Передумови створення НАТО

Вступ

4 квітня 1949 року у Вашингтоні відбулося підписання Північноатлантичного пакту, який став статутом Організації Північноатлантичного договору (НАТО).

У преамбулі документа наголошувалося на оборонному характері альянсу, прагненні всіх учасників до миру, їхній готовності захищати демократичний устрій західного зразка та верховенство права. Основну частину статуту формували статті військового спрямування. Стаття 4 передбачала проведення консультацій у разі виникнення загрози. Відповідно до статей 4 і 5, у випадку агресії в Європі, Північній Америці, Алжирі, проти островів Атлантики на північ від тропіка Рака або проти кораблів чи літаків, що належать сторонам договору, військова допомога не надавалася автоматично. Кожна сторона, реалізуючи своє право на самооборону, мала негайно вжити заходів, які вважатиме необхідними, включно із застосуванням збройної сили. Рішення про характер допомоги, зокрема її військову складову, кожна держава ухвалювала самостійно. Вище керівництво планувалося передати Раді міністрів закордонних справ країн-підписантів.

1. Утворення НАТО, основний зміст Північноатлантичного договору

Після завершення Другої світової війни у Західній Європі активно формувалася система військових блоків. Ще під час війни було укладено радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 року та радянсько-французький договір 1944 року. Ці угоди передбачали співпрацю як у воєнний, так і в повоєнний час і були спрямовані проти Німеччини. Ініціатором створення нової системи військових союзів стала Великобританія.

Історія виникнення НАТО тісно пов'язана з подіями, що відбувалися у світі після Другої світової війни. Проте коріння альянсу сягає глибше. За останні двісті років, починаючи з часів Французької революції, Європа тричі мирним шляхом змінювала основи своєї безпеки. Сьогодні континент знову стоїть перед подібними змінами. Перша постнаполеонівська система європейської безпеки, розроблена на Віденському конгресі 1815 року, стримувала загрозу великої європейської війни протягом 99 років. Молоді Сполучені Штати залишалися осторонь, хоча за сорок років двічі воювали з Англією.

Вдруге архітектура європейської безпеки зазнала змін у Версалі 1919 року. Центральну роль у цьому процесі відіграв президент Вудро Вільсон, однак США поспішили відмовитися від участі у структурах, створених за їхньої ж участі. Це рішення послабило Америку і призвело до трагічного відновлення загальної війни через двадцять років. Коли у 1945 році знову постало питання перегляду засад європейської безпеки, великі держави спершу збудували систему, засновану на принципах Ялтинської та Потсдамської конференцій і Статуту ООН. Але вже у 1947 році, усвідомивши її нездатність стримати радянську експансію, західні лідери створили ефективнішу структуру колективної безпеки для мирного часу, в основу якої лягли «доктрина Трумена», «план Маршала», НАТО, атлантичне партнерство та провідна роль Америки.

Ця система відображала головні цілі американської політики в Європі у післявоєнний період. Однак після завершення «холодної війни» перед США у європейській політиці постали нові завдання. Цього разу Америка мала взяти на себе роль європейського архітектора, щоб охопити всі країни континенту і стабілізувати Європу загалом. Це стосувалося західних країн, держав колишнього соцтабору в Центральній Європі та, найголовніше, Росії і колишніх радянських республік.

Отже, у період між 1945 і 1949 роками перед державами Західної Європи та їхніми північноамериканськими союзниками гостро постала проблема повоєнної відбудови економіки [2, c. 134-136].

22 січня 1948 року Ернест Бевін, міністр закордонних справ Великобританії, виступаючи в Палаті громад, запропонував створити у тій чи іншій формі союз західних країн.

Цю ідею підтримала європейська спільнота. Підписавши в березні 1948 року Брюссельський договір, п'ять держав Західної Європи — Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство та Франція — засвідчили своє прагнення створити ефективну і мобільну систему оборони, зміцнити та поглибити взаємні контакти, щоб протидіяти ідеологічній і політичній загрозі з Півночі.

27-28 вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу.

Згодом відбулися переговори між США і Канадою про створення єдиного Північного Альянсу, заснованого на гарантіях безпеки та взаємних зобов'язаннях між Європою та Північною Америкою. 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського договору, США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори про укладання Північноатлантичного договору. Держави-члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію долучитися до цього процесу. Результатом переговорів стало підписання 4 квітня 1949 року Вашингтонського договору, який започаткував спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих країн. Мелодії, що звучали в залі під час церемонії створення НАТО, були американськими і нагадували всім, хто тепер визначатиме воєнну доктрину блоку та політику країн, що до нього входять. 12 березня 1952 року першим генеральним секретарем НАТО обрано лорда Ісмея з Великобританії.

4 квітня 1949 року після тривалих переговорів у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного договору (НАТО).

У преамбулі наголошувалося на оборонному характері організації, прагненні всіх сторін до миру, їхній рішучості захищати силою демократичний устрій західного типу та верховенство закону відповідно до Статуту ООН.

Основну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно зі статтями 4 і 5, у разі агресії в Європі, Північній Америці, Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіка Рака, а також проти корабля чи літака, що належить одній із договірних сторін, воєнна допомога надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які вважатиме необхідними, зокрема й застосування збройної сили. Кожна сторона вільно вирішує, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що підписали договір. Найвищий орган керівництва — Рада НАТО.

Відома також 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону з можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою «ядерна парасолька США»).

Первісними засновниками-членами НАТО були:

• 2 північноамериканські країни: США, Канада;
• 3 країни Західної Європи: Франція, Італія та Великобританія;
• 3 країни Бенілюксу: Бельгія, Нідерланди, Люксембург;
• 3 країни Північної Європи: Норвегія, Ісландія та Данія;
• 1 країна Південної Європи: Португалія.

У 1952 році до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 році — ФРН, у 1982 році — Іспанія [7, c. 149-152].

СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. Водночас протягом 1947-1948 років він укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу.

27-28 вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу.

Потім відбулися переговори між США і Канадою про створення єдиного Північного Альянсу, заснованого на гарантіях безпеки та взаємних зобов'язаннях між Європою та Північною Америкою. 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського договору, США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори про укладання Північноатлантичного договору. Держави-члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. Наслідком цих переговорів стало підписання 4 квітня 1949 року Вашингтонського договору, що започаткував спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих країн. 12 березня 1952 року першим генеральним секретарем НАТО обрано лорда Ісмея з Великобританії. У 1952 році до договору приєдналися Греція і Туреччина. ФРН вступила до Альянсу у 1955 році, Іспанія — у 1982 році, Чеська Республіка, Угорщина, Польща — у 1999 році. Найбільше розширення відбулося у 2004 році, коли до НАТО приєдналися одразу сім країн: Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія. На даний момент членами цієї організації є 26 держав Європи та Північної Америки.

НАТО створено як союз незалежних держав, об'єднаних спільною зацікавленістю у збереженні миру та захисті своєї свободи на засадах політичної солідарності, забезпечення адекватної оборони з метою стримування та, у разі необхідності, відведення будь-якої форми агресії проти них. Створений відповідно до статті 51 Статуту ООН, яка підтверджує невід'ємне право держав на індивідуальну або колективну оборону, Північноатлантичний Союз є співтовариством вільних держав, єдиних у своїй рішучості зберегти власну безпеку на основі взаємних гарантій та забезпечення стабільних відносин з іншими державами [4, c. 213-215].

2. Цілі та структура організації

Організація Північноатлантичного договору є міжурядовою організацією, в рамках якої країни-члени зберігають повний суверенітет і незалежність. Ця організація є форумом, на якому вони проводять спільні консультації з будь-яких проблем та ухвалюють рішення з політичних і воєнних питань, що стосуються їхньої безпеки.

Першочерговим завданням НАТО є захист свободи та безпеки її членів політичними й воєнними засобами відповідно до Статуту ООН. Спираючись на загальнодемократичні цінності, права людини та дотримання законності, з моменту створення Північноатлантичний Союз проводить діяльність, спрямовану на встановлення справедливого та міцного миру в Європі. Ця центральна мета залишається незмінною. НАТО також є трансатлантичною ланкою, що пов'язує безпеку США з безпекою Європи. В цій організації знаходять практичне втілення колективні зусилля її членів на підтримку їхніх спільних інтересів.

Основоположним принципом діяльності Північноатлантичного Союзу є вірність прийнятим зобов'язанням та співробітництво суверенних держав, яке базується на неподільності безпеки її членів. Не позбавляючи держав-членів їхніх прав та обов'язків щодо прийняття суверенної відповідальності у сфері оборони, НАТО дозволяє їм спільно вирішувати життєво важливі завдання у сфері національної безпеки.

До засобів, за допомогою яких Північноатлантичний Союз проводить свою політику в галузі безпеки, належить підтримка військового потенціалу, достатнього для попередження війни та забезпечення ефективної оборони, існування спільного потенціалу попередження криз, які зачіпають безпеку її членів, а також активна співпраця з іншими країнами для вирішення проблем європейської безпеки на основі співробітництва, включно із заходами щодо подальшого прогресу у сфері контролю над озброєннями та роззброєння. Для досягнення своєї головної мети Північноатлантичний Союз виконує такі основні завдання у сфері безпеки: забезпечення необхідної основи для утвердження в Європі умов стабільної безпеки, спираючись на розвиток демократичних інститутів та прихильність мирному вирішенню спірних питань; прагнення до створення умов, у яких жодна країна не могла б залякувати або примушувати будь-яку з європейських країн чи встановлювати свою гегемонію за допомогою сили чи загрози її застосування.

Основи механізму співробітництва країн-членів:

1) Північноатлантична Рада, яка володіє реальною політичною владою та правом прийняття рішень; до неї входять постійні представники всіх країн-членів, які проводять спільні засідання не менше одного разу на тиждень. Рада також збирається на вищому рівні. Рада надає великого значення інформуванню громадськості та випускає заяви і комюніке, які пояснюють їй, а також урядам країн, що не є членами Альянсу, політику і рішення Північноатлантичної Ради. Рада є єдиним органом Союзу, повноваження якої визначає Північноатлантичний Союз. Відповідно до цього саме Раді доручено сформувати допоміжні органи. За весь період діяльності Ради нею створено комітети і групи планування з метою покращення роботи Ради або прийняття відповідальності у таких конкретних сферах, як планування оборони, ядерне планування та воєнне. Кожен з урядів країн-членів Північноатлантичного Союзу представляє у Раді постійний представник у ранзі посла. Кожна країна, що представлена на засіданнях Ради або в будь-яких із підлеглих йому комітетів, повністю зберігає незалежність та несе відповідальність за свої рішення.

2) Комітет військового планування (КВП) займається вирішенням більшості воєнних питань і проблем, які стосуються планування колективної оборони. У цьому комітеті представлені всі країни-члени Північноатлантичного Союзу, крім Франції. КВП дає вказівки військовому керівництву НАТО та в межах своєї відповідальності виконує ті ж функції, має ті ж повноваження, що й Рада в питаннях, які входять у його компетенцію.

3) Група ядерного планування (ГЯП) є основним форумом для проведення консультацій з усіх питань, що стосуються ролі ядерних сил у здійсненні політики НАТО у сфері оборони і безпеки. У роботі групи беруть участь усі країни-члени, крім Франції. Ісландія присутня на засіданнях ГЯП як спостерігач.

4) На посаду генерального секретаря НАТО країни-члени висувають високопоставлених державних діячів міжнародного масштабу. Одночасно він висувається на посаду голови Північноатлантичної Ради, КВП, ГЯП та інших основних комітетів. Генеральний секретар НАТО також виступає головним представником цієї організації як у відносинах із зовнішнім світом, так і у сфері розвитку зв'язків і налагодженні контактів з урядами країн-членів. Нині посаду генерального секретаря НАТО обіймає колишній міністр закордонних справ Іспанії Хав'єр Солана.

5) Міжнародний секретаріат комплектується з персоналу країн-членів, обслуговує Раду, а також підлеглі йому комітети та робочі групи і на постійній основі займається широким колом питань, які стосуються діяльності НАТО.

6) Військовий комітет відповідає за розробку рекомендацій політичному керівництву НАТО щодо заходів із забезпечення спільної оборони зони дій НАТО та за підготовку спільних директив з воєнних питань, призначених головнокомандувачам стратегічних командувань НАТО. Військовий комітет є вищим керівним військовим органом Північноатлантичного Союзу, який проводить свою роботу під політичним керівництвом Північноатлантичної Ради та КВП або, якщо справа стосується ядерної зброї, — під керівництвом ГЯП.

7) Політичний контроль та управління Об'єднаної військової структури здійснюється на вищому рівні. Роль об'єднаної воєнної структури полягає у створенні організаційної основи для захисту території країн-членів від будь-якої загрози їхній безпеці або стабільності. До цієї структури входить система головних військових командувань та командувань у складі ОВС НАТО, зона дій яких охоплює весь Північноатлантичний регіон. Вона становить основу організації спільних установ збройних сил та співробітництва в таких галузях, як системи зв'язку та інформації, протиповітряна оборона, матеріально-технічне забезпечення збройних сил та стандартизація або оперативна сумісність методик і технічних заходів. Роль об'єднаних збройних сил Північноатлантичного Союзу зводиться до гарантії безпеки та територіальної єдності країни-члена, внеску у збереження стабільності та рівноваги сил у Європі, попередження криз і забезпечення захисту стратегічно важливого регіону, який охоплює договір НАТО.

8) Міжнародний військовий штаб забезпечує роботу Військового комітету НАТО. Крім того, існує ряд інших військових управлінь, які здійснюють нагляд за конкретними аспектами діяльності Військового комітету.

9) Військово-політичний координаційний комітет програми «Партнерство заради миру» є головним робочим органом програми «Партнерство заради миру» та проводить свої засідання у різному складі, включаючи засідання за участю окремих партнерів та всіх країн-учасниць.

Штаб-квартира НАТО знаходиться в Брюсселі і є політичним штабом НАТО. У ній розміщуються постійні представництва та національні делегації, Генеральний секретар, співробітники Міжнародного секретаріату, національні воєнні представники, Голова Військового комітету та Міжнародний військовий штаб, а також низка створених Альянсом установ.

Північноатлантичний Союз втілює трансатлантичне партнерство між європейськими членами НАТО та Сполученими Штатами Америки і Канадою, спрямоване на зміцнення миру і стабільності у всій Європі. Цілі партнерства між європейськими і північноамериканськими членами союзу є насамперед політичними, з опорою на спільне планування оборони, військове співробітництво та на співробітництво і консультації в економічній, науковій, екологічній та інших відповідних сферах.

Рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу після переговорів і консультацій між країнами-членами. НАТО як багатонаціональна міжурядова асоціація вільних і незалежних держав не має функції наднаціональних повноважень або формування політики поза залежністю від її членів. Тому рішення, прийняті НАТО, — це рішення, які ухвалюються всіма її країнами-членами [8, c. 167-169].

3. Стратегічна концепція НАТО

На Вашингтонському саміті у квітні 1999 року держави-члени НАТО ухвалили стратегію реагування Альянсу на виклики і можливості ХХІ століття, яка визначатиме шлях майбутнього політичного і військового розвитку.

Оновлена Стратегічна концепція забезпечує загальні напрями розробки детальних політичних та військових планів. У ній описані мета і завдання Альянсу та розглядаються його стратегічні перспективи у світлі змін у стратегічному середовищі та загроз і ризиків для безпеки. У Концепції визначається підхід Альянсу до безпеки у ХХІ столітті, підтверджується важливість збереження трансатлантичного зв'язку та забезпечення необхідної військової потуги. У ній вивчається роль інших важливих елементів широкого підходу Альянсу до стабільності та безпеки, зокрема власне Європейської системи безпеки й оборони; запобігання конфліктам і врегулювання криз; партнерства, співробітництва і діалогу; розширення Альянсу; контролю за озброєннями, роззброєння і непоширення зброї масового знищення. У Концепції також викладені директиви збройним силам Альянсу, що ґрунтуються на принципах стратегії НАТО та характерних рисах, притаманних збройним силам Альянсу. До них включені розділи з питань місій і структури збройних сил Альянсу, а також характеристики звичайних та ядерних сил.

Концепція 1999 року підтверджує, що головною і непохитною метою Альянсу є збереження свободи і безпеки його членів політичними і військовими засобами. Вона підтверджує відданість Альянсу демократичним цінностям, правам людини, верховенству права та його прагнення забезпечити не тільки спільну оборону, але й мир і стабільність у євроатлантичному регіоні загалом.

Стратегія також визначає головні завдання Альянсу в галузі безпеки як у плані колективної оборони, яка завжди була у фокусі його уваги, так і в плані нової діяльності з врегулювання криз та партнерства, якою Альянс займається заради посилення безпеки і стабільності в євроатлантичному регіоні.

Стратегічна концепція включає такі елементи:

Збереження трансатлантичного зв'язку. У Стратегічній концепції наголошується на неподільності безпеки Європи і Північної Америки, а відтак на міцному й динамічному партнерстві між Європою та Америкою.

Збереження ефективної обороноздатності. Стратегія потребує такого рівня обороноздатності, який забезпечив би ефективність за всіх можливих обставин — від стримування і колективної оборони до операцій з реагування на кризові ситуації. У Стратегічній концепції також містяться специфічні директиви щодо необхідних потужностей.

Розвиток власне Європейської системи безпеки і оборони в межах Альянсу. У Стратегічній концепції підтверджується, що власне Європейська система безпеки і оборони продовжуватиме розвиватися в межах Альянсу.

У Концепції підтверджується, що цей процес надасть усім європейським членам Альянсу можливість робити спільніший і ефективніший внесок; він підсилить трансатлантичне партнерство і надасть можливість європейським членам Альянсу діяти самостійно, якщо цього потребуватимуть питання готовності Альянсу, ситуація в кожному конкретному випадку і консенсус, а також використовувати ресурси і можливості НАТО для операцій під проводом Європейського Союзу, до яких НАТО не залучено у військовому плані. При цьому європейські члени Альянсу за бажанням можуть брати в них широкомасштабну участь.

Запобігання конфліктам і врегулювання криз. Концепція надає Альянсу важливу роль у запобіганні конфліктам і врегулюванні криз, оскільки операції з реагування на кризові ситуації, подібні до ситуацій у Боснії та Косові, найімовірніше залишатимуться ключовим аспектом внеску, який Альянс робить у мир і безпеку в євроатлантичному регіоні.

Партнерство, співпраця і діалог. У Концепції підкреслюється рішуче бажання Альянсу продовжувати традиційну політику партнерства, співпраці та діалогу з усіма демократичними країнами євроатлантичного регіону в ім'я збереження миру, розвитку демократії, процвітання та прогресу. У ній зазначено, що цей підхід спрямований на посилення безпеки всіх без винятку і дає змогу подолати розбіжності, що можуть викликати конфлікт. У Концепції також описані головні інструменти цієї політики — Рада євроатлантичного партнерства, Партнерство заради миру, особливі відносини з Росією та Україною і Середземноморський діалог.

Розширення. У Концепції підтверджена відкритість Альянсу для вступу нових членів відповідно до статті 10 Вашингтонського договору і знову наголошено на тому, що НАТО передбачає запрошення нових членів до вступу протягом наступних років.

Контроль за озброєннями, роззброєння і непоширення зброї масового знищення (ЗМЗ). У Стратегічній концепції визначається політика Альянсу в галузі підтримки контролю за озброєннями, роззброєння і непоширення ЗМЗ. У ній підкреслені наміри Альянсу підтримувати цей аспект підходу до безпеки в гармонійному зв'язку з його підходом до оборони, а також підтверджується, що НАТО намагатиметься зміцнювати безпеку і стабільність, утримуючи якомога нижчий рівень сил, який дає змогу виконувати всі можливі місії [7, c. 208-211].

Впровадження ініціативи Партнерства заради миру (ПЗМ) у 1994 році додало нового виміру відносинам між НАТО та країнами-партнерами, уможлививши практичну співпрацю між військовими, що розвивається відповідно до різних інтересів та можливостей країн-учасниць. Програма спрямована на вдосконалення можливостей та потужності у миротворчій діяльності через спільне планування, підготовку, навчання, а відтак через досягнення взаємодії та сумісності підрозділів країн-партнерів із відповідними силами країн-членів НАТО. Вона також має на меті сприяти прозорості у національному оборонному плануванні та бюджетному процесі, а також демократичному контролю над збройними силами.

Партнерство заради миру є важливою ініціативою, яку НАТО запропонувала на січневому 1994 року Брюссельському саміті Північноатлантичної ради. Метою Партнерства є посилення стабільності та безпеки по всій Європі. Програма ПЗМ зосереджена на співпраці в оборонній галузі, але виходить за рамки діалогу та співробітництва і спрямована на досягнення реального партнерства. Вона допомагає посилити стабільність, зменшити загрозу миру та розбудувати зміцнені стосунки безпеки на основі практичної співпраці та відданості демократичним принципам, на яких ґрунтується Альянс. Відповідно до Рамкового документа ПЗМ, НАТО зобов'язується проводити консультації з будь-яким з активних партнерів, якщо цей партнер вважає, що існує безпосередня загроза його територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці.

Рамковий документ включає конкретні зобов'язання, які має взяти на себе кожен учасник з метою співпраці з НАТО для досягнення цілей програми в цілому:

• сприяти гласності у національному оборонному плануванні та бюджетному процесі;
• забезпечити демократичний контроль над збройними силами;
• підтримувати готовність та військовий потенціал, необхідні для участі в операціях під егідою ООН та/або ОБСЄ;
• розвивати відносини військового співробітництва з НАТО з метою спільного планування, підготовки та навчань, спрямованих на посилення можливостей учасників ПЗМ здійснювати місії в таких галузях, як підтримка миру, пошукові та рятувальні роботи, гуманітарні операції та інші місії, щодо яких може бути досягнута домовленість;
• підготувати в довгостроковій перспективі підрозділи, здатні ефективніше співпрацювати з силами НАТО.

У середині 1996 року Альянс вирішив вдосконалити роль Партнерства, користуючись його динамікою та успіхом. Весною 1997 року міністри закордонних справ та оборони країн-членів Альянсу ухвалили рішення про широкий спектр заходів, спрямованих на вдосконалення, які додали ПЗМ нової якості і значно підсилили її у політичній, військовій, організаційній галузях та у сфері безпеки.

Вдосконалення ПЗМ є невід'ємною частиною зовнішньої адаптації Альянсу. Поряд з особливими стосунками, які розвиваються між НАТО та Росією і НАТО та Україною, воно допомагає створити умови для нової, вдосконаленої системи безпеки в Європі.

Вдосконалена співпраця в межах ПЗМ включає широкий спектр можливостей як у військовій, так і в інших галузях, пов'язаних з обороною, але тих, що не стосуються суто військових аспектів: питання протиповітряної оборони; управління повітряним простором; планування на випадок надзвичайних ситуацій, зокрема готовність до катастроф; концептуальні, планові та оперативні аспекти миротворчої діяльності; консультації, управління, контроль (зокрема, системи зв'язку та інформації); матеріально-технічне забезпечення; врегулювання кризових ситуацій; оборонне планування та бюджет; оборонна політика та стратегія; демократичний контроль над збройними силами та оборонними структурами; радіоелектронна протидія; мовне навчання; медична служба; метеорологічне забезпечення сил НАТО/партнерів; військова географія; військова інфраструктура; військові навчання та пов'язані з ними навчальні заходи; військова освіта: підготовка та доктрина; пересування та транспортування; навігаційні та ідентифікаційні системи, аспекти сумісності, процедури та термінологія; невійськові навчання та пов'язані з ними навчальні заходи; оперативні, матеріально-технічні та адміністративні аспекти стандартизації; планування, організація та управління національною науково-технічною діяльністю; планування, організація та управління національними програмами оборонних закупівель, міжнародна співпраця в галузі озброєнь [5, c. 346-349].

Висновки

5-6 грудня 1995 року документ «Дослідження про розширення НАТО» було схвалено на черговому Брюссельському саміті як «документ практичної дії». У тому ж 1995 році НАТО ухвалило ще одне важливе рішення: про розширення «номенклатури» своїх партнерів. Через ПЗМ та Раду Північноатлантичного співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році була запропонована Ініціатива Середземноморського діалогу. Було названо 6 країн як потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських країн — Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Йорданія.

У травні 1997 року Раду Північноатлантичного співробітництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.

8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський саміт НАТО, де було заявлено про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. У грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мав ратифікувати ці протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року (через шантаж з боку Туреччини). У лютому 1999 року Угорщина (10-15 лютого), Польща та Чехія (26 лютого) підписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому було підписано Північноатлантичний договір. Це стало першим фактом розширення НАТО за рахунок колишніх противників.

На Вашингтонському саміті було ухвалене ще одне важливе рішення. Прийнята «Нова стратегічна концепція» передбачала, що НАТО для застосування збройних сил у миротворчих місіях не потребує мандату жодної міжнародної організації, зокрема Ради Безпеки ООН. Фактично НАТО поставила себе «поза законом», порушивши систему міжнародного права, встановлену після Другої світової війни.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник / Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков; За ред. Юрія Алексєєва. — К.: Каравела, 2006. — 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник / Б.М. Гончар, М.Ю. Козицький, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. — К.: Знання, 2002. — 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник / Сергій Голованов; За ред. Ю.М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій / Віктор Даниленко, Сергій Кокін. — К.: Либідь, 1997. — 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім. / Герман Кіндер, Вернер Хільгеман; Наук. ред. пер. А.Г. Слюсаренко, О.Ф. Іванов; Худ. Гаральд Букор, Рут Букор. — Пер. з нім. 2-го вид. — К.: Знання-Прес, 2001. — 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів / Тетяна Ладиченко. — К.: А.С.К., 2000. — 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл. / Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. — К.: Академія, 1998. — 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник / Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах. — К.: Феміна, 1995. — 236 с.

9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова. — Донецьк: ВКФ «БАО», 1998. — 93 с.