Освіта та наука в Німеччині

Вступ

Німеччина, завдяки своїм університетам із багатовіковою історією, традиційно приваблює тих, хто прагне здобути класичну вищу освіту. Привабливість країни зумовлена не лише повагою до традицій, а й тим, що, на відміну від багатьох інших західних держав, іноземні студенти можуть навчатися у державних німецьких закладах безкоштовно.

У ФРН функціонує понад 320 вищих навчальних закладів, у яких здобувають освіту близько 2 мільйонів студентів, зокрема понад 165 тисяч — іноземці. За цим показником країна поступається лише Великій Британії, США та Франції, посідаючи четверте місце у світі. При цьому 56% іноземних студентів приїжджають із європейських країн.

Оскільки питання культури й освіти належать до компетенції 16 федеральних земель, навчальні програми та умови вступу можуть суттєво відрізнятися залежно від регіону. Координацію освітньої політики здійснює Постійна конференція міністрів культури земель, яка також забезпечує підтримання високого рівня якості освіти на загальнонаціональному рівні.

1. Система освіти в Німеччині

Шкільна освіта в Німеччині перебуває під державним контролем, однак розроблення навчальних планів — прерогатива федеральних земель. Саме тому шкільні програми, а також графіки канікул можуть відрізнятися в різних регіонах країни.

Шкільна система передбачає три рівні:

• початковий ступінь (Primarstufe);
• середній ступінь I (Sekundarstufe I);
• середній ступінь ІІ (Sekundarstufe II).

Навчання в школі розпочинається з шести років і триває до дев’ятнадцяти.

Початкова школа охоплює чотири класи, протягом яких учні опановують читання, письмо, математику, а також знайомляться з природознавством, мистецтвом та іншими дисциплінами. У багатьох таких школах додатково вивчається іноземна мова.

Після завершення початкової освіти учень обирає подальший шлях. Понад третина випускників вступають до основної школи, де навчання триває 5–6 років. Альтернативами є реальна школа та гімназія. Випускники основної школи можуть продовжити навчання у професійній школі, здобувши робітничу професію (слюсар, кельнер, прибиральник тощо).

Реальна школа охоплює класи з 5-го по 10-й і розпочинається випробувальним роком. Учні, які демонструють високі результати в першому півріччі, продовжують навчання, тоді як слабші змушені переходити до основної школи. Цей заклад готує спеціалістів середньої ланки (старші працівники, керівники нижнього рівня), а його випускники мають право вступати до спеціальної професійної школи.

Дев’ятирічна гімназія є традиційною школою найвищого рівня. Тут учні зосереджуються на предметах, що відповідають їхнім інтересам і здібностям. Навчання в гімназії відкриває шлях до вищого навчального закладу: після завершення курсу складаються іспити на атестат зрілості, який дає право вступу до університету.

Існує також загальна школа, яка поєднує всі описані вище типи. Учні, що планують вступати до ВНЗ, можуть пройти тут повний курс навчання.

Програма вищої освіти в Німеччині розрахована на п’ять років (10 семестрів). Після перших трьох років (6 семестрів) студенти захищають попередній диплом, а після п’яти років — диплом або складають магістерський екзамен. Вступні іспити до німецьких ВНЗ не передбачені (окрім тесту з німецької мови для іноземців), а вікових обмежень не існує [1, c. 48-50].

1.1. Школи Німеччини

Початкова школа (Grundschule), до якої діти вступають у 6 років і навчаються 4 роки (у Гамбурзі, Бремені та Берліні — 6), забезпечує базову підготовку до середньої освіти. Наступний етап — орієнтаційний (Orientierungsstufe), коли учні та їхні батьки обирають подальший освітній шлях. Доступні чотири варіанти: п'яти- або шестирічна старша школа (Hauptschule), 6-річна реальна школа (Realschule), 9-річна гімназія (Gymnasium) або загальна школа (Gesamtschule). Більшість шкіл пропонують 12–16 предметів, а старшокласники гімназій вивчають 4–6 дисциплін.

Hauptschule видає сертифікат про загальну освіту (Hauptschulabschluss) вже після 9 класу, що дозволяє опановувати ремесла. Після 10 класу всі типи шкіл видають посвідчення про середню освіту (Mittlere Reife), після чого освітні шляхи учнів розходяться.

Після ще трьох років навчання 19-річні випускники гімназій отримують атестат зрілості — Hochschulreife (Abitur), що відкриває двері до будь-яких вищих навчальних закладів. Отже, повний курс гімназії нині триває 13 років (у "нових землях" — 12). У країні активно обговорюється перехід на 12-річне навчання в усіх гімназіях, і деякі землі вже ухвалили відповідне рішення.

Хоча формально державні школи приймають іноземців з 14 років, на практиці це трапляється нечасто. Натомість популярнішим є вступ до приватної школи-інтернату. У Німеччині діє понад 2200 приватних шкіл із різними педагогічними концепціями, які відвідують 6% німецьких школярів. Попри декларовану рівноправність, такі школи орієнтовані на заможніші верстви населення й мають елітарний характер. Останнім часом вони дедалі активніше залучають іноземних учнів.

Іноземці можуть навчатися в приватній школі як кілька років (аж до отримання атестата зрілості), так і лише рік-два. Атестат приватної школи є перевагою для тих, хто планує продовжувати освіту в німецькому ВНЗ. Варто зазначити, що багато приватних шкіл запроваджують двомовну систему викладання, пропонуючи вивчення двох і більше іноземних мов.

Зазвичай приватні школи приймають дітей з 11–12 років за умови мінімального знання мови. Для вступу потрібні свідоцтво про народження та дані про успішність за останні 1–2 роки. Вартість навчання з повним пансіоном стартує від 10 тисяч євро на рік [4, c. 17-20].

1.2. Коледжі Німеччини

Випускники старшої школи (Hauptschule), які прагнуть швидко опанувати спеціальність і працевлаштуватися, у 16 років вступають до дворічних професійних шкіл (Berufsschule). Випускники реальної школи можуть обрати професійно-технічні училища двох типів: Berufsfachschule та Fachoberschule. В обох навчання триває два роки, однак перший заклад видає диплом про професію (Berufsqalifizierender Abschluss), а другий — атестат про закінчену середню освіту, що дозволяє вступати до ВНЗ (Fachhochschulreife).

Окрім того, існують спеціальні школи (Fachschulen), де випускники старших і реальних шкіл можуть підготуватися до іспитів на атестат зрілості, відкриваючи собі шлях до університету. Аналогічні можливості надають вечірні гімназії та підготовчі курси (Studienkolleg).

Професію можна здобути й у приватних закладах. Показово, що близько 40% учнів професійно-технічних училищ обирають саме приватний сектор. У школах професійного навчання (Berufsbildende Schulen) можна опанувати, наприклад, професії для роботи в економіці, готельно-ресторанній справі, техніці, соціальному забезпеченні, охороні здоров'я чи косметології [4, c. 21].

1.3. Університети Німеччини

Вищі навчальні заклади Німеччини представлені університетами (Universitaet, скорочено Uni), зокрема технічними (Technische Universitaet), вищими спеціальними школами (Fachhochschule) та спеціалізованими ВНЗ — педагогічними, теологічними, музичними, художніми, кінематографічними тощо. Підготовку спортсменів, журналістів і лікарів здійснюють як відповідні факультети університетів, так і спеціалізовані заклади (Sporthochschule, Medienhochschule тощо). Наприклад, у Ганновері та Любеці діють два профільні медичні ВНЗ.

Переважна більшість німецьких ВНЗ є державними, однак останнім часом з'являються й приватні заклади з платним навчанням. Активно розвивається система бізнес-освіти.

26 січня 2005 року Федеральний конституційний суд Німеччини визнав положення Рамкового закону про ВНЗ щодо безкоштовного навчання недійсним, дозволивши землям самостійно встановлювати плату. Нині кожна земля переглядає це питання; очікується, що плата становитиме в середньому 500 євро за семестр, хоча точні суми визначатимуться як на рівні земель, так і самими ВНЗ.

Серед усього різноманіття закладів особливе місце посідають університети, з якими пов'язані століття німецької історії, наукові відкриття та імена геніальних особистостей. У Німеччині налічується 118 університетів і прирівняних до них ВНЗ. Найстарішим є Гейдельберзький університет, заснований у 1386 році. Понад 600-річну історію мають також Лейпцігський та Ростокський університети.

У німецьких ВНЗ можна здобути вищу освіту з понад 400 спеціальностей. Іноземні студенти найчастіше обирають економіку, машинобудування та німецьку філологію. 54% іноземців навчаються у ВНЗ Баден-Вюртемберга, Баварії та Північної Рейн-Вестфалії [5, c. 97-98].

Старі німецькі університети дотримуються класичного підходу до освіти з акцентом на серйозну теоретичну підготовку. Практичнішу освіту пропонують вищі спеціальні школи (Fachhochschulen), де навчання триває 3–4 роки та передбачає рік стажування. У цих понад 150 закладах можна здобути професії в економіці, сільському господарстві, менеджменті та інженерній справі. Fachhochschulen приваблюють багато іноземців — понад 22 тисячі студентів.

Академічні ступені німецьких університетів відрізняються від англомовної системи. Тут прийнято видавати диплом про вищу освіту, який отримують випускники математичних, природничих, економічних і соціально-наукових факультетів. Найпоширеніший ступінь на гуманітарних факультетах — магістр (Magister Artium). Після аспірантури можна здобути ступінь Doktor, що відповідає українському кандидатові наук. При цьому німецький університет може зарахувати підсумкові іспити, складені на батьківщині.

Багато вищих шкіл останніми роками запровадили платні магістерські програми англійською мовою тривалістю 3–5 семестрів. Це суттєво розширило коло охочих здобувати освіту в Німеччині.

Структура німецької вищої освіти передбачає спочатку дворічний базовий курс (Grundstudium), а потім дворічний професійний курс (Hauptstudium). Grundstudium завершується проміжними іспитами (Zwischenpruefung), іноді — переддипломним іспитом (Diplom-Vorpruefung). Випускники окремих спеціалізацій (наприклад, педагогіки) складають держіспит (Staatsexamen).

Для вступу до німецького університету зазвичай потрібно завершити 1–2 курси в українському ВНЗ та вільно володіти німецькою мовою, що підтверджується іспитом. Це може бути TestDaF (Test Deutsch als Fremdsprache) або іспити Інституту ім. Ґете (Goethe-Institut), зокрема Zentrale Oberstufenpruefung (ZOP), Kleines Deutsches Sprachdiplom (KDS) чи Grosses Deutsches Sprachdiplom (GDS). Також можна скласти мовний тест DSH безпосередньо у вибраному ВНЗ. Іноді потрібен кваліфікаційний іспит (Feststellungspruefung), що включає перевірку мовних знань.

Для впевненості рекомендується вступити на підготовче відділення університету — Studienkolleg. Такі відділення існують при багатьох (але не всіх) університетах. Підготовка орієнтована на обрану спеціальність і поділяється на напрямки: T-Kurs (технічні дисципліни, математика, природничі науки), M-Kurs (медицина, фармацевтика, біологія), W-Kurs (економіка й соціологія), G-Kurs (гуманітарні науки, мистецтво, германістика), S-Kurs (мовні дисципліни, крім германістики). Навчання триває два семестри й завершується кваліфікаційним іспитом [6, c. 38-41].

1.4. Мовні школи Німеччини

У Німеччині працюють сотні мовних шкіл і курсів для іноземців, які пропонують різноманітні програми: базовий курс, ділову німецьку, підготовку до мовних іспитів (DSH, TestDaF), індивідуальні заняття. Існують і спеціалізовані курси: "Німецька для юристів", "Німецька для журналістів", "Німецька для вчителів", "Німецька для істориків" тощо.

Мовні курси діють також при кожному університеті. Студенти, які навчаються англійською, паралельно опановують німецьку, зазвичай безкоштовно.

Беззаперечним лідером у викладанні німецької як іноземної є Інститут ім. Ґете з численними відділеннями в Німеччині та світі. Великою популярністю користується мережева школа Carl Duisberg Centren (CDC), філії якої розташовані в Кельні, Мюнхені, Берліні, Саарбрюккені, Дортмунді, Ганновері, Мангеймі та Радольфцеллі [2, c. 16].

2. Наука Німеччини

Наукові дослідження в Німеччині проводяться в університетах, науково-дослідних організаціях та дослідницьких відділеннях великих корпорацій, таких як Siemens та Infineon. Ключовими науково-дослідницькими організаціями країни є Товариство ім. Макса Планка, Об'єднання ім. Гельмгольца, Товариство ім. Фраунгофера та Об'єднання ім. Лейбніца.

Історично в Німеччині склалося 7 Академій наук, що діють у різних землях:

• Берлін-Бранденбурзька Академія наук (1992/1700) — Берлін;
• Академія наук Геттінгену (1751) — Геттінген;
• Баварська Академія наук (1759) — Мюнхен;
• Саксонська Академія наук (1846) — Лейпціг;
• Гайдельберзька Академія наук (1909) — Гайдельберг;
• Майнцська Академія наук (1949) — Майнц;
• Вестфальська Академія наук (1970) — Дюссельдорф.

Окрім того, у Галлі розташована Академія природничих наук "Леопольдіна", яка не входить до Союзу Академій наук ФРН.

Новий етап розвитку німецької науки розпочався 1990 року після об'єднання ФРН та НДР 3 жовтня. Країна стала ще більш різноманітною, а найскладніші трансформації відбувалися у східних землях. Зіткнулися дві протилежні системи: плюралістична західна наука, заснована на федералізмі, та строго централізована східна. Основна складність полягала в тому, що наука "соціалістичного табору", частиною якого була НДР, орієнтувалася на зв'язки з науковими установами всередині табору, особливо з республіками СРСР: у 50–60-х роках ХХ ст. було укладено близько 60 угод у галузі науки й техніки. Тісній кооперації сприяла майже однакова структура організації науки та підготовка східнонімецьких учених у Радянському Союзі [Белов В. Россия и Германия: научно-техническое сотрудничество // Современная Европа. 2004. №3. — с. 65-78. — с. 65]. Після розпаду табору та об'єднання країни Східна Німеччина мала інтегруватися в загальнонімецький простір і створити власний науковий профіль, орієнтований на ринкову економіку та конкуренцію із західними країнами. Інституціональна модель науки ФРН визначила чіткий напрям цих процесів.

Основний масив східногерманської науки був зосереджений в Академії наук: у 1990 році вона налічувала 60 інститутів, але вже до жовтня Академія як цілісна структура припинила існування. Галузева наука в колишньому вигляді зникла. Наукова рада ФРН до літа 1991 року визначила долю 60 академічних і 70 галузевих східнонімецьких інститутів: лише деякі було реорганізовано як наукові організації, тоді як більшість співробітників втратили посади. Водночас частина працівників закритих інститутів знайшли роботу в новостворених дослідницьких організаціях. Для прикладних досліджень головним критерієм Наукової ради стала ефективність, тому лише 6% інститутів АН НДР зберегли майже повністю свій персонал. Після об'єднання кількість учених та інженерів у східних землях скоротилася з 85 тисяч до 16 тисяч. Усі інститути суспільних наук та економіки було ліквідовано. Спроби реформувати дослідницькі програми часто переводилися в освітню площину: життєздатні дослідницькі групи інтегрували в східнонімецькі університети. Особливо драматичною була доля хімічних наук — більшість інститутів цього профілю закрили, оскільки у ФРН хімія зосереджена в лабораторіях промислових компаній та університетах. Натомість інститути фізичного й біологічного профілю переважно збереглися [3, c. 86-87].

У трансформації східнонімецької науки застосовувалися чотири основні стратегії:

1. Скорочення персоналу.
2. Пошук зовнішньої підтримки, що часто супроводжувався співпрацею зі спорідненим західнонімецьким інститутом. Наприклад, було створено новий хімічний інститут Товариства ім. Макса Планка, співробітники якого знайшли власну дослідницьку нішу.
3. Стратегія "відповідального вибору" — спроба реорганізації та налагодження контактів із науковими інститутами Західної Німеччини.
4. "Менеджмент враження" — спроби представити інститут у якнайкращому світлі перед експертами наукової ради [Водопьянова Е. Страны центральной и восточной Европы: наука в пути // Мировая экономика и международные отношения. 2000. №10. С. 71 — 77. — с. 71.].

Однак останніми роками ситуація покращується: 7 інститутів Товариства ім. Макса Планка, яке координує фундаментальні дослідження, відкриваються у східних землях; Товариство ім. Фраунгофера, що відповідає за прикладні проекти, створює на території колишньої НДР 5 нових інститутів. Крім того, уряд Німеччини планує допомогти східним землям у створенні близько 50 великих і малих технопарків [Крупнейшие страны Западной Европы // Наука стран Европы на пороге ІІІ тысячелетия. — К.: НИИ статистики Госкомстата Украины, 1998. — 205 с. — с. 13]. Науковці колишньої АН НДР можуть долучитися до цих структур.

Об'єднання Німеччини, особливо для вчених нових федеральних земель, означало глибокі структурні зміни, у яких було закладено величезний потенціал. "Кожен початок осяяний чарами", — писав Герман Гессе. І справді, на сході Німеччини виникли десятки нових інститутів та наукових установ, де досі панує дух першопрохідників. Держава здебільшого лише створює сприятливі умови для наукової кооперації та комерціалізації розробок.

Загалом німецькі Академії наук є одночасно товариствами вчених і позауніверситетськими дослідницькими установами. Їхній метод роботи, заснований на сталості, незалежності та високих наукових стандартах, дозволяє реалізовувати довготривалі проекти, що потребують унікальних ресурсів. До таких належать випуск наукових словників, критичних видань творів великих мислителів і музикантів, а також довготривалі природничонаукові дослідження. Таким чином Академії створюють довідковий апарат і теоретичний фундамент для інших учених і громадськості. У роботі використовуються маловідомі фонди, специфічне обладнання та рідкісні матеріали — для власних досліджень, наукових обговорень чи постановки особливих дисциплінарних проблем [6, c. 43-44].

Висновки

Після об'єднання в 1992/93 навчальному році в Німеччині налічувалося 318 закладів вищої освіти різного рівня: 91 звичайний і один загальноосвітній університети, 11 педагогічних, 19 теологічних, 43 мистецьких і 153 технічних та спеціалізованих ВНЗ. До недержавного сектору входили 6 університетів, 17 теологічних закладів, 2 мистецькі коледжі та 35 вищих фахових шкіл, де плата за навчання часто є високою.

Усі заклади вищої освіти поділяються на групи:

• університети (класичні, технічні, загальноосвітні та спеціалізовані заклади університетського рівня — вищі педагогічні, теологічні та медичні школи). Більшість університетів мають класичну структуру та готують докторів наук;
• вищі фахові школи зі спеціалізованою підготовкою, що готують спеціалістів з інженерії, бізнесу, менеджменту;
• вищі школи (коледжі) мистецтв і музики.

Основою системи вищої освіти є університети. Вони зазвичай мають класичну структуру та відповідають за наукові дослідження, навчання, підготовку кадрів вищої кваліфікації, готують докторів наук і мають право присуджувати габілітацію (докторат-2) для заміщення посад завідувачів кафедрами. Навчання триває щонайменше чотири роки.

Університети Німеччини є національними лідерами з наукових досліджень, хоча значний обсяг пошуків здійснюють лабораторії великих фірм та інститути Товариства ім. Макса Планка. Університети та інші заклади підтримують контакти з багатьма закордонними установами, відряджають власних працівників і приймають іноземних фахівців. Діють кілька програм сприяння обмінам викладачів-науковців та студентів, постійно зростають видатки на стажування іноземців у Німеччині.

Список використаної літератури

1. Васюк О. Реформування вищої освіти Німеччини//Вісник Книжкової палати. - 2006. - № 4. - C. 48 - 50

2. Ворон А. Шкільна освіта поза межами України //Відкритий урок: розробки, технології, досвід. - 2008. - № 2. - C. 16-17

3. Гут Д. Болонський процес: вплив реформи вищої освіти на структуру та організацію докторантури в Німеччині //Вища школа. - 2007. - № 3. - C. 85-94

4. Мельниченко Б. Система шкільної освіти у Федеративній Республіці Німеччини //Історія в школі. - 2001. - № 5. - C. 17-21.

5. Хюфнер К. Управління та фінансування вищої освіти в Німеччині //Вища школа. - 2005. - № 6. - C. 97-117

6. Яремчук Н. Знайомимося з системою освіти в Німеччині //Обдарована дитина. - 2007. - № 3. - C. 38-44