Пам’ятки архітектури Київської Русі

План

Вступ

Слов’янські храми та ідоли

Християнство

Десятинна церква

Київська Софія

Софійські фрески і мозаїки

Ярослава домовина

Золоті ворота

Будівництво Чернігова

Література

Вступ

Розглядаючи пам’ятки архітектури, що дійшли до нас, — як дерев’яні, так і муровані, а також зразки різьблення, малярства та ужиткового мистецтва, — ми переконуємось: попри складні історичні обставини, наш народ був творчим і самобутнім, водночас надзвичайно сприйнятливим до зовнішніх культурних впливів. Чужі зразки ми не переймали сліпо, за модою, а свідомо відбирали ті, що не суперечили нашій мистецькій волі, природі й традиції, пристосовуючи їх до власних культурних та естетичних потреб. Задовго до офійного хрещення в нас уже існувала розвинена самобутня культура, де образотворчому мистецтву відводилося важливе місце.

Українське дерев’яне будівництво, коріння якого сягає глибокої праісторії, не лише створило надзвичайно оригінальні та монументальні зразки, а й у поєднанні із західноєвропейським бароко дало життя синтетичному явищу — «українському бароко». Це досягнення, яким не може похвалитися жоден інший слов’янський народ. Слов’янські землі були віддалені від осередків давньої культури, тому їхній розвиток відбувався повільніше. Найдавніші сліди слов’янської культури виявлено на так званих полях поховань на Київщині, Волині та Галичині. Там археологи знаходять гончарний посуд, а також прикраси, зокрема коралики.

Окрім полів поховань, Північна Україна всіяна високими могилами, найбільше яких зосереджено на Чернігівщині. У самому Чернігові зберігся найбільший такий курган — Чорна могила. Окрім зброї та прикрас, там знайдено два великі турячі роги зі срібним різьбленим окуттям. На одному з них зображено мотив лілей, на іншому — складну композицію з левами, лицарями та собаками. У чернігівському кургані «Могила княжни Черки» також виявлено срібне окуття турячого рога, оздоблене різьбленням і цизелюванням, а на завершенні рога — срібну голівку орла. На знахідках із чернігівських курганів — турячих рогах, прикрасах і зброї з фантастичними рисунками — помітний вплив арабської та грецької культур.

Слов’янські храми та ідоли

Про існування поганських ідолів свідчать записи арабського мандрівника Ібн-Фадлана. Він описує, як «руси», досягнувши мети й зійшовши на берег, приносили жертви своїм богам, підходячи до високого дерев’яного стовпа з обличчям, схожим на людське. За головним ідолом стояли менші, яких «руси» називали «синами й дочками нашого пана». У 954 році князь Ігор, укладаючи договір із греками, клявся на бога Перуна. А коли його онук Володимир утвердився на київському престолі, він «постави кумири на холмі вні двора теремного: Перуна дерев’яна, а главу єго серебряную, а ус злат, і Хорса, і Дажбожа, і Стрибога, і Симаргла, і Мокогли». Так було запроваджено своєрідну державну релігію. Збручанський Світовид. У 1848 році власник села Коцюбичинці над Збручем, граф Мечислав Потоцький, археолог-аматор, витяг із річки біля Личковець і гори Соколихи кам’яний людиноподібний стовп. Він назвав знахідку «Світовидом», а в 1851 році передав її Краківській Академії наук; гіпсовий відлив потрапив до львівського музею Любомирських.

«Світовид» — це моноліт заввишки 2,7 метра з місцевого вапняку, вкритий різьбленням з усіх боків. Його поділено горизонтальними смугами на три нерівні яруси, на кожному з яких зображено людські постаті, пов’язані між собою. Як мистецький твір, Світовид не є взірцем технічної майстерності чи вишуканості форм тогочасної різьби. Його навмисний примітивізм, що контрастує з тогочасною пластикою та орнаментикою, видається свідомою архаїзацією, зумовленою культовими вимогами.

Окрім збручанського Світовида, відомо ще про дві подібні, але науково не досліджені знахідки. Так, у 1850 році з річки в селі Липиця біля Рогатина дістали кам’яного ідола з чотирма головами й чотирма ногами. Місцевий священник наказав перекувати його на хрест, який і досі стоїть біля Рогатина. У стіну дрогобицького костьолу вмуровано фрагменти (голову й руки) якогось поганського ідола, які, як і лопушанська знахідка, досі належно не обстежені.

Християнство

Офіційне прийняття християнства Україною за Володимира стало переломним моментом у політичному та культурному житті країни. Оскільки в поганську добу Україна не встигла створити ані розвиненої міфології, ані усталеного релігійного культу, рішення Володимира запровадити християнство як державну релігію мало значною мірою естетичне підґрунтя. Про це красномовно свідчить оповідь у Начальному Літописі. Посланці Володимира, які шукали найкращу віру, відкинули віру болгар і німців, бо не знайшли в ній «красоти». Натомість їх захопила грецька віра, адже «ність на землі такого вида, ні красоти такоя», як у грецьких церквах. Тому запал, із яким новохрещені українці взялися будувати й оздоблювати свої храми, народився з прагнення дорівнятися до краси грецьких церков і рівня візантійського мистецтва. У самому Києві за княжих часів постало понад 80 мурованих церков і безліч дерев’яних. Мерзебурзький єпископ Титмар у 1018 році нарахував 400 церков, саксонець Адам Бременський — 300, а наш літописець — аж 700!

Десятинна церква

Найранішою церквою, яку звів Володимир Великий у Києві, була дерев’яна Василівська. Однак уже від 989 року він розпочав будівництво великої мурованої церкви, яку «доручив Настасієві корсунянинові й приставив служити в ній корсунських попів, та вінчував усім, що взяв був у Корсуні, — іконами, посудом, хрестами». Це була уславлена Богородицька церква, названа Десятинною, оскільки на неї Володимир призначив десятину своїх доходів.

Прототип Десятинної церкви, найімовірніше, слід шукати в церкві абобського городища в Болгарії. Адже за часів Володимира й Ярослава українська церква підпорядковувалася болгарському патріархові в Охриді. Звідти прийшли перші богослужебні книги, а також техніка кладення фундаментів на дерев’яних підмостках. Там же, ймовірно, були запозичені прототипи плану й елевації Десятинної церкви.

Збудована в 996–998 роках, вона вже 1017 року постраждала від пожежі й була відновлена за Ярослава. У 1230 році її основи похитнув землетрус, а в 1240 році вона завалилася під тиском людей, які ховалися від татарської навали. У руїнах вона стояла до часів митрополита Могили, який у її південно-західному куті звів церкву Св. Миколи. У 1824 році московський архітектор Стасов розібрав руїни й спорудив на цьому місці нову будівлю у «візантійсько-руському» стилі. Західну й південну стіни він опер на старі фундаменти, але характерну для княжої доби кладку знищив. Більшовики остаточно розібрали цю споруду, стерши сліди церкви Володимира Великого. На щастя, перед будівництвом Стасова навколо старих стін провели археологічні розкопки, які зберегли для науки рештки мозаїк, фрагменти фресок і частину грецького напису на кам’яних плитах із південної стіни. Також у руїнах знайшли багато уламків декоративного різьблення, серед яких особливо цінні ті, що вкриті загадковими тризубами, відомими з монет Володимира.

Кількадесят різнокольорових золотих і срібних кубиків, що лишилися від мозаїк Десятинної церкви, дали дослідникові Айналову підстави стверджувати, що ці мозаїки «були виконані з великим майстерством і досконалістю, що їм не дорівнюють софійські мозаїки». Фрагмент фрески, на якому збереглася верхня частина обличчя молодого святого, навів дослідника Сичова на такі висновки: «Розбираючи стиль цього шматка, дивуємося його глибокій старовинності, що переносить нас далеко поза межі візантійської мистецької культури Х-го віку. Виникає враження, що творцеві цієї фрески не були чужі традиції енкаустичного малярства, а мистецьку освіту він здобув у середовищі, де ще зберігалися традиції єгипетсько-елліністичного портрета. Тут немає слідів візантійського іконописного ригоризму, але ще немає й того трафарету, що запанував у візантійському іконописі ХІ віку».

Київська Софія

Велич константинопольської Софії імператора Юстиніана, безперечно, надихала князя Ярослава Мудрого, який, утвердившись у Києві, уже 1037 року розпочав будівництво власної кафедри. Будівництво тривало довго, аж до 1061 чи навіть 1067 року, але коли Ярослав «прикрасив її золотом і сріблом, посудом та многоцінними іконами», то «не було для неї пари на всій півночі, від сходу до заходу».

Київська Софія первісно мала п’ять нефів і стільки ж вівтарних апсид зі сходу. Загалом вона вписувалася в прямокутник 39×34 метри. Внутрішню конструкцію склепінь і арок, над якими здіймалося 9, а можливо, і 13 бань, підтримували 12 стовпів-пілонів. На відміну від базилікального плану Десятинної церкви, Софія мала синтетичний, центрично-базилікальний характер як у плані, так і в об’ємному вирішенні.

З огляду на сучасний стан науки, слід погодитися з думкою, що Київська Софія, попри свою очевидну візантійськість, була не механічним перенесенням готового візантійського зразка на київський ґрунт, а твором настільки оригінальним, наскільки невізантійськими були сам ґрунт і атмосфера її українського оточення. Варто також пам’ятати, що будував її володар, який, хоч і підтримував зв’язки з Візантією, мав у жилах норманську кров і був «тестем Європи».

Софійські фрески і мозаїки

Ще 1848 року в Софії виявили фрески часів Ярослава, які були забілені за могилянської доби. Тут же знайшовся «старець Іринарх», який узявся їх ґрунтовно «оновлювати». Дивом урятувалися від «обнови» фрески, що були під іконостасом та в Михайлівському приділі. У 1885 році відкрили мозаїки головної бані та на стовпах «переможної арки». Мозаїками були прикрашені головні частини кафедри: головна баня, переможна арка та пресвітерій, тоді як решту стін укривали фрески.

Малярська декорація Софії цінна ще однією характерною деталлю: окрім мозаїк і фресок із біблійними сценами, тут є фрески з побутовими сюжетами та навіть спроби портретного малярства. Внутрішні стіни наріжних веж кафедри вкриті циклом картин (понад 130 фігур), що зображують сцени з життя княжого двору.

У головному нефі кафедри, де нині бачимо Софію-мученицю з дочками, колись містився збірний портрет родини князя Ярослава. Сам факт його існування свідчить про зацікавлення тогочасного малярства реальними постатями, що також знайшло вияв в ілюмінації рукописів.

Ярослава домовина

У пресвітерії Володимирського приділу Софійської кафедри стоїть велична мармурова гробниця, відома здавна як «домовина Ярослава». Це величезна скриня з мармурового блоку, накрита двосхилим віком з акротеріями, також виконаними з суцільного блоку. Стіни гробниці прикрашені плоским різьбленням символічних хрестів (так зване «дерево життя»), кипарисів, пальм, риб, птахів та Христових монограм (хризм), виконаних у дусі старохристиянського мистецтва. За зразком античних гробниць, домовина Ярослава має форму дому (ця форма, до речі, збереглася як неусвідомлений пережиток у скринях гуцулів). У цілому та в деталях, виконаних рукою першорядного майстра, відчувається глибока старовина. Тому деякі дослідники нашої різьби княжої доби вважають, що домовина Ярослава має не українське, а малоазіатське походження і створена не в ХІ столітті, коли помер Ярослав, а значно раніше — можливо, у VІ, або найпізніше у VІІ столітті. «Зроблено її на замовлення інших осіб, аніж ті, про які ми думали, а потрапила вона до Києва через кількасот літ по своєму народженню. Тут їй удруге довелося відіграти свою роль, приймаючи в своє тіло великого князя Ярослава».

Золоті ворота

Із мурованих укріплень, якими князь Ярослав оточив Київ, збереглися лише руїни двох стін завдовжки 15–17 метрів, сполучених між собою «комарами» (склепіннями) шириною 7 метрів. Над брамою височіла церква Благовіщення, від золоченої покрівлі якої ворота й отримали назву «золотих».

З історії Золотих воріт відомо, що 1320 року їх ґрунтовно перебудували. У 1649 році через них до Києва в’їжджав Богдан Хмельницький. Після приєднання України до Московщини ворота підперли дерев’яними підпорами, але коли вони згнили, у 1783 році ворота засипали, а над ними звели нові. Вони простояли до 1799 року, коли їх розібрали, а матеріал використали в іншому місці. Коли в 1832 році руйнували старі київські вали, у них виявили руїни давніх Золотих воріт. Решток церкви та склепінь тоді вже не було. Архітектор Міхович з’єднав ізсередини рештки двох уцілілих стін залізними прутами, а ззовні підпер їх напівкруглими цегляними контрфорсами.

Те, що збереглося від Золотих воріт донині, — це лише два фрагменти стін, які, не даючи уявлення про первісну форму будівлі, усе ж є цінним свідченням будівельної техніки ХІ століття.

Велика церква Печерської лаври. За словами Патерика, Успенську церкву Печерської лаври в Києві будували (1073–1078 роки) грецькі майстри. Багатий «варяг Шимон» прибув до Києва не сам, а з усім родом — «до 3000 душ і зі священиками своїми». Серед коштовностей, привезених ним зі Скандинавії, був і золотий пояс, який його батько колись повісив у Скандинавії «на хресті, шановному латинянами». Цим поясом мали вимірювати площу під Успенську церкву.

У поєднанні з автономічними прагненнями української церкви (1051 року київським митрополитом обрали першого українця) вони створили підґрунтя для центру культурно-національного життя, яким увесь час була Печерська лавра в Києві. Можна припускати, що Успенська церква Лаври й за формою була виразником цього поєднання візантійсько-романських елементів із місцевими українськими.

На жаль, стан збереження церковної будівлі настільки поганий, що перевірити ці припущення неможливо. Із мурів старої Успенської церкви виділяються лише дві вівтарні апсиди (середня та північна) і західна стіна, закрита пізнішими добудовами.

Наприкінці ХІ або на початку ХІІ століття при церкві збудували мініатюрну тринавну й однобанну каплицю Іоана Предтечі, яка згодом увійшла до розширеного прибудовами корпусу церкви. Свій нинішній вигляд, включно з перекриттям та настінними декораціями в дусі українського бароко, церква отримала завдяки обнові ХVІІІ століття.

Два Михайлівські монастирі. У 1088 році в Києві над дніпровою кручею постав Видубицький монастир із церквою св. Михайла, а 1108 року князь Святополк-Михайло Ізяславович звів Михайлівський Золотоверхий монастир (навпроти Софійської кафедри). Одночасне виникнення цих двох Михайлівських монастирів історики пов’язують із поширенням дуалістичного вчення болгарських «богумилів» (боротьба добра й духа зі злом і матерією, героєм якої є архістратиг Михаїл) та послабленням впливу Константинополя за Ярослава Мудрого.

Центром нових впливів уже в ХІІ столітті стає Афон, а через Балкани, тобто Болгарію та Македонію, в українське мистецтво починають проникати ранні впливи західноєвропейської романщини. Подібно до Софії, церква Михайлівського Золотоверхого монастиря була вкрита фресками й мозаїками. Стиль Михайлівського стінопису має афонські та західноєвропейські, романські впливи.

«Мистецтво тих мозаїк, — зазначає академік Кондаков, — як і в київській Софії, було візантійське, але виконання було вже українське, а саму мозаїку, мабуть, виконали українські учні греків». Сичов висловив переконання, що михайлівські мозаїки — це результат мистецьких досягнень македонської школи — як у своїх архаїзуючих формах, так і в нових формах романізованого македонського мистецтва, виявлених у композиції Євхаристії.

Спас на Берестові й Кирилівська церква. «Сію церков созда великій і всея Руси князь і самодержавець, святий Володимир. По літах же многих і по разоренії от безбожних татар, обновися сиренним Петром АЛХМГ (1643) года».

Такий напис над дверима старого притвору Преображенської церкви на Берестові під Києвом змусив деяких дослідників вважати Спас на Берестові пам’яткою часів Володимира Великого. Лише ретельніші дослідження (П. Покришкіна в 1909–1910 роках) кладки стін і техніки дерев’яних підвалин дозволили датувати церкву ХІ або навіть ХІІ століттям.

Щоправда, Спас на Берестові мав попередників: уже за Ярослава Мудрого на цьому місці стояла Петропавлівська церква, а під 1072 роком літопис згадує «монастир Германич», названий так від ігумена Германа. Коли 1096 року його зруйнував половецький хан Буляк, за відбудову взявся князь Володимир Мономах, який влаштував тут гробниці для свого сина, дочки й онука. Крім того, Мономах збудував собі на Берестові «новий двір». Приблизно тоді й постала Спаська церква на Берестові, яку Могила приписав фундації Володимира Великого. Як і більшість церков княжої доби, Спас на Берестові не дійшов до нас без змін.

Єдиною церквою великокняжого Києва, яка зберегла свій первісний корпус без пізніших прибудов, є закладена близько 1140 року князем Всеволодом ІІ Олеговичем «отня» (родова) церква св. Кирила в Дорожичах під Києвом. Її зовнішнє барокове оформлення, надане під час реставрації за гетьмана Мазепи та митрополита Ясинського (п’ять барокових бань і трикутний бароковий фасад), не порушило українсько-візантійського планування, тому вона краще за інші церкви ХІ–ХІІ століть підходить для вивчення тогочасного будівництва.

У 1860 році в цій церкві відкрили фрески, а в 1881–1883 роках їх оновили під наглядом проф. Прахова. Звісно, вони не збереглися в ідеальному стані, але дають досить приблизне уявлення про їхній первісний стиль і характер. Найкраще збереглися фрески південної апсиди (наприклад, «Кирилівського приділу»), які ілюструють «діяння» св. Кирила й Афанасія Олександрійського.

Як у Михайлівському Золотоверхому монастирі, так і тут є слов’янські написи, що свідчать про місцеве походження фресок. Стилістично вони належать до тієї доби візантійського стінопису, коли змагалися два напрями: мозаїчний, тобто монументальний, із простотою композиції, фронтальністю постатей, урочистістю драпірування, та малярський, тобто реалістичний, живий. Кирилівські фрески належать саме до другого напряму.

Будівництво Чернігова

Порівняно з київськими пам’ятками, чернігівські церкви виявляють доволі окреслені самобутні риси. Тмутаракань, як первісний уділ Мстислава Сміливого, та східні й малоазіатські впливи в його культурі не могли не позначитися на будівництві Чернігова. Крім того, чернігівські пам’ятки виразніше, ніж київські, відображають впливи західноєвропейської романщини.

Князь Мстислав заснував у Чернігові Преображенську кафедру, завершену вже після його смерті, яку в народі називають Чернігівським Спасом. Вона тринавна, триапсидна, п’ятибанна, значно старша й збережена краще від Київської Софії. Чернігівська кафедра з виразним хрещатим плануванням найближче стоїть до Київського Спаса на Берестові. Цінними в ній є залишки первісної різьбярської декорації. Характерним зразком є мармурові поручні хорів, схожі на софійські, але простіші за композицією й грубші у виконанні.

Із Борисоглібської церкви, збудованої в Чернігові князем Давидом Святославовичем, збереглися західна частина та середня баня. Серед залишків різьбярської декорації Борисоглібської церкви особливої уваги заслуговує знайдена 1865 року капітель колони (або, можливо, хрестильниця), вкрита дуже характерним різьбленням. Її трапецієподібна форма, як і ажурна орнаментика трьох боків (четвертим вона прилягала до стіни), — типово романська. Вона частково нагадує скандинавську плетінку орнаментики староукраїнських рукописів, а частково — різьбярську декорацію західноєвропейських костьолів Х–ХІІ століть. Основним мотивом (плетінка рослинних стебел чи змій) борисоглібська капітель близька до капітелей костьолу Готларда в Гільдесгеймі.

Фундована князем Святославом у 1060 році Успенська церква Єлецького монастиря в Чернігові 1671 року була оновлена чернігівським полковником Василем Дуніним-Борковським, і тоді набула свого зовнішнього барокового оформлення.

Типовою для мініатюрних однобанних і центробанних каплиць ХІ століття є Іллінська церква в Чернігові, збудована 1072 року, яка зберегла свій первісний характер доволі повно.

Поза оборонними валами Чернігова стояла й тому дуже погано збереглася П’ятницька церква, збудована наприкінці ХІІ століття.

Характеристика києво-чернігівського мистецтва. Пам’ятки києво-чернігівського будівництва, попри всю різноманітність деталей, мають однорідний стильовий характер, який виділяє їх в окрему групу. Основним типом церковного будівництва тут є синтез центробанної, круглої чи багатокутної будівлі з базилікою. План такого типу утворює форму «грецького» хреста в середині та наближеного до квадрата прямокутника — зверху.

Характерною для києво-чернігівського будівництва була будівельна техніка. Запозичені з Балкан та Вірменії, тобто з країн із кам’янистим ґрунтом, способи кладення фундаментів на дерев’яних підмостках у нас виявилися непридатними. Десятинна церква завалилася цілком, Спас на Берестові — до половини.

У стильовому відношенні києво-чернігівські церкви належать до візантійського стилю, хоча тут і там, головно в скульптурній декорації чернігівських церков, помітні впливи західноєвропейської романщини. Літописні відомості та збережені пам’ятки нашого малярства християнської домонгольської доби підкреслюють його залежність від візантійських зразків — як за формами, так і за технікою.

Візантійське малярство, яке пережило добу розквіту за імператора Юстиніана в VІ столітті, протягом понад століття (726–842) потерпало від іконоборської реакції. Обмежене майже виключно орнаментальними мотивами, воно вплинуло на перевагу орнаментального над фігурним розписом Десятинної церкви. Доба нового розквіту за Македонської династії та Комнінів (Х–ХІІ століття), що до 1000 року позначилася виробленням форм, а відтак удосконаленням техніки, дала результат, який ми називаємо «візантійським стилем» у малярстві: прагнення до абстракції, монументальність і кольористична насолода. Лише для зображення тварин тогочасне візантійське малярство робило виняток, передаючи їх із гідним подиву реалізмом і гострою спостережливістю. Саме друга доба розквіту візантійського малярства, збігшись із зародженням християнської культури й образотворчості в Україні, відбилася в її пам’ятках.

Література:

1. Історія української культури. / За загальною редакцією І. Крип’якевича. — К.: Либідь, 1994. — с. 431–448.
2. Как была крещена Русь. Под редакцией Г. Прошина. — 2-е изд. — М.: Политиздат, 1990. — с. 262–269.
3. Історія України. М. Грушевський. — К.: Либідь, 1992. — с. 48–53.