразки та втечі до Швейцарії, перебував Б. Муссоліні) та інших містах країни.

29 жовтня король призначив 39-річного Б. Муссоліні 27-м прем'єром Італії. «Революція у спальному вагоні» перемогла. Проте новий голова уряду не хотів, щоб у співвітчизників склалося враження, що владу йому подарував король. Йому був потрібен міф про «похід на Рим» щонайменше 300 тисяч «фашистських мучеників», тому вже наступного дня до столиці звідусіль почали прибувати сквадристи.

Віктор Еммануїл чотири години простояв на балконі, спостерігаючи за їхнім парадом. Влаштувавши у Вічному місті погром, якого воно не переживало з часів нашестя варварів, під звуки партійного гімну вони маршовими колонами пройшли вулицями і вночі 31 жовтня 50 спеціальними потягами залишили його. Парламент більшістю голосів передав владу фашистам.

Прийшовши до влади, фашисти певний час змушені були зберігати демократичні інститути. До 1928 року уряд був коаліційним: ряд міністерських портфелів (юстиції, фінансів та ін.) Б. Муссоліні віддав іншим партіям, чимало представників яких обіймали посади заступників міністрів і керівників державних відомств. Але отримавши владу в рамках формальної законності (склад уряду було затверджено 306 голосами членів палати депутатів, проти голосували 102 — переважно соціалісти й комуністи), Б. Муссоліні одразу дав зрозуміти, що не збирається ні з ким її ділити. Перефразувавши відомий вислів Людовіка XIV, він чітко сформулював суть нового політичного режиму: «уряд — це я».

До Б. Муссоліні новітня історія не знала таких масштабів культу особи правителя, який виник в Італії: повсюдно було вивішено його портрети, усі, навіть дріб'язкові, розпорядження чиновників віддавалися з посиланням на волю прем'єра, масово споруджувалися прижиттєві пам'ятники, присвоювалися титули «першого», «найкращого» тощо. У цей час він став кумиром радикалів усього світу. Б. Муссоліні, поступово обмежуючи повноваження короля, присвоїв собі титул «дуче» (вождь) і правив Італією майже одноосібно.

Використавши як привід чотири невдалі спроби замаху на своє життя, він домігся заборони усіх політичних партій, крім власної. Депутатів-нефашистів було вигнано з парламенту. Сміливців, які наважувалися протестувати проти тоталітарної системи, заарештовували, відправляли на віддалені острови або, як це сталося з популярним парламентарем Джакомо Маттеоті, просто знищували. Створений Муссоліні Особливий фашистський трибунал запровадив у країні смертну кару [8, c. 163-166].

3. Встановлення нацистської диктатури у Німеччині

Серед ворогів Ваймарської республіки чіткою організацією та дисциплінованістю вирізнялися націонал-соціалісти, очолювані Адольфом Гітлером — одним із тих колишніх солдатів, які вціліли у Великій війні, а повернувшись додому, застали революцію та крах військової кар'єри.

Вступивши у 1919 році до Німецької робітничої партії, заснованої Антоном Дрекслером, А. Гітлер невдовзі став її лідером. Наступного року партію було перейменовано в Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини (НСДАП) та прийнято нову програму з 25 вимог. Серед них були об'єднання всіх німців у «Велику Німеччину», анулювання Версальського договору, боротьба за нові території, позбавлення політичних прав і громадянства осіб «неарійського» походження та заборона не-німцям переселятися до Німеччини, свобода релігії, «поки релігія не загрожує безпеці держави чи моральним засадам німецької нації», але водночас проти єврейської релігії «через її любов до багатства». У програмі не бракувало й соціалістичних гасел, як-от вимога, «щоб крупні промисловці поділилися прибутком з робітниками», вдосконалення старої пенсійної системи, ухвалення закону про конфіскацію власності без компенсації, якщо це «відповідає спільним інтересам нації» тощо.

Проте головним, що відрізняло націонал-соціалізм від інших політичних течій, а НСДАП від інших партій, була расова теорія руху. За цією теорією «вищою расою» проголошувалися німці — нащадки арійців, а всі інші нації — «неповноцінними». Подальша доля нації залежала від того, наскільки нацисти визнавали її близькою до «арійської раси». Євреїв, рома (циган), слов'ян та сотні інших націй нацисти вважали ворожими «вищій расі» й планували їхнє винищення або перетворення на рабську робочу силу. Території, на яких проживали «неповноцінні» народи, проголошувалися «життєвим простором» майбутнього «тисячорічного Третього Райху» й мали бути заселені німецькими колоністами. Власне, расова спрямованість німецького націонал-соціалізму найбільше відрізняла його від італійського фашизму, який не мав чіткої расової теорії.

Соціалістична й расова риторика знайшли відображення й у партійних символах. У написаній 1924 року в ув'язненні за участь у «пивному заколоті» книзі «Майн кампф» («Моя боротьба») А. Гітлер писав: «Як національні соціалісти ми вбачаємо нашу програму в нашому прапорі. У червоному ми вбачаємо соціальну ідею руху, в білому — націоналістичну ідею, а у свастиці — нашу місію досягти перемоги арійської людини».

У 1924 році офіційною уніформою НСДАП, на відміну від фашистів, яких називали «чорносорочечниками», стали коричневі сорочки [4, c. 220-221].

Відсидівши 9 місяців замість належних за вироком суду 5 років, А. Гітлер почав активно вербувати до своєї партії невдоволених Ваймарською республікою.

Адольф Гітлер (1889-1945, справжнє прізвище Шикльгрубер) — німецький політичний діяч. Народився в австрійському місті Бранау в родині чиновника митниці. Вищої освіти не здобув.

З початком Першої світової війни поїхав до Німеччини й вступив до війська. Зі званням капрала та двома Залізними Хрестами після війни він виявився нікому не потрібним. Вірив у те, що німецька армія зазнала поразки через зрадництво євреїв і комуністів.

З 1921 року — лідер НСДАП. З 1933 року — канцлер, з 1934 року — президент і прем'єр-міністр.

Наклав на себе руки навесні 1945 року за кілька днів до поразки Німеччини у Другій світовій війні. Міжнародним трибуналом у Нюрнбергу за злочини проти людства визнаний воєнним злочинцем.

Незважаючи на свою «пролетарську» назву, партія ніколи не була по-справжньому робітничою. У ній переважали не робітники, а представники середніх верств, невдахи-інтелектуали, безробітні, професійно не зорієнтована молодь. Саме з них А. Гітлер сформував свою особисту армію — «штурмові загони» СА під командуванням Ернста Рема, а потім і «охоронні загони» СС під орудою Генріха Гіммлера.

У партії переважали представники «скривджених» Версальським договором західних та східних прикордонних територій. Середній вік членів НСДАП був на 7 років нижчим за середній вік населення країни, а партійні функціонери були на 8 років молодшими за державних діячів, які не належали до нацистів, і на 5 років молодшими за середній вік чоловічого населення країни.

У середині 20-х років прихильники А. Гітлера створили кілька громадських організацій нацистської орієнтації: «Нацистська студентська ліга», «Учительська ліга», «Офіцерська ліга», «Жіноча ліга» та ін. З 1926 року нацисти почали регулярно проводити свої партійні воєнізовані паради з маршами нічними вулицями міст із запаленими смолоскипами.

В умовах світової економічної кризи нацисти стали здобувати дедалі більше голосів виборців на виборах до райхстаґу: 1928 рік — 2,6 % голосів, 1930 рік — 18,3 %, липень 1932 року — 37,4 %. Але наступні вибори у листопаді того ж року засвідчили падіння популярності НСДАП — 33,1 % голосів (11,7 млн). Соціал-демократи і комуністи набрали в сумі 13,1 млн. Навесні 1932 року А. Гітлер зазнав двох поразок на президентських виборах. Лише ворожнеча між комуністами і соціал-демократами завадила їм створити в Німеччині лівий уряд [5, c. 467-469].

А. Гітлер усвідомлював небезпеку відходу виборців від партії для своєї кар'єри, тому категорично вимагав від президента республіки П. фон Гінденбурґа призначити його канцлером. Неодноразові пропозиції зайняти посаду віце-канцлера А. Гітлер відхиляв. Перспектива приходу до влади лівих не влаштовувала також крупних промисловців і генералітет. У результаті складних переговорів із впливовими німецькими підприємцями, політиками та військовими 30 січня 1933 року в Німеччині було сформовано коаліційний уряд із представників НСДАП та Німецької народної партії, а А. Гітлера президент П. фон Гінденбурґ призначив канцлером. Це ще не означало встановлення нацистської диктатури, адже уряд був коаліційним і нацисти не мали більшості в рейхстазі, але шлях до неї було розчищено.

Готуючись до призначених на 5 березня 1933 року виборів до райхстаґу, нацисти не гребували найогиднішими методами боротьби проти своїх політичних опонентів. Опираючись на 2,5 млн штурмовиків із СА, вони закрили опозиційні газети й розгорнули шалену пропаганду проти лівих партій (1933 року міністром пропаганди було призначено Йозефа Геббельса). 27 лютого, за тиждень до виборів, сталася пожежа в рейхстазі. При цьому було затримано молодого голландського комуніста Марінуса ван дер Люббе. Уже тоді виникла підозра, що підпал було здійснено самими нацистами, щоб звинуватити в ньому комуністів і відвернути від них виборців, а М. ван дер Люббе було обрано «цапом спокути». На показовому судовому процесі в Лейпциґу представник А. Гітлера Герман Герінґ не зміг довести причетність німецьких комуністів і Комінтерну до підпалу й програв двобій заарештованому у цій справі болгарському комуністу Георгію Димитрову. Незважаючи на це, нацисти відправили до в'язниць 10 тисяч своїх політичних противників.

В умовах терору й залякування відбулися вибори до райхстаґу, в результаті яких нацисти разом з іншими націоналістичними групами набрали майже 52 % голосів.

Уже через два тижні в Німеччині було створено перший концентраційний табір Дахау, який заповнювався тисячами демократів. Улітку 1933 року було розпущено німецькі профспілки, заборонено всі політичні партії, крім НСДАП. За результатами нових «виборів» до райхстаґу в листопаді нацисти оголосили, що за них подали голоси понад 92 % виборців [9, c. 68-69].

А. Гітлер досяг вершин влади й не мав наміру ділитися нею з будь-ким, навіть із тими, хто започатковував нацистський рух. У НСДАП від самого її створення існувало кілька течій, одну з яких, консервативну, очолювали брати Штрассери та Ернст Рем. У ніч з 29 на 30 червня 1933 року А. Гітлер здійснив «другу революцію» (інша назва — «ніч довгих ножів»). Було вбито Е. Рема та багатьох інших опозиціонерів і тих, хто просто заважав А. Гітлеру, як, наприклад, колишній канцлер Курт фон Шлейхер.

Ця подія набула широкого розголосу у світі. Зокрема, Й. Сталін так відгукнувся на «ніч довгих ножів»: «От Гітлер який молодчина! Ось так потрібно розправлятися з політичними противниками!»

2 серпня 1934 року помер П. фон Гінденбурґ, і того ж місяця А. Гітлер проголосив себе «фюрером (вождем) Третього Райху». Період встановлення нацистської диктатури завершився.

Чи була Ваймарська республіка приреченою від початку, і коли вона припинила своє існування? На перший погляд, відповідь очевидна — через приреченість республіки в 1933 році нацисти прийшли до влади, що й означало її падіння. Проте серед істориків побутує й інша думка — загибель республіки, яка потягла за собою нацистську диктатуру, насправді сталася ще в 1930 році. Саме з цього року П. фон Гінденбурґ почав керувати країною своїми декретами, а райхстаґ як символ німецької демократії втратив свою роль [1, c. 152-154].

4. Встановлення диктатури в Іспанії

В Іспанії, як і в інших країнах західного світу, стабілізація виявилася короткочасною. Після неї активізувалися робітничий та селянський рухи, націоналісти Каталонії та Країни Басків домагалися автономії. Ліві сили докладали зусиль для послаблення позицій короля та уряду. Економічна криза, яка розпочалася 1921 року, та поразка іспанської армії в колоніальній війні в Марокко породили в правлячих колах переконаність у необхідності встановлення влади «сильної руки».

Найкращою, на їхню думку, кандидатурою на роль диктатора був командувач військової округи в Каталонії генерал Прімо де Рівера. У серпні 1923 року він здійснив переворот, встановивши в країні військово-монархічну диктатуру. Кортеси було розпущено, заборонено діяльність політичних партій, обмежено конституційні права і свободи, проведено арешти серед радикальних і профспілкових діячів. Поклавши край політичним чварам, П. де Рівера досяг немалих успіхів у царині економіки. Так, до осучаснення промисловості було залучено іноземні інвестиції, націоналізовано визначальні галузі. Економічний національний комітет (пізніше — Національний комітет з регулювання промисловості) сприяв появі потужних монополій у нафтовій, вугільній та тютюновій галузях. Також було досягнуто порозуміння з профспілками та легально діючою Соціалістичною партією. Спільно з ними П. де Рівера утворив «паритетні комісії» з питань умов праці та трудових конфліктів. До цих комісій увійшли як представники підприємців та місцевих органів влади, так і робітничі делегати. За прикладом Б. Муссоліні в Іспанії було продекларовано створення «корпорацій».

Проте, врешті-решт, диктатура виявилася вразливою. Жорстокий і марнославний, донжуан і азартний картяр, генерал налаштував проти себе не лише рядових громадян, а й іспанську еліту. Проти П. де Рівери виступили усі провідні політичні сили і навіть деякі військові з'єднання. Після придушення двох спроб військового перевороту (1926 та 1929 років) у січні 1930 року диктатор подав у відставку. У березні того ж року він раптово помер в одному з паризьких готелів, передавши символічну естафету іспанського тоталітаризму своєму сину Хосе Антоніо.

Світова економічна криза 1929—1933 років не обминула й Іспанію. Вона значно ускладнила ситуацію у й без того не надто заможній країні. Масове закриття підприємств, особливо тих, які працювали на експорт, спричинило зростання безробіття (до 600 тисяч), зниження заробітної плати, припинення соціальних виплат.

Робітничі та селянські виступи проти безпорадної політики уряду генерала Беренгера доповнювалися критикою монархії з боку прихильників республіканського устрою. Республіканці наполягали, щоб король, який скомпрометував себе співпрацею з П. де Ріверою, зрікся корони й передав владу виборним керівникам [6, c. 238-239].

Висновки

У 20-30-х роках XX століття в розвитку капіталізму відбуваються нові зміни. Монополістичний капіталізм переростає в державно-монопольний, причому значно посилюється роль держави в усіх сферах суспільного життя. У ряді держав цей процес відбувався ліберально-реформаторським шляхом (США, Великобританія, Франція та інші), у деяких — шляхом встановлення тоталітарних фашистських диктатур (Німеччина, Італія та інші).

Період 1918-1923 років характеризується значним революційним піднесенням, зумовленим революцією в Росії та завершенням Першої світової війни. Буржуазно-демократичні революції відбулися в Німеччині, Угорщині, народні маси виступали у Франції, Великобританії, США, Італії. У колоніях і залежних країнах спостерігалося піднесення національно-визвольного руху, розпочалися повстання в Китаї, Туреччині, Афганістані, Ірані та інших країнах. Провідні індустріальні держави зіткнулися з глибокою економічною і політичною кризою, зумовленою проблемами повоєнної структурної перебудови. Міжнародні відносини характеризуються здійсненням нового поділу світу, закріпленого Версальсько-Вашингтонською системою договорів.

Активна дипломатична співпраця європейських держав у 20-х роках XX століття не внесла стабільності в міжнародні відносини. Великі держави через постійну конкуренцію не бажали поступатися політичними, економічними та ідеологічними амбіціями. Важливе значення для поліпшення відносин між СРСР і великими європейськими державами мав багатосторонній пакт Бріана-Келлога (27 серпня 1928 року). Пакт засуджував війну як засіб вирішення міжнародних конфліктів, містив зобов'язання про відмову від війни як знаряддя національної політики, вимагав вирішити всі конфлікти мирними засобами.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. - К.: Каравела, 2006. - 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. - К.: Знання, 2002. - 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. - К.: Каравела, 2005, 2007. - 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. - К.: Либідь, 1997. - 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. - Пер. з нім. 2-го вид.. - К.: Знання-Прес, 2001. - 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. - К.: А.С.К., 2000. - 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. - К.: Академія, 1998. - 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. - К.: Феміна, 1995. - 236 с.

9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . - Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. - 93 с.