Оцінка освітніх можливостей населення України

Вступ.

1. Сучасний стан та тенденції розвитку освіти серед населення

2. Освіта населення: територіальні відмінності і тенденції динаміки.

3. Освітні можливості населення України та використання зарубіжного досвіду.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. У широкому сенсі освіту можна визначити як здатність людини до творчої діяльності вищого рівня. Навіть якщо знання складно застосувати на практиці, це не применшує їхньої цінності чи важливості процесу їх набуття. Офіційна статистика не має інструментів для точного вимірювання рівня освіченості окремої особи, вона здатна відобразити лише формальний бік — кількість осіб, які завершили навчання у певних закладах.

В Україні тема розвитку освіти активно обговорюється. Зокрема, було розроблено нову Національну доктрину розвитку освіти. Однак значна кількість проблем залишається невирішеною, що викликає занепокоєння як у фахівців, так і в громадськості.

У світі дедалі більше утверджується розуміння того, що освіта є фундаментом економічного та соціального благополуччя як для всього суспільства, так і для кожної людини зокрема. Водночас в Україні спостерігається розрив між якістю, яку здатна забезпечити чинна система освіти, та вимогами, що висуваються до неї у зв'язку з проблемами розвитку суспільства.

Освіта в Україні досі функціонує як відомча структура, ізольована від глобальних тенденцій на ринках праці та потреб конкурентного суспільства. Така ізоляція є спадщиною Радянського Союзу, де всі галузі планового господарства існували в умовах закритої політичної системи. Тоді якість освіти оцінювалася через призму відповідності навчальних програм ідеології комуністичної партії, а критерії професійної придатності людських ресурсів визначалися передусім потребами військово-промислового комплексу.

Основна мета роботи — дослідити освітні можливості населення України, а також охарактеризувати динаміку та тенденції їх розвитку.

1. Сучасний стан та тенденції розвитку освіти серед населення

З огляду на зростання ролі освіти, посилюється усвідомлення того, що добробут людини залежить від її власних зусиль та прагнення до знань. Водночас на ринку праці зростає попит на вузькоспеціалізовані знання, що потребують тривалого та наполегливого навчання. Технології стрімко оновлюються, вимагаючи постійного підвищення кваліфікації, перенавчання та здатності до самостійного здобуття знань. Таким чином, освіта стає вигідною, але водночас і дорогою інвестицією. Якщо освіта є якісною, від неї виграють усі: і окремі громадяни, і суспільство загалом. Тому якість навчального процесу та доступність освіти безпосередньо залежать від наявності сучасних освітніх технологій та своєчасного оновлення інфраструктури.

Базис для доступності освіти формується завдяки сучасній мережі потужних електронних засобів для зберігання та передачі інформації. Міжнародний досвід свідчить, що суспільні ресурси, призначені для освіти, насамперед мають спрямовуватися на розвиток інфраструктури. Саме такий підхід дозволяє ефективніше використовувати кошти платників податків, розпорядником яких є держава.

Забезпечення доступності освіти потребує від держави вирішення таких завдань:

• впровадження прозорої та об’єктивної системи оцінювання знань;
• запровадження ринкових механізмів у сфері освіти (кредитування навчання, цільові державні програми, залучення державних і приватних підприємств до підготовки кадрів для власних потреб).

За даними ООН, у 2005 році лише Японія змогла забезпечити стовідсоткове охоплення дітей середньою освітою. Навіть найрозвиненіші країни Західної Європи не досягли такого показника. Варто зауважити, що статистику багатьох держав погіршують школярі, які навчаються за кордоном: вони не враховуються в освітніх показниках своєї країни. Отже, Японії вдалося не лише залучити всіх дітей до шкіл, але й утримати їх у межах країни.

Однак повне охоплення дітей шкільною освітою — це лише один із показників її доступності. Не менш важливо, щоб країна могла гарантувати рівні освітні можливості для всіх верств населення [3, c. 4].

За роки незалежності Україна не змогла адаптувати фінансування освітньої системи до нових бюджетних реалій та фіскальної політики.

Крім того, система освіти в Україні неефективно використовує наявні ресурси. Ця неефективність є спадщиною планової економіки, коли асигнування виділялися у натуральних показниках, без урахування реальних цін та бюджетних обмежень.

Щоб освіта сприяла отриманню високооплачуваної роботи, вона має відповідати запитам ринку праці та належним чином готувати людину. Освіта, яка не відповідає ринковим вимогам, є дорогою для суспільства, оскільки випускники поповнюють лави безробітних і потребують державної підтримки у вигляді перенавчання чи соціальних виплат [6, c. 54-56].

Сьогодні в Україні лише формуються основи цілісної стратегії розвитку освіти, яка б визначала цільові орієнтири держави у цій сфері та прозоро висвітлювала питання змісту, якості, соціальної доступності освіти, а також механізмів і обсягів її фінансування. Однак навіть зараз складно визначити актуальні напрями розвитку освітньої сфери, оскільки незрозуміло, за якими критеріями визначати пріоритетні завдання відповідної політики. У таких умовах особливої наукової та практичної значущості набуває проблема розробки соціальних стандартів освіти.

Сучасна українська освітня система характеризується фактичною відсутністю відповідальності навчальних закладів за кінцеві результати своєї діяльності. Недостатньо розвинені незалежні форми та механізми участі громадян, роботодавців і професійних спільнот у вирішенні питань освітньої політики, зокрема в процесах незалежної громадської оцінки якості освіти. Наявні підходи до оцінки якості освітньої діяльності, наприклад у вищій школі, є переважно формальними (показовим є оцінювання знань за кількістю «п’ятірок» і «четвірок» на контрольних заходах).

Зміст освіти в сучасній українській загальноосвітній школі не забезпечує формування нових базових навичок. Водночас обсяг навчального матеріалу, який мають засвоювати учні, є надмірним. Це зумовлено тим, що через низьку заробітну плату вчителів спостерігається тенденція до збільшення навчального навантаження замість оновлення змісту та підвищення інтенсивності навчального процесу. У результаті зростає кількість годин, які учні та вчителі проводять разом у школі. Оскільки навчальні програми перенасичені інформацією, у школярів не залишається часу на самостійне мислення та дії. Це призводить до зниження інтересу до навчання як з боку втомлених і низькооплачуваних учителів, так і з боку перевантажених учнів. Замість того, щоб вчити ризикувати та брати на себе відповідальність, така освіта формує звичку уникати труднощів та ухилятися від роботи [3, c. 11].

2. Освіта населення: територіальні відмінності і тенденції динаміки

Рівень освіченості індивіда проявляється насамперед у творчому характері його діяльності як на робочому місці, так і під час дозвілля. Тому об’єктивна оцінка рівня освіти населення має ґрунтуватися на результатах спеціальних вибіркових обстежень основних соціальних груп, включаючи осіб, не зайнятих в економіці. На сучасному етапі органи державної статистики таких обстежень не проводять, тому для характеристики освіти в широкому розумінні доводиться використовувати традиційні показники.

У дослідженнях, де освіта не є головним предметом, зазвичай застосовуються найпростіші характеристики, зокрема частка осіб із повною вищою освітою. У 2001 році ця частка серед населення України віком 20 років і старше становила 15,6%. Найвищим цей показник був у віковій групі 35–39 років (19,5%). Від цієї групи чітко простежується тенденція до зниження частки осіб із вищою освітою як у бік збільшення, так і в бік зменшення віку. Порівняно з 1989 роком, у 2001 році частка осіб із повною вищою освітою серед населення України зросла на 36,5%, причому в усіх аналізованих вікових групах. Зокрема, у віковій групі 60–64 роки цей показник зріс у 2,16 раза, а у групі 20–24 роки — у 2 рази. Порівняно незначне зростання спостерігалося у п’ятирічних вікових групах 30–44 роки (див. діаграму 1) [1, c. 3-6].

Окрім міст Києва та Севастополя, вищими від середнього по країні значеннями частки осіб із повною вищою освітою серед населення віком 20 років і старше у 2001 році відзначалися Харківська (на 34,9%), Одеська (16,6%), Дніпропетровська (8,7%), Львівська (6,5%) та Запорізька (4,7%) області. Дуже низькою на загальному фоні була частка осіб із повною вищою освітою в Закарпатській (10%), Житомирській (10,6%) та Чернівецькій (11,2%) областях. Показники, менші за 12%, спостерігалися також у Вінницькій, Хмельницькій та Чернігівській областях (див. діаграму 2).

У структурі зайнятого населення у 2001 році частка осіб із повною вищою освітою становила 21,4%. Серед зайнятих працездатного віку її значення було дещо нижчим. Високою була частка осіб із повною вищою освітою серед зайнятого населення пенсійного віку (у віковій групі 60–64 роки — 36,7%, 65–69 — 39,2%, 70 років і старше — 36%). У віковій групі 55–59 років ця частка становила 26,1%, що значно вище, ніж у середньому по зайнятому населенню. Це свідчить про більше прагнення осіб із вищою освітою продовжувати працювати після досягнення пенсійного віку. Вища освіта, з одного боку, розширює спектр можливих робочих місць для пенсіонерів та створює зацікавленість роботодавців у збереженні кваліфікованих кадрів, а з іншого — підвищує конкурентоспроможність працівників на ринку праці, сприяючи зайняттю творчими видами діяльності. У Чернівецькій та Закарпатській областях частка осіб із повною вищою освітою серед зайнятого населення не досягала 15%. Більш ніж у 1,3 раза нижчою від середнього значення по Україні вона була також у Житомирській та Хмельницькій областях. Близькою до середньої по Україні (відхилення менш ніж 5%) ця частка була в Автономній Республіці Крим, Запорізькій та Миколаївській областях. Високі значення спостерігалися в м. Києві (39,1%), Севастополі (32%) та Харківській області (29,1%) [9, c. 5-6].

Досить точним вимірником рівня освіти є показник середньої кількості років навчання. Визначення тривалості навчання на кожному освітньому ступені є досить складним завданням, але це не применшує значення аналізу рівня освіти. У наших розрахунках враховувалося, що особи з повною вищою освітою навчалися 15 років, із базовою вищою — 14, із неповною вищою — 12, із незакінченою вищою — 13, із повною загальною середньою — 10, із базовою загальною середньою — 8, із початковою загальною — 4 роки; ті, хто не має початкової загальної освіти — 2 роки. Вважалося, що неписьменні, кількість яких була незначною, не навчалися зовсім.

Рівень освіти населення віком 6 років і старше у 2001 році становив 9,25 року навчання. Найвищим він був у віковій групі 35–39 років. Від цієї групи значення показника зменшувалися як у бік зменшення, так і в бік збільшення віку; обидві тенденції були дуже чіткими. Порівняно з 1989 роком, у 2001 році рівень освіти населення віком 6 років і старше підвищився на 8,3%. Це відбулося завдяки зростанню показника у п’ятирічних вікових групах після 30 років (див. діаграму 3).

Зокрема, рівень освіти населення вікової групи 55–59 років за аналізований період зріс у 1,43 раза, 60–64 — у 1,35 раза, 50–54 роки — у 1,21 раза. Дещо нижчі значення рівня освіти населення віком до 30 років у 2001 році порівняно з 1989 роком можна пояснити неповним охопленням дітей шкільного віку навчанням, неможливістю отримання освіти дітьми з бідних сімей, зниженням цінності освіти серед населення на початку 90-х років минулого століття тощо. Дуже низькими значення цього показника були в західних і північних областях — Рівненській, Чернівецькій, Закарпатській, Волинській, Івано-Франківській, Вінницькій. Також низькими (менше 9 років навчання) вони були в Тернопільській, Хмельницькій, Житомирській і Чернігівській областях. Порівняно високим (понад 9,4 року навчання) рівень освіти населення віком 6 років і старше, окрім міст Києва і Севастополя, був у Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій і Донецькій областях [5, c. 291-295].

Зайняте населення України є більш освіченим порівняно з незайнятим: у всіх п’ятирічних вікових групах інтервалу 15–69 років рівень освіти зайнятих був вищим, ніж незайнятих. Найбільші перевищення спостерігалися у старших вікових групах (65–69 років — на 43,9%, 60–64 — на 26,1%, 55–59 років — на 12,5%), а також у віковій групі 15–19 років (на 11,6%). В інших п’ятирічних вікових групах інтервалу 15–69 років значення аналізованого показника не перевищували 7%. Рівень освіти зайнятого населення зростає зі збільшенням віку (з 9,61 року навчання у віковій групі 15–19 років до 11,55 року — у групі 35–39 років) з подальшим зменшенням (до 11,3 року — у віковій групі 55–59 років).

У колишньому Радянському Союзі відтворення прошарку осіб із високою освітою не могло не бути розширеним: в умовах ізоляції стійкість системи значною мірою визначалася інтелектуальним потенціалом. Успадкований від планової економіки освітній потенціал в умовах трансформації до ринкової економіки став збитковим, а його структура — неадекватною. Збитковість освітнього потенціалу значною мірою зумовлювалася катастрофічним падінням виробництва валового внутрішнього продукту. Водночас перед розпадом СРСР відставання від країн Заходу за показниками вищої освіти збільшувалося [11, c. 72-75].

3. Освітні можливості населення України та використання зарубіжного досвіду

Освіта в Україні має складну структуру європейського типу, що включає дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру та самоосвіту. Крім того, встановлено такі освітні рівні: початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, повна загальна середня освіта, професійно-технічна освіта, базова вища освіта, повна вища освіта. Освітньо-кваліфікаційні рівні мають таку градацію: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

Дослідники європейських країн дедалі більше звертають увагу на невідповідність третинної освіти в Україні рівню її економічного розвитку. Ця невідповідність пов’язується не лише з неефективністю економіки, а й із недоліками в освітній сфері та специфічною посттоталітарною ментальністю населення. Сучасна молодь оцінює освіту переважно з точки зору її здатності приносити дохід та підвищувати соціальний статус. Звісно, молодь не проти отримувати знання, але лише ті, які безпосередньо сприятимуть реалізації її статусних прагнень. Переважно утилітарне ставлення до освіти неминуче призводить до швидшого зростання традиційно вимірюваного рівня освіти порівняно зі зростанням обсягів і якості отриманих знань. Для врахування цих відмінностей серед осіб із низьким освітнім рівнем було запроваджено категорію функціональної неграмотності.

Для вимірювання освіченості (знань) у розрахунках індексу людського розвитку не використовуються індикатори досягнутої освіти (ні показники освітньої структури, ні рівень освіти населення). Освіченість характеризується грамотністю дорослого населення та повнотою охоплення населення початковою, середньою й вищою освітою (сукупною загальною часткою тих, хто навчається). За В. С. Шишкіним, в оцінюванні освіти країн перехідного періоду більшого значення набувають не інтегральні показники охоплення всіма видами освіти, а часткові показники охоплення базовою, загальною середньою та вищою освітою, оскільки збільшення в кожному з видів освіти свідчить як про подолання кризи в цій галузі, так і про зростання ваги освіти в загальному показнику людського розвитку. Для визначення інтелектуального потенціалу регіонів у Росії, окрім середньої тривалості навчання зайнятого населення (індикатор досягнутої освіченості), застосовувалися такі характеристики, як повнота охоплення початковою, середньою і вищою освітою (поточний індикатор освіти) та кількість аспірантів на 100 тис. зайнятих (індикатор цілеспрямованої підготовки наукових кадрів) [10, c. 4].

Для характеристики освіти в країні та її регіонах більшість дослідників використовують показник сумарного рівня освіти — загальну кількість людино-років навчання всього населення. Сумарний рівень освіти населення України у 2001 році дорівнював 423,6 млн людино-років навчання. Найбільшу роль (28,5%) у його формуванні відіграв сумарний рівень освіти населення п’ятирічних вікових груп у віковому інтервалі 35–49 років. Понад 8% у структурі сумарного рівня освіти становили також вікові групи 25–29 років, 20–24, 30–34, 50–54 роки. Загалом по Україні сумарний рівень освіти населення у 2001 році порівняно з 1989 роком підвищився на 8,3%. Найбільш вагомою в цьому зростанні була частка населення старшого віку (60 років і старше): сумарний рівень освіти цієї вікової групи підвищився в 1,49 раза. За аналізований період сумарний рівень освіти населення вікової групи 40–54 роки зріс у 1,23 раза. У 2001 році порівняно з 1989 роком вищим був і сумарний рівень освіти населення вікових груп 15–19 років і 20–24 роки. Як на початку, так і в кінці міжпереписного періоду 1989–2001 рр. сумарний рівень освіти населення вікової групи 55–59 років був фактично однаковим. Зменшення значень аналізованого показника спостерігалося в кожній із п’ятирічних (чотирирічних) вікових груп інтервалів 6–14 років і 25–29 років (див. діаграму 4).

У територіальній структурі сумарного рівня освіти населення у 2001 році на частку Донецької області припадало 10,3%, Дніпропетровської — 7,7%, Харківської області — 6,4%. Перевищували п’ятивідсотковий рівень у цій структурі також частки сумарного рівня освіти населення міста Києва, а також Луганської, Львівської та Одеської областей (див. діаграму 5) [12, c. 6-9].

Найбільш адекватними поставленим освітнім цілям вважаються такі сучасні освітні технології:

• навчання в співробітництві;
• метод проектів;
• різнорівневе навчання;
• індивідуальний та диференційований підходи до навчання, можливості рефлексії, які реалізуються в усіх вищезазначених технологіях.

Впровадження освітніх технологій передбачає широке застосування нових інформаційних технологій, і в першу чергу комп’ютерних.

Проте, як свідчить світовий досвід, дуже ефективним у навчальному процесі є використання саме комунікаційних можливостей всесвітньої мережі, тобто спеціально організованої навчальної діяльності, в якій учасники з різних регіонів міста, країни, різних країн світу разом співпрацюють над цікавою для всіх проблемою чи навчальним завданням, обмінюючись за допомогою швидкодіючої мережі не лише результатами своєї діяльності, а й методами дослідження, обговорюючи проміжні результати, спілкуючись з опонентами й однодумцями.

Важливу соціальну роль у правовому забезпеченні можливостей отримання вищої освіти молоді відіграють Укази Президента України «Про державну підтримку підготовки фахівців для сільської місцевості» та інші, що є реальними кроками на шляху гуманізації освіти.

Останнім часом в Україні збільшилася кількість дітей віком до 18 років, які навчаються в технікумах, училищах і коледжах, мають обмежені можливості розвитку та потребують особливої уваги суспільства щодо їх виховання й соціального захисту, а також державної підтримки в одержанні спеціальної освіти. Насамперед це діти-інваліди, діти з фізичними вадами розвитку, хворі діти, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Такі діти в Україні навчаються в технікумах-інтернатах для інвалідів, для них створено відкритий Міжнародний університет розвитку людини, в якому застосовуються нові технології навчання, зокрема дистанційна, що дає можливість отримати повноцінну вищу освіту І–IV рівнів акредитації за 27 спеціальностями всім бажаючим з урахуванням стану здоров’я й місця проживання. Представництва університету розташовані в усіх регіонах України, створені багатопрофільні навчально-науково-реабілітаційні комплекси від дитячого садочка до магістратури. Крім того, у технікумах і коледжах України створюються окремі групи з дітей з вадами для одержання ними кваліфікації молодшого спеціаліста.

Важливе завдання перед освітою України поставлено тезою навчання впродовж усього життя людини. Ринок праці швидко змінюється, що диктує необхідність створення короткотермінових навчальних програм перепідготовки й підвищення кваліфікації кадрів.

Висновки

Сьогодні система освіти має озброювати громадян усім необхідним для успішної діяльності в умовах глобалізації економічних і політичних процесів. Освіта повинна створювати нові можливості для розвитку бізнесу. За таких обставин вона перестає бути лише справою відомства, відповідального за розподіл державного бюджету на освіту. Вона стає першочерговою справою кожного індивіда і потрапляє в зону інтересів приватного капіталу.

Подолати розрив між якістю освіти і вимогами, що постають перед українським суспільством, можна за рахунок залучення до реформування освіти всіх зацікавлених учасників освітнього процесу. Досі обговорення стратегії реформування освіти проходило без участі підприємців і третього сектору. Політичні партії України також не приділяли розвитку освіти достатньої уваги.

Оновлення змісту освіти відповідно до викликів економіки знань не означає, що людині більше не потрібно, як раніше, вчитися писати, читати і рахувати. Це лише означає, що окрім традиційних базових умінь — таких як письмо, читання, арифметика — для того, щоб продовжувати далі вчитися з користю для себе, потрібні ще додаткові вміння. Без них не можна бути успішним у сучасному, перенасиченому інформацією світі, який швидко й непередбачувано змінюється.

Різні експерти називають різні списки цих нових базових умінь, але найчастіше серед них згадуються такі: креативне (творче) мислення, вирішення проблем, навички спілкування та комунікації, уміння ставити цілі, уміння працювати в команді, уміння вчитися.

Список використаної літератури

1. Болтівець С. Про стан і перспективи розвитку освіти дорослих в Україні: V Міжнародний «Тиждень освіти дорослих в Україні» під девізом «Освіта дорослих для демократії» //Безпека життєдіяльності. - 2004. - № 11. - C. 3-6

2. Вища освіта і наука — найважливіші сфери відповідальності громадянського суспільства та основа інноваційного розвитку // Світ. — 2005. — № 13—14, квітень.

3. Зайчук В. Про стан та перспективи розвитку освіти України на зламі століть //Освіта України. - 1999. - 24 березня. - C. 4

4. Лукіна Т. О. Реалізація освітньої державної політики України: аспект доступності освіти // Статистика України. — 2003. - № 4.

5. Матвієнко П. Сучасний стан науково-освітньої політики в Україні //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2007. - № 3. - C. 291-305

6. Мельниченко Т. Ю. Сучасний стан і перспективи розвитку освітнього комплексу України в контексті Болонського процесу //Український географічний журнал. - 2006. - № 1. - C. 54 – 58.

7. Морозова Т. Освітні стандарти в контексті Болонських реформ і можливостей інформатизації //Вища школа. - 2005. - № 5. - C. 26-34

8. Поліщук В.А. Соціальна освіта в Україні: проблеми становлення і розвитку //Практична психологія та соціальна робота. - 2003. - № 6. - C. 1-4.

9. Про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні: Проект //Освіта України. - 2004. - 11 травня. - C. 5-6

10. Стан і перспективи розвитку загальної середньої освіти в Україні //Голос України. - 2007. - 13 січня. - C. 4

11. Стан і перспективи національної освіти //Педагогіка толерантності. - 2003. - № 3. - C. 67-84

12. Табачник Д. Стан та перспективи розвитку освіти в Україні у контексті євроінтеграції //Вища школа. - 2004. - № 4. - C. 3-21