Пам’ятники, які відображають історію України, що знаходяться на території МАУП

Вступ

Україна — це назва, що означає «земля на краю». Таке визначення дуже влучно описує країну, розташовану на південно-східній околиці Європи, на межі з Азією, на стику Середземноморського світу та величезних просторів. Історично ці території були кордоном між лісовими масивами, де можна було сховатися від загроз, і відкритими степами. Ще однією важливою особливістю є відсутність природних перешкод. Якщо не брати до уваги Карпатські гори на заході та Кримські гори на півдні, то 95% території України — це рівнина. Вона плавно спускається від лісистих плато Галичини, Волині та Поділля до пагорбів на берегах Дніпра і переходить у безкраїй Причорноморський степ. Рівнинний ландшафт настільки домінує, що один географ на початку XX століття зауважив: «Дев'ять десятих українців ніколи не бачили гір і навіть не уявляють, як вони виглядають». Саме на цих просторах розташовані знамениті українські чорноземи — надзвичайно родючі ґрунти, що вкривають майже дві третини країни. Крім того, Україна має значні поклади корисних копалин, особливо вугілля та залізної руди на південному сході. Природа тут щедра, і можна сміливо стверджувати, що за природними ресурсами це найбагатша країна Європи.

Тому цілком природно, що особистості, які формували історію цієї великої держави, заслуговують на глибоку шану та повагу з боку українського народу, особливо серед молодого покоління.

1. Вікентій Хвойка

Вікентій Вячеславович Хвойка (Хвойко) (1850–1914) — видатний український археолог чеського походження. Мешкав у Києві, займався викладацькою діяльністю. Саме він відкрив та дослідив перші пам'ятки трипільської, зарубинецької та черняхівської культур, а також знахідки палеолітичної доби, зокрема Кирилівську стоянку. Вивчав скіфські городища та артефакти часів Київської Русі. Був прихильником теорії автохтонного походження слов'янського населення Середнього Подніпров'я.

2. Григорій Сковорода

Григорій Савич Сковорода (1722–1794) — філософ, поет і просвітитель-гуманіст. Здобував освіту в Києві, згодом викладав у Переяславському та Харківському колегіумах. Останні чверть століття свого життя він провів у мандрах Україною, поширюючи власні філософські ідеї. Сенс людського існування вбачав у самопізнанні. Рішуче засуджував кріпацтво, а в майбутньому суспільстві вважав за необхідне утвердження братерських відносин і любові. Виступав проти будь-яких спроб розпалювання ворожнечі між народами. Щастя, на його думку, полягає в праці, що відповідає природним нахилам людини. Головним педагогічним принципом Сковороди був розвиток природних здібностей особистості. Він є автором численних філософських трактатів, поезій, байок та пісень.

3. Іван Мазепа

Іван Мазепа (1639 (1644), с. Мазепинці біля Білої Церкви — 22.ІХ.1709, Бендери) — гетьман Лівобережної України (1687–1708). Походив із шляхетської родини. Навчався в Києво-Могилянській колегії та єзуїтській колегії в Полоцьку (за іншими даними — у Варшаві). У юності служив «покойовим» при дворі польського короля Яна Казимира. За кордоном (у Німеччині, Італії, Франції, Нідерландах) опановував артилерійську справу. 1663 року повернувся в Україну, щоб допомогти хворому батькові. Після конфлікту з польським магнатом у 1669 році перейшов на бік гетьмана Петра Дорошенка, де командував гетьманською гвардією та обіймав посаду генерального осавула. 1674 року перейшов до лівобережного гетьмана Івана Самойловича, також ставши генеральним осавулом. Брав участь у Чигиринських походах 1677–78 років. У 1687 році обраний гетьманом та уклав з Росією Коломацькі статті. Мазепа володів близько 0,5 млн селян-кріпаків. Був відомим меценатом, збудувавши державним і власним коштом багато церков і монастирів. Він був прихильником української козацько-гетьманської державності та соборності України — Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя, а за можливості — Слобожанщини й Ханської України. Прагнув встановити міцну автократичну гетьманську владу, зберігаючи традиційний козацький устрій. Спочатку Мазепа виступав за співіснування України з Росією на основі Переяславської угоди 1630 року. У перший період Північної війни (1700–21) він підтримував Росію, що дозволило йому 1704 року опанувати Правобережну Україну. Однак, дізнавшись про плани Петра І ліквідувати козацький устрій та автономію України, Мазепа розпочав таємні переговори — спочатку з польським королем Станіславом Лещинським, а згодом зі шведським королем Карлом XII. У 1708 році було підписано угоду про приєднання України до антимосковської коаліції, до якої пізніше долучилося й Запоріжжя. 28.ІІІ.1708 у Великих Будищах між Мазепою, кошовим отаманом К. Гордієнком та Карлом XII було укладено договір, за яким шведський король зобов'язувався не укладати миру з Росією, доки Україну й Запоріжжя не буде визволено з-під російської влади. Проте українсько-російська війна 1708–09 років завершилася поразкою союзників. Полтавська битва 1709 року та капітуляція шведської армії під Переволочною визначили подальшу долю України. Мазепа разом із Карлом XII змушений був емігрувати до Туреччини.

4. Богдан Хмельницький

Богдан (Зіновій) Хмельницький (бл. 1595, імовірно, Чигирин, нині місто Черкаської області — 6.VIII.1657, там же, похований у с. Суботові Черкаської обл.) — гетьман Війська Запорізького з 1648 року, визначний державний діяч, полководець і засновник козацько-гетьманської держави. Походив із родини дрібного шляхтича. Освіту здобув у єзуїтській колегії у Львові. Вільно володів латинською, польською, турецькою та татарською мовами, добре знав всесвітню історію. Служив у війську реєстрових козаків, брав участь у походах проти турків. У 1637 році був військовим писарем, а в 1638–46 роках — сотником. За деякими даними, у 1645–46 роках Хмельницький очолював загін із близько 2500 козаків, які відзначилися під час штурму фортеці Дюнкерк у Франції. Наприкінці грудня 1647 року, переслідуваний польським урядом, він утік із невеликим загоном на Запорізьку Січ, де його обрали гетьманом. Хмельницький розпочав підготовку до повстання проти польсько-шляхетського панування. Починаючи війну з Польщею, він заручився підтримкою Туреччини та Криму, які надали йому політичну й військову допомогу. Під керівництвом Хмельницького було здобуто перемоги в битвах під Жовтими Водами (1648), під Корсунем (1648), під Пилявцями (1648), під Зборовом (1649) та під Батогом (1652). Тріумфальний в'їзд Хмельницького до Києва, де його вітали як «пресвітлого володаря й князя Русі», засвідчив народження нової козацько-гетьманської держави. Він створив 300-тисячне українське військо, яке було однією з найпотужніших армій у тогочасній Європі та основою нової української державності. Хмельницький проявив себе і як видатний дипломат. Найбільшим його досягненням стало формування козацько-гетьманської держави — Війська Запорізького (1648–1782), створення державного апарату та цілої провідної верстви.

5. Володимир Вернадський

Володимир Іванович Вернадський (1863–1945) — основоположник геохімії, біогеохімії та радіогеології, перший президент Академії наук України (1918–1921). Його ідеї стали фундаментом для нових напрямів у геології, мінералогії та гідрогеології. Наукові праці Вернадського залишаються актуальними й сьогодні, особливо у вирішенні проблем навколишнього середовища та екології.

6. Княгиня Ольга

Княгиня Ольга, яка після загибелі свого чоловіка Ігоря правила Руссю одноосібно (945–964 рр.), увійшла в історію як одна з фундаторок давньої Київської Русі.

У 955 році Ольга з великим посольством вирушила до Царгорода (Константинополя), де її приймав імператор Костянтин Багрянородний.

Згідно з літописом, Ольга настільки сподобалася імператорові, що він почав домагатися її прихильності.

Тоді мудра княгиня попросила, щоб Костянтин спершу охрестив її. Коли ж Ольга стала хресною дочкою імператора, він уже не міг претендувати на її любов. За цей вчинок народ назвав Ольгу Хитрою, а церква — Святою, оскільки вона стала першою княгинею-християнкою.

7. Іван Франко

Іван Якович Франко (1856–1916) — письменник, поет, учений, публіцист і громадський діяч. Продовжувач традицій Т. Шевченка як у творчості, так і в громадській діяльності. За пропаганду ідей революційної демократії зазнавав переслідувань та арештів. Автор збірок політичної («З вершин і низин», «Іван Вишенський», «Мойсей»), філософської та інтимної («Зів'яле листя», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби») лірики. Серед драматичних творів — «Сон Святослава», «Учитель», «Кам'яна душа» та соціальна драма «Украдене щастя». Також написав праці з історії та теорії літератури, історико-публіцистичні розвідки про життя і побут робітників і селян Східної Галичини, а також наукові роботи з економічної теорії та аграрного питання.

8. Леся Українка

Леся Українка (справжнє ім'я — Лариса Петрівна Косач-Квітка; 1871–1913) — поетеса та громадська діячка. Здобула глибоку й різнобічну освіту, володіла близько десятьма мовами. На формування її літературно-естетичних поглядів значний вплив мав М. Драгоманов. Успішно працювала в різних жанрах: як поетеса, драматург, прозаїк, перекладач, публіцист і літературний критик. За художньою силою поезія Лесі Українки не поступається кращим світовим зразкам і продовжує традиції Т. Шевченка та І. Франка. Новим словом в українській драматургії стали твори, написані протягом 1896–1913 років: «Кассандра», «В пущі», «Камінний господар» та інші, у яких порушено актуальні філософські та морально-етичні проблеми. Вершиною художньої майстерності Лесі Українки вважається драма-феєрія «Лісова пісня» (1911), що утверджує людську мрію, високі почуття та перемогу краси над бездуховністю.

9. Тарас Шевченко

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії. Важко переоцінити роль Шевченкової спадщини у розвитку не лише естетичної, а й соціальної та національної свідомості українського народу. Його творчість стала новим етапом в еволюції естетичного мислення українців. Вона на десятиліття вперед визначила розвиток української літератури — не тільки поезії, а й прози та драматургії, значно прискоривши літературний процес. Шевченко, ім'я якого стоїть поряд із Пушкіним, Лермонтовим, Байроном і Міцкевичем, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших світових літератур. Його творчість мала величезний вплив на літератури слов'янських народів (болгарську, чеську, польську та інші), що було особливо помітно вже у другій половині XIX століття. Поезія Шевченка стала важливим етапом і в розвитку української літературної мови. Він завершив процес її формування, розпочатий попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики), здійснивши синтез із живою народною мовою та збагативши виражальні можливості українського художнього слова.

10. Ярослав Мудрий

Ярослав Мудрий (бл. 978 — 20.1.(2.II) 1054, Вишгород, похований у Софійському соборі в Києві) — великий князь київський з 1019 року, державний діяч Київської Русі, син Володимира Святославича. Вів боротьбу проти свого брата Мстислава, прагнучи об'єднати всі руські землі. Однак у 1026 році між ними було укладено мир у городку під Києвом, після чого територію було поділено. У 1036 році, після смерті Мстислава, Ярослав Мудрий став єдиним володарем могутньої Київської держави (окрім Полоцька). Він поріднився з багатьма європейськими дворами. Упорядковуючи соціальні відносини та зміцнюючи владу, Ярослав Мудрий уклав збірку давньоруського права — «Правду Ярослава» («Руську правду»). Він утвердив існування Київської митрополії під юрисдикцією константинопольського патріарха, а митрополитом київським собор місцевих єпископів обрав русина Іларіона. За часів Ярослава Мудрого було складено літописний звід та збудовано Софійський собор. Русь за його правління була великою та могутньою державою в Європі. Цей період став часом найвищого розквіту Київської Русі.

11. Володимир Великий

Володимир Святославич (? — 1015, Київ) — великий князь київський з 980 року, син Святослава Ігоревича. Завершив об'єднання всіх східнослов'янських земель у складі Київської Русі. Запровадив християнство на Русі (близько 988–989 років), розпочав будівництво християнських храмів і монастирів, заснував школи та бібліотеки. За князювання Володимира Київська Русь досягла найбільшої могутності, ставши централізованою християнською імперією з вагомим місцем у європейській політиці. Після смерті православна церква канонізувала Володимира Великого.

12. Кирило Розумовський

Кирило Розумовський (16 (29).ІІІ.1728, х. Лемеші, нині село Чернігівської обл. — 2 (15).І.1803, Батурин, нині смт Чернігівської обл.) — останній гетьман Лівобережної України (1750–64), генерал-фельдмаршал, граф. Був обраний гетьманом на Глухівській раді. У 1746–98 роках обіймав посаду президента Петербурзької Академії наук. За Розумовського було відновлено автономію Гетьманщини та розширено права гетьмана на Київ і Запоріжжя. Він намагався перебудувати Гетьманщину на зразок європейської держави в дусі освіченого абсолютизму, створивши гетьманську спадкову монархію в роді Розумовських із певними конституційними формами. Розумовський провів судову реформу в Україні (1760–63). Під тиском Катерини II, яка обмежувала економічні та політичні права України, у 1764 році він зрікся булави. Провівши кілька років за кордоном, із середини 70-х років Розумовський оселився в Батурині.

13. Пам'ятник жертвам голодомору

Коли дослідники говорять про голодомор 1932–33 років, вони мають на увазі період із квітня 1932 по листопад 1933 року. Саме за ці 17 місяців, тобто приблизно 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору припав на весну 1933 року. Тоді в Україні від голоду щохвилини вмирало 17 людей, щогодини — 1000, а щодня — майже 25 тисяч...

Найбільше постраждали від голоду колишні Харківська та Київська області (нинішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8–9 і більше разів.

У Вінницькій, Одеській та Дніпропетровській областях рівень смертності був у 5–6 разів вищим. У Донбасі — у 3–4 рази. Фактично голод охопив увесь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. У таких самих масштабах голод спостерігався в районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де проживали українці.

Дослідники наводять різні цифри загиблих під час голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Однак у будь-якому разі йдеться про мільйони безневинних жертв. З урахуванням непрямих втрат, за приблизними підрахунками, голодомор забрав життя 14 мільйонів людей.

Причиною голодомору стала політика сталінського режиму, спрямована проти українців як нації та селян як класу. Головною метою організації штучного голоду було підірвати соціальну базу опору українців комуністичній владі та забезпечити тотальний державний контроль над усіма верствами населення.

Питання визнання голодомору 1932–33 років в Україні злочином проти людства розглядалося на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН.

15 травня 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до українського народу визнала голодомор 1932–33 років актом геноциду.

Протягом останніх 10–12 років тема голодомору, після багаторічного замовчування, набула значного розголосу в Україні. З'являються нові факти, які свідчать, що ця трагедія торкнулася кожної української родини. Дедалі більше людей усвідомлюють це та намагаються в межах своїх можливостей вшанувати пам'ять жертв. Ентузіасти створюють музейні експозиції або власним коштом встановлюють пам'ятники загиблим.

14. Пам'ятник на честь Акту про незалежність України

Виходячи зі смертельної небезпеки, що нависла над Україною у зв'язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, керуючись правом на самовизначення, передбаченим Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, реалізуючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української РСР урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною та недоторканною.

Віднині на території України чинними є виключно Конституція та закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Висновки

З давніх часів і до новітньої доби через свої природні багатства та незахищеність Україна — можливо, більше, ніж будь-яка інша країна Європи — зазнавала спустошливих нападів і завоювань. Унаслідок цього тема чужоземного поневолення та боротьби з ним стала домінуючою в її історії. Ця історична епопея, що розгорталася на неозорій, відкритій і щедро прикрашеній сцені, була довгою, барвистою та сповненою бурхливих подій.

Список використаної літератури

1. Історія України :/ Упор.: Тетяна Приліпко, Марина Лук'яненко та ін., Ред. Алла Скорохватова, Зейтуна Мусіна; М-во культури і мистецтв України, ДІБУ. — К.: Авокадо, 2005. — 615 с.

2. Історія України : Маловідомі імена, події, факти: (Збірник наукових праць)/ Нац. Академії Наук України, Ін-т історії України, Головна редакційна колегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». — К. Випуск 29/ Укл. Є. М. Скляренко. — 215 с.

3. Бойко О. Історія України : Навчальний посібник/ Олександр Бойко. — 3-тє вид., випр., доп. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України : Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Кормич Л. Історія України : Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

6. Котова Н. Історія України : Навчальний посібник/ Наталія Котова. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

7. Лановик Б. Історія України : Навчальний посібник. — 3-є вид., виправлене і доп. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

8. Юрій М. Історія України : Навчальний посібник/ Михайло Юрій. — К.: Кондор, 2004. — 249 с.