Партія як інститут політичної системи

Вступ

Аналізуючи категорію політичної системи, дослідники наголошують, що фундаментом політичної теорії виступає поняття «політика». Цей термін має давньогрецьке коріння і традиційно пов'язується з функціонуванням держави, визначаючи механізм, який забезпечує досягнення політичних цілей.

Політична система являє собою комплекс трьох взаємопов'язаних підсистем: інституційної, інформаційно-комунікативної та нормативно-регулятивної.

При більш детальній характеристиці політичної системи суспільства варто вказати, що це єдина, структурована сукупність політичних інститутів, відносин, процесів та принципів політичної організації, які підпорядковані політичним, соціальним, правовим, ідеологічним і культурним нормам, а також історичним традиціям і засадам політичного режиму конкретного соціуму. Вона охоплює організацію політичної влади, взаємини між суспільством та державою, відображає перебіг політичних процесів, включно з інституалізацією влади, рівень політичної активності та творчості, характер участі громадян у політичному житті.

Політична система тісно пов'язана з особливою сферою людської діяльності — політикою, яка відображає взаємовідносини між класами, соціальними групами, колективами та громадянами щодо державної влади. В її основі лежать політичні відносини, що формуються в державно-організованому суспільстві. Загалом, політична система — це універсальний управлінський механізм державно-організованого суспільства, елементи якого поєднані політичними відносинами і який регулює виробництво та розподіл соціальних благ на основі державної влади, що використовується великими соціальними спільнотами.

1. Політична система

Держава виступає організацією політичної влади, і як політична структура вона є складовою всієї сукупності політичних відносин та інституцій, що виникають і діють у суспільстві, формуючи його політичну систему.

Політична система суспільства — це сукупність політичних явищ, які існують у соціально неоднорідному соціумі.

У вітчизняній філософській, соціологічній та юридичній науці як у минулому, так і сьогодні це питання часто розглядається крізь призму політичної організації суспільства або «держави в політичній системі». Лише окремі науковці у своїх роботах виокремлюють політичну систему держави. На нашу думку, розмежовувати політичну систему чи політичну організацію держави та суспільства неможливо через їхній дуалістичний характер. Також ми виходимо з того, що державу не можна ототожнювати з державною владою, оскільки вона структурно складається з двох великих компонентів: системи органів державної влади та системи суспільства — різноманітних суб'єктів, які не входять безпосередньо до державних органів, але впливають на їх формування та діяльність, або ж зазнають їхнього впливу.

У радянський період поняття «політична організація суспільства» трактувалося дослідниками максимально широко, включаючи систему державно-правових інститутів та установ. У Конституції СРСР 1977 року зазначалося, що ядром політичної системи є Комуністична партія Радянського Союзу, а не держава чи державна влада. На практиці КПРС справді виступала керівною та спрямовуючою силою суспільства й держави, займалася добором і розстановкою кадрів, формувала внутрішню та зовнішню політику, формально виражаючи інтереси народу.

Фактично керівництво КПРС здійснювало управління всією системою органів влади та суспільства, перебуваючи певною мірою над державою. Після ліквідації КПРС та Компартії України вищі державні органи почали самостійно здійснювати управління державою та суспільством. [7, c. 47-48]

Філософський словник визначає «політичну організацію суспільства» як систему державно-правових, політичних і суспільних інститутів, організацій та установ, що регулюють політичні відносини між класами, державами та народами. Ці відносини проявляються не лише в політичній сфері, а й в усіх інших аспектах суспільного життя. Дане поняття розкриває взаємозв'язок установ, що входять до політичної структури. У класово-антагоністичному суспільстві домінуючу роль відіграє механізм диктатури панівного класу, який охоплював державу, буржуазні партії, церкву, реакційні профспілки тощо.

Політична система — це механізм соціальних імпульсів, що надходять від суспільства до політичних рішень і дій. Вона є складним, багатогранним явищем, яке аналізується фахівцями з різних галузей. У філософсько-правовій літературі система визначається як упорядкована сукупність взаємопов'язаних елементів, що утворюють цілісну єдність із відносною самостійністю, стійкістю та автономністю функціонування. Система — це єдність елементів і структури, де структура є способом упорядкування елементів, що характеризуються певною стійкістю.

Політична система — це сукупність взаємопов'язаних державних, громадських та інших організацій, покликаних розвивати організаційну самостійність і політичну активність громадян у процесі реалізації політичної влади.

У літературі існує й інший підхід, згідно з яким політична система — це сукупність взаємодіючих норм, ідей та заснованих на них політичних інститутів, установ і дій, що організують політичну владу та взаємозв'язок громадян і держави. Головне призначення цього утворення — забезпечення цілісності та єдності людей у політиці.

Підкреслюється, що політична система становить діалектичну єдність чотирьох сторін:

1. інституційна (держава, політичні партії, соціально-економічні та інші організації, що складають політичну організацію суспільства);
2. регулятивна (право, політичні норми і традиції, деякі норми моралі);
3. функціональна (методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму);
4. ідеологічна (політична свідомість, передусім пануюча ідеологія).

Деякі фахівці підтримують цей підхід, але пропонують виділяти такі компоненти: 1) політичні й правові норми; 2) політичну структуру; 3) політичну діяльність; 4) політичну свідомість і політичну культуру. [2, c. 157-159]

На думку політологів, політична система — це сукупність державних політичних організацій та інститутів, що взаємодіють між собою; вона охоплює класову структуру суспільства та політичні відносини всіх класів. У політології існують різні підходи до визначення політичної системи, які можна об'єднати у дві групи: 1) вузькоспеціалізоване визначення, що зводить її до одного зі структурних елементів (система державних органів, партійна система, система громадських органів, система ЗМІ); 2) всеохопне визначення, що включає політичні дії, відносини, погляди, ідеї, політичну свідомість, культуру, суспільні процеси — усе, що стосується політики.

Політична система може функціонувати як у межах держави (політична організація даного суспільства), так і на міжнародному рівні, представляючи глобальну або регіональну (наприклад, загальноєвропейську) політичну систему, функціонування якої залежить від норм і принципів взаємних політичних контактів її елементів та внутрішньодержавних суспільно-політичних реалій.

Політична система є однією з підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою та культурною підсистемами. Центральне становище політичної системи визначається організаційною та регулятивно-контрольною роллю політики. Вона зумовлюється формою держави, соціальним ладом, класовою природою, формою соціально-політичних відносин (стабільні чи конфліктні), політико-правовим статусом держави та іншими факторами. [5, c. 229-231]

2. Політична влада

Поняття «влада» має багато значень і різноманітних підходів до їх розуміння.

У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1. як відносини командування і підпорядкування в суспільній групі, державі й суспільстві;
2. як вольовий елемент, що виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим через примус і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;
3. як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

За сферами застосування та засобами впливу влада поділяється на: економічну (влада менеджерів, власників); духовну (влада релігійних ієрархів, містиків); інформаційну (влада науковців, експертів, ЗМІ); політичну; адміністративну; військову.

Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів та ЗМІ. Центральною в політичній владі є державна влада. Її специфіка полягає в тому, що: по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території державного суверенітету; по-третє, володіє монополією на прийняття законів і застосування інституціалізованого примусу. Політична влада може поширюватися й за межі компетенції державних органів. Наприклад, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути впливовішою, ніж офіційна державна влада. [3, c. 347]

Політична влада спирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Залежно від того, який із них абсолютизується, вирізняють відповідні парадигми влади.

Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.

З точки зору парадигми примусу (марксисти, неомарксисти), влада має такі ознаки:

1. виникнення влади ґрунтується на насильстві;
2. влада за допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів;
3. у сучасних капіталістичних державах влада забезпечує панування багатих не через «репресивний апарат», а через «ідеологічний апарат» — церкву, школу, ЗМІ;
4. влада використовує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихований примус), що проявляється як: прийнятне насильство (виконання волі без тиску); оприроднене насильство (віра і поведінка сприймаються як природні); приховане насильство (член суспільства сам бере участь у насильстві, не усвідомлюючи цього).

Влада в сучасному цивілізованому світі використовує переважно узаконені засоби примусу, впливаючи на громадян при порушенні правових норм. Крім легальних, використовуються й нелегальні засоби: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності.

Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, передбачає, що влада ґрунтується на довірі підданих або громадян. Ця довіра, або ступінь визнання законної влади, може бути раціональною і нераціональною.

М. Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональний), а в сучасній політичній науці вирізняють сім: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національно-патріотичний.

Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури.

Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис політичного лідера; вона найбільш нестабільна через: по-перше, проблему спадкоємності влади; по-друге, необхідність поєднання двох несумісних принципів — уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, можливість зміни політичної системи при зміні лідера.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках існуючої системи права.

Легітимність на засадах участі передбачає обґрунтування необхідності широкої участі громадян у діяльності політичних інститутів та їхню віру в можливість впливати на владу.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконання, що політична система є сприятливою, коли забезпечує виконання поставлених цілей.

Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності системи забезпечити високий рівень життя та створити ілюзію піклування про добробут народу.

Національно-патріотична легітимність визначає національні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.

Жодна легітимна система не ґрунтується лише на одному виді легітимності, а поєднує декілька. Важливо зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського терору; по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках.

Сучасні типи легітимності переважно ґрунтуються на раціональних основах: у масовій свідомості домінують ті, що передбачають визнання влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції.

З позиції парадигми суспільної угоди (ліберальні та неоліберальні концепції), влада розглядається в плюралістичному аспекті як множинність владних суб'єктів, які в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає:

1. влада виникає внаслідок угоди між державою і суспільством для захисту прав і свобод громадян;
2. особистість розглядається як творець соціального порядку, яка прагне задовольнити свої інтереси;
3. втручання влади у суспільну сферу доцільне для захисту нації від зовнішніх ворогів та захисту прав і свобод;
4. відстоювання «стихійного» порядку, створеного ринковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створеного порядку.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма центрами, що в конкуренції доводять своє право на управління. Суспільною угодою між владою і суспільством є конституція та конституційні закони.

Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою, і домінування однієї з них обумовлено типом політичного режиму, рівнем політичної культури, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади:

1. за характером примусу;
2. типом легітимності;
3. ступенем публічності;
4. типом владного суб'єкта;
5. джерелами формування;
6. за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг. [4, c. 57-61]

3. Політичні партії та партійні системи

Термін «партія» (від лат. — ділю, розділяю) у перекладі означає частину якоїсь великої спільноти.

Серед чинників, що викликають утворення політичних партій, можна визначити наступні:

• наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;
• різні погляди щодо політичного устрою суспільства та конкретних політичних питань;
• незадоволення частини суспільства своїм становищем та потреба діяти, щоб змінити його;
• наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються навколо національних чи релігійних ідей.

Виникнення партій не є випадковим. Їхня поява зумовлена об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю за діяльністю уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки. Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об'єднання, перетворюючись на організацію, яка для досягнення мети розгортає політичну діяльність.

Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Такий шлях пройшли тільки англійські партії лібералів і консерваторів.

Політичні партії утворюються:

1. внаслідок об'єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування; внаслідок розколу партії або об'єднання двох та більше партій в одну;
2. у надрах масових рухів;
3. під впливом міжнародної партійної системи;
4. як відродження партій, що існували раніше, що підвищує їхню легітимацію та створює наступність політичного розвитку;
5. внаслідок діяльності лідерів, які організували партії під себе;
6. ініціативи профспілок.

Залежно від того, як ініціюється створення партії, виділяють:

• шлях «зверху» — члени партії рекрутуються з чиновників державного апарату, політичної еліти, парламентських груп або партійних функціонерів після розколу якої-небудь партії;
• шлях «знизу» — суттєву роль відіграють маси, які орієнтуються на ту чи іншу доктрину або лідера;
• комбінований шлях.

Ставлення до партії як суспільного явища протягом історії змінювалось від позитивного до негативного, і навіть сьогодні, незважаючи на значну літературу, єдності в розумінні їх сутності немає.

Найбільш поширеними є такі підходи:

Класовий. Становлення партії пов'язується з виділенням великих соціальних груп (класів), а самі партії є найбільш активною і організованою частиною класу, що виражає його інтереси. (Маркс, Енгельс, Ленін). Сьогодні цей підхід зустрічає найбільше критики.

Ідеологічний. Становлення партій пов'язується з виділенням груп, заснованих на спільності поглядів. Партія, як писав Констан, є групою людей, які визнають одну і ту ж ідею.

Інституційний. Партія розуміється як організація, що діє в системі держави. (Дюверже).

Функціонально-прагматичний. Становлення партій пов'язується з метою завоювання влади, самі вони трактуються як групи людей, що ставлять завдання приходу до влади. Цей підхід домінує в сучасній ідеології. [8, c. 236-240]

Загалом політичну партію можна визначити як добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Ознаки політичних партій:

• наявність певної ідеології;
• певна тривалість існування у часі;
• наявність організаційної структури;
• прагнення влади;
• пошук підтримки у народу.

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:

Вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі рішення; концентрують інформацію про діяльність партії; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас.

Бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище- і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.

Члени партії:

Активні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалізації партійної програми, пропагують її ідеї, але не входять до складу бюрократії.

Пасивні члени партії, які, входячи до її складу, практично не беруть участі у житті організації.

Соціальна база партії — ті верстви населення, які орієнтуються на неї і можуть підтримувати її у фінансовому плані. Частина соціальної бази, яка постійно голосує за неї на виборах, називається електоратом.

Інколи виділяють, крім цього, ідеологів партії. Істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграють симпатики і меценати.

Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізувати свої програмні цілі: економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні — за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну діяльність, виробляючи стратегію і тактику своєї поведінки на різних етапах розвитку.

Значущість партій для політичного життя розкривається у функціях, які вони виконують стосовно суспільства і держави:

• артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети вимог, та агрегація інтересів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх оформлення у політичні програми;
• представництво зазначених інтересів в органах державної влади та місцевого самоврядування;
• активна політична діяльність для реалізації та захисту цих інтересів, в тому числі завоювання влади;
• активізація та інтеграція великих суспільних верств (включення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний конформізм, примирення конфліктуючих класів) з метою згладити соціальні суперечності;
• політична соціалізація;
• формування суспільної думки;
• розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;
• політичне рекрутування — підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, в тому числі для державних органів;
• мобілізація виборців на виборах;
• здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за діяльністю влади. [6, c. 301-304]

Класифікація політичних партій. Партії як носії різних ідеологій

Світ партій багатогранний, вони відрізняються не тільки назвами, але й більш суттєвими ознаками. Залежно від соціальної бази розрізняють:

• партії моносередовищні, що складаються виключно з представників якихось окремих груп, верств, класів (наприклад, жіночі, націоналістичні, робітничі, буржуазні);
• партії проміжні, які включають представників кількох соціальних груп, верств, класів;
• партії універсальні, які об'єднують все суспільство незалежно від групових і класових перешкод;
• корпоративні партії, що виражають більш вузькі групові інтереси (окремих верств бізнесу, робітничого класу тощо). Загальною тенденцією розвитку партій є розмивання моносередовищних партій і перетворення їх або в універсальні, або в більш вузькі, корпоративні.

Відомі й інші типології політичних партій, найпопулярніша з них була розроблена М. Дюверже, який звернув увагу на особливості інфраструктури партії і характер членства. Політологи виділяють такі їх типи:

Прямі і непрямі партії. У перших (більшість соціалістичних і комуністичних партій) індивід безпосередньо пов'язаний з партійною спільнотою, платить внески, бере участь у зборах місцевої організації. У других (британські лейбористи) індивід входить у партію як учасник іншої організації (профспілки, кооперативу).

Партії зі слабкою і сильною структурою. Статути перших не регламентують принципи реалізації первинних осередків і способи їх інтеграції (більшість консервативних партій). В іншому випадку структура базових елементів чітко регламентована. За цим принципом побудовано більшість соціалістичних, комуністичних, християнсько-демократичних партій. Централізм і жорсткість структури часто є причиною олігархізації партії.

Централізовані і децентралізовані. У централізованих партіях всі рішення приймаються центральним керівництвом, компетенція низових організацій обмежена (британська Консервативна партія). Децентралізовані партії передбачають більш широкі повноваження місцевих організацій і допускають наявність фракцій. Високий рівень децентралізації характерний для демократів і республіканців у США, які терпимо ставляться до різних поглядів у своїх рядах.

«М'які» і «жорсткі» партії. Ця типологія відноситься до парламентських партій і характеризує, наскільки депутат може діяти незалежно від партійної фракції. Наприклад, демократи і республіканці в Конгресі США можуть голосувати на власний розсуд. Консервативна партія Великобританії, «Єдність» і Народна партія Росії — приклад «жорстких» партій, які вимагають дотримання дисципліни голосування.

Залежно від організаційної структури, кількості і характеру членства партії можуть бути поділені на такі:

Кадрові партії — об'єднання невеликої групи значних людей (політтехнологів, фінансистів, популярних особистостей) навколо конкретних політиків. Для них характерне вільне членство, відсутність регулярних внесків і нестабільність складу. Активність проявляється переважно під час виборів. Прикладом є Республіканська і Демократична партії США (М. Дюверже відносив їх до напівмасових). Кожна з них нараховує дві-три тисячі професійних функціонерів.

Масові партії відрізняються більшою кількістю членів; вищим ступенем організованості; наявністю партійної дисципліни й ідеології; фіксованим членством. Ці партії працюють на постійній основі, мають розгалужений управлінський апарат і мережу місцевих організацій, орієнтуються на рекрутування нових членів, вирішуючи фінансові і політичні проблеми.

Відкриті і закриті партії. У перших вступ нічим не регламентується, у других — передбачається дотримання певних умов і формальностей: рекомендації, анкети, рішення місцевого підрозділу. У минулому жорстка регламентація була характерна для КПРС та інших комуністичних партій, але сьогодні більшість партій стали відкритими.

За ступенем причетності індивіда до партії М. Дюверже запропонував розрізняти тоталітарні і спеціалізовані партії. У перших (фашистські партії, КПРС) партійність стає способом життя, все життя людини ставиться на службу партії, яка виходить за межі політичної сфери. Тоталітарні партії завжди носять закритий характер, забороняють фракційність. Спеціалізовані партії не передбачають такого ступеня злиття індивіда з партією, в них можливі різноманітні погляди, оформлені у фракції і течії.

Залежно від місця в політичній системі виділяють: правлячі партії — партії, що отримали в результаті виборів право формувати уряд і реалізувати політичну програму. Правлячих партій може бути одна або декілька (коаліція).

Опозиційні партії — партії, що потерпіли поразку на виборах або не допускалися до них, які зосередили діяльність на критиці урядового курсу і розробці альтернативних програм. Опозиційні партії можуть бути легальними, не зареєстрованими, але й не забороненими, або нелегальними.

Нарешті, залежно від ставлення до ідеології виділяють такі типи партій:

• ідейно-політичні, які будуються на базі ідеології: комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські;
• проблемно орієнтовані партії, сконцентровані навколо однієї проблеми або групи проблем (партії «зелених», жіночі партії);
• електоральні партії: мегаідеологічні і навіть позаідеологічні організації, що висувають набір завдань, орієнтованих на широкі маси населення.

Здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку використовується термін «партійна система». У найбільш загальному вигляді партійна система — це сукупність зв'язків і відносин між партіями, які претендують на владу. Для визначення типу партійної системи використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи), до якого часто додають наявність або відсутність домінуючої партії, здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями.

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем.

Однопартійні системи виключають можливість існування інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Ця модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

«Уявна» багатопартійність (квазібагатопартійність). Реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших. Так, у Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, але всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва — «система з партією-гегемоном».

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші. Партія, що перемогла, отримує право формувати кабінет міністрів. Можлива ситуація, коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість — інша. Американці розглядають це як додатковий поділ влади.

Система «двох з половиною партій». Одна з двох провідних партій, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами є ХДС і СДПГ. Довгий час третьою партією виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з «зеленими».

Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій. [1, c. 321-325]

4. Політичний режим

Політичний режим означає сукупність прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, характеризує ступінь політичної волі, правове положення особистості й певний тип політичної системи.

Режим — керування, сукупність засобів і методів здійснення економічної й політичної влади панівного класу.

Одна з досить простих, широко розповсюджених класифікацій політичних режимів — розподіл їх на тоталітарні, авторитарні й демократичні.

Типологія політичних режимів:

• демократичний політичний режим;
• ліберальний політичний режим;
• авторитарний політичний режим;
• тоталітарний політичний режим.

Розглянемо докладніше демократичний режим. Він ґрунтується на демократичних методах і засобах володарювання й політичної участі народу в прийнятті владних рішень. Характеризується наступними рисами:

1. Джерелом влади в державі є народ. Він обирає владу й наділяє її правом вирішувати питання, опираючись на власну думку. Закони захищають народ від сваволі влади й владу від сваволі окремих людей.
2. Політична влада носить легітимний характер і здійснює функції відповідно до законів. Основний принцип: «громадянам дозволене все, що не заборонено законом, а представникам влади — тільки та діяльність, що передбачена підзаконними актами».
3. Для демократичного режиму характерний поділ влади (законодавчої, виконавчої й судової). Парламент має виключне право видавати закони. Вища виконавча влада (президент, уряд) має право законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи. Вищий судовий орган визначає відповідність законів конституції. Три гілки влади врівноважують один одного.
4. Демократичний режим характеризується правом народу впливати на вироблення політичних рішень (через схвалення або критику в ЗМІ, демонстрації, лобістську діяльність, участь у передвиборних кампаніях). Політична участь гарантується конституцією та міжнародними правовими нормами.
5. Важливою характеристикою є політичний плюралізм, що припускає можливість утворення двох- або багатопартійної системи, конкуренцію партій, існування на законних підставах політичної опозиції як у парламенті, так і поза ним.
6. Демократичний режим характеризується високим ступенем реалізації прав людини. До них ставляться норми, правила й принципи взаємин держави й громадян. [6, c. 223-224]

Висновки

На мій погляд, політична система держави і суспільства включає такі відносно автономні, але тісно взаємопов'язані системи: 1) систему вищих і місцевих органів державної влади та управління; 2) систему органів місцевого самоврядування і самоорганізації населення; 3) систему політичних партій і громадських організацій, рухів, які беруть участь у реалізації державної політики; 4) систему соціально-економічних суб'єктів громадянського суспільства — державних підприємств, комерційних, кооперативних, аграрних суб'єктів підприємницької діяльності; 5) систему права і законодавства, які закріплюють юридичні права та обов'язки всіх суб'єктів політичної системи; 6) систему культурних, науково-освітніх закладів, організацій та установ; 7) систему політичних і політично-правових відносин, політичних законів, норм і принципів; 8) систему або концепції стратегічного і тактичного розвитку політичної системи; 9) систему державної політики у сфері реалізації внутрішніх і зовнішніх завдань та функцій Української держави; 10) систему представницької та безпосередньої демократії та її форми, інститути; 11) систему засобів масової інформації, які впливають на політичну систему; 12) політичну свідомість і самосвідомість, політичну культуру державних органів влади і суб'єктів громадянського суспільства.

Отже, політична система держави і суспільства — це надзвичайно складне соціально-політичне явище, яке має різноманітні зв'язки з економічною, правовою та іншими системами держави і суспільства.

Список літератури

1. Гелей С. Політологія : Навчальний посібник / Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2004. - 645 с.

2. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби : Посібник для студ. вищ. навч. закл. / Федір Кирилюк. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

3. Обушний М. Політологія : Довідник / Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Миколи Обушного; КНУ ім. Т. Г. Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

4. Піча В. Політологія : Типові питання та відповіді з лекційного курсу: Навч. посібник / Володимир Піча, Наталія Хома, Казимир Левківський. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. - 174 с.

5. Політологія : Академічний курс: Підручник / Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: ВД «Ін Юре», 2006. - 519 с.

6. Політологія : Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації / Федір Кирилюк, Микола Обушний, Микола Хилько та ін.; За ред. Федіра Кирилюка. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Здоров'я, 2004. - 775 с.

7. Швидак О. Політологія : / О. М. Швидак; М-во освіти України, Ін-т змісту і методів навчання. - К., 1997. - 163 с.

8. Шляхтун П. Політологія : Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Петро Шляхтун; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. - 573 с.